Моя країно,
Ти руїна!
Руїна снів й чужих надій.
І серце крає...
Та спиняє
Пасивність інших до подальших дій.
Яка мерза!
В підвалах жити,
У сутінках своїх думок.
Моя стезя,
Хай і розбита,
Але по ній за кроком крок
Іду вперед на зустріч світлу.
Бо, Україно, я ж твоя!..
До болю я давно вже звикла,
Та знов не вірю, що і ти моя...
Твій біль розлитий по народу,
По сірих закутках біди.
Де бідність і довічна злоба...
О, як ти терпиш се, скажи!
Підняти сонце нема сили,
Так помацки повзем в пітьмі.
А справедливість б’є по спині...
Та годі рюмсать, пора йти...

Ти – непізнаний образ свободи,
Ти герой, на ймення Ніхто
Зустрічав у степу сонця сходи,
Волю, як шаблю, тримав наголо.

Ти, як образ дітей України,
Ти ікона, що йде крізь віки.
Землю шапками на домовину
Твої браття тобі принесли

Воля, розум, ідея свободи,
Що твориться у твоїй душі,
Миролюбність, відвага, дорога,
Легенда і образ, насправді, хто ти?

Понад обрій із-за хмари,
Наче стиглий апельсин
Розсипає свої чари
Сонечко з усіх сторін.
Усміхаються ялини,
Прокидаються сади.
Пісня жайворонка лине
Понад плюскотом води.
То несеться, а то скаче
Непосида каченя.
Мов пухнастий білий м’ячик
Бешкетує кошеня.
Дружним військом на поляну
Вийшли гуси: ги– ги –ги!
Виринають з-за туману
Річки тихі береги.
Відчиняються ворота,
Десь заплакало дитя…
Загула в селі робота,
Як одвічний знак життя.

О, місто приречене на смерть,
Якби ти впізнало час мого приходу,
Що ще я можу зробити для тебе,
Я плакав для тебе,
Я будував твою любов,
Я пив пиво на папертях твоїх храмів,
Я закохувався в твоїх трамваях,
Я цілував каміння і чекав твого приходу
А ти осліпило мене,
Тож нехай так буде, ангеле мій, пропадай,
І нехай твої руїни вкриє вода,
Велика й чиста,
Й нехай мене не побачать у глибині
Поміж веж і куполів,
А мати розповідатиме дітям про тебе,
Не про мене, про нас під водою,
А над нами сходитиме сонце...

Гамір слів - це елегантно
Заховатися за змістом
Плентатись у цьому з кимось
Відчувати силу слова
Вибраного хаотично
І сміятись зовсім щиро
Дивуватись-шокувати
Щоби врешті-решт сказати
До побачення до завтра

Хто не може заснути
Той слухає ніч
Той стукає кігтями
Гіллям у вікна
Хто не може заснути
Той повинен забути
Той повинен зірвати
Заношену маску
Дванадцята
Перша
Друга
Третя
Вистукує
Цілість життя тріскає
Невідбутістю обпікає
І облітає

Для чого буває ніч?
Лежати і не заснути?
Питати бути не бути?
Бажати того, щоб забути
Для чого буває ніч?
3:0 - „Карпати” виграли

І він лежить з відкритими очима
І він герой новітнього століття.

Де сонце стомлене заходить,
тепло ховаючи за хвилі,
де крики чайки ніби сповідь
камінню й мушлі побілілій
ти не бажатимеш вже змін.
Ввімкнувши радіоприймач,
на тлі безрадісних новин
ти теж оспівувач невдач.

І
Покинь Едем, іди в буремний світ,
і, як руно здобувши перше "до" ,
повзи не зупиняючись по кругу,
чи зосереджуй вроджену напругу
на внутрішнім, та рухайся, їй-бо
недвижний завше набереться бід,
єдине: ніс не сунь куди не слід.

ІІ
Завжди бажай великого - мале
тебе оточує саме-собою.
Велике там, де порожньо, де обрій
наповнює ефіром кулі мрій,
на них літатимеш і над юрбою -
та доки юний, а життя просте –
цінуй egalite й fraternite.*

ІІІ
Якщо без мрій ніяк, почни із мрій
розкішних і поступливих, як море,
яке не смакував, не бачив, доки
не пережив солено-пінні роки.
Тому що небо чисте і прозоре,
читай молитву і не май надій,
живи не відкладаючи подій.

