Інтерпретація однойменного прозового твору
Юлії Косинської
1
Мовчання заповнює тиша
Пульсуюча і порожня,
Покраяна в мізерні частки
Розміреним хлипом хвилин.
Минуле уперто не хоче
Мене відпустити у спокій.
Розстрілює душу несправжність
Пітьмою незрілих причин.
У вікна відчинені навстіж
У парі з черницею ночі.
Дощ заблука до кімнати
Краплинами зоряних сліз.
Залишу відчинені вікна.
Порину в покинутий спомин.
В туманній омані уяви
Блукатиму в нетрях думок.

2
Ти любиш квіти? То послухай
Розмову їхню в надвечір'ї.
Як лине в шепоті пелюсток
Чарівна пісня про любов.
Вони радіють і страждають,
Роса вкрива блаженні вії…
Чому вечірня прохолода
Стає сльозою уночі?
Та тільки квіти не вмирають.
Їх цвіт – мелодія надії.
Ти доторкнись до них рукою,
Немов до мрії і помрій.
Та лиш не заподій їм болю…

3
Світло-рожеві троянди…
Я пам'ятаю їх дотик
Понад безодню років
Хвилею небуття.
Щемною радістю серце
Б'ється в полоні долі.
Вкотре кохають двоє.
Вкотре не ти й не я…
Світло-рожеві квіти –
Свідки омани світла,
Що пролетіло птахом
Й зникло вночі у ніч.
Інші вже очі голублять
Хвилі мого волосся.
Інші квіти сміються
З інших коханих рук.
Інші… Вони прекрасні,
Та тільки ті далекі,
Перші. Що були вперше.
Світло-рожевий сон…
4
Розмиті акварелі літа.
П'янке тепло твоїх долонь.
Казковий зорепад на щастя.
Потік навіяних безсонь.
А щастя десь блукало поруч,
Пройшовши між повислих рук.
У срібно-зоряних краплинах
Манила хвилями трава.
Завірена в перестороги
Й повір'я, й правильні слова,
Не доторкнулася до нього…
Холодні дні туманних звій
Ковтали сонячний напій,
А літо завертало в осінь.

5
Страждання часу в зламі літа.
Неквапна осені хода
Зхолоджує вечірні роси
Невидимий політ крила,
Розмах вибагливого пензля
В природі, стомленій душі.
Невимовна розкішна святість,
Та не уникнути дощів.
Невпинний ритм коліс, і поїзд
Вже на околиці світанку.
І певність у очах напроти.
А потім – осінь, осінь. Осінь
Віддасть омріяну красу
Вітрам заскнілим на поталу.
А певність у очах навпроти,
Вона і досі – відголосся
Перегорілих почуттів
Тепер уже далеких днів…

6
Холодні сутінки вкрива осінній дощ.
Тремтять самотні постаті дерев.
І ліс мовчить в передчутті зими.
Та чи розмиє дощ зболілий сум
Безсоння і сліпої самоти.
Останній сон, як і останній сум.
Тоді також збиралося на дощ.
Та стали недоречними слова,
Безладними благання і вагання,
Мов докір нерозквітлого кохання,
Що втратили самі. Осінній дощ
Чи сльози каяття, чи краплі туги
Тремтіли вздовж твоїх безсилих вій.
Безмежний біль у голубих очах.
Ти не знайшов слова для виправдання,
Я ж не змогла пробачити тебе.
Мовчання врешті вбило сподівання,
Й самотність впала карою обом…
1998р.

У пошуках раю я ходив на край світу,
Стежками блукав, що забуті людьми.
Коли було темно, я мріяв про вітер,
Щоб світло розвіяв межи пітьми.

У пошуках раю я ходив світ за очі,
Бачив людей та їхні гріхи.
Я в небо дивився якось не охоче,
Я знову минав життєві шляхи.

У пошуках раю я вірив у диво,
До сонця летів і дивився згори.
Коли було сухо, я мріяв про зливу,
Щоб землю скропила моїми слізьми.

І

В орбіті сонця Альма Матер
Маршрутом зоряних фрегатів
В етері з гуготом летить
Крізь цілий ряд тисячоліть…
Ані на мить,
Ані на цаль
Не схибивши, невтомно ходить —
Космічний еліпсис виводить
І разом з сонцем гне в безодні
Непередбачену спіраль.
З яких же воль? Якого бога?
І з примхи дьявола якого?
Куди й по що — без мап,
без дат
Параболить, летить фрегат,
Параболить
серед нічого?
Куди?
Звідкіль цей корабель —
Мара безоднь, мара пустель?!.
Від нефіксованої дати,
Через мільйони літ і ер,
Аж дотепер і відтепер
Жене в етері Альма Матер, —
Стримить! Жене із сонцем вдвох
Космічним, божевільним гоном,
За беззаконням чи законом,
Шляхом космічних катастроф;
В ніщо, у безвість, у ніде —
Параболить,
поки впаде.
Параболить поза законом.

Але де падати й куди?
Нема понять “сюди” й “туди”,
Нема сторін, ні дна, ні д’горі, —
Порожнява фантасмагорій,
Порожнява нудна, страшна,
Порожнява без меж, без дна,
А в ній, в ній крах —
лиш зустріч двох, —
Фінал космічних катастроф.
І гонить, гонить в безвість чвалом,
У невідоме, на поталу,
В ніщо, у ніч закований,
Параболить рокований.
Параболить к цьому фіналу
Життям вантажен корабель —
Мара безоднь,
Мара пустель.
Від нефіксованої дати
Так вічність падає, летить,
Через пустелі миготить
В орбіті сонця Альма Матер.
Вже й сонце, падати й світить
Стомившись, стало погасати —
В орбіті сонця Альма Матер…

ІІ

Холодні ґлетчери і шпилі,
Материків хребти в тумані,
Ясні свічада океанів,
Плаци великі і малі —
Пливуть по круглій оболонці
І повертаються під сонцем…
І повертаються в імлі
Рухливі контури землі.

ІІІ

Так перед учнем на столі —
Десь на Землі — її подоба,
Продукт людського мозку, глобус —
Портретик капосний Землі —
Перед ясним дитячим оком
Стає то тим, то іншим боком
Пливе…
Ах лихо! Чи ж пливе?
Чи так?
Зовсім не так, сливе.
Невдалий твір митця-невдахи
Напів з паперу, напів з бляхи,
Підмазаний, щоб не рипів,
Рипить в коростяві струпів, —
В тенетах різних ахіней,
В пітканні мотузів і шлей.
Географічних смуг і ліній, —
Як дохла вобла в ятерині
З прогоничем у животі,
Рахуби завдає отій
Малій допитливій дитині.
Лиш марно хмарить тихий зір
Грайливих радісних озір —
Очей дитячих синіх-синіх,
Єдиних тут живих озір.
По копії нулі, нулі…
Ах, любий мрійнику з Землі!
Покинь цю бульбу на столі!
Облиш цю копію Землі.

IV

Через етер, через віки,
Без втулки, осі і чоки,
Без компаса і без стерна… —
Оце-о Мати! Це вона!

Жене безоднями в імлі,
Мерехкотить на чорнім тлі.

