Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Юлія Івченко (1978)
Чому ж тобі так погано, сонечко, спиться без степових найсильніших у світі вовчиць?
може тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
може, її кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?




Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Як говорить каміння.
    Ми всі звикаємо до війни, як чоловіки звикають до міцності алкоголю.
    Я знаю дівчинку Олю з хрестом червоним на грудях і калиною на устах.
  •   **********************************
    наліво — пістолети, направо — кулемети…
    страшна війна кривавить та спопеляє край !
  •   ВІра.
    А завтра, наче вже мала бути страшна війна...
    Віра мчить вітром до найближчого супермаркету,
  •   Кармен.
    коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
    малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
  •   *********************************
    втеча це — благословення, бо ти, як ця руйнівна війна...
    що ти там знаєш про сивий Луганськ, про убивчий Донецьк?
  •   Танки.
    Я знаю, як ідуть танки по сірих асфальтам,
    як згромаджуються їх тіла у фермерській кукурудзі,
  •   2022-другий.
    От чому, саме, він, говорить і ти все слухаєш?
    Про гібридну війну, що, напевне, усіх достала,
  •   Брату " цикл " Індія"
    ми обіцяли один одному: ні — коханню!
    лише дотики слів, лише легкі розмови,
  •   Едельвейсе.
    що хотів ти мені сказати, о, мій місячний, Едельвейсе,
    що не перша я, що не друга, не десята й для тебе дитинна.
  •   Ірбіс.
    жінці вже нічого не страшно, мідно плаче за нею шипшина.
    вона в сітях липких бувала вся обплутана сном павутинним.
  •   *****************
    хай напишеться вірш, хай забудуться гірші дати,
    хай весна завітає абрикосовим цвітом у світлі слова
  •   Співчуття пану Олександру Сушку.
    Дві червоних сумних троянди
    він брату поклав на пухнасту могилу.
  •   ******************* .Переклад Марини Цвєтаєвої.
    Як багато красунь, а ти — один,
    Один — проти ста тридцяти Кармен,
  •   Гітара( переклад)Федеріко Гарсія Лорка
    Починається
    Плач гітари.
  •   Невірна дружина ( переклад) Федеріко Гарсія Лорка
    І в північ на край долини
    повів я чужу дружину.
  •   НА ВАСИЛЬКА.
    це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
    квартири й будинки прибрано святковими одежами —
  •   ***********
    А що ж ти хотіла? На вік соболині сніги наступають,
    а, ти, мов дівча соромливе і волі чарівність обвито, мов ступні
  •   Таня.( в роботі)
    Якась там Таня, стовідсоткового на нього образилась.
    Між ними виникають інтимні кольори фонем і тантричного звуку.
  •   Різдвяна принцеса.(оповідання)
    Коли надворі було, геть, біло на Святий вечір перед Різдвом і у вікна заглядали мережані малюнки зачарованих див крижаної рапсодії Снігової Королеви, бабі Анні, припекло мене скупати у якомусь різнотрав’ї сивої давнини. Хата мерехтіла теплою грубкою, запахами свіжозвареної куті, диханням духмяного узвару із сушених грушок, запашних яблук і яркавих консервованих вишень, що вніс, наче той добрий дід Мороз, із погрібничка дід Микола.
  •   Ти не умієш слухати....А, НУ, ХТО СМІЛИВИЙ--СКАЖІТЬ ЯКИЙ ВАРАНТ КРАЩИЙ ? ОБИДВА МОЇ, ВЕСЕЛОГО РІЗДВА
    От ніч волоку не спати — схлипвати губами…
    Той чоловік вів машину по полохливому льоду.
  •   Той чоловік...
    Той, чоловік з яким я інколи говорю гортензією вночі,
    на всі важкі замки від жінок повісив колючі шипшин ключі.
  •   *********************************************
    Коли — солодкі помаранчі, салюти і Новий рік,
    синичкою до Бога полечу сонячно помолитися!
  •   Рабія.( На правці.)
    вона мовчки стоїть бліда біля розчиненого вікна і дихає,
    за склом її погляд ловить нічне місто неонових ліхтарів.
  •   нотатки.
    Люди так складені із зразкових кісток зору в одну комету.
    Все просто. Біжи за іграшковими кулями і смаж святкові котлети.
  •   *********************************
    Вона перед тобою, наче млосна пава,
    в поезії нічній повільно птахом плавала,
  •   Не мовчи!
    вибач йому усе… те, як варив чорну каву диму на кухні,
    як забував найважливіші дати між зимовими мухами,
  •   Мамі.
    Знаєш, мамо, все, що вчора було — назвЕмо Дитинство.
    Рожева курточка, в’язана шапочка, м’ятне печиво…
  •   *******************
    Чому я кохала іспанця? Бо серце його з горобини,
    бо очі його — темні плеса, голос — пливуча рибина.
  •   Барви.
    Вона перед тобою, наче млосна пава,
    в поезії нічній повільно птахом плавала,
  •   ***********************
    наша з тобою зима, сестричко, починається з відчинених шаф.
    як завжди одягу, як дерев у лісі, а вдягти — ну, хіба що, — джинси.
  •   ****************************
    І коли ковід торкається її голубої зими,
    ця жінка читає книгу « Галя без голови».
  •   Для Єви. ( Серія 72)
    Ця лихоманка — яга-ягище й гаряче тіло…
    Уста-ялиці тріпочуть листям лимонно: Мамо!
  •   Ігри дорослих дітей.
    —Що ж... Задоволений? Усе, як ти хотів!
    Квартиру вимито, а душу й поготів…
  •   ********************************
    осінь складається з бунтарства стогону і вогню,
    з блискучого срібла, дикого меду і студентського — I love you!
  •   Осінь.
    Осінь приносить загострення старої хвороби,
    все, що не називаєш поезією — списуєш на тексти.
  •   ************************************************
    і коли приходить осінь, піїти починають згадувати жінок
    переважно рудоволосих із жовтим листям вплетеним у вінок,
  •   КАРІ.
    все пізнається в строгім порівняння, чи не так?
    розкішний вересень на груди сіє чорний- чорний мак!
  •   **********
    у цьому осінньому, залитому сонцем терміналі
    залишаються терпкі спогади про тебе і лагідний Київ,
  •   ************************************
    у тій тихій, осінній воді водиться жовта риба,
    у тих хвилях окличних смайликів усміхається жінка…
  •   ********************************
    четверте вересня ще не порушує правил першого і третього.
    у першому — прославляють школу, у третьому — волають пісню,
  •   зараз...
    зараз ми граємо, брате-народе, зараз іде війна,
    непрофесійні маестро виходять на осінні сцени,
  •   РОЗЕРІ.
    йому по мушлі битій все одно!
    дівчинко маленька моя, прокинься!
  •   *****************************
    ця країна була б унікальна,
    нагороджена найкращими долями зодіакальними,
  •   ЯКОСЬ ВОНО ТАК!
    дівчинка у полотняній сорочці —
    ходить площею, заглядає сивій історії в очі…
  •   ************************
    сни припливають із наших смішних світлин,
    сни визрівають із наших свідомих галактик,
  •   ПОСМІШКА ДЛЯ НАЙВРОДЛИВІШОЇ ЖІНКИ.)))
    добрий ранок, Вкраїно, як тобі твої тридцять?
    давай привітаю, бо так воно по-людськи годиться...
  •   )))))
    і коли приходить загадкова повня
    я починаю ставати інша —
  •   Листи з Кхаджурахо . Цикл " Індія"
    можу тебе запевнити: папороть тут не цвіте.
    барвисті тук-туки подають сигнали, аж до небесних стель,
  •   ************************
    я розповім тобі тисячі відомих версій,
    про те, що мистецтво — духовна свічка прогресу,
  •   Вже є...
    він брав парасолю, чорну свою парасолю,
    він йшов крізь дощі на важку і потрібну роботу,
  •   Кіт і поет.
    — Це життя я знаю краще, — говорить кіт.
    як муркотіти і в кого просить смачніший обід!
  •   Для Любочки.
    —Щось ведмедик мій не в дусі!
    Приголуб його, бабусю,
  •   Авто — шлях — море.
    і коли ти до неї, нарешті, стаєш прихильна,
    погоджуєшся з гудінням мотору і запиленим вікном,
  •   Там. Або, майже, проза...
    Я б тобі сказала усе недоказане та чи треба?
    Про те, що коли я лишилась одна — у тобі виникає шалена потреба:
  •   ****************************************
    побудуй мені дім, щоб всередині декор і червона цегла,
    щоб зелена канапа та з червленого дерева стелажі для моря книжок.
  •   ***************************
    ну як ти там? що ти думаєш, мій колишній?
    по моїх дотичних словах вже відплакали зрілі вишні,
  •   ***********************************
    коли спадала докучлива спека, вони їхали на велосипедах,
    вітер сміливо ворушить її русяве волосся і білу футболку,
  •   ЧЕБЕРЯЙЧИКИ, (УСІ РОЗДІЛИ)
    РОЗДІЛ-1. СИВА ДАВНИНА,
  •   Інні.
    та забудь ти про нього...махни рукою:
    — Давай… Давно пора!
  •   Дорога. (РЕДАКЦІЯ)
    у дитинстві—зав'язувались банти, як у ляльки Мальвіни,
    училились уроки, до школи носились квіти, збивались коліна,
  •   Враження від липня.
    так ото...супермаркет, аптека, набридла лікарня…
    думок розхрисані рядочки та салатова спальня…
  •   Секс.
    cекс—квіти на підвіконі, що ти обирав у сусіднім кіоску,
    легке торкання розмови з присмаком горобиної мадери,
  •   Спека.
    у цій набридливій спеці,
    у цій недоречній пиловій бурі
  •   ****************
    добре… я згідна… будь вірним з нею, бо це природно…
    ти так і навчивчився поважати мою магічну свободу...
  •   Ніч перед...
    ну добре, хочеш бути свідком високого злету, то будь,
    аби не прийшлося падати звідти, де тонко і зразу рветься,
  •   Дотики Бога.
    що зробиш... вона не схильна до описової лірики,
    її тривожать занурення в океани геніально-заглиблених істин,
  •   —Поезія—це не рима…
    спека, неначе нуга, починає стікати по вилицях Києва,
    перші сходи вcтають, які він у вчорашньому статусі виявив:
  •   ***********************
    тату, тату, таточку золотий,
    захисти мене від його згорблених кулаків,
  •   ***********************( РЕДАКЦІЯ.)
    а що вірші? у синю кануть лету…
    ми із тобою зовсім, друже, не поети.
  •   Очі кольору блакитного підсніжника.
    твої очі, кольору блакитного підсніжника
    проникають у мене, жінко серпневих контрастів,
  •   Розмова з іноземцем.
    —Процес старіння—така невдчна справа...—
    казала вона із посмішкою золотого удава…
  •   Ліки для Христини.
    по вулиці Межигірський Христина іде до бару.
    в Христини дірки у серці і попіл вчорашнього згару,
  •   Каблучка.
    в якійсь кав’ярні, десь опісля четвертої,
    вона, як дика кішка, починає ставати відвертою:
  •   Ну... добре, добре...
    ну… добре, добре… давай не будемо про погане,
    ламати собі життя, не здійснювать плани.
  •   Індіія. Цикл. 1.
    дівчинко з очима виноградної лози,
    дівчинко із засмагою на плечі!
  •   Смерека- Сократ.
    опісля сьомої починає спадати набридла спека,
    відчувається вологість вечора і свіжоскошеної трави,
  •   Я тобі буду...
    я тобі буду усе говорити відверто,
    ти записуй мої думки і монети.
  •   Убивчі тексти.
    говорять, що останнім часом у мене убивчі тексти,
    що витягую гостре лезо без тіні сумнів і протестів.
  •   Сарна.
    тільки не треба лицемірити,
    дивитися, як на убогу леопардами- звірами,
  •   Євпраксія.
    куди вона завтра піде із крильцями обгорілими,
    хіба, що взірцеві мрії саджати на свій рокрилений аеродром?
  •   ***********************
    десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
    отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
  •   ***********************
    десь на лівому березі, де кінчається білий світ
    він на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу.
  •   Дифтонги.
    дай мені руку,
    вночі ліхтарями світи,
  •   Перехідний вік.
    у тобі зараз, чи зелена трава, чи грубе каміння…
    все це дуже важливо, коли стукає юна азбука морзе.
  •   Кохання навідстані.
    він був, як кратер— нічні зміни: конвеєр, конвеєр, конвеєр…
    завод радіодеталей ритмічно накопичував втому в ногах…
  •   Розмови у віршах.
    вона занотовувала кожну їхню розмову у вірші,
    усе його розпатлане життя, що він прожив без неї,
  •   Шкодувала.
    початок літа був прохолодним
    і мерзли клени в старому парку.
  •   Листи.

    та перша боялася признаватися, що розлучена,
  •   Євангеліні.
    і коли ти захочеш до мене іти—то йди,
    ми з тобою з одної хвилі, з одної свяченої гілки.
  •   сопрано.
    тонкі паралелі світів не можуть знайти останньої крапки …
    перетворюєшся у дощ, у насіння, що всипається в спраглу землю,
  •   Зручна.
    вона була для всі зручною, неначе шотландський плед,
    не встрявала у суперечки в черзі за сиром і щастям,
  •   Чудний чоловік.
    у мене є один чудний чоловік,
    який падає на голову, як перший зимовий сніг.
  •   І коли садиш сад...
    і коли садиш сад, рости його красиво,
    не лий у вічне слово солодкої води…
  •   Друзям.
    поряд з тобою завжди сонячні люди,
    розкрий ясно очі, побач їх у кожному русі.
  •   Про Майю.
    це жінка Майя. із своїми принципами і неадекватною поведінкою.
    любить PROSECCO , лікарську ковбасу і каву із пряженим молоком.
  •   Він говорив.
    —постав цю хвилину на паузу слухай губами.
    ти не можеш мовчати вічно!... у тебе не стане сил!
  •   Він брав парасолю...
    він брав парасолю, чорну свою парасолю.
    він йшов крізь дощі на важку і потрібну роботу.
  •   Виклик103.
    Інго, я довго хотіда тобі сказати,
    що наші кораблі завжди виходили з поза студентської парти.
  •   ота жінка...
    ота жінка, що жила із ним, була якась особлива.
    вона носила сонячні окуляри і білу, як сніг хустинку,
  •   Запах лаванди ( або злиття світів).
    сьогодні ти маєш від цього життя наступний лот
    і випадає кулька—спекти чорнично-лавандовий торт.
  •   Голодний пес.
    Навпроти моєї квартири стоїть сліпий чоловік,
    його шерсткі долоні покриває ліс звивистих рік,
  •   Панський павич. (пісня.)
    ходимо ми по колу скоро вже місяць відколи
    знову з тобою зустрілись, як в чорно-білім кіно.
  •   То ж не дихай...
    а вона не доїла вечері, а вона не доспала ночі,
    а вона у своїй постелі їла ягоди оті вовчі…
  •   це...місто.
    це місто бездонне, це місто до сліз трагічне,
    серед залізного руху твій вдих здається останнім.
  •   Люди і факти.
    тихо лягаєш спати відповідно своїм біоритмам
    і залишається мінімум часу осмислити день до кінця...
  •   Інтервали.
    — Навіщо їй ті кардинальні зміни у цьому світі?
    навіщо марнувати себе за мідяки писаниною,
  •   ****************
    і коли сонце заходило за старі гаражі,
    вона гуляла по місту в чорнім, як ніч плащі.
  •   sos -- обрамлення.
    у мене інакші світи у мене— свої паралелі,
    тобі— дві руки до постелі, мені— дві руки до пустелі,
  •   Дорослі вірші.
    У наших людях можна зустріти різне —
    можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
  •   **************
    У той день вона дуже хотіла йому повірити,
    найти всі старі листи і знову їх перечитати.
  •   Для Єви.(серія стодесята.)
    дівчинка добра, дівчинка з ніжним лицем,
    озорений погляд твій дихає паленим ялівцем.
  •   Вічне.
    Ці дротики, ці дротики в мені,
    і сто твоїх втаємнених озвучень,
  •   Ця чорна вуаль...
    Ця чорна вуаль- не для неї, ці туфлі- занадто тісні,
    ці вулиці, наче рястом, застелено людським побутом...
  •   За народними мотивами.
    Утомлений і щасливий він довго-довго рахував до ста .
    Чого ж, ти моя рибко золота, знов не даєш мені заснути?
  •   **************
    Виходячи на балкон шостого поверху,
    він випалював сигарету, думаючи про своє…
  •   ***************
    У якомусь іншому, лише їм одним відомому місті,
    він - утомлений від роботи і тривалої самоти
  •   **************
    Милий, я пам’ятаю кожну зморщечку, кожну рису,
    всі твої бездоганні слова ,які підслуховує грішний світ,
  •   **********
    вона часто за ним прибирала постіль,
    розкидану, як завжди, бо він борсався увісні та хрипів,
  •   *********
    їй би давно почисти після нього папки,
    змінити паролі,
  •   ********
    не так уже й боляче коли на твоїм узгір’ї по натоптаній схемі
    хтось позбирає до кошика ранку яблука ще зелені.
  •   Маленькій Олександрі.
    із позолоченої клітки пірнаєш прямо до ліфту,
    а між думками блукають хижі бенгальські тигри
  •   ********
    наліво - пістолети направо – кулемети…
    страшна війна кривавить та спопеляє край !
  •   .....
    плач жінко плач – глибокі твої гріхи !
    їх бачив шалений світ над світом усі боги…
  •   .....
    і він говорив їй, дихаючи прямо в лице,
    що усі хто пишуть, бідні, неначе церковні миші!
  •   врешті....
    врешті, яка різниця коли вона голосна?
    стає принишклою і мовчки іде додому,
  •   А сокирки озвались сокорам.
    чи витреш ти мою гірку сльозу,
    чи хай паде коню на гриву вітром?
  •   Що посміх по мені...
    що посміх по мені? що по мені зітхання?
    така любов була, як сніг, як перший сніг.
  •   уже бачив...
    уже бачив колись ці світлини тремкі,
    там де храм у вінку, де єднання тривкі,
  •   Розгойдана кліть.
    Ми – шматочки магнітів в пустелі пшеничних пастелей.
    Ми – розгублені діти, що клітку спокус розхитали.
  •   Коли поезія почала у мені жити. (До всесвітнього дня поезії)
    Сиділа край віконечка швидкого поїзда Москва-Дніпропетровськ
    мала п»ятирічна і замріяна. То був час мого нового народження опісля тяжкої операції на легенях. Татко жартував , як завше. Мама смуток приховала тихий, бо чи ж виживе її доня опісля такого… Мені ж так гарно було сидіти край вікна - летіли - берези, ялини, степи, люди,села, міста і небо,і сонце, як птах летіло, і я сама,наче птах…
  •   Дихати тобою...
    дихати не тобою напевне умить померти
    білі лілеї затишку мої гладенькі коліна
  •   Оце поранок...
    оце поранок узяв за руку і мовить слухай
    слухай як зимові дерева шепочуть соком
  •   Загадкове
    Знаю, до твого серденька стежечку прокладу,
    Змию косу білую та колишню біду.
  •   Думки.
    Я навчилась читати поміж рядків
    твою вселенську любов, твоє останнє бажання
  •   До доні.
    аби ти , доню жила, я ледь не померла,
    лежала важку вагітність на білій хмарі,
  •   Хіба зрозумієш...
    Хіба зрозумієш епоху струн на прозорій руці?
    У нас несумісні бажання пофарбовані різним.
  •   Троянда кольру бордо.
    Троянда кольору бордо, де бродиш кімнатою.
    Вже п’ятий день її краса про вас нагадує,
  •   Прозріння.
    Гординя – підлий гріх, а пиха – сліпота.
    Ми рвали тих дітей, мов простирадла.
  •   До міліграму
    Галузка зойкне - гуска закричить.
    Пощо той крик і ця марудна осінь,
  •   Амелі
    Амелі я украла у тебе ім»я
    а може життя хто знає?
  •   Місто надій.
    червоного кольору стомлені простирадла
    перевернуто простір вибачень безпорадний
  •   Донечці
    де та планета цитринова де ті сукні суничні
    дівчинка-лялечка грається поміж стеблин
  •   Донечці
    де та планета цитринова де ті сукні суничні
    дівчинка-лялечка грається поміж стеблин
  •   Горлиць у лісі.....
    ми – не ми
    ми плелись самі по собі а решта
  •   Тому, кого колись зустріну.
    повінь стрімких повік блаженно мовчить
    на один вдих заготовано пестощів постріл
  •   Зебра життя
    знову прийшла я до тебе великий Боже
    хоч і не варто та стала вже геть порожня
  •   Джейн
    я не знала що мистецтво прощатися на колір синє
    і нести до дітей прещасливу усмішку буває важко
  •   він
    він молодший за неї років мабуть на сім
    та байдуже хвилює душу дурна морока
  •   струміння Мавки
    оце засіяв у небі ординський місяць
    він запітнілий трохи від літнього виру
  •   вітряне і спекотне
    ця ностальгія наче твої керамічні пальці
    ніжно мене лоскочуть ласу ласкаву кішку
  •   весна моя київська
    весна моя київська висипала фарбами на двір
    де дітлахів як маку і смачні пиріжки із маком
  •   шепотіла шарілася ....
    шепотіла шарілася і текла крізь мене трава
    ти не чув але бачив облистя зелених струмків
  •   Любов
    не замести слідів рудим хвостом лисиці
    під ним бо людськ кров і давній листопад
  •   ці чоловіки...............
    ох ці чоловіки... в них звір жаги один
    їх манить в ній оранж балеток линних
  •   Отже морока ...
    отже морока ходити колом містерій
    містер Індиго тобі відчиняє таємні двері
  •   Пожежа.
    Ця багряна пожежа покірно зализує руки
    і біжить за тобою, та де їй тебе наздогнати.
  •   І боляче...
    і боляче і невтішно у грудях моїх бджолиних
    то серце моє стікає в строкату кардіограму
  •   Кармен
    дивися земля під ногами танцює це мій розлив
    це скло під ногами й роменова кров на травах
  •   а ти....
    а ти минаєш ти дівчам ідеш
    повз небеса в свої світанні спальні
  •   А знаєш....
    а знаєш що думка це те що відбудеться завтра
    а завтра все просто все поміж життя і стакато
  •   Невразлива
    оце поранок узяв за руку і мовить слухай
    слухай як зимові дерева шепочуть соком
  •   Дівча
    тіло лимонне встояне із кислинкою
    ходить і ходить між місяцем і зупинками
  •   Позолочені маківки.
    от і домірялась мрійнеце –шість маківок прогодуй
    троє протягують руки в дитячім садочку до мами
  •   Аcсоль встигає.
    у повні жмені сонця набереш
    коли засне твій берег – оберег
  •   Коли йшла по тобі...
    коли йшла по тобі то здавалися вікна сині
    роздували прозорі штори найпершим вітром
  •   не вір мені
    не вір мені я не люблю тебе
    а хочеш називай це некоханням
  •   Пресонне.
    дихати не тобою напевне умить померти
    білі лілеї затишку мої гладенькі коліна
  •   Автомобільне.
    з ким ти сьогодні мовчала жінко зі шкірою кави
    із молочним ще хлопчиком що тобою не вміє плавати
  •   Хай квітень...
    хай квітень хай гумові чоботи і рибацькі човни
    вирулюють на платформи метро обкидане піском
  •   Другу.
    як добре коли десь ти просто є
    ожиновий вінок зеленовіття
  •   Повінь.
    повінь повік і блаженне мовчання втечі
    видихи кольорів чи замріяна осторонь
  •   Замшеві чобітки.
    у замшевих чобітках по колінця в сніги
    хоч би до купи зібрати вироки і думки
  •   Я відчуваю...
    я відчуваю тебе по складах і нотах
    я розумію ти летиш випадковим словом
  •   о Господи як я люблю оцих людей
    о Господи як я люблю оцих людей
    що ждуть мене як сонечко на поміч
  •   Місячні акварелі
    коли вже зібрався подалі то їдь скоріше
    ці анемічні сніги скували схололу землю
  •   Чорно-біла.
    білим і чорним лебедем ти танцюй
    і по кровинці крилами дихай в мелодію цю
  •   Лебедине
    лебедя лагідно лебедя би мені
    лебідь щоб не зурочити лебідь бо талісман
  •   Кора
    приходив біль далекий і рудий
    приходили налякані зайчатка
  •   Маргарита
    скількми іуд блукає по світу скільки мерзотних іуд
    Майстре чекаю на дОслів та cерце сховано гратами
  •   Коси
    вона ще чорніє сльозою збирає у пелену кроки
    вона мов китайські кульки у ялівцеві дикім
  •   Вишиванка
    звабливий ранок пахне евкаліптом
    рихтує сани добрий Миколай
  •   Ноти
    а я тобі затанцюю на щастя рухливо-східни танком
    хоча це лише сон що прагне життя і зеленого жита
  •   Тихогруддя
    ця жінка танцює по битому склу і високому небу
    а небо лоскоче їй вії зимою й порізані втомою рани
  •   Вітром курячого Бога
    вітром курячого Бога і росою на повіках
    по стежках стоголосся по заплаканих стежках
  •   Аритмія
    що ти хочеш від мене старезний дубе
    що ти риєш кротом у маленьких долоньках
  •   Аритмія
    що ти хочеш від мене старезний дубе
    що ти риєш кротом у маленьких долоньках
  •   Йому потрібна
    хто ти дівчинко моя тепла хто ти добра моя любов
    чи білява циганка чи сонце брудного прожилку Індії
  •   Тобі.
    якось мені сумно –щемить серед ока скалка
    із дзеркала королеви наших колишніх літ
  •   Слова
    ці колючі слова наче в тілі замучені квіти
    ці холодні слова що байдуже кричать самотою
  •   ми з тобою
    ми з тобою не люди ми кораблі-криголоми
    ми ідемо не поруч та поруч занадто близько
  •   Фіалки.
    фіалки на вікні а ти мовчиш
    фіалки синьогруді і привітні
  •   наче любов
    наче любов у часи дефолту де я не я де він не він
    лягає уздовж печаль другосортна тріпочуть вогні
  •   Яблука молодильні.
    Нагрішиш краще, та чи не поперхнешся чужим яблуком?
    Євиним?
  •   по павутині торкаючи шкірочки щік на вдих
    по павутині торкаючи шкірочки щік на вдих
    вишиті ініціали рожево-жіночої ніжності
  •   ах
    ах какой вы правильный застегнутый до воротника
    у которого нюх на женские сплетни и дрянная рука
  •   донечці
    з очима карими з очима дивними
    кружляла дівчинка у червоному
  •   лебедя
    лагідним поглядом загортаючи лебедя
    а щоб не зурочити вішаєш зірочку-талісман
  •   Королева ( майже, дитячий вірш)
    от вже Бог послав королеву гірше мачухи -хіромантики
    Замість туфликів Попелюшці
  •   о Анрі
    бо не викажу як мовчиш чи шепочеш в грі
    як Пізанську башту з піску будує посвіт
  •   З А. Н. Вертинського.
    Де ж Ви тепер? Хто Вам цілує пальці?
    І де поділось китайчатко Лі?
  •   Радість
    адже знала напевне
    години не вистачить
  •   З Віри Полозкової
    Бернард пише Естер: « Є у мене сім»я і дім
    Я-головний, і я зроду не зрадив свободі
  •   руки твої із підсніжників
    руки твої із підсніжників подихи зашифровані
    мчить на скрипучих санях ельфова ця весна
  •   Він постійний...
    вечір весняний ходить на задніх лапах
    повний келих вина і кохання із блискавицями
  •   ходитиму коло тебе мовчатиму коло тебе
    ходитиму коло тебе мовчатиму коло тебе
    сапфіровий погляд буду ловити в рибацькі сіті
  •   весна моя київська
    весна моя київська висипала фарбами на двір
    де дітлахів як маку і смачні пиріжки із маком
  •   ти ходиш по місту великим моїм життям
    ти ходиш по місту великим моїм життям
    ти ходиш доладний і вбраний в зелену сорочку
  •   коло
    в мегабайти стече Вавилонська всесильна любов
    і проступить фальцетом світанок чаїнок натхнення
  •   я одягаю
    я одягаю його футболку білого кольору
    ніжна тканина гріє і грає в мені бавовною
  •   це ж Воскресіння....
    це ж Воскресіння Господи це Ти
    ці явори як сумовита варта
  •   і в зими
    і в зими оці прозорі ну просто навпроти Стрітення
    щораз обіцяю викинуть судоми дорослих віршів
  •   на восьмому поверсі
    у вікнах восьмого поверху куди хіба зорі дивляться
    понад дерева зморені що мають в мороз мовчати
  •   зима
    морозяні ранки сяють немов коштовності
    лід притягує сонце і сонце іде за ним
  •   що розказати тобі
    що розказати тобі, подруго давня Лиско
    як ми пливемо дружно наче німі кораблі
  •   яким би шлях не був а є моїм
    яким би шлях не був а є моїм
    іти мені ним довго і натхненно
  •   я знаю
    це занадто просто любити тих хто вартий любові
    у темнім провулку не кидає шкіру з банану на промінь
  •   Липовим цвітом...
    Серце – льодяник. Повітря занадто зимнє.
    Не пошкодуй для друзів ні слів , ні грошей,
  •   ростити волосся довге – довго линів ловити
    ростити волосся довге – довго линів ловити
    готувати їх потім із соєвим соусом і оливками
  •   Січневе.
    хіба ж ти дівчинко не понесеш свій глек
    по цій дорозі у небес світальні спальні
  •   трошечки
    трошечки надпила щоби не попсувати
    віршів чужих ходу у православнім пальто
  •   Якось мені сумно....
    якось мені сумно –щемить серед ока скалка
    із дзеркала королеви наших колишніх літ
  •   Господи, фаянсові іграшки вже не мають сили...
    Господи, фаянсові іграшки вже не мають сили
    одну єдину велику хустку накинь на рота
  •   На чернетці зими кожне слово притрушено снігом...
    на чернетці зими кожне слово притрушено снігом
    а жіночій душі подавай синіх пролісків й білих троянд
  •   і крапав біль коричневий –не мій...
    і крапав біль коричневий –не мій
    а був моїм колись затюканим зайчатком
  •   зима моя київська...
    зима моя київська післяноворічно-засніжена
    гостре загострення ніжності в бажанні писати
  •   Для усіх зозулечка кувала...
    Для усіх зозулечка кувала,
    Щедрувала словом потайним.
  •   це коли захололі пальці до Водохреща за два дні
    це коли захололі пальці до Водохреща за два дні
    і помаранчеве сонце уранці світить –не гріє мені
  •   Грудень.
    попри вітри колючі бите скло під ногами
    я народилась щасливою –донька дружина і мама
  •   біситись не треба –я пускаю веселі бісики
    біситись не треба –я пускаю веселі бісики
    і у моїх бісквітах родзинкою спить зима
  •   Анжеліка ( З Марини Цвєтаєвої)
    Темінь капели , де плаче орган
    Близькість сумирного лику!
  •   спогад розтанув як в роті м’ятна цукерка
    спогад розтанув як в роті м’ятна цукерка
    я не притрушую цукром жалі та образи
  •   давай не будем буднем сумувати...
    давай не будем буднем сумувати
    старі свічки образ підпалювати знову
  •   пекти Наполеон в Різдво аеродромне....
    пекти наполеон в Різдво аеродромне
    у пелені нести свій сміх - господній гріх
  •   Господи що я зробила лихого скажи
    Господи що я зробила лихого скажи
    виє саженним псом кожен прийдешній день
  •   вередлива кішко йдеш по сходах віршів...
    вередлива кішко йдеш по сходах віршів
    у сміливий ранок марних забуванок
  •   І пахло хлоркою ...
    І пахло хлоркою і мліли стіни навсебіч.
    І осінь зашпори тривог в дрібні долоні
  •   Молитва на кухні. ( З Наталії Хаткіної)
    Треба посуд вимити -хочеться перебити.
    Це відчай, Господи, повір, це не лінь.
  •   лодій долоні у лодіях –диво невидане
    лодій долоні у лодіях –диво невидане
    в Лорці забутися звуками білими винами
  •   могли прокидатись в одному ліжку...
    могли прокидатись в одному ліжку
    на вушко чашці всміхатися ніжно
  •   Бачиш - золотаві куполи...
    бачиш - золотаві куполи
    передзвонів голосиста віхола
  •   а сніг не йшов і ти чогось не йшов...
    а сніг не йшов і ти чогось не йшов
    і стало якось гірко до безмов’я
  •   не замести сліди...
    не замести сліди рудим хвостом лисиці
    під ним і людська кров й колишній листопад
  •   Отже морока...
    отже морока ходити по колу містерій
    містер індиго тобі відчиняє таємні двері
  •   Так, я любила їх ... Ганна Ахматова
    Так, я любила їх, оті нічні зібрання,-
    На крихітнім столі у склянці крига рання,
  •   Де ти був дотепер...
    де ти був дотепер чом не вірив що танці із льону
    беладонний мій меч коло креслив тримав оборону
  •   пиши про неї...
    пиши про неї вдаривши під дих
    розлущиш правду з волоський горіх
  •   РампУнцель, що втретє зрізала волосся...
    РампУнцель, що втретє зрізала волосся,
    цукрова дитинко мого всеголосся,
  •   Старий гульвісо...
    старий гульвісо, в капелюсі з рівних рим,
    твої двори не будуть зроду тихими.
  •   День колишній...
    день колишній, неначе вовчиця узята на мушку,
    осінь довге намисто пояснень низає на душу.
  •   Синичка.
    і що ти без неї робитимеш?
    коли не дорахуєшся дітей, повітря й на грудях родимки,
  •   від пазурів
    від пазурів рветься остання надія на денці
    підказки не треба грядуще одягнуто в кеди
  •   Постояти коло тебе...
    постояти коло тебе і знову собі піти
    бо коні твої яблуневі то не сірі коти
  •   нитка до нитки
    нитка до нитки не рветься дрібна суєта
    є лише час і залишений човен з пін –кодом
  •   І сказати сил не стане...
    і сказати сил не стане і промовчати – печаль
    гоїш ти осінню рану перехопленням мовчань
  •   Кожного світлого понеділка...
    кожного світлого понеділка посилай мені краплину любові
    як мед солодку як криштальна вода чисту а потім забудь
  •   Ти вгадав...
    ти справді вгадав я була у душі чарівниця
    білява пустунка таємна мов біла луна
  •   Чи весною?
    я напишу про тебе як ти не ходиш до мене в гості
    як зима затікає білим молоком снігу поміж волосся
  •   Вибір
    жах пожежі посіяний лиже руки червоними маками
    ще тендітний але ось- ось – і щемітиме ранами тіло
  •   Ранок
    неначе якесь прокляття – рожева личинка сну
    блокбастером увірветься і зірве здобич пісну
  •   Краснописание
    эта корявое краснописание, обряженное в стихотворенье,
    может, кому-нибудь пригодится в качестве бальзама на душу.
  •   Cчастье.
    Это она, перепачканная бледной пастелью помады,
    Боролась за счастье, верила – просто так надо:
  •   Натурель- антиквар)
    і коли ти мене приведеш у весняне цвітіння садів
    де ніхто не ходив де гординя мирська відсутня
  •   Любисток
    Третя Йордань виливає гартовану предками воду,
    Так що ізнов всі півонії рим виринають назовні,
  •   *******
    і що був він молодший за неї років на добрих сім
    хіба то роки і яка непосильна гряде морока
  •   Неадекватна.
    Це ностальгія, це ніби твої керамічні пальці,
    Повзуть по мені, лоскочуть під колінами лагідну кішку,
  •   Трави не винні...
    Я не збиралася красти ваших коней,
    Бо давно уже їх забрано, і посмішкою перелічено.
  •   Відчуття.
    Я вже без тебе не дихаю. Вдихи і видихи втомлені.
  •   ти молоком запеклася мені із кров’ю.
    ти молоком запеклася мені із кров’ю.
    серед вини, де сліпа моя сіль розпуки.
  •   Далі...
    розказано все , як є, на вушко в казки переказано,
    вмить відлітає письмо жовтого сяйва узбіч.
  •   Словаччина - Сербія.
    А до неба повзе золочена каштанів кора,
    Наче кара слова ці , рядочки пошкрябані криво,
  •   Колесо.
    Якби я була, як ти… Але двох однакових не буває,
    І краще писати у Києві ( він жартівливий дід!:))
  •   Як здрастє...
    Ну, що ж ти в’яжеш мене по руках і ногах?
    Білий пухнастий , ллєш мені воду за шию прямо з відра.
  •   Босоноге.
    У Європі давно таке не носять -
    Крила на спинах у стилі мілітарі.
  •   Ясновельможна осінь - в шибах ютубу планет…
    А осінь задихала зимно, бо жовта роса
    Впала жовтнево, немов жовтенятам на личка.
  •   Начорно списано ночі німою Наядою.
    Начорно списано ночі німою Наядою
    Сукня з настурції марить днем листопадовим.
  •   Літо фіалкове. Осінь -Софїївській дзвін...
    Люлька.
    Місяць туманний...
  •   А так воно і є. (Колискова.)
    Ніч вереснева. З коралів намисто:
    Осінь жарини любові збирає.
  •   Вічно.
    Для Ю. Лазірко.
  •   БУВАЄ....
    (блакитна троянда, не гріє, не пахне, не колеться,
  •   Інтермеццо.
    Спокій забитої осені. Ніч,
    як змарніла панянка , затискає рота
  •   БУ_День.
    Дослухати тиждень, зібратися з силою. Доста.
    До ста рахувати, бо завтра рухомість стремен
  •   Поосіннє.
    На межі, де я і жадіб душ ,
    Вимовчані безголосо всоте,
  •   ***********
    Не шкодувала ранку: шкрябала і писала,
    Щоб не ставало гірше , втішно пила лате.
  •   Стихії.

