ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тата Рівна
2018.01.23 00:22
на Барбадосі живуть маленькі й великі боси
дрючать матросів ходять босі товсті боси по Барбадосу
люблять русалок
русалки їм миють коси –
жеруть дорогі екзотики
розводячи босів як котиків
та стиха глузують
із тлустих плішивих босів

Тата Рівна
2018.01.23 00:11
Це місто порожнє без листя та люду.
А лютий лютує – морозить, не йде.
Весна – нігілістка то, мабуть, не буде
Весни цього року – вона не прийде.
Ніщо не виказує сонця чи спеки,
Нема журавлів, та й закоханих – теж.
Птахи ще за морем, ще надто далеко –

Сергій Рожко
2018.01.22 22:40
(R+h)-R =2Rh+h
(«пливи, рибо, пливи…»)
усміхнена риба пливе Сумською,
білява сукня – не встояти, впасти,
з калюжі місяць ерзац лускою
присвічує їй всі можливі пАстки.
а пАсток навколо – до біса й трішки,
бо ж – п’ятниця, вечір і трохи темно,

Ярослав Чорногуз
2018.01.22 22:04
Дорогі друзі! Все ближче і ближче до хвилюючої події мого життя - презентації книжки, про створення якої я мріяв усе своє свідоме творче життя - корони сонетів "Світло кохання", яка побачила світ у чудовому видавництві "Харків. Майдан" наприкінці мину

Олена Багрянцева
2018.01.22 20:22
Як тягне до тебе. Спрацьовує сила магнітна.
Можливо, ти маг, що обізнаний в чакрах і чарах.
Можливо, ти сніг, що очікує хуги у хмарах.
Мене зачакловуєш приязно так і привітно.

Як тепло з тобою. Мов струм пробігає по шкірі.
Можливо, це ковдра пастел

Володимир Бойко
2018.01.22 14:09
Не омину безжального рядка,
Не омину манливої спокуси,
Яка б недоля не була гірка,
Та присуду її я не боюся.

Не попрошу подачки у життя,
Перед лайном не стану на коліна,
Не вичавлю із себе каяття

Олександр Сушко
2018.01.22 13:22
Агов, товариство шановне!
Бон джорно! Парнусем лехайм!
Сьогодні занадто моторний,
В фейсбучний летітиму рай.

Погризти іду графомана,
Відро поначісую бліх.
Вдоволені теща й кохана,

Олена Балера
2018.01.22 11:16
Я знаходжу отруйні думки на життєвій дорозі
І нікуди не можу подіти, з собою несу.
А хотілося подумки жити в осяйнім чертозі
І не сльози з очей витирати, а Божу росу.

У бездушному світі, здається, і серце – заноза.
Таємниця найбільша – це те, що за

Ночі В Вітер
2018.01.22 11:09
химера слів
залізне полотно
в сніги пішли
у тьмяне потойбіччя
життя стекло
отруєним вином
і ти ковтаєш
невмирущий відчай

Мирослав Артимович
2018.01.22 10:34
Буяє душа і злітає у вись,
Енергія крил дивовижно нестримна,
З любові до пісні почався колись
Хорально-ліричний політ журавлиний.
Мажорно улиті в мереживо літ
Акорди сердець невгамовних «журавок»
Роз’ятрюють душі, лишаючи слід
На небі пісень у мис

Тамара Ганенко
2018.01.22 08:39
Без тебе без тебе не знаю
Чому так написано білим
Заметано зорями небо
Загублено стежку жадану
Іду навпрошки заметіллю
В снігах порятунку шукаю
У затишку зимно і душно
Шукаю заблудле чи зникле

Ігор Шоха
2018.01.22 05:49
Якщо зоїли раді лайці*,
аби боялися паяци,
і не складуть собі ціни,
то це слони, які і в лавці –
елементарні брехуни.

Вони і білі, і пухнаті,
коли розпушують хвости

Сонце Місяць
2018.01.22 03:09
Ткають геть секунди, що склали нудний день
Кришиш кудись години, чи як повезе
Б’єшся крізь лід на ділянці отій у містечку
Чекаєш на щось чи когось, хто б наставив тебе

Втомлений від загоряння, дощ удома переждеш
Юності й життя ще повно, час нема по

Тата Рівна
2018.01.22 02:26
Коляд-коляд-колядниця,
Чому знов тобі не спиться?
Чому знов?
Віє виє хуртовина
Вітер б’ється, мов рибина,
Утікає час неспинний
Сторчголов.
Всі банальності та рими

Домінік Арфіст
2018.01.21 22:05
а смерть присяде скрєчку життя…
за руку візьме… поцілує в очі…
перелистає сни мої пророчі
і срця переслухає биття…
мене легкого понесе в санчатах
маленького у витертих штанчатах
у рукавицях з татусевих рук
у біле сяйво де нема розлук…

Ярослав Чорногуз
2018.01.21 21:59
Нарешті - холод справжньої зими,
Застигли хвильки снігу шовком білим.
І знову усміхаємося ми,
Здоров`я додає мороз і сили.

І вогнище неонове навкруг
Розсипалось жаринами-вогнями.
Туман затьмарив димом виднокруг

Ярослав Чорногуз
2018.01.21 21:58
Прийди до мене на пуантах,
А зверху ще - у білих бантах,
Яви красу єства хмільного...
І більше з одягу - нічого!

грудень ?525 р. (Від Трипілля) (2017)

Вікторія Торон
2018.01.21 21:15
Здається, у якийсь момент своєї історії українці почали себе комфортно почувати в напівколоніальному існуванні. Їх це стало влаштовувати. Це правда, що як мешканця колонії тебе не поважають, утискають, з тебе глузують, часом карають за спротив, але зате т

Сергій Гупало
2018.01.21 21:03
Ось і у Києві затишшя.
Сидить безхатько на Майдані.
Щоденник пише, долю пише,
А завтра тут він – увостаннє.

Додому кличе не Вкраїна –
Лише лебідонька-дружина.
Така собі ось Чураївна,

Мирослава Шевченко
2018.01.21 20:17
Немає крил летіти в небеса,
Землі тяжіння янголів тримає…
Десь там вгорі незвідана краса,
Дорога до загубленого раю.

Немає крил летіти до зірок,
Що сховані за хмарами важкими,
Немає сил до них робити крок,

Марта Январская
2018.01.21 19:31
А в глазницу реки западает осколок месяца.
Он идет по воде – и вода оттого тревожится.
Я легка и мягка, из меня словно тесто месится.
И вонзаются в плоть то ли розы, а то ли ножницы.

Говорю ему так: «Можешь гнуть меня, можешь печь меня».
Распивает

Марґо Ґейко
2018.01.21 18:26
Потребуєш мене мов прозору богиню.
Сальвадор не Далі, коли поруч не Гала.
Хто не хоче в майстерню душі берегиню,
Щоб лише надихала, ніц не вимагала?!

Я потрібна тобі в повноті віддзеркалень.
Ти приходиш дивитися, як я сприймаю.
Що ти є без моїх за

Олександр Сушко
2018.01.21 17:46
Нащадки пажерливої орди
На суржику волають стоголосо.
Російську упихають у роти,
Московський піп кадило пхає в носа.

Чавили божу мову, наче лій,
В джерелах чистих мулу по коліна.
Мій рід згасає, втомлений, німий,

Галина Гулієва
2018.01.21 17:13
Носити в собі малого тотемного звіра чи
велику біду – сполохане і руде…
Коли ж: утече, нутро твоє начисто виївши,
аж хвіст вдалині згорить, мов зимовий день.

А ти йому вслід до болю у більмах стоятимеш.
В гортані твоїй колиску птахи зів’ють…
Броди

Володимир Бойко
2018.01.21 16:20
Не віднайди мої сліди.
Вони вже часом напівстерті.
У вакханальній круговерті
Вже недалеко до біди.
Нас шлях завів у нікуди.

Не увійди в мої сліди,
Не потопчи моїх ілюзій,

Ігор Шоха
2018.01.21 14:17
Сіяє як нова монета
вісімнадцятилітній вік.
І гавкає на всю планету
хазяйновитий чоловік.

Багато їжі обіцяє:
червону юшку до води,
березової каші має

Галина Гулієва
2018.01.21 14:09
Відчуваєш: цей біль росте в тобі разом з вірою.
І нічого не вдієш : хоч ріж себе, хоч - вішай.
Та слова, що з душі, як одіж із тіла, зірвано,
дозрівають гіркими ягодами у віршах.

Відчуваєш цей біль так тонко, немов незаймана
відчуває присутність пе

Олександр Жилко
2018.01.21 12:12
З часом світліє та мить, коли
як у воду в старість влетиш.
Впадеш з каменем прив'язаним
до душі, наповненим усім тим
що ти пройшов і що пережив.
Хоча й спробував всякого ремесла,
розписав світ з голови до ніг —
ніг Господа і голови доньки.

