Сонце світить на землю з неба
Зігріває її,мов мама
А мені більшого й не треба
Я лишень на хвилинку встану
Втану й гляну йому у очі
Хоч пече-це не дуже приємно...
Мені тепло, тому я хочу
Щоб усім було лиш взаємно
Сонце світить, а я радію
Бо неможу уже інакше
Я лиш трішки погрітись смію
Лиш теплу завдяки-не плачу
Його тепло-це моя розрада
Доброта-це спасіння люду
Тому сонцю завжди я рада
Добрим людям вік вдячна буду!

Готуй рискал-ідем на бараболю
і не забудь з собою кошик взяти.
Я ще нераз згадаю свою долю,
коли будем з Тобою ми копати.
Ти незважай-мене краще не слухай,
я злюсь лишень, що я не житель міста.
Не закривай,прошу,Ти свої вуха!
Я ж слухаю коли Ти місиш тісто!
Чого мовчиш і дивишся так косо?
Сказала б підбадьорливі слова...
В наступнім році там посієм просо,
щоб не боліла зранку голова.

Традиційно-квіти і вино,
їй на іменини дарували.
Так граційно-падали на дно
й розбивались мрії об бокали.
Осипались з часом пелюстки,
хаотично пада на підлогу.
А здавалось-молоді роки,
непривично канули під ноги.
І можливо далі б так було,
кожен рік дарунки традиційні.
Цього разу щось не так пішло,
принесли їй квіти та мартіні.

Люблю дивитися на небо,
На зорі, що мерехтять у чорній глибині.
Яскраве світло йде від них до мене,
Красою манить, зачаровує,
Думки народжує у голові...

Думки про світ вселенський,
Плеяди де, сузір*я та чумацький шлях,
І сили концентрація, енергії...
Та розуму всевишнього обхват -
То мудрість є об*ємна...

Світ без початку і без краю,
І ми цеглинка, та ні краплинка,
У світі неосяжному, без кінця і краю.
І розумом своїм я світ сприймаю,
Думками в нього поринаю...

Цей світ бажаю я пізнати,
Картину всесвіту намалювати,
І зрозуміти, які процеси там проходять,
Які зірки народжуються, які з орбіти сходять...
Яке велике щастя,цей світ обняти!

А руки? Пусть так же скучают.
Пускай мои губы твои вспоминают...
...Пускай, -
Я выдержу, плакать не буду.
А муки? Пускай поглощают.
Но лишь об одном я прошу, умоляю:
Ты НЕ отпускай,
Я в следующей жизни забуду.
Пускай мелкой дрожью побьет мои руки,
А я буду жить от безудержной скуки...
...Прощаю...
Мне б только держать твои слабые руки,
Чтоб после в глубокой, назначенной муке
Кричать "Я тебя отпускаю!"
А сердце? Пускай оно бьется,
пусть это все сном для него обернется...
...Мне больно...
Последний наш вдох обоюдный,
А после без мира, без солнца
Во мне пустота на века остается.
...Спокойно,
То ТАК без тебя неуютно!
Я память твою не посмею предать
И рук твоих холод всю жизнь вспоминать
Я буду.
...А слез я сдержать не сумела.
И ты их любя начал мне вытирать...
...Вовек не забуду,
Как кровь в моих жилах немела!
Ведь я так старалась не плакать тогда,
Но слезы текли, словно с неба вода...
Я помню, как кинулась я умолять
"Живи хоть бы час! Хоть бы миг! Для меня!
Я НЕ отпускаю-ты слышишь?!-тебя!
... С любовью
... Я в следующей жизни тебя буду ждать.
И пусть не способна я буду забыть
Как это - любить.
Вот - главная в жизни награда.
А большего мне и не надо...

Стих, посвященный отцу... Хоть он и был написан за долго до его смерти

Це літо з нами бавиться у жмурки.
Ховається за стінами дощу.
Ти притулись до мене і помуркай
мені на вушко…
Слухаю.
Мовчу.
Ми мовчимо.
Нам добре вдвох мовчати.
І двох сердець в один зіллється звук
мелодія любові в ніч кирпату,
де музикою – кожен дотик рук.
Ти притулись до мене ще міцніше.
Я притулюсь до тебе.
Обійму.
І будуть зорі сяяти ясніше
у ніч, від щастя нашого німу…
Хай бавиться у жмурки з нами літо
і котиться дощами у траву…
Ми будемо світити цьому світу
допоки ти живеш і я живу.