ІV
Завжди шукай неходжені шляхи -
найкращі з них плетуться тихо вгору,
і хоч вершин одразу не здобути
безлюддя дасть тобі нагоду чути
і зріти елементи: їх натуру,
гармонію, порядок, ритм - таки
це першотвір Всевишньої руки.

V
Мандруючи за обріями вслід,
прийми майбутнє, як усе минуле,
що так охайно втоптане у порох.
Найкращі відкриття ховає морок
вчорашнього, повитий у понуре
знання: їдять-з'їдять гріховний плід.
Будь перебірливим, шануй завіт.

VІ
Та линучи за обріями вслід
зважай на залишки потуги в грудях,
де на початку біль і кровотеча -
нерідко виростає порожнеча,
де пульсував колись живого обсяг -
довершує пустелю карбамід.
Втішайся болем аж до скону літ.

VІІ
Не вір очам, не довіряй словам,
навколо тебе інше, ніж гадаєш,
і краще, аніж бачиться. Знайди
хоча б одного, хто дійшов мети
тобі близької і шляхи пізнаєш.
Та не спіши свій будувати храм -
хай відшумить в крові природи гам.

VІІІ
Ніколи не печалься самотою.
Людей у світі так багато, що
не оминути дружби, чи кохання
і ними вирощеного страждання.
Вмій жити із оцим "прийшло-пішло",
І, уподоблено богам, уздою
тримай язик і будь самим собою.

ІХ
Гляди з усмішкою на все минуще:
на труднощі, і недосяжність дів,
прийдуть часи - вони захочуть більше,
їх вчитиме життя, не ти: це ліпше,
хто сили береже - цей жне посів.
Одна біда: не ти один меткий?
Всміхнись і це минуще, світ такий.

Х
Май власний розум і присутність духу -
і наберешся досвіду і знань.
Та вистражданий мудрості нектар
нездатному цей оцінити дар
не пропонуй – бо, окрім насміхань,
іще й ножем оплачують науку -
зважай, кому ти протягаєш руку.

ХІ
Не розчаровуйся. Умій нести,
будь справді другом, і не жди навзаєм
нічого іншого від ближніх крім
їх змушених потреб у тобі, втім,
ти не отой Атлант із небокраєм -
і маєш право плюнути й піти,
пославши тягарі під три чорти.

ХІІ
“Допомагай нести, а не складати.
Не умаляй ріки життя. Не жертвуй
собою без найвищої потреби…” -
чи не твердив я сам собі це? Ніби
у змозі й ти – найлегший день змінити,
супроти неминучості постати?
Хоча й веде нас Доля - вмій ступати.

ХІІІ
І, зрештою, дійдуть лише уперті.
І я ішов, покинутий всіма,
коли дорога взяла круто вгору...
Я вірю, і тобі підйом цей впору,
що крізь роки розсіється пітьма,
і ти знайдеш у центрі круговерті
одну відсутність тільки - страху смерті.



2004

Під небом літають ангели,
Із нього падають зорі.
Ми всі колись небом марили,
Закрили нам його гори.

В повітрі витає золото
Твого чарівного подиху.
А сонце хворіє холодом
В чутливих твоїх порухах.

Під небом літають ангели,
До нього тягнуться руки.
Ми всі колись небом марили,
Віддали себе на поруки.

14.12.2005

У місті падає осіннє листя,
Вкриває землю золотим намистом.
Десь тихо чуються солодкі звуки,
І рідне небо нам цілує руки.

Десь линути спогади. Червоні квіти...
Тече у поглядах гаряче літо.
Сміється барвами твоя усмішка,
Я твоїм подихом накриюсь трішки.

Не небі журиться осіннє сонце –
Сховало світло у твоїй долоньці.
Десь в серці падає вечірнє листя,
Вкриває душу золотим намистом.

29.11.2005

Сьогодні ми з тобою королі
Мана грошей на дерев*янім столі
«Лайно – дружина верещить мені
– ти крува, бику, вже на грані!»
І я лантюх і ти лантюх
Вона це знає – всі це знають.
Але обідні королі забудуть про вечірні ями!
За руки візьмемося ми,
Бо, то не личить так хитатись,
Ми ж квітки пізньої зими –
Дві горді, незалежні, й п*яні.

Коли засинають вулиці,
У вікнах бракує світла,
Ти хочеш лишитись поміченим,
Ти хочеш лишитись дитиною.