Ірина Вовк
2018.01.21 09:57
січня на Йордан у Надвірній в Івано-Франківщині народився цікавий для Львівської громади чоловік - колекціонер старожитностей українського етносу Іван Михайлович Гречко. На другий рік (у 2019) йому виповниться 90!
Моє знайомство з Іваном Гречком та його

Іван Потьомкін
2018.01.21 09:40
Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого прок

Микола Соболь
2018.01.21 07:34
Наворожи мені зима –
Казкові дні, сніги останні,
Уста любимої, кохані
Очі. Зійде – тьма…
І що? Боятися навіси?
Літа уже не для гульвіси,
А входу-виходу нема.
Люблю. І моє серце – Данко

Микола Соболь
2018.01.21 07:33
Свобода пахне кров’ю (не покорою!)
Зросте людина інша в незалежності.
Не вічне проголошене «Авророю», –
У пострілу завжди дві протилежності.
Вандали, бузувіри неотесані –
Недопалки ікон, церков пожарища…
Іудами у сан – Святий піднесені
Не мученики

Домінік Арфіст
2018.01.20 22:28
заварити терпкого чаю…
чорнішого за всі ночі
і розпити себе… розлити
на тарелю місяця вповні…
а тобі було добре Овном
краще ніж мені Козерогом?
ми були відпущені Богом
як земля горіла під нами

Лесь Українець
2018.01.20 18:50
Рожева заграва
Мріє над селом,
Куштуємо страви
В хаті за столом.

На печі грайливий
Котик бавиться,
Коло печі вила,

Олександр Сушко
2018.01.20 17:16
Виноградник скніє без лози,
Вилито в багно солодкі вина.
Бачиш зморшки? Це убитий син.
Сивина - похована дружина.

А синочок мирний. Не солдат.
Просто українець. Без погонів.
У стодолу залетів снаряд -

Марта Январская
2018.01.20 16:11
Зима на юге вроде не зима –
Инверсия про осень мимоходом,
Так мягко стелит, чтобы жестче спать
И даром не растрачивать свободу.

Пути Господни неисповедимы –
Их жёстко стелят, мягче чтоб идти –
Ведут к тому, что зримо и незримо,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Лариса Маковей
2018.01.21

Галина Гулієва
2018.01.15

Катерина Костюк
2018.01.13

Юля Костюк
2018.01.11

Любов Лисенко
2018.01.08

Дружня рука
2018.01.03

Біла Марія Біла Марія
2018.01.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Ірина Вовк - [ 2017.12.31 11:27 ]
    "Душа запрагла свята…"
    Душа запрагла свята… Дихає морозом
    ніч у середмісті Львова.
    Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
    у мерехтінні вікон. Гама кольорова
    людських життів і доль. Старим обо́зом
    зникає в сутінках печаль тяжких утрат…

    …І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
    чекає Рік Новий на крок у бутність –
    звістити світові свою присутність,
    обвіяти своїм благим теплом
    оголені дерева і дахи промерзлих хат,
    старі людські обличчя і дати їм ковток
    живий води… Мерщій ходім,
    мерщій біжім сюди,
    де Дух Різдва малює дарчі скрині –
    ми всі щасливі будемо віднині,
    бо тріпотить на Дереві Листок
    нових іще несходжених призначень,
    листок нових освідчень і освячень –
    блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
    а Колісниця Часу знай летить
    по кригах зламаних і стужах безталанних –
    Зима, мов пава, в хаті загостить
    між пампухів, малих дітей, соломи –
    і тане тінь виснажливої втоми,
    і вже малює Новорічна мить
    те Немовля у променях осанни
    і в утворі Божественної Брами
    двох срібних о́ленів у пущах первозданних!

    …Сп’янілий Дух Різдва...

    …Так спрагло дзвони б’ють…



    Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом". - Львів,2017.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.54) | "Майстерень" -- (5.71)
    Коментарі: (3)


  2. Ірина Вовк - [ 2017.11.24 16:22 ]
    Акростих із квіткою орхідеї
    З-надою
    Л-еліяно
    А-роматом
    Т-ендітних
    О-рхідей
    У-поваю
    С-миренно
    Ти – моє
    А-нгелятко!




    Рейтинги: Народний 5.5 (5.54) | "Майстерень" -- (5.71)
    Прокоментувати:


  3. Макс Личко - [ 2017.11.18 19:44 ]
    давай колись знову народимось
    давай колись знову народимось
    я так само стоятиму під твоїми вікнами
    ховаючись від світла зрадливого ліхтаря
    аби ти не вгледіла мою слабкість

    а ти собі тинятимешся не зі мною
    або за ноутом лайкатимеш мої вірші
    або малюватимеш оголених дівчат
    або спатимеш солодко як сніг

    а потім ще колись народимось
    у ще дурнуватішому столітті
    і так само не перетнемо долі
    бо паралельні не перетинаються

    2017


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  4. Шон Маклех - [ 2017.09.09 22:35 ]
    Вересове Сонце
    Плями руді на пагорбах Маг Ео* –
    Це сліди вересового Сонця –
    Світила терпкого трунку,
    Що зазирало у вікна замку Грайнне** –
    Королеви Умайлла, королеви піратів,
    Повелительки гострих мечів і міцних рук,
    Королеви вітряних гір святого Патріка,
    Королеви вітрил пошматованих,
    Що плели ми колись з синього льону,
    Та латали віршами й піснями
    Про королів гордих і орачів моря,
    Королеви блукальців та корабельного дерева,
    Що чорніло й тужавіло від солоної вохри.
    Вересове сонце пірнає в піняві хвилі:
    Руде, як наші чуприни,
    Холодне,
    Як останнє «прощай» волоцюги-шибеника
    З мотузкою-линвою на шиї воловій.
    Руде вересове Сонце зазирало в зіниці
    Шаленої Грейс О’Мейллі,
    Що бавила у пошерхлих долонях
    Дитя епохи колючої – руків’я меча.
    Руде вересове Сонце –
    Світило ліщини й форелі,
    Світило гладеньких чаш,
    Тесаних з буку твердого,
    В які наливали ель люди клану О’Флахерті***,
    Світило осінніх квітів і холоду одкровення:
    Нині воно танцює джигу острова Торах,
    Перш ніж втопитися в морі
    Серпокрилих птахів-вигнанців –
    Птахів Залізного Рістарда****...

    Примітки:
    * - У молодості я дуже любив блукати пагорбами Маг Ео ні про що не думаючи....
    ** - А я теж колись зазирав у вікна зруйнованого замку Грайнне, щоправда зовсім не так як Сонце...
    *** - Якщо хтось і цінував в Ірландії гіркий ель, добрий меч та напнуте вітрило, так це вождь клану О’Флахерті - Донал ан Хогайд Флайтбертах.
    **** - Залізним Рістардом в XVI столітті називали XVIII-го лорда Мак Вільяма Йохтара.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  5. Артур Сіренко - [ 2017.08.28 17:26 ]
    Любити будильники
    А я теж люблю будильники:
    Оті – живі, оті – хвостаті,
    Оті – кольорові і голосисті,
    Що колись проспівали кінець
    Лицедію на троні – Нерону.
    А я теж люблю будильники,
    Що люблять порпатись
    У купах сміття
    Ще тоді – на досвітках,
    Ще там – на околицях світу,
    На околицях Розуму,
    За межею добра і зла.
    А я теж люблю будильники
    З тріпотінням живого серця –
    Крові живої келихом,
    Гонорових, як саме сонце.
    Вони не дають спати
    Людям з вічно сонними душами,
    Вони не дають бачити
    Сни темні і моторошні,
    Їх зображають знаками
    На хатах, мічених полум’ях,
    Їх вишивають червоним
    На рушниках нареченої-смерті,
    Вони віщують пожежу –
    Пожежу заграви-світанку:
    Живі дзьобаті будильники:
    Птахи патлатого сонця,
    Птахи-провісники світла.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  6. Садовнікова Катя - [ 2017.08.07 19:37 ]
    Осень не наступила
    а, знаешь, даже если случайно
    вырвется наружу тепло
    то все города
    мигом здесь заиграют, будем танцевать
    мы под этим мостом.

    и ты согласись — что-то весит всё это:
    стекать мне соком,
    греть слёзы летом,
    падать дождём на асфальт,
    от жары умирать при свете.

    Ты видишь!!! осень не наступила...
    Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
    согреешь ладошки ним ты
    и на ступенях сидеть устанешь
    исчезнув в переплётах
    надежд разбитых.

    а, знаешь, даже если однажды
    кто-то умолкнет из нас двоих –
    второй подхватит дыхание слаще
    мирно уснув на сгоревшей любви.

    07.08.17.