Є лиш така одна -
Потужна спільність хистів.
О, як звучить вона -
Капела бандуристів.

Коли воно шумить -
Пісень козацьких море,
То забуваєш вмить
І найлютіше горе.

І справжню всемогуть
Відчуєш і всесилля,
Як владно підіймуть
Тебе крилаті хвилі.

Коли збагнемо суть
Пісень цих зором, слухом,
Вони нас вознесуть
Аж на вершину духу.

Тож змий міщанства мох,
Стань вище на ступінець,
І будеш ти, як Бог,
Великим, українець!
7516 р. (2008)

Пусті балачки відсутня розмова,
в сторону мою жодного слова
лиш тиша одна цей звук просто вбиває,
поблизу нікого нікого не має.

Скажу я півслова і знову замовчу
нічого не скажу,
лиш тихо помовчу

Нікого нема не може і бути,
не можу і я тебе не забути ,
а тільки згадати нашу розмову,
розмову в якій жодного слова

Скажу я півслова і знову замовчу
нічого не скажу,
лиш тихо помовчу

Слова твої це павутина,
чогось хорошого я став частина
і тими ніжними духами
твоїми став я думками...

Скажу я півслова і знову замовчу
нічого не скажу,
лиш тихо помовчу

Доволі досить, хватить мовчати
мені потрібно все розказати,
без тебе не їсти не вмерти, не спати
Тебе лиш одну можливо кохати

*
Давно тобою
Я уже не марю.
Чомусь уранці
Все ж дивлюсь на схід
І ввечері когось там виглядаю.

Птахи засіли на сараї…
Опудала вже не бояться,
але найбільше їх лякає,
як короп скинеться зненацька.

А жовтяки і гарбузиння
сплелися у Гордіїв вузол.
Немов теля, що смокче вим’я,
гілля верби ставок вовтузить.

Над картоплинням в кінці серпня
гарячі грона винограду,
немов над Ріо-де-Жанейро
стоїть Христос на Корковадо.

Прекрасна ця пора достоту!
Врожай і одночасно згуба…
Льох задивився на Природу,
як на Андрія Тарас Бульба…

а після всього - ти прийдеш
у всю мою страшну розруху
де телевізор з Бангладеш
вино і нігтів срібна креш
завершують холодні рухи

війнеш волоссям номер п’ять
шанеллю подихом шовками
шепнеш портретам що висять
моїм
де я страшний як тать
(що – правда кажучи між нами)

Цей твій до ниточки прихід
Твій вік бальзаківський за тридцять
Ледь-ледь…
І цей вгорі москіт
Що спати нам не дасть як слід
Якщо захочеш залишиться

Це все – із хронік
З давніх днів:
Цитата-пауза-цитата
Це я зліпив їх як зумів
Це я придумав я спалив
Мені тепер це все читати

Тут пахне ладаном ефір
І заказухою моцáрта
Але якщо прийшла – повір
Любов не має меж і мір
І жити –
Хай без мене –
варто

обличчя твоє яке ввечері білим було
зранку іще біліше
що ми і власне кому завинили тепло
плечі і вірші

ліктів сліди і ще часом колін
на простирадлах нічних
вуст без розмови
двоє загублених поглядів майже уже нічиїх
одяг зимовий

осуд сусідів і двох контролерів метро
протягу там же
ось доказалася казка шальвари шатро
фініки замші

снігу нічного холодний лишайник і мох
вітру наділи...
що б ми робили якби залишились удвох...
...що ми зробили...

Сосни, наче стріли, пущені до хмар,
Пахне хвої килим під ногами.
Із дубів столітній календар
Виплекав химерні монограми.

Там, в піщаних чистих берегах
Спить сльоза джерельна у колисці,
І в рожевих світанкових снах
Стеляться тумани золотисті.

Сонце сходить, геть туман жене,
І зринає плесо непорочне.
Мов алмаз прозоро-чарівне,
Ніжна казка - озеро Пісочне.

Ти на нього так гордо глянула
Із високих своїх палат,
І прозорим небом у гранулах
Потонула в кутках кімнат.

Блиснув ніж блиснув у півсвітлі тьмяному
І – гранатово-чорний струм…
У своєму ковтку останньому
Він зоставив безкрайній сум.

Хрест постав над його пристанищем –
Залишились ви віч-на-віч.
Але ти не повіриш: він встане ще,
Оживе, тільки ти поклич!