Яснять свічада океанів,
Мигають пасма гір в тумані,
Материки й архіпелаги,
І острови, і острівці
З нічних холодних манівців
Біжать по соняшну наснагу.
Спішать. Пливуть,
пройшовши тінь,
Під зливу соняшних промінь.

І гріє сонце їх і ллє
Снагу через мільйони льє, —
Свій живодайний вогнецвіт
Без обміру і без контролю
Потопою злива в юдолю —
В живий, ним витворений світ, —
Нехай буя! Нехай живе!
Нехай лишень за ним пливе.

І радо назирці здаля
Не відстає, спішить Земля.
Попід зеніт притьмом проходить,
Під зливу кожну цаль виводить,
Живе! — і плодить, плодить, плодить, —
Мільйонам форм життя нове
Дає
Й безоднями пливе.
Колиска. Фарма. Корабель!!.
Мара безоднь. Мара пустель.

V

Благословенний світ — Едем!
Скарбів незлічених юдоля,
Доробок безлічі віків,
На золотих шнурах ґондоля —
Земля п’ятьох материків.

Буяє, миготить, тріпоче,
Через безмежну прірву ночі
Жене, мов радости юла, —
Стримить через усенькі сфери
В серпанку ніжнім атмосфери…

Дитина Сонця і Тепла.
Колиска людськости — Земля.

VI

Земля без Заходу і Сходу,
На два льодових бігуни.

На двох суцільних брилах льоду
Лише й немає там народу,
Бо не бува, либонь, весни.

Там не сягає сонця промінь.
Там не буває злив і грому.
Там прирекли вже так — “не жить”.
Бігун не йде, бігун стоїть.

Між бігунами ж, між льодами,
Між бігунами буйний цвіт.
Між бігунами барви-плями…
Між бігунами рух і гамір…
Між ними казка, казка — світ!
Світ в веселках, у гомоні,
Світ в радіснім поломені.

Там кожна чверть і кожна цаль
Під зливу соняшну виходить, —
Живе
І плодить, плодить, плодить…
І тче в них соняшний рискаль
В мільйонах форм, як дивні міти,
Життя окремішніх світів,
Щоб кожен жив,
Щоб кожен цвів,
Родився сам і вмів родити.

Благословенний світ — Едем!

VII

Так в буйнім патосі цвітіння,
Покірна воля рискаля,
Пливе й гойдається над синню
Колиска людськости — Земля.
Колиска безлічі народів,
Доробок безлічі віків,
Земля без Заходу і Сходу —
Земля п’ятьох материків.

Буяє. Миготить. Тріпоче.
До млосних любощів охоча.
У діадемі променів,
У веселках, у гомоні,
Серед пітьми, серед пустелі —

Яка ж бо ти й прекрасна, леле!
Яка ж ти й гарна оддаля,
О, Альма-матінка Земля!

VIII

Земля без Заходу і Сходу,
Без конфірмації Земля, —
Без пашпорту в просторах ходить,
Без атестації гуля.

А на Землі… Гей на Землі…
Там на Землі туман і мла.
Там на Землі діла малі —
Діла людські — свої діла.

Торги… Бойовиська… Походи…
Аж кров’ю давиться Земля!
Земля без Заходу і Сходу,
Без конфірмації Земля, —
У приписи
сповивана,
Ґранатами
поливана,
Засмикана,
закивана
Земля.

І кожен день, і уночі
І кожна тля — анічичирк.

Земля без Заходу і Сходу
Та й і без виходу Земля!
Там без квитка, либонь, не ходять,
Там без ключа й замка не сплять.

І кожен день, і уночі
І кожна тля — анічичирк.

Без пашпорту не родиться,
Без дозволу — не мре,
Без кодексу — не сходиться,
Без “права” — не бере.
Не їсть без молитовника,
Не любить без чиновника,
Без палки й арештовника
Ні мовить, ні оре.
Не снить без конституції,
Не д’хне без контрибуції,
Без чиншу й екзекуції
Ні дума, ні пере…

Земля без Заходу і Сходу,
Без конфірмації Земля, —
Без пашпорту в просторах ходить,
Без візи шейха й короля.

А на землі… Гей на Землі…
Там на Землі туман і мла.
Там на Землі діла малі,
Діла людські — свої діла:
На “Сходи” й “Заходи” розбили,
Переділили бігуни
І кожну чвертку розчертили,
Мов “пітагорові штани”.

Та все стовпи… стовпи… і лати…
І таблички, і патрулі…
Що стовп — то й штат, а в кожнім штаті
Наглядачі і “королі”,
Чи раднаркоми там, магоги,
Божки, божечки й демагоги,
Шамани й йоги…
Що кому!
Несуть Талмуд. Пасуть юрму.
Ведуть її. Вставляють стекла.
Несуть ключі від “Раю” й “Пекла”,
Та у всіх нові! Та у всіх свої!..

Я пізнаю Тебе по їх!
Я пізнаю тебе по шатах —
По глицях, по стовпах, по латах,
По тюрмах,
По тюремних ґратах!
Я пізнаю тебе по штатах,
О, Мати-Земле, Альма Матер!
О, Земле Мати, Альма Матер!

ІХ

Щезає ніч. Щезає день
В безодню, в вічність, у ніде…
Серед пустель на чорнім тлі
По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в імлі
Рухливі контури Землі.

Х

Ось край богів, жертовня Чарки —
Вітчизна Данте і Петрарки
У сяйво з темряви гряде
І Елінку стару веде
За руку —
впитися іще
Хмільної радости, ачей
Не доведеться раптом вдруге…
Країна пензля в плямах, в смугах…
Країна мрійників-майстрів…
Країна деспотів-царів…

Попід зеніт притьмом проходить
І у зеніт люфу наводить,
І у зеніт стромля хрести,
Стромля зіньки, стромля персти…

Неначе просить до “Раю” —
Ридає, ницьма лежучи,
І хтось у ній ключі тримає —
До “Раю” начебто ключі.
Підносить очі і персти,
Підносить чаші і хрести,
Підносить руки д’гoрі, д’гoрі!..
У власних вир фантасмагорій.

А д’гoрі —
тільки пустота,
А в ній, як латка золота,
Пливе Вона — минає зорі.

О, край Петрарки й край Тезея!
Край мрій, колізій, Колізея!..
Ще Юлій Цезар і Нерон
Навчали в нім божків любити,
Навчали різатись і битись
Та шанувати блиск корон.

Відтоді всохла навіть Лета.
Відтоді вимерли поети.
Вона ж усе шука мети, —
Стромля в зеніт зіньки й персти,
Шукає “Раю” в атмосфері —
В якійсь там сфері у етері, —
Ридає, ницьма лежучи,
Й тримає ковані ключі.

Сама собі снує тенета,
Сама собі жалобу тче,
Замісто Тибра, прагне Лети,
Замісто сонця…
От іще!
Ах, Земле — Земле! Все вотще!
Там пустота в тій дивній сфері
Химерних мрій Аліґієрі!..

І блідне Дантова свята,
Зникає смужка золота.

ХІ

Серед пустель, на чорнім тлі,
По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в імлі
Рухливі контури Землі.