Ти прагнеш знайти не знайдене,
(Напевне, ніде не сховане).
Ти хочеш лишитись правдою,
Ти хочеш лишитись голою.

У сніг позіхали сутінкки,
Будинки вдяглисья хутром.
Ти хочеш збагнути ілюзію,
Ти хочеш здаватись мудрим.

Коли відкривають вікна,
(Напевне, ніколи, від старості)
Чекаєш, що диво станеться,
Та істина буде помітна.

Наче Віра Холодна — із пасмом завжди на чолі
Незабутні кучері, позабута красуня вихраста
Хай П’єро боязливий з напудреним мертвим лицем
Нам відіб’є без пальців на роялі зимового вальса
Над дахами хрущівок і в залах палаців нічних
І у венах і в Відні лунатиме бій роялевий
Я танцюю, коханий, роздивляйся на мене і пий
це вино з хризантем і акацій гіркаво-рожеве

О, розкіш тіла вашого, так прикро,
огорнута в тверді переконання.

Здійнявши хвилі, руйнувати скелі?
Виточувати мальовничий острів?
А у ногах улесливо і хитро
пінити візерунки залицяння,
промінням ніжити рельєфи плоті...

Взамін отримати загадку млості?
Піски,
сліди померлої води,
все вище "я" жіночого вокалу,
відлуння важчої щодень ходи,
і відчуття порожнього бокалу...

Чи я бажав цього за повноти?


2002

U 1
А як завважите моє життя
не в призму зроговілого лорнета,
а у неспокою серцебиття, -
угледите тоді судьбу поета.

Ні, ні, не хочу зашкарублих слів,
я винен вам. Але не тільки гроші,
згадайте інше - я любив, жалів…
Ви знов у бійку. А були хороші,

були ніжненькі, милі, звабні. Руки!
І нігті від погруддя... Моя рибко,
нема між нашими світами злуки,
і в цьому суть мого спасіння, видко.

2005

Кричать в тишину страшно.
Боишься, никто не услышит.
Ведь потому и тихо -
Здесь никого
Нету.

А моҗет, поймет хоть кто-то?
Заметит хоть строк тени?
А моҗет, прийдется случай
Кричать: громче и лучше?

О чем? Ну, конечно, об Этом,
О чем вслух сказать нелепо.
Я б не хотел быть ветром,
И не хотел - поэтом.

Стыдно за рты молчащие,
И голоса - твердящие,
Тишину, как логический выход
(А такҗе, вход) в спальню.
А такҗе мой рот. Печально...

Спелые яблоки падают,
Все, как одно, полированные.
Спокойнее спать, чем расглядывать
Тишину
Образованную.

Мокрими стоять свічки топольні
Вітер запах осені приніс
Краплі бубонять по підвіконню
В душу смуток старчеський заліз
І виглядує як кіт бездомний
Із підвалин оберемок криз
Мокрими стоять свічки топольні
В душу смуток старчеський заліз
22.02.05 (С.Навіж.)

Той хто кляне зі злістю свою долю
За всі незгоди та нещастя в ній
За невезіння та за втрати болі
За зріст малий та за невдалі спроби
За нерішучість та ледацтво мрій
За мілкоту душі та за її хворобу
Він – боягуз. І навіть уві сні
А я за те що мучусь і що каюсь
Що зраджений в коханні пломеню
Що падаю
І ледве підіймаюсь
Всіляк-завжди вколінно уклоняюсь
І залюбки їй лише дя-ку-ю (27.09.83)

Я зрозумів, що мушу й я співати.
Що хай свіччина, навіть і одна,
Нехай в нетопленій, але Вкраїнській хаті,
Зігріти може краще ніж палати
У сяянні чужинського огня.
Бо ту свіччину запалила мати
Моїх дідів у спробі передати
подяку богові, а дітям заповзяту
з глибин віків і часом не відняту
і ворогами, - а хотіли кляті,
ту колискову, під яку підняти,
зростити вдасться, та й благословляти
чарівним словом, всемогутнім словом,
яке таїться лише в рідній мові,
народа велетня, якого вклали спати,
чи закайданили, віками мордувати,
гноїть-палить, чи ж схоче він повстати?
але без того краю не підняти,
і волі у кайданів не відняти.
якщо забуте те, що богом дате.
Я зрозумів, що мушу й я співати.

