На Дніпрових схилах
Білий сніг лежить,
Йде назустріч мила
І сніжок рипить.

Сонце ніжно сяє,
Тиша навкруги,
Кригою вкриває
Січень береги.

В небі – ні хмаринки,
Золота блакить,
Мружать зір сніжинки,
Сріблом шлях горить.

Червоніють щічки
Мов троянди цвіт –
Розцілую милу
Хоч й мороз тріщить.

Про дружбу щиро кажеш ти
Вшановану віками –
Кохання може розцвісти,
Не дружба поміж нами.

Я чоловік, а жінка – ти
І так було віками,
Кохання може розцвісти,
Бузком хмільним між нами.

Повірю я, та й віриш ти
Доведено віками,
Кохання може розцвісти,
За мить одну між нами.

Вже давно, хлопчаком, задивився на вроду.
І земля – в небеса, і додолу – душа…
І її відпустили, згори, на свободу.
А його огорнула долина чужа.

А при мачусі ж як: поспішив – не доїхав,
Розгубив – не надбав. Не ступив на поріг.
У чужому саду частували горіхи.
І незримий із боку хтось душу стеріг.

Лиш у снах… Лиш у снах, ще так щемко літалось,
І в долину «курли» долинало з небес.
І приходив, аж двічі, щоб долею стала
Та розгорнута книга прозорих словес.

А коли натрусили на голову снігу
Пустуни снігурі – світ мов кров з молоком –
Вийшла з хати вона, і – додолу вериги…
Задивися на душу – хлопчак хлопчаком.

Мій світ простий, наче три копійки вкупі..
Піди розміняй і на здачу купи мені трохи повітря,
Тут надто бракує кульків, щоб гуляли вітром,
А маю бетоном залиті дерева в грудях...
Купи трохи сонця, щоб лити вином по сходах,
Втомилась теплом розповзатись в порожніх венах.
Ще трохи каміння, щоб натяком збити подих;
І ти знов підеш, щоб сховати себе від мене.

28.07.07

Знаєш, моя хороша – тяжко носити, а страшно не донести:
Розплескати на дрібнички і на завулки, де кроки гулко,
Тільки всередині обривається нитка, немов струна.
І хотілося би заплакати: бо не встиг -
Тільки як і коли не ковтаєш свої пігулки,
Розумієш, що це – труна.

Не та, що в землю – а та, що облізлістю позолоченого руна.

І так – із усіх Ітак, із усіх атак, із усіх тих міфів, всієї Трої -
Хто доніс і мармуром не застиг,
Обернувшися на святі герої?

Величаві на титули, щедрі на похвалу
І на злі язики, на пусті язики багаті, -
У такому багатті – на дев`ятому, остаточному вже валу -
Догорають проводирі основних фрегатів.

І якщо це їм – отака пустодзвонна муть,
То тебе вже точно не обминуть.

Тільки все це лишається прикусом на зубах,
Остаточним явищем, шумом-фоном.
Ніби десь у церкві лунає органом Бах
І судомиться зламаним мікрофоном:
Впізнаєш мелодії певний тон,
А колінам болить бетон.


І якщо побудовано все – і світ цей -
То куди вже жалітися, ваша ласка.
Із моєї дзвінниці, і навіть звідси
Видно тільки Богову водолазку:

Блакитна пряжа, хмари плетуть узір -
А глянеш вище – поріжеш до неба зір.


І якщо не пройти усього путі:
Залиши мені ношу – блаженні ті.

-Дай но мені, куме- друже
розумну пораду,
як безсонницю подужать
чи хоч їй зарадить?
-Якщо чесно, я багато
Засобів не знаю.
Звик до трьох я рахувати,
тоді й засинаю.
-Лиш до трьох? Занадто швидко...
Чи кажеш відверто?
-Так, до трьох! Ну дуже рідко
До пів на четверту...

Не можеш приїхати.
Сніг... Заметілі... Зима.
До того ж на совісті
Повно малесеньких зрадок.
Витягую з пам"яті
Томик улюблених згадок,
Де віхол скажених
І розпачів наших нема.
Вітри розгулялись.
Я в цій веремії сама.
Прогіркла сльоза
І промерзла хвилиночка кожна.
Чекання - як камінь.
Його зіштовхнути не можна
З Голгофи печалі
В Тартари
Руками двома.
В горнятку душі
Осідає і стигне пітьма.
А скоро весна
І пора готуватись потроху.
Ти знову запізнишся
Майже на цілу епоху.
Усе розумію.
Сніги... Заметілі... Зима...