Ні, тепло твоє – синя темрява,
Не покличеш його – німа?!
Не знайдеш в небі свого берега
І блукатимеш ввік сама.

Вже ніколи не буде первісно –
Не звершився ваш діалог…
Все ж, всміхнеться колись із безвісти
Тихим променем в твій чертог.

Нагадає, як повним місяцем
Стала ти на його путях,
І розкаже, як серце кришиться
В найостанніший день життя.

Напевно, Ангелом моїм
Тебе зробив Всвишній.
Хотів, можливо на землі-
та щось не вийшло...
Цікаво,як воно Тобі-
в небесній тиші?
Можливо й добре,
що в житті усе так вийшло.
Таких людей, як Ти-
тут на землі майже немає.
Таких ми не умієм берегти,
а Бог до себе забирає.
Ну що ж...допомагай добру,
Ти справишся-я знаю.
І може коли я помру,
зустрінемось в воротах раю.
Бо Ангел Ти і я це точно знаю.

ти хто рибу ловив для смерти
а потому людей – для життя
ні не книжник не вірник впертий
вже до страху нема вороття

вищих символів мова… темна? –
не для тебе – ти вивірив Ним
силу віри і міцність верви –
Ним Єдиним – навік Живим

Він сказав – ти Мене мій Петре
тричі зрадиш – і це збагнеш
ледве півень запіє втретє…
страшно Господи – не бентеж!

думав – Кіфа – твердий мов криця
вірив – витримаєш усе
та спокутуєш власну ницість –
страх зізнання – мов щур гризе

Він пробачить тебе бо любиш
і підтвердиш любов каяттям
на хресті не заради згуби –
для життя

"И лишь пройдя полностью по своему Пути,
мы вновь превратимся в Свет,
оставляя на Земле лишь след
от пламени своей души."
Иванова Анна



Сжигаются Звёзды, сжигаются > Звёзды внутри меня.

Сверкая лучами, сжигаются > даже при свете дня.

Огонь Любви не кончается > он светит днём и в ночи.

Любовь вокруг излучается > и Музыкой всем звучит.

Весь Мир от Любви ускоряется > вибрирует и поёт.

И Люди с Людьми встречаются > и каждый свой Свет отдаёт.

Сжигаются Звёзды, сжигаются > Звёзды внутри всех нас.

Наружу их Свет вырывается > из наших сердец и глаз.

И Жизнь > как Душа > продолжается > стремясь каждый миг к Небесам.

И Мир от грехов очищается > от тех, что выдумал сам.

И Песня Твоя не кончается > Великая Песня Небес.

Сжигаются Звёзды, сжигаются > чтоб стали счастливей мы здесь.

Свіжим вітром розвіяло втому
І на обрії бачу з гори:
Рідний Золочів, давню знайому –
Восьмирічку під номером три:
Чепуриться, забувши про роки,
А на вигоні поряд, мов ліс,
Кучеряві каштани високі,
Що саджали ми в школі колись...

Трохи далі лежить кладовище
І нагадує кожному з нас,
Щоб жили і любили, поки ще
Є бажання і маємо час.
Ген, звивається луками річка,
Зеленіє гайок вдалині,
І природа чарівна і вічна,
Наче спів солов’я на весні.

Я вдихаю повітря цілюще
З ароматами трав і садів,
Ніби в райських незайманих кущах
Добру пам’ять про наших дідів.
Перехоплює горло судома:
Мов матуся старенька стоїть
Рідна хата – нарешті я вдома,
На знайомій з дитинства землі!

По весні, ніби птах прилітаю
До свого родового гнізда,
Щоб наповнити серце до краю
І вклонитися рідним місцям.

Хай все не так, хай все не те,
Хай січень третій день мете.
На кленах паморозь цвіте
І зорі, наче мак...
А хтось розвів на молоці
Лапаті сніжні пластівці...
Та добра чарка у руці,
Як афродизіак...

Зимовий вечір сп`яну вліз
У "Запорожець" без коліс,
У закоцюблий темний ліс
Його попхаєм, хлопці, пліз..
А попід лісом, вздовж ріки
Сторожать тишу лісники
Там зупиняються роки,
Тож пхаєм, хлопці, в дві руки...

Ти скажеш так - життя таке
Горілка тепла, як саке
І сало жовте і тонке
І десь не спить вона...
Тебе ж зманили манівці
По снігу, наче по ріці...
Сніжинка тане на щоці
Солона і сумна...