Нема більше у народу ні Надій, ні Віри.
Зацькували навіть душу, іншомовні звірі.
Розірвали на шматочки, по світу шпурнули.
Розуміють, в чому сила, на те й посягнули.
Колискову, нова мати, не хоче співати,
Бо її саму, дурненьку, до школи віддати
Були змушені, о Ненько, де російськувати
Залишилися знесиллі…
та прийденські браття.
Може б краще нам згоріти з Гірником?
Багаття,
Мусить нині спалахнути, від краю й до краю,
Щоби Неньці повернути, і Душу, і Славу.
Щоби думка на Вкраїні була Українська.
Український Уряд. Військо.
Й командувач війська.
Щоб і церква, і друкарство,
І м’ясо, і птиця, не кодовані, з лукавством,
Десь по-за границям, а свої.
І мовознавство, і пісня, і свята…
Повернути б Ненці душу, як вона багата !
Нема більше у народу ні Вір, ні Надії,
Захмарило Україну, як Війові вії.
Нащо правда, коли кривда у тричі дорожча.
Нащо святість? І вивозять до Росії мощі.
Нащо мова, яку дурні не можуть утямить.
О, Ісусе ! О, Тарасе ! заберіть і пам’ять.
Хай розп’ята на хрестові, похована в кручі,
Збережеться, разом з вами.
А то й ту замучать.

Мабуть годі марнувати час.
Мабуть досить казна-що чекати.
Треба братись, рук не опускати,
Вгамувати бездоріжжя сказ.
Працювати, плідно працювати,
І не відвертати, прямувати,
Ні, на що уваги не звертати,
До мети, піднявшись в котрий раз.
Бо цього не зробить хтось за нас !
То ж бо, годі марнувати час.

Коли, рвонувши повід, кінь у диби,
Він осадив, і начебто йому,
А не дітям, та жінці, і садибі,
Прощаючись, бо знав куди й чому,
Гукнув: Іще не вмерла!..
і в пітьму,
Щоб до світанку, хоч підводу хліба
Відбити для села, бо люд не зміг би
Прожити ту комунпродграб зиму.
Привіз. Сховав. Вказав. А сам в тюрму.
Щоб інших не скарали совкомбіди...

Коли валив тайгу, іще без "дружби"
Сокирою мерзотність розганяв,
Лукаво посміхаючись, кивав,
Бувало, замерзаючим "по службі",
Лукаво посміхаючись, кивав,
І, наче “не по темі”, уставляв:
“Їй-Богу, ще не вмерла Ненька, чуш – бо?
Навіщо б я ось тут би потерпав,
Як би її загибель відчував?”
І так щасливо, в морди, реготав,
Що ті казали: “Точно с дуба впал.”
А він тим жив, тому й не відчурав,
І хай валив, але “не врізав” дуба.

Коли в окопі, нехтуючи спиртом,
Перед атакою, з лопатою в руці,
Серед прокльонів-матів всіх на світі,
Щоб відігнати безпорадність штраф-бійців,
Повстав, зирнув на тих гвардій-стрільців,
Що кулеметами його лякали стрітить,
Гукнув: “Іще не вмерла! Сучі діти,
Не діждетесь! Бо, поки сонце світе,
Не вмре. Козацтвом серце гріте
Зуміє час лихий, та ворога, зустріти
Грудьми, як я. А не як ви, бандити,
Ховаючись за спинами. Дожити,
Дай боже вам, побачить, зрозуміти,
Що виживе, не вмре, і буде жити!”
І, з тим, пішов…

От нам би, так, з-уміти!..

Коли втікає сон не від безсоння,
А думки, наче бджоли, аж гудуть,
Коли душа не плаче, але стогне, -
Такі рядки, буває, надійдуть,
І коротенькі, наче, але з тонну,
Уже відібрані, як зерна, тільки сій,
Бува здається, що не мій, то спомин,
Що хтось, з любов’ю, сипле в рану солі,
Аби вони не розчинились в ній,
І кинуті, нехай з долонь недолі,
Зростуть суцвіттям безпогрішних дій,
Лишень встигай, та записать зумій…
Аби не збожеволіти від болі.

