ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2019.09.19 00:55
Наче музики розливи
Цілий вечір за вікном, –
Дощ вирує галасливо
Й заспокійливо притьмом.
То прискориться привабно,
То утомлено зітхне, –
Та потому знов не слабне,
Присипляючи мене…

Олександр Сушко
2019.09.18 21:17
Здрастуй, осене! Втішливо бачити знов
Твій шикарний наряд. І минулий урізався в пам'ять...
Отже, знову дощить, я для мрій прочиняю вікно -
Хай сідають на плечі та зоряну пісню співають.

Ні, не марно тебе цілий рік, наче дива жадав,
Бо тебе лиш люб

Ігор Деркач
2019.09.18 20:56
То не біда, коли поезій – вал,
з якого неотеса виринає.
Біда, коли шукають кримінал,
якого і у себе вистачає.

***
І двійники являються таки,
аби чужу охаяти сторінку.

Петро Скоропис
2019.09.18 19:14
Мій Телемаку, прі за Трою край
покладено. Хто переміг – забув я.
Гадаю, греки: стільки тіл своїх
полеглих покидають тільки греки.
І все-таки уздовжки нині шлях
додому видається непомірним,
неначе Посейдон, поки ми там
час гаяли, тягнув щомога про

Олена Багрянцева
2019.09.18 11:53
Він хотів стати сонцем для неї – і гріти вічно.
Грозові розганяти хмари, стирати смуток.
Заховати усі тривоги в рахманний жмуток.
Малювати добро на полотнах своїх неспішно.

Тільки двері вона зачиняла від нього міцно.
На ясні почуття не звертала ува

Віктор Кучерук
2019.09.18 09:05
Г. С...
Напевно, снив тобою знову,
Якщо у пам'яті зберіг
Я течію швидку розмови,
А на питань порогах - сміх.
Ним просто подих забивало
І клало подив на лице, -
Аж поки сонце не злякало

Олександр Сушко
2019.09.18 07:12
Створив адамам Бог тендітних єв,
Тож не бурчи. Люби свою і крапка.
Для жінки неважливо хто ти є -
Поет, монах чи в орденах вояка.

Буває, доля скине у кювет,
Від негараздів, наче пес побитий.
Замало грошей? Видом не атлет?

Володимир Бойко
2019.09.17 21:13
Упала зірка з небосхилу –
Чи від розпуки, чи з нудьги,
Чи лет її перепинили
Підступні друзі-вороги.

Упала зірка, та й по всьому...
Лиш вітерець прошелестів.
Вона не вернеться додому,

Ігор Федів
2019.09.17 19:16
Чому муляє у душі
І серце неспокійно б'ється?
Немає долі на землі,
Омана за ногами в'ється.
Що заховали у слова,
Якої думки там немає?
Їх не приймає голова,
У гаслах мозок помирає.

Сергій Губерначук
2019.09.17 17:54
Я зараз пишу на осінній воді,
в якій перед бурею літо втопилось,
на листі каштану, яке у листі
знайдеш і загубиш, як ти загубилась.

Мов стіни собору, цей день розпишу
фраґментами давніх повчальних історій.
Себе запечалю, тебе розсмішу,

Ніна Виноградська
2019.09.17 14:49
Прошу безсоння у небес
Отак, як сну колись просила.
Твого мовчання добрий пес
Мене не вкусить. Я б вкусила.

Хоча б відчути, що жива,
І кров ще струменить у жилах.
Але до ранку всі слова

Тетяна Левицька
2019.09.17 13:32
Як гуляв, аж гай гудів від хиті,
а співав, то мліли солов'ї.
Очі голубі - волошки в житі,
вистачало їх на дві сім'ї.
Щедро дарував любов, усмішку,
кошти не жалів на Божий храм,
міг пригріти безпритульну кішку,
випити із другом по сто грам.

Віта Парфенович
2019.09.17 11:16
Не надто гостинно стріла столиця подорожніх. На кожному кроці перевірка документів. Багато магазинів лишень для жителів Києва і області. Нехитрі пожитки з собою. Микола жив неподалік Яготина, рідні радо зустрічали його і гостя Віктора. Але Вікторові не

Олександр Сушко
2019.09.17 10:44
Був колись я, братику, дискант,
Згодом тенор, пам'ятаєш виступ?
Осінь у душі наводить лад,
Шерехтить багряним падолистом.

Бо весною ще відцвів тюльпан,
В літні дні - ромашка буйногрива.
Думав, що митець в мені пропав.

Микола Соболь
2019.09.17 06:58
А далі буде тьма (на триста літ).

І згарище книжок про самостійність.
У гніті проросте духовна бідність,

А з неї неминучий рабства плід.

Керує мла всесвітнього потоку.

Ярослав Чорногуз
2019.09.17 05:55
Не відсохне в тебе пучка,
Сієш брехні позаяк?
Вєрко ти пихосмедючко,
Доносучко Шапокляк?!

Вже від сорому Полтава
Ледь не падає навзнак.
Бо ганьбить її лукава

Серго Сокольник
2019.09.16 23:12
андеграунд, новословоутворення, "перелив теми" (авторське ноу-хау, як у ряді інших моїх творів. Трохи експериментую)))

Осінь літо бере, як Отелло
Дездемону... Собі в па-де-де
Танцівниці шукає метелик,
Мов нектар випиваючи день,
Цей дурману наповн

Вячеслав Семенко
2019.09.16 22:35
Вели коня старого на забій
крізь ранній сон байдужого села.
Цвіла ще памороззю ковила
над путівцем, що вів на водопій.

Не порошив іще замерзлий шлях,
ще промінь пробивався крізь туман.
День у село заходив крадькома,

Любов Бенедишин
2019.09.16 15:16
Якась вона непевна, дивна:
То експресивна, то пасивна…

То мить розмінює на центи,
То нараховує проценти

На кожну краплю: смутку, болю…
Ніяк не визначиться з роллю:

Олександр Сушко
2019.09.16 12:03
І знову бій. Повсюди вороги,
Свої, чужі...не бачу вже різниці.
Кацапів хочу знищить до ноги,
А хохлаків повісити на гілці.

Одні стріляють точно межи віч,
А інші - чорним байдужем у душу.
Зірвати б їхні посмішки з облич,

Ігор Деркач
2019.09.16 09:09
ІПолетіли у вирій бусли
і жура до оселі вертає.
А у нас іще – ка_ні_ку_ли:
я не чую, – немає коли,
а у тебе мене вже немає.

А життя як отой водопад
доливає літа по десятку,

Микола Соболь
2019.09.16 05:36
Стрункі берези та дуби розлогі
До неба піднялися край дороги.

Їх щиро радує і літо, і зима…
(Хоча Петровича вже сьомий рік нема).

У виснажену землю голу, лису
По пагінцю приносив їх із лісу…

Петро Скоропис
2019.09.16 02:16
Великий муж дивився у вікно,
але для неї світ кінчався краєм
його цупкої, грецької туніки,
подібної у складок сум’ятті
до спиненого ніби моря.
Він бо
дивився у вікно і його зір
сягав такої далечі, що губи

Світлана Майя Залізняк
2019.09.15 19:37
Сонячно дивлюся, або За правдолюбство - заклики "до стовпа ганьби"...

Одне ємке слово окреслює намережане сьогодні Чорногузом. Таке миготливе, зриме слово - маячня.
Нічого, крім огиди, прочитавши коментарі фігурантів на його сторінці, не відчуваю.

Олександр Сушко
2019.09.15 18:18
Напишу цього разу без жартів,
Голу істину зрійте без шат.
Геніальні поети чубаті,
Сиві кучми на главах лежать.

Їм і оплески, й почестей шуби,
І осанна розчулених дів.
А у мене - лобище як бубон,

Любов Бенедишин
2019.09.15 17:12
Навіщо шипи-докори?
Що далі – і так відомо.
Тікай із мого Содому
У рідну свою Гоморру:
Оманою-баговинням,
Образами-манівцями…
Окремо – нам крок до тями.
А вкупі – нема спасіння.

Ніна Виноградська
2019.09.15 16:08
Твоя нещирість в рухах і в словах,
Неправда розмиває береги.
На острові любові – повний крах.
Човни, розбиті вщент… Киги-киги –

Сумує чайка. З розпачу кричить,
Бо змило буревієм все навкруг.
І острівець, – беззахисний вночі,

Володимир Бойко
2019.09.15 10:45
На дерев безшелесність,
Лісів безгоміння
Проливається сонця
Прощальне проміння.
На порозі у осені
Літо постане
І останнє тепло
Охолоне й розтане.

Тетяна Левицька
2019.09.15 09:10
Шумний дощ стугонить, кучерявіє, хлюпає зливно,
чорні хмари хустками сирітськими - примхи планид.
Я до тебе душею, матусю, тягнусь інстинктивно,
не знаходжу тепла, лиш свічу за впокій панахид.
Відзвенів благовіст, відчитали молитви за тризни,
пригад

Віктор Кучерук
2019.09.15 06:51
В тобі незміряно багато
Солодких крихіток надій
І ти умієш дарувати
Їх тим, хто мучиться в біді.
Чимало нас вже б стали тліном,
Якби не мовила ти: Стоп!..
І не вказала всім із тіні
До світла безліч точних троп.

Микола Соболь
2019.09.15 06:16
Тусовки модні, дискотеки…
Не спить ночами Миколаїв
Таксі «Шансон» і фонотека
Блатна на весь бульвар лунає.
Одні «одягнені» у справи,
Машини, вишукані шати…
Своїм життям живе Держава.
А хтось на схід йде. Воювати.