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  7. Тетяна Флора Мілєвська - [ 2017.07.30 11:18 ]
    Реальність
    Гола жінка і голі стіни. Щаслива жінка і нещасна церква.
    Ах, Боже мій (вигук), чорт забирай (вигук),
    прости мене, Господи(прохання) -
    це ж тільки стіни, це ж тільки жінка.
    - А Бог?
    - Так Його ж там немає!
    - А де він?
    - У серці!
    - У серці жінки, що оголила тіло на тлі наплаканих стін?..

    Сто років, 50, 200?
    Скільки стіни переслухали: прости,
    пробач, даруй, допоможи, врятуй, пощади...
    Вони і досі плачуть: ридають на сході сонця і вечорами,
    коли їх уже нічого не освітлює...
    Плачуть і шлють молитви-дарунки нечутним голосом у відповідь
    невідомому й далекому: допоможу, прощу, пощажу, врятую, дарую...

    Бо така їхня доля... Бо така Його воля.

    Вони простили тих, хто збивав дзвіницю, молилися за тих,
    хто розстрілював священиків на їхньому порозі...

    А сьогодні це була лише жінка за образом і подобою Того,
    хто вкладав у їхню душу молитви, плачі і радощі.
    Вони, зруйновані та незнИщені, ЯВИЛИСЯ перед людьми:
    ми є, ми чекаємо на вас, бо ми - дім Божий,
    навіть тоді, коли лишаємося купою каміння...

    - А жінка?
    - То промисел Божий.
    - ?!
    - Усе починається з жінки.


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.58)
    Прокоментувати:


  8. Садовнікова Катя - [ 2017.07.23 13:09 ]
    Я буду завжди
    Я буду завжди
    Тобі хлібом свіжим.
    Нехай нескінченний цей шлях.
    Я - є твоя правда гірка,
    Я - зірка нічна
    І я не помру на вустах.

    Я буду завжди,
    Як цукор і сіль,
    Ти - сонце, яке я люблю!
    Я виходжу всю і зтру
    Душевну ту біль
    Цілунком, що рідко бринить.

    Та тільки, коли
    Очей я зімкну собі,
    Я шепочу щось
    Так тихо-тихенько було:
    Хай блискавці край...
    Я ж бо назавжди твоя!

    23.07.17.


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  9. Тетяна Флора Мілєвська - [ 2017.07.01 13:46 ]
    ***
    Уранці жінка варила каву з корицею:
    Приводила мозок до тями, -
    Прокидайся, противне створіння!
    Йшла до ванної кімнати: прокидайся, тіло!

    А душа дрімотно позіхала у дзеркалі:
    Очі були без погляду, обличчя без виразу.
    Коли ти повернешся? Питався у неї мозок.
    Та душа не чула...

    До неї долітали луною стинання тілесного "я",
    Проте душі вони були не цікаві.
    Їй було приємніше на рівні горизонту:
    Там було видно минуле...
    Вона знала й майбутнє!
    Тільки сказати не мала права...


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.58)
    Коментарі: (10)


  10. Шон Маклех - [ 2017.06.06 23:31 ]
    На стежi
    Всі йдуть – навіть схимники,
    Яким (як мені здавалось) йти нікуди,
    Всі йдуть – не вертають – не оглядаються,
    Лишають по собі речі чи то лахи,
    Чи то просто непотріб, що кидають на дорозі
    (А колись цінували, а колись збирали),
    Чи просто сліди на ґрунті зораному –
    Відкритому наче рана солдата,
    А дехто вірші – ефемерні, як анемони:
    Дехто. Але на цьому торфовищі,
    На цьому острові мохів та вересу,
    На цьому уламку, де все колишнє
    (Навіть ми – переписувачі забутих слів),
    Ми копаємо торф для жаркої ірландської печі,
    Для тепла (бо більше нам цінувати нічого),
    Для казанка закіптюженого (щось там таки на вечерю),
    А що там торф ковтнув-сховав:
    Чи то роги оленя ірландського чи то минуле,
    Чи то просто майбутнє
    Визирає з під пластів здертих
    Шкіри землі вересу:
    Хто зна: лише кинуті речі
    Душ людей, що давно пішли
    І не вернуться.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  11. Шон Маклех - [ 2017.05.27 12:08 ]
    Вино солодке літа
    Літо вином черленим
    У келих днів моїх недоречних,
    У чашу снів моїх нетутешніх
    Наливає бородатий винар-батлер,
    Пригощає мене
    Та гостей снів моїх – світів синіх:
    Кожному вусатому – по краплі,
    Кожній кралі келішок
    Трунку наче кров густого.
    Дні мої синьо-білі –
    Небом наповнені – вщерть по вінця,
    Цвітом кульбаби цятковані:
    Квітами золотих ранків:
    Ступаю серед них босоногим
    Диваком-апостолом
    Віри джмелів-вітроплавів
    Від одного острова солодкого
    До іншого нектарного й златопилкового.
    Буття моє сповнене квітковою радістю:
    Яглицевою та трохи суничною,
    Дні мої – кавалки істини:
    Одкровення наче вода прозорого,
    Наче Лютер невчасного,
    Наче Темний Патрік незаперечного,
    Наче граф-чарівник* приблудного,
    Наче Камінь Долі мовчазного**.

    Примітка:
    * - Мається на увазі Джеральд Фіцджеральд – ХІ граф Кілдер (1525 – 1585).
    ** - він і досі стоїть на горі Кнок на Теврах, хоча всі кажуть, що то не той камінь, а той камінь давно вкрали, тому він і мовчить, хоч колись і кричав часом так, що було чути по всій Ірландії...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  12. Артур Сіренко - [ 2017.05.19 19:55 ]
    Те, що сховала ніч
    Моє серце
    Стукіт копит повторювало,
    Підспівувало скорострілу,
    Шаленіло, чекаючи поцілунок кулі,
    Злітало разом з птахами в небо –
    Синє, як сон лелеки.
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі дощу весняного.)

    Моє серце
    Сховала до чорної скрині ніч:
    Ніч-ворожка, ніч – діва вовчого племені,
    Молода черничка
    З намистом розірваним (зорі),
    З розбитим дзеркалом Місяця,
    З очима-безоднями,
    Зачинила серце моє до темної скрині
    Ключем з жилавої криці.
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі, що падають з Неба.)

    Моє серце
    Співало реквієм
    Часу нашому кульгавому,
    Вторило ритму Сонця –
    Шаманом з пророчим бубном,
    Коли воно сховатись хотіло
    За виднокрай покалічений,
    Аби лишень не бачити
    Як люди людей вбивають.
    Серце моє загублене.
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі дощу весняного.)

    Серце моє
    Уривки музики
    Ховало у своїй пам’яті –
    Музики порожнечі вічної,
    Прірви бездонної – музики споглядання,
    Де загубив я тебе – у яких нетрях ночі,
    Серце моє неприкаяне,
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі, що падають з Неба.)

    Серце моє
    Кусали змії чужих снів
    Поцятковані знаками
    На гнучкому хребті межичасу: ромбами,
    Серце моє незахищене –
    Серед холоду тепле, серед білої криги черлене,
    Де шукати мені тебе?
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі дощу весняного.)

    Серце моє,
    Що дозріло так передчасно
    Стиглим червоним яблуком
    Впаде в чорноту нірвани,
    Живим годинником
    Міряє нескінченність ночі,
    Серце моє загублене,
    Яке відшукати марно –
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі, що падають з Неба.)


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  13. Шон Маклех - [ 2017.04.13 17:13 ]
    Довершено: Місто Далеке
    Всі міста далекі, а поруч лише Порожнеча,
    Місто, в яке приводить Шлях
    Чомусь виявляється містом Вічної Ночі –
    Містом в якому ніколи не сходить Сонце,
    Містом, в якому живуть сновиди
    І щоночі блукають у срібному світлі Місяця –
    Бога котів і злодіїв, свідка містерій та оргій,
    Блідого поета жорстоких казок
    І поем про Ніщо. І пророка тьми,
    В якій заблукала Істина – дівчина хвора
    З очима червоними від отрути зірок –
    Гірких, наче крихти опію, солоних, як кров,
    Бо хіба може бути хоч щось солодке
    У місті Вічної Ночі, де поснулі кондитери
    Кидають у печиво сіль замість цукру,
    А на ратуші ворон – чорніший самої тьми
    Кричить: «Часи проминули,
    Нічого відбутись не може у місті Вічної Ночі
    Спаліть свої літописи,
    припиніть друкувати газети,
    Замалюйте петрогліфи на стінах холодних,
    Віддайте рукописи хронік волохатому дему мишей!»
    А я тим часом пакую валізи,
    Складаю туди хронометри і прозорі клепсидри,
    Поїду у Місто Далеке на конику з довгою гривою,
    Сумними очима і підковами срібними,
    У місто, яке відшукати не зможе ніхто,
    Навіть пан у крислатому капелюсі,
    Що ховає свої сірі очі
    В тінь.
    Навіть він.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (7)


  14. Тетяна Добко - [ 2017.03.04 10:21 ]
    Це все було
    Це все було –
    Перехоплений погляд і подих.
    Я знаю, що ти скажеш сьогодні
    І що я відчую завтра.
    Нестримність весни.
    Замисленість осені.
    Синє небо крізь білі ночі,
    Чари дощу у сутінках душі,
    Полуничні галявини…
    Веселка, як підкова на щастя.
    Це все було…
    А відчуваєш, як вперше.
    Говори зі мною.

