Любити значить чекати
чекати значить терпіти
терпіти значить шукати
шукати значить горіти
горіти значить рушати
рушати значить робити
робити значить щось мати
щось мати значить… любити
любити значить чекати.

(Хозяйка – волшебнику)

Куда-то пропали мысли,
А следом ушли мечты.
И солнце не там, где раньше -
Ни с неба, ни с пустоты.

И дождики суше стали,
И небыль уже не быль.
И там, где с тобой летали,
Сребрится безмолвно пыль.

И в ней затерялась рифма,
Рассыпался звонкий слог.
Отчаянно безыскусный,
В вазоне завял Ван Гог.

Но лето - совсем не жарко,
Как будто вот так - зимой,
И зыбко, все очень зыбко,
Как голос в ответ - не твой.

Как будто не стало моря,
Не сложится сено в стог.
Ты отнял, все это отнял.
Не отняв - оставить не мог?

А в сущности – что б изменилось?!
Бежать не устанет Земля.
Везде, ведь, где ты бессмертен,
С тобою жива и я.

Стихи написать на камне,
Где струнами ветры звенят.
Ведь ты же когда-то шептал мне,
Что рукописи не горят.

старість застала її зненацька
у формі шкільній
бант на волоссі
важко повірити та їй довелося
залишити школу
в клітинку осінь
й носити кайдани чужого імені

топити у річці вербових котиків
вони не рятують від мишесмутку
пальці тереблять мов самокрутку
спідницю made in собача будка
що може розсипатися від дотику

вона ще не звикла жити навпомацки
дивитись у дзеркало - бачити вічність
лягати у жовтні прокидатись у січні
і рахувати дні ідентичні
що розмежовані місяцекомами

нас обирають і ми вибираємо
в "притулку для квітів" відсутні умови
може і справді її хтось замовив
зорі на небі ікрою мойви
і порцеляна зграями

пішла під землю з дощами осінніми
жодних слідів світлин і свідків
вітер гатить кулаком по вікнах
і мародером по хаті сусідка
вириває речі з коріннями

Ще трохи – і буде темно.
Ніч зірве фіранки облич.
Я знала зірки поіменно
У ту безіменну ніч.

Додолу зривався спокій
Зрілістю пізніх слив...
Мужчина зеленоокий
Тишу в руках цідив.

Горіло в саду бадилля,
Гірчив на губах той дим.
Від дотиків – божевілля! –
Мій голос ставав п’янким.

Думки розбивались лунко
Із легкістю кришталів...
О, як мені ті цілунки
Не принести зі снів?

Видіння розвіє сонце,
Ту вирву чужих утіх...
Боюсь, лиш уранці сон цей
Ти вип`єш з очей моїх.
24.02.06.

Присвячується усім ялинкам,
принесеним в жертву
новорічним святам.

Косили їх безжалісно, під корінь.
Колись так само брали у ясир.
Ще буде все: чиєсь спітніле „сорі”,
Задуха непровітрених квартир.

Впадуть до ніг, обвиті мотузками, -
Окраса свята, свіжий інтер’єр.
Підіпруть стелі стятими вершками,
Крізь шибку задивляючись на сквер.

Ще будуть шати із вогню та срібла,
Колючий дощик, бризки конфетті.
На кухні буде смажитися риба,
Вдягаючись у ряси золоті.

Ще буде вечір, і хмільний, і ситий,
Ковбаси, вина, кава і пиріг...
Сп’янілі руки мацатимуть віти,
Танцюючі штовхати будуть їх.

Мов наречені – так багато вбрані.
Чуже ж весілля, все – до калачів...
Тремтітимуть вогнями Роксолани.
Ридаючи безмовно уночі.

А потім – тиша. Потім буде спокій.
Зривання шат, обвислих на гілках.
І ці ялинки ще відлежать боки,
Лишаючи голки на смітниках.
31.12.05.

На соснах появились свечи –
зелёные младенцы мая.

Гармония весны
и вече
зелёного лесного рая.

Но рай лесной сегодня продан.
Купили деньги, что не пахнут:
...........................
...........................