Сергій Губерначук
2019.09.14 19:16
В осонні вересень так радісно сурмить
у розтруби дерев, у ріг достатку,
перебирає струни верховіть
мільярдом арф осіннього початку.

Збігаються вітри з усіх-усюд
гойдати ліс у сонячній колисці,
аби приспати безперервний труд

Іван Потьомкін
2019.09.14 16:57
Заговорив по-українськи вірш Рубцова.
В моєму серці тихо так заговорив,
Немов озвався давній-давній друг,
А з ним і отроцтво озвалось.

Заговорив по-українськи вірш Рубцова
І Вологодщину, пісну на врожаї,
Врожайну на зажурну пісню,

Ігор Деркач
2019.09.14 13:42
Нема коли поглянути угору.
Та і навіщо линути у даль?
У цю суху осінньо-літню пору
у кожного своя жура-печаль.

Рушаємо із бабиного літа
у затяжні тумани і дощі,
аби були оказії зігріти

Віктор Кучерук
2019.09.14 07:38
Простирадла вологі туманів
Досихають цієї пори, –
І спалахують липи багряні,
І світліють руді явори.
І з’являються, мов на екрані, –
Жовтий килим улежаних трав,
І росинок посріблені грані,
І світанок, що знову настав.

Микола Соболь
2019.09.14 05:53
У мрій польоту виростають крила.
Коли побачиш неземну красу
То розумієш неймовірна сила
Тебе поверне у небес ясу.

І вже ніщо не зможе зупинити.
Упевнено крокуєш до мети
У небі зорі, як у полі квіти
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Юлія Ляхович
2019.09.16

Михайло Олегович Гордон
2019.09.15

Вероніка Головня
2019.09.04

Микола Кора
2019.09.01

Сергій Негода
2019.08.11

Дмитро Заєць
2019.08.06

Світлана Короненко
2019.08.06






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Шон Маклех - [ 2019.09.07 21:12 ]
    Фір Болг
    Шовковому Томасу присвячую. Щиро.

    У Долині Башт
    На Рівнині Тисовій
    Дикий Народ Блискавок
    Збирав по камінчику долю,
    Громадив курган кам’яний,
    Так наче складав він мозаїку
    На підлозі еламського храму –
    Капища злого бородатих язичників.
    А потім топили мечі в болоті:
    Глибокому, наче синя легенда піктів,
    І то не вони, не Фір-Болги,
    А їхні старі друїди
    Вбрані недбало у білосніжні шати,
    З бородами сивозеленими,
    Наче не бороди то, а замшілі патли ільмів.
    І казали, що то не залізні руки, а треба
    Рогатому божеству вересових снів.
    І що не торф то, а подушка
    Для голів, думками важкими обтяженими.
    Бо крім роси нічого не падало з Неба –
    Отого Небосхилу, що наче міх
    Наповнений Радістю.
    Я йду по траві.
    По шовковій зеленій траві,
    Ще не обскубаній вівцями
    А все здається мені кульгавому,
    Що то не зело,
    А кучері короля
    Еохайда Мак Ерка.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  2. Шон Маклех - [ 2019.07.17 13:15 ]
    Голодне серце
    Серце голодне і спрагле
    Жадає хліба незвіданих істин,
    А його блукати примушують
    Навколо сухого дерева
    Торішніх зимових чуток,
    Що мокрим снігом липнуть
    До гумових черевиків світанку
    Вчорашнього дня сумного.
    Самотня хмара над Кіллкенні
    Шматком м’якої ковдри
    Вкриває холодні ноги пагорбу
    На якому паслися вівці
    З часів короля Домналла мак Аедо
    І будуть гризти там тирсу
    Аж до скону віків –
    До Суду Страшного Божого.
    Голодне серце жадало жар дарувати
    Трьом диким брилам,
    З яких мурувати вежу хотіли
    Але не змогли,
    Які кидали в море,
    Але хвилі їх викинули,
    Їм приносили треби,
    А вони все бовваніли байдужо,
    Які повиті плющем ірландським –
    Зелом забуття.
    А три лицарі-привиди
    Чорний, білий, зелений
    Все скачуть у пошуках Тари –
    Тої самої гори зеленої,
    Де помирали мрії.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  3. Шон Маклех - [ 2019.06.20 15:02 ]
    Діти мовчать
    У домі, що збудований з чорного каменю
    Мовчать сіровбрані зажурені діти
    І дивляться в простір очима-озерами
    Синіми, як Лох-Корріб.
    Може тому, що в Домі, який збудував лицар
    Завжди було тихо – навіть під час падолисту,
    Коли шурхотить вітер – там на дворі, серед ясенів.
    Діти мовчать. Навіть тоді, коли запитання
    Висне в густому повітрі вічно сумного дому,
    Який громадили з чорного каменю
    Вільні мулярі вдягнені в сіре лахміття
    Шите з мішків, де колись зберігали зерно
    З якого потім зробили віскі –
    Гірке віскі скелястого графства Корк.
    Вільні мулярі клану Фір Болг**
    Зводили стіни мовчання
    З каменів прадавніх жертовників,
    З каменів, що були дверями між світами.
    Діти мовчать
    У Домі Зеленого Лицаря***,
    Що загортався в шовковий плащ
    Буднів трав’яної перини
    Кожної понурої осені –
    Мокрої наче блукаюча хмара.
    Загортався в шовковий плащ Зеленого Острова
    І мовчав, мовчав, мовчав – як мовчать нині діти
    Передчуваючи пустку****.


    Примітки:
    * - цей вірш Єйтса суцільна метафора…
    ** - немає такого клану з назвою Фір Болг. І не було. Був народ, що зник як сон…
    *** - з усього ірландського лицарства найбільше здивування в мене викликала династія Зелених Лицарів. Ватажків кланів я лицарством не називаю. Ватажки кланів – це ватажки кланів. Вона за межею «феодальної драбини».
    **** - Ви питаєте: «Чому пустку?» А ви просто понюхайте, як пахне верес на берегах озера Лох-Корріб. І ви все зрозумієте…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  4. Шон Маклех - [ 2019.05.27 22:33 ]
    Той, хто шукав троянду
    Другу Вільяму – сумному диваку. Щиро.

    Він шукав зелену троянду
    На квітнику мертвого графа,
    А там тільки червоні та білі,
    Ніби жили ми не в часи телефонів та танго,
    А тоді, коли мурували башти
    Понурого Пейлу
    За десять фунтів срібних.
    Він шукав, хто ж іще,
    Хто там може співати
    Про зелені пагорби,
    Хто ще затанцює джигу
    Лупаючи ногами торф
    І вапнякові брили.
    Він жив у старезній башті
    Пихатого старого барона,
    Згадував, хто був чашником
    Короля, що все втратив:
    Все, навіть землю,
    Яку топтав шкіряними чоботами,
    Навіть себе, навіть гонор.

    А він все шукав зелену троянду,
    А він все дивився
    На хвилі холодного моря,
    Дослухався до стогону вітру
    І думав: хто вони?
    Оці привиди – діти старої Дананн,
    Господарі чи то гості…
    А ми все блукали
    Куди – не знаючи,
    А ми все купували
    Гнилі помідори,
    Побачивши афішу
    «Кетрін, дочка Хулігана».
    І тільки він помітив:
    Народилась жахлива краса.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  5. Шон Маклех - [ 2019.04.08 19:10 ]
    Селище на пагорбі
    Селище, в якому нічого не відбувається:
    Ось уже три тисячі років та сама нудьга:
    Ворожнеча кланів і торф фарбований вохрою,
    Щербаті мечі, іржаві ножі – криця срібляста,
    Що так легко іржавіє від рідини все тої ж –
    Кольору вохри.

    У кожну халупу там смерть заходить не стукаючи:
    Наче маленький чорний ельф – так, на гостину,
    Або по справах – забрати, хто там засидівся
    У світі корів і овець, собак і людей, каменів і заступів,
    Католицьких пасторів і оранжистів гучних барабанів:
    Хто там засидівся за дубовим столом бенкету голодного
    Над чаркою осіннього віскі і черствим хлібом спогадів.

    Там у кожну кам’яну хату заходить на гостину вітер:
    Недобрим вісником, пихатим лордом, володарем зла:
    Несе жмуток сухот і свистить у порожніх глеках:
    Бо нічого не відбувається: все так само картопля гниє
    Під нудними дощами торішньої безнадії сірої
    (Хоч би трохи зеленого, хоч би трохи барви весни,
    А туман все фарбує у сіре – навіть старезні пагорби
    На яких стоять селища – селища бородатих уладів).