    2016


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.38) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Коментарі: (6)


  15. Максим Личко - [ 2017.02.25 15:53 ]
    давай колись знову народимось
    давай колись знову народимось
    я так само стоятиму під твоїми вікнами
    ховаючись від світла зрадливого ліхтаря
    аби ти не вгледіла мою слабкість

    а ти собі тинятимешся не зі мною
    або за ноутом лайкатимеш мої вірші
    або малюватимеш оголених дівчат
    або спатимеш солодко як сніг

    а потім ще колись народимось
    у ще дурнуватішому столітті
    і так само не перетнемо долі
    бо паралельні не перетинаються


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  16. Артур Сіренко - [ 2017.01.21 23:05 ]
    Крижаний архангел
    Брудної зими і сльотавої осені
    Тиша.
    Епоха змішує у горнилі пристрасті
    Сніг з кавалками бруду:
    Сірість.
    І тільки
    Тіні усмішки в зіницях черепа
    Нагадують про паяців безчеревикових
    Не нашого цирку – ясеневого
    (Три жмені срібла
    Ночі позіркованої:
    Срібла для куль).

    А десь сурмить крижаний архангел,
    І тіні сині над світом холоду
    Води, що стала крицею,
    Води – буття прозорого,
    Води – першопочатку дзвінкого
    (На камені – краплями,
    У висотах – крижинами).

    Взимку нудьгують коні:
    У свічаді ока далечінь сталева,
    Взимку нудьгують круки:
    Чорні – на снігу білому:
    Їм літати над простором
    Біло-сірим застиглим,
    Їм дзьобати жниво війни застигле.

    А десь сурмить крижаний архангел,
    Нам – пісню звитяги горами повторену,
    Нам – музику холодної вічності,
    Нам – кантату лету нестримного,
    Нам – номадам неосяжного.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  17. Голубка Мирна - [ 2017.01.06 06:46 ]
    Кружка з полиці
    Якби лише вона промовити могла!
    Про що б тоді заговорили ми ?

    Що б перше проказать зуміла?
    -"Hello beautiful!"
    -як маю догодити тобі сьогодні?
    -видається мені,що ти бажаєш обіймів?
    -добре та затишно бути з тобою.
    Вже серце не хвилює плин часів.
    допоки п'єш свої півлітра чаю.
    Пригоршню відміряно спогадів тобі .
    В пакеті жасминового чаю ,
    Може хто знає,що в ньому зібрані думки.
    Якби не він, цідивби їх крізь зуби.
    та застрявав поміж отих миШлів..
    Немовби фрагментарним ставши,
    ти відділивсь від того,що було й що є.
    До дна ти випив світ цей .Залишив пустоту
    Та забажав піднятись вище.
    за межі чашки подивитись.
    фантзіям вже місця не було.
    ти вийшов поза них.
    перед очима пропливали далі,в яких бував і
    слід лишав на фотографіях .
    На них цвіла черешня, і сміху гомін долинав.
    Уже не буде так як було.
    Перемінилися світи.
    І в памяті лишились люди.
    Як сироти покинуті узбіччям памяті..
    Вони лишились такі,як були
    в фіксований відрізок часу.
    І легковірні й грізнодумні.
    Були і ті,пройдисвіти,
    Що правдомолять тілько третім разом
    за третім разом ти для них і жив..
    Тепер переплились дороги їх, в клубочок ниток заплелись.
    дорогою ішовши їх розмотував.
    Надіючись свій шлях додому віднайти..
    Примарилось..Чашка не мовила ні слова.
    І поговорив подумки з собою.
    І чай допив до краплі,лиш зрозумів,що розбрелись всі думи.
    Добре,що хоч зубами вже більше не цідив..
    В пакеті чайнім зібрані думки.
    Якби не він цідивби їх крзь зуби.
    І центрифугою від мене розійшлись..
    щоб знову довелось з'єднати букви всі до купи.
    "Нello beаutiful!Як маю догодити тобі сьогодні?"

    10 жовтня 2016


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  18. Шон Маклех - [ 2016.11.11 00:58 ]
    Довершено: Місто Рудих Чуприн
    Місто, в якому поселилося сонце
    І фарбувало кожну чуприну
    Хлопчика-шибайголови
    І дівчиська замріяного
    В кольори помаранчів стиглих,
    В кольори сонячних зайчиків.
    Місто, в якому
    Все так поцятковано
    Веснянками і днями світлими
    (хоча була й темрява
    І то не десь, а навколо),
    Але в місті рудих чуприн
    Завжди було сонячно
    (Може тому що музика,
    А може тому що душі
    Завжди були сонячні –
    В місті рудих чуприн
    На оцьому зеленому острові),
    А ви ще питаєте,
    Чому ми на День святого Патріка
    Вдягаємо капелюхи зелені
    І фарбуємо свої руді чуби
    Чорнилом зеленим –
    Кольором трави і пагорбів.
    Може тому що у нас надто сонячно,
    Може тому що нам надто весело,
    Завжди коли грає скрипка…
    Серед вулиць шевців і мулярів,
    Серед вулиць каменярів вільних,
    Серед димарів до торфу звиклих,
    Ми будуємо своє місто
    Із сонячних зайчиків.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  19. Артур Сіренко - [ 2016.11.10 01:19 ]
    Сира тінь моя
    По річці життя норовистій
    Перекатами та вирами,
    Плесами та затоками
    Ковзають тіні – темні, кудлаті,
    І моя мовчазна і сира,
    І моя дощами осені зрошена,
    Така сама неприкаяна й непотрібна
    Ковзає. Блукає безхатьком-круком
    Багновищами очерету мислячого,
    Торфовищами осоки-мрії,
    Мокряками комишу-казкаря.
    Блукає тінь моя долиною-гленом,
    Де все завершено
    І все тільки в минулому,
    Навіть смерть і то тільки вигадка,
    Каменями-плазунами, де рінь заворожена:
    Рінь, де ховається тінь моя,
    Як в хатинці-склепі соломою критій.
    Тінь моя. Безпритульна сомнабула,
    Птаха мовчазна чорнокрила,
    Пірнай в світ прозорий води холодної,
    В світ лускатих темнословів сріблястих,
    Доки сонце не зникло,
    Доки світ не зістарівся –
    Блукай.
    Пірнай.
    Пий росу.
    І вигадуй…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  20. Шон Маклех - [ 2016.10.29 22:58 ]
    Зелена троянда в ніч на Самайн
    Шемасу Гіні – щиро.

    Зелена троянда
    Цвіте в човні рибалок,
    Що пливуть ловити вугрів
    Хитавницею холодних хвиль
    Прямісінько в Антрім –
    Там де руїни Дун Лібсе.

    Зелена троянда
    Розцвітає щоночі,
    А в ніч на Самайн пишно,
    І пахне вона особливо
    В ніч на Самайн – ніч одкровень
    І дверей – у незнане прийдешнє.

    Зелена троянда
    Серед стерні голого поля
    Біля селян втомлених і розхристатих,
    Що тішаться доброму урожаю
    Ячменю,
    Горді, як ця земля.

    Зелена троянда
    Цвіте на дереві,
    Що стало каменем
    У глибинах озера Лох-Ней,
    Яке витягли необачні озерники
    Чи то фейрі-водяники.

    Зелена троянда
    На столі дерев’яному
    Хати, де грає старий шанахі
    На скрипці свою одвічну мелодію
    Роси туману,
    І пахне старезним віскі.

    Зелена троянда
    У кошиках копачів глини –
    Синьої ірландської глини,
    З якої зліплять глеки і чаші
    Руки пошерхлі.

    Зелена троянда
    Цвіте на болоті – на торфовищі,
    Де заступ ріже землю як масло,
    Де сховок нетлінним
    Лежатиме тисячу літ.

    Зелена троянда
    Цвіте на каменях диких
    Руїн кляштору
    Серед хрестів кам’яних,
    Де писали колись літописи
    Королів Коннахту.

    Зелена троянда
    На свіжотесаних дошках
    Останньої хати
    Мого друга старого.
    І сальва,
    І «Erinn go bragh».


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  21. Голубка Мирна - [ 2016.10.21 18:59 ]
    Мое дивное сердце!
    Мое дивное сердце!
    Струн мира сосредоточение!
    Ты яростно и счастливо бываешь
    Ты содрогаешься и окрыляешь

    Ты мой наставник и учитель
    В тебе все тайны мира сокрыты
    Ты беспредельное знание
    Автономность твоя-знак воли Творца!

