ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Маркіяна Рай
2018.04.20 00:11
Плакучі дощі.
Дрімучі, замріяні роси.
Розчісує вітер верби загадкової коси.

Давно вже не ті.
Давно не мовчали у очі.
Віддали усі сподівання у руки холодної ночі.

Марґо Ґейко
2018.04.19 22:53
Здавна казали мислителі Сходу –
Двічі не зайдеш у ту ж саму воду.
Я уявляю собі це інакше –
Все, що було, залишається. Наче.

Бог розділив твердь і воду. Відтоді
Здійснює коло вода у природі.
Лине в людину і в світ із людини,

Ігор Деркач
2018.04.19 20:21
У мене є дитяче запитання
можливо і на голову мою,
яке собі, буває, задаю:
- А що то буде як мене не стане
у цьому нікудишньому раю?

Я не боюся, що Отець почує
крамолою озвучені уста.

Микола Дудар
2018.04.19 13:55
Сегмент жаровні… жару повно
І настрій наче без питань…
Ти споглядаєш оком Овна
А я Тільцем, чомусь, поглянь
Як виглядає наш таблоїд…
На цілий всесвіт зокрема
І ми удвох, нас тільки двоє
В кімнаті затишно, зима

Адель Станіславська
2018.04.19 09:18
Так мало людей, до яких не зникає довіра.
Лиш жменька людей, до яких не минає любов.
Так часто між світла - і сумно, і пісно, і сіро...
І тяжко збуватись своїх добровільних оков.

Прив'язок своїх... що до муки, й до болю, до... крику.
О ні, то н

Олександр Сушко
2018.04.19 07:26
У нас прагматичне сторіччя,
Працюють дитина, спудей.
Пописує геній про вічне,
А я - про звичайних людей.

Поети живуть в закарлюках,
Трясуть над папером чуби.
У брата ж порепані руки -

Сонце Місяць
2018.04.19 03:38
возвеселімося

габебіт гумус нас
безсилих та
дум спіро сперо ~
лунарний джаз
пристойне пекло
shall we

Лесь Українець
2018.04.19 02:52
Ой не треба мені слави,
Не треба відзнаки,
Не тому я по вокзалах
Блуджу, як собака,

Щоб у мученики церква
Мене записала,
Поки в попа черево

Шон Маклех
2018.04.18 23:02
Сучасне)

Джеймсу Ебботту Мак-Нейлу Уїстлеру. Щиро.

Бавляться люди серцями
Наче м’ячиками:
Кидаю своє серце – ловіть!
Ловіть, любителі ностальгічних поезій,

Іван Потьомкін
2018.04.18 16:41
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.

Ігор Шоха
2018.04.18 14:10
Весна, не упускаючи моменту,
і поле гріє, і дощі дає,
аби винаймачі цієї ренти
отримали до осені своє.

Зима одразу скочила у літо
ярами і лісами у луги,
і талою водицею умиті,

Ірина Вовк
2018.04.18 12:24
Я... гілочка-гагілочка
над пупляшком дитини...
Я – пісенька... Я – писанка,
колисонька Вкраїни.
Я визрію, я вимрію –
і дам життя росточку.
Я стільки зим у вирію
лежала в сповиточку.

Світлана Майя Залізняк
2018.04.18 11:50
Грає синє сусло...
Повна бодня... піна.
А митець охочий - наскиртує сіна,
сяде в холодочку, мріє... чистить пера.
Муза нахилилась - пишногруда Лера:
"Напиши про вічне... Чом такий ледачий?".
"Граб скрипить натужно... собрат мій неначе".

Володимир Бойко
2018.04.18 09:57
Ніхто й нізвідки
Йде у небуття –
Незнаною
Стезею в невідомість,
Намарне
Проминаючи життя,
Нічого
Не лишаючи натомість.

Ольга Паучек
2018.04.18 07:25
В дитинства сад, країну мрій,
Пору духмяну
Верби листочками розвий
Весну рум"яну,

З душі полову розмети,
Веселий Вітре,
Для запізнілої мети

Олександр Сушко
2018.04.18 06:38
Я доживаю вік на самоті,
До павутини вже не дотягнуся.
Домашній кіт вмирати десь утік,
А я роздав пісні, борги, інклюзи.

І так на цьому світі пережив.
А Бог сказав: - Живи. Служи народу.
Черпає люд з колодязя душі

Сонце Місяць
2018.04.18 02:51
чи сума всіх сум
визначається нині
чи хмари шпатлюють
небесне & синє
собі арлекін
заведе старовинний
платівковий програвач
крізь вітер & хміль

Маркіяна Рай
2018.04.18 01:36
Смійтеся з мене, зимові мої страхіття!
Я у зело увібралася, пишне, квітчасте.
Он, позад мене, гинуть сумні століття,
Рвуть коренищем історію на лахміття,
В небо возносять невпинного ліку віття,
І зомлівають, мов перевдягання часте
Зморює їхню плоть.

Вікторія Лимарівна
2018.04.18 00:34
Женщина многого хочет:
Мира, любви и достатка,
Чувства дарить без остатка.
Может читать между строчек,
Если, конечно, захочет.
Всех, призывая к порядку,
Среди словесных баталий,
Молнии, искры метая,

Оксана Дністран
2018.04.17 22:06
Люблю весняний диво-фіолет,
Який земля бездумно випадково
Розсипала із власного подолу.
Повітря тягнеться, як мед.

Росою вмиті ніжні пелюстки
Зворушливо ховають серцевину.
Над ними завмираю безневинно

Марґо Ґейко
2018.04.17 20:15
може годі вже патрати серце на кшталт пелікана
спопелитися час на відлогому виступі скелі
і повстати із праху гнізда іскрометним канканом
розгорнуться для феніксів безміри мета-оселі

відлунають сузір’я ладами ліричного блюзу
ми в мажорі зіграємо те

Нінель Новікова
2018.04.17 14:06
Люблю я перший спалах цвіту,
Цей абрикосовий салют!
Обліплені, як снігом, віти –
Окрасу сірого ще світу,
Краси земної абсолют.

Блаженні бджоли-трудівниці
Гудуть позмінно цілий день.

Василь Кузан
2018.04.17 13:17
Ми по крові брати – наші вени шліфують ножі.
Наші предки крізь камінь бентежать ментальну свідомість.
Місце сили – це дім. Трохи скраю, на самій межі.
Наша хата – форпост, наша зброя – це правда у домі.

Ми по хаті брати. По туману, що виїв нам зір,

Світлана Майя Залізняк
2018.04.17 12:48
Я не здатна розуміти війни.
І не треба тицяти у лоб.
Ця країна - мов корівка дійна
у обрам'ї мегаНЛО.

Ось виходять - мацати і бити,
вичищати глеки й кізяки -
бородаті тлусті московити.

Микола Дудар
2018.04.17 12:19
Знаменно, интенція, сірий каптур
І кеца - останок мовчанки…
Рішив було ти переплисти Амур
Навпроти квітневого ранку
Бо саме у нім утраплення риб -
Місцева форева потреби…
Хай творча братва виплескує з рим
Свою меркантильність до неба…

Олександр Сушко
2018.04.17 10:49
Нема роботи.Друзів теж нема.
Сиджу один, дивлюся у віконце.
Чайок на таці, тістечко, хурма,
Шукаю вади у чужому оці.

Не випускаю творчості кайла,
Пегас і муза узяли у кліщі.
Коханка нетерпляча утекла,

Сонце Місяць
2018.04.17 01:26
Карикатурист малює собі сюжети. Випадкові штрихи педантичні натяки. В етері камерний моцарт, весна ось вона, радість. З-за вікон пташки, котики, алкогольний перелюб. На підступах міні без колгот, пломбір 19+, ввімкнені фонтани. Замріяні зустрічні. Активов

Віта Парфенович
2018.04.16 22:26
Я беру її біляве волоссячко до рук і чешу гребінцем, боячись зробити боляче, смикнути ненароком. Я люблю її, а вона любить мене. І я не знаю, як давно у мене ця любов виникла. Здається, я її любила завжди, ще до своєї появи у цьому світі. Сьогодні я вчус

Віта Парфенович
2018.04.16 21:55
Хто я для тебе? Розмірковую про це ще з моменту нашої зустрічі… А зустріч сталася понад три роки… Тоді, коли ми стрілися вперше, я була для тебе – здобиччю. Так, нема чого приховувати, адже виховані домашні дівчатка з доброго дива не забредуть у сумнівно

Іван Потьомкін
2018.04.16 18:25
З літами охочіш розмовлять мені
із немовлятами, аніж з дорослими.
Ну, що почуєш од дорослих?
Скарги на життя:
Податки й ціни скачуть, мов зайці...
Дедалі більше даються взнаки хвороби...
Клімат міняється на гірше...
А з немовлятами якже простіш

Світлана Майя Залізняк
2018.04.16 13:06
Ординарна кава, гам людви, Хрещатик...
Зґвалтування, вбивства... Треба все прощати?
Шоколад із Польщі продає товстуха.
Стовбури у мітах... П'ястуки та вуха...