    Там у кожний замок заходить Пак – господарем істинним,
    Оселяючись у цій пустці забутій, у цій твердині закинутій,
    Серед цих руїн важких, диких і моторошних,
    Де не хочуть жити навіть привиди – сірі свідки старої помсти,
    Оселяється чорним собакою, однооким музикою,
    Баламутом снів вересових і журби болотяної.
    Хоч би дерево хто посадив (я не кажу ясена –
    Хоч бузину чорнильну – гірку наче світ наш),
    Може селище отримає тоді знак – жити для чого,
    Оте селище – в якому нічого не відбувається…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  6. Артур Сіренко - [ 2019.02.24 14:45 ]
    Прочанин Ерідана
    Я гадав Оріон – то мисливець,
    Що вбиває оленів з очима вологими,
    Що наповнені ностальгією
    За лісом тінявого спокою,
    За яким біжать пси кудлаті:
    Гонитва колючого погляду,
    Гонитва туманів Туле Ультіма –
    Гонитва до мосту.
    Але виявилось
    (Я дізнався про це ненароком),
    (Мені про це розповів крук
    З пір’їнами кольору Небуття),
    (Мені про це повідав вітер –
    Прозорий наче молитва),
    Що Оріон – це прочанин
    З посохом кипарисовим,
    Прочанин до Землі Одкровення
    У долину ріки Ерідан,
    У країну священних каменів.
    І от про нього співаю
    Своєю римою варварською,
    Слова шорсткими сарматськими,
    Малюю на каменях знаки
    Все про того прочанина,
    Наче не сколот я і не кімерієць,
    А художник сліпих народів,
    Наче пікт рудочубий –
    Воїн холодного вітру,
    Людина важких хвиль
    Безнадійно сивого моря.
    Співаю: нутром свого серця.
    А той прочанин мандрує
    Волоцюгою чи то старим філософом
    І в торбі своїй латаній
    Несе скарб найбільший –
    Мовчання.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  7. Шон Маклех - [ 2019.01.19 09:56 ]
    Довершено: Місто Смутку
    Подорожуючи графствами Тірон (насправді Тір Еогайн) та Фермана (взагалі-то, Фер Манах, навіть ще правильніше Фер Маг Енах), я випадково потрапив у Місто Смутку. Раніше я думав, що таке місто існує тільки в потойбічному світі – в Сіді. Або в царстві Морфея, або в ментальному світі, чи в світі метафор, чи в давньокитайському царстві Я (ах, ця епоха Чжоу, яка вона була сентиментальна!). Виявилось, що таке місто існує в реальному світі і таки на нашій землі ірландській, хоч і по той бік кордону Республіки. Блукаючи вулицями цього міста, слухаючи як мої черевики лунко стукають бруківкою, я написав таке:

    Сонце однооким кульгавим апостолом
    Ховається за дахи пам’яті – такої ж іржавої,
    Як мечі воїнів Конхобара – бородатого короля Уладу,
    Що так довго лежали у торф’яному болоті
    Забутих снів їжакових й оленячих.
    У цьому місті всі двірники бородаті,
    А всі жінки у картатих хустках
    І таких же спідницях в клітинку,
    Що волочаться по землі тартановій, твідовій,
    Що колись якомусь гоноровому вождю належала,
    Який нині десь під землею глибоко
    Коло дольмену – такого ж важкого,
    Як моє серце прочанина (чутки, шепіт, цитати з газет):
    Тойших – чи хтось пам’ятає...
    Ці жінки пригадують як воно – посміхатись,
    А діти бавляться з дерев’яними крісами
    І малюють на стінах шамрок.
    У цьому місті журба замість фіранок
    На кожному вікні більмами,
    На кожному дому мурованому
    З каменів, як і ми неотесаних.
    Для тої журби човен легкий
    Майструю собі, витесую – вишкрябую
    З дуба кельтського мертвого
    (І де ж ті жолуді… І де свині ті,
    Що так ласувати ними жадали…)
    А в місті тому постріли
    Лунають у кожних спогадах,
    У кожній голові сивій
    У кожній луні минулого…

    Місто, зіткане з суму сірого,
    З журби одвічної.
    Ховаюсь за твоїми мурами
    Перед дорогою нескінченною…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  8. Артур Сіренко - [ 2018.11.07 02:35 ]
    Жовтий потяг Сонце
    Зі станції Падолист
    На жовтому потязі Сонце
    Ми їдемо в місто Квітень.
    З тихого перегону Грудень,
    Де навіть залізо забуло
    Співати пісню світла
    Гудіти пеан надії
    На дрезині променів ранку
    Поспішаєм на станцію Квітень,
    Де все так біло і легко,
    Де навіть старі сажотруси
    Димарів Судного Дня
    Вдягаються в біле,
    Наче вони капітани
    Вітрильників Сьогодення.
    Із міста сумного Осінь,
    Де будинки зроблені з листя –
    Зотлілого ще в часи Данте,
    Де замість бруківки горіхи
    Злущені білкою Годі,
    Де замість вікон краплини
    Дощу Темного Часу
    Ми їдемо в місто Квітень.
    Пошийте мені хламіду
    Чи краще шляхетну тогу,
    Чи просто плащ вітру,
    А може лише сорочку
    Довгу як наше чекання
    З білої парусини
    Зіткану з синього льону…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  9. Артур Сіренко - [ 2018.09.05 16:42 ]
    Vigilia
    Вітряки, вітряки, вітряки
    Мелють повітря – не борошно.
    Багато доріг – а кожна веде в Небо.
    Багато асфальту – але кожне озеро сіре,
    Багато бетону – але весь для могил парсів –
    Огнепоклонників.
    А вавилонська блудниця
    І далі плодить огидних жорстоких карликів,
    А поет бородатий слухає шум річки
    Під мостом Мірабо
    І мислить:
    Так гомонить Альба –
    Ріка прозорого Часу.
    Йому невтямки – то Сена,
    А за вікном Сеноман – епоха потвор.
    Він дочекається Ночі,
    Напише на своїй свиті
    Слово Vigilia
    І піде ставити крапки
    В недосказанних реченнях.
    Піде ставити коми,
    Де карлики ставили крапки,
    Піде ставити знаки оклику
    В партитурах хоралів
    Монастирського хору та Атенської хори
    Чорних монахів ночі
    Vigilia.
    Він вдягне її шати
    Замість мантії докорів,
    Замість свити філософа.
    А вітряки, вітряки, вітряки
    І далі мелють
    Чорне борошно Ночі –
    Темряву.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  10. Ірина Вовк - [ 2018.04.23 22:04 ]
    Замовлянка "На добраніч" (дитяче)
    …Коли падають зорі, утішся, моє голуб’ятко –
    бо це значить, що в світі спалахує вічне кохання,
    бо ті зорі в серденьках закоханих, наче свічі
    в глибокій криниці, мерехтять-мерехтять чудодійно –
    і серденька проймаються жаром... А той жар
    все росте – виростає, і роздмухує полум’я в грудях –
    ой пече воно груди нестерпно, виливається в пісню
    тужливу, а ту пісню підслухає вітер – і по небу
    нічному розносить, аби чули ті зорі, що виснуть
    і готуються в парі упасти, що чекає їх світла година –
    на землі двох людей поєднати. Так рождається
    пісня Кохання, нерозлучна із лебедем в морі,
    нерозлучна із голубом сизим, а де голуб – там небо і зорі...
    Так рождаються хмарки летючі, випинаються
    гори могучі, ліси несходимі смарагдові тіні кидають
    довкола – і стиха-тихенько відтак помаленьку
    починається любощів мова: листка із листочком,
    дзвіночка з дзвіночком, травинки, пташинки, та ще й
    комашинки – усе на землі промовляє, німого ж нічого
    немає... А там, де Любов свою ніжну розмову провадить
    у всьому лиш Злагода-Ладонька ладить: цілує у вічка,
    у щічки тепленькі, у личка м’якенькі, і пестить,
    і надить – в вікно заглядає Зоря Вечорова... Зорить
    колискова, усі голоси переймає. Гойдає на хвилях,
    на місячних срібних приливах – і в сон поринає…

    ́(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.78)
    Коментарі: (2)


  11. Василь Кузан - [ 2018.04.05 10:32 ]
    ці
    ***
    ці
    паль
    ці
    неземної твоєї ніжності
    розтікаються по пульсації
    скроні
    у бездонній скрині
    пам’яті
    впорядковується рух нейронів
    нерони
    вгамовують жадобу крові
    пилатам
    відрубують зимні руки
    бо найбільший гріх
    у вмиванні

    яблука
    котяться по стінах спальні
    давні
    рани розсмоктують тіло
    фарбуючи ніч
    на біло

    невагомість
    це коли разом
    почалося і відлетіло

    а потім
    реінкарнація плоті
    віддзеркалення воскресіння
    тіні

    повертаються вівці спокою
    у ранкове вологе стійло

    засинають
    твої
    о
    бій
    ми

    05.04.18 © Василь Кузан


    Рейтинги: Народний 6 (5.54) | "Майстерень" 6 (5.7)
    Коментарі: (6)


  12. Шон Маклех - [ 2018.04.02 02:25 ]
    Папороть у руках
    Написано в мій день народження, коли мені виповнилося 103 роки. Подумав про це число трьохцифрове і жахнувся. Хоча чого б то… Хіба що припустити, що все було недаремно…

    Зазираю нишком:
    Що пише він там –
    Той старий у дзеркалі:
    Які вірші водить-виводить
    Навпаки-навиворіт?
    Хотів би хильнути з ним
    Чарочку задзеркального віскі,
    Але де там…
    Тільки кажу йому –
    Потойбічному:
    «Ти був рудим
    Наче весняне сонце,
    Став білим –
    Норвезьким полярним пугачем,
    Навіщо мене так покарано
    Чи то нагороджено:
    Таким віком безкраїм
    Чи то нескінченним?
    Певно, щоб бачив
    Жахіття й марноту
    Світу сього недоладного
    І журився,
    Над руїнами слухав вітер,
    Над пусткою співав мовчанням,
    Над прірвою казав,
    Що всюди порожньо,
    А не тільки в безодні темній
    Небуття вічного,
    Над травою промовляв шовколистяно
    Зачесував її розпатлану,
    Згадував, хто лежить під нею
    Чи то зіллям зеленим – папороттю
    Із землі проріс буттям новим,
    Чи просто думав-гадав чому
    Тобі свідком буди судилося
    Мовчазним свідком відчаю…»