А навколо тихо-тихо...
Раптом – фур-р! – квітковий вихор
Закружляв.
Він летів по цілім світі
І намисто з різних квітів
Розсипав.

Барвінкові візерунки
І конвалій ніжні трунки –
Благодать.
Незабудки синьоокі
Теж милують наше око,
Веселять.

Білі пелюстки рум’янку
Стали в коло – і до танку,
Не спиняй.
А про що троянди мріють,
Та сказати не посміють?
Не питай.

А лілеї білолиці
Пахнуть так, що аж не спиться,
Будять кров.
Ледь голівками кивають
Пісню солодко співають
Про любов.

То ж візьми в веселки фарби,
Пошукай найкращі барви-
Кольори.
Упіймай квітковий вихор,
Забувай про горе-лихо
І твори.

Остання...Перша вже не жила...
Їх було дві одні на цілий світ...

Стікала слиною на подушку мара,
І бідна мати у дверях кровосльозится.
Твое ще юне згублене буття
-Ох, може, сину, щастя хоть насниться...
Примариться...

Надія... Першу вже ось рік як поховали...
Лише на Бога ще одна жива...

Спаде враз тиша,
найтиxіша з тиш
як одкровення, змушене лукавити
і щось верзти тоді,
як ти стирчиш
на карку ночі
брилою обпаленою;

Спресує простір,
витіснить биття
із серця, скронь,
притишуючи біль твій.
І в німоті, почувши власні «я»,
відродишся.
Якби ж то так, якби ж то.

Ти в тенетах солодких злуди...
Усвідомлення прийде потім,
Коли хижі тумани згуби
Заволочать безсонні ночі.

В золотім падолисті долі,
Віщуна - вощаний пергамент
Наспіває сумні дуолі,
Білий вірш у фаті омани,

Залишивши на скронях дотик,
На місточку, у рай шаленства,
Там зостався рожевий котик
Убережений ниці ремства.

У бурчанні Прута, форелі,
Всупереч течії нестримній
Викидають життя фортелі
На долонях мінливих ліній.

Хай хмарніє в печалі місяць,
Я в тобі... самосвітній, ніччю,
Прошепочу оспалим листям,
Ліній пруг повернувши стрічі.

"Зайчик-вередунчик"

У Вікусі зайчик є
Він чомусь не їсть, не п"є
Зайчик в мене вередує
Його Віка нагодує
Лиш вона його хазяйка
Тому слуха її зайка.

"Мамина обіцянка"

Ми в магазині побували,
мама ляльку купувала.
Я б ще іграшок придбала
Мама дозволу не дала
Я було-вередувала
Але мама обіцяла
Що придбає їх немало
Тільки щоб зарплату дали

Десять пальців, немов пілігрими,
що бредуть до святої землі,
Вимальовують кроки незримі
на вустах, на плечах, на крилі…

Наша клітка здіймається вгору
і розхитує втомлений сад.
Ти прийшов так поважно і гордо,
але вже не вернешся назад…

Я про тебе ні словом, ні рухом
не обмовлюсь, якби хто питав.
Лоскотатимуть крила і руки
від старих нерозгаданих тайн.

В моїм світі лиш співи і блискіт,
що не є ані добрим, ні злим.
Доторкнись і вдихни нашу близькість:
Я – твій храм,
я твій Єрусалим!

В шапках із "заячого" хутра
Стоять засніжені дуби
І відливають перламутром
Їх посивілі враз чуби.

А небо все пополотніле -
Весь ліс іскринами цукрить,
Мов поспіша захолоднілий
Дубовий гай кожухом вкрить.

В дубів також хмурніють лиця,
Лягає спать їх Бог-патрон,
Ворона - темряви цариця -
Зліта на пень, немов на трон.
7509 р. (2001).

Це кара за наші гріхи,
Чи просто-смертний вирок люду?
Це наче щастя навпаки
Яке довіку памятати будуть

Це було наче грім із неба
Кому.скажіть,такого треба?
Вогненна куля запалала
І в Україну смерть наслала

У квітні сталось оце горе
Розлилось лиха ціле море
Здавалося, що всі прокляті,
Приймали лихо в свої хаті

Це вибухнула й зайнялась
Чорнобильська атомна станція
І по сусідах перейшлась
Страшна хвильова радіація

Це пам"ятатимуть усі
Кого торкнулось цеє лихо
А на Чорнобильській землі
Назавжди буде тихо-тихо...