Кину все, заросту бородою,
Та піду, як кобзар, по шляхах.
Може стрінуся зі Сковордою,
Із Тарасом-підпаском в лугах,
З Карамелем в печері-діброві,
Чи із Довбушем серед Карпат.
Очі, руки, та ноги здорові.
Досвід маю: уже п'ятдесят.
Тільки, бачене, ось занотую.
Зарозумне залишу юнцям.
Самовбивцю, в собі, порятую,
Повернуся до глузду, до тям…
Тільки, що їм скажу я, зустрівши?
Що, з боргів їм я зможу, й віддам?
Що?!.
Хіба-що оці горе-вірші,
Та за прожите сором і срам?..
Ні, не кину. Повинен, ще сам!..

І я там був
де у
напівпідвалі
у ті часи
коли година спить
мистець-філософ
вже знайомий славі
над казіновським
вітражем
мудрить

І я там був
де доля,
що долівка
і де її
велика голова
вміщає на собі
осла й горілку...
і все, чого
в бездоллі і нема

і я там був
де кошти
за рекламу
пропиті вмить
як плата за гріхи
де опохмілля
знов
надхненням стане
і пензель
влучно
відтворить штрихи

і я там був
де враз
свою провину
за безціль
за безсенс життя
відчув
як біль
і щохвилинність сплину
бездійсності
навіки
в небуття

Все рідше я вертаюся на землю
Все важче кинути перо чи олівця
Чи вдосвіта, чи в дощ, чи може темно
Чи їв, бува не знаю достеменно,
Бо пошуки влучнішого слівця,
Не за для того щоб майнуть знаменом
А мать тому, що, блудна я вівця,
Рвусь до небес.
А мучуся про землю!

Воно, звичайно, вічність не будення
В якому клопоти у кожного свої,
Тому-то мабуть, плинність сьогодення
Важлива так, що грає у крові,
Що так кипить, буя перед очима,
Трясе-штурля, штовха по між плечима,
Подіями набатить в голові.
Нема коли згадати, як там вічність,
Нема коли почути солов’їв,
Чи зорі споглядати, часу стічність,
Із вирію зустріти журавлів,
Згадати упошаненно Античність,
Завдячити митцям пророчих слів:
Предвісникам, майбутнього послів…
Як часто-густо “й-йо-кання” ослів
Відштовхує від сьогодення вічність,
Мов ранок-день солодкомрійність снів.

я прийшов не тому, щоб чогось не здійснити
я прийшов, щоб здійснити себе і своє
я прийшов вболівать, я прийшов розділити
я прийшов натворить, і примусить радіти
я прийшов розподати усе що ще є
я прийшов повернути усе що дає
(28.08-5.09. 2005)

молюсь паперу та перу
які не витримав беру
щоб наче з серця надірву
та й всю можливу говірлу
пером в папері відтворю
бо кров кипить
і сам горю...
молюсь паперу та перу
19/11.04.

Я буду борсатись до поки стане сили
Я не втону допоки думка є
Нехай і світ буває вже не милим
Нехай здається він уже не білим
Нехай останню краплю крові пўє
Нехай згорить усе...
Але в вцілілім
Таки й моя частинка суті є
А з них і іншим Доля долю в’є!
18/04.04 /с.н./

Чи влада то, чи то безвладдя
Чи доля то, чи то гріхи,
Чи віковічне то безнаддя
Чи людяне то безпораддя,
Невміння "пертись у верхи"
Зробило помислів знаряддям
Та гучномовцем матюхів ?...

Чи то не зміг колись навчитись,
Чи то навчили та забув,
Чи не давали "просвітитись"
Як не давали і молитись?
Щоб Щось душею не почув,
Не зрозумів, не зміг зцілитись...
Щоб вічним "матюханцем" був.
/від 8/09.04/

Все, що я встигну,
Це мабуть рядків всього декілька
За ніч, за день,
За рік накрапать, а за тим
Їх загубить
Розуміючи, що то не петелька
З спиці злетівша
А це щось, як Джиновий дим.
Був він чи ні,
І чи буде коли? Я не буду вже.
Мабуть мені
Це “до лампи” вже стане тоді
Джин той, як дим…
Лише все-таки, все-таки груди жме:
Щоб хоч рядок залишивсь
На землі
по-мені
(24/07/03)

… а лише там
потрібен мабуть я
палкі рядки
нестриманість моя
моя душа
блукаюча по долі
себе шукаюча
рятуючись від болі
горлаюча у замкнутому колі
з якого їй
не вибратись ніколи
і лише там
потрібен мабуть я
палкі рядки
нестриманість моя

Лежить акація
Листва іще зелена
Гнеле коріння крону не втрима
Отак і нація
А з нею і країна
При голові,
Але уже й нема
Бо забува
Під гомін сьогодення
Подбать про те
Що всяк і все трима
(4/07/03)

Зізріла думка вимага паперу
Як те зернятко грунту на весні
Він необхідний був колись Вольтеру,
Шевченку, Сковорді,.. тепер мені

Звичайно я не те, що Людства Боги
Але ж мабуть то й думка не моя
Як не моя, що піді мной дорога
Але й вона від мене вимага

І я пишу, коли іду шляхами
А час як потяг в світ мене несе
Пишу коли не йду... Пишу руками,
І начебто своє... Але “есе”...