Косые линии дождя
С небес.
Воскрес
Сполна познавший боль гвоздя.
За неизведанный рубеж
Ушла
Душа
Помеж зверей, людей помеж...
Трава
Шумит, а я, понурый, смолк.
Права,
Нет места для меня - я волк!
В лесах
Мой дом, мой друг - дичайший зверь,
Но мне не холодно, поверь,
В мехах.
А лес искрится серебром -
Луна.
И между явью, между сном -
Она.

Хтось виворожує Різдво між скелець часу.
Хтось виворожує… А чи, як воду, вродить…
Вже на жертовник для снігів проміння чашу
Якийсь мудрець, підперши небо, зводить.

Заходьте, зорі, в хату, колядуйте.
Мій прадід вчив вас як колядувати.
І чуйте, зорі, десь у полі, чуйте,
Метіль для скирт хустки взялася ткати.

Бурмоче ліс, вовтузячись між снами,
Північний вітер зачепився рогом.
Ви колядуйте, зорі!.. Вже у сани
Сідає прадід мій.
Ну, все… Із Богом!..

Почуємось як блискавкою скресне
Над житнім полем, що - от-от родити.
Побачимось, коли на межу весни
Прийдуть, щоб сонцем ранок городити.

Впізнаємось, бо схожі ми, одначе!
А доти – хай зернить кутя і Дідух.
І в яселках – Дитя. Й ніхто не плаче.
…Ви колядуйте щастя мені, діду.

…А потім буде в світі тихо й синьо
І звіздно так! Полегко аж вдихнути!
І колихати Мати буде Сина.
І коляду між скелець часу чути…

Лежу, якось на дивані,
П’ю холодне пиво,
Проглядаючи газету
нову неквапливо,
З апетитом жую чіпси
з сиром, солоненькі,
Та ще й з песиком ногою
граюся легенько.
В телевізорі спортивну
дивлюсь передачу-
Хлопці так боксують жорстко,
що мало не плачу.
Дав синку наказ уроки
робить якнайкраще...
І чому дружина каже,
ніби я ледащо?

ПЕСИМІСТКА:

У потилицю дихає вечір,
Наздогнав-таки, як не бігла,
І сусальне сонце на плечі
Сипонуло зненацька снігу.
Обтрушу - нічого страшного,
Сніг на пл`ечах не тінь мольфарів,
І сніжинки – не осьминоги,
Хоч заліплюють очі й фари.
У потилицю дихає вечір,
Птеродактилем чи драконом,
Тут навряд порятує втеча
Бо стриножені груднем коні.
На вікні - наліт крижаниці,
На душі - наліт безголосся,
Стала оцтом вода в криниці,
А у пляшці вино зайшлося.
Осідає космічним пилом
Відголосся Старого року,
І Новий набуває силу
Як астматик- непевним кроком.
За спиною лютує січень,
У асфальт трамбує перину,
Повернусь до нього обличчям-
Незворотнє своє зустріну...

ОПТИМІСТ:
Сіронебо, сіроптаха, сіродерево,
Сіровулиця з вітрами – мародерами,
Сіромісто, сіродуми, сіросповнені,
Сіромрії в сіросвіті, сіро- кованім.
Цю картину, написавши, незавершену,
Відлітає сірогрудень - вже за межами.
А на ранок сріблосічень вензель висіче,
В календарику свою поставить рисочку:
Сріблонебо, сріблоптаха, сріблодерево,
Срібловулиця з вітрами срібноперими,
Срібломісто, сріблодуми, сріблосповнені
Срібломрії в сріблосвіті, срібло-кованім.

Берег Білого моря,
мрії стриманих хвиль.

Якщо в тебе є зброя
проти хижих зусиль,
ти радій, ти щасливий –

ти стоїш на землі,
а за обрієм лише білі хвилі мінливі,
наче сон біля моря у чаклунському сні.

Берег Білого моря,
мрії стриманих хвиль.

Якщо в тебе є зброя
проти хижих зусиль,
ти радій, ти щасливий –

ти стоїш на землі,
а за обрієм лише білі хвилі мінливі,
наче сон біля моря у чаклунському сні.

Твій погляд поцілить влучно
в люстерко моїх бажань,
уява змалює долю
без страху і без вагань.

Ти зробиш ще крок назустріч
і шлях затуманить дощ.
У сніжному вітрі зимно –
між нами мовчання площ.

Ніхто з нас не знає правди,
що змінить орнамент ран,
а посмішки легкий промінь
отрутою стане нам.