ХІІ

…………………………………………………
Безводні Азії пустелі…
Холодні Арктики сніги…
Земель гавайських упруги
На бо’зна котрій паралелі…

І чорна млость лісів тропічних,
І субтропічних прерій синь
По циферблату, гейби тінь,
Проходять у мандрівці вічній, —
Спішать в нікуди, у ніде.
Деталь іде —
Деталь везе.

ХІІІ

Месопотамія… Едем
На тихих водах Іордану…
Строкатий клин земель Корану…
Обличчя Індії руде…

І чорний жмут кряжів Паміру…
Рівнин слов’янських сиза шкіра…
Країна пагод… Мла Сибіру…
І в туманах архіпелаг —
Межи морями плями, плями
Під смолоскипом Фудзіями…
Строкатий Пан-Європи стяг…
І знову ось архіпелаг —
Вітчизни Байрона й Шекспіра.

А над усім, як в казці, прoбі!
Ходою велетня іде
Вітчизни саґ великий чобіт.

XIV

Іде у Ніч… А інші — в День.

Америк двох крилата птиця
В емалі лине голубій.
За нею слідом чорнолиця
Країна муринів — вдовиця —
Лицем під соняшний прибій, —

Пливе, щоб зникнути за грані
В безмежнім тихім океані…

А ген-ге-ен з-за лінії,
Загублене у синяві,
Од всіх одірване, одно
Спішить Австралії плесно.

Спішить-спішить — не дожене
Дитя мале, дитя дурне…

Так в зливі сонця, у етері
Пливе при власній атмосфері,
Пливе на протязі віків
Земля п’ятьох материків.

XV

Від тропіків й до моря льоду,
Від Ґанґу й геть до Шпіцберґен
Багато перейшло народів,
Ще більше перейшло племен,

Відколи став цей дивний світ —
За час кількох мільйоноліть.

І вже не так у тій Ґондолі.
У тій колисці — на Землі.
Малі пташата вже не голі,
Не голі вже та й не малі;

Перемальована руками
Не та вже й смужка золота,
Геть переснована дротами
Сама й колиска вже не та.

Не так уже у тій Ґондолі,
У тій колисці — на Землі
І не дієзи вже — бемолі
Стоять в піснях й пісні не ті…

Але ж по-давньому Ґондоля
Береться сонцем і цвіте —
Але ж по-давньому Ґондолю
Гойдає сонце золоте.

XVI

У смугах рік, у смугах гір,
Строката, закосичена,
Помежи гір, межи озір
Розписана, розмічена,
Покраяна на тьму знамен,
Поділена межи племен.
Що шмат, то й клин до клину клином.
І кожен клин — то є країна.
І так всі п’ять материків.
Посіли їх аж геть до цалі…

Перевантажені, важкі
Гойдаються материки
На ніжно-голубій емалі.

XVII

А по емалі — нікелі,
Такі малі, такі малі! —
А по емалі — нікелі
Мікроскопічні кораблі:

Пливуть години і тижні,
Пливуть навколо бігунів…

З країни Данте і Петрарки —
Десь до країни Далай-Лами,
А чи з вітчизни Пива й Марки —
До смолоскипу Фудзіями.

Чи то із дикого Сибіру —
В химерний край Шехерезади,
Чи десь довозять чорношкірих
В країну Розуму і Ладу…

Пливуть малі… такі малі! —
По голубому нікелі…

Нехай пливуть — їм тра пливти.
Багато їх — країв отих.

Багато їх та й всі вони,
Мов край той Данте і Петрарки…

Придатен опис без ремарки
На всі чотири сторони.

XVIII

Щезає ніч.
Щезає день, —
В безодню. В вічність. У ніде.
Серед пустель на чорнім тлі
По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в імлі
Рухливі контури Землі.

ХІХ

І вибігають по одній,
І ось збираються роями
Країни — плями… плями… плями… —
Мов проти сонця дітвора,
В міжгір’ях, в нетрищах, в ярах, —
Таборища людських племен…

А серед них он —
край пісень
І зветься край той
Україна!

ХХ

Серед слов’янської рівнини,
Межи Сибіром і хребтом
Карпатських гір — крутим хребтом —
Пливе під сонцем Україна:

Лице в зеніт. Коса в цвітінь.
Рожеві руки в моря синь.
Заквітчана, усміхнена
І мрійна над усіх вона.

Плацдарм сливе одвічних воєн,
Бойовиськ край, від Трої втроє
Чи не славніших рубежів.
Земля Олегових героїв.
Земля Буй-Тура смілих воїв.
Край волелюбців, край мужів
Пренепокірних.
На межі
Між двох світів, як Ельдорадо,
В Гелладу з Арктики проспект,
Всіх завойовників завада,
Всіх завойовників об’єкт.

Не 'дин там кораблі спалив.
Не 'дин там пальці посмалив,

Земля титанів-“нетитанів”,
Земля веселих кобзарів.
Не бракувало там Боянів,
А й не було своїх царів.
Не бракувало й на діла
І хоч хай доля обійшла,
І хоч нема ім’я у світі
Та буйно родяться в ній діти,
Хоч доля й мачуха була…

Земля титанів-“нетитанів”,
Земля могутніх кобзарів…
Й пливе із давньої пори —
З давно забутої пори —
Десь у майбутнє з сонця п’яна,
Пливе!..
Либонь, щоб все з початку.
Над пережитим, мов печатки,
Стоять хрести, лиснять могили…
Там вже ні гіку, ні луни,
Де печенізькі табуни
Та скитські тичбища ходили.

Вже не бряжчать мечі, як здавна.
В лискучім соняшнім пилу
В Путивлі-граді на валу
Давно не плаче Ярославна, —

Лице в зеніт, коса в цвітінь,
Рожеві руки в моря синь, —
Заквітчана, усміхнена
І мрійна над усіх вона.
Тож Край-Титан! То по росі
У перламутрі-поросі
Плацдарм бойовиськ. Край-дитина.
І зветься край той Україна.
А в ній…

ХХІ

…Десь в місті чи в селі
Маленький хлопчик при столі
Тримає копію Землі.
По паралелях пальцем водить —
Перетина меридіан,
Минає гір хребти і води —
До Уругвая пішки ходить
Через Індійський океан.

З ночей казок Шехерезади
Навпрост по сизих пасмах гір
Йде до співочої Гренади
Через Єгипет і Памір.
З душних ночей Шехерезади
До Ніневії…
До Геллади…

І мерехтять ясні свічада
Дитячих радісних озір.

Маленький світ — малий хлопчисько,
Син Сонця — велетня світів!
Він задоволений з колиски —
З Землі п’ятьох материків, —
По паралелях пальцем водить…

Нехай!
Нехай!
Нехай же ходить.
Родившись жити і цвісти, —
Йому цвісти! Йому іти!
Йому йти радісним походом!

І повертається пухир,
Рипить, повзе нерівно, скоком, —
І посміхається над ним
Світила син блакитноокий.

По копії нулі… нулі…
Ах, любий мрійнику з Землі!

Крути її, щоб аж свистіла!
Крути-крути, щоб аж гула!
Щоби просторами летіла,
Щоб над безоднями пливла,
Щоб в сяйві сонця золотого,
Щоб без диявола лихого,
Щоб тільки жити і цвісти, —
Крути її!
Крути!
Крути…

ХХІІ

Мов після вибуху гарматень,
Без втулки, осі і чоки
Параболить через віки,
Параболить фрегат з фрегатів.