Колись жили тут добрі люди
А лихо сталось і повиїжджали
Не уявляю, що надалі буде
Але під серцем наче оса жалить

Колись росли тут ягоди й гриби
Усе цвіло, і люди цим пишались
Тепер лишень на цвинтарі гроби
І ті будинки що пусті зостались

Невже так завжди буде тут,
Не заспіває соловейко пісні?
І під ногами реактивний бруд
В повітря тисне...

Місяць у повні
В зоряній повені
Світить лампадою.
Я в нього падаю.
Оком совиним
Мовить: „Ти винна
Кожною вадою”.
Дужка молодика –
Скинута гойдалка,
Щезне,
і нишком
З’явиться низько
Вербині віти
Позолотити
Гребенем скіфським.

Обійми мене, моя печаль ясна,
Сльози висохли - нема назад дороги,
Не питай, чому розплетена коса,
Не журись, що збиті білі ноги.
Я сама собі і поміч, і слуга,
Я сама собі барвінку настелила,
Я сама...
Хіба ж в цьому біда,
Що тепер я вільна і щаслива?
А любов? Вона пройде, як сон
Мимо пам"яті, мимо вікна, і може,
Я колись торкнусь твоїх долонь,
Й повернутися до тебе зможу.

У ритмі, у ритмі, у ритмі,
У поступі сьогодення:
В проектах, кредитах, молитві,
В змаганнях, вагонах, натхненні.

У темпі, у темпі, у темпі,
Як по секундній стрілці:
У кризах, похміллях, штампі
В полеміках, стресах, горілці.

Згораємо….


От зараз піщинкою б стати
В безмежній лаві пустелі,
Яка свої древні шати
Верблюдам під ноги стелить.

Згубитись в одвічнім пейзажі…
Згоріть, переплавитись в спокій…
І в тій безіменній сажі
Знайти сенс буття високий.

І потім Маленького Принца
Зустріти над небесами,
Сміється, в волоссі сонце:
«А море людське – не те ж саме?»


Згоріть, перетліти на вічність….

Я проходив коло будівництва,
Де люди зводять свої термітники.
Я побачив будівельного крана,
І згадалась мені довга шия жирафа,
І згадалась мені савана.
Щось кричали будівельники,
І здалось мені, що кричали “twiga!”
Стає на коліна, щоб напитися, twiga,
Опускає довгу шию до води twiga,
Різко підіймає горду голову twiga…
Інше слово кричали будівельники,
А почулось мені “twiga”.












*Twiga – жираф (суагілі)

Зігрію я вашу довіру,
Тепло розливаючи палко.
Я світло дарую щиро –
Беріть же, мені не жалко.

О, так, я не сонце, звичайно,
Та темряву все ж розганяю.
Мене про життя спитай-но,
Я справді багато знаю.

Та є досконалості межі:
Аби я не стовбичив скуто,
До світла й добра мережі
Хтось має мене ввімкнути.

За закатом-рассвет...
За рассветом-закат...
Так прошло много лет
Не вернуть все назад.
Детство мимо прошло,
Даже не попрощалось.
Все с собой унесло
Ничего не осталось.
Как будто сразу стала взрослой,
Не та девчонка что вчера
Исчезли детские вопросы,
Длиннее стали вечера.
Все очень быстро поменялось,
Куклы-песок на туш, крем,краски.
И только в памяти остались,
Любимые ночные сказки.

Віє січневий холод,
В голову вдарив хміль…
Я пам’ятаю солод
Скоєних божевіль.

Холодно так надворі –
В мені ще більший сніг.
Не зігрівають зорі
І я не зігрію їх.

З вітром боротись тяжко…
Вихід тоді який?
Знову дивитись в пляшку?
Плавити цигарки?

Як пояснити іншим:
Я – це не тільки хтось!
Просто болить найбільше
Все те, що не збулось.

Неприкаяний вітер,
Бурею обернись!
Хто мене вмів зігріти,
Кинув жорстоко вниз.

Хто мене зміг почути,
Німо дивився вслід.
Порціями отрути
Душу зідряпав лід.

Зачекалось покинуте ліжко,
Вечір ніжно схилився до ночі,
Простирадло приємне і свіже,
Тільки спати, здається, не хочу
І думками торкаюсь до тебе:
Теплі перса хвилююче-млосні,
Силует на зірковому небі
І розсипане щедро волосся.

Морозець пробігає по шкірі –
Ти відчула мій лагідний дотик?!
Відгукнулося трепетом тіло,
Хвиля збудження гріє животик.
Веселіше забилось сердечко,
Стрепенулись схвильовані груди
І жагою здригнулися плечі,
А дрімота знялась у нікуди.