Макарони знято. Пил, перестановка...
Полягли ягнята на перину вовка.
Слухаю, дід каже,

Олександр Сушко
2018.04.16 12:49
Волосся в носі більше не стрижу.
Підтоптаний. Дівчата до лампади.
А от сусіда - той іще буржуй!
Нову щодня кладе у ліжко ладу.

Але в столі підзорна є труба,
На місяці оглядую кар'єри.
Аж тут з авта виплигує юрба -

Ярослав Чорногуз
2018.04.16 12:36
Дивлюсь на тихий плин і згадую творця,
У хмарні небеса лелека легко лине.
Тече моє життя, як річечка оця -
Умиротворено, замріяно, спокійно.

Та спокою немов увесь зникає чар,

Ірина Вовк
2018.04.16 10:34
Веселково Великдень майнув над Шевченківським гаєм.
Писанково Христос воскресає в пасхальних хлібах.
Ти жива, моя пташко! – знеможено світу змовляю.
(Тіло кволе у пташки, та воля зате неслаба)!
Ти лети, моя пташко, на тихому вітрі попутнім,
Це ж для

Маркіяна Рай
2018.04.16 01:36
Нехай не день.
Нехай не ніч.
Нехай не підступи добра.
Нехай і не задвірки лихоліття.

В здоров'ї, чи...
В хворобі, чи...
Іще не час. Пройшла пора.

Сонце Місяць
2018.04.16 00:45
яскравий страз сезону та
відбита горлом німота
є хто зірки чита

не личить сон, не бавить фон
& зневажає камертон
стіві рей воен
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Вадим Бессоно
2018.04.13

Марія Огнєва
2018.04.09

Богдана Гайдучек
2018.04.04

Ірина Мартинюк
2018.03.27

Матей Несторович
2018.03.25

Володимир Дубровський
2018.03.23

Христина Сікора
2018.03.23






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Василь Кузан - [ 2018.04.05 10:32 ]
    ці
    ***
    ці
    паль
    ці
    неземної твоєї ніжності
    розтікаються по пульсації
    скроні
    у бездонній скрині
    пам’яті
    впорядковується рух нейронів
    нерони
    вгамовують жадобу крові
    пилатам
    відрубують зимні руки
    бо найбільший гріх
    у вмиванні

    яблука
    котяться по стінах спальні
    давні
    рани розсмоктують тіло
    фарбуючи ніч
    на біло

    невагомість
    це коли разом
    почалося і відлетіло

    а потім
    реінкарнація плоті
    віддзеркалення воскресіння
    тіні

    повертаються вівці спокою
    у ранкове вологе стійло

    засинають
    твої
    о
    бій
    ми

    05.04.18 © Василь Кузан


    Рейтинги: Народний 6 (5.54) | "Майстерень" 6 (5.69)
    Коментарі: (6)


  2. Шон Маклех - [ 2018.04.02 02:25 ]
    Папороть у руках
    Написано в мій день народження, коли мені виповнилося 103 роки. Подумав про це число трьохцифрове і жахнувся. Хоча чого б то… Хіба що припустити, що все було недаремно…

    Зазираю нишком:
    Що пише він там –
    Той старий у дзеркалі:
    Які вірші водить-виводить
    Навпаки-навиворіт?
    Хотів би хильнути з ним
    Чарочку задзеркального віскі,
    Але де там…
    Тільки кажу йому –
    Потойбічному:
    «Ти був рудим
    Наче весняне сонце,
    Став білим –
    Норвезьким полярним пугачем,
    Навіщо мене так покарано
    Чи то нагороджено:
    Таким віком безкраїм
    Чи то нескінченним?
    Певно, щоб бачив
    Жахіття й марноту
    Світу сього недоладного
    І журився,
    Над руїнами слухав вітер,
    Над пусткою співав мовчанням,
    Над прірвою казав,
    Що всюди порожньо,
    А не тільки в безодні темній
    Небуття вічного,
    Над травою промовляв шовколистяно
    Зачесував її розпатлану,
    Згадував, хто лежить під нею
    Чи то зіллям зеленим – папороттю
    Із землі проріс буттям новим,
    Чи просто думав-гадав чому
    Тобі свідком буди судилося
    Мовчазним свідком відчаю…»


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  3. Олена Кіс - [ 2018.04.01 22:44 ]
    Напровесні
    Напровесні пахне талою водою,
    Набубнявілою вербою,
    Пряними поривами потеплілого вітру
    Та чимось тривожно терпким,
    Що ось-ось має настати,
    Обвалитися на голову пташиним галасом,
    Швидкоплинним сизовинням кудлатих хмар,
    Крихкістю небесної голубінні,
    Сторукими блискавицями і першими
    Роз-ко-ти-стими пе-ре-ка-тами грому:
    «камінь-голова, камінь-голова» –
    Радісно скаче хлоп’я на одній нозі,
    А груди – напнуті вітрила,
    А в них – горнило серця
    Роздмухане сімома вітрами
    І незбагненним прагненням
    Непізнаного і небезпечного
    Та конче потрібного
    Тут, зараз, саме в цей час,
    Швидко тріпоче,
    Бо здається саме тепер
    У тому є вищий смисл
    Буття… Будь – Я!
    Безневинність і дитяча безкарність весни…
    І тобі тут є місце.
    Про наслідки думатимеш пізно восени,
    По запахах прілого листя.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.48) | "Майстерень" 5.5 (5.45)
    Коментарі: (6)


  4. Ірина Вовк - [ 2018.03.27 22:16 ]
    "Співай, соловейко..."
    Соловейко, співай свою пісню над кущем розквітлої троянди –
    Троянда дика розчулиться і заховає шипи під листям,
    Щоб не зранити твоє закохане солов’їне серце,
    Щоб не вбити його, коли спів досягне апогею…
    Співай!..
    …Співай, ще у тебе є час кохати – ще колючки не прагнуть крові…
    Ще сни кольорові витають у просторі, наче діти-ельфи…
    Так буває із тими, хто чув дивні співи Орфея і звуки старої кіфари –
    Земля і небо, дерева і скелі, люди і звірі – ввесь Всесвіт співає довкола…
    А ти – перший голос у цьому хорі гармонії Часу…
    Співай!..
    …Що там Аїд з Персефоною в ущелині між світами…
    …І Харон в мертвих водах Стіксу – чар співу й каміння зворушить…
    Мелодія в море пірнає в найглибші безвічні глибини…
    Пронизує морок осяяним німбом кохання…
    Співай!..
    Співай, соловейку… Дарма, що Орфеєве чудо з богами не в згоді…
    І серце співця, окривавлене терням, болітиме люто…
    Дар любові величний – як іскра у Храмі Мистецтва…
    Ледь на неї дихни – дуже полум’я в гору здійметься…
    Ти ж, маленька жертовная пташко, несеш тую іскру
    В позачасся Театр, де все суще у ньому – а к т о р и…
    Де наповнена чара офірна… талантом по вінця,
    Наче п’яне вино, з солов’їної крові розлите…
    Хто ту чару пригубить – почує чар-звуки кіфари
    І Орфеєвий голос в ту ж мить дивним співом озветься…

    …Розцвіте пишним цвітом троянда… червінню…червінню…
    І розкаже камінню про пісню натхнення…

    ...СПІВАЙ!..

    27.03.2018


    Рейтинги: Народний 6 (5.54) | "Майстерень" 6 (5.75)
    Коментарі: (3)


  5. Ірина Вовк - [ 2017.12.31 11:27 ]
    "Душа запрагла свята…"
    Душа запрагла свята… Дихає морозом
    ніч у середмісті Львова.
    Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
    у мерехтінні вікон. Гама кольорова
    людських життів і доль. Старим обо́зом
    зникає в сутінках печаль тяжких утрат…

    …І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
    чекає Рік Новий на крок у бутність –
    звістити світові свою присутність,
    обвіяти своїм благим теплом
    оголені дерева і дахи промерзлих хат,
    старі людські обличчя і дати їм ковток
    живий води… Мерщій ходім,
    мерщій біжім сюди,
    де Дух Різдва малює дарчі скрині –
    ми всі щасливі будемо віднині,
    бо тріпотить на Дереві Листок
    нових іще несходжених призначень,
    листок нових освідчень і освячень –
    блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
    а Колісниця Часу знай летить
    по кригах зламаних і стужах безталанних –
    Зима, мов пава, в хаті загостить
    між пампухів, малих дітей, соломи –
    і тане тінь виснажливої втоми,
    і вже малює Новорічна мить
    те Немовля у променях осанни
    і в утворі Божественної Брами
    двох срібних о́ленів у пущах первозданних!

    …Сп’янілий Дух Різдва...