Мені так холодно в цю зиму
Замерзло все...
А серце б”ється ще об кригу
І чогось жде...

Весна розтопить лід надворі
Та не в душі...
І в літку тут дерева голі,
Лежать сніги...

Вже не зігріють мене руки,
Навіть твої.
Любов померла від отрути
В зимові дні.

Скільки крові на тебе налити жертовнику мрій?!
Скільки років чекати на посмішку вашу, о боги?!
Воля кроку зі стежки і може неправильних дій
Все ж дорожча аніж обездумлені роки
Все так просто, коли ритуали шліфують століття...
Час настане і хтось там запале свічник
Але я так не можу і з зеленавого віття
Побудую ту кущу до котрої зовсім не звик!
І поставлю її на найвищі висоти наземні
І чекатиму Бога допоки світатиме путь
Ми з ним сядем на хмари, як діти позвішуєм ноги
Посміємся, поплачем, Він моргне мені й скаже- "Забудь"!

коли ти лягаєш спати
у дім прокрадається Ніч-
Вовчиця
нечутно входить
до кімнати
стає над тобою
і уважно
придивляється

від в'язкої тиші
просишся болісно в сон
прикликаєш чорну безодню
падаєш

зовсім поряд
мірне
хрускотіння-
то Вовчиця- Ніч гризе
твої кості

Дивовижний. Такий, такий!
Що нехай світ зірветься з кручі-
ми притулок собі знайшли
у серцях наших неприручених.

Обіцянкам старим кінець.
Я чекала занадто довго.
Хтось узимку, мабуть, засне
до весни-
та не ми, закохані!

Той вогонь, що в моїх очах,
аж до полум*я ти роздмухав.
І віднині безмовний час
не здається для мене мукою.

Дивовижний. Такий! Такий...

Як холодно
шукать в осінній сірості.
Як боляче
блукать на самоті.
Бентежить серце сум
від тої ніжності,
Що завернула в ковдру дрімоти...

Як соромно
від шепоту невинності.
Зриває вітер шум із вух...
А лист,
Як золото,
як символ вірності
Знервовано і впевнено летить...

А завтра - вісімнадцять...
Щось інакше? Я - інша, чи така, як всі?
Як завше, квіти юності червоним маком у вівсі...
Сьогодні ще сімнадцять.
Щось зміниться? Та ні...
А завтра...
Виросла й не зрозуміла,
Хоч намагались з усих сил.
Чи впевнена, що все ж зуміла
Інакше трохи, як усі...

Очі добрі та ніжні,
А в них туга - в озерах отих.
І крила... Пір`я сніжне,
Пір`я людей... неземних.

Люди? Люди небесні!
І голос в спів огорта,
Голос чистий, мов весни,
Що може час поверта...

Ось вони - на хмарині,
В небі сяють крильми.
І як не повірить людині,
Що не така, як ми...

Бреду одиноко больная
Мокрыми улицами,
Кажется, сонного города,
Кажется, выгляжу молодо...
Мыслями-умницами
Люблю однобоко шальная
Громкость слов...

Улыбкой забытой играя,
Слезными шутками...
Кажется, не было повода,
Точного,сильного довода
Против... Но сутками
Брожу одна презирая
Сор голов,

Омытую грязь миража и
Золото масок... Гаммы,
Кажется, шире на ноль нулей,
Кажется, но аромат солей
Громко кричит... А дамы
Вокруг ловят дым куража и
Легкость снов...

УХОДИ НЕ ТУДА, ГДЕ ТЕПЛО -
Холод тоже бывает лекарством,
Одиноким, застывшим коварством,
Диким ветром!.. Да так, повело...
И остыло. Что ж, правь своим царством!

Нежным, теплым и красным.
Если сможешь - прекрасно!

Ты осмелился взять мое штурмом,
Удивить, растопить затвердевшую кровь!
Даже странно, что вновь...
А ведь я не прощала! Смешно, даже дурно!

Грустно лишь от того, что не слышал
Дробь барабанов после каждой победы
Единолично моей! Что ж, не слышал...

Ты просто спрятался в чужой теплице,
Едва остыли звуки прощальных слов!
Покрыты инеем теперь мои ресницы,
Лед в сердце, и не радует улов...
Однажды из жары сбежишь в прохладу вновь!