Срібний шепіт гір
зелені крила неба.
Душа втрачала зір
під гнітом твого неба.

Ти знаєш, як з води
народжується сонце
й червоно-жовтим світлом
опалює серця?

У небі серед зір
блукає час життя
і прагне вороття
в блакить моїх очей.

Оранжева душа
і досі ще жива
і буде ще жива
у ватрі сьогодення.

Ніжний погляд торкнеться промінням душі,
Чи Амур влучить точно у ціль –
І поет пише дивні, натхненні вірші,
Словом зцілює смуток чи біль.

Зацвіте квітка сонця в ранковій красі,
Розкривають троянди вуста,
І почує поет дивовижні вірші –
В них Надія та Правда свята.

Вечір тишею вкриє привітно гаї,
Вишні скинуть до ніг пишний цвіт,
Про кохання співають всю ніч солов’ї
І поетова ліра бринить.

Квіти правди невтомно поете бери,
Прикрашай ними лаври життя,
Запали почуття в ніжнім сяйві зорі,
У словах запали почуття!

Людей нема, є лиш Прелюд.
Олесь Бердник

Тепер на цьому місці телевежа.
Довкіл – набусурманені брати.
І так, за колом коло, до безмежжя,
І в кожному занедбано «прости».

Тут, за легендою, вона стояла.
І височіла аж до Стіп Святих.
Чого тим людям ще недоставало,
Що на вершечку написали – гріх?

У чому він, яка його закваска?
Ні пари з Вуст, а я – недоберу.
І ніби квочка – з крашанками паска,
За колом коло водить дітвору…

А ми – за нею, вчені і товчені,
Нам’явши об роки собі боки...
Як важко жити з тим курчам печеним,
Обписаним знадвору, від руки…

У кожного своя рука – владика:
Не дочитаєш брата до Христа.
І котиться життя безладне й дике,
І не дається істина проста.

Мовчить Любитель Логосу – Філолог.
І я, в «майстри» пошився як на зло…
Аби стояти напряму під Словом,
Аби «майстрів» між нами не було.

Та, все одно, мовчить… А може треба
В його Святе Мовчання увійти
І дочитати тишу аж до неба,
Аби воскресли сестри і брати?

У молоко рум’яно-сонячне
Береза сережку вмочила по мочку вуха,
бо замріялась…
О Ноче, пророча зорегрива кобило,
діжа суничним світанням задню…
Яка ж велетенська стоїть на колінах
сила
і молиться дню, життю, матері:
сонячно-прощено…
дощисто-пречисто…
Мов сповідь Зими перед Весною:
(о диво!) вивертає душу догори сподом,
а там – проліски:
дзвінковеснять-веснодзвонять : «помилуй…»
Плачем немовля – богословиться…
В нім Бог до серцелюдяності молиться…

Життя закінчилось учора.
Розбилось сонце мрій моїх.
Й розлуки хижий чорний ворон
щомить штовха мене на гріх.

мов незграбне дитя
він упав на живіт
семиповерховий будинок
зламав всі кістки
і кровозлиття
тривало ще цілу годину
а ми
як клітини нервових ниток
розмножитись далі не здатні
зализані кригою
диски литок
у хвилі так рідко приватні...

послухай
направду
вони ж паразити
і їх ненажерство поглине і нас
мабуть
буде краще їм двері відкрити
і вимести всіх як одного
на раз
і довго мовчати
у п’яний антракт
на стінах писати
зволожений акт
сліпого кохання
колінами
кволо
по колу
у келих
налиєш розкаяну душу свою
а я все мовчати
мовчатиму знову
та зранку
мовчанку
у вікна зіллю

увійдеш у ранок
де тихо кавую
заковдриш
руками
губами
вмовляєш
мене замовчати
а я –
уявляєш
ось тут лежати
просто неба
у твоїй похмільній
лінолеумній
квартирці
на шпалерованих стінах
твоєї відвертості
на барвистих відтінках
моєї кумедності
бавитися
сірниками
і
роками
вивчати
вікно
запорошене сірою фарбою кольору неба
хочеться меду
і
так забагато
у наших цілунках
медового клею
а там
у пакунках
набитих землею
зростає
вселюдське
незаймане
щастя

Что остаётся нам? - сидеть и плакать,
И материть судьбу, куря табак.
И сетовать на то, что жизнь - клоака,
Последний грош истратив на кабак.

Сиди и плачь, тупые вперив взоры
На тараканий след на потолке.
Кури и матери, как все. Покорно
Развей мечту на свежем ветерке.