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  13. Олена Кіс - [ 2018.04.01 22:44 ]
    Напровесні
    Напровесні пахне талою водою,
    Набубнявілою вербою,
    Пряними поривами потеплілого вітру
    Та чимось тривожно терпким,
    Що ось-ось має настати,
    Обвалитися на голову пташиним галасом,
    Швидкоплинним сизовинням кудлатих хмар,
    Крихкістю небесної голубінні,
    Сторукими блискавицями і першими
    Роз-ко-ти-стими пе-ре-ка-тами грому:
    «камінь-голова, камінь-голова» –
    Радісно скаче хлоп’я на одній нозі,
    А груди – напнуті вітрила,
    А в них – горнило серця
    Роздмухане сімома вітрами
    І незбагненним прагненням
    Непізнаного і небезпечного
    Та конче потрібного
    Тут, зараз, саме в цей час,
    Швидко тріпоче,
    Бо здається саме тепер
    У тому є вищий смисл
    Буття… Будь – Я!
    Безневинність і дитяча безкарність весни…
    І тобі тут є місце.
    Про наслідки думатимеш пізно восени,
    По запахах прілого листя.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.48) | "Майстерень" 5.5 (5.45)
    Коментарі: (6)


  14. Ірина Вовк - [ 2018.03.27 22:16 ]
    "Співай, соловейко..."
    Соловейко, співай свою пісню над кущем розквітлої троянди –
    Троянда дика розчулиться і заховає шипи під листям,
    Щоб не зранити твоє закохане солов’їне серце,
    Щоб не вбити його, коли спів досягне апогею…
    Співай!..
    …Співай, ще у тебе є час кохати – ще колючки не прагнуть крові…
    Ще сни кольорові витають у просторі, наче діти-ельфи…
    Так буває із тими, хто чув дивні співи Орфея і звуки старої кіфари –
    Земля і небо, дерева і скелі, люди і звірі – ввесь Всесвіт співає довкола…
    А ти – перший голос у цьому хорі гармонії Часу…
    Співай!..
    …Що там Аїд з Персефоною в ущелині між світами…
    …І Харон в мертвих водах Стіксу – чар співу й каміння зворушить…
    Мелодія в море пірнає в найглибші безвічні глибини…
    Пронизує морок осяяним німбом кохання…
    Співай!..
    Співай, соловейку… Дарма, що Орфеєве чудо з богами не в згоді…
    І серце співця, окривавлене терням, болітиме люто…
    Дар любові величний – як іскра у Храмі Мистецтва…
    Ледь на неї дихни – дуже полум’я в гору здійметься…
    Ти ж, маленька жертовная пташко, несеш тую іскру
    В позачасся Театр, де все суще у ньому – а к т о р и…
    Де наповнена чара офірна… талантом по вінця,
    Наче п’яне вино, з солов’їної крові розлите…
    Хто ту чару пригубить – почує чар-звуки кіфари
    І Орфеєвий голос в ту ж мить дивним співом озветься…

    …Розцвіте пишним цвітом троянда… червінню…червінню…
    І розкаже камінню про пісню натхнення…

    ...СПІВАЙ!..

    27.03.2018


    Рейтинги: Народний 6 (5.66) | "Майстерень" 6 (5.78)
    Коментарі: (3)


  15. Ірина Вовк - [ 2017.12.31 11:27 ]
    "Душа запрагла свята…"
    Душа запрагла свята… Дихає морозом
    ніч у середмісті Львова.
    Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
    у мерехтінні вікон. Гама кольорова
    людських життів і доль. Старим обо́зом
    зникає в сутінках печаль тяжких утрат…

    …І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
    чекає Рік Новий на крок у бутність –
    звістити світові свою присутність,
    обвіяти своїм благим теплом
    оголені дерева і дахи промерзлих хат,
    старі людські обличчя і дати їм ковток
    живий води… Мерщій ходім,
    мерщій біжім сюди,
    де Дух Різдва малює дарчі скрині –
    ми всі щасливі будемо віднині,
    бо тріпотить на Дереві Листок
    нових іще несходжених призначень,
    листок нових освідчень і освячень –
    блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
    а Колісниця Часу знай летить
    по кригах зламаних і стужах безталанних –
    Зима, мов пава, в хаті загостить
    між пампухів, малих дітей, соломи –
    і тане тінь виснажливої втоми,
    і вже малює Новорічна мить
    те Немовля у променях осанни
    і в утворі Божественної Брами
    двох срібних о́ленів у пущах первозданних!

    …Сп’янілий Дух Різдва...

    …Так спрагло дзвони б’ють…



    Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом". - Львів,2017.


    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.78)
    Коментарі: (3)


  16. Ірина Вовк - [ 2017.11.24 16:22 ]
    Акростих із квіткою орхідеї
    З-надою
    Л-еліяно
    А-роматом
    Т-ендітних
    О-рхідей
    У-поваю
    С-миренно
    Ти – моє
    А-нгелятко!




    Рейтинги: Народний 0 (5.66) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  17. Макс Личко - [ 2017.11.18 19:44 ]
    давай колись знову народимось
    давай колись знову народимось
    я так само стоятиму під твоїми вікнами
    ховаючись від світла зрадливого ліхтаря
    аби ти не вгледіла мою слабкість

    а ти собі тинятимешся не зі мною
    або за ноутом лайкатимеш мої вірші
    або малюватимеш оголених дівчат
    або спатимеш солодко як сніг

    а потім ще колись народимось
    у ще дурнуватішому столітті
    і так само не перетнемо долі
    бо паралельні не перетинаються

    2017


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  18. Шон Маклех - [ 2017.09.09 22:35 ]
    Вересове Сонце
    Плями руді на пагорбах Маг Ео* –
    Це сліди вересового Сонця –
    Світила терпкого трунку,
    Що зазирало у вікна замку Грайнне** –
    Королеви Умайлла, королеви піратів,
    Повелительки гострих мечів і міцних рук,
    Королеви вітряних гір святого Патріка,
    Королеви вітрил пошматованих,
    Що плели ми колись з синього льону,
    Та латали віршами й піснями
    Про королів гордих і орачів моря,
    Королеви блукальців та корабельного дерева,
    Що чорніло й тужавіло від солоної вохри.
    Вересове сонце пірнає в піняві хвилі:
    Руде, як наші чуприни,
    Холодне,
    Як останнє «прощай» волоцюги-шибеника
    З мотузкою-линвою на шиї воловій.
    Руде вересове Сонце зазирало в зіниці
    Шаленої Грейс О’Мейллі,
    Що бавила у пошерхлих долонях
    Дитя епохи колючої – руків’я меча.
    Руде вересове Сонце –
    Світило ліщини й форелі,
    Світило гладеньких чаш,
    Тесаних з буку твердого,
    В які наливали ель люди клану О’Флахерті***,
    Світило осінніх квітів і холоду одкровення:
    Нині воно танцює джигу острова Торах,
    Перш ніж втопитися в морі
    Серпокрилих птахів-вигнанців –
    Птахів Залізного Рістарда****...

    Примітки:
    * - У молодості я дуже любив блукати пагорбами Маг Ео ні про що не думаючи....
    ** - А я теж колись зазирав у вікна зруйнованого замку Грайнне, щоправда зовсім не так як Сонце...
    *** - Якщо хтось і цінував в Ірландії гіркий ель, добрий меч та напнуте вітрило, так це вождь клану О’Флахерті - Донал ан Хогайд Флайтбертах.
    **** - Залізним Рістардом в XVI столітті називали XVIII-го лорда Мак Вільяма Йохтара.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  19. Артур Сіренко - [ 2017.08.28 17:26 ]
    Любити будильники
    А я теж люблю будильники:
    Оті – живі, оті – хвостаті,
    Оті – кольорові і голосисті,
    Що колись проспівали кінець
    Лицедію на троні – Нерону.
    А я теж люблю будильники,
    Що люблять порпатись
    У купах сміття
    Ще тоді – на досвітках,
    Ще там – на околицях світу,
    На околицях Розуму,
    За межею добра і зла.
    А я теж люблю будильники
    З тріпотінням живого серця –
    Крові живої келихом,
    Гонорових, як саме сонце.
    Вони не дають спати
    Людям з вічно сонними душами,
    Вони не дають бачити
    Сни темні і моторошні,
    Їх зображають знаками
    На хатах, мічених полум’ях,
    Їх вишивають червоним
    На рушниках нареченої-смерті,
    Вони віщують пожежу –
    Пожежу заграви-світанку:
    Живі дзьобаті будильники:
    Птахи патлатого сонця,
    Птахи-провісники світла.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  20. Садовнікова Катя - [ 2017.08.07 19:37 ]
    Осень не наступила
    а, знаешь, даже если случайно
    вырвется наружу тепло
    то все города
    мигом здесь заиграют, будем танцевать
    мы под этим мостом.

    и ты согласись — что-то весит всё это:
    стекать мне соком,
    греть слёзы летом,
    падать дождём на асфальт,
    от жары умирать при свете.

    Ты видишь!!! осень не наступила...
    Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
    согреешь ладошки ним ты
    и на ступенях сидеть устанешь
    исчезнув в переплётах
    надежд разбитых.

    а, знаешь, даже если однажды
    кто-то умолкнет из нас двоих –
    второй подхватит дыхание слаще
    мирно уснув на сгоревшей любви.

    07.08.17.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  21. Тетяна Флора Мілєвська - [ 2017.07.30 11:18 ]
    Реальність
    Гола жінка і голі стіни. Щаслива жінка і нещасна церква.
    Ах, Боже мій (вигук), чорт забирай (вигук),
    прости мене, Господи(прохання) -
    це ж тільки стіни, це ж тільки жінка.
    - А Бог?
    - Так Його ж там немає!
    - А де він?
    - У серці!
    - У серці жінки, що оголила тіло на тлі наплаканих стін?..