Ищу я вдохновение в стихах других поэтов,
А надо бы - в стенаньи ветра, беге облаков...
И чую музыку в словах чужих советов,
А надо бы - "дыхание листвы и звон колоколов"...

Ищу логичность мысли в чинных разговорах,
Когда друг друга мучают, ненавистно любя...
И чую нежности азы в прикрытых злобой взорах,
Когда наносят раны сердцу радостно шутя...

Ищу себя, судьбой распрятанную по углам
(Хотелось бы когда-нибудь нечаянно найти)...
И чую красоту сквозь жизнью выброшенный хлам,
Хотелось бы частичку - зернышко спасти...

*
Плете косу з пісень пташиних травень.
Така у тебе в юності була.
Шовкова й запашна,
Як зараз трави.

Тремтять слова над келихом вина.
У серці спокій, наче по причастю.
Крізь степ очей озвалася луна
тих журавлів, що в небі, мов у щасті.

І спалахне каштанова свіча,
(так само несподівано, як згасне)
Багато свіч освітлять темний шлях
тим журавлям, що в небі, мов у щасті.

Об лезо душ нагострена трава
у дзьобі прилетить в гніздо пташине.
Тремтять слова над келихом вина,
відгірклого небесного полину.

Тортури і тюрми, кайдани і грати -
Не треба, не треба в ці іграшки грати.

Навіщо ця влада, навіщо ця сила,
Коли тільки воля кохана і мила?

Коли тільки тіло старіє в неволі,
Страждає, нудьгує і плаче від болю.

А душу крилату кайдани і грати
Не в змозі зневолить, не в силі зламати!

Кати не досягнуть своєї мети.
Є сила у духу - безсилі кати!

Криваве сонце запалало вогнем,
Сьогодні змінилося завтрашнім днем,
Ніч, як медуза Горгона, оповила весь світ,
Зжерла зла день, розпалила зоряний лід.
Тиша смерті натягнулась, як колючий дріт,
Вампіри, демони, убивці вийшли з-за воріт,
Десь у тиші загавкав кіт
І від страху планети збилися з орбіт…
Ні!!!!!
Кривава ніч нарешті настала,
За наші гріхи почалася розправа.
Десь неподалік сокири точать кати,
А ти…Біжи! Біжи!
Смерть і Кара іде!!!
Не врятуватись нікому, нікому уже!
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Якщо небо упаде на землю, я навіть не здивуюсь,
Хіба, мабуть, від злості закурю.
Наш світ одна суцільна ніч, вже давно
Погасли ті свічки, що ще трохи проганяли темноту.
Уже їх нема. Погасли світочі. Усюди пустота.
Нема добра—за нього є ціна.
Маєш гроші, то й купляй,
А як ні, то…то іди гуляй.
Ми вже давно залишились без моралі.
Дві тисячі років до неї ішли. Куди вже далі?
І не знайшли!
Наша мораль—то гроші, гроші то закон, то сила.
Гроші тепер наш бог, за них матір би продала сина.
Ми совість заховали в сейфі, вона невигідна уже,
Краще, Боже, ми викинем її.
Кому потрібна совість в епосі брехні?
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Страшний Суд колись настане,
Але ми не боїмося.
Танками й ракетами озброїмося
І ніякий бог нас не дістане!
Ніч душить планету у своїх тенетах,
Погасли зорі на останніх планетах,
Всесвіт заплакав, із неба покапав дощ.
Хотів очистити нас, та…
У нас же ж парасолі!
Годі!
Апокаліпсис настав. І Бог тут ні причому .
Ми самі все розпочали.
Совість в яму закопали. Апокаліпсис настав.
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!

Івану Гончару, подвижнику
української культури

Іване, Макара незнаного сине,
Площі мурашник внизу під ногами.
Іване, а небо ж високе та синє,
Голуб з голубкою в ньому кругами.

Іване, ну як там, у повені дзівонів,
Срібні сміються, а бронза для слави,
Іване, а де ж голуби? Гайвороння
Небо зачорнює криком гаркавим.