    Твой ритм-слияние в одно,
    Пробужденная жизнь и благодарность за все
    Ты отдаешь себя безвозмездно
    Прости,что безрассудно причиняла боль тебе

    Мое драгоценное сердце!
    Я готова послужить миру и тебе!
    Будь со мною мое милое сердце!
    Я живу пока ощущаю тебя во мне!


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  22. Шон Маклех - [ 2016.10.19 01:31 ]
    Холод
    А я теж не здатний
    Жити в інших широтах:
    Сонячних і гарячих.
    Туман і мокряк ірландський
    Так в’їлися в моє тіло,
    Що сам я став білим
    Від бороди до глибин душі,
    До самих її заплутаних лабіринтів
    З вапняку – біломурованих.
    Я так звик:
    Якщо море – то конче холодне,
    Якщо берег – то конче вітряний,
    Якщо вересень – то конче пустка
    Вересова – а під ногами торфовище,
    А під торфовищем сплять королі,
    А дощ з неба завісою,
    А роса сріблястим намистом
    Холодним, як вістря стріл,
    Якщо вітер – то конче колючий
    І все в обличчя зоране зорями,
    Холодними, як все тут
    На острові зеленому озерному.
    Якщо жовтень – то конче туман
    Там, між листям кленів,
    Там, за доторком до кори явора,
    Там за пальцями ясена.
    Там.
    Де море гойдає човен,
    Де хочеться в кам’яну хату
    До жаркої ірландської пічки,
    Де запах картоплі печеної
    І кожен кухоль з дерева різаний
    Пахне старезним віскі.
    Там – де холодно.
    Там – де осінь.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  23. Шон Маклех - [ 2016.09.15 00:03 ]
    Леді Стайрс
    В Ірландії, недалеко від Дубліна стоїть замок Ардгіллан. Біля нього є міст Ардгіллан, що стоїть над затокою Ірландського моря на дорозі з Дубліна в Белфаст. Колись біля замку жила леді Стайрс. Чоловік у неї був моряком. Одного разу він пішов в море і не повернувся – пропав. Леді Стайрс довго стояла на мосту дивлячись в нескінченне синє море виглядаючи чоловіка, але він так і не повернувся. А вона все стояла на мосту, доки не померла. З того часу на мосту та в замку Ардгіллан інколи бачать привид леді Стайрс. Якщо прийти на міст Ардгіллан в ніч на самайн і зустріти леді Стайрс, то вона скине необачного подорожнього з мосту в море і втопить його. У 1998 році в ніч на самайн я пішов на міст Ардгіллан, але леді Стайрс так і не зустрів. Я розказав цю історію своєму старому знайомому – Джеймсу Карпентеру, художнику. Він не повірив мені і запитав здивовано: «Що ви там всі в Ірландії курите?» Але ця історія все не йде в мене з голови. Я ще кілька разів після того приїжджав на міст Ардгіллан в ніч на самайн, але все намарно. І тоді я написав таке:

    Леді Стайрс!
    Ви знаєте, море це теж небо,
    Таке ж інколи синє, а інколи чорне,
    І теж, коли вітряно, каламутне і непрозоре,
    Там теж плавають птахи-риби
    І череваті кити-хмари,
    Там теж любить купатися Сонце –
    Рудоволоса коханка Всесвіту,
    Леді Стайрс!
    Ви знаєте, море це теж небо,
    Воно таке ж солоне,
    Як бувають солоними заповітні мрії –
    Такі сокровенні, що кров з губ покусаних,
    Коли ми дивимось вгору або в глибину.
    Леді Стайрс!
    Ви розчиняєтесь в темряві
    Чи в молоці туману.
    І тільки ми з Вами знаємо,
    Що той міст – міст чекання вічного,
    Міст на дорозі з Дубліна в Белфаст,
    З міста Темної Гавані
    В місто Вогню Білого.
    Леді Стайрс!
    Самайн відкриває повітряні двері –
    Ворота з одної порожнечі до іншої,
    А Ви на мосту.
    На мосту Дощів і Чекання.
    На землі холодних камінних замків,
    На землі закіптюжених коминів,
    На землі диких гусей і сірої чаплі
    Я буду приходити на Міст Чекання,
    Виглядати Вашу постать у платті туману,
    Доки не вкажете мені шлях
    У небо-море…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  24. Шон Маклех - [ 2016.09.12 18:13 ]
    Друже Вiльяме!
    Він, насправді, не був і не біг бути моїм другом: коли до нього прийшла сумна старість, я був ще дитиною і не знав, що є люди які пишуть вірші зраненого серця. А коли до нього прийшла смерть, я був ще юнаком і не знав, що в цьому ж старому місті привидів і королів помирає великий поет і що я теж колись буду писати вірші про туман і людей.

    Друже Вільяме!
    Ти співав про диких лебедів,
    Про холодне небо і сіру скелю,
    Про трьох жебраків
    І скрипаля з Дунею,
    Аж раптом побачив,
    Що прийшла жахлива краса.
    Друже Вільяме!
    Ти блукав сумним пастухом
    Селищами нашої Ірландії,
    Майстрував для журби
    Човен, шив їй плащ і панчохи,
    Щоб тихо до всіх прийшла журба,
    Аж раптом у життя наше вдерлася
    Жахлива краса.
    Друже Вільяме!
    Ти писав п’єси
    Які ніхто не розумів –
    Навіть друзі, не те що глядачі,
    Які кидали в акторів гнилі овочі.
    Ти писав, що Катлін (чи то Ірландія)
    Дочка Хулігана,
    Ти писав про прокляття Адама,
    Про волхвів і ніч, що прийшла,
    Та раптом в Ірландію вдерлася
    Жахлива краса.
    Друже Вільяме!
    Ти один плакав
    Над три кольором ірландським,
    Коли вбивали ми одне одного
    Невідомо навіщо і за що
    (Бо прийшла жахлива краса!)
    Друже Вільяме!
    У чорній ірландській вежі
    Ти один вартовим лишився
    На сторожі нашого острова,
    Виглядаєш тінь короля,
    Що прийде вісником волі.
    Бо досі в Ірландії
    Панує жахлива краса...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  25. Уляна Маляр - [ 2016.09.12 17:52 ]
    Місяць
    Ніч. Небо засвітило свої ліхтарі, але найбільший з них – місяць, заховало в озері на дні.Бачи ть його тепер, лише найвища смерека, що так закохано на нього позира. Дивиться на неї і він, повелитель нічного неба – спокусник – місяць, котрий вже не одне серце склав у свій магічний ранець . Та зирить він не на неї , а вглядається крізь її гілля у даль…він видивляється когось, хто б і його серце забрав.

    «Ох ,якби ж з ‘явилась саме та, єдина...Я світив би тільки для неї і щомиті своїми срібними променями обіймав. Ткав щоночі з зоряного пилу для неї сукні і дарував різних квітів аромат. Оберігав її від усього лиха і цілував, як ніхто й ніколи не умів. Виграв би у пекучого сонця день, щоб бути з нею вічно – у будь – яку пору, у будь – яку мілісекунду дня і ночі. Віддав - усе на світі, лиш би знайшов її, саме ту…» - мріяв на дні озера одинокий і гордий красень – місяць. Мріяла, дивлячись на нього ще і досі смерека. Вгамовула всередині всепоглинаючий любові жар, тримаючись за кудлаті напівсонні хмари. У відповідь на її гарячий погляд місяць тільки усміхнувся і, мов навіжений з дна озера на небо застрибнув.

    Світить на небі місяць – князь - красивий, срібний, одинокий, що так і не пізнав кохання дар. Тягнеться вверх юна пані, величного ліса жона - смерека, що віддала своє серце неприступному місяцю.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  26. Уляна Світанко - [ 2016.08.29 19:43 ]
    * * *
    Жахлива спека.
    Серпень добряче захмелів.
    Він добре знав чого вона хоче.
    У цих очах дівочих
    крижаний холод.
    Синій холод.
    Змерзле серце судомить
    від ніжних дотиків. (Все, як ти хотів).
    Це вже не вперше…
    Гарячі тіла, сп'янілий розум…
    Тебе кидає об стіну.
    Світанок вгамує біль.
    Не вперше… Звершуй
    своє катування цілунками,
    моя Любове!
    Напівжива/мертва ще не час!
    Знову
    зболений синій погляд стріне вас…
    Невже жива?
    Ледве-ледве… Дарма!
    Ти – лялька?! Донедавна улюблена,
    закинута щойно на нижню полицю,
    вже схолола
    лялька:
    «Ма-ма». «Ма-ма».

    28.08.2016


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  27. Шон Маклех - [ 2016.08.22 14:27 ]
    Ясен
    Х’ю Рудому О’Доннеллу. Щиро.