    Сто років, 50, 200?
    Скільки стіни переслухали: прости,
    пробач, даруй, допоможи, врятуй, пощади...
    Вони і досі плачуть: ридають на сході сонця і вечорами,
    коли їх уже нічого не освітлює...
    Плачуть і шлють молитви-дарунки нечутним голосом у відповідь
    невідомому й далекому: допоможу, прощу, пощажу, врятую, дарую...

    Бо така їхня доля... Бо така Його воля.

    Вони простили тих, хто збивав дзвіницю, молилися за тих,
    хто розстрілював священиків на їхньому порозі...

    А сьогодні це була лише жінка за образом і подобою Того,
    хто вкладав у їхню душу молитви, плачі і радощі.
    Вони, зруйновані та незнИщені, ЯВИЛИСЯ перед людьми:
    ми є, ми чекаємо на вас, бо ми - дім Божий,
    навіть тоді, коли лишаємося купою каміння...

    - А жінка?
    - То промисел Божий.
    - ?!
    - Усе починається з жінки.


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.58)
    Прокоментувати:


  22. Садовнікова Катя - [ 2017.07.23 13:09 ]
    Я буду завжди
    Я буду завжди
    Тобі хлібом свіжим.
    Нехай нескінченний цей шлях.
    Я - є твоя правда гірка,
    Я - зірка нічна
    І я не помру на вустах.

    Я буду завжди,
    Як цукор і сіль,
    Ти - сонце, яке я люблю!
    Я виходжу всю і зтру
    Душевну ту біль
    Цілунком, що рідко бринить.

    Та тільки, коли
    Очей я зімкну собі,
    Я шепочу щось
    Так тихо-тихенько було:
    Хай блискавці край...
    Я ж бо назавжди твоя!

    23.07.17.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  23. Тетяна Флора Мілєвська - [ 2017.07.01 13:46 ]
    ***
    Уранці жінка варила каву з корицею:
    Приводила мозок до тями, -
    Прокидайся, противне створіння!
    Йшла до ванної кімнати: прокидайся, тіло!

    А душа дрімотно позіхала у дзеркалі:
    Очі були без погляду, обличчя без виразу.
    Коли ти повернешся? Питався у неї мозок.
    Та душа не чула...

    До неї долітали луною стинання тілесного "я",
    Проте душі вони були не цікаві.
    Їй було приємніше на рівні горизонту:
    Там було видно минуле...
    Вона знала й майбутнє!
    Тільки сказати не мала права...


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.58)
    Коментарі: (10)


  24. Шон Маклех - [ 2017.06.06 23:31 ]
    На стежi
    Всі йдуть – навіть схимники,
    Яким (як мені здавалось) йти нікуди,
    Всі йдуть – не вертають – не оглядаються,
    Лишають по собі речі чи то лахи,
    Чи то просто непотріб, що кидають на дорозі
    (А колись цінували, а колись збирали),
    Чи просто сліди на ґрунті зораному –
    Відкритому наче рана солдата,
    А дехто вірші – ефемерні, як анемони:
    Дехто. Але на цьому торфовищі,
    На цьому острові мохів та вересу,
    На цьому уламку, де все колишнє
    (Навіть ми – переписувачі забутих слів),
    Ми копаємо торф для жаркої ірландської печі,
    Для тепла (бо більше нам цінувати нічого),
    Для казанка закіптюженого (щось там таки на вечерю),
    А що там торф ковтнув-сховав:
    Чи то роги оленя ірландського чи то минуле,
    Чи то просто майбутнє
    Визирає з під пластів здертих
    Шкіри землі вересу:
    Хто зна: лише кинуті речі
    Душ людей, що давно пішли
    І не вернуться.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  25. Шон Маклех - [ 2017.05.27 12:08 ]
    Вино солодке літа
    Літо вином черленим
    У келих днів моїх недоречних,
    У чашу снів моїх нетутешніх
    Наливає бородатий винар-батлер,
    Пригощає мене
    Та гостей снів моїх – світів синіх:
    Кожному вусатому – по краплі,
    Кожній кралі келішок
    Трунку наче кров густого.
    Дні мої синьо-білі –
    Небом наповнені – вщерть по вінця,
    Цвітом кульбаби цятковані:
    Квітами золотих ранків:
    Ступаю серед них босоногим
    Диваком-апостолом
    Віри джмелів-вітроплавів
    Від одного острова солодкого
    До іншого нектарного й златопилкового.
    Буття моє сповнене квітковою радістю:
    Яглицевою та трохи суничною,
    Дні мої – кавалки істини:
    Одкровення наче вода прозорого,
    Наче Лютер невчасного,
    Наче Темний Патрік незаперечного,
    Наче граф-чарівник* приблудного,
    Наче Камінь Долі мовчазного**.

    Примітка:
    * - Мається на увазі Джеральд Фіцджеральд – ХІ граф Кілдер (1525 – 1585).
    ** - він і досі стоїть на горі Кнок на Теврах, хоча всі кажуть, що то не той камінь, а той камінь давно вкрали, тому він і мовчить, хоч колись і кричав часом так, що було чути по всій Ірландії...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  26. Артур Сіренко - [ 2017.05.19 19:55 ]
    Те, що сховала ніч
    Моє серце
    Стукіт копит повторювало,
    Підспівувало скорострілу,
    Шаленіло, чекаючи поцілунок кулі,
    Злітало разом з птахами в небо –
    Синє, як сон лелеки.
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі дощу весняного.)

    Моє серце
    Сховала до чорної скрині ніч:
    Ніч-ворожка, ніч – діва вовчого племені,
    Молода черничка
    З намистом розірваним (зорі),
    З розбитим дзеркалом Місяця,
    З очима-безоднями,
    Зачинила серце моє до темної скрині
    Ключем з жилавої криці.
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі, що падають з Неба.)

    Моє серце
    Співало реквієм
    Часу нашому кульгавому,
    Вторило ритму Сонця –
    Шаманом з пророчим бубном,
    Коли воно сховатись хотіло
    За виднокрай покалічений,
    Аби лишень не бачити
    Як люди людей вбивають.
    Серце моє загублене.
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі дощу весняного.)

    Серце моє
    Уривки музики
    Ховало у своїй пам’яті –
    Музики порожнечі вічної,
    Прірви бездонної – музики споглядання,
    Де загубив я тебе – у яких нетрях ночі,
    Серце моє неприкаяне,
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі, що падають з Неба.)

    Серце моє
    Кусали змії чужих снів
    Поцятковані знаками
    На гнучкому хребті межичасу: ромбами,
    Серце моє незахищене –
    Серед холоду тепле, серед білої криги черлене,
    Де шукати мені тебе?
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі дощу весняного.)

    Серце моє,
    Що дозріло так передчасно
    Стиглим червоним яблуком
    Впаде в чорноту нірвани,
    Живим годинником
    Міряє нескінченність ночі,
    Серце моє загублене,
    Яке відшукати марно –
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі, що падають з Неба.)


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  27. Шон Маклех - [ 2017.04.13 17:13 ]
    Довершено: Місто Далеке
    Всі міста далекі, а поруч лише Порожнеча,
    Місто, в яке приводить Шлях
    Чомусь виявляється містом Вічної Ночі –
    Містом в якому ніколи не сходить Сонце,
    Містом, в якому живуть сновиди
    І щоночі блукають у срібному світлі Місяця –
    Бога котів і злодіїв, свідка містерій та оргій,
    Блідого поета жорстоких казок
    І поем про Ніщо. І пророка тьми,
    В якій заблукала Істина – дівчина хвора
    З очима червоними від отрути зірок –
    Гірких, наче крихти опію, солоних, як кров,
    Бо хіба може бути хоч щось солодке
    У місті Вічної Ночі, де поснулі кондитери
    Кидають у печиво сіль замість цукру,
    А на ратуші ворон – чорніший самої тьми
    Кричить: «Часи проминули,
    Нічого відбутись не може у місті Вічної Ночі
    Спаліть свої літописи,
    припиніть друкувати газети,
    Замалюйте петрогліфи на стінах холодних,
    Віддайте рукописи хронік волохатому дему мишей!»
    А я тим часом пакую валізи,
    Складаю туди хронометри і прозорі клепсидри,
    Поїду у Місто Далеке на конику з довгою гривою,
    Сумними очима і підковами срібними,
    У місто, яке відшукати не зможе ніхто,
    Навіть пан у крислатому капелюсі,
    Що ховає свої сірі очі
    В тінь.
    Навіть він.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (7)


  28. Тетяна Добко - [ 2017.03.04 10:21 ]
    Це все було
    Це все було –
    Перехоплений погляд і подих.
    Я знаю, що ти скажеш сьогодні
    І що я відчую завтра.
    Нестримність весни.
    Замисленість осені.
    Синє небо крізь білі ночі,
    Чари дощу у сутінках душі,
    Полуничні галявини…
    Веселка, як підкова на щастя.
    Це все було…
    А відчуваєш, як вперше.
    Говори зі мною.

    2016


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.38) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Коментарі: (6)


  29. Максим Личко - [ 2017.02.25 15:53 ]
    давай колись знову народимось
    давай колись знову народимось
    я так само стоятиму під твоїми вікнами
    ховаючись від світла зрадливого ліхтаря
    аби ти не вгледіла мою слабкість

    а ти собі тинятимешся не зі мною
    або за ноутом лайкатимеш мої вірші
    або малюватимеш оголених дівчат
    або спатимеш солодко як сніг

    а потім ще колись народимось
    у ще дурнуватішому столітті
    і так само не перетнемо долі
    бо паралельні не перетинаються


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  30. Артур Сіренко - [ 2017.01.21 23:05 ]
    Крижаний архангел
    Брудної зими і сльотавої осені
    Тиша.
    Епоха змішує у горнилі пристрасті
    Сніг з кавалками бруду:
    Сірість.
    І тільки
    Тіні усмішки в зіницях черепа
    Нагадують про паяців безчеревикових
    Не нашого цирку – ясеневого
    (Три жмені срібла
    Ночі позіркованої:
    Срібла для куль).