Жене безоднями в імлі…
Мерехкотить на чорнім тлі…

Яснять свічада океанів,
Лисніють пасма гір в тумані
Через етер, крізь всенькі сфери…

І мерехтять ясні озера
В малого хлопчика з Землі.

Крути ж її, щоб аж свистіла!
Крути-крути, щоб аж гула!
Щоби просторами летіла,
Щоб над безоднями пливла,
Щоб в сяйві, сонця золотого,
Щоб без диявола лихого,
Щоб тільки жити і цвісти, —
Крути її!
Крути!
Крути…

ХХІІІ

Пливуть світи.
Холонуть зорі.
В порожняві фантасмагорій
Ані початків, ані дна, —
Порожнява нудна, страшна,
Порожнява без меж, без дна,
А в ній Вона
минає зорі.

Біжить мандрівниця пустель,
Береться сонцем і цвіте.
Ані помилиться ніде.
Ані зупиниться ніде.

* * *

Тут — крапка. Тут урвав, далeбі, —
На допит йти, на цундру треба
Таки ж на тім на Кораблі —
Таки в в’язниці на Землі.

Читачу любий! Пощо сміх?
Не смійся, серце, — кажуть, “гріх”.

1932

Під рев сирен,
Під завивання лун
Біжать, січуться, мечуться в ударах
Огні…
Огні…
Туди, де втопла шхуна
В крові на грані, — там умирають луни.
Там лопаються очі,
Падають
І марять.

Огні…
На брук
У зорянім вінку
Роздіта ніч упала на коліна, —
Чоло молоньї колять і січуть…
Скригоче сталь,
Рида
Тупим плачем невпинно.
Вагони-арлекіни
Регочуться,
Тікають рейки вдаль.

Біжать повз кам'яниць німих
Туди…
Давно хтось зрадив їх:
Конвоєм строгим тиснуть блискавиці
На замкнену,
На скручену спіраль…
Біжать
В якусь незнану магістраль
І крутяться…
І крутяться на місці.

Збірка "До меж заказаних", 1927

Я печаль твою развею,
Соберу букет цветов,
Постараюсь, как сумею,
Написать немного слов,
О рассвете ранне-синем,
О весеннем соловье,
Я печаль твою развею,
Только непонятно мне -
Почему оставшись дома,
Сердце болью защемит?
От стены и до порога
Путь тревогою разбит...
И букет цветов завянет -
В доме не живут цветы...
Я печаль твою развею -
Станешь счастлива ли ты?

Мне не хватает нежности твоей,
Как умирающей птице - воздуха,
Мне не хватает тревожного дрожанья губ твоих,
Когда одиноко мне..
Мне не хватает смешинки в твоих глазах -
Они плачут, смотря на меня...
Почему в этом мире такая чёрная боль?
Наверно, оттого, что ты одна?

У кватирку, мов сестричка,
Стука дзьобиком синичка:
"Не забула ти про мене?
В мене пір'ячко зелене,
Я вся спереду жовтенька,
І сама така маленька..."

"Ні, синичко, не забула!
Черевички теплі взула?
Я ж без тебе - ані кроку!
Ось довчу лише уроки...
Почитаю я вже потім,
Почекай мене на плоті... "

"Ой, куди ж ти, доню мила?
Ти ж уроків не повчила!
Обіцяла ж - на п'ятірку!..
Не пущу тебе на гірку!
Чом сумне у тебе личко?.."
"Мамо, мамо!.. Там - синичка!.."

Морозець малює знову
На вікні моїм корову.
А ще він намалював
Зайченятко поміж трав.

Ну й веселий цей стрибайчик,
Що хапа мене за пальчик.
Він лякає - не боюся,
Він стрибає - я сміюся!

Мама в двері заглядає:
"Хто це там такий стрибає?
Хто це білий, наче сніг,
Перестрибує поріг?"

Зайчик мій так розстрибався,
Що аж татко налякався.
Він подумав, що то лев
Стрибонув із-за дерев.

А бабуся, а бабуся
Тільки зайчик відвернувся,
Заховалась аж на піч,
Там просиділа всю ніч.

А веселий цей стрибайчик
Знов хапа мене за пальчик.
Він лякає - не боюся,
Він стрибає - я сміюся!

Нуль два нуль нуль щоночі рейсовий літак Варшава-Вільнюс
Перетинає межі мого сну, що навіть не встигаю
Із переляку зодягти рожеві окуляри мінус
Один діоптрій, і похід на кухню за горнятком чаю
Нагадує мандрівку у пустелі. Про причину спраги
Завбачливо змовчать пропущені дзвінки на телефоні.
Намацую вмикач. Невчасно згадуються саркофаги,
Всілякий давній мотлох типу мумії, поки антонім
Нічним жахам—жарівка Едісона не розіллє світла
Без попередніх передплат або відпущених лімітів.
Ага, згадав, учора довго хизувався зачіскою бітла
В одному пабі, і сьогодні я хотів би зрозуміти
Яка це субмарина висадила на порозі дому
Мене, самотнього і злого як Рокфеллера у скруті.
Розбитий, ніби глек і навчений на досвіді гіркому
Іду писати звернення про ліквідацію маршруту,
Бо я не можу
Ну ніяк не можу
Я ніяк
За-сну-ти!

Мчу я, мчу на ковзанах,
Обганяю всі машини,
І злітає шарф, як птах,
Не боїться. що покину.

Навіть вітер здивувався:
"Звідки він такий узявся?
Ще такого не було,
Щоб відстало НЛО..."

Лід гладенький, наче скло,
Ковзани мої з мотором.
Гей, ви там, на НЛО,
Доганяйте - поговорим!

Нумо газу, ковзани!
Гей, інспекторе, дорогу!
Якщо зможеш - зупини,
Чи хутчій сурми тривогу.

Навіть вітер здивувався:
"Звідки він такий узявся?!
Ще такого не було,
Щоб відстало НЛО..."

Всесвіт гойдається дзвону важким язиком,
Комети летять, в небо серця ударів відлуннями –
Вгледіла світло посеред правічних пітьом
Душа, що на мить піднялася раптово над буднями.

Нільською повінню греблі старі позміта,
Цунамі прокотиться, хвилею хвиль надпотужною,
Грати свідомості селем з гірського хребта
Зруйнує любов, що віки самоти надолужує.

Плуг заіржавів, пегаси у милі стоять,
Розлук переліг із наскоку не втяти і танкові.
Серце ланцюг розірве застарілих проклять
І піде назустріч любові п’янкому світанкові.

СопілкОво-солодкій омані
Опиралась як тільки могла
Та душа нотно-змореним станом
В диво-музику нашу лягла.

Так кохалися ноти і звуки –
Рум’янИлося небо з лиця.
В чотирьох міжрядках твої руки
Відшукали співзвучні місця.

Вверх дієз за дієзом уперто
Вів мене твій упевнений звук –
На найвищому тоні завмерти
Нам дано в найсолодшій із мук.