Іване, про що грімкотиш в піднебессі?
Душу тривожиш і серце схололе.
Іване, чи знаєш оту:»Да воскресє?»
Бий же, дзвонарю на сполох!

Мы были торпедированы в ночь,
Когда, замёрзнув, стекленели звуки.
Напрасно я протягиваю руки –
Мне некому и незачем помочь.

Все тонут, не жалея об утрате,
И мне не жаль непрочной тверди той.
Я захлебнулся осенью густой
И утонул в штормящем листопаде.

Иду ко дну. В том нет моей вины.
Я даже рад, что наглотался пряной
Осенней горечи, такой теперь желанной,
Что никакие сласти не нужны.

Пьянящая туманная вода
Меня в себя всё глубже погружает.
А может, лист последний пролетает,
А может, с неба сорвалась звезда,

А может, тонут все на пароходе,
Где не видать ни носа, ни кормы?..
Последний лист, как капитан, уходит –
И гаснет осень в сумерках зимы.

подвійне еспресо
і грам п'ятдесят арарату -
відчай запити... сльозами
невимовним болем
здавлює горло... гірко...
цукру побільше,
щось кава гірчить мигдалем
і ще...
я в каві бачу його...
будь-ласка, ще п'ятдесят арарату
і тістечко...
те, що вишенька зверху,
на спомин -
він завше його полюбляв...
я знаю, що пізно -
вам час зачинятись,
та він ще зі мною,
не відпускає...
біль...
востаннє...
прошу арарату...

У всьому є своя глибинна суть,
Підвладна лише дотику прозріння,
І навіть те, як нас з тобою звуть,
І навіть те, як дихає каміння.

Хіба відкрита сутність зодіак,
Природа чар рожевої лілеї?
Майбутнє кличе не полки вояк –
Нових Коперників і Галілеїв.

Відомо те, як, пишучи, поет,
Виходить у далекі ноосфери?
Дорогу проклада не кулемет,
А світлий мрійник зоряної ери.

Усі слова походять від зірок,
І навіть ті, що з предками забуті.
Все – глибина, і курячий жовток
Не лиш жовток, а й згусток суті.

Чи довго в мені нитиме цей звук –
Пульс потяга на велетенських спицях?
Я переходжу лінію розлук,
Накреслену на ворзельській правиці.

Хто б знав лише, як лінія оця
В моїй душі лишилась борозною!
Це потяг без початку і кінця
Простугонів між мною і тобою.
12.07.07.

Ми відірвані від всесвіту. Туман.
Дні укотре замикає коло мжички.
Заблукала би, якби не сила звички
Ця планета, станція землян.

Ані сонця, ні вечірньої зорі.
Біле небо розстила рулони вати.
Завтра теж не буде вистачати
Нам блакитно-синіх кольорів.

Це туман сідає на міста.
Це туман закутує провулки.
І в очах випрошує притулку
Змокла білосніжна пустота.

Як би їй не здатися на тлінь...
Просочились смерклі дні в кімнату,
І в мені прокинулась крилата
Туга попередніх поколінь.

Все тумани плинуть зоддаля,
Змішуючи простори і висі.
Лиш дитя малює, як злилися
Сонце,
небо,
люди
і земля.
10.12.06.

Хатки тримають зношені брилі,
І ліс – неначе хор різноголосить.
Блукає в тузі вітер по землі,
Збираючи букети сосен.

Ні затишку, ні спокою, ні сну,
Гілки лягають долу, як корогви.
Чи бачив ту нахилену сосну
В бік нашого розбитого порогу?
22.03.07.

На душі – косметичний шов.
І сховать його не вдалося.
День осіннім дощем зійшов
І повиснув на абрикосі.

Та ж печаль, і така ж сльоза,
Лиш того, що одвічно прісна.
Завтра день буде, завтра, за...
Раннє сонце на краплях блисне.
15.10.06.

Завари мені чаю - міцного до дикого болю,
Дай мені сірники - всоте я себе отрую.
Мабуть, перед тобою я був надто голим:
Це відплата страшна за відкритість і правду мою.