    Ця смаглявка , в якої три ноти смугасті «до»
  •   ***********
    А, щоб я не написала, ти мовчатимеш,
    Бо вразливий, як жінка, притому скромна,
  •   ******************
    Море на трьох китах, бриз на твоїх долонях.
    Синій прибій в очах, чайки замість сердець.
  •   Сіль і мед.
    Це сонце з тобою погралося в спеку таємну,
    І очі блакитні блищать, як небес бірюза.
  •   Філологиня.
    і які ж порепані, наче яблука печені, п’яти.
    якими городами ходила , філологине?
  •   Освідчення
    це сьоме твоє освідчення, голубе, мій освічений,
    наче свіча засвічена , ревно на світ весь горить.
  •   Папороть.
    Це магічний ритуал - вставати вранці,
    Пошепки нести себе до ванної і лити світ на свою голову.
  •   На ранок.
    втомлена, наче « Ніжна ніч» у Фіцджеральда,
    де згубила підбори, фламенко розбуджена,
  •   Прозаїчне.
    Києве-братику, пахнеш трамваєм розпеченим,
    Чаєм китайським і літом із теплими зливами.
  •   Чашка.
    із глека білої глини лив ти воду до чашки,
    і проливалась розмова повінню через край.
  •   Коли долюляєш.)
    Витерла хусткою неба втому твою сердешну,
    Випила, аж до денця серця твого самоту,
  •   Поетка.
    Ти читала натхненно, переплівши живицею душу,
    І наосліп махали в зіницях загострені жала мечів,
  •   Леви .
    Як труїли усі разом ненароджене немовля семимісяця,
    Як втиралися в трави домашні, а тоді пускались на лови.
  •   Стеля.
    погляд з-під брів синьою плине водою
    пересніжило до краю а чого не питай
  •   На горошині.
    безіменно гралися навзаєм, розсипалися в кулуарах горохом.
    ще з гороха царя тандем їхніх дотиків грівся потроху.
  •   Плюс і мінус.
    накоси мені накоси васильків з-під рудої коси,
    хай тобі буде пахко до згуби між малинові голоси.
  •   Гадання.
    Наговорилися…
    Мов свіжого повітря проковтнули.
  •   Маргарита.
    Ці притихлі сніжинки мовчанням течуть під шкіру.
    Шкірить пащу зима , видихаючи струму холод.
  •   Яблуневий сад.
    Холоди розстелили ряднини картатого снігу
    По садку. Любий татку, присядь, розкажи мені щось…
  •   Дорога додому.
    Ступаючи обережно, неначе на полюванні,
    Бо сльози замерзли на віях, бо віхола-зорепад.
  •   Сині троянди.
    синьоокі троянди, побризкані хвилями моря,
    розідрали долоні, шипами, чи ликом різким,
  •   Сину, ходімо до Нарнії.
    Сину, ходімо до Нарнії,
    Травнями, стежками плавними,
  •   Для Єви.
    чи фоліанти книг з рожевими фламінго,
    чи флейти ніжний спів, чи фрейліни казок,
  •   Егей, мачо...
    Не твоя …
    І виною розпорює груди.
  •   Дивні люди
    " у парі усмішка й сльоза,
    що вирвати вона не знає
  •   Два ангели.
    Два ангели схилились над тобою,
    І зберігають твій тендітний сон.
  •   Шахова королева.
    У тебе сьогодні оновлена шкіра,
    Нова філософія першого звіра,
  •   Моє серце, або лист до..
    Як тобі, моє серце?Як тобі там живеться?
    Кажеш ,ти перший янгол в Бога на небесах,
  •   Лінзи.
    Шукаємо на килимі совісті лінзи прозріння...
    Так і не знайшли.
  •   Лиси.
    В цім клубочку сплеся вся туга. Печаль озимна...
    Ні горбочка,ні хрестика. Спогад-роздертий клапоть.
  •   Переконання життям.
    " Дихати"
    Ко СеРж.
  •   Сповідь Ганнусі.

    Привіталась Ганнуся і тихо присіла на лаву,
  •   Медитації перетікання.
    І все...
    Як брязкальце об землю, впаду і стихну навесні.

  • Огляди

    1. Як говорить каміння.
      Ми всі звикаємо до війни, як чоловіки звикають до міцності алкоголю.
      Я знаю дівчинку Олю з хрестом червоним на грудях і калиною на устах.
      Їй не соромно різати солдатські штанини до тіла срібла оскалу голого,
      щоб, хоч комусь із котиків- солов’їв не рани шипшин колючих, а Божий осяяв знак,
      щоб, у якоїсь: дружини, чи у матері шелестом упалого листя серце не закололо!
      Та , якби вона хутко не повзла Розалією в’юнкою...

      Смерть — на те вона й смерть, коли вже доста напоїть!
      І Оля стає — не медик, а, майже, розп’ятий птах,і різко затягує турнікета до кісточки жилок.

      ЗНОВУ —БАБАХ!

      — ВОЗДУХ!

      А ОЛІ У СКРОНЯХ ЛУНАЄ: « Бєлиє рози… Бєлиє рози… Бєзопасни шипи!!!»

      Орлиний Орест шепоче на вушко:

      — Олю, давай ми будемО, уже на ти?
      Оля різко йому відповідає:

      — Йди ти під три чорти!

      В госпіталі польовому Оля встигає писати трагічний, до сліз роман.
      У снах їй мариться батьківська сад і ріднесенький братик: , мов квіти- братки — Роман...
      З яким вона передивилася усі дитячі фільми й вірить наївно що той десь — тут? Чи там?
      Ніжність приходить до неї хвилями, закусює губи, виймає з соснових ван…
      Оля знає, що Роман іде в камуфляжній футблочці без броніка грудьми на таран!
      Але вона — парамедик…
      У неї не має права їхати дах!

      — Це — каже Оля — рівнина впала з крутої, таточку, Зміїної балки?
      Це, може, вовчиця прийшла шукать вовченят у моїх зелених очах, чи вже забило баки?
      Ось, я маленька така, а ти мені даєш пензлика і я покриваю лаком ляльку у ванній.
      Оля сама по-ра-не-на….
      А потім до неї чалапає ліс на одній лапі …
      Перелесник із « Лісової пісні», ласо гойдає кістлявими пальцями, обвітрену орками Мавку.
      Оля приходить до тями, затягує турнікет, а потім чує знайомий голос:

      — Хлопці! Термічну ковдру! Андрію, розріж їй светра на грудях!

      — Бляха!

      Просто, Оля з дитинства ангел - невдаха.
      (Такі бувають у цьому лісі)...
      Де було мокро? Де було сухо?

      — Реве Джавелін у бідного Баха?
      Оля закочує очі… Хтось б’є каменем у « Сосну кохання»!

      — Понесли пацани! Що там тієї Олі…

      Камінь лягає і мовчки холодом думає:

      —У цих дубових планетах є нЕлюди, а є люди…
      І середина його загорається, і душа, як пожежа палає!

      — Хай би лягла піді мною. Хай би собі лежала,
      Бігли б під нами струмочки, хай би спокійно спала!

      Сни бувають казково-ніжні, неначе мама,
      сонце буває одне і то, коли кармінно світить,
      ночі бувають печальні — їм туго вигнуто брови,
      слова не відразу приходять, бо їм забракує мови.
      Щойно. Більше я нічого не можу сказати.

      Юлія Івченко. 6 серпня. 2022. р.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. **********************************
      наліво — пістолети, направо — кулемети…
      страшна війна кривавить та спопеляє край !
      час струшує з чола колишні еполети,
      бо ж кожен день — борня а кожен син — відчай
      та у солдатськім кухлику палає чорний чай.

      це скільки вже століть знов заступа на горло
      звіряча тінь орди та глушить мови гроно …
      чи ж від чужих смеркань тобі ще не холонуть
      бентежні сподівання солдатських цих долоней
      та жовто-сині квіти Тараса на іконах?

      ти мабуть міцно спиш? йому за це подякуй.
      у нього завтра сповідь із відстрілом на мир,
      і кожна мить востаннє живе червоним маком,
      і спогадом про дім, аж стогнуть явори,
      та сяє синій пролісок з-під трухлої кори.

      згадаються традиції, що зрощені з дитинства
      страгічний ряд цибулі зросте перед окопом,
      і рвати стануть струни старого бандуриста
      що також з юним хлопцем рубає злий осот
      у танкових артеріях… у піхотинських сотах…

      а як журлива пісня зірветься птахом добрим
      у вечір васильковий й до мами в дім влетить,
      його душа здобріє та стане більш хоробріша,
      й об ногу стануть тертися казок м’які коти
      та рідна ружі мова зайде в солдатські сни…

      наліво — уже танки. направо — уже гради…
      війна.. ми всі прозріли… храни Господь синів!
      гніде лоша надії їсть мудрі виноградини
      сучасних днів…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. ВІра.
      А завтра, наче вже мала бути страшна війна...
      Віра мчить вітром до найближчого супермаркету,
      згрібає до кошика сіль, сірники, гречку і пляшку вина.
      (це про всяк випадок, щоб вгамувати дурнувату паніку...)
      Віра ж завжди відчувалася, наче лілея мрій неземна,
      зараз стоїть спантеличена звістками та заплакана.

      Хутко диханням набирає номер найближчого сусіди.
      (він винен їй великі гроші, що можуть згодиться…)
      Той обіцяє, що неодмінно поверне все сонячним літом…
      Вірі враз хочеться стати керамічною вазою і розбитися!
      Та права не має, бо туляться голубами дрібнеькі діти,
      старенькі батьки та казкові вірші жар-птицями.

      Столиця бачить судоми її дорослих, рішень,
      як раз навпроти Стрітення, де лютий вистьобує люто
      народ… А щури, покидають нагріті крісельця-ліжка:
      політичні владарі, іноземні посли, публічні люди…
      Сьогодні ще й День визнання гріхів, а Віра — грішна!
      Позувала художнику, відкривши оголені груди…

      — Стрітення! — каже бабуся, що прямує до церквиці. —
      Може, й ти, дитино, підеш, бо блідуєш переляком…
      У нас, доню, славне військо: Віктори, Дениси, Гриці…
      Москалям іще покажуть, які булки в нас із маком!
      *****************************************************
      І до Божої ікони сходить Вірин жовтий відчай...
      У свічках блищить надія… У молитвах — добрі знаки…

      Віра йде по Братиславській, а дівчатко декламує
      (тут у спальному районі!) Лесю Українку стильно!
      Голос — мідна блискавиця, попадає в серце кулею:
      — Хто не жив посеред бурі — той ціни не знає силі!
      Віра промінець зловила і від паніки відтала,
      бо її земля вкраїнська вільно хвастала Ярилом…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Кармен.
      коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
      малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
      спідниця її циганська увесь рубін серця позичить,
      синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.

      бо Київ тобі не Севілья, де ридає струною гітара,
      каштани в зимових вуалях снять на Софіївській площі.
      кохання й ненависть зачинили сліпці у єдиній брамі,
      хіба, ж ти побачиш як гнівом самотність її голосить?

      тобі ж і не видно, як латунні ножі летять у неї?
      зелений ліхтарик сіпнеться десять раз лілею в ноутбуці.
      можливо, за інших обставин перетворилась у фею
      та пестила тіло гаряче та голубила мужні руки...

      лишився єдиний танець — мережити рими віршів,
      якщо вже й шовкове мовчання просвічують на ренген...
      і ти сам себе заспокоюй, що чорний лебідь облишив
      оту про яку шепочуть, що не буває білява Кармен.

      коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
      малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
      спідниця її циганська увесь рубін серця позичить
      синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.
      2022-01-26 05:45:49.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. *********************************
      втеча це — благословення, бо ти, як ця руйнівна війна...
      що ти там знаєш про сивий Луганськ, про убивчий Донецьк?
      сторінки історії недописані, коли рідний брат брата вбивав…
      ой та, врешті, заляж під телек, бо який із тебе великий боєць?
      там — смійся… там — мовчи. там — згадуй куди від тебе пішла вона.

      що ти знаєш? промовчи їй… скажи їй у цій руйнівній війні, роз-ка-а-жи…?
      ти бачив, як ворожі сапери прочісують цвіту польовому стебла?
      як спливають хвилини в операційній у хронічно- хворі ножі?
      як хірургиня, яка не впоралась із смертю — спиртом совість летально стреблює?
      як здригадась вона, коли писала? як ти вербицям віршів її перерубува ребра?

      ти знаєш, як русяві мавки бояться гуляти по тих плідних лісах?
      як піхота кожного дня вичерпує дощ із сердець спітнілих у зимі окопів?
      як там замовкають дерева, а потім гради їх перетворюють у сизий прах,
      як перепілки вилітають із нагрітих гнізд, а перепели їх святою водою кроплять?
      як там, взагалі? як там завжди? як там мама цілує дитині гарячий лобик?

      ти знаєш, як там невимовно-люто карається нашою вірою зрада?
      як там пошепки плаче Лада у жінок у військовій формі, що зразковіше неї.
      як солдат виживає від кулі, бо в нього на грудях книжка давньоісландських пісень — "Семундова Едда"?
      як там коріння із мого краю впивається в землю і стогне немислимо темно?
      як там дишуть ворожі схеми… а для тебе усе це — політичне варення!

      такий мудрий, такий дерев’яний, як старенька канапа у вашім параднім.
      де тобі знати, що втеча від тебе — то лелече збереження її малекул,
      втеча від тебе — це, мабуть, не лише Бог, а й люди витягують її із пекла...
      тобі он за горілкою у вени, а завтра за пивом, далі з печінкою до аптеки!
      Юлія Івченко. 29. 01. 2022.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Танки.
      Я знаю, як ідуть танки по сірих асфальтам,
      як згромаджуються їх тіла у фермерській кукурудзі,
      як потім через продавлений асфальт виростають чорні жоржини у грізній напрузі,
      як солов’ї припиняють співати та свідомість повільно грузить
      вчителя, який мирно блукає між шкільними партами.

      Я знаю, як фермер не лає ті танки за те, що подавили його бажаний врожай.
      Я бачила, як баби у квітчастих хустках хрестять їх металеві спини.
      І усе, що нас не вбиває, то робить сильнішими, а може готує місце у раЮ
      усім тим, хто ведуть ці танки і мають в кишені лиш світлини родин і торбу провізії,
      хоч ми їх звикли звати Володьками, Сєрьожками, Ярами...

      Чим там балують тих, хто веде ці танки? Мівіна, тушонка, згущене молоко...
      Гроші мізерні. Так — від десяти тисяч до дірки у серці… А на тому — крапка…
      Ті танки колись підіймають свої ляди відтінків і на них палять дешеві сигарети Strong
      танкісти, що жартують, поки ще далеко до фронту і деревій збирають у дніпровських посадках,
      подумки цілують ніжно дружин, ходячи по весняних площах мімімішними парами.

      Для чоловіків у танках ще не знайшли дантистів, щоб лікували зубний біль, який вони причавлюють салом!
      Для жінок у танках ще не вигадали спіднє, хоч у нас повно Андре Танів та інших прославлених модельєрів!
      Я знаю, коли розривається танк, то матері починають плакати грудьми кривавими…
      А ти тут сидиш і говориш, що кордони Харкова у найспокійнішій атмосфері:
      прокидаються після Новорічних свят і пахнуть борщем і смачними узварами.

      Пам’ятаєш, як ми гралися танками у дитинстві? І наші — перемагають! І німцям — капут!
      Зараз уже не здається та забавка наївним бавленням сестри та брата.
      Щось бринить, щось стогне, щось гукає із розстріляних Крут…
      І, може, тому маленькі дівчатка прикрашають танки на прощання живими маками,
      святими оберегами, що тче Господь на тризибі небесно-золотавим прядивом?

      Я знаю, як ідуть танки по сірих асфальтам,
      як згромаджуються їх тіла у фермерській кукурудзі,
      як потім через продавлений асфальт виростають чорні жоржини у грізній напрузі,
      як солов’ї припиняють співати та свідомість повільно грузить
      вчителя, який мирно блукає між шкільними партами.
      Юлія Івченко. 25. 01. 2022.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. 2022-другий.
      От чому, саме, він, говорить і ти все слухаєш?
      Про гібридну війну, що, напевне, усіх достала,
      про те, що, навіть, дерева мають рідну мову рухів
      і коли є потреба, то корінням її віддано захищають,
      про те, що наші закони кроять під московські лекала
      в цей двадцять другий, що щедрий брехнею у білих мухах…

      От чому, саме, він збирається на фронт з усмішкою ельфа?
      От чому, саме, він такий спокійний і мовить:
      —А, може, пташко, будемо разом?
      Тобі так личить ця біла хустинка з червоним хрестом на чорно-білому селфі,
      та там не завадить військова каска й найміцнішим гранітовим вазам!

      Вражено споглядаю, як він зосереджено дивиться на людей, наче складає з них пазли,
      як упевнено чистить берці, як пригадує клички: Грому, Лева, Ацтека.

      — Пам’ятаєш? — говорить. — Ми два дні поспіль лежали на ліжку, дивилися фільм «Корона»...
      Ти втекла від свого хворого на усю голову чоловіка і ми цілувалися, як в дитинстві.
      Тільки крутіше… Як дорослі люди, що похапцем здирають із себе одяг і зойкають совами,
      щоб завтра відшукати найтепліші спогади у паперовому почерку листя.
      І те жартівливе: "Боже, бережи королеву!» — розсипалося сміхом дзвінким, мов пурпурове намисто…
      Як ця фраза зараз доречна... Знов нас чекає гарматна війна із рудими бровами…

      Чому, саме, йому струшуєш війку з щоки, голубиш носа кирпастого,
      чому він тобі щось шепоче на вухо і ти це слухняно виконуєш?
      у нього, інколи, в горлі, засіяні пшеницею лани зазнають напастей
      і тоді ти готова для нього стати справжнім Каспійським морем!
      Хай поплаває… Хай полежить… Хай помовчить… Хай об любов погріє долоні.
      Завтра вже — камуфляж, автомат, вологі окопи й татушка тигра на смаглявім зап’ясті.

      Ти підеш?— питає. Відповідаю:
      — Піду.
      В Руки його пошерхлі, в губи його солоні
      наворожую захистом першу Вертепну звізду.
      та цілую у, майже, зимові скроні.

      Що ми знаємо про війну? Що у неї жіноче обличчя?
      Наплічник стоїть готовий й розлітаються гніді коні...
      Там, доречі, не страшно зовсім, коли стає звичним,
      коли коралові королеви тягнуть на плечах поранених чоловіків,
      коли знімають домашні корони…
      Івченко Юлія. 24. 01. 2022



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Брату " цикл " Індія"
      ми обіцяли один одному: ні — коханню!
      лише дотики слів, лише легкі розмови,
      що не напружують зіркових інів та янів,
      бо ми не уміє вчасно з’являтись додому.
      рому ти хочеш? рому й роменових квітів?
      уже за сонник, а ми — лише склад із літер?

      мені не подобаються на світлинах наші обличчя…
      леді якісь танцюють навколо тебе, певно, в червонім...
      це, уже, мій солодкий, не червень, а січень.
      в нього світлини бувають лиш біло-чорні.
      хтось тобе слухав, а хтось — намагався слухати...
      то вирізнюй оту, яка на палець врізаний дмухає.

      ну, не взяла телефон. ну, скажи, і що із того?
      там помінялись місяці, букви, тремтячі цифри…
      я не беру у борги ні слів, ні тернову тривогу.
      мрію, буває, звичайно, надівши панчішки сірі.
      ти мене усе лаєш:

      — сестричко, потрібно спати!
      на вісім карат, брате, розігнала смарагдовий катер!

      ось мій малюнок — тут тільки чорне і біле,
      наче шахова дошка. ти сам розставляй фігури.
      хочеш — Надію постав направо, хочеш Віру — наліво,
      хочеш — з’їдай морозиво слів і купайся в лазурі.
      —дами! — ти кажеш? і кожна з них — пікова драма...

      хочу я, просто, в кедах і в синіх джинсах,
      щоби пісок в обличчя там, де щемне хінді Рампхуру!
      серце моє коралове спокоєм заколисувало,
      бо там не соромно бути сліпою під сивими мурами.

      хочу, щоб рими мої не рівняли рівно,
      бо у мені ужився і Аваль і Каїн.
      може, в дитинстві багато читала Гріна?
      може, у в багатстві багато мліла за Каєм?
      рани? які там рани? то — загартовані перспективи...
      то у нас граються барсами сніжними білі зими...
      Юлія Івченко 20. 19. 2022.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Едельвейсе.
      що хотів ти мені сказати, о, мій місячний, Едельвейсе,
      що не перша я, що не друга, не десята й для тебе дитинна.
      вже спокійна така сьогодні. поряд пес мій, що зветься Лессі.
      вже стоптала чотири стежини й босі ноги в крові протестів
      і мене зачекалася річка, бо я стала вже рибка з калини.

      то забава до сліз чоловіча — ті вудилища з гачками для щастя,
      ти прийдеш, там де сойка плаче, на чоло бережищів вусатих,
      зашумиш полиновим вітром і на мене злаштуєш снасті.
      будеш вірша свого писати, годувати тим віршем станеш і промовиш:
      — для тебе Насте!
      золоту косу волосінь залоскоче та й зруйнується моя хатка.

      ти хотів, щоб торкнулася вірша, що груди звузив безжально.
      ти хотів, щоб мені заболіла та провина з пелюсток троянди.
      щоб плоди у садку моїм мерли, щоб сніги залітали до спальні,
      щоби тріскались сосни в дзеркалах і пісні не співались кохальні,
      щоб не снилися сни безсмертні про смутну любов безпорадну.

      та, хіба ж, Едельвейсе, не знаєш, що у світі брехнею правлять
      та цінують поетів по смерті, коли зломлено віть останню!
      стали вірші мені ті у скронях, наче зрубані голови втяті у палі,
      бо мережиться морок звіром лиш від думки — не вдихнути мигдалю,
      що ростив ти в книжках магічних у мерехтінні свічі з сандалу.

      все життя твоє обернули, мов на вкрадене мли попелище
      ті римовані стрічки слова, та гітара, що змовкнуть не зможе!
      я тебе не гукала зовсім, а сонних сов вирощувала на горищах.
      я хотіла злетіти в небо! та я мріяла бути небом! вище, вище, все, вище й вище...
      Боже, як же ризикнула жити, там, де не зійдуть рахманні рожі?

      ну пішли вже зі мною, Лессі, пес мій вірний, що злиже тугу.
      що ж хотів ти мені сказати, о, мій місячний Едельвейсе,
      що не перша я, що не друга?
      та визнання мені й не треба,
      хіба, білу ромашку з неба
      хай не перша і хай не друга...






      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Ірбіс.
      жінці вже нічого не страшно, мідно плаче за нею шипшина.
      вона в сітях липких бувала вся обплутана сном павутинним.
      у неї ковзання руху зміїне! у ній стрибок легкий Снігового барса!
      вона має мету — стрібнострунну, а ті сіті — марнота пропаща,
      бо провалля вона переплигне, щоб леліяти доньку та сина.

      від того, що вона зазнала, помирають орли у гірських долинах,
      арабські скакуни мчать тінню та кити стають горобинними.
      жінка мудра очима по колу водить тихо-тихо на лапках голих,
      а, коли вже обрала ім’я блакиті, то не кине й за гроші додолу!
      це воно їй дало наснагу витікати струмками сяйної рими...

      кажуть: Ірбіс—лагідна жінка, кажуть: Ірбіс — жінка — то лялька Вуду.
      хто розгледів у ній мудру жінку — той щасливим до скону вже буде!
      хто їй руку добра протягне — тому вдячиться вічним здоров’ям!
      а хто жінку ту покохає — тому світ стане літеплом васильковим...
      а у північ стане — морська русалка, а наранок — відьма скоромна.

      хто ту жінку колись образить — той метатиметься у чорній хворобі,
      хто ту жінку колись одурить в самоті захлинеться з пекельної крові.
      мудра жінка нікому не скаже, що сама відмінно думками полює…
      мудра жінка — така зараза… по шляхам у майбутність ясну мандрує...
      сліди її полишають віршів озера та сади із ясмину, що ніжаться мовою.

      а коли комусь мало крові? і коли ще й замало воєн?
      вона зніме із серця вельон і зуміє себе захистити!
      хай лопатки свої обкреше, поздирає жаско коліна,
      та хитатиме слово на вітрі хижаком, чи морським прибоєм.
      бійся краще тієї Ірбіс, поки плаче за нею дитина!

      жінці вже нічого не страшно, мідно плаче за нею шипшина.
      вона в сітях липких бувала вся обплутана сном павутинним.
      у неї ковзання руху зміїне! у ній стрибок легкий Снігового барса!
      вона має мету — стрібнострунну, а ті сіті — марнота пропаща,
      бо провалля вона переплигне, щоб леліяти доньку та сина.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. *****************
      хай напишеться вірш, хай забудуться гірші дати,
      хай весна завітає абрикосовим цвітом у світлі слова
      стане все на свої місця бо потрібно колись і стати
      поки є іще час поки серце вірить дивам.

      ту є справжнє добро. ціна йому вища розкішним прикрасам,
      тут є розуму світлість й жіночої мудрості плинна суть,
      бо боги дарують опіку лиш тим, хто землю цю красить,
      а не вовчими іклами власну випромінює лють.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Співчуття пану Олександру Сушку.
      Дві червоних сумних троянди
      він брату поклав на пухнасту могилу.
      Було в нього трему повно й дерева стогнали біло
      і звук кольорів мішався із вітами винограду,
      що з братом колись ростили.

      —Спи мій, ріднесенький Вікторе,
      Був ти за батька справжнього , був ти мені й за друга.
      Був ти мені захистом — сонцями, промінням, лугом…
      Був ти мені і ліками, коли хмарилось долі…
      Руки, оце скоцюбились й сльза гаряча поволі
      тече… Я її стираю, аж горло перехопило…
      Земля хай стане пухом, царствуй, мій брате, сміло,
      так, як в людському світі;
      серце — червона калина та козарлюга-літо,
      може, і там також можна?

      Там в небесах у Бога янголи тебе стрінуть,
      то я собі тут постОю, коло хреста на колінах.
      Ти ж був такий щасливий, коли створив я здобутки!
      Як ти мною гордився — бачили усі люди…

      Спи там собі спокійно, коли прилетять лелеки,
      я принесу тобі, братику, найсолодших цукерок.

      Дві червоних сумних троянди
      він брату поклав на пухнасту могилу.
      Було в нього трему повно й дерева стогнали біло
      і звук кольорів мішався із вітами винограду,
      що з братом колись ростили.

      Я ці слова писала поспіхом, а на вії
      солона сльоза затигла та пригадались лілії...
      Я ці слова писала нишком своєму колезі,
      другу, в якого горе вкрало з десяток весен!

      Людей, бо цінують по смерті, врешті, як поетів
      Стелиться туман яром… Брат живий на портреті…


      Царство небесне. Земля пухом, Вашому брату, Віктору. Хай спочиває спокійно.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. ******************* .Переклад Марини Цвєтаєвої.
      Як багато красунь, а ти — один,
      Один — проти ста тридцяти Кармен,
      У кожнї метеликом квітка в зубах,
      І кожна благає — ролі.

      У всіх лихоманках в очах та млість
      На червоних устах і пристрасть в’язка
      До хутра й парфумів та невинні усі,
      І всі вони — примадонни.

      Вся каторга рампи — біля юних очей
      Та пада завіса, злий грім гримить,
      У шовк запашний закутався стан,
      І хтось там милує руки.

      Від генія гриму, гримас та купюр —
      В шинок, на розправу, на загару оглядин.
      І вигуку солод о четвертій ранку,
      Із чолом гордовитим — Любіть!

      Переклад --Івченко Юлія. 16. 01. 2022.

      ***********************************
      Как много красавиц, а ты — один,
      Один — против ста тридцати Кармен,
      И каждая держит цветок в зубах,
      И каждая просит — роли.

      У всех лихорадка в глазах и лесть
      На красных губах, и такая страсть
      К мехам и духам, и невинны все,
      И все они — примадонны.

      Вся каторга рампы — вокруг юных глаз.
      Но занавес падает, гром гремит,
      В надушенный шелк окунулся стан,
      И кто-то целует руки.

      От гения, грима, гримас, грошей —
      В кабак, на расправу, на страстный смотр!
      И возглас в четвертом часу утра,
      С закинутым лбом: — Любите!

      Цвєтаєва Марина.