2009

…відьмацьке наслання: і берег, і місячний мул,
Що шворку слідів загубивши, торкнувся губами
Цього чорторию, як чорного вимені мами,
Цього божевілля - спокійного, наче намул,
Де води, змережані колами, сколені досі
Як віспою – рідне обличчя,
Як втратами – осінь.
За колами кола спроквола – і мариться знов,
Що човники плинуть – флотилія тане і тоне
За списком Гомера, і то не химера, і то не
Армада недремна, гурмовище багатотонне,
А листя прозоре_ долоні_примарна любов…

Журавлі курли, курли до небокраю,
Догорає літо, догора.
Кущ калини запалав у гаї,
Вже не гріє ранішня зоря.

Журавлі курли, курли тоненьким шнурком,
Одинак лелека на стерні.
Роздає вже перші поцілунки
Рання осінь і тобі й мені.

На ногах в Абу-Касима
Дрантя-шлапаки.
Лічить скнара невситимо
Листя-мідяки.
Дзеленчить коштовним звуком
Жовтня щедрий карб.
В скупія трясуться руки –
Тягнуться по скарб.
Та не доля їм вхопити
Золото віків -
Вигорять метеорити
З осені світів.
Стануть видивом із диму,
Як старі гріхи...
Поведуть Абу-Касима
Праведні шляхи.


26.09.2009 р.

Ця жінка, яка фотографує дерева січня,
їхню вогку динаміку і переплетіння,
маленькі будинки з димами,
засипані снігом узбіччя,
неба тяжкі простирадла зі складками й тінями.

Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою,
стежить за цими деревами, мов за тваринами,
за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною,
за тонкими руками, за збитими в кров колінами.

Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає тіні,
стрічками прив’язує собі до зап’ястя.
А чорні порожні озера, кригою вкриті,
постійно віщують їй усілякі нещастя.

Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш,
до смерті будуть тепер іти за тобою.
Будеш їм віддавати усе, що маєш,
будеш ділитися з ними вином і водою.

Але вона говорить: все, що я справді маю –
це стрічки, щоб триматися поруч із ними,
і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю,
і постійно раню уста їхніми голосними.

Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються,
ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею.
Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються?
Це вони все почули,
і тепер заперечують.

починаючи говорити про наближення осені
про клаптики неба над супермаркетами
про будні з яких проростають дикі кущі салату
я завжди гублюсь так ніби маю вивертати кишені
і печальні сержанти вишукують крихти в швах
і на зламах покрою
шукаючи в маринарці стебла і коріння
свідчення теплих пустель
голоси побережжя запахи водоростей і зловленої риби
............10. вони нахиляються над кишенями мов над мушлями
слухають шепіт перетираючи крихти зібрані перед тим
і сині ледь видимі янголи непрухи виснуть над їхнім волоссям
знову непруха знову
знову ні трави ні птахів над травою
дрібна монета і та одна
лише рештки хліба і рештки вина
якими навряд чи наситиш відділення

починаючи розуміти куди зникає листя з дерев на узбіччях
починаючи кликати псів на імення на які вони відкликаються
............20. я знічуюсь перед цим безчассям
збиваючись на особистості
там армія уряд гендерні штуки різна хуйня в бортприборах
комахи на фарах і бортовому склі
сполохані субмарини торкаються
мокрими холодними носами
акваріумного скла
душі дельфінів вистрибують із води
і ловлять шматки провіанту з твоїх змерзлих пальців
молодості і дотацій вже не прибуде
............30. повторюю я розвиваючи
тему і ускладнюючи сюжет

по всьому корпусу по всьому нагромадженню
будинків б’ється протяг
осінній прикордонний протяг такий довгий що дзьоб
його вже торкається осені а хвіст
ще губиться в залишках серпня ворушачи темним
листям в алеях
вогкість в помешканнях — кому це може сподобатись
хіба що який-небудь кумарний працівник
............40. міністерства шляхів сполучення навіть
не вникаючи що саме сполучають шляхи його міністерства
куди їх спрямовує їхній міністр
і що це за дивні надземні шляхи
виходить в сльотавий світанок на
першу платформу
де нумерація вагонів гниє з
голови поїзда
і дивиться
як сунуть на південь обважнілі хмари
............50. з дощем спакованим наче бавовна
як витягують за собою туман
довгі майже безкінечні вагони
наповнені митниками і клопами
як вони губляться мов саламандри між камінням
залишаючи по собі запах прянощів ладану і дорожнього мила

вдихни богородице радість в околиці
вдихни натхнення видовж кості птахам
щоб вони вилітали з цієї сльоти
прорізаючи в повітрі довгі борозни за собою
............60. мов шрами

осінь минеться думаєш ти
западаючи в повітряні ями снів
кришачи чорну електрику зимних річок
виймаючи з різдв’яних пакунків цукор і молитовники
каміння підтримує знизу корені трав
каміння слухняно гріється ніби кон’як
у твоїх долонях
каміння зникає ящіркою в пісках
каміння тьмяніє окунями в ставках
............70. обертаючись за тобою мов сонях

приїзди писатиму тобі приїзди у нас осінь
рекламні буклети з видами фабрик я докладаю
в дворах алкоголіки і куртизанки
бої відкотились з’явились перепустки і сірники
чаплі кружляють над лісопарками
дими відбудови — тривожні й гіркі —
пливуть наді мною
вітер розвіює по землі оселедець бійця
розбитої роти
............80. бджоли вплітаються в стебла й коріння його волосся
печальні мародери визбирують речі
особистого користування з його охололого одягу
ведучи підрахунок —
голка з ниткою підколоті до пілотки
крихти тютюну в глибинах тяганої хебешки
жуки в сірникових коробках пакет для начальника штабу
червоні коронки перстені кульчик інший непотріб
знятий із випадково підстреленого федерала
гранки потріпаного кобзаря
............90. пальці торкаються теплого інію
чорна і нетривка мародерська зоря
спадає за обрій ніби за лінію
приїзди ще біля вокзалів працюють квіткарки
ще юні цигани ховають свою контрабанду
зникаючи з площ і майданів скверів алей
збираючись за огорожами і брамами
мов саламандри поміж камінням

стіни університету
нагріваються сонцем
............100. сліди крові і сперми пролитих за свободу
вічна пам’ять бійцям
захаращених коридорів
вийдеш назовні і не згадаєш
як марно очікував на підкріплення
як обривав телефони в гарячкових пошуках зумера
як вперше торкався цупкої тканини
вже трішки витертої
на зламах ліктів і колін

все одно
............110. згодом
з’являються погані хлопці
щоб пояснити
що у цієї країни немає союзників
у цієї печалі нема течії
що ця демократія пахне маріхуаною водкою і доларами
доларами кохана пахнуть прілі каштани
доларами моя кохана пахнуть жовті молоковози
доларами пахнуть одеколони
на столиках і тумбочках харківських борделів
............120. запах порізаного паперу
запах довгих фарбованих аркушів
водяні знаки на твоїх лопатках
коштовності і прикраси по всьому
твоєму тілу
запах медичного спирту і сухої шкіри
запах мертвих ос у під’їздах
що за сонце здіймається з цих конопель
що за ранок збирається запалати