До обіймів здіймаються руки,
Поцілунку очікують губи,
Тіло прагне чаруючих рухів,
Розум всі свої здатності губить.
Я вже мав би давно зупинитись
І поглянути дійсності в очі:
Я хотів тебе –
Не розбудити –
Побажати спокійної ночі...

НІЧИЯ
І знову смс від тебе,
Чомусь не тішить вже вона.
Бажаєш зустрічі від мене,
Але я більше не твоя.

Та ненароком натякаєш,
Про день народження своє.
І не відмовлю я, ти знаєш,
Зрадіє ж серденько твоє.

А ось і зустріч –
Ти радієш,
А я сиджу якась сумна
Я ж бачу –
Ти не розумієш,
Що не лежить мені душа
- до тебе...
а може й ні?
Не ти – причина.
Це я спустошена така,
Ні це не твоя провина
Надія в мене теж крихка.

Ти кажеш, що кохаєш,
Я ж бачу це сама.
А також ти страждаєш,
Та шансів вже нема.

Скажи мені відверто!
У чому винна я?
Примусити себе не можу,
Болить душа моя
З тобою нам не бути
Ніколи ж ...
І раджу все забути
Я більше нічия.

ДОТИК РУКИ

Цей дотик до руки,
Немов той стук у душу,
Цей дотик крізь роки,
Пронести в серці мушу.

Ми друзі просто так,
Та ні, знайомі лише,
Та дотик рук, однак
В моїй уяві пише –
Якісь ескізи дивні,
І досить примітивні.

До чого тут рука гаряча?
І те, що мужня і гладка?
Все рівно тут якась невдача.
Якась ілюзія сипка.

Я віддала тобі покірно,
В гарячу руку телефон.
Чому ж моя уява плідно,
Малює цей ліричний фон?

Нічого особливого, нічого
І мріяти не маю права,
І тільки промінь зору твого
Відтворює моя уява.

СОРОМ
Соромишся ти в очі зазирати,
Соромишся, я ж бачу по очах.
Не легко, правда? Забувати
Блукаючи стежками по-ночах.

І знову зустріч – випадкова,
Та ти злякався – що таке?
Надворі вже зима чудова,
Та щастя було нетривке.


Здається мало тебе знала,
Що боягузом був таким.
І навіть те не помічала,
Яким насправді був слабким.

Можливо, ти боїшся дуже,
Що я скажу тобі слова:
”Навіщо це зробив ти, друже?”
.................................................

Бабуся

Вона така самотня в світі,
Живе в далечині.
Чомусь далеко її діти,
І згадують чи ні?

Так часто думає бабуся:
”Чому? Чому життя таке?
Чому далеко моя Люся?
І Толік близько не живе?

Тепер коли старенька стала,
Думки приходять все частіш.
І ось про скриньку раз згадала,
Де клала кожен лишній гріш.

Знайшовши там грошей в дорогу,
Вона зраділа як дитя.
І вирушила від порогу,
До діток рідних навмання.

Погостювала, пораділа,
Додому повертатись час.
Але душа її боліла,
Що покидає знову нас.

Ми проводжали її сумно,
Та пролетів так швидко час.
Між нами було дуже шумно,
Але подумав кожен з нас.


Можливо сяде і поїде,
Залишить спогад серед нас.
Можливо, більше не приїде,
Можливо це в останній раз...

Другові

Я тобі довіряю все,
Бо ти друг мій єдиний і вірний.
І я вдячна тобі за це,
Бо мій розум стає покірний.

Я виховуюсь поряд з тобою,
Відкриваються очі мої.
І живу я в злагоді з собою,
Ось за це я вдячна тобі!

За розумінн, дякую тобі!
Мене так важко зрозуміти,
І за підтримку вдячна я тобі,
Без неї незмогла б я жити.

...вот сдавили за горло деревню
каменные руки шоссе".
С.Єсенін.

Жити світ цей не може тихцем,
Галасливим охоплений бісом...
Затиснувши дерева кільцем,
Автострада шумить поза лісом.

Двигунів цей настирливий гул
Розриває нервові клітини,
За ганчір"ям хтось мчить у Стамбул,
Хтось в Росію пре м"ясо на ринок.

Гіркоти додає нам і сліз
Той, хто спокій жаданий порушив,
Бризки бруду летять з-під коліс,
Й залітають невидимі в душу.