Паперу думка зріла вимагає
І кожен аркуш умовля: Засій!
Неначе б то й не хочу, та лягає
Рядками наслідок переживань, подій

І хтось, як кажуть, мабуть надихає
І хтось, упевен, душу зворуша,
Надоїда, доумкує, штовхає,
Товкмаче носом і наполягає,
Щоб написав рядок, а то й вірша
Рука нотує чим живе душа
Та чи ж моя? того ніхто не знає...
Зізріла думка грунту вимагає
22/07/05.

Дивлюсь в вологі та сумні
Зіниці ночі.
Вона шепоче щось мені,
Сказати хоче.

Твій слід на мокрому вікні,
Похмурі очі,
Вони шепочуть щось мені,
Сказати хочуть.

Але чомусь далеко ти,
Лиш темні ночі
Вони шепочуть знов мені,
Сказати хочуть.

Лишилось літо у душі,
Надворі – осінь.
І теплі спогади в мені,
Надворі – сльози

Стікають краплями дощу
В холодну осінь.
Прощення нам я не знайду
В зіницях ночі.

Життя злетіло виром вгору,
Крильми любові підірвало.
Приспало логіку і сором,
І шифер з розуму зірвало!

Лети, Ікар душі моєї,
Об сонце крила не спали,
Бо твої мрії не здійснені,
Твоя реальність – чисті сни.

А що земля? – зійшла з орбіти,
Пішла між зорі мандрувать.
Своїм шаленим, диким мріям
Вона на розтин віддалась.

Так поруч зорі блідо світять –
Німі, холодні і сліпі.
Моє тепло – я їм не рівня,
Горить бо серце у душі.

Не можна потонуть в безодні,
За щастя вище не втечеш,
Або розіб’юсь я об зорі,
Або впаду за край небес.

5.12.2005

Я блідий місяць в теплий день,
Я чорний сніг на пелюстках троянди,
Я тиша в голосі пісень,
На теренах брехні я правда

В волокнах снігу я роса,
Весною йду багряним листям.
Коли ти мій, я не твоя,
і не бреши мені навмисне.

Я дикий звір серед людей,
Я тепла кров в холоднім тілі,
Я серце, видране з грудей,
Що б’ється в місячному світлі.

Повія у стінах церков,
Я муза у донецьких шахтах
Дощем зіниць я виллюсь знов,
Я ангел в небі, біс на хмарах.

Я дірка в сукні. Навесні
Жоржина я у темнім лісі.
Не та, не там і не тоді....
Та й ви хіба на свому місці?

Ти келих терпкого вина
Розлив на постіль. Наче кров
Розлита тут наша любов,
А ми пішли, лишив слова.

Твій смак розпалених очей
І тінь лишились на вікні
І що було, то наче в сні,
У сні не сповнених ночей.

У чашці кава чорним колом
На тілі білого стола,
Так і чорніють в нас слова,
Гірчать, як та без цукру кава.

Ти третій день уже мовчиш,
Я третій день ходжу до річки,
З волосся вітер плете стрічки,
Приходжу пізно – ти вже спиш.

Знов терпне кров вина старого,
Несміло місяць загляда,
Немов питає, коли я
Тобі пробачу, дорогому.

так, я бунтар, козак я, гайдамака,
якому спокою, у спокої, нема,
якому чорт не брат.
а вурдалака
тремтить завбачливо,
і побрататись рад.
Та як зирну увужиться, як гад

Бо я, грабіжник, лицар без докори,
Я Довбуш, Карамель,
Я весь Махновий,
Забрав - віддав ...
Дорога ця слизька,
Зате на все вдивляюся зблизька
І, не згори,
на горе,
а з низька.