так щоб і ти побачила дерева
............130. з яких осипається листя на узбіччях доріг
так щоб і ти колись зрозуміла
як тихо майже нечутно
хтось говорить про тебе
хтось проговорює вголос твоє ім’я
видихаючи теплу фонетику
на невидиме дзеркало
пересвідчується чи вона ця фонетика ще жива
не вистачить ні тепла
ні вміння
............140. тож і не варто рухати цієї системи
не варто пускати за вітром насіння
ламати устами крихкі фонеми
западаючи на знайомі слова

внеси богородице корективи у вичитку щоби хоч щось змінити
коли затягнуться хмари і затягнеться крига
затягнуться шрами на місці порізів
і вона буде собі пригадувати
так ми справді з ним зустрічались
навіть тривалий час не пам’ятаю скільки саме
............150. але можу згадати в разі чого
у нас з ним був чудовий секс
чудовий секс втішено повторює вона
так ніби мова йде про командні
показники за минулий сезон —
чудовий секс одинадцять підборів під власним щитом
три удари в площину воріт в першому таймі

довгі вервиці
ліниві каравани
все ніби в поганих вестернах
............160. з їхньою мудацькою системою кінопрокату
що вибиває суглоби твоїм снам
в яких печальні апостоли
пускають по колу вино
курять полегшені цигарки
розігрівають на багатті консервовану квасолю
і пристаючи до них
ти п’єш їхнє рожеве столове просто з горла
і краплі — рожеві й столові — гуснуть тобі на устах
апостол — ближчий до тебе — здіймає їх пальцем
............170. й зализує палець наче порізаний

головне щоб ти пам’ятала
що десь там за титрами
хтось сполохує метеликів і саламандр
на сходах під’їзду
ідучи на закупи чи до церкви
і витрушує з кишені крихти птахам
заходячи й стаючи до сповіді
і має на увазі фонетику
саме твого імені
............180. починаючи говорити

Ніжність моя кришталева,
Велич моя незрима...
Мовчки дивлюсь на тебе -
серце чекає дива.

Світла моя сонато,
туга моя нестерпна...
Коли ти поруч - свято,
коли ти поруч - тепло.

Терпкість душі достигла,
Зірка ночей висока,
Літня розкішна злива,
тремний, щемливий неспокій.

Весно, веснянко, леле,
Осінь, розкрилено-мила,
Ніжність моя кришталева,
Велич моя незрима...

У діжці бродить тісто для помани.
Замкнути очі, ніби двері в хоспіс*.
Хай хвиля морем вітражів поманить,
де я твого смакую слова розпис

і сином розмальовуюсь коханим,
де розчиняти фарб не довелось би –
червоне – то любов, а чорне – рана.
Колись, за ніч, я не ставав дорослим.

Розходжується тиша у підборах
і не паркет – моя гортань всихає
і ледве сповила киги чаїне.

На що моя уява нині хвора?
Чому так по живому шиє й крає –
лоскоче янгола твого пір'їна?

хоспіс * – лікарня для смертельно хворих пацієнтів на останній стадії захворювання,
основним завданням якої є полегшення страждань хворих.

28 Вересня 2009

Білі коні й сиві коні
По літах промчали,
Ще й сніги мені на скроні
Серед ночі впали.
Білі коні й сиві коні,
Гей же буйногриві!
Мчіть у дзвоні-передзвоні,
Всім вітрам на диво.

Білі коні й сиві коні,
Я ж вас не покину.
Я жоржини ці червоні
Вам на гриви кину.
Білі коні й сиві коні,
Вас не поміняю.
В кого буду я в полоні,
Вірте, й сам не знаю...

Білі коні й сиві коні,
Гейя, гей, алюром.
Бо везу я сонця сонях
Для людей в зажурі.
Мчу за долею в погоні,
Сам не знаю, де я...
Білі коні й сиві коні,
Ге-йя! Ге-йя! Ге-е-е-йя!

Бринить п’янка мелодія кохання -
У ній розтанув цілий світ.
Порозплітало почуття бажання
Та розтопило давній лід.

Чарує пісня медом сподівання -
Торкнутися блакитних мрій.
Осіння меланхолія зітхання,
Позаганяла в землю змій.

Пливе листочок у колисці моря,
Почувши дзвін – затріпотів.
Холодна туга - походила вчора,
Сьогодні, - він тебе зігрів.

Малювала мальву спогадом уява
Я верталась знову в ті далекі дні,
Де всміхались мальви нам обом ласкаво
І тулилось літо променем до ніг.

Літо нам надію Божу дарувало,
Розсипала щастя висота небес.
Що із нами нині, мій хороший, сталось?
Тільки спогад в серці радістю воскрес.

Вже доріг пліч-о-пліч ми пройшли чимало,
Босоноге щастя поруч радо йшло...
Та чомусь раптово я засумувала –
То голубка сива ледь торка крилом.

Молодими бýли десь Там наші весни
І любились щиро, як ніхто й ніде,
Чом же нині щемом та Любов воскресла?
Певно серце й досі ще на неї жде.

Малювала мальву спогадом уява...

2009

На ярмарку душ
візьму першу-ліпшу
і пі́ду у душ…
мовчки змию
молекули світла
103 наберу
бо обличчя
поблідло
у всьому
винні
молекули світла.
2009

Я не хотів те зробити, що знов наробив,
Я не люблю втрачати своє світло в вогні,
Не бачачи себе йти незнати куди,
Згорати у полум"ї й залишатись в пітьмі.

Втрачати своє цінне в житті я не готовий,
Тримаючи щось у своїх голих руках
Я це не зроблю ніколи - іще раз повторю,
Воно назавжди залишиться у моїх думках.

Бачити весь світ і відчувати його
Набагато цікавіше чим тонути в екстазі,
Непобоятися обрати все і зразу в одно
І стрімко йти все далі й далі й далі.

Я собі пообіцяю один раз і сильно -
Я більше не стану в таке от добро
Я ніколи не стану небесним світилом,
Допоки не піду лиш за своїм єством.

Осінь така бездонна,
ранок тепловрочистий,
Світлокаштанна втома
губиться в жовтім листі.
І розливається небо
кремом ніжноблакитним...
Світло і хризантемно! -
Хочеться просто жити!!!

Відступали моря, залишаючи мушлі солоні.
Простягалась в розверзнуті хмари вселенська рука.
Ми збувались потроху словами в космічному лоні
І пасьянси дощів розкривали наш код ДНК.

Ми збувалися просто: струсились, як попелом зорі…
Ми старіли невпинно у сяєві вічних свічад.
Першим хтось проказав те сакральне «…у радості й горі…»,
Першим з кубка надпив. Першим вріс у чекання прозорі.
Першим впав у трійчанську траву до малих потерчат.

І ходжали посріблені тіні, що звалися нами.
Невпізнані, минали, торкнувшись думками чола.
Ми стікали річками й верталися знову дощами,
Ми бували, минали, предтечами болі прощали,
Ми так легко згорали, бо вірили в те, що – дотла…

Хто ж помислити міг, що прийдеться родитися знову? –
Генетичне коріння шукає прапам’ять в імлі. –
І солоні слова, що ми з них починаєм розмову,
Пахнуть сіллю морів, що до нас ще були на землі.

2009

Я побачив сонячну стежину
на грайливо-перловій воді.
Запірнувши, вогником полину
у літа безжурно-молоді.