    …Так спрагло дзвони б’ють…



    Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом". - Львів,2017.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.54) | "Майстерень" -- (5.75)
    Коментарі: (3)


  6. Ірина Вовк - [ 2017.11.24 16:22 ]
    Акростих із квіткою орхідеї
    З-надою
    Л-еліяно
    А-роматом
    Т-ендітних
    О-рхідей
    У-поваю
    С-миренно
    Ти – моє
    А-нгелятко!




    Рейтинги: Народний 5.5 (5.54) | "Майстерень" -- (5.75)
    Прокоментувати:


  7. Макс Личко - [ 2017.11.18 19:44 ]
    давай колись знову народимось
    давай колись знову народимось
    я так само стоятиму під твоїми вікнами
    ховаючись від світла зрадливого ліхтаря
    аби ти не вгледіла мою слабкість

    а ти собі тинятимешся не зі мною
    або за ноутом лайкатимеш мої вірші
    або малюватимеш оголених дівчат
    або спатимеш солодко як сніг

    а потім ще колись народимось
    у ще дурнуватішому столітті
    і так само не перетнемо долі
    бо паралельні не перетинаються

    2017


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  8. Шон Маклех - [ 2017.09.09 22:35 ]
    Вересове Сонце
    Плями руді на пагорбах Маг Ео* –
    Це сліди вересового Сонця –
    Світила терпкого трунку,
    Що зазирало у вікна замку Грайнне** –
    Королеви Умайлла, королеви піратів,
    Повелительки гострих мечів і міцних рук,
    Королеви вітряних гір святого Патріка,
    Королеви вітрил пошматованих,
    Що плели ми колись з синього льону,
    Та латали віршами й піснями
    Про королів гордих і орачів моря,
    Королеви блукальців та корабельного дерева,
    Що чорніло й тужавіло від солоної вохри.
    Вересове сонце пірнає в піняві хвилі:
    Руде, як наші чуприни,
    Холодне,
    Як останнє «прощай» волоцюги-шибеника
    З мотузкою-линвою на шиї воловій.
    Руде вересове Сонце зазирало в зіниці
    Шаленої Грейс О’Мейллі,
    Що бавила у пошерхлих долонях
    Дитя епохи колючої – руків’я меча.
    Руде вересове Сонце –
    Світило ліщини й форелі,
    Світило гладеньких чаш,
    Тесаних з буку твердого,
    В які наливали ель люди клану О’Флахерті***,
    Світило осінніх квітів і холоду одкровення:
    Нині воно танцює джигу острова Торах,
    Перш ніж втопитися в морі
    Серпокрилих птахів-вигнанців –
    Птахів Залізного Рістарда****...

    Примітки:
    * - У молодості я дуже любив блукати пагорбами Маг Ео ні про що не думаючи....
    ** - А я теж колись зазирав у вікна зруйнованого замку Грайнне, щоправда зовсім не так як Сонце...
    *** - Якщо хтось і цінував в Ірландії гіркий ель, добрий меч та напнуте вітрило, так це вождь клану О’Флахерті - Донал ан Хогайд Флайтбертах.
    **** - Залізним Рістардом в XVI столітті називали XVIII-го лорда Мак Вільяма Йохтара.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  9. Артур Сіренко - [ 2017.08.28 17:26 ]
    Любити будильники
    А я теж люблю будильники:
    Оті – живі, оті – хвостаті,
    Оті – кольорові і голосисті,
    Що колись проспівали кінець
    Лицедію на троні – Нерону.
    А я теж люблю будильники,
    Що люблять порпатись
    У купах сміття
    Ще тоді – на досвітках,
    Ще там – на околицях світу,
    На околицях Розуму,
    За межею добра і зла.
    А я теж люблю будильники
    З тріпотінням живого серця –
    Крові живої келихом,
    Гонорових, як саме сонце.
    Вони не дають спати
    Людям з вічно сонними душами,
    Вони не дають бачити
    Сни темні і моторошні,
    Їх зображають знаками
    На хатах, мічених полум’ях,
    Їх вишивають червоним
    На рушниках нареченої-смерті,
    Вони віщують пожежу –
    Пожежу заграви-світанку:
    Живі дзьобаті будильники:
    Птахи патлатого сонця,
    Птахи-провісники світла.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  10. Садовнікова Катя - [ 2017.08.07 19:37 ]
    Осень не наступила
    а, знаешь, даже если случайно
    вырвется наружу тепло
    то все города
    мигом здесь заиграют, будем танцевать
    мы под этим мостом.

    и ты согласись — что-то весит всё это:
    стекать мне соком,
    греть слёзы летом,
    падать дождём на асфальт,
    от жары умирать при свете.

    Ты видишь!!! осень не наступила...
    Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
    согреешь ладошки ним ты
    и на ступенях сидеть устанешь
    исчезнув в переплётах
    надежд разбитых.

    а, знаешь, даже если однажды
    кто-то умолкнет из нас двоих –
    второй подхватит дыхание слаще
    мирно уснув на сгоревшей любви.

    07.08.17.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  11. Тетяна Флора Мілєвська - [ 2017.07.30 11:18 ]
    Реальність
    Гола жінка і голі стіни. Щаслива жінка і нещасна церква.
    Ах, Боже мій (вигук), чорт забирай (вигук),
    прости мене, Господи(прохання) -
    це ж тільки стіни, це ж тільки жінка.
    - А Бог?
    - Так Його ж там немає!
    - А де він?
    - У серці!
    - У серці жінки, що оголила тіло на тлі наплаканих стін?..

    Сто років, 50, 200?
    Скільки стіни переслухали: прости,
    пробач, даруй, допоможи, врятуй, пощади...
    Вони і досі плачуть: ридають на сході сонця і вечорами,
    коли їх уже нічого не освітлює...
    Плачуть і шлють молитви-дарунки нечутним голосом у відповідь
    невідомому й далекому: допоможу, прощу, пощажу, врятую, дарую...

    Бо така їхня доля... Бо така Його воля.

    Вони простили тих, хто збивав дзвіницю, молилися за тих,
    хто розстрілював священиків на їхньому порозі...

    А сьогодні це була лише жінка за образом і подобою Того,
    хто вкладав у їхню душу молитви, плачі і радощі.
    Вони, зруйновані та незнИщені, ЯВИЛИСЯ перед людьми:
    ми є, ми чекаємо на вас, бо ми - дім Божий,
    навіть тоді, коли лишаємося купою каміння...

    - А жінка?
    - То промисел Божий.
    - ?!
    - Усе починається з жінки.


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.58)
    Прокоментувати:


  12. Садовнікова Катя - [ 2017.07.23 13:09 ]
    Я буду завжди
    Я буду завжди
    Тобі хлібом свіжим.
    Нехай нескінченний цей шлях.
    Я - є твоя правда гірка,
    Я - зірка нічна
    І я не помру на вустах.

    Я буду завжди,
    Як цукор і сіль,
    Ти - сонце, яке я люблю!
    Я виходжу всю і зтру
    Душевну ту біль
    Цілунком, що рідко бринить.

    Та тільки, коли
    Очей я зімкну собі,
    Я шепочу щось
    Так тихо-тихенько було:
    Хай блискавці край...
    Я ж бо назавжди твоя!

    23.07.17.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  13. Тетяна Флора Мілєвська - [ 2017.07.01 13:46 ]
    ***
    Уранці жінка варила каву з корицею:
    Приводила мозок до тями, -
    Прокидайся, противне створіння!
    Йшла до ванної кімнати: прокидайся, тіло!

    А душа дрімотно позіхала у дзеркалі:
    Очі були без погляду, обличчя без виразу.
    Коли ти повернешся? Питався у неї мозок.
    Та душа не чула...

    До неї долітали луною стинання тілесного "я",
    Проте душі вони були не цікаві.
    Їй було приємніше на рівні горизонту:
    Там було видно минуле...
    Вона знала й майбутнє!
    Тільки сказати не мала права...


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.58)
    Коментарі: (10)


  14. Шон Маклех - [ 2017.06.06 23:31 ]
    На стежi
    Всі йдуть – навіть схимники,
    Яким (як мені здавалось) йти нікуди,
    Всі йдуть – не вертають – не оглядаються,
    Лишають по собі речі чи то лахи,
    Чи то просто непотріб, що кидають на дорозі
    (А колись цінували, а колись збирали),
    Чи просто сліди на ґрунті зораному –
    Відкритому наче рана солдата,
    А дехто вірші – ефемерні, як анемони:
    Дехто. Але на цьому торфовищі,
    На цьому острові мохів та вересу,
    На цьому уламку, де все колишнє
    (Навіть ми – переписувачі забутих слів),
    Ми копаємо торф для жаркої ірландської печі,
    Для тепла (бо більше нам цінувати нічого),
    Для казанка закіптюженого (щось там таки на вечерю),
    А що там торф ковтнув-сховав:
    Чи то роги оленя ірландського чи то минуле,
    Чи то просто майбутнє
    Визирає з під пластів здертих
    Шкіри землі вересу:
    Хто зна: лише кинуті речі
    Душ людей, що давно пішли
    І не вернуться.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  15. Шон Маклех - [ 2017.05.27 12:08 ]
    Вино солодке літа
    Літо вином черленим
    У келих днів моїх недоречних,
    У чашу снів моїх нетутешніх
    Наливає бородатий винар-батлер,
    Пригощає мене
    Та гостей снів моїх – світів синіх:
    Кожному вусатому – по краплі,
    Кожній кралі келішок
    Трунку наче кров густого.
    Дні мої синьо-білі –
    Небом наповнені – вщерть по вінця,
    Цвітом кульбаби цятковані:
    Квітами золотих ранків:
    Ступаю серед них босоногим
    Диваком-апостолом
    Віри джмелів-вітроплавів
    Від одного острова солодкого
    До іншого нектарного й златопилкового.
    Буття моє сповнене квітковою радістю:
    Яглицевою та трохи суничною,
    Дні мої – кавалки істини:
    Одкровення наче вода прозорого,
    Наче Лютер невчасного,
    Наче Темний Патрік незаперечного,
    Наче граф-чарівник* приблудного,
    Наче Камінь Долі мовчазного**.