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Гітара( переклад)Федеріко Гарсія Лорка
      Починається
      Плач гітари.
      Розбивається
      Чаша ранку.
      О, не чекай від неї
      Мовчання.
      Не благай у неї
      Мовчання!
      Неутомно
      Гітара плаче,
      Мов вода по протоках плаче,
      Мов вітри над снігами плаче.
      Не моли її про мовчання!
      О, мовчання!
      Так плаче мороки за світанком,
      Так плаче стріла без мети своєї,
      Так пісок розпечений плаче
      За прохолодою красою камелій.
      Так з життям прощається птаха
      Від загрози зміїного жала.
      О, гітара, бідна жертва.
      П’ять спритних кинджалів!
      Юлія Івченко.

      *******************************************
      Начинается
      плач гитары.
      Разбивается
      чаша утра.
      Начинается
      плач гитары.
      О, не жди от нее
      молчанья,
      не проси у нее
      молчанья!
      Неустанно
      гитара плачет,
      как вода по каналам — плачет,
      как ветра под снегами — плачет,
      не моли ее о молчанье!
      Так плачет закат о рассвете,
      Источник teksty-pesenok.ru
      так плачет стрела без цели,
      так песок раскаленный плачет
      о прохладной красе камелий.
      Так прощается с жизнью птица
      по угрозой змеиного жала.
      О гитара,
      бедная жертва
      пяти проворных кинжалов!










      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Невірна дружина ( переклад) Федеріко Гарсія Лорка
      І в північ на край долини
      повів я чужу дружину.
      гадав, що вона невинна.

      Було то вночі Сант-Яго —
      та мов би, змові тій раді
      околиць вогні згасали
      й замерехтіли цикади.
      Я сонних грудей торкнувся,
      провулок останній покинув...
      як жарко вони відкрились
      зап’ястями нічок жасмину.

      Спідниці під шурхіт крохмалу
      вухам моїм задрижали,
      неначе шовкова завіса
      розкромсана злими ножами.

      Вростаючи в місячну сутінь,
      буркотіли дерева глухо,
      та собачою, далекою люттю
      наздоганяла нас зойки лугу.

      Там, де блакитна ожина,
      де очерети край плеса,
      в білий пісок я впечатав
      її смолянисті коси.
      Зірвав я шовкову краватку.
      Вона вбрання розметала.
      Ремінь я зняв з кобурою.
      Вона — чотири корсажі.

      Її жасминова шкіра
      сіяла перлинами теплими
      ніжніше від сяйва місяця,
      коли він по склу слався терпко.
      А стегна круті їй метались,
      мов зловлені риби-форелі,
      то місячним холодом стигли,
      то білим вогнем горіли.
      Це кращою в світі дорогою,
      до ранкової першої птиці
      мене в цюю нічку мчала
      оксамитова кобилиця…

      Хто видить в собі чоловіка,
      нескромним бути не личить.
      не повторюсь вже й довіку
      в тих словах, що вона шепотіла.

      В піщинках і поцілунках
      вона пішла на світанку.
      То в кинджалах трефових лілій
      здоганяючий вітер рвав бранку.

      Я вів себе серцем пристойно,
      циган до смертного часу.
      Я дав їй скриньку на пам’ять
      та більше не став зустрічатись.
      Запам’ятавши брехню тої ночі,
      край краю річкової долини,—
      вона ж, бо була одружена,
      та молила мене: Я — НЕВИННА!
      .
      Юлія Івченко. 14. 01. 2022.



      ************************************
      И в полночь на край долины (оригінал)
      увел я жену чужую,
      а думал - она невинна...

      То было ночью Сант-Яго,
      и, словно сговору рады,
      в округе огни погасли
      и замерцали цикады.
      Я сонных грудей коснулся,
      последний проулок минув,
      и жарко они раскрылись
      кистями ночных жасминов.
      А юбки, шурша крахмалом,
      в ушах у меня дрожали,
      как шелковые завесы,
      раскромсанные ножами.
      Врастая в безлунный сумрак,
      ворчали деревья глухо,
      и дальним собачьим лаем
      за нами гналась округа...

      За голубой ежевикой
      у тростникового плеса
      я в белый песок впечатал
      ее смоляные косы.
      Я сдернул шелковый галстук.
      Она наряд разбросала.
      Я снял ремень с кобурою,
      она - четыре корсажа.
      Ее жасминная кожа
      светилась жемчугом теплым,
      нежнее лунного света,
      когда скользит он по стеклам.
      А бедра ее метались,
      как пойманные форели,
      то лунным холодом стыли,
      то белым огнем горели.
      И лучшей в мире дорогой
      до первой утренней птицы
      меня этой ночью мчала
      атласная кобылица...

      Тому, кто слывет мужчиной,
      нескромничать не пристало,
      и я повторять не стану
      слова, что она шептала.
      В песчинках и поцелуях
      она ушла на рассвете.
      Кинжалы трефовых лилий
      вдогонку рубили ветер.

      Я вел себя так, как должно,
      цыган до смертного часа.
      Я дал ей ларец на память
      и больше не стал встречаться,
      запомнив обман той ночи
      у края речной долины, -
      она ведь была замужней,
      а мне клялась, что невинна.
















      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. НА ВАСИЛЬКА.
      це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
      квартири й будинки прибрано святковими одежами —
      люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
      лови сніжинку устами поки крила Василь розправив над головою!

      є ще Василівна, мов янгол добрий, мов ласкавця-мама…
      є ще протяг в кімнаті, на наперсток долі накручені мелодрами.
      є неотриманні листи та Богу надруковані бажання у телеграмах,
      є калинове намисто мрій, де фенікс злітає на сосновій галявині.

      є Василинка — дівча кирпате, з молока парного та морської піни,
      що приносить опівночі кухоль із піснею та товче по свіжому сіну
      всю її суть материнську, покладену плинно в Різдвяні ясла.
      ще — скатертина у мальвах, і свічка-ялина, та томик старого Тараса.

      людям потрібно людей, якесь визнання, розмови, обійми…
      людям в моєму палімпсестовім краю не треба крові та війон!
      ото ж, бо чуєш, як дзвінко лунає: щедрик, щедрик, щедрівочка!
      замерехтіло сяйво свят і в її долоню упала зухвала зірочка.

      вона на пелюстці маковій напише: сійся пшеничко, родися!
      байдуже що друкуватимуть бібліографи — що на коліні грілися рисі!
      що на шиї зараз блакитна троянда пульсує замість аорти…
      ще — проталина сліз шепоче: вітаю з Васильком, мій терплячий народе!

      це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
      квартири й будинки прибрано святковими одежами —
      люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
      лови сніжинку устами, поки крила Василь розправив над головою!
      Юлія Івченко. 14. 01. 2022



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. ***********
      А що ж ти хотіла? На вік соболині сніги наступають,
      а, ти, мов дівча соромливе і волі чарівність обвито, мов ступні
      в японські колодки. І мулько відчаю та голосу чудно до смутку!
      Ти водиш очима по ябку червоному і янгол на спину сідає
      та зілля зміїне кипить! Ця ніч осіялась у римі зеленої рути
      із грудня. А хочеться мовчки упасти на груди святого Синаю
      і снить.

      Як лиже неволя за серце, мов пес, — бультер’єр чорношкірий!
      А котик-воркотик треться об ногу:
      —Дивись, затопили камін!
      Бач дровА соснові тріщать і я ляжу тобі на самотні коліна…
      І шкіра сміливих думок в кольори враз вбереться, здираючи сіре:
      дрімучість бойовиків, прострілені чайки й нікчемні списи новин,
      де люди, мов загнані звірі у клітку, на страту летять голубами офіри,
      щоб жить.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Таня.( в роботі)
      Якась там Таня, стовідсоткового на нього образилась.
      Між ними виникають інтимні кольори фонем і тантричного звуку.
      Він проходить до нас п’яний та вивалює цукерки до душевної вази.
      В іншому я спостерігаю, як він мовчки за нею ломить зап’ястя рук.

      Я кажу йому
      --Йди до неї, іди, бо все минає – річки в океани, слова — у прихильність.
      А він тривожно стукає кістками рук та мовчки вистукує в стіл диханням кастаньєт.
      Але, коли він говорить розпачливо: Таня!
      То я розумію, що це і є те тендітне плече на яке варто покласти блакитні лілії.
      І хай уже , як попало—голими, босими, на лебединому пір’ї, на та тет-а тет.
      Бог миЛостивий. Подасть і на лід ласкави десерт….















      .










      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Різдвяна принцеса.(оповідання)
      Коли надворі було, геть, біло на Святий вечір перед Різдвом і у вікна заглядали мережані малюнки зачарованих див крижаної рапсодії Снігової Королеви, бабі Анні, припекло мене скупати у якомусь різнотрав’ї сивої давнини. Хата мерехтіла теплою грубкою, запахами свіжозвареної куті, диханням духмяного узвару із сушених грушок, запашних яблук і яркавих консервованих вишень, що вніс, наче той добрий дід Мороз, із погрібничка дід Микола.

      Грибна юшка, рум’яні пиріжки, а тим більше дух смаженої риби, яку, як би не на намагалися у мене, малу, запхнути рідні, манячи усіма обіцянками і цяцянками, не мали ніякого продуктивного успіху, бо колись подавилася карасевою кісточкою. Те, що мені знову доведеться з усіма їсти ненависну рибу, викликало, чи, то глибокий, дитячий сум, чи відразу. Спогад про те, що я довго захлиналася хрипучим кашлем, аж поки пальцем не дістала з горла гостру перетинку дрібного, риб'ячого ребра, недавав спокою. Уже відтоді я нутром відчувала, що тим плаваючим створінням можна поробити, навіть, на смерть!

      Ялинка з розцяцькованими мерехтливими прикрасами лишилася у великому будинку, де мама і тато, певно, співали хіти Висоцького і приймали веселі компанії розманіжених друзів, які любили смачно поїсти і весело гульнути. Мені страшенно хотілося додому, а на очі накочувалися непрохані сльози бо я дуже хотіла бути з моїми любими батьками. Щоб тато заграв під семиструнну гітару для мене циганочку на слоава Євгенія Гребінки:
      Очи черные, очи страстные,
      Очи жгучие и прекрасные!
      Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
      Знать, увидел вас я в недобрый час.
      І я по голій підлозі, по-дитячому лопотіла б п’ятками і танцювала так, що місця мало би було нашій красивій залі, щоб, аж мама, дивлячись на ті дикі забавлянки бралася і без мене, за заморочену турботами голову, махала миротворно рукую :

      —Тфу на тебе! Оце комусь дістанеться подарочок! Точно, треба коритом накривати було,коли народилась! Шо ти Вітя! Шо-твоя циганка! Вигинається, як ліс перед грозою! А, ну Вас! І йшла до своїх віковічних, шкільних зошитів.

      Я сиділа, мов сич, у баби Ані і діда Колі на старезній, шкіряній канапі, що була прикрашена бабиними вибитими серветками, зав’язана хустинкою, наче ото лялька на совдепівській шоколадці « Альонушка», з надутими губами і холодними, наче лід очима. Всі навколо метушилися і виглядали за померзлі вікна.

      —Боже ж мій!—ойкнула баба! Різдвяна звізда! І сніг клятий не затулив!

      —Ти, Аня, всьотаки шторкі прікрой — схилив над столом сумно голову дід, а чуб його мені тоді здався вогняним. Може, марилось?

      —Ну за ніх! Братьєв моіх, запорожцев! За — Україну незалежну! — аж заволов. — Так мову і нє виучіл…— прикро якось мовив та швидко випив чарку горілки і ,навіть, не скривився.
      Баба Аню молилася на старі портрети предків у акуратних рамах, наче на єрусалимські ікони, а на столі стояло багато пустих тарілок і ніким нечіпаних найдорожчих, мельхіорових ложок.

      —Ти, Аня, знай! Дон тоже наш! — сп’яніло схилявся дід над столом, застеленими вишитою скатертиною, сиву голову і заїдав наступну чарку горілки кутею із петриківського полумиска.

      —Та знаю, знаю, Коля. Ти б ото менше язиком теліпав. Ще почує хто. Всі тут наші рідні від сьомого коліна зібралися. Всі дивляться, а ти горілку жлокчеш.

      —А я спою щас!— дід Микола, кулаком по столу хряпнув дужо і криштальні чарочки задзвеніли сполоханим співом.

      —Ага знайшов коли! Свят-вечір, а йому оце припекло — із докором баба Аня до нього.

      —Ой Мароз, мароз! Нє мароз мєня!
      Нє марозь мєня , моєго коня! — хмільно грянула пісня у вітальні, аж мене здалося, що посуд на столі почав підплигувати і танцювати, наче чарівний.

      —Ану не лякай дитину мені…— баба діду тихесенько на вухо.

      Дід опустив сиву голову. Обличчя його мені здавалося схожим на грозову хмару, а по звитих концтабірівськими боріздками зморщок щік повзли прозорі, п’яні сльози. « Думи мої думи, горе мені з вами.Нащо стали на папері смутними рядками»» — бубонів собі під носа, наче гіркий полин у степу до вітру.

      Баба Аня почала годувати мене турботливо, посадивши на теплі коліна, зовсім і не рибою! Чайною ложечкою куті, у якій маку, меду,грецьких горішків і родзинок більше чим рису, смачним-пресмачним вареником, присмаженим цибулькою на олії, вінегретом та маринованим грибочком.

      —А риби їсти не треба? —з надією і якимсь внутрішнім страхом озвалася я.

      — Та ти ж її не любиш! — сміється баба Аня і лагідно гладить по спинці, поправляє на мені хустинку в дрібну квіточку. — Узварчику попий, Юлечко, предіда Федю, прабабу Фросю і всіх родичів наших пом'яни та й годі. Вони ж усі тут!

      —Де? — я, аж рота розкрила.

      —Скрізь, дитинко. Прийшли тебе оберігати і з нами повечеряти.
      Ангелик до тебе завтра прилетить, бо Різдво вже завтра. Син Божий рождається. Уже щастя до нас прийде і свято найлюдяніше у цілому Божому Світі, а ми понімать должні і уважать і радуваться!

      —То отой, шо на іконі і ти на нього молишся? — я з цікавістю.

      —Отой, що в діви Марії на руках, маленький.

      —Ба, а чого у вас йолки нема, як у мами і з папою?
      —Йолки? — знітилася баба Аня і чомусь хижо зиркнула на діда, що той, аж відклав ложку від тарілки із смаженою капустою.

      —А йолку, Юлічка, ангели приносять на Різдво, а Різдво ж завтра. Пішли, моє, сонечко, спати. А я тобі казку розкажу про Котигорошка, чи Колобка.

      Баба стелила мені у великій кімнаті свіжу постіль, де стояли дідові шафи із книгами, знімала хустинку, розчісувала уже висохлі від купання кіски і цілувала моє набурмосене обличчя, і чомусь така тепла усмішка осяювала її красиву постать із гарно закладеними на потилиці білими косами і волошковими очима, що вона мені стала схожа на Богородицю з ікони, яка тримає на руках маленького Ісуса.

      —Про принцесу хочу! —я їй вже сонно і вибагливо, закутана у байове одіялко.

      —Про прнцесу? Хм… Я й не знаю про принцес… — баба Аня відповідає спантеличено.

      —Про принцесу!— норовливо борсаю ногами я у постілі.

      —Ну слухай… — почала баба Аня, певно, вигадуючи щось находу:
      «Жила-була на світі дєвочка, але необична, а магічна. Вона знала, яка вода цілюща, яка трава лічєбна, яке сонечко може бути Лікарем, а які квіти дають людям красу, але не таку красу, що ми бачимо у дзеркалах, а ту, яка живе у наших душах. Її називають ЛЮБОВ. Ця дєвочка завжди була доброю, бо мама і тато дали їй такий дар. Тому вони попросити для неї у Бога на Різдво ангела-охоронця, шоб він усігда її захищав од усього лихого навіть, якщо їх не буде рядом. Мама і тато завжди називали її ПРИНЦЕСОЮ, бо любили її, але були зайняті дуже. І коли вона виросте, то стане справжньою принцесою. От сама побачиш.

      Мої повіки забрав сон і хвилі його понесли у щось добре і прекрасне, так, як тільки може нести мрія зівоти маленьких і безтурботних діток.

      Коли уже ранком я відкрила оченята, то у мене на грудях лежав маленький срібний ангелик. Старенька, мабуть, ще Миколаївська іграшка, якою прикрашають ялинки.А вішати ж куди? Йолки ж нема! Хоч і сонна, я враз відчула знайомий запах хвойного лісу. Схопилася і чимдуж босоніж до вітальні, а там чудо-чудне! Ялинка у різнокольорових кульках, їжачках сріблясто-помаранчевих, ліхтариках кольорових і дощик на ній сяйвом грає, і гірлянда мерехтить жовтим, червоним і зеленим вогнедишшям! Під ялинкою сиділа новенька лялька у блакитній сукенці і, наче підморгувала: « Я твоя тепер!»

      РІЗДВО! РІЗДВО! РІЗДВО! А у мами з татом був, просто, Новий рік. Я акуратно повісила ангелика на ялинку.

      —Куди ото боса? Знов захворіти хочеш? А, ну швидко одягатися! — бабуся Аня на руки підхопила, поцілувала бережно, бо вона і була моя Берегиня.! Я помітила, що очі її були втомлені, а дід Микола спав у маленькій кімнаті і хропів, наче хряк. Від нього пахло свіжою смолою зрубаної сосни і розсолом з огірків, і ніжністю пахло.
      Олександрівський ліс, де ростуть різдвяні ялинки був зовсім поруч.

      ПС. Про діда Миколу я ще напишу, бо він був забраний в Германію при Вітчизняній. Він постійно щось читав і писав в зошити. Потім совітам доводив, що він не був з німецькими окупантами, аж поки не прийшло підтвердження і він почав отримувати фінансові виплати. Заповів рукописи мені, бо вважав, що я зумію передати його сповіді предкам. Шкода, що вони загубилися, але багато його переповідок я пам"ятаю. Тому, про нього ще буде.
      Автор--Юлія Івченко. 8.01 2022. ЗАТИШНОГО РІЗДВА, МОЇ РІДНІ І ДРУЗІ!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Ти не умієш слухати....А, НУ, ХТО СМІЛИВИЙ--СКАЖІТЬ ЯКИЙ ВАРАНТ КРАЩИЙ ? ОБИДВА МОЇ, ВЕСЕЛОГО РІЗДВА
      От ніч волоку не спати — схлипвати губами…
      Той чоловік вів машину по полохливому льоду.
      Його торкала відповідальність, телефонували дами
      у театральних беретах, а одна, як погашена сода…

      Де їм там знати, що в нього діти летять на крилах,
      де відчувати, що внук у дитячому кріслі сонний?
      Його уже високе сонце взяло та й несе на вилах
      і лише злипання повік відчуває, що він є — Сонях!

      Може, він хоче, щоб мовчки послухали маківкою?
      Чи вірні пси зализували на лапах роз’ятрені рани?
      Може, б і приїхала до хмарами звитого Харкова,
      коли він зрозуміє свідомо, що на Різдвяна моя байдана…

      От впала Зірка Вертепна, хоч розбий уже телефон!
      Я б йому розповіла, що втечу, хоч уплав до теплої Індії,
      де, ніхто, і ніколи не бере у полон мої руки тополь,
      але він звик до уваги жінок, як море звикає до мідій.

      Чи за гріхи мої горіхові Бог пошепки дав Рабле?
      В телефоні голос — такий проникливий правдою…
      Він не знає, як пахнуть нещастя моїх вербен,
      але я обожнюю ночі, коли ми формуєм характери!

      *******************************************************

      Ніч волоку не спала — схлипвала вогкими губами…
      Той чоловік вів машину стрімку по полохливому льоду.
      Його торкала відповідальність, телефонували дами
      у театральних беретах, а одна, як погашена лимоном сода…

      Де їм там знати, що в нього діти летять на кармінних крилах,
      де відчувати, що внук у дитячому кріслі лоскоче сонний?
      Його уже високе сонце взяло та й несе пекучо на вилах
      і злипання повік відчуває, що він є — космічний Сонях!

      ****************
      Він мріє, щоб мовчки його послухали зрілими маками,
      наче вірні пси зализали на лапах роз’ятрені рани...
      Може, б і приїхала до хмарами звитого його Харкова,
      коли він зрозуміє свідомо, що Різдвяна моя байдана…

      Гей! Впала Зірка Вертепна, хоч розбий уже телефон!
      Я б йому розповіла, що втечу, хоч уплав до теплої Індії,
      де, ніхто, і ніколи не бере у полон мої руки тополь,
      але він звик до уваги жінок, як море звикає до мідій.

      Чи за гріхи мої горіхові Бог пошепки дав того Рабле?
      В телефоні голос — такий проникливий правдою…
      Він не знає, як пахнуть нещастя чагарникових моїх вербен,
      але я обожнюю ночі, коли ми формуєм свої характери!
      Юлія Івченко. РАНОК РІЗДВА 2022.р.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Той чоловік...
      Той, чоловік з яким я інколи говорю гортензією вночі,
      на всі важкі замки від жінок повісив колючі шипшин ключі.

      Ні! Негуляка... Зрідка палить, водить ласкаво-швидко машину.
      Та мені здається у його душі давно проколоті звірами чорні шини.

      Той чоловік, на холодильнику магнітики літер упевнень ліпить:
      — Свобода — моє натхнення! А сам бажає подумки вірно вірити
      тій , котра полежить мовчки на грудях терпких його терпеливо,
      тій, котра не вимагатиме діаманти його гаманця та глоду із тіла.

      Кару родимку він сам поцілує біля пупка, пульс її ніжно небесами вдихатиме!
      Ту, котрА дотиками мовчань погасить у ньому роз’ярені кратери.

      Бо та Ауріка — торохтить підлесливо:
      — Знаєш ти надто розумний!
      Бо та розніжена Анжеліка вигадки локшини вішала йому на вуха!

      Бо та Кармен запевнювала:
      — Вмію вогнем палким танцювати!
      Та лише рідненька мама, гостинці приносить до холостяцького катера.

      Хіба, що сестра — незалежна та лояльна до його глибокої філософії
      Прошепоче:
      — Братику мій мармуровий, ти сам обираєш свою самотню Голгофу…

      А я між підлогою митою зорями , між каструлями, які відтирала
      слухаю натхненно його тремтливе
      —Ну, послухай! І Бога молю — Hold On Love.







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. *********************************************
      Коли — солодкі помаранчі, салюти і Новий рік,
      синичкою до Бога полечу сонячно помолитися!
      А зараз лежу розкидана, наче сіль, на пОдушці:
      коси білі набридло чесати та зима у зміїній сумці
      поселилась. Поряд тінню блукає солом’яний чоловік
      і прагне зігрітися.

      Знов його принесло із снігом і важчі стають повіки,
      пронизує поглядом синім, читає мене — закриту книжку.
      Сміливішають раптом йому долоні, хоч сам ще — молочна річка.
      Кефірно-йогуртовий — манго і маракуйя, мов спогади літа,
      що привіз із Риги. Якийсь художник, морський бурлака…
      Ставить троянди у банку, із столика струшує крихти
      ліктем птаха орлинного крику.

      Лежу, як змія у піжамі спиною до нього й чекаю мовчки.
      Краще б пішов світ-заочі, краще б таку противну не бачив!
      Краще б ота медсестричка, на руці із червою стрічкою, заколисала ночі,
      а він сидить над проваллям хвороби і трохи, дурний, не плаче...

      Не повертайся до нього носом мокрим із ковідного палацу…
      Хай уже прийде тоді, як стане життя, хоч на зірочку кольорове…
      Озеро лебедине грає у нього в краватці і балерина танцює на піджакові…

      Нас розділяють важкі целофанні вікна,
      білі стіни сніжинок із країн казкових.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Рабія.( На правці.)
      вона мовчки стоїть бліда біля розчиненого вікна і дихає,
      за склом її погляд ловить нічне місто неонових ліхтарів.
      у неї в руці келих з токаєм і зимовий вітер ворушить волосся горіхове,
      вигадує гангстерський план, щоб вже не грати в його королівській грі.
      у її рукаві — три горішки для Рабії і закатованих літ солов’ї.

      розрахунки її нахабні — до сумки необхідні речі: документи, гроші, телефон.
      вдягти зручні чобітки, куртку, чи пуховик і готуватись до сміливої втечі…
      він поїде раптом… вона зламає замок в квартирі та нервово запалить Vog.
      і скине із червоних грудей пекельного вовка, який одягає шкіру овечу.

      дивись тепер, як страх зимовий огортає її стебло анемічної фігури,
      дивись, як вона дрижить зайчатком, як прикриває колючим снігом набиті синці,
      зупиняє перше впале в око таксі, втискає жаско в крісло змерзлу зажуру,
      голубить пальці кастетом, обертається похапцем, чи не взята іще на приціл?
      і хіба, що якесь гробове мовчання знайдеш на блідому, мов крейда лиці.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. нотатки.
      Люди так складені із зразкових кісток зору в одну комету.
      Все просто. Біжи за іграшковими кулями і смаж святкові котлети.
      Вари співаючи, овочі на олів’є. Все одно, бо фейсбучне свято — на горе заплющує очі — колючий факт.
      Люди— черстві, як вчорашній хліб до біди, коли невчасно салютом ти пальцем одним друкуєш і вдивляєшся у комп’ютер страшенно люто,
      готуєш на себе саму останній теракт і колотиш із віршів Чураївни отруту.
      Людям не треба знати, що там у твоїй хаті, бо сміття, нас мама учила, не виносить із зразкових хат.
      Хіба ж ти друг чи сестриця? Ти просто грішної правди боїшся, а хто добріший, то зіграти словом не в такт…
      Хіба ж ти народжений, чоловіче, щоб руку сильну із ліктем готичним
      на жінку тендітну підіймати щораз?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. *********************************
      Вона перед тобою, наче млосна пава,
      в поезії нічній повільно птахом плавала,
      з- під вій дивились засмучені заплави,
      поділ червоної спідниці гравсь за право,
      щоб лише їй у постіль ніс ти чорну каву!
      Вона стелилась, наче молода трава…

      Зелений ліс на сцені, супровід музичний,
      й твоє сум'яття на розгубленім обличчі.
      Ще потай сам в собі тонув у протиріччях.
      Її мета — метелик щастя та жіночі вірші…
      От спільно й розгадали б древній код да Вінче,
      та гріли поруч густі, мов мед слова…

      До тебе радісно злітались врадувані діви.
      Ти усміхався лагідно та роздавав їм диво:
      квітки автографів із ягід гіркуватої калини.
      Палив на сходах... А вогні, мов жовті сливи
      сміливо падали коням твоїм у яблуневі гриви…
      Чому ж зуроченим царевичем стояв?

      А юний ранок виліз понад зимній Київ,
      оце усе твоє самітництво й крафтОве пиво...
      І погляд промінцем причетність її міряв,
      і вслід тремтюча проливалась звуків злива...
      Ну, — наздогнав, ну,— очі нарікав — морські оливи…
      На білій лілії твоя важка заснула голова…
      Юлія Івченко. 2016. грудень.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    26. Не мовчи!
      вибач йому усе… те, як варив чорну каву диму на кухні,
      як забував найважливіші дати між зимовими мухами,
      як пив коньяк із кераміки келишка та глухо кашляє у рукав.

      у його розумінні кохання — це помада на краватці залишина,
      вірші твої непрочитані, що так і не навчились сіятись тишею.
      його любов — важкі каравани верблюдів і вбогі із слова жнива.

      це коли, скрипучо стискає зап’ястя і червона білизна зітхає,
      це коли, купує обручку із липкої смоли й не вірить ангелам раю,
      це, коли ти жариною жвавити маєш його крижаний димар.

      садить на вістря аб'юзів , прокручує в море твоє кинджали
      й солоно знову ридають очі твоїх опухлих у смерті рибин.
      і споглядає на підвіконні осині жала зав’яла мамина кала
      й тужить:
      —Доню! Зима...

      дай квітці, дурненька, ковточок святої води..
      й світ- заочі в безвість тікай від кривавого лиха льодин.

      https://www.facebook.com/photo.php?fbid=3886485661429454&set=a.1066159186795463&type=3



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Мамі.
      Знаєш, мамо, все, що вчора було — назвЕмо Дитинство.
      Рожева курточка, в’язана шапочка, м’ятне печиво…
      Ця світлина така смішна. І я пам’ятаю твоє кришталеве намисто,
      що розірвалося ненавмисне, як недоказане речення.

      Ти тоді, здається, налаяла. Спогад, наче в тумані: скринька, прикраси…
      Пригадуєш? У тебе була ще сукня, грізна, наче гроза, аж темно-синя?
      Ти купляла мені колготки, і завжди так, щоб із «совковим» запасом…))))
      І запевняла, що рослини швидко ростуть, як діти, а діти, як справжні рослини…

      Треба любові, мамо. Нам всім потрібно побільше святої на всіх любові.
      НавзАєм обнятися тепло й пробачити, — і друзям, і лихим ворогам.
      Кров моя, як і твоя, — в українській мові й натягнуто місяцем брови.
      Якщо я тобі замало давала світла долоньок — дозволь, хоч тепер я дам!

      Фарби на стінах, безлад в альбомах і твої найніжніші у світі руки.
      Вільно у рідному домі мені, як вільно в садку яблуневім гінкому гіллю.
      Твій голос складається із розмальованих Богом у кращі барви звуків,
      і якщо я мало тобі казала, що люблю?... То іще:
      —Я, мамо, тебе люблю!

      Знаєш, мамо, все, що вчора було — назвЕмо Дитинство.
      Рожева курточка, в’язана шапочка, м’ятне печиво…
      Ця світлина така смішна і я пам’ятаю твоє кришталеве намисто,
      що розірвалося ненавмисне, як недоказане речення.





      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. *******************
      Чому я кохала іспанця? Бо серце його з горобини,
      бо очі його — темні плеса, голос — пливуча рибина.
      бо ночі його — камінь чорний — в мені простали, мов стебла,
      бо руки його пошерхлі стремена тримали від пекла.
      а потім голубили стан мій і хвилі спідниць колисали,
      чоло його спечене сонцем.

      Ти не питай мене, мамо, чом квітка гранату за вухом.
      Чому я кохала іспанця? Він вогнем запалив мої рухи!
      Як вітер вільний сміливо розвіював сукню червону,
      як сонце серпневе котилось, коли я тікала з полону...
      Вином пелюстковим троянди мене напував і не знала,
      що випила ягоди вовчі.

      Подруженьки — терен колючий… Заздрили нашому танцю.
      Подруженьки, рідна мамо, солодку отруту варили іспанцю!
      Зараз гітара сміється, срібна струна дзвенять тихіше,
      бо коли врізала душу — ножі виростають між вишень
      замість кривавої ружі.
      Та у піщаних слідах від коня його
      гнізда в’ються сорочі.

      Я — тепер блискавка яра! Я — тепер річка бурхлива!
      Я — тепер скеля незрушна! Я — тепер, мамо, злива…
      Сиві три волосини вирвала з снів про іспанця...
      Звари мені, мамо, туги! Неси на кораловій таці!

      Чому я кохала іспанця? Бо серце його з горобини,
      бо очі його — темні плеса, голос — пливуча рибина.
      бо ночі його — камінь чорний в мені простали, мов стебла,
      бо руки його пошерхлі стремена тримали від пекла.
      а потім голубили стан мій і хвилі спідниць колисали,
      чоло його спечене сонцем.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Барви.
      Вона перед тобою, наче млосна пава,
      в поезії нічній повільно птахом плавала,
      з- під вій дивились засмучені заплави,
      поділ червоної спідниці гравсь за право,
      щоб лише її у постіль ніс ти чорну каву!
      Вона стелилась, наче молода трава…

      Зелений ліс на сцені, супровід музичний,
      а ще твоє сум'яття на розгубленім обличчі.
      Ще потай сам в собі тонув у протиріччях.
      Її мета — метелик щастя та жіночі вірші…
      От спільно й розгадали б древній код да Вінче,
      та гріли поряд густі, мов мед слова…

      До тебе радісно злітались врадувані діви.
      Ти усміхався лагідно та роздавав їм диво:
      квітки автографів із ягід гіркуватої калини.
      Палив на сходах... А вогні, мов жовті сливи
      сміливо падали коням твоїм у яблуневі гриви…
      Чому ж зуроченим царевичем стояв?

      А юний ранок виліз понад зимній Київ,
      оце усе твоє самітництво й крафтОве пиво...
      І погляд промінцем причетність її міряв,
      і вслід тремтюча проливалась звуків злива...
      Ну, — наздогнав, ну,— очі нарікав — морські оливи…
      На білій лілії твоя важка заснула голова…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. ***********************
      наша з тобою зима, сестричко, починається з відчинених шаф.
      як завжди одягу, як дерев у лісі, а вдягти — ну, хіба що, — джинси.
      у наших горлах виростають гвіздки й повільно їде раціональний дах
      і ми страшенно розгублено розглядаємо у дзеркАлах ванн старіючі риси.

      треба скоріше придбати якісь зручні чобітки і крем помічний,
      склад відомий: молодильні яблука, коллаген, хай йому грець, навіть, сперма.
      ці розумні цитати про душу красиву вже кислі, мов жовті ягоди аличі, — непомічні,
      коли тротуаром понуро пливеш, або, сто відсотків, у них закінчився — термін!