Отяжелевший ветр поднимет ворот,
Свернуть заставит в смрадный ресторан.
Мой мозг вина предчувствием распорот,
Но не звенит всегда пустой карман...

Я люблю тебе, білий мій світ,
я люблю тебе, сонячний промінь.
Десь у сутінках зраджених літ
я прокинусь під дахом безсоння.
Там пронизують небо дощі
кольоровими стежками рання
і вирує життя назавжди
із п′янким ароматом кохання.
Там прозорі джерела бажань
не втамовують спраги чекання
і за обрій тікає душа,
що як світ, умивається зрання.

а знаєш
все що було між нами
маленький роман одного з Муракамі
і більше нічого
чи майже нічого
в кишенях квитки на різні дороги
хоча коли ти читаєш цю книгу
мене уявляєш
шукаєш інтригу
підтекст і конфлікти
сюжет розлогий
але неодмінно почни з прологу
шукай моє серце між сторінками
галявина
вівці пасе Муракамі
присядь відпочинь
і продовжуй шукати
підкинь свої речі до мене в кімнату
нехай приживуться
коріння пустять

темрява стигне мов кава робуста

снігом запахло
і небо нарозтіж

нічко полярна
іди в нашу постіль

Знесуть на Голгофу ще хрест не один
І тереном зранять чоло не одне.
На землю стражденну вже хто не ходив –
Хто з тихим молінням, а хто і з вогнем.

І крові, і поту краплини солоні
Спадатимуть долу, росою неначе.
Навіщо ж Ти, Боже, нас лишив в полоні?
Яку ще Ти кару людині назначиш?

Зневіришся в Ньому – ой буде ж гойдати
Тебе по безмежній курявій дорозі…
Он бачиш лихого? – ні взяти, ні дати
Це той, хто зневірився в Ньому, у Бозі.

Хвалити без міри чи в міру любити
Чи, може, одразу кістки на алтар?!
А треба Йому та пожертва забита?!
Він Сам Собі агнець і кат, і митар…

Прости… Вже в червоне затерлись коліна –
Хотів собі місце купити в раю.
Молитись! Молитись? Життя скороплинне,
Цілую святую правицю твою!..

Голгофа. Вже скоро. Колоди навхрест
Вже збиті. Застигла в чеканні юрба.
Ведуть он. До кого ж похилиться перст?
Ну що ж ви? Радійте – розп’яли раба…

Для мене світ став затісний,
Малий та дріб’язковий,
Пожовкли дні, не ваблять сни
У мареві обнови.
Панує мізер над усім,
Нікчемні забаганки
Танок виводять на красі,
Під зарево світанку.
Байстрята чорта в казино
Святі жбурляють кості,
Жахливий принцип доміно
Запрошує у гості.
Ані зими, ані весни,
Ані війни, ні миру,
Для мене світ став затісним
І я його розширив.

Корисно, браття, іноді спіткнутись...
Відчути спротив, силу ще якусь.
Спіткнутись, означає знову збутись
Буття цілунком – вдаром, щоб аж вгруз
В залізний тік по богатирські плечі.
Знов вибратись і змієві по карк
Ввігнати тік його староотечий,
Котрому літ і літ: пацан Ікар!
Бо в ступах пролітали ще до Змія.
Ще був стручком у полі цар Горох.
Потоп про повінь ще свою й не мріяв –
Вже козаки збиралися «на трьох».
І думали, а де те Сонце сходить,
Куди заходить те людське життя.
Як добре, що воно на світ приходить,
І що відходить… Дихає Буття.

Ми з тобою снігом вколисані,
Нам з тобою зірниці обіцяні
Й витинанками вікна завішані –
Ледь від світла стають білолицими.

Ми з тобою і в снах не повінчані,
Просто сніг всю ніч йшов заговорений,
Просто в ранку – всі зорі полічені
Й до криниці ще слід не проторений...

Тільки й того.
Нічого не сталося.
А на призьбу душі сіла віхола...
Та й сподобалось їй. Тут зосталася,
Білим снігом в подвір’я надихала.