    Примітка:
    * - Мається на увазі Джеральд Фіцджеральд – ХІ граф Кілдер (1525 – 1585).
    ** - він і досі стоїть на горі Кнок на Теврах, хоча всі кажуть, що то не той камінь, а той камінь давно вкрали, тому він і мовчить, хоч колись і кричав часом так, що було чути по всій Ірландії...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  16. Артур Сіренко - [ 2017.05.19 19:55 ]
    Те, що сховала ніч
    Моє серце
    Стукіт копит повторювало,
    Підспівувало скорострілу,
    Шаленіло, чекаючи поцілунок кулі,
    Злітало разом з птахами в небо –
    Синє, як сон лелеки.
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі дощу весняного.)

    Моє серце
    Сховала до чорної скрині ніч:
    Ніч-ворожка, ніч – діва вовчого племені,
    Молода черничка
    З намистом розірваним (зорі),
    З розбитим дзеркалом Місяця,
    З очима-безоднями,
    Зачинила серце моє до темної скрині
    Ключем з жилавої криці.
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі, що падають з Неба.)

    Моє серце
    Співало реквієм
    Часу нашому кульгавому,
    Вторило ритму Сонця –
    Шаманом з пророчим бубном,
    Коли воно сховатись хотіло
    За виднокрай покалічений,
    Аби лишень не бачити
    Як люди людей вбивають.
    Серце моє загублене.
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі дощу весняного.)

    Серце моє
    Уривки музики
    Ховало у своїй пам’яті –
    Музики порожнечі вічної,
    Прірви бездонної – музики споглядання,
    Де загубив я тебе – у яких нетрях ночі,
    Серце моє неприкаяне,
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі, що падають з Неба.)

    Серце моє
    Кусали змії чужих снів
    Поцятковані знаками
    На гнучкому хребті межичасу: ромбами,
    Серце моє незахищене –
    Серед холоду тепле, серед білої криги черлене,
    Де шукати мені тебе?
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі дощу весняного.)

    Серце моє,
    Що дозріло так передчасно
    Стиглим червоним яблуком
    Впаде в чорноту нірвани,
    Живим годинником
    Міряє нескінченність ночі,
    Серце моє загублене,
    Яке відшукати марно –
    Серце повстанця.

    (Які вони холодні –
    Краплі, що падають з Неба.)


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  17. Шон Маклех - [ 2017.04.13 17:13 ]
    Довершено: Місто Далеке
    Всі міста далекі, а поруч лише Порожнеча,
    Місто, в яке приводить Шлях
    Чомусь виявляється містом Вічної Ночі –
    Містом в якому ніколи не сходить Сонце,
    Містом, в якому живуть сновиди
    І щоночі блукають у срібному світлі Місяця –
    Бога котів і злодіїв, свідка містерій та оргій,
    Блідого поета жорстоких казок
    І поем про Ніщо. І пророка тьми,
    В якій заблукала Істина – дівчина хвора
    З очима червоними від отрути зірок –
    Гірких, наче крихти опію, солоних, як кров,
    Бо хіба може бути хоч щось солодке
    У місті Вічної Ночі, де поснулі кондитери
    Кидають у печиво сіль замість цукру,
    А на ратуші ворон – чорніший самої тьми
    Кричить: «Часи проминули,
    Нічого відбутись не може у місті Вічної Ночі
    Спаліть свої літописи,
    припиніть друкувати газети,
    Замалюйте петрогліфи на стінах холодних,
    Віддайте рукописи хронік волохатому дему мишей!»
    А я тим часом пакую валізи,
    Складаю туди хронометри і прозорі клепсидри,
    Поїду у Місто Далеке на конику з довгою гривою,
    Сумними очима і підковами срібними,
    У місто, яке відшукати не зможе ніхто,
    Навіть пан у крислатому капелюсі,
    Що ховає свої сірі очі
    В тінь.
    Навіть він.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (7)


  18. Тетяна Добко - [ 2017.03.04 10:21 ]
    Це все було
    Це все було –
    Перехоплений погляд і подих.
    Я знаю, що ти скажеш сьогодні
    І що я відчую завтра.
    Нестримність весни.
    Замисленість осені.
    Синє небо крізь білі ночі,
    Чари дощу у сутінках душі,
    Полуничні галявини…
    Веселка, як підкова на щастя.
    Це все було…
    А відчуваєш, як вперше.
    Говори зі мною.

    2016


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.38) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Коментарі: (6)


  19. Максим Личко - [ 2017.02.25 15:53 ]
    давай колись знову народимось
    давай колись знову народимось
    я так само стоятиму під твоїми вікнами
    ховаючись від світла зрадливого ліхтаря
    аби ти не вгледіла мою слабкість

    а ти собі тинятимешся не зі мною
    або за ноутом лайкатимеш мої вірші
    або малюватимеш оголених дівчат
    або спатимеш солодко як сніг

    а потім ще колись народимось
    у ще дурнуватішому столітті
    і так само не перетнемо долі
    бо паралельні не перетинаються


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  20. Артур Сіренко - [ 2017.01.21 23:05 ]
    Крижаний архангел
    Брудної зими і сльотавої осені
    Тиша.
    Епоха змішує у горнилі пристрасті
    Сніг з кавалками бруду:
    Сірість.
    І тільки
    Тіні усмішки в зіницях черепа
    Нагадують про паяців безчеревикових
    Не нашого цирку – ясеневого
    (Три жмені срібла
    Ночі позіркованої:
    Срібла для куль).

    А десь сурмить крижаний архангел,
    І тіні сині над світом холоду
    Води, що стала крицею,
    Води – буття прозорого,
    Води – першопочатку дзвінкого
    (На камені – краплями,
    У висотах – крижинами).

    Взимку нудьгують коні:
    У свічаді ока далечінь сталева,
    Взимку нудьгують круки:
    Чорні – на снігу білому:
    Їм літати над простором
    Біло-сірим застиглим,
    Їм дзьобати жниво війни застигле.

    А десь сурмить крижаний архангел,
    Нам – пісню звитяги горами повторену,
    Нам – музику холодної вічності,
    Нам – кантату лету нестримного,
    Нам – номадам неосяжного.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  21. Голубка Мирна - [ 2017.01.06 06:46 ]
    Кружка з полиці
    Якби лише вона промовити могла!
    Про що б тоді заговорили ми ?

    Що б перше проказать зуміла?
    -"Hello beautiful!"
    -як маю догодити тобі сьогодні?
    -видається мені,що ти бажаєш обіймів?
    -добре та затишно бути з тобою.
    Вже серце не хвилює плин часів.
    допоки п'єш свої півлітра чаю.
    Пригоршню відміряно спогадів тобі .
    В пакеті жасминового чаю ,
    Може хто знає,що в ньому зібрані думки.
    Якби не він, цідивби їх крізь зуби.
    та застрявав поміж отих миШлів..
    Немовби фрагментарним ставши,
    ти відділивсь від того,що було й що є.
    До дна ти випив світ цей .Залишив пустоту
    Та забажав піднятись вище.
    за межі чашки подивитись.
    фантзіям вже місця не було.
    ти вийшов поза них.
    перед очима пропливали далі,в яких бував і
    слід лишав на фотографіях .
    На них цвіла черешня, і сміху гомін долинав.
    Уже не буде так як було.
    Перемінилися світи.
    І в памяті лишились люди.
    Як сироти покинуті узбіччям памяті..
    Вони лишились такі,як були
    в фіксований відрізок часу.
    І легковірні й грізнодумні.
    Були і ті,пройдисвіти,
    Що правдомолять тілько третім разом
    за третім разом ти для них і жив..
    Тепер переплились дороги їх, в клубочок ниток заплелись.
    дорогою ішовши їх розмотував.
    Надіючись свій шлях додому віднайти..
    Примарилось..Чашка не мовила ні слова.
    І поговорив подумки з собою.
    І чай допив до краплі,лиш зрозумів,що розбрелись всі думи.
    Добре,що хоч зубами вже більше не цідив..
    В пакеті чайнім зібрані думки.
    Якби не він цідивби їх крзь зуби.
    І центрифугою від мене розійшлись..
    щоб знову довелось з'єднати букви всі до купи.
    "Нello beаutiful!Як маю догодити тобі сьогодні?"