    А десь сурмить крижаний архангел,
    І тіні сині над світом холоду
    Води, що стала крицею,
    Води – буття прозорого,
    Води – першопочатку дзвінкого
    (На камені – краплями,
    У висотах – крижинами).

    Взимку нудьгують коні:
    У свічаді ока далечінь сталева,
    Взимку нудьгують круки:
    Чорні – на снігу білому:
    Їм літати над простором
    Біло-сірим застиглим,
    Їм дзьобати жниво війни застигле.

    А десь сурмить крижаний архангел,
    Нам – пісню звитяги горами повторену,
    Нам – музику холодної вічності,
    Нам – кантату лету нестримного,
    Нам – номадам неосяжного.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  31. Жасміна Абрамова - [ 2017.01.06 06:31 ]
    Крокуючи собі на зустріч..
    Крокуючи на зустріч мріям, місяцю ясному
    ти йшла, немов в погіднім сні
    відкрилось небо зорепадом,
    замиготіли в темряві лампадні ліхтарі..
    І тихо так підкрався місяць
    Немовби загляда в вуста..
    Чомусь ти тихо шепотіла, немов просилась:
    «Ще трішки,ніченька свята, побудь зі мною..»
    Та ранок сонцем розвиднівся
    Дорогу додому ти врешті віднайшла!
    9 жовтня 2016


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  32. Жасміна Абрамова - [ 2017.01.06 06:46 ]
    Кружка з полиці
    Якби лише вона промовити могла!
    Про що б тоді заговорили ми ?

    Що б перше проказать зуміла?
    -"Hello beautiful!"
    -як маю догодити тобі сьогодні?
    -видається мені,що ти бажаєш обіймів?
    -добре та затишно бути з тобою.
    Вже серце не хвилює плин часів.
    допоки п'єш свої півлітра чаю.
    Пригоршню відміряно спогадів тобі .
    В пакеті жасминового чаю ,
    Може хто знає,що в ньому зібрані думки.
    Якби не він, цідивби їх крізь зуби.
    та застрявав поміж отих миШлів..
    Немовби фрагментарним ставши,
    ти відділивсь від того,що було й що є.
    До дна ти випив світ цей .Залишив пустоту
    Та забажав піднятись вище.
    за межі чашки подивитись.
    фантзіям вже місця не було.
    ти вийшов поза них.
    перед очима пропливали далі,в яких бував і
    слід лишав на фотографіях .
    На них цвіла черешня, і сміху гомін долинав.
    Уже не буде так як було.
    Перемінилися світи.
    І в памяті лишились люди.
    Як сироти покинуті узбіччям памяті..
    Вони лишились такі,як були
    в фіксований відрізок часу.
    І легковірні й грізнодумні.
    Були і ті,пройдисвіти,
    Що правдомолять тілько третім разом
    за третім разом ти для них і жив..
    Тепер переплились дороги їх, в клубочок ниток заплелись.
    дорогою ішовши їх розмотував.
    Надіючись свій шлях додому віднайти..
    Примарилось..Чашка не мовила ні слова.
    І поговорив подумки з собою.
    І чай допив до краплі,лиш зрозумів,що розбрелись всі думи.
    Добре,що хоч зубами вже більше не цідив..
    В пакеті чайнім зібрані думки.
    Якби не він цідивби їх крзь зуби.
    І центрифугою від мене розійшлись..
    щоб знову довелось з'єднати букви всі до купи.
    "Нello beаutiful!Як маю догодити тобі сьогодні?"

    10 жовтня 2016


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  33. Шон Маклех - [ 2016.11.11 00:58 ]
    Довершено: Місто Рудих Чуприн
    Місто, в якому поселилося сонце
    І фарбувало кожну чуприну
    Хлопчика-шибайголови
    І дівчиська замріяного
    В кольори помаранчів стиглих,
    В кольори сонячних зайчиків.
    Місто, в якому
    Все так поцятковано
    Веснянками і днями світлими
    (хоча була й темрява
    І то не десь, а навколо),
    Але в місті рудих чуприн
    Завжди було сонячно
    (Може тому що музика,
    А може тому що душі
    Завжди були сонячні –
    В місті рудих чуприн
    На оцьому зеленому острові),
    А ви ще питаєте,
    Чому ми на День святого Патріка
    Вдягаємо капелюхи зелені
    І фарбуємо свої руді чуби
    Чорнилом зеленим –
    Кольором трави і пагорбів.
    Може тому що у нас надто сонячно,
    Може тому що нам надто весело,
    Завжди коли грає скрипка…
    Серед вулиць шевців і мулярів,
    Серед вулиць каменярів вільних,
    Серед димарів до торфу звиклих,
    Ми будуємо своє місто
    Із сонячних зайчиків.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  34. Артур Сіренко - [ 2016.11.10 01:19 ]
    Сира тінь моя
    По річці життя норовистій
    Перекатами та вирами,
    Плесами та затоками
    Ковзають тіні – темні, кудлаті,
    І моя мовчазна і сира,
    І моя дощами осені зрошена,
    Така сама неприкаяна й непотрібна
    Ковзає. Блукає безхатьком-круком
    Багновищами очерету мислячого,
    Торфовищами осоки-мрії,
    Мокряками комишу-казкаря.
    Блукає тінь моя долиною-гленом,
    Де все завершено
    І все тільки в минулому,
    Навіть смерть і то тільки вигадка,
    Каменями-плазунами, де рінь заворожена:
    Рінь, де ховається тінь моя,
    Як в хатинці-склепі соломою критій.
    Тінь моя. Безпритульна сомнабула,
    Птаха мовчазна чорнокрила,
    Пірнай в світ прозорий води холодної,
    В світ лускатих темнословів сріблястих,
    Доки сонце не зникло,
    Доки світ не зістарівся –
    Блукай.
    Пірнай.
    Пий росу.
    І вигадуй…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  35. Шон Маклех - [ 2016.10.29 22:58 ]
    Зелена троянда в ніч на Самайн
    Шемасу Гіні – щиро.

    Зелена троянда
    Цвіте в човні рибалок,
    Що пливуть ловити вугрів
    Хитавницею холодних хвиль
    Прямісінько в Антрім –
    Там де руїни Дун Лібсе.

    Зелена троянда
    Розцвітає щоночі,
    А в ніч на Самайн пишно,
    І пахне вона особливо
    В ніч на Самайн – ніч одкровень
    І дверей – у незнане прийдешнє.

    Зелена троянда
    Серед стерні голого поля
    Біля селян втомлених і розхристатих,
    Що тішаться доброму урожаю
    Ячменю,
    Горді, як ця земля.

    Зелена троянда
    Цвіте на дереві,
    Що стало каменем
    У глибинах озера Лох-Ней,
    Яке витягли необачні озерники
    Чи то фейрі-водяники.

    Зелена троянда
    На столі дерев’яному
    Хати, де грає старий шанахі
    На скрипці свою одвічну мелодію
    Роси туману,
    І пахне старезним віскі.

    Зелена троянда
    У кошиках копачів глини –
    Синьої ірландської глини,
    З якої зліплять глеки і чаші
    Руки пошерхлі.

    Зелена троянда
    Цвіте на болоті – на торфовищі,
    Де заступ ріже землю як масло,
    Де сховок нетлінним
    Лежатиме тисячу літ.

    Зелена троянда
    Цвіте на каменях диких
    Руїн кляштору
    Серед хрестів кам’яних,
    Де писали колись літописи
    Королів Коннахту.

    Зелена троянда
    На свіжотесаних дошках
    Останньої хати
    Мого друга старого.
    І сальва,
    І «Erinn go bragh».


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  36. Жасміна Абрамова - [ 2016.10.21 18:59 ]
    Мое дивное сердце!
    Мое дивное сердце!
    Струн мира сосредоточение!
    Ты яростно и счастливо бываешь
    Ты содрогаешься и окрыляешь

    Ты мой наставник и учитель
    В тебе все тайны мира сокрыты
    Ты беспредельное знание
    Автономность твоя-знак воли Творца!

    Твой ритм-слияние в одно,
    Пробужденная жизнь и благодарность за все
    Ты отдаешь себя безвозмездно
    Прости,что безрассудно причиняла боль тебе

    Мое драгоценное сердце!
    Я готова послужить миру и тебе!
    Будь со мною мое милое сердце!
    Я живу пока ощущаю тебя во мне!