      насправді, нам подобаються, сестричко, такі, як і ми буваєм самі.
      навіть, оті, що гладять не лише по голові, а й гребінцем проти шерсті.
      звичайний закон тяжіння — усе по колу і коли літо минає — сумуємо по зимі,
      зуби, бач знову скалить... смарагди і ковід сховала у срібнім персні.

      лишається вартість слів і наша з тобою древесно-древлянська, розбурхана кров
      і снайпер самотності, що намагається наше гілля вловити на мушку.
      закутайся в светрик із м’яти, сестричко, й від вітру утоми сховай, хоч одне крило,
      бо є ще надія, що Господь не мине — а ні кроку, ні сліз, ні змерзлої ружі.

      наша з тобою зима, сестричко, починається з відчинених шаф.
      як завжди одягу, як дерев у лісі, а вдягти — ну, хіба, що,— джинси
      у наших горлах виростають гвіздки й повільно їде раціональний дах
      і ми страшенно розгублено розглядаємо у дзеркАлах ванн старіючі риси...

      Юлія Івченко 7. 12. 2021. Київ.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. ****************************
      І коли ковід торкається її голубої зими,
      ця жінка читає книгу « Галя без голови».
      Подейкують, що в неї інколи кров із живиць,
      що в неї замість канапи — повно сухої трави,
      що чоловік червоний часто вертає з пивниць.

      Що, б’є, чи лає, чи, хто досконаліше знає,
      що там у їхньому космосі від гір святого Синаю
      і які подарунки готують дітям на Миколая?
      Вона ворожить на каві, за хвіст мрійливий сон хапає,
      бо дерева розчахнули груднем вікна її трамваю.

      Я дивлюся на неї. Нічого такого. Пересічна.
      Волосся — до пліч і погляд колеться січнем.
      Але вчора на гілці її руки запалала зернинка свічки…
      Певно, вона долала в собі набридливі протиріччя?
      І мені здалося, що вона гукає мені:
      — Смерічко!

      Таких, як вона, у цьому місті — море бездонне.
      Вони виживають шхунами в океанах іроній,
      Вони — звичайнісінькі: покірні поглядом та безборонні,
      Самооцінка — занижена! Душі на шляхетність — голодні!
      Вони, як, кажуть, білі сороки — не в моді...

      Коли у мені починають плавати такі, як в неї сумні сомИ,
      самій, часом, здається — я теж, мов Галя без голови…
      Юлія Івченко. 5 грудня 2021р. Київ.













      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Для Єви. ( Серія 72)
      Ця лихоманка — яга-ягище й гаряче тіло…
      Уста-ялиці тріпочуть листям лимонно: Мамо!
      Під пледом з вовни сумує нишком забутий Панда.
      жаринки долі шиплять у грудях та Арлекіно
      гірку пігулку ковтає, мила й казки — морями…

      І не до жовтня, що жовті коси заплів березам,
      і не до тата, хоч він надбрів’ям блідим шугає.
      Манюнє тільце температурить і завмирають
      примари днів і живі жахи із осіннього леза.
      Знов пахне оцетом із компресу і Бог нам грає
      Сон на сопілці: Ой, люлі-люлі.

      —Ну, що ти, мила? Яка лікарня? Ось — сонко дрімко
      наворожив нам чарівні ліки, що гоять рани.
      У нас недуга втече швиденько, там де борами
      ведмеді бурі сплять у барлогах й русалки світять.
      Попий, маленька, цей чай з малини від мишки Міккі!

      —Щипають очки? То щось попало із Квіткослави,
      Країни ельфів, людей маленьких в легких туніках.

      І в темну нічку будеш грудочку пильнувати.
      Вологий лобик обтерти ніжно й заколисати місяцем.
      Лише б покращало...
      SMS летять падолистами
      в ангінне лихо, що шаста хижо з лицем базальтовим.
      Хай горло донечці заліковує й мій шарф батистовий!

      Тут вогнедишне важке безсоння, мов божевілля.
      Не рятівник вже ні вірш, ні книга в червоних рожах...
      А у зіницях, слизьких, як вікна, дощем стривоженим
      втопилась мама на віки- вічні з часів Трипілля…
      Дитя сіпнеться — вона чаїно його доносить.

      Яга-ягищя — це лихоманка. Гаряче тіло.
      Уста-ялиці тріпочуть лисям, яріють:
      —Мамо!
      11 рік жовтень. Київ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. Ігри дорослих дітей.
      —Що ж... Задоволений? Усе, як ти хотів!
      Квартиру вимито, а душу й поготів…
      Може, в останню нашу листопадну осінь?

      І палітури книг не викличуть сварок.
      І слів свіча палає… Солоний огірок
      скуштуєш? Бо у тебе все іде за планом.

      І сексу море.
      Вітром віршу не грішу…
      Як блідне кров! Нуртує... Шу- шу-шу —
      моя гірка любов сама собі омана...

      —Ну і для кого ж ти здалася, мила?

      —Ти , милий, не обламуй мені крила.

      —От графоманка.

      — Сіль, любов і манка!!!
      Бо я мілію й з малахіту лист мій…

      —Та хто ж ти?

      —Я— Блакитна Кішка
      Юля, Христя!

      Я та котра уже розп’ята на христі!
      Розхристана, немов сумна зима,
      Знамена лестощів, що тягнуть день до дна…
      Ще чорна кава і квитки на Відень…
      У київській квартирі –чисто ! Плюнуть ніде!
      І всі бажання—кулі холості!

      —Пиши, проклята, Господи, прошу!
      Пали гашиш віршІв і прози анашу.
      А хочеш ми придбаєм в Бога шубку?
      —Він й так зігріє. Хочу маму, квітку, грубку…
      І те тепло, де квітиться найкраще...
      Дитяче щастя... Материнське щастя!

      —Та ти пропаща? Показала зубки?
      —Облиш, коханий, бо в мені згориш!
      Я в моднім черевичку відшукала вірш,
      бо прибирала….

      —Що? Якийсь листок?
      —Ні в тім’я Божий поцілунок! Вин вінок!
      Читай, як він пролився на папір.... На білий!

      —Та ти вже, моє сонечко, зомліла…
      Сама, як тінь, слова, як срібний ніж!
      Не ріж мене, злотоустосміло!

      — Осанна слову, — кажеш — вбоге дно?
      Ну, що ж… Сідай. Дивитимось кіно.
      Воно у нас не мелодрама — мідний трилер!
      Хотілось миром, а життя-пунктиром —
      збира врожаЇ із ковідних зірок.

      Купити хліба, мила і осінніх мрій.
      Покласти все на скривджені вітрила.
      А він сидів і вовком вив в рукав…
      Була — дружина… Стала знов зима.
      Лукава кішка… Пелюсткове тіло…
      Пелюшку в колосках їй Бог тримав...

      В її зернятках було більше прав.
      Купити хліба, мила і осінніх мрій.
      Покласти все на скривджені вітрила.

      Юлія Івченко. 22 жовтня 2021. Київ.









      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. ********************************
      осінь складається з бунтарства стогону і вогню,
      з блискучого срібла, дикого меду і студентського — I love you!
      що сміливо лунає у київських парках.
      на деревах старих обвисає пісні жовтий батист,
      під деревами — художник з мольбертом, немов статист
      і лілові лави покриті господнім лаком.

      осінь п’є чорну каву, чай з чебрецем й добре мартіні,
      поправляє дощам неспокійне волосся на айстрах синіх
      і розігрує в карти жалісні мелодрами.
      десь іде війна, наче оси літають кулі, гради гримлять,
      все починається з милосердя, а закінчується на ять,
      навколо лежить франко, лунає — скрябін.

      осінь собі рукавом закриває покусаний в муці рот,
      як не політик — гекзаметричний хам і радісний ідіот,
      завжди прийде та осінь змарнує, аж до блювоти.
      кетяг калини, як кров коло серця і жовто-гранатовий листопад,
      не зрозуміло поміж яких грудей застряг врочений зорепад?
      але боронять вітчизну золоті ланселоти.

      золота повно — сусальні липи, серця, високі думки,
      дядько ярослав стискає потайки біля ТБ важкі кулаки
      та опускає безсило — а от би вмазати!
      в цій тривожній осені ад поступово стає відчутно,
      так, наче небесній мадонні дали напитись гіркої отрути,
      навіть, кримський гербарій оживає у вазі.

      слова, як печиво пісочне стають солодкі й крихкі,
      хтось виживе, певно, але, ця робота не для слабаків..
      а в Києві — осінь і радості пів.
      криштальна сльза на рідному стязі.

      осінь складається з бунтарства стогону і вогню,
      з блискучого срібла, дикого меду і студентського — I love you!
      що сміливо лунає у київських парках.
      на деревах старих обвисає пісні жовтий батист,
      під деревами — художник з мольбертом, немов статист
      і лілові лави покриті господнім лаком.







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. Осінь.
      Осінь приносить загострення старої хвороби,
      все, що не називаєш поезією — списуєш на тексти.
      ті ні до чого не зобов’язують, якщо, навіть, низької проби,
      навіть, якщо їх контексти в червоний хрестик.
      Їх, мабуть, забудуть, їх, може колись протестять
      і білі сніжинки летітимуть із засріблених еверестів.

      Зараз рано. Птахи, як чаїнки на тілі небесних екранів
      І махаони червоних кленів над нами спускаються бездоганно.
      Ти мені клянешся
      — Я у жовтні більше палити не стану…
      Попри всі розсипані обіцянки та вибухи жовтих гранул,
      добре, що ми хоч трошки серцями в цю осінь розтанули…
      Справжня іде війна, а не з вигаданими вітряками.

      Анно, хай собі будуть ті дурні тексти, хай будуть вірші.
      У когось кращі, у когось — гірші, а в когось — сильніші…
      Білий метелик заплутався крильцями на горищі,
      Бери цю осінь за руку, підсувайся до сонця ближче.

      Зараз ще рано. Це місто стоїть худе, як готичне тату,
      на плечі рудої жінки, що закутана в шаль зелено-золоту.
      Трафік, прозоре повітря, перехожі карбують швидку ходу
      та мріється про спеку і слова, що скаже мудрий Кітут.
      Із тієї країни, де живуть Боги та у кашу лузають нут.
      Нам завжди хочеться того, що минуло і що не тут.








      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. ************************************************
      і коли приходить осінь, піїти починають згадувати жінок
      переважно рудоволосих із жовтим листям вплетеним у вінок,

      переважно золотокосих із промінчиками бурштину у погляді,
      біля них — червоні яблука і калина , налитий виногради солоду.

      починають частіше писати про цінність високої літератури,
      про пагубність інтернету і Франкове листя інтимної зажури.

      про те, що наступає пора не розкидати каміння, а їх збирати —
      городину на городах, перетворені у найпрекрасніші рими звичайні дати.

      про те, що пенсіонери покидають дачі — повертаються до міських поліклінік
      діти до шкіл, студенти до істин життя у аурі щастя осіннього.

      про барвисті дерева, що одягаються у розкішне багрянцю вбрання,
      вона — про те, що він перший, він — про те, що вона у нього остання…

      так можна іще багато перечислити — київські каштани і львівські леви…
      залишаються вічні теми — любов, свобода, рок-н-рол, forever.
      Юлія Івченко.









      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. КАРІ.
      все пізнається в строгім порівняння, чи не так?
      розкішний вересень на груди сіє чорний- чорний мак!

      ці стратегічні батли давно себе вичерпно знищили,
      добре, що ми із тобою лишилися серцями вищими.

      це так приземлене порпатися у брудно-чужій білизні,
      ритися в переписках, вишукувати нові факти трутизни!

      якщо Бог дарує талант — не витрачайся на приземлене,
      розчиняйся між малюнками, розлітайся між землями.

      не будь заземлена! грянь громовицею, чи густою прозою,
      моли віршами вересневими, говори голосними прогнозами,
      будь красунею! було, чи не було — на всіх фестивалях!
      хоч там багато мішури, хоч там лицарі брехливих медалей!

      продавати сценарії, наче себе, чужим режисерам — дешево!
      доню, просто, будь справжньою, необов’язково — першою.

      хоч я знаю — ти співаєш сміливо пересмішницею сойкою,
      ростеш у фарбах рокової різьби головними уроками!

      але твоя рухлива графіка , твої демонічно-свіжі картини
      входять у розум цього суспільства, як кращий спротив дитини!

      доню, я вірю в тебе! дивися далі! жми на вічні педалі!
      я тебе і без того усього люблю… ти моє найгостріше карі!









      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. **********
      у цьому осінньому, залитому сонцем терміналі
      залишаються терпкі спогади про тебе і лагідний Київ,
      скільки б не летіла кленовим листом, а мені все хочеться далі,
      поки ще можу у небо злітати, поки крильми керувати умію,
      поки у мені щось нескорене радісно майоріє.

      колись було…зайва соромливість… непромовлені в слух імена
      лікті покусані в кожній молекулі цього найдобрішого міста
      хай невизнаною, чи живою, чи мертвою — якою б я в нім не була!
      ви обоє нанизались каштанами на душу мого червленого намиста.
      так само, як цей вересень нанизується на дерева жовтим батистом.

      —Це все треба робити між проміжками дітей і сім’єю,
      можеш тоді, чим хочеш — дикою кішкою, відьмою, феєю,
      хоч — золотою жар-птицею прославляти цей вбитий край,
      хай тоді тобі падають зорі із віршами у струджений чай—
      виголошував ти на мою голову давно вже відомі феєрії.

      всі проміжки пустоти уже заповнено давніми мріями
      Греція, Англія, закута кригою Атлантида, чи що ж там далі?
      договори все, що не договорив під своїми старими вітрилами,
      скажи все, що не сказав, поки ми іще у рідному терміналі,


























      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. ************************************
      у тій тихій, осінній воді водиться жовта риба,
      у тих хвилях окличних смайликів усміхається жінка…
      у тих запізнілих зізнаннях він її, майже, вигадав,
      як вона закриває голі колінки, як вона смажить грінки,
      як він душу кармінну її у сіті спокус, майже, виловив.

      вона вже не плаче. цих Сіті уже по горло і біла хустинка…
      італійська випічка віддає свої запахи до перехожих…
      ах… погляди над карамельною помадкою? давно не новинка…
      осудлива рука під підборіддям:

      — пане, ми з вами такі не схожі
      ці сінабони… візміть… не обтирайте поглядом стінку…

      це листя так недоречно опадає з комп’ютерного екрану,
      ця синя жилка на шиї вам не принесе бажаного щастя,
      ця чорна вода тече морями синіми із ржавої мудрості крану…
      у вас болить — спина, у мене з тризубом на серці рана…

      старий дзиґар часу їм розчиняє повільно сердець замуровані брами…
      червоніи калини облич обтрушують сонну росу.

      осінь руда пливе, дихає , перевертає спогадів колючі зорі,
      кіт із помаранчевою шерсткою лиже давно забуті ключі,
      осінь приносить помідори, груші і трохи земного відчаю солі,
      осінь вмиває повільно у сповідях жоржин і ягодах аличі,
      пахне високими амарантами спокою в родиннім колі.















      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. ********************************
      четверте вересня ще не порушує правил першого і третього.
      у першому — прославляють школу, у третьому — волають пісню,
      яскраві світлини школярів перемішуються із студентськими,
      зверхньо викурюються срібні дими думок із загальної тисняви.

      жінка із русявим волоссям і глибокими очима малює себе із себе
      вироки її штрихів виказують втомленість від сумного суспільства:
      синці під повіками, батистові складки готичних міст і східний шербет,
      а в них какофонія пересічних і стримані погляди у загадковому тет-а-тет.

      у собі замикається на всі чотири октави. дихає плаває, відпускає, мовчить…
      помаранчеві білки сприймання світу безумом шугають через модельний черевик,
      а чорні теорії фінансистів наступають на ребра страху… вона горить:
      — пане, ми з вами не не настільки близькі, щоб я ділилася. давайте — на ви?

      у цих жінок, що ходять львівсько - київськими площами, ще — поліськими, дніпровськими і т п.
      у цих жінок достатньо підстав відкривати погляд, відчувати загартовані долоні віри.
      одна казала:
      — доню, давай віддам усі свої картини, інша :
      — вірші! бо за віком ти підеш далі від грети тунберг! пиши малюй, будь, як одет,
      ця країна ніколи не дозволить впевнено рокам тримати господню ліру.

      чоловікам простіше. перше — народися талановитим, друге — красивим,
      написати щось вражаюче про цих дурних, ображених долями жінок, триматись за їх палець..
      спочатку над ним посміються, потім звикнуть і видадуть письменницьку ксиву.
      далі — збирай у поділ відповідальності — груші від мам, сестер і кармічних страждалець.

      ті жінки, що схожі на тиху осінь, ще й досі пишуть масляними фарбами на тополиних алеях.
      хтось чує їх, хтось бачить, як у шухлядки смарагдові складаються їх останні надії?
      мідні, прогірклі, як велика старовинна монета фатальної соломеї,
      далекі від всього дешевого, спокійні із ликами лева зміїного.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. зараз...
      зараз ми граємо, брате-народе, зараз іде війна,
      непрофесійні маестро виходять на осінні сцени,
      скільки б тобі багряно-блакитні груди спротив не розтинав,
      але ти знаєш десь у кінці старого тунелю є авіцена.

      прикро, якщо поляжемо разом в пропорціях сліз,
      полохко, якщо крила зношені викинеш на згарища відчаю,
      ти, мій народе, у цьому житті давно вже -- Чумацький віз!
      ми із тобою скальпельне- врізані та генетично- визнані.

      прокляті і розкаяні серед незримих скриків блукань,
      як тобі, братику,той полководець вовкулака-Сірко?
      так ото… знаєш… не стане прабабциних вправних знань,
      щоб заживить на чорній брові твоїй пер запечену кров.

      я, може, зараз і по- справжньом,— й не говорю,
      вже давно не страждаю на стінга і полозкову,
      з трав моїх дико- осокових — торфовий брют?
      наступна станція – Здрастуй, рідненька Мово!




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. РОЗЕРІ.
      йому по мушлі битій все одно!
      дівчинко маленька моя, прокинься!
      пробуди любов хоч у собі
      для внутрішньої себе!
      він, п’є вино..
      ти молишся Богу
      — хоча б вино…
      сріблене серце твоє волає уже не треба !
      він все одно…
      Розері, Розері, Розері!

      Приспів:
      встань — іди — ні крові, ні причастя!
      я бачу щастя! ти віриш в щастя?
      мала, піднімайся з колін!
      бо це не він!
      бо це не він!

      верби пускають коси у серпень теплий,
      сучасні абстракції картин яскравого розуму,
      фестивалі поетичних процесій,
      впливові прогреси гребенів…
      він вмирає у тобі сумними погрозами…
      Розері! Розері! Розері!

      Приспів:
      встань—іди — ні крові ні причастя!
      я бачу щастя! Ти віриш в щастя?
      мала, піднімайся з колін,
      бо це не він
      бо це не він.

      якби ще цвіла абрикоса,
      ти кажеш
      — Боже мій!
      ти віруєш у все аномальне,
      уже не стерпиться,
      ні «Океаном Ельзиним» ні маминими рожами…
      Розері! Розері! Розері!

      Приспів:
      встань—іди — ні крові ні причастя!
      я бачу щастя! ти віриш в щастя?
      мала, піднімайся з колін,
      бо це не він
      бо це не він.

      якби іще цвіла абрикоса, ти кажеш-
      - Боже мій!
      ти віруєш у все аномальне але не стерниться
      ні «Океаном Ельзиним» ні маминими рожами…

      Приспів:

      встань—іди — ні крові ні причастя
      я бачу щастя… Ти віриш в щастя…
      мала, піднімайся з колін,
      бо це не він
      бо це не він.






      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. *****************************
      ця країна була б унікальна,
      нагороджена найкращими долями зодіакальними,
      якби не наповнювалась чоловіками з товстими гаманцями,
      що рясно відкриваються манекенницям у зашторених спальнях,
      якби не зачитувалася розкішними глянцями…
      я так — живу, марю, говорю буквально…

      ти тільки уяви — мільйонери одружуються на поетках,
      на їх кмітливий розум моляться, одягають їх вірші в блискучі пайєтки!
      не витримали б поетки, бо три кроки до вбивчого формалізму,
      бо важко подавати глибокі тексти, так, як подають французькі десерти,
      з бокалом шампанського на прийомах любити вітчизну,
      під звуки попси від нудьги трохи не вмерти,
      між тінями багряних куліс кусати пальці,
      затягувати сигаретки…

      це мука — виконувати роботу, яку ненавидиш!
      я тут іду до тебе з глибоким змістом свого флюїду,
      виробляю нікому непотрібну, недруковану енеїду.

      робота у мене нелогічна — римоплетінська — пекельна,
      сама я дніпропетровська — київська — потопельна!
      для когось — ница, для когось — на щирість багата,
      життя — дурнувате, кров — джерельна…

      ця країна й без мене давно унікальна!
      я так — живу, марю, говорю буквально…





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. ЯКОСЬ ВОНО ТАК!
      дівчинка у полотняній сорочці —
      ходить площею, заглядає сивій історії в очі…
      мені, навіть, шкода тебе, кмітливий промовцю,
      що тобі завтра скаже її вбиваючий стронцій?

      те покоління, яке не вміє брести смутними рабами,
      те покоління, що в кишеню за словом відвертим не лізе,
      те її найзеленіше дерево між двома римованими полюсами —
      бронзовим скорпіоном правди колись переріже!

      з усього, що створено — це твій найкращий перформанс,
      пала сльоза запланована, розвіявся видив рожевий флер,
      осінь у вікна стукає дівчинці айстрами медоносними,
      шепоче на вушко:
      — Бог — талановитіший режисер…

      а тим хлопця знову завтра іти на кляту війну,
      тим чоловікам знову стояти за Небесний Схід…
      і гіркне душа від найгіркішого полину,
      від народжених віт до зламаних віт —
      торкає уже не одну терпеливу струну…

      тут і не треба уже ніякого вищого генія...
      вона біля них і дорослішає, мила Єсенія,
      топить народу найхолодніший лід...
      Евангеліну мені золоту нагадує,
      донечку, що продовжить мій древній рід!




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. ************************
      сни припливають із наших смішних світлин,
      сни визрівають із наших свідомих галактик,
      як би ти мене новими барвними не смішив —
      я розумію, що — це бездоказові факти!

      поцілуй її ніжно в у лобик отой святий,
      приголуб її достигаючу, смагляву прозрінням шкіру,
      в оту білу футболку в якій без мами дмуть холоди,
      де ще блукають сніжні царівни та дивні звірі.

      бо вона при мені знала, того, що ти не знав,
      яка горда вона, яка смілива, наче пересмішниця сойка!
      ти тоді пустився свідомо в уярмлений плав,
      ти тоді із нас усіх виціджував останні соки.

      я прошу ти пристойно вдягни її ,
      буде перший дзвінок, а вона вже не іграшка- киця
      плаче кров у її найпершім священнім ім’ї,
      плаче - в’ється у нас її бронзова повилиця.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. ПОСМІШКА ДЛЯ НАЙВРОДЛИВІШОЇ ЖІНКИ.)))
      добрий ранок, Вкраїно, як тобі твої тридцять?
      давай привітаю, бо так воно по-людськи годиться...
      ти у нас уже панна , пливеш впливовою лебедицею!
      таких розкішних пісень, як тобі співали, мені не співать.

      до описових ніжностей не буду зараз вдавитись...
      перше — від щирого серця: у цій війні не здаватись!
      бо її — або виграти, або програти та плисти Летючим Голландцем.
      а третього не дано! Дай Боже, рідненька, — від ать до ять!

      можна тобі багато різних радостей побажати!
      найрозумніше — хай мову твою не виганяють із власної хати!
      це стратегічна зброя, це — найстрашніший атом—
      для тих, хто досі не хоче свідомості визнавати.

      хай тебе різношерсті діти по-справжньому поважають,
      хай слов’янське коріння не лише квітку, а й плід роджає,
      земель тобі нерозпроданих і багатого нащодень урожаю!
      цін найнижчих на газ й пісень сміливих співать!

      в якомусь спротиві, в якомусь кличному, сумному відмінку
      в тобі завжди прокидався голос гордої справжності українки!
      бажаю вбиратися у європейські шовки і відкривати вище колінки!!!
      хай таланти землі блакитно-жовтим прапором майорять!

      ти не зважай, що у мене рими тут дієслівні........
      З Днем народження, Україно, вставай!!! уже зелені співають півні…)
      пишу тобі похапцем у МЕТРО пісню осінню ,
      сивий Дніпро за вікном гонить серпневу гладь…


      спів із моєї трьохсотої октави
      має громадянське право:

      — сонна артерія твоя ще не переріза!
      дівчинко моя переобіджена,
      ми із тобою уже засніжені —
      постями великих титанів
      і віршами!
      Україно моя, Украна моя!!!
      Україно моя!
      дихаю я!







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. )))))
      і коли приходить загадкова повня
      я починаю ставати інша —
      коли відьмацька кров мене переповнює,
      дика кішка вилизує кошенят, а я неспокійні вірші,
      буває — страшні, буває — як, лілії білосніжні.

      від цієї біди треба було накривати коритом…
      є такий звичай в українських селах:
      щоб дівка не говорила до себе вночі санскритом,
      щоб не блукала тінню блідою по вікнах оселі,
      щоб щит чоловічий закривав зірку її Цитаделі.

      чи із дніпровським степом, чи з київським колоритом,
      чи із древлянським духом змішуються ці начала?
      я знаю, напевне, що на волю вирвуться усі вогняні метеорити,
      скільки б у них не мовчала…

      хоч я мільярди разів і Богу, й чорту, й тобі клялася:
      —чуєш, любий, я точно кину шкідливу звичку!
      то не слова — то віра моя пролилася,
      на білій папір, на поблідле личко,
      на цю містичну у повні річку…

      —Ти, певно, хвора— скажеш тихо,
      ліків від цього уже не буде...
      гуси білі летять за вигін,
      селезень-серпень лягає на груди.















      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. Листи з Кхаджурахо . Цикл " Індія"
      можу тебе запевнити: папороть тут не цвіте.
      барвисті тук-туки подають сигнали, аж до небесних стель,
      дешевий готель… на диво, у ньому свіжа постіль, фіалковий гель,
      солодко спиться, наче поряд індійська мати співає своїй дитині.
      маленьке дівчатко у сні рахує зірочки ластовиння...

      дощова вода перетікає струмками з дахів у води Гангу,
      на свято Холі на вулицях очищують карму і достигле манго,
      більшого блага не має — блукати по вранішніх храмах Кхаджурахо,
      на диво,— вчора очі змінили колір із зелених ставів на сині,
      може, тому, що перестала говорити лиш голосними?

      вся моя їжа — білий рис, перепічка пурі молоко кокоса,
      тут не соромно бути бідними, сліпими і ходити босими,
      тут гулятимеш на весіллі, де гримлять барабани, коли тебе запросять.
      зовсім не хочеться топити смуток у мережевній павутині...
      тут чогось радісно посміхаєшся незнайомій людині...

      сюди їдуть жінки з депресіями, банкроти і закохані в йогу безумці,
      блогери, обвішані апаратурою, що носять свої жахи у туристичній сумці,
      але коли вони чують медитації Будди —з голів вилітають усі революції!
      приміряють червоне сарі вимазують ноги м’якою глиною,
      давно одружені пари не повертаютья один до одного спинами.

      досі я думала що ця набита людьми країна — обділена Богом,
      на вулицях лижуть сонце собаки і хмари тримають священні корови…
      після того, що я відчула у мене стало багатшим серце,— не те, що мова!
      переломлена тобою гілка любові уже не плакатиме віднині,
      бо маленьке дівчатко у сні рахує зірочки ластовиння...











      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. ************************
      я розповім тобі тисячі відомих версій,
      про те, що мистецтво — духовна свічка прогресу,
      нині поетів розвелося, як грифів на каменищах
      нині піїти плодяться, як голуби на горищах,
      щоб бути на стилі потрібно злетіти вище,
      палити бамбук — сушити весла…

      сідають за ноутбук в бажанні створити
      те, що не знають самі: дерева, сонця, палаючі метеорити?
      переганяють описові події, як переганяє сонячну енергію Тесла,
      запруджують ворд графікою рим тільки б не захворіти,
      давно уже невиліковно хворі на графоманський вітер,
      а з неба ридає Майстер і ремствує Маргарита…
      знову — палити бамбук, знову — сушити весла…

      той поет, котрий кожною клітиною тіла відчуває
      що його праве, чорне крило — пекельним вогнем у волі згорає,
      ліве, що біле — несе на собі ангельські дотики із небесного раю.
      краща картина — багато картин які малює твоя уява:
      кинута ним сорочка… голодний собака…килиму мокрий гравій…
      залиш собі срібний перстень… сама загадаю
      всі бажання твої… посидь… помовч… подихай…
      бачиш — я граю…

      ці руді гладіолуси на вікні, яким розрізали вени,
      гладеньким оксамитом серпня горнуться ніжно до мене,
      наше життя—театр, а ти—головна моя сцена,
      слава Богу—надійна, Слава богу—зелена…











      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    50. Вже є...
      він брав парасолю, чорну свою парасолю,
      він йшов крізь дощі на важку і потрібну роботу,
      вона була схожа йому на юну пластичність Асолі,
      вона не утратила віри чекати його усоте.

      він дихав заважко, він, може, вхопив застуду?
      розчулене серце її мерехтіло:
      — Та ти ж бережися!
      на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
      ратуші над ліхтарями в смутку Франкового листя…

      —Вона мені в серце вгризається, тече по венах,
      колюча стерня на стежці моїй нездоланній…
      той її другий в нестямі насіяв таврійського терна!
      той її третій ще й досі — солоний гравій!

      той другий ще й досі блукає по квітах її інстаграму,
      той третій ніяк не нап’ється англійського віскі …
      я її перший і дую крізь простір на кожну маленьку рану!
      я не дозволю, щоб ті перехожі про неї казали різко

      вона у своїй квартирі, де вікна на Льва Толстого,
      заварювала надію із спалахів зоряних сальвій,
      для нього плела обереги і кликала в свідки Сварога,
      губи її сарматські вже осені смайлики ставили.

      він дихав заважко, він, може вхопив застуду?
      розчулене серце її мерехтіло:
      — Та ти ж бережися!
      на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
      ратуші над ліхтарями в смутку Франкового листя…











      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. Кіт і поет.
      — Це життя я знаю краще, — говорить кіт.
      як муркотіти і в кого просить смачніший обід!
      і скільки у дерева, що під вікном пересохло віт,
      щоб мені ненароком із них не упасти.

      ти коженого день крутишся білкою в колесі,
      не достає справжніх рим і розкішних слів.
      людство давно помішалося на вічній красі,
      навіщо йому ще й твої закодовані гасла?

      я — у нірвану а ти — у швидкий Wi-Fi ,
      я — собі сам господар, а ти словників самурай,
      коли вже згоріла хата — вогнем гори і сарай!
      скільки в наперстку життя справжнього щастя?

      у мене мантра — риба, у тебе мантра — Ом!
      у мене від нервів — сон а у тебе — кубинський ром…
      на ранок підводишся — марева сизий фантом,
      а для щастя—води, аспірину й зубної пасти!

      тобі б твою душу туди де протікає Ганг,
      у котів теж сім життів і небо — блакитний дах.
      от походив би трохи з хвостом і в моїх вусах —
      скинув із себе давно дурні баласти!

      тепла шуба і вуха-антени... Харе Крішна!
      не завойовувать сцену, що ледве дише! Харе Рама!
      сонце кусає млинець із сливовим варенням віршів,
      є кіт найвища каста, простими словами!






      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    52. Для Любочки.
      —Щось ведмедик мій не в дусі!
      Приголуб його, бабусю,
      розкажи про про Білосніжку
      та пограй із ним у сніжки!

      Ще звари для нього кашку,
      нагодуєш бідолашку!
      А я скоро повернуся,—
      каже Любочка бабусі.

      —А то, як без мене ствердне?
      Хто тепло вночі поверне?
      Заспівай йому, бабусю!
      Сон хай кублиться у вусі!

      І малесеньке дитятко,
      і пухнасте ведмежатко
      хоче маминої ласки,
      хоче золотої казки.

      Обійми його, будь ласка!




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    53. Авто — шлях — море.
      і коли ти до неї, нарешті, стаєш прихильна,
      погоджуєшся з гудінням мотору і запиленим вікном,
      на розніжене тіло починає спадати сонна ідилія,
      махають долонями дерева і в'ється дорога, як плямистий пітон.

      втискаєшся у сидіння і ловиш віями захід сонця,
      в якому якась сільська жінка торгує соковитими кавунами.
      різнобарвні корови зупиняють рогами останній стронцій,
      ти покірно чекаєш коли вони пройдуть степовими материками.

      чуєш, як стискається сЕрця шин, як вдивляються в безвість фари,
      виловлюєш поглядом руду лисицю, що поспішає до своїх малих лисенят,
      із колонок лунає Ліда Лі і своєю наготою лякає і так перелякані хмари,
      що дощовою свіжість омивають херсонські виногради із всевишніх врат.

      ти придбала бурштинове гроно у першому ліпшому винограднику.
      старенький власник розповідав про найкращі сорти і солодке вино…
      відправляєш по одній бубці на язик і на тлі небесного клаптика
      вдивляєшся у перші острівки пісчяних пляжів, мов у цікаве кіно.