    10 жовтня 2016


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  22. Шон Маклех - [ 2016.11.11 00:58 ]
    Довершено: Місто Рудих Чуприн
    Місто, в якому поселилося сонце
    І фарбувало кожну чуприну
    Хлопчика-шибайголови
    І дівчиська замріяного
    В кольори помаранчів стиглих,
    В кольори сонячних зайчиків.
    Місто, в якому
    Все так поцятковано
    Веснянками і днями світлими
    (хоча була й темрява
    І то не десь, а навколо),
    Але в місті рудих чуприн
    Завжди було сонячно
    (Може тому що музика,
    А може тому що душі
    Завжди були сонячні –
    В місті рудих чуприн
    На оцьому зеленому острові),
    А ви ще питаєте,
    Чому ми на День святого Патріка
    Вдягаємо капелюхи зелені
    І фарбуємо свої руді чуби
    Чорнилом зеленим –
    Кольором трави і пагорбів.
    Може тому що у нас надто сонячно,
    Може тому що нам надто весело,
    Завжди коли грає скрипка…
    Серед вулиць шевців і мулярів,
    Серед вулиць каменярів вільних,
    Серед димарів до торфу звиклих,
    Ми будуємо своє місто
    Із сонячних зайчиків.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  23. Артур Сіренко - [ 2016.11.10 01:19 ]
    Сира тінь моя
    По річці життя норовистій
    Перекатами та вирами,
    Плесами та затоками
    Ковзають тіні – темні, кудлаті,
    І моя мовчазна і сира,
    І моя дощами осені зрошена,
    Така сама неприкаяна й непотрібна
    Ковзає. Блукає безхатьком-круком
    Багновищами очерету мислячого,
    Торфовищами осоки-мрії,
    Мокряками комишу-казкаря.
    Блукає тінь моя долиною-гленом,
    Де все завершено
    І все тільки в минулому,
    Навіть смерть і то тільки вигадка,
    Каменями-плазунами, де рінь заворожена:
    Рінь, де ховається тінь моя,
    Як в хатинці-склепі соломою критій.
    Тінь моя. Безпритульна сомнабула,
    Птаха мовчазна чорнокрила,
    Пірнай в світ прозорий води холодної,
    В світ лускатих темнословів сріблястих,
    Доки сонце не зникло,
    Доки світ не зістарівся –
    Блукай.
    Пірнай.
    Пий росу.
    І вигадуй…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  24. Шон Маклех - [ 2016.10.29 22:58 ]
    Зелена троянда в ніч на Самайн
    Шемасу Гіні – щиро.

    Зелена троянда
    Цвіте в човні рибалок,
    Що пливуть ловити вугрів
    Хитавницею холодних хвиль
    Прямісінько в Антрім –
    Там де руїни Дун Лібсе.

    Зелена троянда
    Розцвітає щоночі,
    А в ніч на Самайн пишно,
    І пахне вона особливо
    В ніч на Самайн – ніч одкровень
    І дверей – у незнане прийдешнє.

    Зелена троянда
    Серед стерні голого поля
    Біля селян втомлених і розхристатих,
    Що тішаться доброму урожаю
    Ячменю,
    Горді, як ця земля.

    Зелена троянда
    Цвіте на дереві,
    Що стало каменем
    У глибинах озера Лох-Ней,
    Яке витягли необачні озерники
    Чи то фейрі-водяники.

    Зелена троянда
    На столі дерев’яному
    Хати, де грає старий шанахі
    На скрипці свою одвічну мелодію
    Роси туману,
    І пахне старезним віскі.

    Зелена троянда
    У кошиках копачів глини –
    Синьої ірландської глини,
    З якої зліплять глеки і чаші
    Руки пошерхлі.

    Зелена троянда
    Цвіте на болоті – на торфовищі,
    Де заступ ріже землю як масло,
    Де сховок нетлінним
    Лежатиме тисячу літ.

    Зелена троянда
    Цвіте на каменях диких
    Руїн кляштору
    Серед хрестів кам’яних,
    Де писали колись літописи
    Королів Коннахту.

    Зелена троянда
    На свіжотесаних дошках
    Останньої хати
    Мого друга старого.
    І сальва,
    І «Erinn go bragh».


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  25. Голубка Мирна - [ 2016.10.21 18:59 ]
    Мое дивное сердце!
    Мое дивное сердце!
    Струн мира сосредоточение!
    Ты яростно и счастливо бываешь
    Ты содрогаешься и окрыляешь

    Ты мой наставник и учитель
    В тебе все тайны мира сокрыты
    Ты беспредельное знание
    Автономность твоя-знак воли Творца!

    Твой ритм-слияние в одно,
    Пробужденная жизнь и благодарность за все
    Ты отдаешь себя безвозмездно
    Прости,что безрассудно причиняла боль тебе

    Мое драгоценное сердце!
    Я готова послужить миру и тебе!
    Будь со мною мое милое сердце!
    Я живу пока ощущаю тебя во мне!


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  26. Шон Маклех - [ 2016.10.19 01:31 ]
    Холод
    А я теж не здатний
    Жити в інших широтах:
    Сонячних і гарячих.
    Туман і мокряк ірландський
    Так в’їлися в моє тіло,
    Що сам я став білим
    Від бороди до глибин душі,
    До самих її заплутаних лабіринтів
    З вапняку – біломурованих.
    Я так звик:
    Якщо море – то конче холодне,
    Якщо берег – то конче вітряний,
    Якщо вересень – то конче пустка
    Вересова – а під ногами торфовище,
    А під торфовищем сплять королі,
    А дощ з неба завісою,
    А роса сріблястим намистом
    Холодним, як вістря стріл,
    Якщо вітер – то конче колючий
    І все в обличчя зоране зорями,
    Холодними, як все тут
    На острові зеленому озерному.
    Якщо жовтень – то конче туман
    Там, між листям кленів,
    Там, за доторком до кори явора,
    Там за пальцями ясена.
    Там.
    Де море гойдає човен,
    Де хочеться в кам’яну хату
    До жаркої ірландської пічки,
    Де запах картоплі печеної
    І кожен кухоль з дерева різаний
    Пахне старезним віскі.
    Там – де холодно.
    Там – де осінь.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  27. Шон Маклех - [ 2016.09.15 00:03 ]
    Леді Стайрс
    В Ірландії, недалеко від Дубліна стоїть замок Ардгіллан. Біля нього є міст Ардгіллан, що стоїть над затокою Ірландського моря на дорозі з Дубліна в Белфаст. Колись біля замку жила леді Стайрс. Чоловік у неї був моряком. Одного разу він пішов в море і не повернувся – пропав. Леді Стайрс довго стояла на мосту дивлячись в нескінченне синє море виглядаючи чоловіка, але він так і не повернувся. А вона все стояла на мосту, доки не померла. З того часу на мосту та в замку Ардгіллан інколи бачать привид леді Стайрс. Якщо прийти на міст Ардгіллан в ніч на самайн і зустріти леді Стайрс, то вона скине необачного подорожнього з мосту в море і втопить його. У 1998 році в ніч на самайн я пішов на міст Ардгіллан, але леді Стайрс так і не зустрів. Я розказав цю історію своєму старому знайомому – Джеймсу Карпентеру, художнику. Він не повірив мені і запитав здивовано: «Що ви там всі в Ірландії курите?» Але ця історія все не йде в мене з голови. Я ще кілька разів після того приїжджав на міст Ардгіллан в ніч на самайн, але все намарно. І тоді я написав таке:

    Леді Стайрс!
    Ви знаєте, море це теж небо,
    Таке ж інколи синє, а інколи чорне,
    І теж, коли вітряно, каламутне і непрозоре,
    Там теж плавають птахи-риби
    І череваті кити-хмари,
    Там теж любить купатися Сонце –
    Рудоволоса коханка Всесвіту,
    Леді Стайрс!
    Ви знаєте, море це теж небо,
    Воно таке ж солоне,
    Як бувають солоними заповітні мрії –
    Такі сокровенні, що кров з губ покусаних,
    Коли ми дивимось вгору або в глибину.
    Леді Стайрс!
    Ви розчиняєтесь в темряві
    Чи в молоці туману.
    І тільки ми з Вами знаємо,
    Що той міст – міст чекання вічного,
    Міст на дорозі з Дубліна в Белфаст,
    З міста Темної Гавані
    В місто Вогню Білого.
    Леді Стайрс!
    Самайн відкриває повітряні двері –
    Ворота з одної порожнечі до іншої,
    А Ви на мосту.
    На мосту Дощів і Чекання.
    На землі холодних камінних замків,
    На землі закіптюжених коминів,
    На землі диких гусей і сірої чаплі
    Я буду приходити на Міст Чекання,
    Виглядати Вашу постать у платті туману,
    Доки не вкажете мені шлях
    У небо-море…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  28. Шон Маклех - [ 2016.09.12 18:13 ]
    Друже Вiльяме!
    Він, насправді, не був і не біг бути моїм другом: коли до нього прийшла сумна старість, я був ще дитиною і не знав, що є люди які пишуть вірші зраненого серця. А коли до нього прийшла смерть, я був ще юнаком і не знав, що в цьому ж старому місті привидів і королів помирає великий поет і що я теж колись буду писати вірші про туман і людей.