За карбованцем довгим - вперед!
Де вас тільки чума не носила,
Як у світі цім вижив поет,
Де панує нечистая сила?!

Він лиш ходить за тишею в ліс,
Не за зайцем і не за грибами -
І за диханням чистим беріз,
І за віршів сумними рядками.
7509 р. (від Трипілля), (2001)

Така сумна, що серце завмирає
Від погляду самотньої душі.
Її ніхто вночі не пригортає
І не малює сонця на вікні.
Одна - однісінька. Нелюба, і не миле
Пісна вечеря і пісне вбрання,
О, як недавно ще тебе манили
Її тонкі та лагідні вуста.
Щось шепотіли руки на світанні,
Сплітались пальці і горіла кров.
Вона не знала, що оце востаннє
Ти її серце цілувати йшов...
А потім зникло все. Тебе не стало.
Натомість відчай, холод і пітьма.
Її нещастя з горем повінчало,
І збожеволіла замучена душа.

На городі соняшник
Соняшно зацвів-
Розпрямив голівоньку,
Рученьки розвів.
Милувався сонечком,
Дощик зустрічав
І смачним насіннячком
Діток пригощав.
Посміхайся ж друже наш
Нам через віконечко,
Мила наша квіточка-
Друге наше сонечко.

Я-маленька господинька,
Мамі помагаю:
Мию посуд свій ляльковий,
Іграшки складаю.
Зранку маму я вітаю,
На нічку цілую,
А цілий день ігри граю-
Зовсім не сумую.
Люблю їсти я цукерки,
Як вільна хвилинка,
От така у мами я-
Мала господинька.

За водою спливають літа,
А у серці кохання бринить,
І колоситься, наче жита,
І листками дерев шелестить.
А у серці панує Весна,
І вирує струмочками мрій,
І проміннями сонце торка
чарівливих і бажаних снів.
Наче марево, щастя спливає,
Осінь сивий клубочок несе,
але серця вона не торкає,
їй-бо,серця Весна не дає.

Ти - все, що в мене є в житті,
Моя опора і моя розрада.
Для Тебе серце б'ється кожен день,
Ти в ньому є і цьому дуже рада.

Ти в смутку витреш сльози із очей,
Протягнеш руку у важку хвилину,
Усмішку щиру, Ти візьмеш собі
Й розділиш,Ти зі мною гарну днину.

Ніколи,Ти не зрадиш, не покинеш,
Завжди мене провадиш по житті,
Про мене кожен день з любов'ю дбаєш,
у розпач впасти не даєш мені.

З Тобою хочу бути я завжди,
Для Тебе своє серце я відкрила.
О, Господи, до Тебе полечу,
Лише пошли мені любові крила.

Світ мені ліг – мов гніздо із колючого дроту.
Падають зорі – як ціни на вічне, мов ці...
Ніжні і сильні герої із анекдотів,
Або ж поети – душ допотопних ловці.

Ті, що упали, то ті вже дозріли до себе,
Свічку в собі засвітили –
Хай спалює зло.
Радість дитяча...
Кров’ю люблю це небо,
Пісню, весло...

Бистра й гаряча пройде по душі жага.
Далеч застигне: зайде чорнокрилий ангел.
Серце здригнеться, немов золотий наган,
І затанцює із кулею біле танго.

Кров’ю згадаю вовче виття матерів,
Понад колискою слізно скалиниться кисень.
В мертвих зіницях іще молодих вовків
Мед мого щастя кисне.

Каркне воронячим голосом юна смерть.

Тихо і світло під горлом...
Церква... сльозина...
Тіло дівоче красиве краплю душі моєї візьме,
Решта – діти і батьківщина.

Біла пташина востаннє зітхне уночі
Так, як зітхають жінки, як дитятка хочуть.

Сонячний зайчик засне на моєму мечі.

Світ – його сни пророчі.