у кімнаті з телефоном
вже з пілюлею в руці
мабуть, із тихеньким стоном
тіло впало.
На стільці,
Як в житті, вже сил не стало
Утриматись. І тому,
Що нікому не бажалось
Бути втриманцем йому.

То, що там я ! Я тільки в вуха.
Господь у душі спромога…
То хто ж мене, грішка, послуха,
Коли від Бога ремега,
А вимага, та й вимага…
То, що там я, коли й волаю,
Шийні й сердешні рву зв'язки,
Коли на совість не зважають
І тут же, раю, вимагають.
І дбають лише про пузки

То що там я, коли Шевченко
На кручах велетнем повстав
Через віка реве ревучи
Та генієм своїм могучим
Не догукається, о Ненько!..
А я й підпаском ще не став.

* * *
коли відчаєм, болем над міру,
я стаю перевтомленим вкрай,
коли думами, так спаленілий,
що мій мозок свинцем закипа,
коли вже ні молитви, ні лікар,
ні чумак-чародій, ні відьмак
неспроможні на щось, аж ніяк,
і нікому на цілому світі
не потрібний, як полю будяк,
я берусь за перо і рятую
свою душу і серце своє,
сповідаючись, наче звітую,
викладаючись, словоскирдую,
надоумкуючись, донорую,
зцілебніших нема "муміє" .

Лужайка, поле, лес иль горы,
А может волн морских поток…
Но нет! Вокруг меня лишь ссоры,
Забот мирских круговорот.

Вокруг меня мир полон красок!
А может все же не права…?
Вокруг меня полно лишь масок,
А истину не виду я.

Пустыни, войны, кровь рекою…
Чего добились мы теперь?
И это звали мы мечтою?
Весь мир покрыла смерти тень!

Войной на войны отвечая,
Решаете ли верно вы?
Но я лишь воздух содрогаю
Словами этими, увы!!!

В глазах твоих лишь НЕБО и ЛУНА,
А СОЛНЦЕ ты в них только отражаешь.
А в сердце у тебя она одна-
Та кукла сердце, что твое терзает!
Лицо твое покрылось мраком,
В глазах твоих лишь пустота,
А пламя, что горело в них когда-то
Давно угасло навсегда.
И ты угаснешь, словно пламя,
И куклой станешь как она,
И в сердце будет только камень,
В глазах останется ЛУНА!

Я изменилась… жизнь теряя
Я проклинаю в тот же миг
Все то, что в жизни оставляю
И что так любит тот старик.

Старик что знает цену жизни
Что жить не может без утех
Без роскоши любви и лести
И на лице его лишь смех…

Я ошибалась…Жизнь чужую
Решила вдруг я изменить
Он полюбил не ту-другую
Меня не могут полюбить

Я изменилась.…Верю слабо
И на устах моих обман
Я пеленой покрыла небо
А на лице моем - туман.

Я говорю но слов не слышу
Не слышу смысла в тех словах
А голос мой становится все тише
И за спиной моей лишь страх.

Я изменилась…тонны краски
И не понятно, чей наряд
Лицо меняю словно маски
Люблю я всех мужчин подряд.

Я крашу губы ярко-красным
А ногти покрывает черный лак
Но поцелуй не будет страстным
И душу наполняет мрак

Я улыбаюсь…смех и сладость
Царит лишь счастье на лице
Но я живу давно не в радость
И пеленой не скрыть рубца.

Любовь теряю быть любимой
Не свойственно, таким как я
Хоть маска кажется красивой
Под ней же прячется змея.

В руках моих бутон завявшей розы
В глазах моих туман и страх
Не от личить уж стих от прозы
Лицо мое покроет мрак

Опали листья снег и вьюга
Бездушный холод и мороз
И я несу на день рождения друга
В своих руках букет завявших роз.

Закрою я лицо вуалью
Ты не увидеш моих слез
Лиш каплей горечи и печалью
Розбавлю я бокал нелепых грез.

Тот см рад от роз вмиг рознесеться
Наполнит комноту бездушной пустотой
И друг мой криво улыбнется
И в благодарность мне махнет рукой.

Две капли крови ярко-красной
Упали тихо в белый снег
Два лепестка от розы страстной
Пленяет сердце тяжкий грех

Два лепестка тех губ прелестных
Коснулись вдруг холодных рук
И сладость фраз уж больно лестных
Он был со мною очень груб.

В который раз я ошибалась
В который раз не знала слов
В который раз я притворялась
И исчезала в мире снов.