    Друже Вільяме!
    Ти співав про диких лебедів,
    Про холодне небо і сіру скелю,
    Про трьох жебраків
    І скрипаля з Дунею,
    Аж раптом побачив,
    Що прийшла жахлива краса.
    Друже Вільяме!
    Ти блукав сумним пастухом
    Селищами нашої Ірландії,
    Майстрував для журби
    Човен, шив їй плащ і панчохи,
    Щоб тихо до всіх прийшла журба,
    Аж раптом у життя наше вдерлася
    Жахлива краса.
    Друже Вільяме!
    Ти писав п’єси
    Які ніхто не розумів –
    Навіть друзі, не те що глядачі,
    Які кидали в акторів гнилі овочі.
    Ти писав, що Катлін (чи то Ірландія)
    Дочка Хулігана,
    Ти писав про прокляття Адама,
    Про волхвів і ніч, що прийшла,
    Та раптом в Ірландію вдерлася
    Жахлива краса.
    Друже Вільяме!
    Ти один плакав
    Над три кольором ірландським,
    Коли вбивали ми одне одного
    Невідомо навіщо і за що
    (Бо прийшла жахлива краса!)
    Друже Вільяме!
    У чорній ірландській вежі
    Ти один вартовим лишився
    На сторожі нашого острова,
    Виглядаєш тінь короля,
    Що прийде вісником волі.
    Бо досі в Ірландії
    Панує жахлива краса...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  29. Уляна Маляр - [ 2016.09.12 17:52 ]
    Місяць
    Ніч. Небо засвітило свої ліхтарі, але найбільший з них – місяць, заховало в озері на дні.Бачи ть його тепер, лише найвища смерека, що так закохано на нього позира. Дивиться на неї і він, повелитель нічного неба – спокусник – місяць, котрий вже не одне серце склав у свій магічний ранець . Та зирить він не на неї , а вглядається крізь її гілля у даль…він видивляється когось, хто б і його серце забрав.

    «Ох ,якби ж з ‘явилась саме та, єдина...Я світив би тільки для неї і щомиті своїми срібними променями обіймав. Ткав щоночі з зоряного пилу для неї сукні і дарував різних квітів аромат. Оберігав її від усього лиха і цілував, як ніхто й ніколи не умів. Виграв би у пекучого сонця день, щоб бути з нею вічно – у будь – яку пору, у будь – яку мілісекунду дня і ночі. Віддав - усе на світі, лиш би знайшов її, саме ту…» - мріяв на дні озера одинокий і гордий красень – місяць. Мріяла, дивлячись на нього ще і досі смерека. Вгамовула всередині всепоглинаючий любові жар, тримаючись за кудлаті напівсонні хмари. У відповідь на її гарячий погляд місяць тільки усміхнувся і, мов навіжений з дна озера на небо застрибнув.

    Світить на небі місяць – князь - красивий, срібний, одинокий, що так і не пізнав кохання дар. Тягнеться вверх юна пані, величного ліса жона - смерека, що віддала своє серце неприступному місяцю.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  30. Уляна Світанко - [ 2016.08.29 19:43 ]
    * * *
    Жахлива спека.
    Серпень добряче захмелів.
    Він добре знав чого вона хоче.
    У цих очах дівочих
    крижаний холод.
    Синій холод.
    Змерзле серце судомить
    від ніжних дотиків. (Все, як ти хотів).
    Це вже не вперше…
    Гарячі тіла, сп'янілий розум…
    Тебе кидає об стіну.
    Світанок вгамує біль.
    Не вперше… Звершуй
    своє катування цілунками,
    моя Любове!
    Напівжива/мертва ще не час!
    Знову
    зболений синій погляд стріне вас…
    Невже жива?
    Ледве-ледве… Дарма!
    Ти – лялька?! Донедавна улюблена,
    закинута щойно на нижню полицю,
    вже схолола
    лялька:
    «Ма-ма». «Ма-ма».

    28.08.2016


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  31. Шон Маклех - [ 2016.08.22 14:27 ]
    Ясен
    Х’ю Рудому О’Доннеллу. Щиро.

    Там на пагорбі
    На зеленому вересовому,
    Де колись стояв замок
    З білих каменів тесаний,
    Ясен.
    А я знав, хто стояв біля брами,
    Біля брами,
    Біля воріт тисових тесаних
    Замку Болота Куликового
    (Стріляють вальдшнепів
    Кулями залізними -
    Кров по воді:
    Пливи, ріка Шеннон,
    Пливи,
    Бо кров по воді.
    Не кричи качур - лети.
    У жмені кулі залізні,
    Йде мисливець болотами
    Торфовищами куликовими).
    А очерет коні топчуть,
    А десь руїни, а десь навіть сліду.
    Ти кажеш: «Клан наш»,
    Кажеш: «Гели»,
    Кажеш: «Навіть якщо безнадійно,
    Навіть якщо смерть болотами ходить,
    Між туману клаптями,
    Болотами куликовими,
    І банші кричить,
    Цей замок білий здобудемо
    І тримати будемо,
    Доки верес гойдає вітер,
    Доки вода в криницях не висохне,
    Доки...»
    А нині ясен.
    Там, на пагорбі:
    Між небом і вересом,
    Між Дорогою. Корови Білої
    І Рівниною Тисовою.
    Цвях забиваю
    У ворота неіснуючі
    Замку давно зруйнованого.
    Ви чуєте стукіт?

    * - «Де пірнають скелі гір
    Слейт-Вуду в озерний глиб,
    Острів листяний сховався
    Чапля біла б’є крилом...»
    (Вільям Батлер Єйтс)


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  32. Шон Маклех - [ 2016.07.08 00:32 ]
    Ковток синяви
    У келихи розлита синява Неба.
    Кожному, кого забуто і зневажено,
    Кожному, хто крізь темряву йшов
    За ворота білих хмар, дорогою прозорою,
    Кожному, хто прагнув троянд черлених,
    І хреста дерев’яного чорного,
    Гілок терену і шляху довгого,
    Інколи нескінченного, завжди кам’яного,
    Кожному, хто біг з Часом навипередки,
    Хто шукав між зірками свічада -
    У келих по вінця синяви.
    Колись будуть про нас говорити,
    Колись будуть про нас мовчати,
    Колись будемо блукати ми тінями
    У царстві великому мрій і спогадів,
    Але нині келихи наші сповнені Небом,
    П’ю найперший оцю синяву -
    Ще сім ночей блукати срібному Місяцю,
    Ще сім днів вітру холодному віяти,
    Ще сім гір ногам втомленим перейти,
    Ще сім хмар птахам білим перелетіти,
    Ще сім черевиків букових протерти,
    І сім свит твідових подірявити,
    Доки Брама прочиниться.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  33. Шон Маклех - [ 2016.06.02 21:46 ]
    Клану Елiотт
    «Сині капелюхи йдуть через кордон»*
    У пошуках білого глоду -
    У пошуках квітки щастя і запашного літа,
    Сині капелюхи йдуть - шматочки синього неба,
    Минаючи сто кам’яних громад,
    Мурованих Скоттами та Рукою Сильною
    Чи то кланом Мак Гіллелайдір,
    Що приніс свій тартан на Місяць,**
    Сині капелюхи йдуть через кордон:
    Отой, що межує кельтів зі світом чужих королів,
    Отой, за яким звитяга дзвеніла мечами сталі,
    Отой, за яким кричали черговий раз перелякано,
    Черговий раз повітря хвилюючи нашим іменем,
    Тривожачи звуком: «Кельти!»
    Південною мовою берла.***
    Ми, кельти, одвічний народ Прикордоння,
    Бо живемо на межі - різних світів давніх:
    Світів буття й потойбіччя,
    Світів Землі і Моря, світів Води і Повітря,
    Напевно, тому що ми гели,
    І звикли барвити простір -
    Зеленим або синім, або просто картатим,
    Кольоровим, але волохатим,
    Малюючи в наші твіди наше життя строкате:
    Зелене воно або синє, але завжди кольорове,
    На те ж бо ми кельти - люди шерсті і кілтів,
    Люди землі вересової, пастухи овець волохатих,
    Муралі кам’яних замків,
    Співаки пісень безтурботних...


    Примітки:

    В давнину клан Еліотт називався клан Елох.