Недостача сміливості - просто прийти і сказати
В лоб - як кулею, може, взахлин, наповал...
А тепер жереб мій - назавждИ бути названим братом,
Перед лиш-не-сестрою я спраги не втамував.

Хай інший "він" в тебе випросить чаю;
Сірники, запльничка - так оті кращі беруть.
Хай труїться. Смолою, тобою - він знає.
А ти - ним задихайся,
отрутою
із отрут.

Вона торкнеться до свого волосся
І не згадає, як робив це він,
Не пожалкує, що кохання не збулося,
Що не почули разом щастя дзвін.
Вона не буде плакати даремно:
То не кінець, їм просто не судилось.
Вона це зрозуміла вже напевно:
Для іншого, звичайно, народилась!
Вона вночі подивиться на зорі
І їх з минулим зовсім не пов’яже,
На думку не спадуть ідеї горя,
Із вільним серцем спати ляже.

Вона забула вже! Вона перемогла!
Рубців у її серці не лишилось.
Інакше б вона просто не змогла,
Бо не для мук у світі народилась!

2000

Зірвані квіти
Кров випускають
У вазу.
Зірвані квіти
Сивіють,
Начебто вдови.
Про що ти мені
Хочеш сьогодні
Сказати
Цим передсмертним
Мовчанням
Букету айстр?
Ялта, 3.06.03.

Дзвінок у двері. На порозі – друг.
Застиглий погляд до нестями рідний.
“Дозволь мені забрати капелюх,
Що тиждень тому я забув. Потрібний”.

“Проходь, бери. Я тут спекла пиріг,
То, може з чаєм?..”
“Ні”.
“Замерзли ноги? -
Надворі ж - вечір, і мороз. І сніг...”
“Ну, наливай, погріюсь в тебе трохи”.

Проміння лампи плавало в чашках,
І погляд зупинявся на глазурі.
Й провина. Й радість, й біль в твоїх очах,
Вуста ж тремтячі, а слова похмурі.

“Спасибі за смачний пиріг і чай”.
Пішов. Його ковтнула завірюха.
І знову ж те колюче “прощавай”,
І знову він забувся капелюха.
10.11.1999.

Світом розлітаюся – сніжна новина.
В серці розтаватиму, як мине зима.
Як ятристу персть проб`ють сонячні списи,
сивом розцвітатиму. Відсвітом коси

дні мої жахтітимуть аж до божих жнив.
Позбирай пригублено, пересій "як жив".
Хай собі залишуся світлий, та нічий.
Те що опадатиме – вже не закричить.

У сулицях висійтесь, місячних мечах,
ступлено заламаних, прикрощі та страх.
Світом розлітаюся – сніжна новина,
ніби приголубила вибухом війна.

3 Червня 2009

Коли вже осінь стане за плечима,
Ріка життя літа у даль знесе,
Дівча із голубенькими очима
Мені весну у хату принесе.

І раптом так засяє світла кіска,
Мов сонце, що хуртечу розрива,
Вона - струнка, мов польова берізка,
І ніжна, мов ромашка лугова.

Чомусь дитинством так тоді повіє -
Любистком, чорнобривцем, чебрецем,
І знов моя душа помолодіє,
Мов торкнута квітневим вітерцем.

Ласкавим зблиснуть променем зіниці,
Мов сивину одкинуть із чола,
Невже і справді юнка білолиця
Мені весну у серце принесла?!

Я одішлю скоріш її додому,
Відчую, як у грудях відлягло,
Вона дасть щастя хлопцю молодому,
Мені очей залишивши тепло.