Аж до грушні, до лоз, що заплакані,
До вербиць, що воскреснуть напровесні...
А в наш сон пробивались й балакали
Пелюстками холодними проліски

Ще з одним я прощаюся роком,
і прощатися зовсім не жаль.
Він до мене ходив лжепророком,
піп-розстрига чи просто мужлан.
Все прекрасне обмежене строком,
ба,й по цвіту посиплеться град.
Ще з одним зустрічаюся роком –
і стрічатися зовсім не рад.
Він гряде, починає бенкети,
лиш родився, а вже одурів.
Моє небо діравлять ракети,
крім космічних, – на честь гендлярів.
Єсть у мене сьогодні держава,
вірю в неї, немов маніяк,
та якась ця держава іржава,
що не зрушить із місця ніяк.
І стоїть, як машина без тяги.
Вже я вірю, здається, марі:
розбрелись по світах роботяги,
навкруги – лайдаки й крамарі.
Викидаю останні купюри,
де їдять однодумці і п’ють...
І ніхто вже мене не купує.
А мене продають. Продають...
із 31.12. 2006 на 1. 12. 2007
Ужгород

А сніг який!
Мов юність моя перша...
Летить собі як зорі до землі.
І час над ним – самотній сивий вершник
На дикому крилатому коні –
Бере усе,
Усе стає минулим,
Усе стає по-людськи нічиїм.
В пазусі неба всесвіти заснули...
Щоби, як діти вирости...
А втім,
Не їм до нас, а нам до них летіти...
Коли вже буде нікуди рости...
Красивий сніг –
Печаль моя зігріта –
Простий, простий...

Посивілий чернець надіконно шукає неба,
Виростають із вуст янголят молитви-пісні.
Позахрамні свічки догорають сльозами в себе,
І снігам власні лети давно вже заголосні.
Баба, давня, як людство шукає свій шлях до болю
На Чумацьких вискрипують ген молоді вози...
Тільки он над рікою берези, як мавки голі,
Дочекались нарешті святої, мов час, сльози...
На краю піднебесся корчма матюками стогне,
Ніби дівка, що вкотре втрачає комусь себе...
А вітрам на душі так якось ніби...
Ніби бог не
Може
Встати до них аж із сьомих своїх небес.
І такий ото час, і таке ото людство сонне.
Поділилося все на дурдомність і глибину...
Хтось у себе росте, хтось тверезиться самогонно...
І безшабельно йде на печальну чужу війну.

Так знецінився бунт,
Що епоха шукає героїв,
На війну йти готові поети і ще – жебраки...
Ми вже навіть життя називаєм не нашою грою,
І шаблі продають самогонні смішні козаки...
У нових кабаках пяна пісня безструнно вмирає,
Українська душа віддається за «зелень» світам,
Називаєм Європу стару закордонним раєм,
І не хочемо Тут, і не знаєм, що буде Там.
В сигаретнім диму сплять сумні молоді титани,
Вже змаліли до болю
Немає за що рости.
Жебраки і поети...
Чи стане їх, а чи стане
На цю битву
За бунт,
Що занадто уже простий...

Всміхайтеся! Радійте! Новий Рік,
вдягнувши землю у пухнасті шати,
Дарунків повний міх несе до хати!
Мені ж дозвольте скромно побажати,
аби в здоров’ї Ви прожили вік!
Нехай щастить! Не звідайте Зими!
Любові Вам! Гармонії зі світом!
Весни у серце, а у душу – Літа,
Аби той світ зуміли Ви зігріти!
Хай Ангел захищає Вас крильми
і вчить літати стрімко і високо!
Натхнення Вам! Достатку! З Новим Роком!

Криза - курва, довге тьфу.
Добре лапати лафу
тим, хто вліз до кадру,
кума має в "Надрах"
чи нагана в бардачку.
Пальцем викручу "ку-ку" -
стане всім ясніше
в кого їде криша,
в кого криша - в мене дах
кришиться - ну повний крах,
піст настав з неділі,
нагла кров - у тілі,
пельку заливає геть -
поре, Порошенко, Петь,
Юль, юлава, юлиця,
бджоли хочуть вуликів,
банкомати - мати cash,
а не дулю - поки вмреш.
Ціни не кусаються -
на три... посилаються.
За баранкою - баран,
а гальмує ним папан.
Скоро, курво, свята -
п`яти-верхим матом
славимо ми кризу всі,
добре в склепі ковбасі,
ех, лежить собі - нівроку,
та до слиньок гложе око,
бо від старості кінці
відкидатиме з-за цін.
Браво, компліменти -
гіпо-(імпо)-тентам,
хата - пшик, машина - пшик,
яйцематам всім чик-чик.
Хоч збирай Парасок,
пришивай лампаси
в ретро-стильнім галіфе
та показуй падлам "фе"
не гримасами, а ділом -
щоб вони нарешті сіли,
а не лаялись лайном
з ru-ua-kazly-dot-com.
Добре машингвера змажу,
на дорогу файно вмажу,
крутиться земля, гуде -
буде вам Улан-Уде,
пане-бороню-кишеню.
Так-так-так. Три букви. Зеньо.