      море лагідним цуценям лиже тобі звільнені ноги без підборів міста,
      проситься пінистим шампунем із запахом риб і слизьких медуз до рук,
      завтра буде медова пахлава, варена кукурудза і джаз від сивого піаніста,
      завтра звільнишся від утоми, як звільняються роздягнені манекени від синіх перук

      сидітимеш у плетеному кріслі в ресторанчику, що за три кроки до моря,
      слухатимеш втаємничене шепотіння хвиль, які дихатимуть солоним бризом
      і виловлюватимеш із келиха шампанського устами розм'яклі зорі —
      смиренна, як монашка, спокійна, як ворожка і слава Богу ніким не визнана.




















      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. Там. Або, майже, проза...
      Я б тобі сказала усе недоказане та чи треба?
      Про те, що коли я лишилась одна — у тобі виникає шалена потреба:
      глянути в очі, торкнутись плеча, змахнути опалу війку з щоки,
      поспішаючи, прошепотіти, як я садила не так усі свої літаки,
      як кожний день був з тобою, наче смугаста зебра.

      Тільки білого більше: приглушені тіні в кімнаті і лате на таці,
      ласкаве море, яке ми зустрічали разом після мегаполісної праці,
      те, як ти виплутував мені ромашку з волосся і ми довго сміялись,
      те, як я не розуміючи чому, у тебе враз віддано закохалась,
      так, як закохуються у кумирів безробітні папараці.

      Так глухо зараз… Чотири стіни і сусід кашляє за стіною,
      фіалкова сукня на ліжку, зношена до відчаю, наче вдягалась злою зимою.
      Ти ж знаєш … Усі мої надумані невдоволення — звичайна жіноча гра…
      Три хвилини й образа мине — варто тобі відіслати ніжні слова!
      ти тут мовчиш у рамці… дозволь, я ще трохи постою…

      Сину уже двадцять два.. він дуже схожий на тебе у юності—
      високий, як ясен, сповнений ясними теоріями і далекий від мудрості.
      що зробиш? Юність…А вчора він зустрічався з Іванкою.
      це його дівчина… хочу спитатися, вона, як тобі за характером?
      із неба ж воно видніше усе по-іншому…
      Як у них збудеться?

      Заходив твій товариш Микола. Без ноги, але сумлінно ходить,
      хоч із протезом… Їде змагатися з плавання на нову олімпіаду.
      Тобі ж там видніше… То він питався, чи отримає срібну винагороду?
      Віддала йому зелену куртку, яку ти накидав на мене під виноградом…
      Хотіла дізнатися… А в тебе там вересневі ночі дуже холодні?

      До мами ходжу… вчора спекла їй пиріжків із чорницями.
      Вона передає тобі, що ти постійно маленьким їй під ранок снишся.
      Старанька стала.. Постійно шукає, то — окуляри , то — томик Франка…
      Часто пригадує, як ти колись у дитинстві грав сіроманця- вовкА,
      як ти порізався, коли вперше батьківським лезом голився…

      Буває , думаю, якби не твоя черга прочісувавати «зеленку»,
      може, б нам під Новий рік приніс маленьку донечку білий лелека…
      Мабуть, зустрічалися там... ти поцілуй у щічку рідненьку…
      Так мені якось… Ваша відсутність, наче терпкий чорнотерен…
      Я назвала її Ксена. прекрасна принцеса Ксена…
      Ну от чому чому, саме ,тобі потрібно було лізти у пащу пекла?
      Сьогодні на роботі у запуск пішли твої проекти
      нових висоток і я слідкую, як слідкують за вітром дерева...
      Сонце, якби ти знав, як я хочу до тебе!

      Я б тобі сказала усе недоказане та чи треба?
      Про те, що коли я лишилась одна — у тобі виникає шалена потреба:
      глянути в очі, торкнутись плеча, змахнути опалу війку з щоки,
      поспішаючи, прошепотіти, як я садила не так усі свої літаки,
      як кожний день був з тобою, наче смугаста зебра.























      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. ****************************************
      побудуй мені дім, щоб всередині декор і червона цегла,
      щоб зелена канапа та з червленого дерева стелажі для моря книжок.
      і у ньому моїм думкам буде вільно, а тілу прозорому тепло,
      і у ньому час протікатиме, як протікає крізь пальці білий пісок.
      і хай — стеля, як небо, а стіни, наче самшитові стебла.

      спротив, що я поетка сильніший за торнадо, за плач обгорілої вишні,
      в житті усе вимірюється логічними фактами, що вірою із дитинства,
      ніщо не віщувало біди, але малою вигукнула:
      — Дай мені слово, Всевишній!
      відтоді воно у мені звірятком живе, а розгнівається, то левом вистрибне,
      як виструбують чари відьмацькі із старовинного персня.

      заспокоюю його, наливаю яблуневого соку, купляю сріблясті сукні,
      завиваю його, як волосся на бігуді та кажу:
      — Сік смакуй та до серця мого не стукай!
      Навіщо тобі хворе суспільство, де замість радості — суцільна мука?
      То — плітки, то— насмішки, то — критики, а критиків, як серпневих мух...
      і дорога важка, як не камінь, то в обличчя липка пилюка.

      Сиди тихо і не треба про високе з ілюзорними опонентами…
      Описуй стиглість солодкого гранату, пори року та розквітлі гладіолуси за вікном.
      а воно, аж висвистує розгнівано:
      — Я твоя зброя, то скинь, хоч на іншу планету!
      Я у тобі не для того палаю, щоб ти боялась мене перед кожним сном!
      Хто ти: Виросла Герда, зморена Анна, чи ображена Гретель?

      беру реванші, щоб відпочити, бо ображати душу—така марнота,
      переконую себе:
      — Пишу для себе і це—випадково !
      рими ніжні, як вечірні зорі, спадають ранками, наче сусальне золото,
      чомусь сьогодні знову зізналась в любові великому слову…

      цей асфальт, це каміння, цей погляд байдужий і гострий.
      що до вроків мені, як прозріння відбудеться скоро?
      я вже звикла: вдих – видих… І квіти тут штучні і гості,
      а вжахнутися гострого — сором, який же це сором!

      побудуй мені дім, бо я більшого щастя уже не хочу,
      щоб фіранки прозорі в сніжинках, щоб дихати було легко,
      мені дім цей потрібен, щоб гравсь наш малесенький хлопчик
      і усі книжки прочитав із батьківської бібліотеки.

      побудуй мені дім,
      поки вірші мої гніздяться,
      поки з вирію прилітають білі лелеки.




















      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. ***************************
      ну як ти там? що ти думаєш, мій колишній?
      по моїх дотичних словах вже відплакали зрілі вишні,
      по твоїх ще гуркочуть потяги і спогади автомобільного літа,
      ти знаєш, я у цій сумній суєті так і лишаюся незігріта.
      діти? так… нас поєднкють лише неонові діти…

      чорний кіт, у вазоні тобою колись подарована лаванда,
      червона твоя краватка і на ній моя невідіпрана помада,
      я себе інколи заспокоюю:
      —Ти не маєш наді мною ніякої влади!
      згадую, як ти казав про мене, що диявол носить сміливе Прадо,
      але ти помилявся… я так і не навчилась давати ради
      нотаткам старих віршів, що лишились на добру згадку.

      чорний кіт треться об ногу, муркоче... мов заспокійливе,
      лаванда пахне лавандою і обсипається на обличчя килима,
      дітей ми досі, неначе останні дурні, все ділимо, ділимо, ділимо,
      зачиняємося один від одного метушнею міських запливів,
      наче вередливі діти на двох розламуємо шоколадку.

      хоч страшно жити, я ще міцніше тримаю мікрофонні зорі,
      хоч важко, але тримаю, щоб не стало устам прозорим схололо.
      я стала трохи черствіша, але всеодно клубок підступає до горла,
      коли розумію, що самі собі отруїли свою розтанцьовану баркаролу,
      а те, що заплачу побачить лиш твоя у помаді червона краватка.

      ну як ти там? що ти думаєш, мій колишній?
      по моїх дотичних словах вже відплакали зрілі вишні,
      по твоїх ще гудуть поїзди і спогади автомобільного літа,
      ти знаєш, я у цій сумній суєті так і лишаюся незігріта…
      діти? так… нас поєднкють лише неонові діти…














      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. ***********************************
      коли спадала докучлива спека, вони їхали на велосипедах,
      вітер сміливо ворушить її русяве волосся і білу футболку,
      яку вона не задумуючись обрала із його холостяцького намету,
      з якої не буде кращого толку, щоб обіймати її досконале тіло.
      між ними — незнанні планети, між ними червоні — ранети.

      вона гукає:
      — Гей, доганяй, бо я буду швидша! я буду вільніша!
      на них заздрісно дивляться перехожі, серпневі квіти і діти у візочках,
      потім вона під вечір буде для нього складати розкішні вірші
      та замикати усі перспективи його бізнесу на сріблясті замочки,
      поки він стане зовсім спокійним і сірі дрібниці залишить.

      він буде трохи бурчати:
      — Ти б привела своє життя до ладу:
      файли у ноутбуці, думки у мізках та книги розкидані на столі…
      він, мабуть, не знає, що вона тоді зовсім не зможе нічого писати,
      навіть, про те, як у нього досі веселий протяг гуляє у голові,
      навіть, про те, як нього найкраще вдаються дотепні жарти.

      потім вони сидітимуть на балконі, коли вже поснуть сусіди,
      вона, майже, палитиме сигарету і дивитиметься, як падає з неба зірка,
      подумає, що за зіркою чимдуж можна майнути скорпіоновим слідом,
      поки вона назавжди у осінь холодну хвостом яскравим не зникла.
      поки її жіноча свобода ще вільно дихає розпашілим літом.

      ранком вона причинить двері, забувши босоніжки і свою писанину,
      тихо, навшпиньках, вдихне свіжий ранок і загадково всміхнеться…
      просто, вона любить з оцього життя обривати свою цілющу ожину…
      просто, вона не хоче, щоб її зливи приправляли чилійським перцем.
      просто вона не мріяла задихатися без повітря, як мертва рибина.

      він побачить її забуті речі, може, навіть стривожено обізветься,
      далі буде ще цілу вічність втішатися думкою
      —Вона до нього іще повернеться …
      хоча б в одинокий вечір міцною самбукою...



















      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. ЧЕБЕРЯЙЧИКИ, (УСІ РОЗДІЛИ)
      РОЗДІЛ-1. СИВА ДАВНИНА,

      Село, аж сіпнулося наранок, як недобита курка після неочікуваної смерті, яка плигає по городу, харкаючи відрубаною горлянкою, та вганяє малих діток у страх, так, що у них сироти ідуть по тілу. Баби гуртувалися зграйкою біля криниці «на вуглі», якраз біля Чеберякової хати. Чоловіки з господ носа не витикали. А бабам що? Язик мотузкою не припнеш до лави, нате ж він і без кісток: шелестіли новою пліткою, ойкали, та айкали, потім розбігалися із повними відрами, наче зграйка, сполоханого грудкою землі, вороння…
      Якби хто сказав, що Федір Чеберяк— « враг народу», ще вчора, то засміяли б та затюкали, наче плюгавого цуцика. Бо Чеберяки— рід дрєвній у Сірківці. Не були вони, як всі хліборобами, червоного жита сіяли мало, а дав Бог старому Платону, батькові Федоровому, руки золоті, то ж був і за теслю, і за столяра, і за бондара, і за різбляра . Ремісницькі здібності дали Чеберякам хату— ого-го-го! Вібудувалися швидко, днів за сім та поважними господарями на все село відбутися… Місили глину з соломою усію толокою… Одразу впадав у око заведений порядок: господарчі будівлі відгороджені від «чистого двору», у чистому дворі: хата, палісадник із розлогими кущами бузку, оксамитових чорнобривців, високих мальв і панського павичу, що завчасно насадила Платонова дружина—Єфимія…
      Позаду хати та вишневого садочоку— господарчий двір: клуня, повітка, хлів для корви. Чисто, охайно, аж оку любо глянути... Як у людей... Жоден перехожий не сказже, що у Чеберяків кури у дворі гребуться.
      Не одна сірківська дівчина шкодувала, що не вона володорка довгої, молочної хатини із червоними півниками на даху. Бо хіба ж то хата була? Палац! А в тому палаці—вселенський космос…У хаті народяться дітки, з неї підуть у світи шукати себе, поверталася у рідні стіни, щоб продовжити рід, а потім і до вирію відлетять— притуляться до поколінь предків Чеберяківсько роду у Вирії-Раю на тому світі… А білобока хата залишалася і берегтиме пам’ять про покоління, які надалі у ній житимуть…
      Як зайдеш, то не лише білі, вишиті гладдю та хрестиком рушники, птахами дивними злітятали до людського ока, а й характерні для Подніпровщини пластичні мотиви іоніки, намистинки, « сухарики» . Так і хотілося доторкнутися рукою до різьблених одвірків . Уміло Платоном викохані кріселка, скриня, полиці біля божниці, посеред світлиці (колись ще у прадіда Платонового сам пан Гнида таку замовляв)— пофарбована синьою фарбою, дерев'яна канапа і ліжко, розмальоване диковинними квітами у спочивальні. Яка ж то щасливиця спатиме на ньому ? Це ж, як любитиме майбутню дружину Федір, якому, саме, і пора прийшла пару шукати, якщо сам у розмалював для своєї майбутньої коханої бильця білими і жовто-червоними квітами? У батька вчився ремеслу… Жили Чеберяки заробітками від ремісництва: чи віз, чи сани, чи ярма, чи меблі, чи хатнє начиння— переважно усе на замовлення односельців.
      Федір чудний був: лагідний, як молоде теля, дзвінкий на голос, щирий на серце… Було, вилізе на дах, будинок долампічувати. Постукує молоточком по дерев"яній балці: зорі—між біляві кучері сиплються, місяць— у рота заглядає, а він батькову улюблену:
      « Ой чий то Кінь стоїть
      Що Сива Гривонька
      Сподобалась мені
      Сподобалась мені
      Тая Дівчинонька
      Не так та Дівчина
      Як Біле Личенько
      Подай же Дівчино
      Подай же Гарная
      На Коня Рученьку..."

      І справді подала рученьку, довго чекати не примусила. Русява Фросина, на шість років старша за Федора, на парубка уваги не звертала, аж поки не зустрілися їх зацікавлені погляди на сіножаті, саме впору буяння пахучої трави, серед синіх сокирок, білої ромашки, гіркого полину і яскравого сонця. Зім"яв Федір Фросину, геть голісіньку, із пахучим сіном, у порубочому невгамовнім бажанні. Зацілував уста макові та груди, тугі диньки, на всеньке життя... Тієї осені і побралися… Навесні—Анна народилася , білява кучерявка , таткова улюблениця. Єдиначка…
      Не від світу цього був Федір! Їй Богу, не від світа цього... Дуже вже розумний. Все « Кобзар» читав, книжки на ручні хрести та підсвічники у людей вимінював, замислений, а бувало, і грізний, як насуплена хмара перед грозою. Ходить. задумливо... Міркує—сам собі на умі, аж поки мала не здереться по батькових штанях та вишитій червоною-чорною ниткою сорочці, аж до сомої шиї. Тоді ставав, як тільки но відціджений коров'ячий сир: теплий і м'який. А вдачу до жінки мав таку, що, хоч бери, та й ліпи із ньго глиняні свистики, а потім на тому свистику грай.
      Забрали Федора вночі. Сусідка, що принесла ранком молоко, застала сердешну Чеберячку-Єфимію, що скреготала зубами серед розртрощеного хатнього начіння. Мала онука верещала на печі, а Платон лежав мертвий на лаві, як ото якийсь святий:в білй сорочці та з такими блакитними очима, наче то дві волошки польові хтось поклав на обличчя та й лишив. Очі були розплющені. Живі іще... І небо над припічком мальване , і потрощені чобітьми ікони під його душею, яка, вже відлвтала до Вирію у справжнє
      блакитне небо...
      Фросина бігла степом, аж за Сірковий курган. Вила, як зранена вовчиця, зривала жмутки трави від злісті та опіків образи, від болю, від мацання енкаведешного... Кидала зім»ялу' траву в скіфських бабів- ідолів, аж поки у своєму безсиллі і люті сповзла по грудях кам'яної божині, і затихла у своїй печалі. Стала самостійна на довгих дванадцять років. Нишком голосила на горищі, ковтаючи, великі, як дніровські виноградини, розпачливі сльози, які ніхто ніколи не бачив. Хіба, широкий степ, де сива ковала укривала її зурочену долю, і чулося на праздники побіля Сіркового кургану:
      -Ой Федоре, ФедорОчку,
      притулюся до одвірочку.
      передасть тобі звісточку
      твоя дівочка..."
      А до доньки лагідно, як пташка насвітанку після дощу, бриніла грайливою дитячою піснею:
      - Ой, на горі гречка?
      Біжить зайчик.
      Він ніжками чеберяє!
      Якби такі ніжки мала,
      І я б ними чеберяла
      Як … той… зайчик…
      Як той за-й-чик... ЗАЙ-ЧИ-И-ИК!
      Бо так вона із діда-прадіда повелося у Сірківці: коли добре— чи гульки, чи весілля справляють, чи дитину до хреста несуть, чи Паска, чи Зелені свята, чи, яке інше свято—співають. Коли погане—в армію проводжають, чи звістка сумна, чи настрій паршивий—співають… Ото тільки на похоронах і мовчали глухо...І коли стару Чеберячку ховали, і коли Фросина відійшла там, де новий початок світла зоріє голубими волошками.
      ______________________________________________________________________________________________________
      РОЗДІЛ-2. ЛЯНКА.
      _______________________________________________________________________
      Федір Чеберяк воскрес у святу неділю сорок восьмого. Хату відімкнув своїми ключами. Хазяйським оком зміряв господу та й почав жити, як нічого й не було. Худий, із потьмянілим волоссям, яке стирчало на всі боки та нагадувало відквітлу кульбабу. Вже не такий, як раніше веселий і співучий— замкнутий і неговіркий—старий сивий дід. Та і був уже дідом, бо донька Анна уже на той час мала чоловіка, малих—Марічку та Оленку, власним трудом здобуту освіту повара.

      Відкрив майстерню, і почав човгати рубанком по соснових дошках. Казали люди, що видно знала Фросина, що не дочекається чоловіка, а, може, поштою якось зв'язувалися ? Бог його зна… Тепер ця таємниця кане в лету. Чого старий Федір не розпитував нічого? Кожної суботи поспішав до церкви, коли уже можна було не зважати на політичні переконання, після церкви— на кладовище до Фросини, а по будням працював столяром у будівничій пригаді. Будь-яких соціальних контактів Федір намагався уникати, особливо близьких. А про те, щоб впусти у життя людей по-справжньому і зовсім не могло бути мови. Час спливав, як вода із річки Вовчої після паводків… Федір Чеберяк жив вовком-самітником, поки онука не вирішила будуватися на Чеберяківській землі, а на світ з'явилася Федору велику утіха—правнучка Лянка.

      Цікавість дівчики до прадіда виростала так швидко, як виростає добре доглянута розсада у теплиці. Спочатку вона посміхнулася до нього із ліжечка, потім заагукала, пізніше схопила за носа манюсінькими пальчиками і попробувала, який дід насмак теплими устотами, які пахли молоком. Коли Федір підносив її тендітне тільце до обличчя, то мала виявляла неабияку цікавість до старого. Здавалося, що Лянка слухає з усіх оточуючих прадіда найуважніше. У рік—тягнула Федора Чеберяка за палець погуляти, у три— читала з ним казки, у п'ять — співала пісень українських … Федір Чебаряк почав відтавати від криги сердешних думок, про, які ніхто і не відав.

      Дуже вже любив притулити правнуку до себе і лоскотати за боки, примовляючи: « Ой, на горі жито, сидить зайчик, він ніжками чеберяє…». А та заливалася сміхом і гоцала на дідових руках так, що місця було мало у двох хатах зразу, які притулилися поруч. Одна—стара, Чеберякова, друга—нова, вибудувана із силікатної цегли і шиферною, лискучою покрівлею—у якій жила онука Марічка з чоловіком і малою.

      —А цьо у тебе три палсі злослись?— не вимовляючи усіх буков,— питалася мала у прадіда. Федір чесав потилицю і починав про природу, про степ, про те, як вовчиця рила для майбутніх вовченят глибоку нору, а їй в обличчя бризнув струмінь джерельної води і відтоді почала життя колись повновода річка Вавча, яка текла Диким Полем. Лянка відволікалася, але питання, чому у діда Фєді зрослись пальці на руці, хвилювало її не менше , чим хвилювали цікаві оповідки про сиву давнину, сусідське цуценя—Пальма та дефіцитні іграшки.

      —А де твоя дєд Фєдя жінка?—спиталася уже трохи старшою, бовтаючи ногами у зморщених на колінках,
      бавовняних колготах червоного кольору.
      — У Вирій полетіла. Як пташка-журавель—пурх—і в небі!—намагався дохідливими словами пояснити прадід.
      —І со?
      — Тепел там живе?
      —Літає.
      —А то не больно там жить?
      —Ні, не больно. Давай, Лянцю, не збивай мене з толку. Ти ото кого хочеш затуркаєш. Пішли краще книжку тобі почитаю—намагався відбитися від серйозних питань Федір. Так у взаємній симпатії проходили дні Федора Чеберяка і цікавиці- Лянки.

      Мала не вилазила із прадідової хати… А чого звідти іти? Хоч і підросла, а цікавості менше не стало. Прадід Федя— добрий! Прибіжиш до нього, а він тобі, аж цілого карбованця, а то й два-три, дрібними копійками насипе у рожеві жмені. Це ж яка радість величезна! Біжить чимдуж у магазин « Дитячий Світ», що у Сірківці уже відкрили. Купляє альбоми, олівці, книжки цікаві, а наостанок і « Ескімо» у лискучій обгортці з київськими каштанами. Смачне—не одірвати! «От виросту,—думала собі,—у Києві жити буду! Вирішила, як крапку над літерою «і» поставила.

      Повернеться до прадідової хати—тягне відро із водою від колонки. Виприбирує. Дере-дере поли дубові, аж поки Федір не спинить. Принесе винограда мускатного із садочку та й стане Лянку пригощати. Сонце—у кучері Лянці світить, місяця—у очі васильково-зелені заглядає…

      Одного разу при такій помочі першокласниця Лянка залізла за божник із двома красивезними, таємничими іконами. Мац- мац рукою, аж рожева рожа у віконо увіткнулася, а за божником— книжка. Якась чудна, зшита товстою, шовковою ниткою, де олівцем, де чорнилами, де шариковую ручкою пописано, наче, як вона у школі, в «Прописі» літери обводила, так і в книжці —поверх олівця жива фарба лягає:

      "…Бо це ж, либонь, позавтра буде місяць,
      Як у дому нема скоринки хліба".
      Заплакала, схилилась до дитини...

      """"""""""""""""""""
      Коли ти була зо мною, ладо моє,
      Усе було до ладу,
      Як сонце в саду,
      А тепер розладнався світ, ладо моє.

      Встала між нами розрив-трава.
      Розрив-трава високо росте,
      Розірвала ночі і дні.
      Перше були вони як крила ластівки:
      Верх чорний, спід білий, а крило одно.
      Тепер вони як розламаний камінь –
      Колють і ранять, ладо моє.

      І карлючки внизу: В.С... Далі— нерозбірливо було…
      Аж завмерла із книжкою- самошиткою у руках на вирізьбленому ще прапрадідовім стільцеві, під яким валявся забутий віник. І читалося, і читалося, несамовито, по-дитячому сприймалося, а багато і не розумілося. Стояла Лянка, як заворожена на стільці посеред старої, Бог знає якого року побудованої хати, аж тут дід Фєдя:
      — Ти що ото робиш? І схолов… Похитнувся, як стовпчик до одвірка. Може, б і матюк якийсь з губів пошерхлих злетів... Але— ні… Федір Чеберяк на таке нездатний, щоб правнучку ображати. Тільки сірий став, як стара незапалювана свічка на божнику...

      —Це ти писав?— Лянка до діда. Той супиться, як темна хмара перед грозою, книжечку забрав тай почалапав до коридорчика. Там драбина на горіще—поліз ховати, там де царські гроші з Катериною Великою, Миколаєм, кєрєнки і одна золота монета із двухголовим орлом, аж за під самою стіною, де стара курадза складена. А що ж Лякка знає—не маленька. Про ті скарби ні мати, ні баба не знають, а Лянка знає, бо уміє прадідові таємниці берегти.
      —Дєд Фєдя, а хто то написа? Шо то за книжка—невгамовувалася дівчинка.
      —Людина одна хароша писала,—зам'ялася дід. Работали разом колись… Не нужно воно тобі те—глипнув на Лянку не стільки розсерджено, стільки—стривожено.
      —Не кажи нікому Уляно, бо велика біда станеться. Чуєш дитино? Поклянись отут мені зараз перед іконами! Шоб мовчала мені! Очі твої не бачили, вуха нічого не чули та і не було тут ні кижки, ні разговорів оцих ненужних… Нічого не було!
      Лянка на Бога глянула—перехрестилася(дід навчив) та й забула. А тільки з того часу завела собі схожу книжечку, перерізавши шкільний зошит напополам і писала там свої перші заримовки у прадідовій,затишній хаті, а потім читала діду. Той підправляв щось у книжечці. Казав:" Ну, давай почитай мені, як у тєатрі." Лянка підіймала руку до скроні, як спаравжня артистка і натхнено-журливо починала:

      чи на сон, чи на сумне осоння
      сон-трава стоїть на підвіконні.
      заглядає тиші давній в очі,
      війкою-завійкою лоскоче.
      сон-трава на білім підвіконні,
      сон-трава на битім підвіконні…
      де роки, як коні на припоні…
      б’ють хвилини, мов літа рахують,
      і на спогад зранений полюють.
      тут ось, на дідівськім підвіконні,
      де на сон, чи на сумне осоння
      сон-трава стоїть на підвіконні...


      РОЗДІЛ-3. СТАРІСТЬ.
      _______________________________________________________________________
      —Зовсім здурів дід Федя!—запричитала Марійка, Ляньчина мати уранці в неділю,— Пішла, понесла йому вареників з вишнею і борщ, а він і дивитися не став!
      —Чого?—запитався здивовано Микола, Ляньчин тато.
      —Ти собі тільки представ! Каже, що ми отравить його хочемо!
      —Тю!—трохи не поперхнувся свіжим борщем, який весело тьопав із білого полумиска.
      —Іди Лянко, однеси ти! Начорта нам його хата здалась! Наче у нас своєї не має! Правда кажуть, що на старість усі мозги висихають! Жениться вздумав! Де-в'нос-то год! Дев'яносто ! А він жениться!—репетувала, як різана у дворі під старою абрикосою.

      Ота вічна проблема української родини—нездорово сваритися за батьківський спадок, мабуть, дошкулила не одному поколінню. Тому розумні батьки зазвичай ділили усе порівну, щоб нікого з дітей після смерті не образити і гризні не наробити.
      —Піди… Піди, Ляньцю, хай, може, що поїсть… Та й збирається кудись швендяти! Напросися з ним у гості! Хоч знатимемо, що за баба і звідкіля вітер дує—намовляла матір Лянку.
      Дід Фєдя зустрів Лянку у картатому піджаку і білій праздниковій сорочці. Такий собі, швидкий і веселий, наче стара іграшка-потяг, яку недавно зарядили новою батарейкою. Лянку узяв, не відмовив правнучці улюбленій.

      Баба була низька і якась дуже неохайна, як здалося малій. Трепетливо бігала навколо прадіда, підставляла під носа смажені котлети, копчену ковбасу до чарки горілки, а Ляньці підливала лимонад « Буратіно». В гостинець з собою— солодкі вафлі « Артек». Наклала Лянці у торбинку купу яскравих, різнокольорових клаптиків лялькам на сукні. Лянька роздивлялася те добро, а прадід говорив, трохи захмеліло, схиливши голову до столу, бо пив рідко, хіба чарку-другу—на свята:
      —Ти не ображайся на мене, не можу я Фросину забути і все тут. Присниться— манить до себе, наче, як жива! Каже: «Іди до мене мій Чеберяйчику! Тут вільно душенці! Всім вільно, хто на людському горі за життя не наживався!» І дивиться на мене довго і пронизливо, так, як отоді, коли побралися. Сонце—у косу заглядає, місяць—в очах світиться... Не получиться у нас.
      Чесав свою голову, біляву кульбабу, зрощимися пальцями.

      Про те скоро і забули, бо відписав Федір Чеберяк хату своїй дочці-єдиначці і став швидко здавати. Зовсім охляв, з оличчя став схожим на висушений гриб на лісовій, позбиткованій зимоє, безсніжній галявині. Всох, чи від життя, чи від яскравого сонця, що це життя василькове живить.

      У Лянки школа почалася, а прадіда, оглухлого та з отим, як казили батьки, старечим ... забрала донька.
      Бувало приходила Анна, баба Ляньчина, у гості та жалілась Марійці:
      —Таке важке… Поки до туалєта дотяну... Ото уже і горшок зробили. У стульці пропиляли дірку. Тільки ж у хаті вонище… Ой, якби ти знала... Уже одгородили, а воно всеодно не те… Старість—не радість!

      Лянку тепер до баби в гості не ходила, бо Марічка не пускала. А що робить малій дитині, якщо там уже смерть у клямку стукає. Але смерть чогось не квапилася… Федір Чеберяк іще чотири роки пролежав у доньчиній садибі… Один раз Лянка побачила, як баба з матюками тягнула діда Фєдю на горшок і вжахнулася, бо баба підняла руку із усієї сили-силенної ляснула батька по спині!
      — Сил у мене на тебе нема! Та коли ти здохнеш уже!

      Це вже тоді, як Лянка виросте—згадає, що бабу так само проклинатимуть лежачу. На кожну силу у житті завжди знайдеться інша... Все заподіяне зло повернаться бумерангом, може, болячкою, може, самотністю, може, втратою найріднішої людини, а може, і тим і другим, і третім одразу. Ніхто не знає, що його завтра очікує—чи сума, чи тюрма… Може, тому і говорять, що годі людину зрозуміти, поки у її шкурі не поживеш, її ситуацію життєву на себе приміряєш…

      —Піди Лянко—покорми, може, у тебе шось візьме—казала баба—у мене, геть, нічого не бере з рук. Лянка підходила до прадіда і той оживав. І так здавалося, наче не Лянка мало років мала, а прадід став, менший за неї у мільйони разів— зорів ніжним, прозорим, дитячим, безпомічним поглядом, як відмираюча тмяна зірка. А що ж тут зробиш? Старість— пора квіточок колючих... Жінка вона, хоч і передбачувана але жорстока…

      РОЗДІЛ- 4- ПРОЩАННЯ.
      _______________________________________________________________________
      —Сідай, сідай, Ляночко—заворушився старий у ліжку, наче і не було тих чотирьох років, які випали із їхньої заговореної небом дружби.
      —Як ти тут поживаєш, дєд Федя?—примостилася на ліжку Лянка коло прадіда і принишкла, як мишка.
      —Та нічого, Ляночко… Потихеньку… Пора мені. Скоро у Вирій летіти буду. Як пролітатиму, махну тобі журавлиним крилом, а ти знай, шо то я тебе бережу.
      —Та шо ти, дід Федя, таке мелеш! Баба Аня он казала, шо ти нас усіх переживеш!
      —Та то таке… Це тобі ось... Згодиться…—протягнув акуратно щось загорнуте у стару, помережену дрібними квітами наволочку. Лянка розкрила і трохи не зойкнула. Там була книжечка потерта із віршами, яку колись знайшла за божником і золота монета з Миколою другим. Хотіла була відмовитися, але стільки радості зустріла у прадідовому погляді, що і при нормальному його житті не бачила, а дід із придихом продовжував та, мабуть, було важко дихати старому, бо говорив із свистом і задишкою.
      —Я вже старе луб'я , онучко, а тобі жить… Помниш, питалася, то я тобі розкажу, а ти тільки не перебивай…І нікому таємниці моєї не видавай. А Лянка і не збиралася. Ковдру на ліжку чогось поправляла, якось несвідомо, хотіла затишку для діда Фєді, а він хоч важко, а говорив:
      —То був час, коли забирали усіх без розбору. І мене забрали… А за що? І сам не розумію. Чи бомагу, хто на мене написав? Пригадую—біг швиденько повз вугол, а там мужики зібралися—шепочуться про щось, а я бігом, бо у справах… Аж тут один: « Правда, Федька?». А я йому похапцем, бо ж справи хазяйські самі робиться не будуть, кажу: « Правда, правда…» Та й далі скоріш собі чимчикую. Другого ранку мене і забрали.
      Лянка, аж рота розкрила і скоріш:
      —Хто?
      —Хто? Комуняки… Хто ж іще нашій пшеничці жити забороняв? Вони ж… Кляті… Пам'ятаю , довго зо мною намучилися, а таки, як шкіру наживо ножом із пальців зняли,
      то дерев'яні плоскогубці на руку оділи, так я ото, онучко з ними і зжився. Обвинили мене у тому, шо проти голуду я був, чи шо… Так, а як не проти голоду, як без хліба ж усі вимерли б… А скільки вимерло? І дядька цього, який вірші писав, живцем спалили… Теж він проти голоду був… Харашо писав. Бувало, у шлунку пусто, ноги не носять, а сон не йде, а він нам із старого, із нового читає… А ми слухаєм людину тямущу… Тільки й зосталося, шо книжечка оця. Може, виростеш, та розшукаєш родичів, чи народу нашому згодиться та й надрукувать, а то й не знає ніхто… Час він міняється, як і влада….
      Та й затих старий Федір Чеберяк, як бронзова лялька на дерев'яному ліжку, чи життя висосало, чи сонце яскраве, що це життя розлого-квітуче живить.