    Там на пагорбі
    На зеленому вересовому,
    Де колись стояв замок
    З білих каменів тесаний,
    Ясен.
    А я знав, хто стояв біля брами,
    Біля брами,
    Біля воріт тисових тесаних
    Замку Болота Куликового
    (Стріляють вальдшнепів
    Кулями залізними -
    Кров по воді:
    Пливи, ріка Шеннон,
    Пливи,
    Бо кров по воді.
    Не кричи качур - лети.
    У жмені кулі залізні,
    Йде мисливець болотами
    Торфовищами куликовими).
    А очерет коні топчуть,
    А десь руїни, а десь навіть сліду.
    Ти кажеш: «Клан наш»,
    Кажеш: «Гели»,
    Кажеш: «Навіть якщо безнадійно,
    Навіть якщо смерть болотами ходить,
    Між туману клаптями,
    Болотами куликовими,
    І банші кричить,
    Цей замок білий здобудемо
    І тримати будемо,
    Доки верес гойдає вітер,
    Доки вода в криницях не висохне,
    Доки...»
    А нині ясен.
    Там, на пагорбі:
    Між небом і вересом,
    Між Дорогою. Корови Білої
    І Рівниною Тисовою.
    Цвях забиваю
    У ворота неіснуючі
    Замку давно зруйнованого.
    Ви чуєте стукіт?

    * - «Де пірнають скелі гір
    Слейт-Вуду в озерний глиб,
    Острів листяний сховався
    Чапля біла б’є крилом...»
    (Вільям Батлер Єйтс)


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  28. Шон Маклех - [ 2016.07.08 00:32 ]
    Ковток синяви
    У келихи розлита синява Неба.
    Кожному, кого забуто і зневажено,
    Кожному, хто крізь темряву йшов
    За ворота білих хмар, дорогою прозорою,
    Кожному, хто прагнув троянд черлених,
    І хреста дерев’яного чорного,
    Гілок терену і шляху довгого,
    Інколи нескінченного, завжди кам’яного,
    Кожному, хто біг з Часом навипередки,
    Хто шукав між зірками свічада -
    У келих по вінця синяви.
    Колись будуть про нас говорити,
    Колись будуть про нас мовчати,
    Колись будемо блукати ми тінями
    У царстві великому мрій і спогадів,
    Але нині келихи наші сповнені Небом,
    П’ю найперший оцю синяву -
    Ще сім ночей блукати срібному Місяцю,
    Ще сім днів вітру холодному віяти,
    Ще сім гір ногам втомленим перейти,
    Ще сім хмар птахам білим перелетіти,
    Ще сім черевиків букових протерти,
    І сім свит твідових подірявити,
    Доки Брама прочиниться.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  29. Шон Маклех - [ 2016.06.02 21:46 ]
    Клану Елiотт
    «Сині капелюхи йдуть через кордон»*
    У пошуках білого глоду -
    У пошуках квітки щастя і запашного літа,
    Сині капелюхи йдуть - шматочки синього неба,
    Минаючи сто кам’яних громад,
    Мурованих Скоттами та Рукою Сильною
    Чи то кланом Мак Гіллелайдір,
    Що приніс свій тартан на Місяць,**
    Сині капелюхи йдуть через кордон:
    Отой, що межує кельтів зі світом чужих королів,
    Отой, за яким звитяга дзвеніла мечами сталі,
    Отой, за яким кричали черговий раз перелякано,
    Черговий раз повітря хвилюючи нашим іменем,
    Тривожачи звуком: «Кельти!»
    Південною мовою берла.***
    Ми, кельти, одвічний народ Прикордоння,
    Бо живемо на межі - різних світів давніх:
    Світів буття й потойбіччя,
    Світів Землі і Моря, світів Води і Повітря,
    Напевно, тому що ми гели,
    І звикли барвити простір -
    Зеленим або синім, або просто картатим,
    Кольоровим, але волохатим,
    Малюючи в наші твіди наше життя строкате:
    Зелене воно або синє, але завжди кольорове,
    На те ж бо ми кельти - люди шерсті і кілтів,
    Люди землі вересової, пастухи овець волохатих,
    Муралі кам’яних замків,
    Співаки пісень безтурботних...


    Примітки:

    В давнину клан Еліотт називався клан Елох.

    * - «Сині капелюхи йдуть через кордон» - гімн клану Еліотт, який їм склав Вальтер Скотт.

    Білий глід - символ клану Еліотт.

    Перша людина яка ступила на місяць - Ніл Армстронг належав до клану Мак Гіллелайдір і він справді взяв на Місяць крім всього іншого тартан свого клану.

    *** - гели називали мову зайд сасенех «берла».


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  30. Шон Маклех - [ 2016.05.30 14:26 ]
    Чотири годинники чорний, бiлий, золотий, зелений
    Мої чотири годинники –
    Поводирі сліпих лабіринтами часу,
    Чотири металевих якоря,
    Що чіпляються за намул простору
    (Пливи, кораблику, пливи!)
    Чи то чотири вітрила
    У мого корабля-тіла,
    У цьому океані Часу.
    (Плинь, течіє, плинь!)
    Чорний: відмірює мені тінь,
    Її шлях короткий-обрубаний
    У темну хату Ніщо.
    Білий: нагадує зозулясто
    Про день, що минає,
    Про день неминучий,
    Про день прийдешній,
    Про день забутий.
    Золотий: це на руці сонце
    Кричить-нагадує: ти ще є,
    Мій господарю чи то супутнику,
    Не йдеш ти, а існуєш
    Разом з оціма хвилинами.
    Зелений: він тоді зупиниться,
    Як останній явір на землі-хуторі
    Всохне,
    І з його серцевини легкої
    Труну витешуть
    Для пісняра останнього...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  31. Шон Маклех - [ 2016.05.24 23:12 ]
    Темні сторінки ночі
    Моє життя – це книга стара:
    Потріпана, зачитана, без малюнків
    Але з чорною палітуркою.
    Хтось думав, що там вірші,
    А там проза – банальніша,
    Ніж спогади безхатька
    Про життя своє вільне;
    Нудніша, аніж журнал капітана,
    Що вів свій корабель іржавий
    Крізь синю пустелю моря
    І рахував щоденно
    Матросів, що вмирали від лихоманки.
    Моя життя – це рукопис,
    Лише чернетка,
    Манускрипт похмурого чорнокнижника
    Написаний горобиновими чорнилами,
    Що вицвіли на палючому сонці
    Літнього полудня історії.
    Хтось би придумав їй назву –
    Оцій книзі без змісту,
    Без епілогу та передмови,
    Але марно: такі слова вишукувати,
    Такі звуки і літери сполучати,
    Такі знаки на пожовклому папері
    Писати...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  32. Шон Маклех - [ 2016.05.21 02:56 ]
    Капiтану Ґалагеру
    Ти думав, що ліс це домівка,
    Що кожне дерево
    Такий же блукач як і ти – самотній,
    Тільки більш мовчазний.
    Ти думав, якщо то ірландець,
    То конче людина честі,
    Що луна дев’яносто восьмого року
    І Республіки Коннахт
    Буди лунати доти,
    Доки цей ліс шумить.
    Ти думав, ці пагорби
    Придумані бородатим художником
    Для чорного лева
    І вісьмох листочків шамроку,
    Що нині змія
    Вдяглась у червоний мундир,
    А що ми – клан О’Галлхобайр –
    Ми ж тут тисячі літ
    Тільки те й робили,
    Що помагали чужинцям
    І проявляли гостинність,
    Доки гості не вигнали нас
    З нашого рідного дому,
    Тобі дзвони гули: «Тір Коннайлл!»
    Навіть там – в Кастлебарі,
    Навіть там – де ти втнув
    Свій останній жарт.
    Під шибеницею...

    Примітка:
    Капітан Ґаллагер (ірл. - Captain Gallagher) (? – 1818) – таких тоді називали «Айріш Репперіз» (Irish Rapparees). Він був не один....