30 Грудня 2008

На спільній тризні їхнього кохання
Замовить він по келишку мартіні.
І небо виглядатиме погано:
Ні сонця, ні промінчика, ні тіні.
А потім дні покотяться клубками,
З них не зв’язати й шалика на душу.
Хирляві зорі з жовтими боками
Не упадуть, хоч як їх не обтрушуй.
І міжсезоння перейде у вічність,
А вічність перейде у міжсезоння,
Між ними відстань стане межиріччям,
Далеким, як від Бугу до Гудзону.
І їхні душі поступово згуснуть,
Від нескінченних переохолоджень,
Ліхтар навпроти дому - просто лусне
Жбурне в пітьму човни самотніх лоджій.
Анабіоз триватиме, аж доки
Їм не всміхнеться зустріч - благовістя.
Із келишком вина іскристооким
Й морозивом в суничному намисті...

Ты не кричи в озона дыры,
Не видишь, что ли - спит Господь!
На облака слова-мортиры
Не направляй, их не вспороть.

Поверь, не много в этом чести -
Кричать в порвавшийся озон.
Врата небесные не треснут,
Не потревожится и Сон...

Ты бесконечно мал пред синим,
Широким небом непростым.
Давай же бисер свиньям кинем
И Бога спящего простим!..

Якось-то Лебідь, Рак та Щука
Посеред грудня так зійшлись
І усі разом узялись
Країну витягти з болота.
(Дарма, що трое ідіотів)
Отож файненько запряглись.
Раз-два і тягнуть небораки,
Аж тут стрільнула думка Раку:
- А нафіга мені здались
Оці бездарні конкуренти?
І звідкіля вони взялись?
Я тягну дужо. Це ж напруга!
А славу потім всю на трьох
Поділять кляті журналюги!
Ні. Так не добре. Бачить Бог
Хотів я витягти країну.
Але один. Без цих небог.

- Щоб дідько вас забрав усіх!
Мені б троянду у косі...
Мені усе віддасть народ,
Як не зашкодить цей урод
Що хвіст задер, немов павич
Не Лебідь він, а просто сич.

На восьме березня, якщо
Ми витягнемо цю країну,
Мені перлину злотоцінну,
Мені корону...

- Вот еще! - Озвався Лебідь.
Ты, подруга, назад в свою реку ныряй.
Мы без тебя уж как-нибудь.
Га-Га! Мы без тебя дотянем.
Мне русские помочь придут.
Дотянем! Вытянем! Помянем!
И будет рай. Москва и Рай.
А ты ныряй. Давай, ныряй.

Рак тяжко думав:
- Як же гірко,
Що в мене нещаслива зірка.
В країні криза. Грошей мало.
А клешні ще би крали й крали...

Тремтіла Щука від образи:
- Чого одним усе і зразу?
А я рибина, маю хвістик,
Ну як хвостом у крісло сісти,
І щоб було все так красиво?
І щоб народ тягнув щасливо
Мене на сяючому троні,
А я з косою і в короні...

Надувся Лебідь:
- Вот достали!
Всю душу подло измотали.
Я так на них горбатил спину.
Отравленые апельсины
Хотели дать мне, чтоб иссяк.
Но я же Лебель. Не дурак.

________________________

Отак вони і тягнуть досі,
А скоро вже свята на носі,
І у смердючому болоті
Країна наша все ж гниє.
І рветься Лебідь у Росію,
І Щука заплітає коси
І Рак старається хоч трохи
Украсти, поки клешні є.

Їж ананаси, рябчиків жуй,
День твій останній надходить, буржуй!

В.Маяковський

Кризуєш? Кризую. Новий український звичай практикую,
Збираюсь потрошити співгромадян як різдвяного карпа—
На бік плавники, щоби часом в Анталію або Геную
Не витекли кадри для змін у парламенті—літні кухарки.

Поволі вимотую нутрощі—будуть гірлянди на гілля,
Картинно пов’язані, ніби сюжет для Далі у місцині,
Де тільки за гривні і крадені кейси позбавлять похмілля,
Така заковика, шукай вітра в полі, бо коні не винні.