      З того часу, як полетів старий Федір Чеберяк у Вирій, Лянка комуністів зненавиділа, попри те, що дід рідний по батькові пройшов усю Вітчизняну, був комуністом, а потім повернувся і помер від горілки, раніше чим прадід її. Що Лянці до цього? Вона того не знає, який той був, а прадід Фєдя—добрий за вдачею. Скільки усього приємно у долю її приніс, навіть, віконниці і двері на новій хату вичаклував. Пам'ятала добре, як у жовтенята приймали—усіх гамузом, навіть, останніх двієчників, як у піонери—так само. Як уже Черненко помер—у школі в коридор постамент з Леніним витягли, поряд портрет тільки представившогося. Усі удуть у школі, наче, якась величезна біда, а батько налаштовує вдома радіоприймач на хвилю « Свобода» та слухає нишком… Так той радіоприймач і в «путч» налаштовували, коли мати із вереском прибігла із поганою новиною: « Ой, Миколко, нас же до списку у міліцію внесли! Мене один з батьків мого учня попередив. Наче, багато балакаємо!» Слава Богу минув той «путч», як невиправний шторм в океані, а Лянка уже доросла стала. Одним словом—студентка. В косах русявих—місяць, в очі василькові—сонце заглядає.

      ______________________________________________________________________________________________________
      РОЗДІЛ-5- КРОВООБІГ.

      Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк) сиділа у своєму кабінеті Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова із величезною втомою у ногах, а ще більшою у думці. Операція, наче ж і вдало пройшла… Не йшов із думки хворий— Павло Олексійович Лесик, професор філологічних наук Київського Університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Старенький, сивий дідок до якого вона ненароком зайшла у палату, як черговий лікар, поцікавитися, чи все нормально і, чи не має скарг до обслуговуючого персоналу. Скарг не виявилося, а на білій, ще совдеповській тумбочці уздрілася книжка з рукописними поезією. Вона ще тоді жартома сказала:
      — О, бачу, не нудьгуєте, пане хворий! Що це у Вас? Можна—спиталася інтелігентно, вказуючи на милу книжку у сірому, ручному переплетенні.
      —Звичайно можна—посміхнувся професор.
      Уляна Миколаївна почала читати і її вираз обличчя враз змінилося із веселого на дивно-зацікавлене. Тихо запиталася, відірвавши очі від книжечки:
      —Звідки це у Вас, пане… Павле Олексійовичу?
      —О, пані лікарко! Це давнє захоплення—розшифровувати древні манускрипти нашого прихованого часу. Цей рукопис чудом зберігся і був переданий мені родичами так званого Василя Микитовича Скрипки, професора Криворізького педагогічного університету, якого не минув ГУЛАГ, а опісля і впродовж праці на теренах вразумлєнія педагогічного птаства і спокійна, дякувати Богу, смерть. І по всім натякам стилю письма цей рукопис схожий на славнозвісний почерк усім відомого нам поета Василя Стуса. І я зараз над цим мудрую… Тому, пані лікарко, ви просто зобов'язання зберегти мені життя.
      Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк), аж проясніла.
      —Ви знаєте… У мене теж є щось подібне!
      —Тобто?—зацікавився професор.
      —Мій прадід, Федір, теж пройшов ГУЛАГ і залишив мені, ще коли я була дитиною рукописну книжечку із віршами. Я намагалася сама знайти автора, але, нажаль, мої дослідження не пішли за межі Гугла. Одне я можу сказати із впевненістю, що це не Василь Стус, бо за всіма датами, роками і обставинами Стус надто пізніший, чим те, що є у моєму рукописі.
      Наступного ранку Уляна Миколаївна знайшла на балконі поміж кипою дитячих списаних зошитів і старою консервацією маленьку, затерту рукописну книжечку, що досталася у спадок від прадіда Федора і терміново доправила її до палати хворого професора. Той довго вивчав, порпався у своїх записах, здивовано посміхався, але вирок не поспішав виносити. Скоро і прийшов день оперативного втручання. І ось зараз, коли складна операція пройшла вдало, лікарка і справді відчула себе втомленою, але щасливою. Коли вискочила на подвір'я коло стаціонару була весела і цілком собою задоволена: « Павло Олексійович Лесик має можливість прожити іще довго на цьому світі! І вона, таки, має до цього суттєву присутність!"--майнула думка. Аж тут у сумочці заворушився смартфон, бо, певно, після операції не зняла із віброрежиму. « Син, син... Андрійко телефонує! Мабуть, хоче приїхати… Дружина Настя—не годує.»— пролунало у голові.
      —Ало, синочок! Слухаю тебе?
      —Мам! Настя народила! Хлопчик! Три п’ятсот—вага! Зріст п'ятдесят два сантиметра!
      —Як народила? Їй же ще, майже, три неділі ходити!
      —А так! Я завжди казав, що ваші медицинські штучки ні до чого, коли розвивається вагітність! Усе нормально, мам! Де́в'ять і десять по шкалі апгар! У мене син, мамо! А ти бабця! Чуєш, ти молода бабця—лунали із телефону радісні викрики Андрія.

      На виписці, що не забарилася, син Андрій гордо підносив до матері, Уляни Миколаївни Романовської, лікарки Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова, малесенький згорточок. Уляна Миколаївна акуратно відкрила блакитний, шовковий конверт і, аж здригнулася від несподіванки. На неї дивилися такі ж самі василькові очі, як і у прадіда Федора, сповнені глибокої ніжності і неприхованої василькового блаженства.
      —Вилитий!—промовила і трохи не присіла на євро плитку, якою щедро було устелено грішну землю перед родильним будинком.
      —Я? Я!—не вгамовувався син.
      —Та ти, звичайно… І Настин носик, і посмішка, наче, моя. А тільки, усе ж вилитий прапарапрадід твій—Федір Чеберяк! У волоссі білявому—місяць, у очі василькові—сонце заглядає.
      —А у нас Федір народився! Федір! Чуєте! Ти ж не проти, Настю? Так і назвемо!—невгавався Андрійко, зачіпаючи перехожих по доріжці до машини. Ті милостиво одарювали щасливу процесію прихильними усмішками, бо, у всі віки народження дитини—велика утіха для усього великого українського роду, як свіжа, тільки розквітла мальва, що увесь свій вік буде дарувати людям свою яскраву красу і свою вперту, молоду силу.

      ______________________________________________________________________________________________________ РОЗДІЛ - 6. САМІ В СЕБІ- РІД.

      Андрійкова дружина—Настя була цікавезною київською панянкою— загадковою, інтелігентною і трошечки філігарною у сприйманні світу, як складна, поезія містифікації. Вчилася на факультеті філології . Академ поки не брала та, мабуть, таки прийдеться... Дівчина горда з русявим, довгим волоссям, з витонченими рисами обличчя, заглиблена у зразкові медитації, де сама в в себе... Молодята жили неподалік матері. Уляни Миколоївни Романовської ( по крові Чеберяк.) із великою радістю кидалася на допомогу молодій родині. Маленький Федір був голосистий, тому часом, коли невістці треба було до університету, а новоспечена баба мала вільний час і могла посидіти з внуком, який звеселяв її своїм шовковим голосом і не давав сумувати.

      Одного разу, коли Настя повернулася за дитиною, побачила, на кухонному столі стареньку рукописну книжечку і захопила її разом з перекусом після студентського будня: філіжанкою чаю з молоком і запашним круасаном. Із великою цікавістю всілася за барну стійку сучасної, тільки відремонтованій кухні.
      —О, Свідзінський!— дзвінко вигукнула.
      —Хто?— здивовано підняла голову Уляна Миколаївна очі від сотейника із першою кашею для малого Федірка.
      —Володимир Свідзінський!— без тіні вагання виголосила невістка, гортаючи стареньку самошитку.
      —Звідки ти, доню, знаєш?—насторожилася Уляна Миколаївна. Надто часто останнім часом доля-ворожка в плямах рудої фарби, барвила її будні новими несподіванками.
      —Люблю Свідзинського!—невгамовувалася Настя. Колись він допоміг мені пережити лихі часи. Схоже на заглиблення в біль і винесення на поверхню в красивих образах. Наприклад оцей:

      Холодна тиша. Місяцю надламаний,
      Зо мною будь і освяти печаль мою.
      Вона, як сніг на вітах, умирилася,
      Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
      Три радості у мене неодіймані:
      Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
      Немає більше. Місяцю надламаний,
      Я виноград відновлення у ніч несу.
      На мертвім полі стану помолитися,
      І будуть зорі біля мене падати.

      Настя читала так заворожено втягуючись голосом у текст, наче медитувала. І Уляна Миколаївна за інших обставин, звичайно, б звернула увагу на «лихі часи», які прийшлось пережити її невістці, але не зараз... А Настя не зупинялась:
      — Мені він здається особливим! Одного разу розмістила на сторінці фейсбуку цей вірш, як улюблений, а мені написала одна дівчинка, що досліджувала свої родові корені і відкопала те, що Свідзинський її родич, але у сім»ї не любили про це говорити—невгавала Настя.

      Звідки Настя така розумна і тонкострунна душею взялася? Сам Бог тільки і відає!

      Уляна Миколаївна скоріш здавши зміну із внуком, заглибилася в інтернет вивчати цікаві факти про Володимира Свідзінського. Тому, коли настала зустріч із професором Лесиком, Уляна Миколаївна була цілком готова до будь- якої інформації.

      —Так. Ваша Настя цілком може бути права!—засвідчив профессор, з яким невдовзі була організована зустріч..
      —Розумієте, це моє давнє хобі—відшуковувати і розшифровути незвідані факти українського письма, але я—аматор, самоук… За стилем письма, глибоким нашаруванням у віршах від лексики до наповнення, ривкого занурення у себе і медитації—цілком те. Людина писала і говорила, що слово може бути поза епохою. Навіть, ті біографічні дані цілком співпадують. Припустимо... Обставини змусили зустрітися вашого прадіда з поетом? Невідомі дві смерть Володимира Свідзінського—спалення у с. Непокритому, чи смерть у селі Батурки Уразівського району Курської області—це ще лишається питанням… А от де вони зустрілися? І як могли попасти старі поезії, і хай, навіть, нові,—це ще більше питання… Тобто одне з двох, або Свідзінський був заточений, аж у Росію, або вони зустрілися перед спалюванням.... Адже, цілком, можливо, що книжечка якимсь чином досталася у спадок іншому полоненому, а далі репресованому… Там могли записуватися твори різних авторів. Нагадує—«Медозбір» за стилем, але наполягати на те, що це, саме, Свідзінській? Це вже зібрано із поезій, які витягнуті із-за кордону… Цілком можливо, що знаходитимуть у книжеці і його невідомі…

      Молоде покоління—має сенс бути престижнішим за нас! Ваша Настя— молодець! Треба показати це Елеонорі… Замовк… Попрощався… Залишив букет рожевих троянд на столі лікарки. Обоє були збентежені і, здавалося, щасливі, спантеличені новим світлом незвіданого. Кожне відкриття нового вірша—велечезний скарб… А якщо це і справді Свідзінський? У кожного в грудях билася своя правда...

      Уляна Миколаївна Романчук у глибокому задумі блукала по занімілій квартирі. Як так може бути? По яких світах таскало її прадіда Федора? Звідки він приніс ту книжечку з Харківської області, чи з Колими? Адже, вона нічого не знає і зараз пиляла свою совість, наче напильником: " Чого не стало розуму запитатися конкретніше у діда Федор? Як воно було насправді? Чого була така мала? Чого така несмілива? Чому людина завжди шукає у собі причини від того, що неспроможна бути найкращим пророком, найцілющим лікарем, найсильнішим провидцем? Витягла з альбому світлину прадіда. Білява кульбаба на голові, сонце—у очі заглядає, місяць крізь серце розрізає! Аж жахнулася…
      —Що ж це мені? Чи з глузду їду? Прадід, наче, говорив: « Смерть, ясно, жінка, наче передбачувана, але жорстока… Смерть—тільки початок. Наснилося мені... Інше—тото бажання жити. Не бійтесь!».

      Відняла фото від обличчя, глянула на малого Федірка—сонце у очі заглядає, місяць у кучері біляві сиплеться... Вилитий тобі прадід Фєдя і все! Бабі дулі крутить, а любові—через край великого серця. І все—до людей!
      — Що, наш малий, Чеберяйчику? Посміхаєшся уже? Час прийшов! І і чомусь, незрозуміло , милуючись красою немовля заспівала дитячу пісеньку, яку колись співала її прабаба Фросина, а потім баба Анна, а потім мама Марійка, а потім вона, Лянка, а тепер буде співати Настя:

      « Ой на горі жито, сидить, зайчик,
      він ніжками чеберяє.
      якби такі ніжки мала
      і я б ними чеберяла,
      як той зайчик,
      як той зайчик..

      Сіла і задумалася: « Як то воно таке може статися? Носило- носило старого по світах і в усе єдине переплелося—тут тобі і дід Фєдя, тут тобі і Сірківка рідна, тут тобі і Київ, тут тобі і Свідзінський.. Чи Бог Сам знає, який каторжник, чи полонений, який ту книжку заніс? Тут тобі і мій улюблений Василь Стус, якому все це якось боліло, якого ти Лянко, трепетна дитино, у одинодцятому класі по селу декламуванням розносила:

      "У цьому полі, синьому, як льон,
      де тільки ти і ні душі навколо,
      уздрів і скляк: блукало в тому полі
      сто тіней, В полі синьому, як льон.
      А в цілому полі синьому, як льон,
      судилося тобі самому бути,
      аби спізнати долі, як покути,
      у цьому полі синьому, як льон."

      А ще голос Пророка Фєдора: « Чого, Лянко не пишеш? Я ж казав, що Бог дав, тільки він і відійме…» Стерепенулась… « Чого ж я раніше не писала? Відкрила ворд… Написалося: « Че-бе-ряй-чи-ки" Розділ перший. Своїм рідним—присвячую.»

      Промайнула спрагла думка: "Якщо погано напишу, суспільство нічого не втратить, а, як добре, то згадуватиме про прадіда усенька вічність» І гірко-гірко заплакала, наче сам Чеберяковський рід погладив її, Уляну Миколаївну, по голові: « Усе буде добре, Ляночко! Пиши.» Пролетіла серпнева стигла зоря, сіла на повіки, бо вже серпень йшов, вже на осінь з багряною, пахучою айстрою, мускатним виноградом, яким колись пригощав прадід Фєдір Чеберяк і солодким соком кавуна хвилини мірялось...

      Юлія Івченко. Серпень 2006- 2021р. У творі " Чеберяйчики " використоно поезії Володимира Свідзінського, Василя Стуса, дитяча, народна пісня " Чеберяйчики", власне.

      ( Кому чого не вистачає--говоріть!)




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. Інні.
      та забудь ти про нього...махни рукою:
      — Давай… Давно пора!
      накрути собі кучері, обери найцікавішу в шафі сукню,
      просто у нього крила не твого сріблястого літака,
      просто він не тим вказівним пальцем до тебе стукав,
      просто зостанься справжньою... просто, лишись жива…

      викинь його каблучку з агатом і намисто із бірюзою,
      якими він підкупляв твою свободу, що борсалася синицею,
      бо станеш сірою, мертвою, на кожного пересічного злою,
      сік із лимона у вичахлу кров, як в текілу вичавиш.
      не пірнай, як рибка в першого ліпшого зразу із головою
      а то ж як свічка потухла в светрі тіснім по горло.

      ти приносила успіх і він мав від тебе процент,
      коли ти з ним з'явля́лася на людях пристойно-щаслива.
      колобково-рум'яна душа згорає, як синій абцент,
      хіба йому треба гори високі , хіба йому треба зливи?

      десь інший тобі накине на плечі затишний плед,
      а ти нехай і не мерзнеш, а він всеодно накине…
      такому від тебе не треба останніх пекельних жертв,
      такий не проміняє тебе на друзів й німецьке пиво…

      хочеш змучитись вкрай? перелічуй коханок, рахуй його зради…
      що ти тут вдієш? Бог дає розум жінці, коли втрачаюється врода…
      та махни вже рукою, забудь усі подаровані днів виноградини,
      кинь вже дути на скрип, на на анемічне мовчання, на холодну воду…
      стань, нарешті, хоч комусь справжньою винагородою!

      в динаміці нових днів залишайся сама собою...
      не треба шепотіти на вушко чашці
      —Нехай він буде вічно зі мною…
      бо той, хто любить насправді ніколи не зрадить.
      він сам пірне у тебе, як рибка із головою.




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. Дорога. (РЕДАКЦІЯ)
      у дитинстві—зав'язувались банти, як у ляльки Мальвіни,
      училились уроки, до школи носились квіти, збивались коліна,
      купалося в річці, пахло згущеним молоком, шкодувася чорне вухо Біма,
      кожен день— безтурботнісь, люди ніколи не здавалися злими,
      у дитинстві, взагалі, не става сумним Новий рік і сніжні зими…
      у дитинстві—принц і принцеса, казковий замок на волоссі—корона,
      у дитинстві ще у тобі не оселились вогняні дракони.

      в юності цілувалось солодко, рослось солодкою, вірилося у дива,
      мріялось легко, мірялись сукні, казались найкращі дієслівні слова,
      завивались кучері на бігуді, на хлопців смолиста кривилась брова,
      із дискотеки падалось на канапу— сон міцнющий качав права.
      в юності—бал випусний, універ, зітхання, незагрубіла кора ,
      побачення, степ, мотоцикл, мода, море та погляд-кинджал,
      якби до всього того іще, хоч трохи була із розумом голова!

      в зрілості—чоловік, діти, робота, поспіх, на кухні смачні борщі,
      гості на свято, прибирання, фестивалі, кіно, вникнення в суть віршів,
      сварка примирення, розлучення, проблеми, як зливи літніх дощів,
      самодостатність, впливовість, знову заміжжя, діти ( та Боже!), знову борщі!
      час, що спливає помітно—ось тобі тільки літо, а вже-- набридла зима…
      врешті, якась стабільність, сміливість, автомобільні права…
      знову—до того усього, якби, хоч трохи із розумом була голова!

      що буде в старості? страшно, не хочеться... та дідька з два!
      внуків любов безмежна, ностальгія, дача, докучливість, настанов слова,
      кросворди, консервація, корвалол, пасьянси, мудрості натягнута тятива,
      біс у ребро, витівки плюшкіна, у думках заварена кропива… ти моя кропива…
      мабуть, на той вже час і буде, хоч якась із розумом голова?
      видаси книжку, розставиш у строгім порядку: втрати, здобутки, дати...
      можливо, її навіть, цікаво буду комусь читати?

















      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. Враження від липня.
      так ото...супермаркет, аптека, набридла лікарня…
      думок розхрисані рядочки та салатова спальня…
      задекорована так, щоб не пити гіркоту заспокійливих…
      у мережеві ранку здригаєшся від переливів мобільника,
      поглядом ловиш перевтомлену тінь свого відзеркалення.

      так ото... однокласників привітання, що випали із життя
      на "енні" відрізки часу та обійми немовля... і гуси білі летять...
      мрієш, живеш, ловиш нового дня переливи сумної сопілки,
      мамині сподівання... подарована Богом яскрава поезії зірка...
      клопоти домашні, що голубами мені на плечі воркотять.

      так ото... свіжий огірок, намазаний на бліде обличчя...
      скільки вже можна бути сильною? жінко…горлице…полунице...
      лети пташкою у Софієвську Лавру і за всіх помомолися—
      за найдорожчих батьків, за рідних дітей, за лукавого вбивцю...
      допоки ще соваються фігури на головній шахівниці…

      поки у венах тече сок яблуневого саду і вітер дме у груди,
      поки волієм ставати милосердними, вільними Робін Гудами,
      поки бунтують клітини сарматів, скіфів, чи благородних аріїв,
      допоки пишуться липневі вірші та слово за слово-- відповідальне,
      допоки вечорами співається Івасюкова "Червону рута".

      —Спи…засинай спокійно, мій зайчик маленький, мій колосок,
      осяянням ангельським вберігатиме срібнесенький образок...
      а голос звучатиме… рука відшукує рукописи, спогади на світлинах, насіння...
      ти—вже субстанція суму.. доторкнешся устами кармінними
      до несподіваних симптомів дитини і час процідиш крізь пальці, як гарячий пісок…

      оце ж бо і є моя вітчизна— щедра на спеку та сезонні знижки,
      коли помирає поет за нього вранішні зорі допишуть незакінчену книжку.
      зриває із себе сильний народ шкіру спокою шагренЕву ,
      країна, що відчуває приниження— схожа з лиця на роздратованого лева …
      завтра вже їй не зашиєш стьожкою міцно рот.











      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Секс.
      cекс—квіти на підвіконі, що ти обирав у сусіднім кіоску,
      легке торкання розмови з присмаком горобиної мадери,
      ніжні пальці, які ворушать моє золотаве-мідне волосся,
      туманні зіниці за які ти готовий здаватись екстерном,
      і шепіт під простирадлом із лиця схожі на древніх філософів

      це запахи цитрусу, небесної півонії і диму твоїх сигарет,
      розкидана білизна на якій примостився зацікавлений кіт,
      це те, як ти пальцями на животі малюєш із мене портрет,
      це змішаний запах живої плоті, що залишає вологий слід
      і знеможене дихання у плече, як солодкі ягоди на десерт.

      це дзвін кастаньєт, коли помираєш від збудження тіла,
      це липке сплетіння рук і те, що ми починаємо спочатку,
      це те, що примушує бути неземною і ставати сміливою,
      це важке дихання, яке ти залишиш мені на добру згадку,
      коли трояндові пелюстки на грудях стають пестливими.

      це кухня, де готується кава, чи достається виноград із холодильника,
      це стіл, який також відчуває як ти зморюєш мене важким стегном,
      забири його дідько— це, навіть, набридливе пиляння сусідського напильника,
      перший сніг, якийй ти ловиш для мене устами за відкритим вікном…
      і більше нікого не має… лиш калатання серця та вимикнуті мобільники.

      це криклива істерика, розчарування, мобілізуючі наслідки,
      це те, що нам, бодай, на три дні подарує хороший настрій,
      це покусані лікті та гармонічна Всевишнім дарована пластика,
      це потім тобою застібнута сукня біла у чорний горошок,
      коли, ти на вушко, де квітка гранату палає кажеш
      — Моя фантастика!

      це чай у пластику, це навмисне призупинений поночі ліфт,
      це ми із тобою, які завдячуєм, що так само любились наші батьки,
      це, коли із колонок співає « Один в Каноє», або сміється Єдіт,
      це солоний піт , який опадає з твоєї смолистої голови
      на наш із тобою несподівано продовжений рід,
      що палець мій ніжно стискає
      в колисці всміхається сонечком до майбутніх орбіт
      вперше говорить: «Мама» до мальвових віт.






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. Спека.
      у цій набридливій спеці,
      у цій недоречній пиловій бурі
      розтають перехожі, наче морозиво місцевості Рампхур.
      задушно і липко тілу, здається, що дерева стоять, як німі,
      що даремно побудовано великих міст мегаполісні алтарі,
      на яких ти хочеш ковток повітря та дотик морської води,
      наче ніколи тут не зростали мережані холоди…

      у квартирах починають працювати рятівні кондиціонери,
      зримо дотичні до нашої сучасної ери,
      дітей випускають на вулицю, наче диких тигрів із клітки,
      у їх красивих головах гуляє багатоголоссям гривастий вітер…
      палять лиш ті, у яких нікотин не витіснити із кров'яних тілець,
      писати уже не спроможні ті, у яких слова витікають із мрійливих сердець…

      бабця Зоя, яка працює двірником на центраній київській вулиці,
      кидає у бік мікрофона замученого журналіста оголену фразу:
      — Та ми уже звиклі!
      а потом ще довго вуглиться,—
      від сонця, яке не проступає через пелену муару затемнених хмар,
      від задихання пов'ялих квітів, що випромінюють молочний пар.

      тільки язиката політика у статусі рукотворного президента—зелена…
      бо ми— дурні— звиклі...
      своїми горбами завжди для когось будуємо геройські сцени…
      усі наші переможці виборів, як вареники каталються в маслі…
      ми, наче сліпі кроти, самі себе віддаємо ясиром свідомим напастям,
      у яких підвищують ціни за згорблений газ, світло і комунальні плату,
      в яких усі наші здоботки великі залишаються народними латами...

      жінка у сукні квіткового капучино перебирає ногами у невидимих босоніжках,
      які не одягала невідомо скільки проклятих років розчарованої Білосніжки,
      бо кілька годин залишається до зустрічі бажаної з тим,
      який не устиг погладити її волосся серед найхолодніших зим….

      —О Боже, яка спека!— говорить старий чоловік,
      якого притиснуло серце на мистецькому «Арсеналі»…
      вона до нього підбігає, наче лісова рись, як на війні, де до дідька медалі,
      змочує перший ліпший бинт, який на всякий нагальний випадок. тулиться у наплічнику,
      кладе руку на спітнілий лоб та міряює тиск, хвилини спогадів перелічуючи…

      уся така провансна—білявка -лілія на несумісних зупинках долі.
      у неї більше чим у будь-якого пересічного чоловіка солдатської волі—
      жовто-синя стрічка на тоненькому зап'я́сті—
      скільки там тих ліній долі нарахувано циганкою, що принесуть жіноче щасть…
      —У діда б'ється, чи не б'ється серце нашого шаленного межичасся?

      юрба, як розплавлена ртуть, втікає до суєтливих проблем,
      легше у ній знайти холодну байдужісті, чим співчутливий трем.
      спитайте, чи жінка устигла погортати книжку, глянути у кохані променисті очі?
      —Триста сорок дев'ятий ! Викликаю Сизу Голубку…
      нехай напишуть про це зоряні зодчі……
      завтра засвічені ліхтарі— зараз німі— іще столичні площі...
      .



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. ****************
      добре… я згідна… будь вірним з нею, бо це природно…
      ти так і навчивчився поважати мою магічну свободу...
      сукні з комірчиками під шию, а на свята—дівчинка Бонда...
      знаєш— повстану, як повстає гашена отцтом сода.

      добре… не проти, гладь її волосся, будь плесом спокійним,
      тільки не кажи, що дім став схожим на видих покійника,
      що сніг вже не сніг, а пух із розірваного Богом напірника,
      тільки тому, що вона, як домашня тваринка, покірна.

      усе норм: вояки— їдуть на схід, контрабандисти— на захід…
      комусь—синиця у кулаці, а комусь— журавель над дахом…
      це примітивно— робити висновок, що поети— типові невдахи…
      як ти там кажеш?
      — Вічно літають у небі, або підбурюють на політичні замахи...

      як Джек Горобець, із дитинства помічена чорною міткою—
      ревно клацаю по клавіатурі, щоб не стати монетою розмінною.
      не вмію бути пустою, щоб замість мізок—дешеві позлітки,
      будуть і ті, хто струни зіркового темпераменту розумітимуть.

      ми обираєм краще-- бути між червнями, чи колючими січнями…
      хтось любить примітивності заплітати тугі косички…
      ну не має у мене схильності бути золотою пружинкою...
      може, ти колись і скажеш: «А я пишаюсь тобою, Юля Івченко!»

      будемо пить чорну каву, або міцнющий ром із льодом,
      будемо смієтися з того, що між нами зараз один сірководень,
      нам просто Всевишній вручив весла зовсім від різних лодій,
      пробачимо все... та я вже не буду, як погашена отцтом сода.












      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. Ніч перед...
      ну добре, хочеш бути свідком високого злету, то будь,
      аби не прийшлося падати звідти, де тонко і зразу рветься,
      аби не схотілось високим зіркам переплавитися на лють…
      повіки закрий і слухай, як кожна клітина тіла моя озоветься…
      лежи горілиць, допоки зозулі дикі нам смарагдовий час відкують,
      допоки у коридорі брудні від шляху спочинуть побиті берці.

      десь майстер чекає на Маргариту, а десь Бернард пише Єстер…
      відрізки свободи, відмінки совісті—все це далеко відносне…
      це синя пташечка щастя накидає на нас прозорий серпанок-флер
      і там, де вокзали гуркочуть не хочу міняти відстані на відносини…
      ти краще згадуй, як у дитинстві замурзанім ділили один еклерт,
      чи мовчки рахуй хвилини , що ведуть невпинно до жовтої осені.

      хай сьогодні ще буде вогко вустам і без шкідливої метушні
      поділимо навпіл мудрі книжки, морозиво і перестиглий гранат.
      чуєш, як соки гонить зелений горіх, як у вишнях ворожать хрущі,
      як пахне кава з корицею, як за вікном прислухається мудрий сад?
      —Не сумуй…— скажеш наранок, коли на щоці сльоза заблищить…
      —Я тобі напишу а може скину улюблені гладіолуси у приват…

      міцно тримай за руку смагляву, де шрами на струнах вен,
      мені для тебе ніколи не стане шкода й останньої краплі крові…
      спека царює у заримованім місті, як в мові царюють сполуки фонем,
      і шалик у блакитний горошок ще довго триматиме запах твій полиновий…
      візьми шматочок повітря, бритву і хустку, де батьковий чорнозем,
      мій світ загущений, як мед у щільниках і дотики тіл калинові…

      бо ми із тобою не Майстер і Маргарита і, навіть, не Бернард і Єстер.
      у нас є ніч, щоб у синьої птахи зловити кілька сріблястих пір'їнок і відтепер
      у серці одному на двох на удачу повісить щасливу підкову.









      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. Дотики Бога.
      що зробиш... вона не схильна до описової лірики,
      її тривожать занурення в океани геніально-заглиблених істин,
      яким заздрила, що вже написані та крутяться в її голові,
      які шугають дзиґами, по русявій брові.
      хотось приходить із небесної гори із своїм недоторканим хистом…
      хтось торкає її бліде чоло і замість серця саджає неонову зірку.
      мовить:
      —Нічого не знищуй!

      Навіть, якщо невідомий вимикає душевну орфографію,
      не дуйся на того, хто лишив тобі пагони нахабних вражень!
      Замість того, щоб у кишеньку рожевих мізок складати непотрібні ображення,
      обирай шкодувати того, хто здійснює постріли важким монографіям…

      вона писала потроху… ось це—поміж прибираннями і дитячими криками,
      ось це—між невідомими ніками і вкрапленнями нецензурних вироків,
      ось це—між пастельними відтінками блакитно-ніжного відчаю і телефонними викликами,
      не розуміючи до останнього з якої хвилі предків і з якої золотої підкови вона виникла.

      було чути, як змії гріються на теплім камінні, як біля ніг шепоче прохолодне море,
      було чути як вона сама до себе говорить:
      —Це зрозуміло, що життя убиває найдовірливіших романтиків ...
      Для цього не потрібно останніх фактів і вищої математики,
      але якщо я іще живу між пральною машинкою Samsung і гостресенькими рядками,
      міняю сукню стражденної служки на вбрання гротескної дами,
      встигаю за нього крикнути:Amen!
      Пробачення— це і є те, що під тиском його ваги мурує у мені найміцніший фундамент…

      Жоден перехожий не здатен змінити твоєї справжньої вартості,
      треба завжди іти вперед, треба ніколи не зупинятися
      і не шкодувати шкіру свою до спалення на міліграми.
      Хоч щось, що виказує твою зрілу присутність
      жаркіше меркурієвої ртуті,
      глибше за смертельну рану...

      що зробиш... вона не схильна до описової лірики,
      її тривожать занурення в океани геніально-заглиблених істин,
      яким заздрила, що вже написані та крутяться в її голові,
      які шугають дзиґами, по русявій брові.
      хотось приходить із небесної гори із своїм недоторканим хистом…
      хтось торкає її бліде чоло і замість серця саджає неонову зірку.
      до чого ж тут описова лірика?...








      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. —Поезія—це не рима…
      спека, неначе нуга, починає стікати по вилицях Києва,
      перші сходи вcтають, які він у вчорашньому статусі виявив:
      —Моя поезія—це оптичне сприйняття світу, дій, різноманітних звуків,
      поспішаюча какафонія сучасності—таке собі сумісне кохання та разючі розлуки.