7504 рік (від Трипілля) (1996)

Я просто – жодна інша: я – це я.
Я теж живу.
І вмію ще любити.
Я вперта, і наївна, і крихка,
Але така, що ладна все простити.
Я трохи вредна, я така, як є.
В зіницях сумнів деколи ночує
Але ти чуєш, я – твоє, твоє
Оте свічадо, що тебе відчує
Душею й тілом –
Без усяких фальш,
Без перебільшень,
Без якихось зверхонь…
Захочеш ти - ми підемо ще дальш,
Туди, де коні щастям мчуться верхи,
Туди, де шовк і павутиння рук,
Туди, де очі плачуть від цілунків,
Де буде терпко від жаданих мук,
І солодко від хвиль дарунків…
А я боюсь. Ти знаєш, я боюсь,
Якби раптово тілом захотіла, -
Я об покору ніжно розіб’юсь
Й зів’юсь сльозою я до твого тіла…
А я боюсь, якби ти захотів,
То цілував би ноги та долоні…
Любив й любив, і може й би не вмів,
Проте збирав би солод весь солоний…
Я є така, прости, я є така,
Прийми мене таку, яку ти любиш.,
За те я буду завтра лиш твоя,
І обіцяю, що мене не згубиш…

Літаки
поїзди вокзали
ритм життя - такий...
у слові "ритм" -
втрати, телефони, дзвінки
і роки...
а руки
не відчуваєш

холодно... звичка
зараз зігрієшся
віскі мартіні глінтвейн
теж звичка
і холодно

квиток вокзал
море прощань на пероні
зараз зігрієшся
ніч у вагоні
такий ритм життя...

літаки поїзди вокзали
тільки б не загубитися
зігрітися торкнутися
руки
через роки

Літо
під бриликом сонця.
Очеретинку тягнуть мурашки –
щоб йому змайструвати
сопілку.

*
Птахи не знають, що в дорозі буде.
Летять туди,
де миленько душі.
Подібно ним
Лечу до тебе, люба.

Cколько рук пред стариной иконой!
Сколько просьб и молитв каждый день!
Миллионы плаксивых историй
От двухсот несчастливых людей.
Сколько слов перед ней, обещаний,
Осуждений из лживых ртов!
Вы давно позабыли сами
Смысл веры в своих Богов.
Пред иконой… такая вера,
Безгранично глубокий взгляд.
Вы почти идеальны, наверно,
Перед ней. Просто страшен ад.
Сколько знает Ваш Бог, что видит!
И как много просили Вы!
Каждый пятый Его ненавидит
За избыток Его любви.
Сколько глаз пред стариной иконой!
Сколько сот обещающих клятв!
Хоть создали свои каноны,
Хоть Господь не отец и не брат.
Только все же… просить – у Бога,
Хоть и слушать его - позор.
Ваши души давно убоги.
А молитвы – бессмысленный вздор.
Сколько слез пред стариной иконой!
Богу каждый - кто сын, кто дочь.
Кто б спросил, сняв свою «корону»:
Мой Господь, я могу помочь?

01.06.2009 г.

Моим (разбитым в пух и прах) мечтам,
Звенящим серебром в крупинках пыли,
И вечно ждущим вылиться, словам…
Моим любимым.
Моим глазам, не плакавшим по нем,
И тишине, свернувшейся клубочком…
Моим мечтам, сожженным злым огнем
В одной из ночи
Моим, скучавшим по нему, губам,
Просящим поцелуя неба, Бога,
Моим (с протянутой рукой) мечтам
Таким убогим.
Моим, разлитым тонким полотном
В тетрадях старых, писаным твореньям
И чувствам, что живут одним лишь днем
…Одним мгновеньем
Моим ладоням, не согретых вновь…
В который раз. Неуж то одолженье?
Моим мечтам, творившим ту любовь…
Моим сомненьям.
И голосу, прозябшему в мороз.
Спасибо…что все так и получилось.
Из за него сказать мне не смоглось…
Как мне любилось.
Моим мечтам, уставшим от дорог
Пылящимся, как старые тетради,
Я посвящаю двадцать восемь строк…
…Моей отраде

Зима 2008 - 12. 03 2009

Мне б веревки, что больно впиваются
В мои хрупкие рук запястья
Развязать и на миг покаяться
Пред моим долгожданным счастьем.
Вытирая лицо ладонями,
Онемевшими от неволи,
Я пойму, что мне быть спокойною
Неуютно…и как-то больно.
Мне б глядеть над небесной прерией
Безгранично свободным взглядом.
И в души бесконечность веруя,
Разгонять сей тоски мириады.
Мне б любить только если любится.
Не пытаясь себе чужою
Каждый день становиться. Путаться
В чужих мыслях – ох, вязкое море.
Мне б не прятать себя от правильных
Не чертить между нас границы,
Не пытаться быть столь же праведной
И мелькать в тех же тусклых лицах.
Мне б глазами сиять, как радугой
И любить каждый раз, коль просит
Мне душа моя…столь неправедна.
Столь природна в своих запросах :)
09. 01. 2009