У недоціловані світанки
і багряно-жовті вечори,
у студентські ночі, дні і ранки
молодо-гарячої пори...

Нам нечасто ходжені дороги,
путівці, туман і сивий плай
залюбки стелилися під ноги,
нас водили через рідний край.

Я змужнів і наче став дорослим.
Вже і син шукає путівці,
що Життя сховало поміж сосни –
як зайчатко сонячне в руці.

Він знайде свою одну дорогу.
І, не озирнувшись, побіжить
вдалину, де радощі, тривоги
і щасливих днів жадана мить...

29.07.09р.

Шовковий дотик ніжної руки,
тремтіння вій і блиск сльозинки щастя...
І обпече живим вогнем палкий
Твій поцілунок - як святе причастя.

Летять у вирій сірі журавлі.
Ми осінь зустрічаємо з Тобою,
прекрасну осінь рідної землі,
пору Життя й Любові золотої.

Роки біжать струмками вдалину,
несуть пісок життя в безодню часу.
І лиш Кохання, маючи ціну,
осяє нашу долю, як прикраса...

19.08.08

Клітка. Чотири стіни - і вікна.
У життя - із ролетами.
У самотність - екранами.
Інтернетними ранами,
Венами всесвітньої пастки...
Не захлинутись у ній, не впасти!
І шугають слова кометами,
І застигає на тлі монітору - вічність.

Дротами обплутано час і простір.
Сірими - вхід у життя,
Вихід - чорними.
Картинками-моніторами,
Сюжетами телевізора
По кадру життя визбирати.
У ногу з прогресом крокує буття.
Все так зрозуміло. До байту - просто.

А пальці вистукують музику буднів.
Життя - за програмою
Символами накреслене...
...Не зимами, не веснами,
Не жіночою втіхою,
Не дитячим сміхом...
Алгоритмів роздертою раною
Запрограмоване самотнє майбутнє...
2009

Мечем або лезом?.. Ні, словом любові
Назавжди підкорений грішний цей світ.
Закохуюсь в нього я знову і знову,
Порушивши, певно, Творця Заповіт.

Я каюсь, а потім закохуюсь знову,
Бо я не байдужий родивсь до краси.
По вуха залюблений в пісню і слово,
Милуюся вік таїною роси...

Дніпро Дністер Дунай Десна
перегризлися між собою
за незаймані землі в снах
за прихильність старого Ноя

я на воду лягаю так
як на рану листок алое

віднеси мене течія
тим шляхом
що предки проклали
де хрести із води стирчать
наче з вази загіпсовані кали
де не чути крик потерчат
і світла Божого мало

де на березі діти старі
істуканами з острова Пасха
коротають самотність і вік
їх навіть не бачить НАСА
а ріки все течуть з-під повік
мов молитва до іконостаса

не сваріться прісноводні мої
все-одно у вас спільні гени
це лиш я у чужій стороні
виглядаю зграю риб із Лени

а флеболог у шосту ніч
видирає з глобуса вени

Над головою пролетів осінній птах.
Я не помітив хто він, а у небі
Вже менше стало сонця. Листопад
Жбурляє попід ноги жовте листя –
Листи, котрі не вмію прочитать.
Понад усим поставлено печать.
А я жену з думок своїх печаль,
Зберігши в них не відчай і не жаль,
А юнооку юнь Твоїх очей.

Блудяга вітер, взявши за плече,
Вивіює мене із Твого літа.
А ми ідемо у травневу ніч.
Удвох у ній шукаємо рятунку
Од льодяного дотику зими.
А ми ще забуваємо на мить,
Що щастя – мить, хай і найкраща мить.
Зігріє й згасне через мить, а ми
Ідемо в ніч рятунку од зими.

Осінній птах прошарудів крильми,
Гортаючи листки моєї долі.
“Пора. Доволі.” Осінь. Листопад.
Я опадаю в простір жовтим листям.
Осінній птах пливе в осінній сад.
Понад усим поставлено печать.
А я жену з думок своїх печаль,
Зберігши в них не відчай і не жаль,
А юнооку юнь в Твоїх очах
2000р.

Сивим дощем недремним,

смутком – як сон – даремним,

піснею, що – злітає,

снігом – який прийде

врешті по цьому листу…

…осінь заграє Ліста…

…Боже, яка барвиста

казка, ота, ми де…

…Боже, з якого дива

буду така щаслива,

тронка дзвенить у тиші,

зріють поля бажань,

…ніжності, що – над небо,

…спрага, яка – до тебе,

…досить довічних «треба»…

- Будь же щаслива, Ань…

…треби усі – марнота,

Божа свята робота –

біла як сніг дорога

їх доведе туди,

де – золоті ворота,

де не спитають «Хто ти?»…

…бачиш – біжить небога

стежкою

до

води?

Метаморфози локального
Зледеніння.
Безвертепно колядують
Хрущі
І посівають незачатими
Яблуками.
До писанок клеїться
Візерований
Іній -
Імітує естраду
Звичаїв.
Різдво. А я ліплю
Покаяльні
паски...

2003

Я напишу тобі листа у вічність,
Я знаю, що ти десь далеко ждеш мене.
Прийди мерщій, віддам свою любов, тепло, жагучу ніжність.
І хай ця мить для нас ніколи не мине.

Ось я пишу тобі листа у вічність
І вірю, що усі найкращі почуття,
Кохання, чесність, доброта і вірність
Не зникнуть разом із моїм життям.

Ти прочитай оцей мій лист у вічність
І поміж тим колись згадай мене.
Мене немає вже, я просто пил космічний.
Люби й радій життю… Не буду про сумне...

Ти мені більше не снишся,
Та в пам'яті ти жива.
Пожовкле осіннє листя
Вітер з дерев зрива.

В повітрі його кружляє,
Кидає до ніг моїх,
І з пам'яті випливають
Далекі юнацькі дні.

Ми разом ходили в школу
І майже поруч жили,
Та сталось, що наші долі
З'єднатися не змогли.

Так часто на світі буває,
Таке вже воно, життя,
Той, кого ти обираєш,
Не владний твоїм почуттям.

З'являться нові друзі,
Та першу свою любов,
Багато кого забувши,
Згадаєш ти знов і знов...

Опало пожовкле листя,
А небо таке ж голубе.
Ти мені більше не снишся,
Та я не забуду тебе.

*
Востаннє
Море показало спину,
На сонці вигріваючи луску.
Шубовснуло –
І піднялися хвилі.


вересень 2009 Ялта

Ти зажурилась, як Пенія*,
Хоч маєш золоті пенати.
Ніхто тебе не зрозуміє,
Не приголубить, як оратай.

Щодня тебе хтось ображає,
Бо маєш виродків багато.
Еріду** світ не забуває,
На жаль, ні в будень, ні у свято.

Не гірші квітів єлисейських
Твої тюльпани і жоржини.
Забудь промови фарисейські,
Вони не варті - і сльозини...

*Пенія (гр. Penia) - богиня, що уособлювала бідність.
У 4 ст. до н.е. про неї згадували Арістотель і Платон.
**Еріда (гр. Erid) - богиня чвар і розбрату...