      сніг, який ми беремо губами, високі палаци слів та індійські нетрі,
      твої від війни потемнілі руки та потерті дірки совісті на зеленому светрі…
      сугестія душ і бійка у Верховній Раді, яку ми сприймаємо з розмитого боку,
      не ставлячи ком і крапок серед ліберально-гібридного закону про рідну мову,

      де серед заплутаних підтекстів буде зручно і чорно-білим сорокам.
      це— плач нашої дитини, яка вмирає не зрозуміло від яких діагнозів... найдурніших прогнозів сліпців...
      сіпання мого серця подібне до відчуттів, які уже переживала— обійми доньки... посмішка сина…
      а потім—розжево, а далі— бузково-синьо.. боляче сильно…

      ніколи не втомлюся повторювати, що серце мами завжди бачить далі професорських слів,
      і потерпає сильніше за усе людство, яке переживає ядерні катастрофи...
      пробач, коли я дію, не ставлячи між нашими дітьми ніяких апострофів,
      люблю, як мама… ридаю, як богиня, помираю, як останній смерк, а пишу—сама не знаю для чого…

      ця поезія життя стискає мене лещатами кармінного хронусу і сталими догмами...
      —Якщо він не виживе, ти чуєш, якщо, не дай Бог, він не виживе...
      Я тебе зненавиджу…
      І ніколи не буду писати…

      —Поезія—це не рима… Не образи, які приносять мені всі скіфські чайки у зариблену голову!
      Це те, що мене стискає і те, що для когось падає в розум яскравими зорями…
      Якщо він не виживе, ти чуєш! Якщо, не дай Бог, він не виживе…
      Я тебе зненавиджу… ніколи не буду писати…
      Викличи мені рікшу , як перевізника у всі пересічні кораблетрощі…
      На до- ре- мі... та на ошатну Арату...
      я знаю... я його сенсом до малекули прощена...

      він блід… виходив із зручних берегів,
      а вона не могла добрати, хоч пару фраз із спокійних слів…
      стояла під парасолею над долею розпаленім згарищі:
      —Якщо він помре, ти чуєш, якщо, не дай Бог, він помре!
      Я тебе зненавиджу…
      І ніколи не буду писати…






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. ***********************
      тату, тату, таточку золотий,
      захисти мене від його згорблених кулаків,
      я не хочу більше у цьому світі ніяких великих див,
      тільки би погляд твій сонцем сіяв між брів.

      тату, таточку, що ж так крутить чорна земля?
      скажи мені, що мене врочену вірою у ватрище не спиня?
      сонце твоє заглядає промінчиками з-під бриля,
      уже згорає донька твоя, як остання жовта зоря...

      тату, таточку, виноградовий добрий і мудрий мій,
      Господи поможи! та, хоч ти у цім будні грузькім прозрій!
      як ти малесенькою пташкою за руку віддано вів...
      як ти кров'ю своєю у мене вселеньке небо навіки влив...

      кажуть, що сильна... тату ж, яка страшенна дурня...
      ти у мені посіяв мільярди своїх дрібних зернят.
      хоч би у сні мене, найкращий мій, трепетно обійняв...
      де ти? а де зараз твоє виношене для мені ім'я ?

      тату, тату, таточку золотий...
      захисти мене від його згорблених кулаків,
      я не хочу більше у цьому світі ніяких великих див,
      тільки би погляд твій сонцем сіяв між брів.













      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. ***********************( РЕДАКЦІЯ.)
      а що вірші? у синю кануть лету…
      ми із тобою зовсім, друже, не поети.
      на сцену завтра вийдуть молоді атлети…
      ти, хоч мене побач за димом сигарети,
      як я намотую на рукава палкі вірші.

      це раннє слово розтане й птахою впаде.
      воно крізь пащу всіх віків любов веде…
      не треба нам злих спалювань вендет,
      хоч графоман, хоч визнаний поет,
      як явір високий тримається край межі,
      так і поезія жива— є наш рушій…

      чи райна свічка… чи сонна сеньйорита,
      що зорі всі просіяла на полум’яне сито,
      де коло тебе хочеться в маренні відігрітись…
      та ти, мій Майстре, не вбачаєш Маргарити…
      ти сам їй отруїв зірковий злет душі!

      ніхто ще не довів, що, мудро- геніальний,
      закриєш віями дверцята золотої спальні,
      чи згари попелищ, чи намір сонцедайний,
      усе не варте відьом й вогнищ погребальних
      хіба що у сережечці смарагду твоє вістря снів…

      а пам’ятаєш, як колись Сенцуко-Юлі
      перед парканом твого серця запихали дулі
      в кишенечку шовково- русокосих повітрулей
      і слались шоколадно- карамельними глазурями,
      щоб ти повірив їм... щоб Крішною спинив…

      а що вірші? у синю кануть лету…
      ми із тобою зовсім, друже, не поети.
      на сцену завтра вийдуть молоді атлети…
      ти хоч мене побач за димом сигарети,
      як я намотую на рукава руни віршів.








      G



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. Очі кольору блакитного підсніжника.
      твої очі, кольору блакитного підсніжника
      проникають у мене, жінко серпневих контрастів,
      і споглядають, коли я буваю сумною, коли місячно-ніжною…
      будь ласка, не треба—не ріж мене!

      коли—помираю у зайвих поразках, коли—стелюся віршами білосніжними,
      коли— дурною рабою, коли—горлицею вдячною…
      коли доброю, впертою, у словах необачною…

      ти мобілізуюєш усю мої сутність осмислити міжгалактичні дактилі,
      бо, що ж у цьому світі де—юро, а що—де-факто?

      ти віддаєш свій досвід, загортаючи у вишиту полотнинку,
      наче говориш:
      —Отут—притримай коней… А тут—витри щоку від глини…
      Тут—не варто лити мексиканські сльози...
      Тут—життя саме над всім поставить жирну крапку…
      Тут—потрібно вселенську кому-- і втрачене сяйво-сонях повернеш...
      Тут—навпроти вітчизни— червоні із крові маки...
      Тут—коло чужинських веж—колючий терен!

      я віддано відчуваю твою зрілу присутність, наче руку мамину…
      хоча, яка там різниця— ті нещасні двадцять років, що навчали нас плавати…
      бачиш, я потихеньку нарощую м’язи, поступово стаю сміливою…
      не шкодую про затемнення сонць, в яких ти брала мене заживО…
      хочу, щоб птаха твоєї душі розправила над небокраєм широкі крила!
      хочу, щоб ти кохала, як вперше, хочу, щоб ти відчайдушно любила!

      ти кажеш мені, звіряючи по рубіновому годиннику мої перемоги та брунатні втрати:
      —Місце генія на цій колоритній землі завжди залишатиметься вакантним...)

      і слава Богу, що ми думаємо так— не, як ті хто не хоче тягти свої заіржавілі баржі,
      в цьому світі усі для когось завжди— титанічні важелі...
      давай… уже іти до дев’ятого перенавантаження!
      ті, що минули—лиш перші розмиті враження,
      під образам небесного сузір’я… із запахом скошеної трави і магічного зілля,
      де воювали люди, де блукали довірливі звірі…


      твої очі, кольору блакитного підсніжника, жінко серпневих контрастів, нехай не плачуть…
      знай, я це відчую серцем, я це крізь рядок твоїх розкинутих рун побачу…

      хай там хтось і звинувачує у різному світобаченні
      але я тобі кажу, як ти мені колись у іншому вимірі:
      —Не смій, Квітко! Не плач мені!!!
      …коли—дурною рабою, коли—горлицею вдячною…




























      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. Розмова з іноземцем.
      —Процес старіння—така невдчна справа...—
      казала вона із посмішкою золотого удава…
      —Чоловік іще може усе пережити, як стверджують науковці ...
      а жінці так важко спостерігати за змінами тілесної оболонки,
      таке враження, що усе неслушно і фарфорові бронхи.

      Там— всередині— ті ж самі, як в юності, вирують пристрасті,
      здається, що на сім симфоній оркестру тебе іще вистачить…
      Добре дітям, бо вони ніколи не розуміють, що прийде час помирати…
      вони—безсмертні назавжди, наче зліплені із небесної вати…

      Знаєш, я, навіть, не боюся хворіти на зіркову хворобу,
      бо вона не виїдає тебе, як інші до знищення головної особи.
      Тобі потрібна купка людей, які би прославили дарований Богом хист?
      я це, трохи, не поважаю, але розумію, що твої дії, манери і вчинки—повний антагонізм.
      Але ж ти піаніст, тобі можна...ти сонячний піаніст...

      от мені хочеться зрозуміти, що означає: "Вона не така як усі?"
      Тобто, психічно хвора? Тобто, крутиться тільки навколо своєї осі?
      Тоді мене це нітрішечки, зайчику мій, не турбує…

      мені страшно бачити згорблену бабулечку, яка мовчки бідує…
      Коли повітря починає пахнути дешевими ліками на кшталт корвалолу,
      коли в гаманці починає гуляти вітер, а засинається із допомогою "дімедролу",
      коли ломлять кості—артрози, остеопорози і різні на інше прогнози,
      тільки, не троянди, мій зайчику, тільки не найперші весняні мімози…

      І, мабуть, найкраще, якщо буде той один,
      який обожнюватиме срібну твою сивину та маразми атеросклеротичних судин…
      Коли подасть склянку молока, принесе з магазину французьку булку,
      коли посадить тебе на крісло-гойдалку і буде цілувати зморщену руку…

      Вона так говорила, наче філософ, з келихом " Рожевого фламінго", з очима зелених птахІв…
      —Я нічого не розумію!— вимовив... — Але погляду відірвати не можу, коли чую твій сміх!!!
      —Ну і добре—відповіла вона…
      —Давай за здоров’я... Налий, мені, мій зайчику! Пий до дна…








      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. Ліки для Христини.
      по вулиці Межигірський Христина іде до бару.
      в Христини дірки у серці і попіл вчорашнього згару,
      Happy Birthday, Христино!!! добрий вічір, cеньйорито!!!
      професійний бармен нальє найкращого « Ново-Паситу»...

      у барі тусуються люди-- різні за віком і світобаченням…
      у Христини сьогодні з самою собою вийде круте побачення!
      у склянці палає "Самбука", мішаютьсяся соки, горілка та "Куантро",
      починає душа веселитися, коли алкоголь розриває кров.

      хотіла дочитати книжку… хотіла дописати курсову…
      хтось їй дає гашиш...Вона палить дурну-передурну траву.
      Христині стає усе пополам, Христана тримається на плаву…
      вона для когось танцює, хтось її обіймає гарячу, добру, живу.

      Христина сміється так, наче їй п’ятнадцять років,
      в одній руці-- босоніжок, в іншій-- зім’ята п’ятисотка…
      хтось її добре сп’янілу виносить на свіже повітря…
      Христині хочеться спати і песика покинутого відігріти:

      —Іди зі мною, малий! Давай вигадаємо, як тебе буде звать…
      Будеш у мене Борсук,-- починає пристрасно псу заливать…
      яскраві вогні дороги, знову по радіо FM якісь завіднІ пісні,
      Христина із бродячим псом їде додому вже на таксі.

      на ранок у Христини похмілля—розколюється голова…
      вона сама себе обіймає холодна, нещасна, ледве жива.
      розчиняє самотність із аспірином, щоб досягти врівноваженого стану..
      Христині дуже хочеться, щоб на голову поклала руку ріднесенька мама…

      Христина вмивається… тіло вітає прохолодну, живильну воду,
      аж тут цуценя
      —Тяв- тяв- тяв!— подає свій голос:
      — Христино, я вже голодний!
      Христина відкриває широко очі, пригадує як так сталося?...
      присідає поряд… гладить малого за вухом… питається:
      —Де ж ти взЯлось?

      Христині враз стає добре… і сонечко виглядає за вікном…
      Христана іде купляти щось від бліх і коров’яче молоко…
      по вулиці Межигірській Христина гуляє із найкращим собакою,
      доречі, вона після того вже ніколи так гірко не плакала.















      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. Каблучка.
      в якійсь кав’ярні, десь опісля четвертої,
      вона, як дика кішка, починає ставати відвертою:
      —Ти—ідіот! Дурень! Бездушний! Ти, взагалі, без мене не проживеш!!!
      із- за сусідніх столиків починають випливати погляди, наче рибини із верш.

      і вона кидає йому в обличчя коштовну каблучку…
      та котиться під стіл і тишу німу озвучує…
      він— видний чоловік за сорок п’ять, а може й більше…
      тримається спокійно, пригадуючи, що подібне уже відбувалось минулого тижня.

      на ній—сукня кольору сірого металу, тонка перетинка камінчиків на босоніжках…
      густі хвилі волосся по спині, у очах—валети і королі…
      вона грюкає дверима, як грюкають нахабні грабіжники…

      до нього підсідає дівчина теж білява, молодша років на двадцять,
      повільно розглядає каблучку, крутить її у тонких і рожевих пальцях,
      і закупиливши пухку губУ,
      починає теж показувать свою кров голубу:
      — Це, мабуть, ви їй подарували?
      внутрішні егоїзм висне у погляді, як на дереві лінивець-коала:
      —Так.— відповідає, розглядаючи свіже обличчя
      і розквітає, наче індійський павич.

      дівчина приносить шампанське,
      грає із себе наївну дитину… запалює сигарету,
      так, наче, вперше тримає її в руках…
      одягає каблучку і ще довго на пальці вертить...
      облизує вершкове морозиво на губах.
      цікавиться—чому він з нею не пішов?...
      чому вона там нервує в машині, кладе на серце червоний шов?...

      і попереджає, що ось-ось прийде її мама,
      яка теж завжди сама—на цім життєвім екрані,—
      постукає у прозору вітрину вікна.

      —Я знаю, що розлючені дружини її коханців кидаються подарунками...— міркує цинічно,
      як тільки уміє міркувати молода та самовпевнена дівчинка…

      жінка у срібній сукні із тонкою перетинкою камінчиків на босоніжках
      повертається до зали…із свого надуманого вокзалу,
      споглядає здивовано за тим, які тут лузаються горішки,
      пускає сльозу і показує тест з двома пророчими смужечками:
      — Бач, вагітна….
      її стукання серця, як удари грому опісля четвертої по обіді…
      здається відлунюють у кожному камінчику її босоніжок,
      наче страждання Сангіти.

      тут з’являється мама дівчинки у прозорій вітрині вікна,
      мала забирає короткий плащ і злощасну каблучку…

      чоловік нагадує чорний слід, який залишає згоріла трава,
      стає винним… мідним… беззвучним…

      можна уже б зупинитися, але є одна деталь,
      це були рідні сестри, а каблучка—дешева емаль,
      яку жінка у срібній сукні із тонкою перетинкою на босоніжках
      купила сама…

      така історія… хоч пиши про все це книжку.
      мораль одна— отак гартується вбивча сталь…













      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. Ну... добре, добре...
      ну… добре, добре… давай не будемо про погане,
      ламати собі життя, не здійснювать плани.
      я можу помилятися, але не буває, щоб все по-плану—
      знайомство, квіти, літні зірки і зразу в муарову ванну.

      ну, добре… хтось причетний до Біблії, хтось до Корону,
      хоча, богам не має діла, якому саме, ми розкриваємо карі рани.
      ти говориш, що дніпровські жінки якісь невблаганні панни,
      скажи— чому все життя лише в них відшукав найкращу пару?

      це так банально звучить, що я степова вовчиця…
      про це вже писали, співали пісні, казали казки в обличчя…
      чому ж тобі так погано, сонечко, спиться без степових найсильніших у світі вовчиць?
      може тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
      може, її кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?

      що тобі зараз сниться, хлопчику з Івано- Франківська?
      сонце, чи карпатський ліс, чи повістка до славного війська?
      якби між нами не було шовкових шляхів і з плеча рубонутих відрізків,
      я тобі прикрашала файною панною фіалковий Івано-Франківськ.

      а в цей час на плечі, чи убивчий Кай, чи мій каштановий Київ…
      хтось згорілу стерню спалив, а хтось журавлів запустив у вирій…
      невтомно на тебе й на помаранчеві зорі вовчицею віддано вию,
      бо ти прийняв мене з усіма дітьми і вітрами скіфських степів.

      і хто там ще зараз скаже, що Україна в нас не дуже єдина?
      коли вічно доймають з війни останні вбивчі новини і мальви наших душ малюються в жовто-синє,
      не те, що тобою марю, а миттю втрачаю сни і снігом січневим стигну…
      ці стигми— такі болючі, неначе дикун від матері відіймає дитину.

      там— у Полтаві— Волині теж не дурні по вулицях ходять люди,
      вони нізащо під нас не підкладатимуть ляльку лютневу вудду…
      хай там не як… а я тебе завжди чекати буду
      пір’їнкою на плечі твоїх втомлених тополів.

      може, тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
      може, її святе кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?
      може, тому, що батько- Київ співа «Океаном Єльзи»:
      —Обйми мене… обійми мене... обійми…
      бо усім не потрібно болю, бо усі не варті війни!
      бо Кий і Либідь... і всі ми...













      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. Індіія. Цикл. 1.
      дівчинко з очима виноградної лози,
      дівчинко із засмагою на плечі!
      ти розумієш, як відводити мову грози,
      ти граєш лиш перші ролі—у них звучиш..

      твій язик на замку,
      твій язик дзвінкими струмками звучить,
      ти знаєш, що і кому відповісти й для кого, як риба глухо мовчать,
      коли ти голки заганяєш мені у персти—хочеться більше тебе пізнавать!

      бо попри всі прйдені тобою мости,
      бо попри всі перекреслені паралелі,
      я хочу твою золоту луну нести,
      я вже бачу твій дал і запруджені вулиці сонця Нью-Делі.

      коли ти будеш входити в дім у блакитнім, як небо весняне, сарі,
      коли розмалюватимеш ранголі кольоровими порошками із рису і карі,
      коли ти в умиротворених храмах Кхаджурахо викликатимеш родючі дощі,
      переливатимешся дзвіночками на пальцях одніє ноги якогось товстого раджі
      та танцюватимеш, як Мата Харі—
      мені здається, що я сам себе продам на східнім базарі!!!

      перепічки роті.. медовий ліс…
      розриваючі посмішки беззубих старих жінок…
      Індійський океан і так втопиться у тобі!
      брудна білизна у пральнях підійме до Будди і до зірок!

      Ти будеш, я знаю, молитися, як вони…
      ти станеш такою веселою, Боже збав!!!
      —Та я ненадового— сказала йому вона,
      —поки ти всю мене іще до гілочки не обірвав…

      поки я розрізняю, де старець, а де сліпець,
      поки мені бачиться сльоза веселки на опущених віях…
      бо із міліардів незупинених у світі сердець
      там звучать ті, які я повністю розумію.















      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. Смерека- Сократ.
      опісля сьомої починає спадати набридла спека,
      відчувається вологість вечора і свіжоскошеної трави,
      під балконом, грає косою старенький двірник—Смерека,
      який ніколи не соромиться злиднів і срібної сивини.

      не пліткує…. говорить шедеврально-розкішні речі....
      таким речам варто позаздрити політикам і геніям:
      У мене розум,—буркотить,— стає яснішим під вечір,
      а коли втомлються ноги, голова не мучиться одкровеннями…

      Якщо я зараз один, то не значить що одинокий…
      не важливо, яку обгортку на себе натягнеш сьогодні:
      фольгу, чи фантик із «Божої корівки»…
      А ви виносьте уроки!
      Щоб не було на землі війни, катастроф і голоду!

      Піджак від Valentino, чи зелене пляшкове скло,
      ненависний пластик, чи голос труби жовто-мідний,
      як би ти не старався заховати за пакуннями свою кров,
      її склад завжди залишається відповідним!

      Вибачення не завжди просить той, хто винен,
      а той, хто більшу цінність віддає відносинам світлим!!!
      Чорний "ящик" завжди перебільшує відстань і суспільні новини…
      Книжки помирають через оте всесвітнє павутиння...
      А в будинках затихають сварки, коли кублиться літо!...

      він так говорив і говорив… і матіолою пахли руки,
      і здавалося, що втомлені то-по-лі мудрішають звуками.

      я, може, зараз за нього щось і замовчу,
      як він сумує сам… як вирощує жовті сливи…
      коли я учора гуляла з дитячим візочком,
      він мене перехрестив у слід... як рідну дитину…








      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. Я тобі буду...
      я тобі буду усе говорити відверто,
      ти записуй мої думки і монети.
      хлопчику, із шпалеркою на губах,
      хлопчику, із карим відтінком суперечень!
      нема означень, немає приречень, якщо приречуєш,
      то тільки сам словами Іонна Предтечі.
      навіть, не стане речень, ком, тире і двокрапок,
      снігів і сліз на нових наших життєвих етапах,
      не треба їхати сучасним дахом!
      щоб ти зрозумів нічого не треба знищувати,
      самого себе перевищувати, бо ми уже перевершені
      ти і так найближчий…
      бо кожен рух повертається бумерангом,
      згадай Ізопа, подивись на пророцтво Ванги…
      я знаю, що ти слідкуєш за мною...
      хай буде Бог з тобою і всі святі!
      не треба бою, чуєш, ми усі не варті болю….
      заходиш у кожну шпарку, у жовті вени,
      бачиш мою печаль і старі проблеми,
      нам не запам’ятати усі вигадані теореми
      будь-яких років і на будь-які теми.
      ти тут стоїш— мовчиш, знищуєш, кричиш
      з боку своїх горищ….
      не даєш вийти на спільний балкон
      перед очима чистих ікон.
      не даєш запалити…перевести дух,
      почути себе на слух.
      Говориш:
      —Я— тут! Я— живу!
      По тобі бреду… по тобі пливу! З’являюся наяву!
      Падаю у твою золоту траву!
      Коли вже не має куди іти….
      ти у мені, у кожному русі пересічних кімнат,
      і коли ти разом зі мною відчуваєш кулак, чи мат,
      Означає це, що ти не примат!!!!
      на другому поверсі прозріння бачиш, як я кривлю уста,
      пишу для когось листа,
      коли стаю пуста, дика, несамовита,
      вважай, що ми уже квити….
      коли я П’ю Б-_ 52— не помножуй на два, бо я ледве жива...
      трава—змії—відтінки—дива….
      я знала, як може бути добре лише з одним, чоловіком, з одним…
      а з іншими таке—одні холоди…дай мені, серце, води!
      не тримай образи, що врізається в кров, банальна рима: кров—любов…
      кров— у збитій машини, а ти— у мені…ти— світлий. я— темна.
      сядь, послухай, подихай, мовчи…
      серед цих площ, геометричних будов і прогресій,
      я повернуся—потримай Лессі.
      слів пароплави йдуть і йдуть, скажи, мені, сонечко, куди вони заведуть?






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. Убивчі тексти.
      говорять, що останнім часом у мене убивчі тексти,
      що витягую гостре лезо без тіні сумнів і протестів.
      обпилюю серця найрідніших…найближчих… золотих…
      Бог із ним— світосприйманням…
      а пам’ятаєш, як паперові літаки сідали на першу пару,
      як ловили губами колючий сніг,
      як на вступних екзаменах тримали одина за одну спітнілі кулаки?

      перші симпатії… сигарета випалена на двох у шкільнім туалеті—
      безперечний доказ дорослості…
      як невимушено посміхалися на дитячих портретах…
      як танцювали на дискотеках, як вбиралися потай у сукні мамині,
      як ми плакали в груди одна одній, коли були поранені…

      як міняли дівочі прізвища, як народжували у недосконалих « роддомах»…
      як світилися від поцілунків коханих— так, як срібна риба світиться у прозорих водоймах.
      як хотіли бути один у одної на весіллях найкращими дружками…
      як ми від перших зрад ненавиділи увесь світ і ридали у перові подушки…

      як, взагалі, намагалася бути витонченими, досконалими, ідеальними…
      якщо мені це вдасться, то на сто відсотків—останньою.
      кажуть жіночої дружби не буває…
      що усі гріхи і так відпускають всує…
      але я знаю, що коли у високих церквах опісля мене лунатиме «Алілуя»,
      ти— стріпнешся, як горлиця, і на горлі мій дотик легкий відчуєш—
      сльзою… сльозою… сльзою…

      а зараз дозволь мені штовхати Сізіфовий камінь, долати свої Єверести,
      бо виявилось, що з усього, що я умію роботи найкраще—і є ці убивчі тексти…











      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. Сарна.
      тільки не треба лицемірити,
      дивитися, як на убогу леопардами- звірами,
      граючись у сутінки, мовчати надмірно:
      —Тільки поглянь! Попри всі позитивні оцінки,
      вона не може скласти собі ціни, у неї поведінка ненормальної жінки!
      Тихо… Рівно сиди.. Скромно слухай, яйце!
      Фальцети фальшиві шелестячого голосу…
      мені не потрібно це!

      хто має право заливати мені у кров шприцами шиплячих приголосних,
      що ось це— добре, а на це— накладено свинцеві пломби помірності!
      чому ті у кого рильця в пуху літають по землі, наче біблійські янголи?
      умийте руки свої! випусть совість на на волю з усіма чотирма фалангами.

      де ви були, коли я валялась поміж небом і землею у чорній, як яма комі?
      наче остання тварюка, яких відстрелють собачники-зомбі!
      якийсь лікар-негр… так… спас життя…
      забрав дитя …у мене уже давно нема ніякого каяття!
      хвора.. мертва… нікому не потрібна, навіть, власним батькам!
      пафосні фрази , наче яскраве ганчір’я феєричних драм!
      мені, як і вам буває усе пополам!

      тому не варто милуватися гвоздиками болю, що ростуть у горлі.
      нема біди! як не має рам,
      на вікнах станцій тих персон, які схожі на самозакохану моль.
      минеться літо— натреться мозоль...
      я— жива! плачу снігом… дивлюсь чортом… наставляю роги…
      як там ще можна сказати? віддаю борги…
      забираю свої у Бога…
      я вам себе не віддам! хочете— ріжте напополам
      мій чорний ліс, мій воронячий храм!

      осуджуйте себе самі… світіть свої сіяючі ліхтарі,
      кидайте важкі якорі!
      у мене лишились свої!
      ну, що третій від стійки бару?
      заряжай—плі! !
      будем латати і твоїх дзвонарів?

      що я тобі подруго-лиско дам? Ти мене програла дотла,
      в ту ніч у тебе був гітлерівський план— повно бабла!
      у квартирі чужій кидала піковий туз, кров випала до дна…
      голос мені вибілила страшною беладонною добіла.
      у мене постать німа!
      не можна ж тримати зла…
      руки мої уже давно обгоріли…
      а проте… яке вам діло?

      Виплигує хтось, як чортеня із таберки:
      —Візьми цукерку ! Це поезія!!!! Ненормативна лексика—не має права на злато.
      поезія—це мій дім! моя солона кров! моя яскрава ватра!
      обираю важкі слова, щоб не по госту і по стандарту.
      червиві яблука захоплень міняю на найгірші втрати.

      погодься зі мною— ворогам протистояти легше, чим справжнім друзям… і це —варто знати!
      тому мені той друг, хто дверима тупо не грюкає,
      хто підхопить моє кермо, як в обличчя хлюпне грязюкою,
      коли уже плистиму пустим суховантажем.
      Рузвельт сказав правду, що всі пересічні— не друзі, що відчувають твій трем,
      що друзів не обирають, як попало…
      ні сіло… ні впало...

      краще усі зараз тримайте у кишенях дулі,
      бо знайшовся один який сказав:
      — Ну, як ти Юлю?

      а ти там сидиш у своїй горі— накурений, як павук,— письменник… поет… драматург…
      визнаний світом, виправивляєш у моєму житті кілька непотрібних ком…
      я тобі не по зубах
      і не питайся— чом…?
      бо труни витесують із ясена і сосни,
      бо я вчора бачила віщі сни,
      у них були твої і мої сини,
      тому—не засни!
      чуєш, хлопчику, не ходи моїми голосними садами…
      я— не, хто- небудь... я— не та сама…я—вільна сарна.
      на мене дивиться мій читач
      я кажу йому:
      —та не плач!













      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. Євпраксія.
      куди вона завтра піде із крильцями обгорілими,
      хіба, що взірцеві мрії саджати на свій рокрилений аеродром?
      як нещасна Євпраксія, блукає думками дозрілими,
      мугикаючи під носа: " Спи собі сама.." мастить "Наполеон.

      історія пересічної жінки, що звучить сумними дощами:
      на базарах— китайскі торговці, у казармах— рідні сини…
      кожного божого ранку вона здає свій щоденний екзамен
      і розтирає на порошок сумніви сліз і холодні льоди.

      скажімо, хай буде— "училка", чи продавчиня цукерок…
      однак, на усе не вистачить, хіба, на жовту пресу і матовий манікюр.
      а Цукерберг щедро дарує прогресивну мережу- люстерко:
      трендові кліпи й вітання, що нагадують індонезійський гіпюр…

      тут вулиця...художник із провінційними натюрмортами,
      медія-менеджер , відомий прозаїк і любитель крутих авто,
      на срібній таці— кава у філіжанці, загадкова усмішка Джоконди,
      вірші філігарні , знижки на щастя і безкоштовне кіно.

      тут вона може заливати шейху так, що він подарує серце,
      тут не лягають спати Джакоми Казанови і вересневі дружини.
      кусатиме лікті, коли раптом на площі зустрінеться з алкашем, чи зеком...
      цинічно-ценральна самотність—на зап’ясті засохла жоржина..

      куди вона завтра піде із крильцями обгорілими,
      хіба, що взірцеві мрії саджати на свій рокрилений аеродром?
      як нещасна Євпраксія, блукає думками дозрілими,
      мугикаючи під носа " Спи собі сама.." мастить "Наполеон".

      і кожному— дай по слову, і кожному— залиши по тіні…
      і ніколи не стане жил віддати борги цій стожильній країні…







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. ***********************
      десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
      отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
      німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
      як він видавав їй тягучу, наче асфальтна смола, нагороду.

      —Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
      під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
      Тобі—калаша у руки… Тобі, моя мила, на східний фронт!
      але вона нікому не говорила про сумні падолисти свого рукава…

      переціджуючи страх на сито, відчувала деформації чужих тіл,
      як рвала бинти зубами, намотувала на солдатські рани рожеві світанки...
      плакала сойкою у подушку, запозичивши у Бога, хоч маленьких сил,
      і врізалася в новий день, щоби білий стяг із червоним хрестом вивішувати над ґанокоми .

      хоча, це ніколи не допомагало…і вона дітей-вовченят витягувала із підвалів,
      а там були різні люди: старі діди, притрушені попелом, баби, що звикли до диму,
      жінки, що нервово палили дешевий Strong і сприймали тишу, як дорогоцінні медалі.
      той солдат у смішних окулярах, який на небесних хмарах писав їй рими.

      вона тому і пішла за ним, знаючи, що гелікоптери— літають низько…
      що оцинковані гроби— підривають рідні будинки зойками випадково…
      бо там, де "прочісують зеленку" свідомі смертники— чужинські блискавки.
      ...а вона хотіла, щоб він просто жив!...хоча дуже страхалася квітів крові...

      це життя їй пахне його потом із нотами сандалу,
      подарованими коштовними кульчиками з аквамарином
      і могильною плитою над якою, немов блаженна співла,
      про досвід без нього добутий, про вже дорослу дитину:

      —Спи, сонце, засни…я до тебе скоро прийду,
      місячне сяйво лишає нам пелюсткові знаки…
      я зірву, коханий, для тебе із неба зірочку голубу,
      я принесу на твої долоні червоне проміння маків.
      Спи, сонце, спи, вже скоро нам до весни…
      Спи, сонце, спи…

      десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
      отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
      німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
      як він видавав тягучу, наче асфальтна смола, нагороду.

      —Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
      під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
      Тобі— калаша у руки, тобі, моя мила, на східний фронт!
      а звідки ж цьому дурню знати, що вона уже там була…













      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. ***********************
      десь на лівому березі, де кінчається білий світ
      він на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу.
      німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
      коли він заливав у неї тягучу, як асфальтна смола, нагороду.

      —Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
      під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
      Тобі б калаша у руки… Тобі, моя мила, на східний фронт!
      а вона нікому не говорила про сумні падолисти свого крила…

      переціджуючи страх на сито, відчувала деформації чужих тіл,
      рвала бинти зубами, намотувала на солдатські рани рожеві світанки…
      плакала сойкою у подушку, запозичивши у сатани, хоч якихсь там сил,
      врізатися у новий день, щоб білий стяг з червоним хрестом вивішувати на ґаноки.

      хоча це ніколи не допомагало…і вона дітей-вовченят витягувала із підвалів.
      там були різні люди: старі діди, притрушені попелом, баби, що звикли до диму,
      жінки, що нервово палили дешевий Strong і тишу сприймають, як дорогоцінні медалі.
      і того солдата у смішних окулярах, який на небесних хмарах писав їй рими.

      вона тому і пішла за ним, знаючи, що гелікоптери— літають низько…
      що оцинковані гроби— підривають рідні будинки зойками випадково…
      що там, де причісують гребінцями «зеленку» свідомі смертники-- залишки блискавки…
      бо вона хотіла, щоб він просто жив!...хоча і дуже боялась квітів крові...

      це життя їй пахне його потом із нотами сандалу.
      подарованими блакитними кульчиками
      і могильною плитою над якою співала:

      —Спи, сонце, засни…я до тебе скоро прийду,
      місячне сяйво лишає нам пелюсткові знаки…
      я зірву, коханий, для тебе із неба зірочку голубу,
      я принесу на твої долоні червоне проміння маків...

      десь на лівому березі де кінчається білий світ
      він на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу.
      німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
      коли він заливав у неї тягучу, як асфальтна смола, нагороду.

      —Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
      під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
      Тобі б калаша у руки, тобі, моя мила, на східний фронт!
      звідки ж цьому дурню знати, що вона уже там була…







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. Дифтонги.
      дай мені руку,
      вночі ліхтарями світи,
      несправедливо, що доля розвела мости.
      біла конвалія хоче для тебе цвісти,
      ти побач її із останньої висоти,
      віддай їй звуки.