Когда-то в этом миге я была....
Чертила горизонты своим взглядом,
И в них, как в строчках, пылкие слова
Плела в стихи... как в собственной тетради..
Когда-то я смотрела в эту даль
И упиваясь тишины молвою,
Что на ветру звенела, как хрусталь,
Я говорила с робкой тишиною...
08. 11. 2008

Я ночь люблю, раскинувшую крылья
Бездонным темно-синим полотном,
Когда свет звезд чуть серебристой пылью
Ложится звонко под ночным окном.
…Когда укутан старой тишиною
(До дыр протертой шепотом ветров)
Мой двор…Я чувствую рукою
Густую тяжесть летних вечеров.
Я ночь люблю, когда бездумно дразнит
Ее молчанье тиканье часов,
Ночь - самый странный, хоть и частый праздник,
Когда в нем нет отягощенья слов.
Размазанными брызгами рисует
Кусочки колдовского торжества
На полотне небесном…и целует
Касаньем нежным небо до пьяна…
Лето 2008

Я когда-то забуду все,
Словно пепел, струшу всю память.
Я закроюсь, как дверь на засов,
Защищаясь от бед, закрывают.
Я когда-то смогу понять,
Невзирая на крики сердца,
Что тебя я должна потерять,
А иначе мне некуда деться.
Игнорируя боль в груди,
Стану вмиг для тебя ненавистной,
Я открою ладонь. Лети…
И печаль надо мной повиснет.
Я когда-то смогу, как нить
Эту память смотать в клубочек.
И забыть. Навсегда забыть
Смысл каждой написанной строчки.
Я когда-то, упав со дна
В небеса, упоенные страстью.
Словно я этой страстью пьяна,
Вдруг забуду сказать тебе «Здравствуй”.
И мечты, как бумажный лист
Я в ладонях сомну, услышав
Каждый шорох..и ветра свист…
И забуду, как тихо дышишь.
Я пойму, что тебя ждала
Слишком долго…и слишком верно,
Что, любя, слишком много дала.
И забуду тебя…наверно

Мне останется лишь твой смех
Звонкой россыпью меж этих стен
И сто мыслей о том, что из всех
Лишь с тобой не ждала перемен.
Мне останется солнца луч,
Что касался тебя вчера
И от сердца хрустальный ключ,
Что вчера я без спросу взяла.
Мне останется стук колес
Поездов, пыль в дорогах к тебе,
Что останется? Верность – пес?
И следы твоих ног на тропе?
Придорожная пыль и смог…
И застигнутый мной закат,
А из сотен сплетенных дорог –
Лишь одна… что ведет назад.
Только точки в конце строки
Среди слов на тетрадном листке
И тепло от твоей руки
На пунцовой моей щеке.
От тебя лишь кусочек небес,
Под которыми ты живешь.
Что еще? Непроглядный лес
Между нами? И рук моих дрожь?
Что оставишь ты мне теперь?
Теплый взгляд с фотографий своих?
За тобой поплетется тень,
Растворяясь в лучах седых.
А со мной что оставишь ты?
Терпкий привкус соленых слез?
Горизонтов размытых черты
Или запах твоих волос?
От тебя лишь хрустальный ключ,
Что украла, желая любви,
И все тот же прозрачный луч, -
Чуть седой солнца луч в пыли
Я когда-то достану вновь
Этот ключ… и сломаю его.
Для чего мне твоя любовь,
Если ты от меня далеко?...