Цветы я брошу на морозе
Не заслужил он этих мук
Стихи путь уступают прозе
Он все же был мне просто друг.

Живем мы как в аду,
Не знаем мы отрады.
Мы – боги над мирком,
В котором нет пощады.
Мы легкою рукой
Костры разводим смело
И пепел оставляем
Где раньше солнце грело.
Над нами небеса
Покрылись мраком мутным.
И город стал пустым,
Бывавший раньше людным.
И вот в который раз
Взлетает в небо смело
Нет! Не орел прекрасный,
А коршун озверелый.
Кружат над нами стаи
Железных птиц так смело
И затмевают солнце…
И всюду потемнело…
Не возникают даже мысли
О жизни светлой и чудной
Где смех раздался бы, как искры
И нет жестокости такой!

И снова полночь. Снов нелепый цикл.
И вновь в истерике безжизненно погаснет свет,
И чая горький привкус – здравый смысл,
Искусанные губы в кровь и полуночный бред.

Измученное тело тяжко стонет,
Покой уж разум ищет вновь
И боль насильно веки склонит,
Уста я искусаю в кровь.

И снова пепел, терпкий привкус чая,
И горький, гнусный сигаретный дым,
И снова жизнь безмолвно проклиная,
Я разбиваю сердце вновь безмолвием своим.

Во тьме окурка огонек безбрежный
зажжется и погаснет в тот же миг.
И из груди моей отчаянный и нежный
Пронзительно раздастся тихий крик.

Во тьме, сжигая душу над конфоркой
Мучением я наслаждаюсь до утра
И шею сжав петлей из дыма тонкой
Я приговор черкну движением пера.

И снова тьма, безмолвие и холод,
И тело просит хоть немножечко тепла,
А душу жжет и разрывает гнусный голод
И в сердце в глубь въедается стрела.

Укроюсь пледом, плечи оголяя,
И крик души потушит горький чай
И ядовитую стрелу из сердца вынимая,
Я пеплом нарисую светлый рай.

Истерику угомонить пытаюсь,
Припадки, гнев и бесконечный плач,
И страх, и боль прогнать стараюсь,
Но тишина – судьбы палач.

Безжизненное тело…разум умирает
И сердце замедляет бубна стук
И вот уж кровь вновь в жилах остывает
Дыханье не издаст посмертный звук.

Тонны помады, тушь и горстка пепла,
Восторги - крики – вопли – тишина….
Удушье, кашель, дым безликий – сигаретный….
И вновь глоток пьянящего вина.

Легко я рану позабыла,
Легко убила боль свою,
Легко укрывшись жгучим пламям
Я встретила судьбу свою.

И сердце уж не будет биться громко,
В душе лишь грязь и пустота.
И чувства не нахлынут криком громким.
В душе погибла вновь мечта…

Дивний образ майнув пред очима,
Чи то сонце,чи тінь то була....
Так миттєво вона промайнула,
Зазирнула на мить і втекла.
Може промінь яскравий грайливо
Зазирнув лиш на мить у вікно.
А можливо то осінь мінлива
Сумом серце моє залило.
Рідні браття-кохання і смуток.
І так важко їх вмить розпізнать.
Як хотілось зламати ці пута
І нарешті щасливою стать.
Я б хотіла тебе не стрічати,
Геть прогнати із серця навік,
І ніколи кохання не знати
Як та квітка,що мліла торік.
А можливо кохаєш навіки
І зімкнути не можеш очей,
Все шукаєш від смутку ти ліки
І від довгих безсонних ночей?
Чи зустріну тебе,чи забуду,
Чи побачу знов промінь в вікні...
Може знов сумувати я буду
І стрічати тебе лиш в вісні?...
А ,можливо, усе ж не кохання
Зазирнуло до мене в вікно?
Може ти-лиш нестримне бажання
І любові між нас не було?...
Так!... я хочу тебе цілувати!
Хочу пестити тільки тебе,
Хочу ніжно тебе обійняти,
Хочу знати ,що любиш мене.

Шу - так говорить ніч.
Клич
Вітру повільний свист.

Знак
Подиху на щоці -
Спалах.
Ці
роси хрещених снів
Місяць тобі розповів.

- Пси голосних днів!
Людский (чи Божий) гнів!
А чи мине, мине?

- Може за сто сторічч...
Шу - заховайся в ніч.