Кришуєш? Кришую. Обіди для „малоімущих” готую—
Ковток милосердя в рахунок дотацій міського бюджету,
Сьогодні народу потрібніший плуг, ніж золочена збруя,
І віра у доброго батька-царя на зразок Піночета.

Крейзуєш? Крейзую. Узимку за безцінь снігами торгую,
Даю собі раду, аби вберегти від фіскальних законів
Вишневий садок, і ставок, і яхтклуб, і поля маракуйї,
І патріотичним проривом зустріти кінець кризотрону.

Не озирайся. Йди. Чіткіше крок.
Ми трохи засиділись в цьому колі.
Я просто стану сотнею зірок
І зорепадом випаду поволі.

Тобі дорога буде золота.
У пригорщі збирай ті теплі скельця.
Лиш не питай, куди поділась та,
Якій ти словом виклював півсерця.

...Нема тих слів – у сонячних краях
Сіренькі гороб’ячі гріють крила.
Під страхом смерті й на семи судах
Я не зізнаюсь, як тебе любила.

І як мені впеклось твоє „прощай”.
На сто віків перехопило подих...
Не перечитуй, а гортай, гортай
Цю повість про обох занадто гордих.

Усе мине... Ніхто не дасть порад.
Ти зрозумієш. Серце не гранітне...
Я не прийду в твій пізній листопад,
Що так шалено першим снігом квітне

Зачем стучишь? Всегда открыты
Мои скрипучие врата.
И ручки напрочь все отбиты,
Быть может, тоже неспроста.

Я книжный червь. Весьма помятый,
Чуть-чуть небрит, немыт слегка -
Вокруг меня, как хлопок ваты,
Порхают грозные века!

Я знал - не вечные метели
И войны были не всегда,
Но всё равно во мне шумели
Давно минувшие года!..

И в душной комнате остались
Лишь книги пыльные и я.
Твоих духов хмельная завись -
Ушла от книжного червя...

Зима танцювала в балетках.
Кружляла у вихорі-грудні,
Шуміла у віхолі грубій.
Невтомна, як нежить, зима.

Сніжком присипала принадно
Манливі із мармуру груди,
Кокетливі бантики-губи.
Солодким, як пудра, сніжком.

Зима по-цнотливому чисто
Ступала в балетках усюди.
І в місті шепталися люди,
Що схожа на казку зима.
29.12.08

Прощавай, не згадуй лихом,
Пожовтів зелений гай,
Журавлі у небі тихо
Відлітають – прощавай!

Вже розтали у блакиті,
Листя падає до ніг.
Не примушуй полюбити –
Я тебе забути встиг.

Не чекаю, не сумую,
Відлетіли журавлі,
Я тебе не потурбую
Хоч як м’яко не стели.

Я тебе не потурбую,
Пожовтів зелений гай,
Не чекаю, не сумую,
Будь здорова, прощавай!

Церковні дзвони вдарять репом,
У канделябрах згасне піст,
І вчепить зірку над вертепом
Мій друг—затятий комуніст.

Мороз зіграє першу скрипку
У димарях і на ходу
Дітиська зафутболять в шибку
Дзвінку різдвяну коляду.

І свисне стрілочнику ехом
Старий, музейний паровоз:
Ти розбуди, мне, колего,
Коли народиться Христос.

Коли запахне сіном шкіра,
Коли бюджетний комітет
Скасує цінники на віру,
Любов, горілку і фуршет.

Відпусти у політ, у високий політ,
Щоби стріли намарно попадали долу,
Щоби злісно бряжчали мечі і шаблі
На далекій землі,
Що із серця мого тягне ниточку долі.

На землі ми жили, що й серця у землі,
Шар землі на душі, хоча руки відмиті.
Сонце мудре, в його кучерявім теплі
Ми крилатіли духом, осяяні миттю.

Відпусти, і нехай не обірветься нить,
І осяяна мить
Покладе на обидва плеча знаки Сонця.
Твоя ніжна рука
Нитку долі торка.
Земля-серце-любов – непорушний покон цей.

17.07.08.

Так мелодійно джодассениться
Блакитна хвиля вечорова.
Ікринка Сонця – згусток крові
Морського демона. Есенція

Бузково-перська димним контуром
Розписує кімнату в’яззю
Письмен Корану і Хайяма.
Та скалки світла теракотові

В глибинах ночі потонули всі.
Застигнув день розлитим чаєм.
Квітневу дівчину, мов чайку,
Прибій несе крізь пінну вулицю.

24.09.08.

"Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??"
Т.Г.Шевченко

Хіба ж це мати научала сина,
Щоб на чужому горі наживався?
Чому ж і досі стогне Україна
Від тих, хто гербом влади увінчався?