29.11.2007

Пятнадцать минут. Все пройдет,
Покроется искренней ложью
И страсти дороги, как лед,
Сгорят под неистовой дрожью.
Пятнадцать минут. А потом
Горсть талой любви на ладошках.
Тогда, как бушующий гром,
Сейчас – мелкий дождь за окошком.
Пятнадцать минут… и закат…
И тихо, так медленно, зыбко
Твой пыл отступает назад
И прячется в милой улыбке.
Кто видел тебя таковым?
Кому ты вот так улыбался
Под небом усталым…слепым
И мило так вдруг улыбался?
Спасибо. За гром и метель,
За то, что сегодня с тобою,
За то, что сегодня постель
Твоя пахнет мной, - только мною.
Мне жалко, что ты так красив,
Что многие так же охотно
Тебе отдавались, просив
Быть «только моим» на сегодня,
Мне жалко, что ты не поймешь –
Я все отдавала, что было.
И в том только есть моя ложь,
Что я тебя вечно любила.

12.07.2007

Мой любимый, как тебя благодарить?
Как сказать столь многое словами
Как в стихи обычные вложить
Всей любви моей большое пламя?!
Я хочу всю жизнь, что мне дана,
Провести с тобой, держась за руки,
Провожая вместе вечера,
Не пуская в дом ни грусть, ни скуку.
Каждый день встречать твой новый вдох,
Открывать глаза и быть счастливой,
Словно мир у самых ног...
Потому что я тобой любима.

17.06.2006

Для того, что бы быть твоей,
Я открыла семьсот дверей,
Я прошла восемьсот дорог,
Чтоб своей ты назвать меня смог,
Я вела безрассудный бой –
Для того, чтобы быть с ТОБОЙ!
Для того, что бы в нем победить,
Я осмелилась даже любить.
Я твердила всем тысячи раз
Про восторг от твоих карих глаз,
Но о том, как в тебя влюблена
Знала только одна…тишина.
… И еще – дневников листы -
чтоб хоть как-то себя спасти.
… я смотрела тебе в глаза -
Сколько слов я хотела сказать!
Хоть казалась чужой, не твоей,
Просто не было нужных дверей.
Потому что не знала тогда:
Все дороги вели в никуда…
Двести сорок и шесть долгих дней,
Чтоб сейчас называться ТВОЕЙ.

26.12.2005

От того, что я сегодня хуже всех!
От того, что вот сейчас мне слишком больно
Потому что я взяла безумный грех…

Для того, что б быть сейчас бездумно вольной

От того, что его слезы у меня
Отозвались рваной болью в сердце,
От того, что я шептала «нетвоя»
И прикрыла в душу резко дверцу.
От того, что эта дверца для него
Слишком долго открывалась, как ключами,
А теперь на все признания его
Пожимаю робко я плечами.
От того, что он свою ладонь…
Так доверчиво вложил в мою ладошку.
Только я опять шепчу «не тронь»,
Прикрывая в сердце все окошки.
От того, что его слезы, его боль –
Лишь моя бездумная заслуга,
От того, что его боль со мной…

Обращаться будет, как с прислугой…

От того, что это – просто грех,
…А была я любящей, покорной.
Но теперь. Сегодня – хуже всех!
От того сейчас мне слишком больно.

12.12.2005

Мне ветер целует щеки,
Пытаясь отбить у тебя.
Вот глупый! Ведь я одинока…

…Точнее, ведь я - не твоя…

Целует мне губы и пальцы
И шепчет так нежно, с тоской:
Не надо меня так бояться,
Позволь, я побуду с тобой…
Но мне не понять его грусти,
Я слышу лишь мысли свои
И ветер меня не отпустит
До самой подъезда двери…
…И листья так тихо танцуют,
Кружась по осенним лесам…
Ну вот, даже листья ревнуют
Меня к твоим карим глазам.
Как шепот дождя бесконечен
И ты не обнимешь меня.
Озноб мне укутает плечи,
Собой от тебя заслоня.
… я буду смотреть тебе в спину,
Ты, может быть, это поймешь.
И ты обернешься и мимо
Уже никогда не пройдешь.
Ты бросишь свою сигарету
И молча ко мне подойдешь.
Поспоришь с навязчивым ветром,
Заставишь молчать глупый дождь.
А ветер пусть небо целует,
Пусть дарит свой трепет лесам,
А мир? Да хоть весь пусть ревнует
Меня к твоим карим глазам.

23.10.2005