У оркестрі марнот
Серце дріб виграє,
Знавісніле самотності
Вічне staccato.
Є життя і є смерть.
Є кінець і початок.
А між ними любов
Забирає своє.

Камінця у Сізіфа
Не думаю красти
Вистачає свого,
Не сягнути вершин.
Кілометри ногами
Стоптати стежин,
Й не помацати
Марева вічного щастя.

Є життя і є смерть.
Є кінець і початок.
І в усьому є сенс.
(Хоч якийсь, але є…)
Я в оркестрі марнот
Граю соло своє.
Гонорар у кінці,
За життя лиш завдаток.

Я філософ в просторі і часі,
А мої резервуари дій пусті.
Я п\"ятого виміру зачаток.
Я син Вогню, Повітря й Сонця.
Не бачив я нічого рідного
На цій Землі і в цьому тілі
І точно не побачу вже ніколи,
Я його зрікаюсь!
Я - енциклопедія почуттів,
Які кружляють навколо мого ореолу,
Я їхнє джерело, я їхня безкінечність.
Я вічний, я незгасний, я Вогонь.
Я сон дитини, перший і кошмарний.
Я радість першої весни і останньої осені.
Я блакить - блакить Небес і блакить Вогню.
Я межиріччя Буття і Небуття.
Я вічна прірва, я Ніщо!

Тішуся лимонним смаком в роті
Допоки місяць видно, допоки зорі сяють.
Читаючи штрих-коди назвороті,
Їм чіпси, які приємно в роті тають.
Допоки стопи не горять, п"ю чай,
Червоні яблука фотографую,
Й стою я там, де напис "Не влізай!"
З куща ожинового ягоди рахую.
Останнім сонячним проміням я радію,
Шукаю тріщини на прозорому склі,
Й допоки очі не зачервоніють,
Шукаю ще зупинку у бутті.

Я думала – мужчини
Пробачення не просять.
Вони лиш кажуть : “Хочу!”
Та “Все! Вже з мене досить!”
27.09.09

Продовження (на прохання Мирона Шагала)

Я вчасно зрозуміла –
У сильній половині
Ховається та сила,
Що Жінці необхідна.

Хоч схована глибоко –
З’являється у світ
Потребою спинити
Потоки зайвих слів.
29.09.09

І знову я - оманлива коханка
В обіймах тисячі чужих ночей,
Прикрита лиш лахміттями серпанку,
Пригорнена не до твоїх плечей.
У ліжко ти запрошуєш мовчанку
І дихаєш із нею в унісон.
А я у світі Нелюбові бранка,
Де править твій Байдужості закон.
26.09.09

примарний спокій
порухом думок
змиває день

у сонячнім сплетінні
вже проростає сутінків
тремтіння

і між корінням збурене сумління
не жевріння і не прозріння
і не благання

просто відчуття,
як десь крізь тебе
йде життя...

пісок крізь пальці
очі крізь думки
на п*яльцях часу
вишиті роки

і руки сколоті
і душі у скорботі

та ні, не кляп у тебе в роті

а просто німота стиска
слова розтерзані бажанням
жагою вічного зізнання

в гріхах не скоєних, хіба?
твоя журба, чи боротьба
чи ба.. ганьба,

ганьба стократ!!!
нехай не ворог і не брат
аби не брати до душі

так легше вижити... мершій!
всі на розпродаж

байдужості
і поглядів у небо
(тобі не скажуть, чи так треба?)

You're so alone..
шепочуть стіни

ти не стомився
просто вмер...


Your time is out!
Ось і все...



Р.S.
Ти світла не лякайся у кінці...
Не суд страшний -
страшний новий світанок
й примарний спокій
у твоїй душі

Музика, очерет,
на долоні, руці.
Скільки пройде комет
крізь понадхмарр’я ці.

Як проступа тепло
через ріки, міста.
Все, що у нас було —
тільки ця висота.

Все, що трималось вій,
голос печальний, плач,
я скидаю на твій
автовідповідач.

Поїзд твоїх химер
не зупиняє біг,
нам з тобою тепер
падає різний сніг.

Нарізно кров поспіша,
солодко шириться лет,
тихо росте душа,
мов ламкий очерет.

На розі Ганни гаснуть ліхтарі.
Напружено зависнувши вгорі,
поволі обертаються сузір’я —

довкола неба, ближче до землі,
де світла ніч, і речі при столі,
і на дахах лежить пташине пір’я.

По вулицях лишиться німота.
Дбайливо проминаючи міста,
я відчував перепади напруги

того, хто ліпить трав ламкі хрящі,
з чиєї втіхи сипляться дощі
на довгі придорожні лісосмуги.

Від тих часів минуло стільки літ —
серпневий мул і вересневий лід —
як нині легко пригадати фарбу,

нічних зізнань незрозумілий плин,
гарячі стебла втомлених рослин,
багряні рештки втраченого скарбу.

Минала осінь — тихо, уночі;
приходив ранок, діставав ключі,
і стверджував відвертість невситиму —

що навіть тут, хоч світло навкруги,
не можна оминути ці сніги,
не можна передбачити цю зиму.

Розмай, не питай
Чом іду я в зелен гай –
Там зозуленька кує,
Дятел дзьобом в серце б’є.
ПРИСПІВ:
Тож там котилося щастя моє,
Щось відгукнулося, та не взнає.
Мов солов’їная дзвінка весна,
Десь поміж вітами тане луна.

Шукай, доганяй,
Нехай лине з краю в край,
Щоб співалось і жилось,
Щастя кожному лилось!
ПРИСПІВ.
2 вересня 2009

я чокнусь десь посеред парку
ковтну із дна тверезу мить
і розіб"ю порожню чарку
на перехресті двох століть

моя душа зовсім розрита...
в обіймах жовтого дощу
крізь тіло тлінне мов крізь сито
я вічне небо пропущу

і босою піду у зиму
торкнусь стопами самоти
і може хтось не божевільний
зігріє тут мої сліди

И ты сидишь глаза зажмурив,
Но что поделаешь – судьба.
Она нам вновь пути тасует,
Уж не готовит ль фарс она?

И что с того, что ты мужчина,
И ты пред нею рядовой.
Но не пройди, как раньше, мимо!
Судьба – понтер, ты в штос банкуй…

Ты на ничью не соглашайся,
Лети к виктории стрелой!
А пораженье не стесняйся
Омыть своей скупой слезой.
(2007)

У серці – храм Святого Духа,
У серці є любові храм.
Якщо здивований, послухай –
Гімн істині і небесам.

О, хто цю музику високу
Вмить переллє у почуття,
Той мудрість осягне глибоку,
Щасливий буде, як дитя.

А хто залишиться байдужий,
Той дбатиме лише про гріш.
І вітер вишугає душу,
Мов крила зірваних афіш...

У серці – храм Святого Духа,
У серці є любові храм.
Ти зачарований? Послухай
Гімн істині і небесам.

І хто несе у храмі серця
Високу музику небес,
Тому вовік не заманеться
Шукати зло серед чудес.

Того бояться чорні душі,
Хто творить - пісню і добро.
Як павуки в дуплистій груші,
Вони приховують нутро.

І хоч не кожному прийдеться
Плекати сад і синій без,
Нехай звучить у храмі серця –
Висока музика небес.