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  33. Шон Маклех - [ 2016.05.19 20:04 ]
    Довершено: Місто Медуз
    У Місті Медуз – там під хвилями часу,
    Там в глибині життя нашого невизначеного,
    Коли в темній, коли в каламутній,
    Інколи (коли сонячно) – то прозорій,
    Все так слизько, так огидно і так оманливо,
    Так холодно і так байдуже (навіть істина),
    І так обпікає новина кожна,
    Кожне слово самодостатнього горожанина,
    Так сліплять очі оті ядучі шмарклі,
    Оті жалкі газет щупальці,
    Оцей отруйний слиз телебачення,
    Оці нетривкі парасолі бургомістрів,
    Оці тенета їхніх керманичів,
    Оці мудреці їхні – холодці плаваючі,
    Споживачі планктону офісного,
    І пірнаючи у цей світ незворушний
    Істин банальних і огидних вигадок,
    Гадалось-думалось: та чого б це
    Мені на них ображатися,
    Чого б це мені отим містом бридитись:
    Бо не люди ж то, а медузи –
    Будуть вони слизувати й плодитися,
    Аж поки хвилі їх на берег жаркий викинуть.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  34. Шон Маклех - [ 2016.05.03 17:20 ]
    Сниво одне
    Кожне сниво – човен вітрильний,
    Що пливе у твоє завтра, сопілкарю,
    (Денце прозоре, тобі в душу
    Зазирають сріблясті риби).
    Пливи, музико, пливи…
    Кожне сниво – овече віче:
    Таке волохате й шерстистотепле
    (М’якість вовни – вовнище,
    Картатий твід – осінь),
    Кожне сниво – верблюд,
    Що бреде пустелею моєї душі
    До оази якої нема,
    До пальми, яку зрубали,
    До криниці, яку засипали,
    До ріки, яка висохла,
    До намету, який спалили,
    До жінки, яку продали в гарем,
    До сліпої дитини, яка годує щурів.
    Кожне сниво - риплячі старі двері,
    Тесані з лускуватого явора,
    З одного світиська-пекла
    В інше – таки чистилище,
    Таки потойбічне й вагоме
    (Наче якір, що кидаєш
    В прозору лагуну ранку,
    Дивишся, як він чіпляється
    За мушлі й пісок спогадів –
    Твій човен , що пахне смолою
    І рибою – таки рибою,
    Яку тебе вчив ловити
    Юнак-волоцюга
    Тесля-безхатько…)


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  35. Шон Маклех - [ 2016.05.01 01:47 ]
    Камінне життя
    Я живу між двома каменями
    На плоскгрір’ї Сумних Віршів,
    На плато Безнадійних Поем,
    В країні Переплетених Звуків.
    Якось зустрів схимника
    І то не схимника, а монаха
    Втікача від світу хворого
    У сутінки шепоту та тиші -
    Незнаних слів про Істину
    Таки з кляштору Клонмакнойс -
    Давно зруйнованого,
    Давно спаленого і потлумленого,
    Де забули навіть імено короля-дивака
    Діармайта мак Кербайлла,
    Що камінь перший в підмурки заклав
    Разом зі святим Кіараном,
    Що шепотів чи то проспівав:
    «Нехай моя рука буде над твоєю,
    О, королю-воїне, бо будеш ти
    Над усіма людьми в землі Ерінн
    Владою своєю мудрою...»
    І ми з тим монахом блукали
    Рядками сумних літописів,
    Між словами і літерами
    Страшних як життя переказів,
    А потім у ніч загорнувшись,
    Як у стару сутану подерту,
    Він пішов собі тинятися,
    А може просто блукати,
    А може не блукати, а бути
    Лишивши мене між каменями -
    Жити чи то пророчити
    Про вас - хвилин марнотратники,
    Під сонцем оцим - жовтим...

    Примітка:
    Насправді той монастир зветься не Клонманнойс, звісно, а Клуайн Мік Нойш (ірл. - Cluain Mhic Nois) — «Лука синів Нойша», заснований був у 545 році. Монах з того монастиря до мене справді приходив - у ніч на Імболк. І щось там розказував про святу Бригіту. Я навіть не спитав його коли він жив і коли помер. Просто дозволив йому згадувати і філософствувати....


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  36. Шон Маклех - [ 2016.04.26 23:38 ]
    Довершено: Місто Трави
    Є місто зелене-смарагдове-квітковане:
    Місто вусатих равликів-поспішайликів
    З хатинками-мушлями розцяцькованими,
    Листяними стінами-вулицями тонконоговими,
    Стеблиновими, тимчасовими, звіробійними
    Та мальвовими, запашними й живими.
    Там час вимірюють мохом -
    Швидкістю його росту,
    Там пророкують і проповідують
    Віщуни-слимаки слизосині словолипкі,
    Там дощ-не-дощ - подія епохи,
    Там мурашник - імперія - Олександра,
    Мало не Македонського,
    Там струмок лісовий Ніагарою
    Тече невідому куди і невідомо звідки,
    Там дерево досягає Космосу,
    Калюжа хвилями океанськими
    Колихає жабія-динозавра ненажерливого,
    Там попелиці худобою, а муралі пастухами,
    Там ніхто не відає, не знає й не здогадується,
    Що зима прийде біла
    Неминуча.
    Як смерть.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  37. Юрко Бужанин - [ 2016.04.24 08:25 ]
    Щораз засинаю я із твоїм іменем
    Щораз засинаю я із твоїм іменем.
    Прокидаюся з ім’ям Божої Матері.
    Що за дивна свідомости трансформація?
    Чи не вплив сновидінь це чи світу нічного?
    Чи настільки багатогранне ім’я твоє?

    2010


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (2)


  38. Юрко Бужанин - [ 2016.04.24 08:29 ]
    Я завис між твоїми сутностями
    Я завис між твоїми сутностями,
    Як між двома полюсами магніту
    Зависа металева пилинка;
    Як між панами Джекілом і Хайдом
    Зависла душа: котрий з них перетягне?

    2010


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  39. Василь Дениско - [ 2016.04.18 09:29 ]
    Сон
    З оберемком зірок
    на плечі,
    осідлавши копицю,
    сюркотав сон –
    серпанком імли
    умитий…
    Звуки
    пеленали
    та виколисували
    снопи…


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.46) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (19)


  40. Шон Маклех - [ 2016.04.12 14:16 ]
    Довершено: Мiсто Осенi
    Дієзи цієї осені (скрипка):
    Люди ідуть в простір дощу
    З парасольками чорними
    І думками сумними
    Ніби ідуть на суд,
    Ніби всі ритуали довершено,
    Ніби всі вироки винесено,
    Лишився останній - для них.
    Чорний тягар парасольки,
    і краплі: ба-ра-ба-на-ми.
    Чап-чалап місиво - а вулиці,
    А вулиці-вулиці і провулки-грати
    (На скрипках, а ви думали за...)
    Осінь закрита, як цвинтар,
    Довершена, як мелодія -
    Апокриф
    Композитора відлюдькуватого
    (Назавжди).
    Тонкі лінії холодних струменів
    Чи то вітру, чи протягів
    Міста паротягового
    Вікторіанського і спаплюженого
    (Клякси на сторінках країни,
    Бо кожна країна - то зошит
    Учня невдахи, схоласта чи то ваганта
    Середньовічного).
    А ви теж блукальці - студенти вічні
    Йдіть собі від кляштору до бурси,
    Від коледжу до академії,
    Може якось надибаєте
    Тої кволої мудрості
    Що буде нам сенсом
    В цьому світі жорстокому...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  41. Шон Маклех - [ 2016.04.11 21:23 ]
    Щур, що дарує шматочки страждання
    Південними вечорами
    Країни нетутешньої
    Ні, не моєї – не зболеної,
    Не цієї вітряної Ірландії,
    А тої, де сонце гаряче,
    А ночі нестерпно задушливі,
    І не сьогодні – не цієї епохи
    Байдужої та невизначеної,
    А тої, коли літали залізні бджоли,
    І писати вірші
    Це було наче підписувати
    Собі смертний вирок,
    Шарудів серед гілок магнолій,
    Серед листя мигдалю,
    Що вже давно відцвів,
    І наплодив свої горіхи отруйні,
    Щур волохатий –
    Домовик кам’яниць-фортець,
    Господар цього дому-світу,
    Той, що подарунки приносить:
    Маленькі шматочки болю,
    Кожній людині мислячій,
    Кожному поету чи то художнику.
    Збирали їх, на нитку нанизували,
    Носили ці гірлянди й намиста,
    Носили замість прикрас і годинників
    Носили, доки життя ставало,
    Доки писали, доки бачили,
    Доки люди з кам’яними мізками,
    Очима каламутними
    І кров’ю ртутною
    Не вганяли кожному
    В серце металу шматок…


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  42. Галина Щерба - [ 2016.02.13 11:59 ]
    «ДОЩ»
    Дощ шмагає вулиці,
    Хмар рядно висить…
    Того, хто не журиться, -
    Серце не болить.
    Хто не знає сумніву,
    Хто не бачить снів –
    Хай моїх понурих
    Не чита віршів.
    Хто між сотні виходів
    Бачить лиш один,
    Не зуміє викрити
    Серед мрій стежин,
    Не осилить здогаду
    Натяків моїх.
    Дощ – то не до холоду,
    Не до нових лих.
    Ніжно він зволожує
    Пагінці трави, -
    Ти моїх хороших
    Слів не розгуби,
    Переймися сумнівом,
    Сумом і дощем –
    Те, що у минулому,
    Відійде плачем,
    Того, що в майбутньому,
    Нам не досягти.
    Гладять краплі вулиці,
    Парки і мости…
    Відійшло в минуле:
    Сумніви й плачі,
    Відчаї й печалі,
    Жахи – болі на душі…
    Скільки горя було…
    Не злічить біду…
    Я в кохання вірить
    І в ДОБРО – буду!
    Крізь дощі й роки –
    Чую я – тебе,
    І слова й думки, -
    Душу мою пече.
    Серце моє самотнє
    Тужить за тобою…
    Об’явись коханий –
    Ранішньою росою…
    Скільки літ шукаю,
    А тебе немає…
    Вітра розпитаю,
    Хай же він шукає…
    Хмари – розступися!
    Дайте сонцю шлях!
    Милий, ти, з’явився
    В мене – на очах…
    Ось прийшло майбутнє,
    Ми вже – досягли!
    Гладять краплі вулиці,
    Парки і мости…
    Сонце світить явно,
    Обнімаю я тебе…

    Все це було - немарно…
    І щастя - нас більше не обмине!
    Очі твої найкращі
    Голос, стан, хода твоя –
    Все мені серцю миле!
    І сумнівів – вже нема!
    У сердець загоїлись рани,
    У душах наших – ВЕСНА цвіте,
    Відчуваю: тепло, ніжність, пристрасть – до нестями…
    Кохання і щастя – поруч з нами іде!!!
    ( 14.10 1994р.)