Чи може то безбатченки лихії,
Що увірвались до скарбниць народу,
Й розпроають Вітчизну, як повію,
Щоби вгребти собі винагороду?

А може орди ханські повернулись
Й від того наша Ненька стогне й плаче?
Щож ви, сини, чи мертвим сном поснули,
Чи стліла у серцях козацька вдача?

Німий народе мій, мовчиш ти і понині
І дивишся, як ситії пани
Гребуть твоє добро по Україні,
А тебе хочуть взути в постоли.

Нагаєм знов на панщину погнати,
А волю справжню втерти в мозолі,
І доти, доки будеш ти мовчати,
Ти скніти будеш на своїй землі.

На Батьківщині жити, як в засланні,
Убого заздрячи життю чужих світів.
Мовчати й на глухім своїм мовчанні
Ростити знову й знов собі катів.

Замість тебе – кава.
            Звикати не спати,
                                  поки
консистенція ранку наводить приціл
у серце;
анестетик закінчує дію –
            впускати в легені протяг.
Пробіл після сніданку – навмисно зухвала втеча.
Пробіл в кіноефірі –
                   той фільм не лише про тебе;
по зубах анальгін: не боліти – не значить
                                        вмерти...
Заміняти тебе на тебе.
                     Така потреба.
Наші файли зникають
           як натяк на власну стертість.
Наші фото – лишити
                  без змін псевдо(не)фотошопу,
і розмови не того формату,
          тому не читає мій плеєр;
щоб не думати зовсім – шукати
                                нову роботу,
і оплата новин – лиш потреба нових повернень.

І кожен день – четвер,
і кожен – цикламенами вилазить з горла...
і десь посеред стертої прожектором півтемряви
ламаєш мозок голосом: «Привіт!»...
і музика вплітається в обличчя,
ти – так раптово тут. ти – так незвично...
думки за фіолетом розстеляє порізну,
я – крізь нахабний натовп – битись головою в зиму.
об лід хвостом.
як ти...
щоб знову перейти на ритм в зелені кольори...
та не міняю зайвий ритм зими.
і визираю квітами із сірих крил метеликів...
і обіцяю ненаврочене повернення
в прошитий цикламенами четвер...

26.12.07

Пересипало снігом поплутані сни,
То не осінь. І зорі зелені.
Так шукаємо слів від весни до весни,
Тільки ти не подзвониш до мене,
Не оселиться в серці сполоханий птах,
Не зриватиме ночі в безсонні,
І солоні дощі по намоклих ногах
Не ітимуть мільйони сьогодні...

Замітає асфальтом торішні сліди,
Вітер сплутав розмову в волоссі,
Не ховаю вже руки в твої рукави,
Як просила розвітрена осінь.
Не ховаю кишені в вологих листах,
Ненаписаних зночі спросоння,
Хай змиває повіки розмерзла вода
З барабанів мого підвіконня...

Забагато в екранах цифрованих слів,
Але бракне твоїх, як раніше,
І по сонних очах – золотих ліхтарів
В півтонах півзахриплого світла.
І щоночі у вуха – нахабні вітри,
І розмови із місяцем вповні.
Бо бракує тебе... Напиши і зітри,
Як тоді: «Надобраніч, шановна»...

21.09.07
25.01.08

Бракує слів. Бракує щирості.
Любити зелений – щоб бути ближче.
Зривати голос, щоб бути почутим.
Грати на нервах, щоб просто бути...

Бракує слів. Нема повідомлень.
Між пальці – вітер, водити в долонях.
Міняти шляхи, щоб бути іншою.
Любити зелений – бути ближче...

20.11.07

Я заховаю її в кулачку.
Зроблю хатинку для неї в руці.
Котиться казка в нічному візку
У ліхтарів золотому вінку.
Сніг роздаровує всім гардероб жупанців.

Біла сніжинко, про все розкажи.
Як ти жила у чудес заметілі,
Як опинилась на людському тілі.
Біла сніжинко небес, не мовчи, розкажи.

Ти пригадай його теплі долоні,
Інеєм вії прибрались давно.
Я цілувала засніжені скроні
І не боялась нікого з сторонніх.
Бо я люблю. Я люблю і мені всеодно.

І не остудить зима мого серця,
Бо крижані розтопилися скельця.
Може осудить мене покоління,
Може настане хвилина прозріння,
Але сліпа ця любов, бо на вулиці сніг.

Біла ніжинко...