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  37. Шон Маклех - [ 2016.10.19 01:31 ]
    Холод
    А я теж не здатний
    Жити в інших широтах:
    Сонячних і гарячих.
    Туман і мокряк ірландський
    Так в’їлися в моє тіло,
    Що сам я став білим
    Від бороди до глибин душі,
    До самих її заплутаних лабіринтів
    З вапняку – біломурованих.
    Я так звик:
    Якщо море – то конче холодне,
    Якщо берег – то конче вітряний,
    Якщо вересень – то конче пустка
    Вересова – а під ногами торфовище,
    А під торфовищем сплять королі,
    А дощ з неба завісою,
    А роса сріблястим намистом
    Холодним, як вістря стріл,
    Якщо вітер – то конче колючий
    І все в обличчя зоране зорями,
    Холодними, як все тут
    На острові зеленому озерному.
    Якщо жовтень – то конче туман
    Там, між листям кленів,
    Там, за доторком до кори явора,
    Там за пальцями ясена.
    Там.
    Де море гойдає човен,
    Де хочеться в кам’яну хату
    До жаркої ірландської пічки,
    Де запах картоплі печеної
    І кожен кухоль з дерева різаний
    Пахне старезним віскі.
    Там – де холодно.
    Там – де осінь.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  38. Шон Маклех - [ 2016.09.15 00:03 ]
    Леді Стайрс
    В Ірландії, недалеко від Дубліна стоїть замок Ардгіллан. Біля нього є міст Ардгіллан, що стоїть над затокою Ірландського моря на дорозі з Дубліна в Белфаст. Колись біля замку жила леді Стайрс. Чоловік у неї був моряком. Одного разу він пішов в море і не повернувся – пропав. Леді Стайрс довго стояла на мосту дивлячись в нескінченне синє море виглядаючи чоловіка, але він так і не повернувся. А вона все стояла на мосту, доки не померла. З того часу на мосту та в замку Ардгіллан інколи бачать привид леді Стайрс. Якщо прийти на міст Ардгіллан в ніч на самайн і зустріти леді Стайрс, то вона скине необачного подорожнього з мосту в море і втопить його. У 1998 році в ніч на самайн я пішов на міст Ардгіллан, але леді Стайрс так і не зустрів. Я розказав цю історію своєму старому знайомому – Джеймсу Карпентеру, художнику. Він не повірив мені і запитав здивовано: «Що ви там всі в Ірландії курите?» Але ця історія все не йде в мене з голови. Я ще кілька разів після того приїжджав на міст Ардгіллан в ніч на самайн, але все намарно. І тоді я написав таке:

    Леді Стайрс!
    Ви знаєте, море це теж небо,
    Таке ж інколи синє, а інколи чорне,
    І теж, коли вітряно, каламутне і непрозоре,
    Там теж плавають птахи-риби
    І череваті кити-хмари,
    Там теж любить купатися Сонце –
    Рудоволоса коханка Всесвіту,
    Леді Стайрс!
    Ви знаєте, море це теж небо,
    Воно таке ж солоне,
    Як бувають солоними заповітні мрії –
    Такі сокровенні, що кров з губ покусаних,
    Коли ми дивимось вгору або в глибину.
    Леді Стайрс!
    Ви розчиняєтесь в темряві
    Чи в молоці туману.
    І тільки ми з Вами знаємо,
    Що той міст – міст чекання вічного,
    Міст на дорозі з Дубліна в Белфаст,
    З міста Темної Гавані
    В місто Вогню Білого.
    Леді Стайрс!
    Самайн відкриває повітряні двері –
    Ворота з одної порожнечі до іншої,
    А Ви на мосту.
    На мосту Дощів і Чекання.
    На землі холодних камінних замків,
    На землі закіптюжених коминів,
    На землі диких гусей і сірої чаплі
    Я буду приходити на Міст Чекання,
    Виглядати Вашу постать у платті туману,
    Доки не вкажете мені шлях
    У небо-море…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  39. Шон Маклех - [ 2016.09.12 18:13 ]
    Друже Вiльяме!
    Він, насправді, не був і не біг бути моїм другом: коли до нього прийшла сумна старість, я був ще дитиною і не знав, що є люди які пишуть вірші зраненого серця. А коли до нього прийшла смерть, я був ще юнаком і не знав, що в цьому ж старому місті привидів і королів помирає великий поет і що я теж колись буду писати вірші про туман і людей.

    Друже Вільяме!
    Ти співав про диких лебедів,
    Про холодне небо і сіру скелю,
    Про трьох жебраків
    І скрипаля з Дунею,
    Аж раптом побачив,
    Що прийшла жахлива краса.
    Друже Вільяме!
    Ти блукав сумним пастухом
    Селищами нашої Ірландії,
    Майстрував для журби
    Човен, шив їй плащ і панчохи,
    Щоб тихо до всіх прийшла журба,
    Аж раптом у життя наше вдерлася
    Жахлива краса.
    Друже Вільяме!
    Ти писав п’єси
    Які ніхто не розумів –
    Навіть друзі, не те що глядачі,
    Які кидали в акторів гнилі овочі.
    Ти писав, що Катлін (чи то Ірландія)
    Дочка Хулігана,
    Ти писав про прокляття Адама,
    Про волхвів і ніч, що прийшла,
    Та раптом в Ірландію вдерлася
    Жахлива краса.
    Друже Вільяме!
    Ти один плакав
    Над три кольором ірландським,
    Коли вбивали ми одне одного
    Невідомо навіщо і за що
    (Бо прийшла жахлива краса!)
    Друже Вільяме!
    У чорній ірландській вежі
    Ти один вартовим лишився
    На сторожі нашого острова,
    Виглядаєш тінь короля,
    Що прийде вісником волі.
    Бо досі в Ірландії
    Панує жахлива краса...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  40. Уляна Світанко - [ 2016.08.29 19:43 ]
    * * *
    Жахлива спека.
    Серпень добряче захмелів.
    Він добре знав чого вона хоче.
    У цих очах дівочих
    крижаний холод.
    Синій холод.
    Змерзле серце судомить
    від ніжних дотиків. (Все, як ти хотів).
    Це вже не вперше…
    Гарячі тіла, сп'янілий розум…
    Тебе кидає об стіну.
    Світанок вгамує біль.
    Не вперше… Звершуй
    своє катування цілунками,
    моя Любове!
    Напівжива/мертва ще не час!
    Знову
    зболений синій погляд стріне вас…
    Невже жива?
    Ледве-ледве… Дарма!
    Ти – лялька?! Донедавна улюблена,
    закинута щойно на нижню полицю,
    вже схолола
    лялька:
    «Ма-ма». «Ма-ма».

    28.08.2016


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  41. Шон Маклех - [ 2016.08.22 14:27 ]
    Ясен
    Х’ю Рудому О’Доннеллу. Щиро.

    Там на пагорбі
    На зеленому вересовому,
    Де колись стояв замок
    З білих каменів тесаний,
    Ясен.
    А я знав, хто стояв біля брами,
    Біля брами,
    Біля воріт тисових тесаних
    Замку Болота Куликового
    (Стріляють вальдшнепів
    Кулями залізними -
    Кров по воді:
    Пливи, ріка Шеннон,
    Пливи,
    Бо кров по воді.
    Не кричи качур - лети.
    У жмені кулі залізні,
    Йде мисливець болотами
    Торфовищами куликовими).
    А очерет коні топчуть,
    А десь руїни, а десь навіть сліду.
    Ти кажеш: «Клан наш»,
    Кажеш: «Гели»,
    Кажеш: «Навіть якщо безнадійно,
    Навіть якщо смерть болотами ходить,
    Між туману клаптями,
    Болотами куликовими,
    І банші кричить,
    Цей замок білий здобудемо
    І тримати будемо,
    Доки верес гойдає вітер,
    Доки вода в криницях не висохне,
    Доки...»
    А нині ясен.
    Там, на пагорбі:
    Між небом і вересом,
    Між Дорогою. Корови Білої
    І Рівниною Тисовою.
    Цвях забиваю
    У ворота неіснуючі
    Замку давно зруйнованого.
    Ви чуєте стукіт?

    * - «Де пірнають скелі гір
    Слейт-Вуду в озерний глиб,
    Острів листяний сховався
    Чапля біла б’є крилом...»
    (Вільям Батлер Єйтс)


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  42. Шон Маклех - [ 2016.07.08 00:32 ]
    Ковток синяви
    У келихи розлита синява Неба.
    Кожному, кого забуто і зневажено,
    Кожному, хто крізь темряву йшов
    За ворота білих хмар, дорогою прозорою,
    Кожному, хто прагнув троянд черлених,
    І хреста дерев’яного чорного,
    Гілок терену і шляху довгого,
    Інколи нескінченного, завжди кам’яного,
    Кожному, хто біг з Часом навипередки,
    Хто шукав між зірками свічада -
    У келих по вінця синяви.
    Колись будуть про нас говорити,
    Колись будуть про нас мовчати,
    Колись будемо блукати ми тінями
    У царстві великому мрій і спогадів,
    Але нині келихи наші сповнені Небом,
    П’ю найперший оцю синяву -
    Ще сім ночей блукати срібному Місяцю,
    Ще сім днів вітру холодному віяти,
    Ще сім гір ногам втомленим перейти,
    Ще сім хмар птахам білим перелетіти,
    Ще сім черевиків букових протерти,
    І сім свит твідових подірявити,
    Доки Брама прочиниться.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  43. Шон Маклех - [ 2016.06.02 21:46 ]
    Клану Елiотт
    «Сині капелюхи йдуть через кордон»*
    У пошуках білого глоду -
    У пошуках квітки щастя і запашного літа,
    Сині капелюхи йдуть - шматочки синього неба,
    Минаючи сто кам’яних громад,
    Мурованих Скоттами та Рукою Сильною
    Чи то кланом Мак Гіллелайдір,
    Що приніс свій тартан на Місяць,**
    Сині капелюхи йдуть через кордон:
    Отой, що межує кельтів зі світом чужих королів,
    Отой, за яким звитяга дзвеніла мечами сталі,
    Отой, за яким кричали черговий раз перелякано,
    Черговий раз повітря хвилюючи нашим іменем,
    Тривожачи звуком: «Кельти!»
    Південною мовою берла.***
    Ми, кельти, одвічний народ Прикордоння,
    Бо живемо на межі - різних світів давніх:
    Світів буття й потойбіччя,
    Світів Землі і Моря, світів Води і Повітря,
    Напевно, тому що ми гели,
    І звикли барвити простір -
    Зеленим або синім, або просто картатим,
    Кольоровим, але волохатим,
    Малюючи в наші твіди наше життя строкате:
    Зелене воно або синє, але завжди кольорове,
    На те ж бо ми кельти - люди шерсті і кілтів,
    Люди землі вересової, пастухи овець волохатих,
    Муралі кам’яних замків,
    Співаки пісень безтурботних...