Тепер би словом простір підкорити –
Видав*, часи минулися лихі.
Але звикаю тихо говорити,
Аби почули тільки не глухі.
І душу вчу: не кожному оголюйсь,
Хоч навіть час, хоч сам Господь велить.
Немає сенсу подавати голос,
Коли кричать не ті, кого болить.
І в гласну пору збоку – ніби хворі,
Яким уже вготовано хрести,
Ті, що співати не схотіли в хорі,
А соло їм не суджено вести.
Та завдаю* собі на плечі легко
Пожитки віку скромні і скупі
І йду до щастя, котре так далеко,
Що з ним знайомі тільки не сліпі.
То все обман. Під неба капелюхом
Земля ховає лисину свою…
А може, краще жити тільки нюхом?
І я на самім протягу стаю.
Та не від мене вітер цей залежить,
Що запахи горілого несе.
Я тільки встигну підхопити нежить.
А світом хай пропасниця трясе.
І хай над ним кричать вожді верховні
Ті заклики, що йдуть від заклинань.
Ще все в ціні наркотики духовні.
Ну що ж, народе, спи і наркомань.
Сільська красуня тіло своє голе
Несе в готель. Хто з грішми – той бери!
За кого ж то, Руденку й Чорноволе,
Ішли ви у мордовські табори?
Чому в поета. А не в мафіозі
Перед народом неоплатний борг?
Час тим належить, хто платити в змозі,
Які борги? Історія – це торг.
Я теж наївним хлопчиком, затятим.
Ішов за тими, хто до правди вів.
Не вмів без віри в зустріч пам’ятати
І вірити без пам’яті не вмів.
…………………..
Бо в цій країні хитро-обережній,
Де правда тим і мудра, що німа,
Де наш і Сталін, і Хрущов, і Брежнєв,
Не нашим бути сил уже нема.
У цій країні, де сини-солдати
Підносять зброю на батьків своїх,
Якщо і душу, й розум не продати,
То годувати з милостині їх.
Сидить у кріслі голова без клепки
І вимагає жертви на вівтар.
Я все віддав. А голова – для кепки.
Тепер я справжній люмпен-пролетар.
……………………….
І не судіть, що дав себе зім’яти.
І м’ята мнеться, треться до трухи.
І вже стає товаром запах м’яти,
Впакований красиво у духи.
І я – товар. Нехай не з дефіцитних.
Із моди вийшов. Та й не був фірма.
Та дефіцити – то для ненаситних.
Я – дешевинка, майже задарма.
Я накликаю дні погожі й зливи.
Що хочете, того вам напрошу.
Ну, хочете, збрешу, що ви щасливі,
Що будете щасливими – збрешу.
І не просив я плати ні від кого,
Однаково приймав сріблО і мідь.
А ви мене хотіли не такого?
Інакшим я не стану. Не хотіть.
Таж не вдавав я , ніби я месія.
Хоч на месію все-таки чекав.
А мудрий знав: месія – це Росія.
Вкраїни на Вкраїні не шукав.
І він тепер володар над умами.
Сидить, немов на троні, на віках.
Немає в нього батька ані мами.
Зате у нього діти у шовках.
Ах, діти, діти, наша світла зміна!
Для вас рука даюча не скупа.
І йде для вас із молотка Вкраїна,
Або, точніше, з молота й серпа.
«Що робите?!» – гукнути хочу юдам.
Та звіку світ не міг без торгаша.
Це Богові потрібна, а не людям
Твоя, голодна вічності, душа.
Жив безголосо, буду й безголово.
Язик же мій – для гніву й для хвали.
А сказано: було найперше Слово.
Забрали Слово. Гласність подали.
Німі для мене мавки і чугайстер.
І смерть німа, хоч як-не-як – кума.
Я майстер Слова. Так писали. Майстер.
І тільки Слова в мене вже нема.
1989
«Спитай себе», 1992, Ужгород

Ніч взимку ходить навпрошки,
день білий, мов негроїдні долоні…
Лежать у шафі подушки –
про сни розповідають одна одній…

Вода поснула скулиніг.
Як помідорів сорт «Волове серце»,
ростуть з-під снігу снігурі…
Сурмлять ялини, мов гіперборейці…

А сонце в грудні споконвік
з промінням куцохвостим, наче заюк;
дотоптують миряни рік
і рік новий топтати починають…

Щоб згнити навесні, лежать
під снігом віття, листя до послідку…
Мов щоки, з-під яких олжа
виплигує на світ заради дідька,

в печі поління так горить…
(До бджіл сховалось літо на зимівлю.)
Вогонь до мене на санскрит
потріскує, а я все розумію…

Трава збивається із ритму
Вітру,
Згинається від ноші наших
Кроків.
Птахи у небі – кінця літа
Титри –
Пронизують сонцеекранний
Спокій.
Ми дегустуємо цілющі
Поцілунки
Із кухля ненадпитої
Свободи…

…Ось уже й зорі у небесні лунки
Вкидає ніч, немов коренеплоди.