    * - «Сині капелюхи йдуть через кордон» - гімн клану Еліотт, який їм склав Вальтер Скотт.

    Білий глід - символ клану Еліотт.

    Перша людина яка ступила на місяць - Ніл Армстронг належав до клану Мак Гіллелайдір і він справді взяв на Місяць крім всього іншого тартан свого клану.

    *** - гели називали мову зайд сасенех «берла».


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  34. Шон Маклех - [ 2016.05.30 14:26 ]
    Чотири годинники чорний, бiлий, золотий, зелений
    Мої чотири годинники –
    Поводирі сліпих лабіринтами часу,
    Чотири металевих якоря,
    Що чіпляються за намул простору
    (Пливи, кораблику, пливи!)
    Чи то чотири вітрила
    У мого корабля-тіла,
    У цьому океані Часу.
    (Плинь, течіє, плинь!)
    Чорний: відмірює мені тінь,
    Її шлях короткий-обрубаний
    У темну хату Ніщо.
    Білий: нагадує зозулясто
    Про день, що минає,
    Про день неминучий,
    Про день прийдешній,
    Про день забутий.
    Золотий: це на руці сонце
    Кричить-нагадує: ти ще є,
    Мій господарю чи то супутнику,
    Не йдеш ти, а існуєш
    Разом з оціма хвилинами.
    Зелений: він тоді зупиниться,
    Як останній явір на землі-хуторі
    Всохне,
    І з його серцевини легкої
    Труну витешуть
    Для пісняра останнього...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  35. Шон Маклех - [ 2016.05.24 23:12 ]
    Темні сторінки ночі
    Моє життя – це книга стара:
    Потріпана, зачитана, без малюнків
    Але з чорною палітуркою.
    Хтось думав, що там вірші,
    А там проза – банальніша,
    Ніж спогади безхатька
    Про життя своє вільне;
    Нудніша, аніж журнал капітана,
    Що вів свій корабель іржавий
    Крізь синю пустелю моря
    І рахував щоденно
    Матросів, що вмирали від лихоманки.
    Моя життя – це рукопис,
    Лише чернетка,
    Манускрипт похмурого чорнокнижника
    Написаний горобиновими чорнилами,
    Що вицвіли на палючому сонці
    Літнього полудня історії.
    Хтось би придумав їй назву –
    Оцій книзі без змісту,
    Без епілогу та передмови,
    Але марно: такі слова вишукувати,
    Такі звуки і літери сполучати,
    Такі знаки на пожовклому папері
    Писати...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  36. Шон Маклех - [ 2016.05.21 02:56 ]
    Капiтану Ґалагеру
    Ти думав, що ліс це домівка,
    Що кожне дерево
    Такий же блукач як і ти – самотній,
    Тільки більш мовчазний.
    Ти думав, якщо то ірландець,
    То конче людина честі,
    Що луна дев’яносто восьмого року
    І Республіки Коннахт
    Буди лунати доти,
    Доки цей ліс шумить.
    Ти думав, ці пагорби
    Придумані бородатим художником
    Для чорного лева
    І вісьмох листочків шамроку,
    Що нині змія
    Вдяглась у червоний мундир,
    А що ми – клан О’Галлхобайр –
    Ми ж тут тисячі літ
    Тільки те й робили,
    Що помагали чужинцям
    І проявляли гостинність,
    Доки гості не вигнали нас
    З нашого рідного дому,
    Тобі дзвони гули: «Тір Коннайлл!»
    Навіть там – в Кастлебарі,
    Навіть там – де ти втнув
    Свій останній жарт.
    Під шибеницею...

    Примітка:
    Капітан Ґаллагер (ірл. - Captain Gallagher) (? – 1818) – таких тоді називали «Айріш Репперіз» (Irish Rapparees). Він був не один....


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  37. Шон Маклех - [ 2016.05.19 20:04 ]
    Довершено: Місто Медуз
    У Місті Медуз – там під хвилями часу,
    Там в глибині життя нашого невизначеного,
    Коли в темній, коли в каламутній,
    Інколи (коли сонячно) – то прозорій,
    Все так слизько, так огидно і так оманливо,
    Так холодно і так байдуже (навіть істина),
    І так обпікає новина кожна,
    Кожне слово самодостатнього горожанина,
    Так сліплять очі оті ядучі шмарклі,
    Оті жалкі газет щупальці,
    Оцей отруйний слиз телебачення,
    Оці нетривкі парасолі бургомістрів,
    Оці тенета їхніх керманичів,
    Оці мудреці їхні – холодці плаваючі,
    Споживачі планктону офісного,
    І пірнаючи у цей світ незворушний
    Істин банальних і огидних вигадок,
    Гадалось-думалось: та чого б це
    Мені на них ображатися,
    Чого б це мені отим містом бридитись:
    Бо не люди ж то, а медузи –
    Будуть вони слизувати й плодитися,
    Аж поки хвилі їх на берег жаркий викинуть.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  38. Шон Маклех - [ 2016.05.03 17:20 ]
    Сниво одне
    Кожне сниво – човен вітрильний,
    Що пливе у твоє завтра, сопілкарю,
    (Денце прозоре, тобі в душу
    Зазирають сріблясті риби).
    Пливи, музико, пливи…
    Кожне сниво – овече віче:
    Таке волохате й шерстистотепле
    (М’якість вовни – вовнище,
    Картатий твід – осінь),
    Кожне сниво – верблюд,
    Що бреде пустелею моєї душі
    До оази якої нема,
    До пальми, яку зрубали,
    До криниці, яку засипали,
    До ріки, яка висохла,
    До намету, який спалили,
    До жінки, яку продали в гарем,
    До сліпої дитини, яка годує щурів.
    Кожне сниво - риплячі старі двері,
    Тесані з лускуватого явора,
    З одного світиська-пекла
    В інше – таки чистилище,
    Таки потойбічне й вагоме
    (Наче якір, що кидаєш
    В прозору лагуну ранку,
    Дивишся, як він чіпляється
    За мушлі й пісок спогадів –
    Твій човен , що пахне смолою
    І рибою – таки рибою,
    Яку тебе вчив ловити
    Юнак-волоцюга
    Тесля-безхатько…)


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  39. Шон Маклех - [ 2016.05.01 01:47 ]
    Камінне життя
    Я живу між двома каменями
    На плоскгрір’ї Сумних Віршів,
    На плато Безнадійних Поем,
    В країні Переплетених Звуків.
    Якось зустрів схимника
    І то не схимника, а монаха
    Втікача від світу хворого
    У сутінки шепоту та тиші -
    Незнаних слів про Істину
    Таки з кляштору Клонмакнойс -
    Давно зруйнованого,
    Давно спаленого і потлумленого,
    Де забули навіть імено короля-дивака
    Діармайта мак Кербайлла,
    Що камінь перший в підмурки заклав
    Разом зі святим Кіараном,
    Що шепотів чи то проспівав:
    «Нехай моя рука буде над твоєю,
    О, королю-воїне, бо будеш ти
    Над усіма людьми в землі Ерінн
    Владою своєю мудрою...»
    І ми з тим монахом блукали
    Рядками сумних літописів,
    Між словами і літерами
    Страшних як життя переказів,
    А потім у ніч загорнувшись,
    Як у стару сутану подерту,
    Він пішов собі тинятися,
    А може просто блукати,
    А може не блукати, а бути
    Лишивши мене між каменями -
    Жити чи то пророчити
    Про вас - хвилин марнотратники,
    Під сонцем оцим - жовтим...

    Примітка:
    Насправді той монастир зветься не Клонманнойс, звісно, а Клуайн Мік Нойш (ірл. - Cluain Mhic Nois) — «Лука синів Нойша», заснований був у 545 році. Монах з того монастиря до мене справді приходив - у ніч на Імболк. І щось там розказував про святу Бригіту. Я навіть не спитав його коли він жив і коли помер. Просто дозволив йому згадувати і філософствувати....


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  40. Шон Маклех - [ 2016.04.26 23:38 ]
    Довершено: Місто Трави
    Є місто зелене-смарагдове-квітковане:
    Місто вусатих равликів-поспішайликів
    З хатинками-мушлями розцяцькованими,
    Листяними стінами-вулицями тонконоговими,
    Стеблиновими, тимчасовими, звіробійними
    Та мальвовими, запашними й живими.
    Там час вимірюють мохом -
    Швидкістю його росту,
    Там пророкують і проповідують
    Віщуни-слимаки слизосині словолипкі,
    Там дощ-не-дощ - подія епохи,
    Там мурашник - імперія - Олександра,
    Мало не Македонського,
    Там струмок лісовий Ніагарою
    Тече невідому куди і невідомо звідки,
    Там дерево досягає Космосу,
    Калюжа хвилями океанськими
    Колихає жабія-динозавра ненажерливого,
    Там попелиці худобою, а муралі пастухами,
    Там ніхто не відає, не знає й не здогадується,
    Що зима прийде біла
    Неминуча.
    Як смерть.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)


  41. Юрко Бужанин - [ 2016.04.24 08:25 ]
    Щораз засинаю я із твоїм іменем
    Щораз засинаю я із твоїм іменем.
    Прокидаюся з ім’ям Божої Матері.
    Що за дивна свідомости трансформація?
    Чи не вплив сновидінь це чи світу нічного?
    Чи настільки багатогранне ім’я твоє?