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  43. Вікторія Торон - [ 2016.01.24 01:48 ]
    За ті місця, в які ми повертаємось...
    За ті постарілі обличчя, що, як сухі метеликові крильця, готові скоро відлетіти,
    За ті голубці, які вона винесла в тарілці нашому втомленому водієві,
    За слова: «Все було б інакше, якби він тоді одружився з тобою»,
    За боязкі доторки загрубілим пальцем до екрану смартфона,
    За напхані в дорогу непідйомні торби, від яких неможливо відмовитись,
    За розпухлі фотоальбоми, де перемішалися онуки й правнуки з усіх родових гілок (як вони пам’ятають, хто є хто? ),
    За ту худеньку незрячу кицю у дворі, яка, певне, не дотягне до кінця року,
    За втрачену жвавість ходи і почуттів,
    За сльози, які завжди напоготові,
    За тишу маленьких міст, які існують століттями і згадувались ще в літописах,
    За чорно-білі дитячі фото тебе і твоїх друзів, де всі ще разом і сміються,
    За вишиті рушники й сорочки,
    За матір Божу у квітах на кожному повороті дороги,
    За «всіх і все», як співають у церкві...
    І за ту нещасну кицю...

    2015


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.46)
    Коментарі: (2)


  44. Тетяна Добко - [ 2015.12.12 10:43 ]
    Незнайомка
    Чим приваблює незнайома жінка?
    Поглядом, ходою, поставою,
    тим, що проходить повз?
    Незнайома жінка, як далека свіча,
    як картина, яку не забути і не збагнути,
    як дощ, що не торкаючись одежі,
    падає за комір і дістає тіла.

    2011


    Рейтинги: Народний 3 (5.38) | "Майстерень" -- (5.38)
    Коментарі: (1)


  45. Нінель Новікова - [ 2015.11.13 15:46 ]
    ***
    Коли-не коли
    ми словами скупими
    буває перекинемося
    про буденне або поетичне
    але ніколи – про почуття

    Та чому від самого голосу
    у душі виникає мелодія
    усе навколо світлішає
    і на мить зігріває серце
    тихе відлуння тієї ніжності
    непідвладної силі
    шаленого невблаганного часу?

    2015


    Рейтинги: Народний 2.5 (5.49) | "Майстерень" -- (5.43)
    Коментарі: (4)


  46. Шон Маклех - [ 2015.07.20 23:00 ]
    Край для рибалок
    Жити в недобрих краях -
    Покликання для старого рибалки,
    Що звик бачити в глибинах моря дім
    Не для людей — для риб
    З байдужими очима буденності
    (Мовляв, в холодних глибинах буття
    Нічого не змінюється),
    Що звик кидати плетиво
    В безодню невідомого,
    Ловити здобич в прозорості,
    Ділитися думками з птахами
    (Хоча кожен птах — думка
    Біла й легка,
    А не важка як якір).
    Для старого рибалки
    Кожна земля твердь,
    Кожне повітря — вітер,
    Кожний неспокій — хвилі.
    Тому він не шукає землі доброї,
    Не шукає землі гостинної,
    Не шукає землі спокійної,
    Не шукає землі теплої.
    Він оселяється в краях недобрих,
    Щоб дарувати хліб подорожньому,
    Надію — шукаючому,
    Зневіреному — істину.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  47. Шон Маклех - [ 2015.07.19 02:52 ]
    Слова копача картоплі
    Розкажіть мені бувальщину –
    Важку і темну, як брила торфу,
    Гірку, як дим селищ Айргіалла,
    Не казку моторошну
    Не легенду туманну,
    Розкажіть мені бувальщину,
    Отут, біля старої ірландської печі,
    У кам’яній хаті-скрині,
    Що згубилась у графстві Оффалі,
    Хай розкаже мені цю бувальщину
    Сивий копач картоплі –
    Найстаріший у цьому селищі,
    Таки нашою мовою – гельською,
    Хай розкаже мені бувальщину
    Не про чорного Крука Битв,
    Не про війни кланів без кінця і без краю,
    А про короля Домналла Міді мак Мурхада,
    Про короля Ірландії,
    Сина короля Уснеха,
    Ватажка всіх О’Нейллів,
    Вождя клану Холмайн.
    Розкажіть мені про короля миру,
    Про покровителя храмів,
    Про оборонця закону святого Колум Кілле,
    Розкажіть про короля мудрого
    У ті часи божевілля,
    Про короля побожного
    У ті часи зради,
    Про короля справедливості
    У ті часи підступу.
    Розкажіть про битву Маг Серед,
    Про палаючий палац Бодбрайх,
    І про коротку епоху спокою
    На землі нескінченних війн –
    Зеленої й нервової Ірландії.

    Примітки:

    Домналл Міді мак Мурхада – верховний король Ірландії Час правління: 743 – 763 роки.

    Святий Колум Кілле – його ще називають святий Колумба. Справжнє його ім’я Крімптан О’Нейлл. Жив у 521 – 597 роках. Саме він охрестив піктів і королівство Альба.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  48. Артур Сіренко - [ 2015.07.17 00:12 ]
    Моє індіанське літо
    Нема кому довірити журбу,
    Нема кому розповісти
    Про клена мить черлену
    Про тріпотіння жовтої осики,
    Коли шалений падолист
    Ще не зірвав її одежу
    І літо індіанське ще дарує
    Тепло останнє.
    Хоч відкричали журавлі
    Своє
    З тобою попрощавшись,
    Поруч люди
    З якими вмерти радісно,
    Й не шкода
    Ці залишки життя
    Нести в офіру Вітчизні.
    Та нікому довірити печаль:
    Хіба що мертвим.
    Хіба що їм…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  49. Артур Сіренко - [ 2015.07.17 00:43 ]
    Монастир віршів
    Холодний день Столітньої війни.
    Сосни білими монашками
    У монастир сутінкових спогадів,
    Блідими світанками розуміння
    Того малопомітного факту,
    Що я ще живу.
    А день – просто кузня Гефеста –
    Руйнує буття звичне і виковує міф.
    Хоча ти розумієш, що марно
    Шукати нового чогось у цьому стукоті,
    У цьому ливарництві форм –
    Все вже було.
    І ці нескінченні страждання
    Гнаних горем людей,
    І ця війна без кінця і без краю –
    Все вже було.
    Все повторюється – знову і знову
    В оцій круговерті.
    І все таки:
    Знову бачу, як монашками білими
    Сосни йдуть у моє буття,
    У мій монастир віршів...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  50. Шон Маклех - [ 2015.07.16 10:18 ]
    Дощ березолю
    Дощі березолю – холодні й відверті,
    Як сторінки давньої книги,
    Написаної монахом-єретиком
    На козячій шкірі проклятих днів.
    Цей паралітик-березень
    Мокрими деревами Скорботних П’ятниць
    Зачиняє врата темного храму Одкровення.
    Мокрі люди і сумні пси,
    Біла квітка на важкій холодній землі
    Яку щедро посипали попелом
    Спалених хат селян-втікачів.
    Добре, що переліг боліт
    Ніколи не ранив плуг:
    Надто багато,
    Надто багато,
    Аж занадто
    Сховано у цьому земляному літописі –
    Пластах старого торфовища.
    Хоч це не чіпайте
    Своїми важкими руками.
    Чи ви просто забули,
    Яка вона – наша історія,
    Як воно – дивитися на все це
    І німувати.
    Мені хочеться вийти з домівки
    Цього мокрого дня підсніжників
    І крикнути людям пустищ:
    Збудуйте храм з дерева живих беріз.
    Нехай він вічно плаче,
    Якщо вам вже несила.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   6