    Примітки:

    В давнину клан Еліотт називався клан Елох.

    * - «Сині капелюхи йдуть через кордон» - гімн клану Еліотт, який їм склав Вальтер Скотт.

    Білий глід - символ клану Еліотт.

    Перша людина яка ступила на місяць - Ніл Армстронг належав до клану Мак Гіллелайдір і він справді взяв на Місяць крім всього іншого тартан свого клану.

    *** - гели називали мову зайд сасенех «берла».


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  44. Шон Маклех - [ 2016.05.30 14:26 ]
    Чотири годинники чорний, бiлий, золотий, зелений
    Мої чотири годинники –
    Поводирі сліпих лабіринтами часу,
    Чотири металевих якоря,
    Що чіпляються за намул простору
    (Пливи, кораблику, пливи!)
    Чи то чотири вітрила
    У мого корабля-тіла,
    У цьому океані Часу.
    (Плинь, течіє, плинь!)
    Чорний: відмірює мені тінь,
    Її шлях короткий-обрубаний
    У темну хату Ніщо.
    Білий: нагадує зозулясто
    Про день, що минає,
    Про день неминучий,
    Про день прийдешній,
    Про день забутий.
    Золотий: це на руці сонце
    Кричить-нагадує: ти ще є,
    Мій господарю чи то супутнику,
    Не йдеш ти, а існуєш
    Разом з оціма хвилинами.
    Зелений: він тоді зупиниться,
    Як останній явір на землі-хуторі
    Всохне,
    І з його серцевини легкої
    Труну витешуть
    Для пісняра останнього...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  45. Шон Маклех - [ 2016.05.24 23:12 ]
    Темні сторінки ночі
    Моє життя – це книга стара:
    Потріпана, зачитана, без малюнків
    Але з чорною палітуркою.
    Хтось думав, що там вірші,
    А там проза – банальніша,
    Ніж спогади безхатька
    Про життя своє вільне;
    Нудніша, аніж журнал капітана,
    Що вів свій корабель іржавий
    Крізь синю пустелю моря
    І рахував щоденно
    Матросів, що вмирали від лихоманки.
    Моя життя – це рукопис,
    Лише чернетка,
    Манускрипт похмурого чорнокнижника
    Написаний горобиновими чорнилами,
    Що вицвіли на палючому сонці
    Літнього полудня історії.
    Хтось би придумав їй назву –
    Оцій книзі без змісту,
    Без епілогу та передмови,
    Але марно: такі слова вишукувати,
    Такі звуки і літери сполучати,
    Такі знаки на пожовклому папері
    Писати...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  46. Шон Маклех - [ 2016.05.21 02:56 ]
    Капiтану Ґалагеру
    Ти думав, що ліс це домівка,
    Що кожне дерево
    Такий же блукач як і ти – самотній,
    Тільки більш мовчазний.
    Ти думав, якщо то ірландець,
    То конче людина честі,
    Що луна дев’яносто восьмого року
    І Республіки Коннахт
    Буди лунати доти,
    Доки цей ліс шумить.
    Ти думав, ці пагорби
    Придумані бородатим художником
    Для чорного лева
    І вісьмох листочків шамроку,
    Що нині змія
    Вдяглась у червоний мундир,
    А що ми – клан О’Галлхобайр –
    Ми ж тут тисячі літ
    Тільки те й робили,
    Що помагали чужинцям
    І проявляли гостинність,
    Доки гості не вигнали нас
    З нашого рідного дому,
    Тобі дзвони гули: «Тір Коннайлл!»
    Навіть там – в Кастлебарі,
    Навіть там – де ти втнув
    Свій останній жарт.
    Під шибеницею...

    Примітка:
    Капітан Ґаллагер (ірл. - Captain Gallagher) (? – 1818) – таких тоді називали «Айріш Репперіз» (Irish Rapparees). Він був не один....


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  47. Шон Маклех - [ 2016.05.19 20:04 ]
    Довершено: Місто Медуз
    У Місті Медуз – там під хвилями часу,
    Там в глибині життя нашого невизначеного,
    Коли в темній, коли в каламутній,
    Інколи (коли сонячно) – то прозорій,
    Все так слизько, так огидно і так оманливо,
    Так холодно і так байдуже (навіть істина),
    І так обпікає новина кожна,
    Кожне слово самодостатнього горожанина,
    Так сліплять очі оті ядучі шмарклі,
    Оті жалкі газет щупальці,
    Оцей отруйний слиз телебачення,
    Оці нетривкі парасолі бургомістрів,
    Оці тенета їхніх керманичів,
    Оці мудреці їхні – холодці плаваючі,
    Споживачі планктону офісного,
    І пірнаючи у цей світ незворушний
    Істин банальних і огидних вигадок,
    Гадалось-думалось: та чого б це
    Мені на них ображатися,
    Чого б це мені отим містом бридитись:
    Бо не люди ж то, а медузи –
    Будуть вони слизувати й плодитися,
    Аж поки хвилі їх на берег жаркий викинуть.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  48. Шон Маклех - [ 2016.05.03 17:20 ]
    Сниво одне
    Кожне сниво – човен вітрильний,
    Що пливе у твоє завтра, сопілкарю,
    (Денце прозоре, тобі в душу
    Зазирають сріблясті риби).
    Пливи, музико, пливи…
    Кожне сниво – овече віче:
    Таке волохате й шерстистотепле
    (М’якість вовни – вовнище,
    Картатий твід – осінь),
    Кожне сниво – верблюд,
    Що бреде пустелею моєї душі
    До оази якої нема,
    До пальми, яку зрубали,
    До криниці, яку засипали,
    До ріки, яка висохла,
    До намету, який спалили,
    До жінки, яку продали в гарем,
    До сліпої дитини, яка годує щурів.
    Кожне сниво - риплячі старі двері,
    Тесані з лускуватого явора,
    З одного світиська-пекла
    В інше – таки чистилище,
    Таки потойбічне й вагоме
    (Наче якір, що кидаєш
    В прозору лагуну ранку,
    Дивишся, як він чіпляється
    За мушлі й пісок спогадів –
    Твій човен , що пахне смолою
    І рибою – таки рибою,
    Яку тебе вчив ловити
    Юнак-волоцюга
    Тесля-безхатько…)


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  49. Шон Маклех - [ 2016.05.01 01:47 ]
    Камінне життя
    Я живу між двома каменями
    На плоскгрір’ї Сумних Віршів,
    На плато Безнадійних Поем,
    В країні Переплетених Звуків.
    Якось зустрів схимника
    І то не схимника, а монаха
    Втікача від світу хворого
    У сутінки шепоту та тиші -
    Незнаних слів про Істину
    Таки з кляштору Клонмакнойс -
    Давно зруйнованого,
    Давно спаленого і потлумленого,
    Де забули навіть імено короля-дивака
    Діармайта мак Кербайлла,
    Що камінь перший в підмурки заклав
    Разом зі святим Кіараном,
    Що шепотів чи то проспівав:
    «Нехай моя рука буде над твоєю,
    О, королю-воїне, бо будеш ти
    Над усіма людьми в землі Ерінн
    Владою своєю мудрою...»
    І ми з тим монахом блукали
    Рядками сумних літописів,
    Між словами і літерами
    Страшних як життя переказів,
    А потім у ніч загорнувшись,
    Як у стару сутану подерту,
    Він пішов собі тинятися,
    А може просто блукати,
    А може не блукати, а бути
    Лишивши мене між каменями -
    Жити чи то пророчити
    Про вас - хвилин марнотратники,
    Під сонцем оцим - жовтим...

    Примітка:
    Насправді той монастир зветься не Клонманнойс, звісно, а Клуайн Мік Нойш (ірл. - Cluain Mhic Nois) — «Лука синів Нойша», заснований був у 545 році. Монах з того монастиря до мене справді приходив - у ніч на Імболк. І щось там розказував про святу Бригіту. Я навіть не спитав його коли він жив і коли помер. Просто дозволив йому згадувати і філософствувати....


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  50. Шон Маклех - [ 2016.04.26 23:38 ]
    Довершено: Місто Трави
    Є місто зелене-смарагдове-квітковане:
    Місто вусатих равликів-поспішайликів
    З хатинками-мушлями розцяцькованими,
    Листяними стінами-вулицями тонконоговими,
    Стеблиновими, тимчасовими, звіробійними
    Та мальвовими, запашними й живими.
    Там час вимірюють мохом -
    Швидкістю його росту,
    Там пророкують і проповідують
    Віщуни-слимаки слизосині словолипкі,
    Там дощ-не-дощ - подія епохи,
    Там мурашник - імперія - Олександра,
    Мало не Македонського,
    Там струмок лісовий Ніагарою
    Тече невідому куди і невідомо звідки,
    Там дерево досягає Космосу,
    Калюжа хвилями океанськими
    Колихає жабія-динозавра ненажерливого,
    Там попелиці худобою, а муралі пастухами,
    Там ніхто не відає, не знає й не здогадується,
    Що зима прийде біла
    Неминуча.
    Як смерть.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   6