    2010


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (2)


  42. Юрко Бужанин - [ 2016.04.24 08:29 ]
    Я завис між твоїми сутностями
    Я завис між твоїми сутностями,
    Як між двома полюсами магніту
    Зависа металева пилинка;
    Як між панами Джекілом і Хайдом
    Зависла душа: котрий з них перетягне?

    2010


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  43. Василь Дениско - [ 2016.04.18 09:29 ]
    Сон
    З оберемком зірок
    на плечі,
    осідлавши копицю,
    сюркотав сон –
    серпанком імли
    умитий…
    Звуки
    пеленали
    та виколисували
    снопи…


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.46) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (19)


  44. Шон Маклех - [ 2016.04.12 14:16 ]
    Довершено: Мiсто Осенi
    Дієзи цієї осені (скрипка):
    Люди ідуть в простір дощу
    З парасольками чорними
    І думками сумними
    Ніби ідуть на суд,
    Ніби всі ритуали довершено,
    Ніби всі вироки винесено,
    Лишився останній - для них.
    Чорний тягар парасольки,
    і краплі: ба-ра-ба-на-ми.
    Чап-чалап місиво - а вулиці,
    А вулиці-вулиці і провулки-грати
    (На скрипках, а ви думали за...)
    Осінь закрита, як цвинтар,
    Довершена, як мелодія -
    Апокриф
    Композитора відлюдькуватого
    (Назавжди).
    Тонкі лінії холодних струменів
    Чи то вітру, чи протягів
    Міста паротягового
    Вікторіанського і спаплюженого
    (Клякси на сторінках країни,
    Бо кожна країна - то зошит
    Учня невдахи, схоласта чи то ваганта
    Середньовічного).
    А ви теж блукальці - студенти вічні
    Йдіть собі від кляштору до бурси,
    Від коледжу до академії,
    Може якось надибаєте
    Тої кволої мудрості
    Що буде нам сенсом
    В цьому світі жорстокому...


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  45. Шон Маклех - [ 2016.04.11 21:23 ]
    Щур, що дарує шматочки страждання
    Південними вечорами
    Країни нетутешньої
    Ні, не моєї – не зболеної,
    Не цієї вітряної Ірландії,
    А тої, де сонце гаряче,
    А ночі нестерпно задушливі,
    І не сьогодні – не цієї епохи
    Байдужої та невизначеної,
    А тої, коли літали залізні бджоли,
    І писати вірші
    Це було наче підписувати
    Собі смертний вирок,
    Шарудів серед гілок магнолій,
    Серед листя мигдалю,
    Що вже давно відцвів,
    І наплодив свої горіхи отруйні,
    Щур волохатий –
    Домовик кам’яниць-фортець,
    Господар цього дому-світу,
    Той, що подарунки приносить:
    Маленькі шматочки болю,
    Кожній людині мислячій,
    Кожному поету чи то художнику.
    Збирали їх, на нитку нанизували,
    Носили ці гірлянди й намиста,
    Носили замість прикрас і годинників
    Носили, доки життя ставало,
    Доки писали, доки бачили,
    Доки люди з кам’яними мізками,
    Очима каламутними
    І кров’ю ртутною
    Не вганяли кожному
    В серце металу шматок…


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  46. Галина Щерба - [ 2016.02.13 11:59 ]
    «ДОЩ»
    Дощ шмагає вулиці,
    Хмар рядно висить…
    Того, хто не журиться, -
    Серце не болить.
    Хто не знає сумніву,
    Хто не бачить снів –
    Хай моїх понурих
    Не чита віршів.
    Хто між сотні виходів
    Бачить лиш один,
    Не зуміє викрити
    Серед мрій стежин,
    Не осилить здогаду
    Натяків моїх.
    Дощ – то не до холоду,
    Не до нових лих.
    Ніжно він зволожує
    Пагінці трави, -
    Ти моїх хороших
    Слів не розгуби,
    Переймися сумнівом,
    Сумом і дощем –
    Те, що у минулому,
    Відійде плачем,
    Того, що в майбутньому,
    Нам не досягти.
    Гладять краплі вулиці,
    Парки і мости…
    Відійшло в минуле:
    Сумніви й плачі,
    Відчаї й печалі,
    Жахи – болі на душі…
    Скільки горя було…
    Не злічить біду…
    Я в кохання вірить
    І в ДОБРО – буду!
    Крізь дощі й роки –
    Чую я – тебе,
    І слова й думки, -
    Душу мою пече.
    Серце моє самотнє
    Тужить за тобою…
    Об’явись коханий –
    Ранішньою росою…
    Скільки літ шукаю,
    А тебе немає…
    Вітра розпитаю,
    Хай же він шукає…
    Хмари – розступися!
    Дайте сонцю шлях!
    Милий, ти, з’явився
    В мене – на очах…
    Ось прийшло майбутнє,
    Ми вже – досягли!
    Гладять краплі вулиці,
    Парки і мости…
    Сонце світить явно,
    Обнімаю я тебе…

    Все це було - немарно…
    І щастя - нас більше не обмине!
    Очі твої найкращі
    Голос, стан, хода твоя –
    Все мені серцю миле!
    І сумнівів – вже нема!
    У сердець загоїлись рани,
    У душах наших – ВЕСНА цвіте,
    Відчуваю: тепло, ніжність, пристрасть – до нестями…
    Кохання і щастя – поруч з нами іде!!!
    ( 14.10 1994р.)


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  47. Вікторія Торон - [ 2016.01.24 01:48 ]
    За ті місця, в які ми повертаємось...
    За ті постарілі обличчя, що, як сухі метеликові крильця, готові скоро відлетіти,
    За ті голубці, які вона винесла в тарілці нашому втомленому водієві,
    За слова: «Все було б інакше, якби він тоді одружився з тобою»,
    За боязкі доторки загрубілим пальцем до екрану смартфона,
    За напхані в дорогу непідйомні торби, від яких неможливо відмовитись,
    За розпухлі фотоальбоми, де перемішалися онуки й правнуки з усіх родових гілок (як вони пам’ятають, хто є хто? ),
    За ту худеньку незрячу кицю у дворі, яка, певне, не дотягне до кінця року,
    За втрачену жвавість ходи і почуттів,
    За сльози, які завжди напоготові,
    За тишу маленьких міст, які існують століттями і згадувались ще в літописах,
    За чорно-білі дитячі фото тебе і твоїх друзів, де всі ще разом і сміються,
    За вишиті рушники й сорочки,
    За матір Божу у квітах на кожному повороті дороги,
    За «всіх і все», як співають у церкві...
    І за ту нещасну кицю...

    2015


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.46)
    Коментарі: (2)


  48. Тетяна Добко - [ 2015.12.12 10:43 ]
    Незнайомка
    Чим приваблює незнайома жінка?
    Поглядом, ходою, поставою,
    тим, що проходить повз?
    Незнайома жінка, як далека свіча,
    як картина, яку не забути і не збагнути,
    як дощ, що не торкаючись одежі,
    падає за комір і дістає тіла.

    2011


    Рейтинги: Народний 3 (5.38) | "Майстерень" -- (5.38)
    Коментарі: (1)


  49. Нінель Новікова - [ 2015.11.13 15:46 ]
    ***
    Коли-не коли
    ми словами скупими
    буває перекинемося
    про буденне або поетичне
    але ніколи – про почуття

    Та чому від самого голосу
    у душі виникає мелодія
    усе навколо світлішає
    і на мить зігріває серце
    тихе відлуння тієї ніжності
    непідвладної силі
    шаленого невблаганного часу?

    2015


    Рейтинги: Народний 2.5 (5.49) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (4)


  50. Шон Маклех - [ 2015.07.20 23:00 ]
    Край для рибалок
    Жити в недобрих краях -
    Покликання для старого рибалки,
    Що звик бачити в глибинах моря дім
    Не для людей — для риб
    З байдужими очима буденності
    (Мовляв, в холодних глибинах буття
    Нічого не змінюється),
    Що звик кидати плетиво
    В безодню невідомого,
    Ловити здобич в прозорості,
    Ділитися думками з птахами
    (Хоча кожен птах — думка
    Біла й легка,
    А не важка як якір).
    Для старого рибалки
    Кожна земля твердь,
    Кожне повітря — вітер,
    Кожний неспокій — хвилі.
    Тому він не шукає землі доброї,
    Не шукає землі гостинної,
    Не шукає землі спокійної,
    Не шукає землі теплої.
    Він оселяється в краях недобрих,
    Щоб дарувати хліб подорожньому,
    Надію — шукаючому,
    Зневіреному — істину.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (1)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   6