      я— гравітація
      ти— мій несходжений ліс,
      може, останній Грей, а, може, Уліс,
      тільки не задирай високо ніс,
      коли хвиля морська викине нас на пірс
      десь на долонях Франції.

      я— твій шампунь,
      я— бритва у ванній кімнаті твоїй.
      нічого не варте мовчання, солодкий мій,
      це яблуко Євине дав нам біблійний змій.
      я хочу у піднебесся, я прагну дій,
      у дифтонгах твоїх відлунь.

      я— висока гора,
      я— твій видих й останній вдих,
      ти випиваєш мене, наче кокосовий горіх,
      я на твоїх устах—перший спійманий сніг,
      і втомлено між приголосних і голосних
      затихає твоя кора.

      ти—місячне сяйво,
      у твоєму вікні не має закінчення,
      де, ходять вагання з блідими обличчями,
      тільки не стань мені крапкою вбивчою,
      краще листами й спогадами музичними—
      лягай на серце скраю.

      я— гравітація,
      ти мій несходжений ліс,
      може, останній Грей, а, може, Уліс.
      тільки не задирай високо ніс,
      коли хвиля морська викине нас на пірс,
      бо я— відлига твоя, я— твоя Франція.













      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. Перехідний вік.
      у тобі зараз, чи зелена трава, чи грубе каміння…
      все це дуже важливо, коли стукає юна азбука морзе.
      ти розриває мене на найменші атоми мовчки, Євангеліно,
      як розриває невдалі ескізи на площі старий художник.

      ворожнечу в картатім костюм кольору глини, скоріше вимкни,
      я тобі у кімнатах натягнутих струн рівняю русяве волосся,
      в тебе завжди був погляд дорослої, а зараз жорстокої жінки,
      повні кишені питань, що киплять у звилинах гострого розуму.

      ... у цьому житті зими висохлі… літо до кісток холодне…
      прокидайся— твій сон із казки про зачаровану Білосніжку,
      якщо ти завтра запалишся і повстанеш, як гашена оцтом сода,
      знай, що на принців минала мода, як і минула на якісні вірші.

      у твоєму горлі виростають бурульки гострі і скло розбите,
      ти уже доросла до неба і скуштувала кохання з терпкого глоду,
      наче із шкільної дошки, батистовим серцем страждання твої всі змию.
      те, що жалить, як осінні оси, те що затягує у конопляні болота.

      чи мелодрама, чи бойовик, чи триллер про пересмішницю сойку,
      чорне авто татуся… і сльози твої розсипані перлами на парковці…
      натягуєш лука, наче у "Голодних іграх", і вибухаєш кулями каштанових зойків,
      а війни не мають сенсу, бо палють дерева душ і підривають останнє сонце.











      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. Кохання навідстані.
      він був, як кратер— нічні зміни: конвеєр, конвеєр, конвеєр…
      завод радіодеталей ритмічно накопичував втому в ногах…
      біль у серці, як птахолов на ловах… у навушниках лунає Меловін…
      коли отой чоловік виходив палити, робив один дзвінок її героїчній ері:
      чорна шкірянка… високі підбори.. замість серця нескорений Аюдаг…

      казав їй:
      — Рибко, приїдь! Гайнемо, а хоч би до Польщі…
      Цілком європейська країна— кав’ярні відкриваються о десятій,
      спокій замислених вулиць і помірні опади відтінків на католицьких площах.
      Мені потрібно відчувати, як ти лежиш поряд, як лоскоче твоє волосся,
      як пахнеш на спільній постелі любистком, як підлогу цілуєш рожевими п’ятами…

      Що тум є у твоєму Києві? Визнані артисти, політичні бандюги, бомжі і бариги:
      —Нече їх в іншому місті не має!— говорила вона і голос здавався гарячою магмою…
      її зелені очі сміялися відповідно руханню крові молодого горіха,
      голос заспокоював, проливаючи золоте світло, і скресав у венах застиглу кригу,
      до останньої малекули його самоту обвивав, мов виноградна лоза, віртуальною звабою.

      вона без фанатизму одягала вишиту сорочку рівно два рази на рік— на Паску і на Різдво.
      звісно, пекла пахучі паски, безперечно, у супермаркетах купляла на Новий рік мандарини…
      вона була так влаштована, як складний механізм годинника, і слабших брала на борт.
      сумувала за ним, як тільки можуть сумувати алкоголіки за міцним винами.
      і ніколи її коріння не можна було вирвати із цієї розграбованої країни.!

      коли швидкий потяг: Київ- Івано-Франківськ зупинився на платформі,
      здавалося, що, навіть, сірі горобці, що гралися у піску
      починали заздрити настояній на відстані і роках їх вірній любові…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. Розмови у віршах.
      вона занотовувала кожну їхню розмову у вірші,
      усе його розпатлане життя, що він прожив без неї,
      наче, хотіла зрозуміти, які його корабрлетрощі стали найгіршими,
      наче, намагалася йому молитвами докупи кості ужалені склеїти.

      його колишня дружина, яка літала відьмою над дахами,
      потай пила вино, потай виціджувала з нього кров і гроші
      і спала з іншими, поки він самотнім птахом задихався її гріхами
      і забував витягувати безкарні слова, а згадував істини Божі:

      його діти-- дорослий син, що живе у Польщі,
      старша донька, яка вбралася у письменницьку камізельку,
      наймолодша, без якої він ставав, як гранчак без спирту--порожнім.
      увесь його сніг на скронях, як руки у виловленого потопельника.

      його кров має температуру сорока градусів,
      її можна було підпалювати і підливати у вогнища,
      алкоголь невід’ємно приносить короткочасні радощі…
      а потім лишає попіл .. а далі.. перетворює в хтозна що …

      вона хотіла бути до нього ближчою і тому тягнулася...
      як дерево тягнеться до неба.
      вона затуляла його спину від смерті густими віршами...
      для того, щоб їх чути не треба вух і сигналів антени.
      йому завтра іти на війну, а їй лишатися із дощами...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. Шкодувала.
      початок літа був прохолодним
      і мерзли клени в старому парку.
      вона поверталась пізно з роботи
      і шкодувала приблудну собаку.

      вона у живіт пустила метеликів
      і відповідально окличним знакам
      цілувала щоку йому в Київськім скверику,
      а повертаючись шкодувала собаку.

      а він вистрілював револьвером
      свою роздратованість на присутність
      старого пса, що стояв під деревами,
      що був не здатен на гавкання люте.

      удома вона готувала смачненьке,
      аби на усіх домашніх смаколиків стало.
      у неї серце, звичайне, було маленьке,
      тому ішла у двір і знову пса шкодувала.

      а пес, як пес. він бігав неадарма
      і вже, як надворі ставало жарко,
      до неї упевнено притягував пару--
      учора загублену німецьку овчарку.

      потім народили вони цуценяток,
      далі і листя осіннє на місто впало.
      вона в дорогім пальто із торгових яток
      купувала хліб і знов всіх шкодовула…







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. Листи.

      та перша боялася признаватися, що розлучена,
      намагалася засвітити у венах погашені ліхтарі,
      ніколи не ховалася у квартирі, як у перламутровій мушлі,
      поки сама не побачила, як він відчуває нову секретарку на її директорському столі.

      він, навіть ,допомагав їй збирати домашні речі
      у глухій тиші, яка могла б перерізати горло найхолоднокровнішому кату,
      відвіз дітей до батьків, щоб ті не розпізнали протяги у їх складнопідрядних реченнях,
      перший час кидав за квартиру, так, як старі картярі кидають нещасливу карту.

      хто вона була та дівчинка із західних країв, із синьою крижиною замість серця?
      кажуть, що народила йому доньку, навчилася засмажувати курку і читати його, як журнал.
      кажуть, що тій першій його глибокий слід заходить у сни, як морська риба заходить у верші,
      кажуть, що вона, як рухлива шхуна, ще й досі не торкнулась осіннього дна.

      хоча, можна було уже давно спитися, або поставити на житті жирну крапку,
      злитися із юрбою міста, втопитися сумнівами у ямищах стічних канав,
      її сріблястий лайнер заходив сміливо світанками на нову героїчну посадку,
      у небі складних соціальних мережах лишав для нього червону стрічку листа:

      —Я живу. Віриш? Я— море... Під моїми ногам тонни солі і сильна вода.
      Ти поміняв шило на мило, але це вже сам розбирайся, чому ти дощем ллєшся по ржавих ринвах…
      Усі жінки одинакові: люблять квіти… дратуються від неуваги і очі запалюють,
      тим, хто боронить їхніх дітей, хто не соромиться ставати, хоч раз на одне коліно…
      Хто сідає на руку так , як сідають приручені голуби на площі Святого Марка в Італії.

      То ж іди до неї… Порадуй їй душу, хоч якимись витратами…
      І, напевне, знай, що я не так вже й багато втратила.








      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. Євангеліні.
      і коли ти захочеш до мене іти—то йди,
      ми з тобою з одної хвилі, з одної свяченої гілки.
      де водяник запруджує сріблом ріднесеньку ріку,
      де стежина до Вовчої—найкращі у світі ліки,
      там русалка ворожить спогадом голубим.

      жар степів запливає в первісне твоє ім’я,
      доню, як же прудко біжать роки і ронять
      всі відтінки життя насмак солодко-солоні
      генетичні коди з’єднали зап’ястки півоніям
      і ти так натурально бліднеш, неначе я.

      знов тобою милуюсь, бо квітнеш, бо вже пора,
      перейшла мене в квітень і мовила дзвінко:
      —Мамо!
      прокладу сім мостів і загою бентежні рани,
      все це матиме сенс для твоїх кольорових планів,
      коли сяйвом своїм для тебе засяє ясна зоря.

      добрий янгол весни залетить в твій дівчачий сон
      і складатиме суконьки, лоскотатиме ніжно щічку,
      мій граційний метелику, солодка моя полуничко,
      я тебе обійму й поцілую поставлю за тебе свічку
      буду довго тулитись до Київських древніх ікон.

      бережи тебе Господи! вічно тебе бережи!
      від лихого слова, від хвороби, від злих ужинків.
      я протягую руку, іди ж ти на голос, дитинко,
      падай мамі на груди, моя найцінніша перлинко,
      хай ласкаві пісні ллються лебедем білих снігів.

      і коли ти захочеш до мене іти—то йди !
      ми з тобою з одної хвилі, з одної свяченої гілки.
      я люблю тебе, мила, до кревного зойку— настільки,
      скільки можна любити, а часом, кусаючи лікті
      чую сміх твій ранковий і подих легкої ходи.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. сопрано.
      тонкі паралелі світів не можуть знайти останньої крапки …
      перетворюєшся у дощ, у насіння, що всипається в спраглу землю,
      у вогні ранкового міста, у довге тире і погляд зірковий сарматки,
      у криваву війну, яка дню перевертає навислі над серцем стелі.

      ми розучилася писати, хоч наші діди вже зняли кухвайки …
      ми влаштовуємо самі собі смішні до сліз драматичні спектаклі,
      і замість слова приємного ставним смайликами уподобайки!
      беремо у власної совісті під нещадний процент іпотеки…

      нам за надцять, Панове, нам довгих ніжнопречистих… за …ять!
      а ми діти, що в найкращі ігри ще не догравались дзвінкими м’ячами.
      і в простій філософії — людина сама не зможе нічого у City спокус означать.
      ми футболимо серце під ніж і йдемо відверто на непотрібні нікому тарани.

      розривай чорні пута своїх прагмачних старань ,
      і не бійсь розкриватись у вічно незломлених темах!
      і в калюжах Довженкі Зорі ніколи ступнею не зрань,
      буде кращим вінцем тобі людська подяка на рідних теренах…






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. Зручна.
      вона була для всі зручною, неначе шотландський плед,
      не встрявала у суперечки в черзі за сиром і щастям,
      не виставляла колінку вище дозволених норм…
      на кожне сказане слово мала бабусині мірки…
      її можна було, навіть, на слух відмінювати орудним відмінком!

      вона була відмінниця !
      антична богом виточена
      з слонової кістки статуетка…
      переймалася безхатьком-котом і старенькою на світлофорі,
      вона—прозора вода із позитивними зарядом енергетики,
      бо ніхто не бачив, як вона ніжно обіймає подушку…
      як вона, наче вовчиця виє на жовті зорі.

      у її голові був повний безлад, у серці— ножі від трьох пересічних:
      перший— спалив мости, другий— завів коханку, третій—втопив мізки у алкоголі.
      вона від всіх них сама пішла! і тепер усміхається січнем,
      так гостро, що, здається, у неї гвоздИки виросли в горлі.

      вона тримає сотню вибачень про запас і ще сотню таких же яскравих подяк,
      у сумці носить книжку О.Генрі, електрошокер і запасні колготки,
      і думає, що коли останній листок із дерева, як в оповідці подасть їй небесний знак,
      вона зможе його підв’язати до дерева віршем із вкрапленнями еротики…

      —Це не страшно!— заспокоювала себе— чоловіки завжди
      минають, як час…
      Як поїзди пролітають… їх не треба тримати сильно на прицілі…
      вони синтаксично складні— брудні сорочки, щетина, нікому не потрібний фарс…
      Але я так хочу відчути іще, хоч раз, як його гаряча рука попливе по моєму тілі!
      І тоді до трьох чортів усі заметілі!
      А як ні—то у мене є ще коктельна сукня і туфлі білі!
      Які я вдягала лиш тільки раз…
      А проте… до трьох чортів усі заметілі!







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. Чудний чоловік.
      у мене є один чудний чоловік,
      який падає на голову, як перший зимовий сніг.
      скидає у меседж розкішні троянди, вітає кавою,
      у нього очі кольору ночі такі глибокі, як колодязі Аравії.

      кожного вечора ставить на мене рибацькі сіті.
      пише привітно:
      — Hello! Місячне Сяйво! Я хочу тебе зігріти…
      у його голові вітер, громи гормонів і драйвові танці Шакіри,
      наче шакал, вивчає мене, затікаючи інжировим медом під шкіру.

      його люблять жінки в срібних серпанках на віях за те, що він Серпень:
      дозрілий на досвід, мужній в плечах, на борошно літ перетертий …
      він відсилає халву з ізюмом, східне серце та казку рахат-лукуму…
      обіцяє цілувати кожну тріщинку, навіть, у старості, п’яточці лунній!

      у його багажі—древні мудрості виходять, як сині річки із берегів,
      він говорить словами Омара Хайяма величні істини своєї старої землі:
      —Налите вино негідником із криштальним келихом розбивай об асфальт!
      як Мудрий гіркої отрути у глинянім глечику подає--, до денця допий і вродиться сад!

      він знає, що врізані квіти потрібно дарувати, а вірші писати не за прогнозами,
      жінок робити царівнами буднім днем, а хліб добувати власним розумом.

      бачить у мені слов’янське світло і солодку начинка із полуниці,
      тому що я ніколи йому не відповідаю , міркуючи прагматично:
      — Нехай краще у кулаці— синиця!

      на вушко мені сказали усі білобокі сороки, що хоч раз на рік
      у кожної теж з’являється такий чудний чоловік!






      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    93. І коли садиш сад...
      і коли садиш сад, рости його красиво,
      не лий у вічне слово солодкої води…
      щоб яра кров кипіла і дозрівали сливи,
      не припиняй ніколи бажаної ходи.

      не стануть холодком твої оркестри ранні,
      не буде тобі день, як шибиниці площ.
      ти напиши усе— як вперше і востаннє,
      минулі васильки на біль не перемнож.

      зажди іди вперед і не зважай на осуд,
      той, хто розумно мислить, той стане при тобі.
      зірки твоїй вітчизні крильми освятить одуд
      і ночі стануть святом, всі ночі голубі.

      і коли дуже важко, і стигнуть стигми люті
      ніколи і нічого ти не проси в людей!
      вони самі побачать, як тонко без прелюдій,
      твій гострий-гострий ніж іде на апогей…

      і я скажу відверто, без тиші у насвітанку,
      що стане та робота миліша від усіх!
      у ній сама собі підіймеш вище планку,
      на золотий вівтар знов вирвеш новий вірш…





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. Друзям.
      поряд з тобою завжди сонячні люди,
      розкрий ясно очі, побач їх у кожному русі.
      вони проживають з тобою горе і сірий будень,
      а якщо радість розділять навпіл—то вірні друзі!

      мама твоя зрадіє і мовить, що вірші хороші...
      донька дзвінка посміхнеться:
      — Та це ж моя мама!
      син мій солодкий у гості прийде без запрошень,
      тато погладить голівку біляву, як у мелодрамі…

      Аля смішно притулить кирпатого носика,
      повіками ніжними Віктор манюсінький залоскоче,
      і той єдиний з яким ще бігли дитячими росами,
      нехай обіймає вірно, хай сниться у чорні ночі.

      друзі мої хороші, у мене не має яскравої прози…
      повниться серце, подякою в римі рожевих уст.
      хай вам завжди в цім світі будуть бузкові прогнози!
      з вами я плачу, з вами веснянками розсміюсь.

      поряд з тобою, наче й ртуті інетна рутина
      і, теплий світ туркоче, як сиза горлиця у саду.
      літо знімає повільно з плечей місячного палантина,
      завтра й до тебе, друже, на чашку чаю зайду.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. Про Майю.
      це жінка Майя. із своїми принципами і неадекватною поведінкою.
      любить PROSECCO , лікарську ковбасу і каву із пряженим молоком.
      пише свої мемуари, обирає найкращі строї і гріє серце радянською грілкою.
      для своїх високих злетів і щоденних подінь завжди готує власний аеродром.

      її не розуміє двірник, продавчиня риби і, навіть, рідний син.
      вона вміє зчиняти скандал і шукати собі проблеми на голову.
      а вчора якийсь чоловік у чорній сорочці і білих брюках її у кіно запросив,
      і збігся весь двір подивитись на їх тандем, і охкав, і ахкав, наче вони з’явилися голими!

      —Ця жінка Майя, певно, має уже артрит, а, може, хворіє отим художником,
      який тепер пише із неї портрети і носить до квартири ніжні конвалії?
      —шаруділи сусіди, як миші, у своїх плітках і не могли зрозуміти за що він її обожнює.
      —Чому це комусь нічого? А їй усі подарунки романтичної Італії?

      вона останнім часом помолоділа, як раніш не натягує посмішку.
      Стала така привітна, що хоч прикладай до рани, або ложками їж, як мед.
      проміння складає у слоїки, у душі-- співає арії , а вдень дітей обдаровує грушами.
      Замислено ранком мовила до нашого двірника, який любить рахувати зірки:
      — Ви Архімед!

      він ще тоді довго чухав потилицю, розглядаючи абрикосовий цвіт…
      посміхаючись, у під’їзді змітав мережані павутинки.
      а потім бурмотів під носа:
      —От сороки- заздрисниці! Своїми язиками самі собі вкорочують вік…
      А Майя що?... Навіть, дуже культурна жінка!





      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    96. Він говорив.
      —постав цю хвилину на паузу слухай губами.
      ти не можеш мовчати вічно!... у тебе не стане сил!
      як твої ліхтарі вийшли за межі домашньої драми,
      ти ніколи не хочеш чути від мене останніх слів.

      і кинь миски!... припини мішати дурну panna cott-у!
      ти мене розриваєш на мотузки і зав’язуєш туго.
      коли я говорю різко, то почуваюся останнім ідіотом…
      а ти пиляєш поглядом кухонні кути, наче скидаєш нервову напругу…

      вона давно у тобі дозріла немов зацукрований мед,
      вона пересікає межі усім непристойним висловам,
      і ти дратуєшся коли доймає дим недопалених сигарет,
      накинувши сумочку на плече, безслівно зникаєш, наче бокал ігристого.

      я сходжу з розуму, тиняюся по квартирі і вию вовком!
      я проціджую через пам’ять усе, що ти принесла у дім…
      випиваю усю алкогольну колекцію бозна якого року
      і не шкодую що ти залишаєш ознаки своїх якорів:

      випрасувану сорочку, яку ти знімала з мене п’яного і побитого,
      ванільні тістечка, мускусний запах Roberto Cavalli ,
      дивні спроби аналізувати найсучасніших аналітиків…
      оце своє вправне уміння крути вічно мої педалі...

      розглядаєш з розумним виглядом Далі, цитуєш Ремарка,
      як там він говорив? а совість мучить тих хто не винен!
      і третього не дано— жінок треба обожнювати, або покидати,
      а ти мене з’їдаєш ложечкою золотою рівно за пів години!

      вона засміялася і сказала:
      –У тебе забагато тексту, який мені не є спорідненим.
      Іди, мий руки і сідай до столу і, доречі, ти не бачив мою сріблясту шпильку для волосся?
      вона плавала по кімнатах як плаває золотиста риба.
      вона уміла перевести розмову так, щоб йому не захотілось поправляти окуляри на носі…

      вона завжди говорила віршем синього-синього озера
      і не розуміла для чого на цій землі люди посіяли прозу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. Він брав парасолю...
      він брав парасолю, чорну свою парасолю.
      він йшов крізь дощі на важку і потрібну роботу.
      вона була схожа йому на юну, тендітну Асоль,
      оту, що не втратила віри чекати його усоте.

      він дихав так важко, він, може, вхопив застуду…
      розчулено серце її кричало:
      — Та ти ж бережися!
      на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
      і ратуші над ліхтарями, і смуток Франкового листя…

      —Вона мені в серце вгризається, тече у мені по венах,
      вона, як колюча стерня і стежка моя нездоланна…
      отой її другий в нестямі насіяв осіннінього терна,
      отой її третій ще й досі мостить їй гострий гравій.

      отой її другий ще й досі блукає по квітах її інстаграму,
      отой її третій ніяк не нап’ється англійського віскі …
      а я її перший і дую крізь простір на кожну маленьку рану!
      а я не дозволю, щоб ті перехожі про неї казали різко!

      вона у своїй квартирі із вікнами на Льва Толстого
      заварювала травичку— ромашку, календулу, шавлію,
      для нього плела обереги і кликала в свідки Сварога,
      а губи її рожеві... вже осені смайлики ставили.

      він дихав так важко, він, може, вхопив застуду…
      розчулено серце її кричало:
      — Та ти ж бережися!
      на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
      і ратуші над ліхтарями, і смуток Франкового листя…





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    98. Виклик103.
      Інго, я довго хотіда тобі сказати,
      що наші кораблі завжди виходили з поза студентської парти.
      що ми не домалювали в житті свою найсміливішу картину,
      про те, що ти і я іще й зараз такі ще малі дитини,
      що ти копилиш губу, як маленька, на тій іще дитячій фотографії,
      що ти сама не знаєш чого хочеш від пересічних шляхів і
      розчахнених ран.
      Інго, але, якщо для тебе, хоч трошечки варта моя із гострими буквами графіка,
      будь мудріша і не іди безкровно у самодостатній обман.

      Чуєш, Інго прокинься! Твоє обличчя стало, як бліді палітури іранського сонника.
      Твоє серце само себе заспокоює, що у тебе усе гаразд, і ти його вічно любиш.
      Інго, він тобі на очі одягає арійські ікони, а потім зникає за тінню хейтерського обмовника,
      і ти б ніколи не плакала у моє плече, гірко кусаючи губи…

      Врешті, ти не спала би з іншими ніколи і ніде, як то було на останній зустрічі…
      Не випивала б увесь алкоголь, який, хоч трохи тебе послабив.
      Вставай, Інго! Іди! Тримай голову гордо на кожній безгравітаційній вулиці!
      Завтра буде заплив нового дня, і ти, нарешті, знімаєш із себе сліпих удавів!

      Інго, якщо твої катаклізми, які він називаєш жіночими істериками,
      вирвані з жил, витекли із останньої краплі твого безперечного інтелекту,
      кидай усе до ста чортів і їдь у свою тантричну Америку,
      можливо, хоч там твій хребет не буде гнутися під його аномальною спекою...

      Все, Інго, я тобі сказала, те, що виношувала у собі усі ці довгі роки!
      Ти не хочеш безглуздих дій, ти не мрієш рвать подушки зубами…
      Я тобі наостанок промовлю:
      — Нехай він і справді тебе на всі сім срібних ключив відчинив,
      але ж ти уже зовсім інша, Інго! Але ж ти, нарешті, вийшла поза межі власної брами!










      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. ота жінка...
      ота жінка, що жила із ним, була якась особлива.
      вона носила сонячні окуляри і білу, як сніг хустинку,
      водила шикарно авто у надто тропічні зливи,
      завжди намагалась тримати рівненько спинку.

      та жінка завжди посміхалася, наче нема проблем,
      вона любила фіалковий чай і шоколад бельгійський,
      у неї у голові було стільки наплутано різних схем,
      що, навіть, крутий бізнесмен міг би зламати мізки.

      писала вірші у маленьку книжечку кольору шкіри,
      любила декламувати і підглядала за собою у дзеркало,
      а він ніколи не помічав, що у неї прозоро шкіра…
      а він обожнював її суп із вокзальними чебуреками…

      чи мали вони дітей? чи читала вона йому вірші?
      можливо… але я упевнено можу про неї сказати,
      що, навіть, коли наступила для них пора осінніх дощів,
      ніколи не дозволяла собі жить на його мізерну зарплату.

      одного вечора вона пішла сміливо, гучно і беззаперечно,
      так дико, що штукатурка обсипалась в коридорі.
      у неї тепер здригається жилка на лобі і схудли плечі…
      а він так і не вивчив з якої цифри починається її номер…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. Запах лаванди ( або злиття світів).
      сьогодні ти маєш від цього життя наступний лот
      і випадає кулька—спекти чорнично-лавандовий торт.
      спочатку мішаєш у міксері все для пухкого бісквіту:
      цукор, яйця, нотки ванілі і крапельку теплого літа.

      біле борошно сієш на сито, замішуєш добре тісто,
      а для прикраси із свіжих ягід робиш сріблясте намисто.
      поки коржі в духовці, єднаєш вершки із домашнім сиром,
      і збиваєш класичний крем, додавши сім грамів дива.

      виймаєш готове і студиш на Східнім давнім балконі.
      вариш кулі, компоте, паралельно шукаєш щось у телефоні.
      потім збираєш торт докупи і ставиш на англійську тарелю.
      грає якийсь шансон, із телефона всміхається Мерлін.

      декоруєш фруктами, квітами. холодною м’ятою,
      такою самою рідною, як росте поза батьківською хатою…
      потім усе вимиваєш і стелиш на стіл скатерку бузково-синю.
      коли всі їдять, сама собе хвалиш:
      —От бач, яка господиня!

      заварюєш собі жовтий чай із квітів вчорашнього квітня,
      завтра буде нова епоха тортів більш полунично-тендітна.
      збирайєш посуд, будуєш майбутні плани про сонце і мандри.
      у цьому житті завжди так— повно чорниць... і ніжний запах лаванди...







      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. Голодний пес.
      Навпроти моєї квартири стоїть сліпий чоловік,
      його шерсткі долоні покриває ліс звивистих рік,
      його серце стукає відповідно усім календарям,
      у нього є десь свій дім і свій намолений храм.

      Його чоло вкривають крапельки свіжого поту,
      його рюкзак пахне хлібом і чаєм із бергамотом,
      він дивиться на мене і мені здається бачить більш,
      ніж отой, що тримає за спиною нагострений ніж…

      Я питаю у нього:
      — Чого вам? Хліба, води, чи молока?
      А він посміхається і гладить бороду… і не зника.
      Він соромиться, певно... Переступає з ноги на ногу.
      Він трошечки схожий обличчям до нашого Бога.

      Який ніколи не чує, що б я у нього не просила!
      Я розумію на цій грішній землі не має великого дива,
      але коли у мене не вистачає сили знов підійматись із колін,
      хтось мене гладить по голові…Можливо, це, навіть, він?

      А цей чоловік говорить:
      —Люба, досить просити.
      Краще подякуй небесам, що в теплі, здоров’ї і сита.
      Зараз я піду поволі, а ти забирай свій протест!
      Забула сказати... З ним завжди блукає голодний пес.




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    102. Панський павич. (пісня.)
      ходимо ми по колу скоро вже місяць відколи
      знову з тобою зустрілись, як в чорно-білім кіно.
      блідну, стою стіною, а ти замовляєш столик,
      і чорним барвінком ночі пахне старе вино.

      кожен тут перехожий... і я уже так не зможу,
      мовчки стояти тихо, мовчки співать пісні.
      у всіх своїх обожненнях стала до сліз порожня,
      лиш молитвами Божими ти відігріть зумів.

      і ця любов дозована поміж тремкими розмовами,
      але ще не зломлено квітку, що розцвітає в ніч,
      і я ховаю погляд твій, вкривши таємною змовою,
      бо ти плетеш мені доленьку, Панський павич …

      і світло твоє триматиму, ніколи не відпускатиму,
      ці очі кольору ночі, голос спокійний твій.
      поміж останніми датами сонячний промінь палатиме,
      бо залетитів у серце твій повітряний змій.

      рогом старої вулиці місяць до тебе тулиться,
      це він, дурний, розчулився вуликом день гуде…
      наче пелюстка соняха, губи до щік притуляться,
      моє кохання сонячне втому важку розведе…






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. То ж не дихай...
      а вона не доїла вечері, а вона не доспала ночі,
      а вона у своїй постелі їла ягоди оті вовчі…
      а у неї порізане серце пелюстками його симфоній,
      хіба очі про це розкажуть, хіба очі її бездонні.

      це, можливо, ілюзія це, можливо, травневі дотики
      від юнацьких красивих мрій до невигаданої еротики.
      але їй так хотілось повірити у його освідчення каре,
      розуміла, що це не іграшки, відчувала—напевне карма.

      Відкидала убік Стендаля, не хотіла читати Канта,
      і торкався її волосся день розчуленим інтригсантом.
      І всміхалась вона приємно, і ставала до всіх привітна,
      вона мріяла, як вже завтра може зими його відігріти.

      І казала собі самій:
      —Чом це в річку два рази не входять?
      Це якісь мудреці старі навигадували погоди…
      І ставало від того тепло, що в якімсь однім межичассі
      знову світить його вогонь із весняних її фантазій.

      і вона розчиняла вікно, і ковтала запах каштанів,
      він у кожному русі був, серед дій, обіцянок , планів.
      Київ їй ворожив усю ніч, Київ мружився знов травнево,
      то ж не стань їй останнім Каєм… то ж не дихай на кришталеве…





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. це...місто.
      це місто бездонне, це місто до сліз трагічне,
      серед залізного руху твій вдих здається останнім.
      скинь строгу хустку з очей і не ходи непомічена,
      тут достраждали авени, тут вже спіткнулись каїни.

      бідні жебрають хліба й багаті мріють про Захід,
      тут потяги сильні гуркочуть і спраглі не мають міри,
      тут серце твоє тріпоче серед міського трафіку,
      тут посмішка стане схожа на дикі оскали звірів.

      хто ти у цьому місті? хто ти у цій країні?
      хто тобі завтра видасть від спраги справжнісіньку посвідку?
      тільки й того що плечі обгорнеш русими римами…
      тільки хіба й лишаться стигми в’язкого досвіду.

      це місто виживе, певно, це місто, звичайно, потрібне,
      це місто ковтає юних, а вони як рицарі в латах.
      це місто ворожить грошима і ніколи не має міри,
      коли ти стоїш рішуче, то вкриє старими дахами.

      потрібно набратись терпіння, щоб очі твої не погасли
      і сонце своє тримати вище чим стелиться небо,
      і не втрачати віри і мислити поза часом,
      щоб місто оце стожильне лицем повернулось до тебе!

      але ще гучніше твій голос лунає над мікрофоном,
      але ще скоріше мотається нитка з артерії сонної.
      мама твоя не почує як ти молишся Богу…
      місто—твоя перемога! без крапки... без міри... без коми!





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. Люди і факти.
      тихо лягаєш спати відповідно своїм біоритмам
      і залишається мінімум часу осмислити день до кінця...
      совість виносить на берег сумніви нових субтитрів:
      де серце твоє погасне… де весла покинуть причал…

      це факт, що усі ми люди і не можемо-- наодинці,
      це факт, що прийшла весна і квітами дихає літу,
      що дні бувають іноді з обличчям кіношного вбивці,
      що ночі сум’ять не схожі на посмішку Афродіти.

      може, це стукає старість у вікна твоєї спальні?
      постелиться синій барвінок... і будемо помирати…
      людина— це знак питання... і дві сторони медалі...
      хоче бути коханою.!.. хоче збирати симпатії!

      щось є у нас від Бога, а щось від дикого звіра,
      ми радо змінили би риси своїм складним біографіям.
      і той-- не кинув дитини, а та— почувалась красивою,
      а хтось би не відрізав від себе рідних на фотографіях!

      раптово поїхали з міста, пили би молоко домашнє!
      були усі відроджені, не страждали на мізансцени,
      постеливши м’якої соломки та серцем падати легше...
      врешті,— не зважили на осуд! врешті,— трималися впевнено!











      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. Інтервали.
      — Навіщо їй ті кардинальні зміни у цьому світі?
      навіщо марнувати себе за мідяки писаниною,
      глибоко занурюватися у книжки із санскритом,
      битись об них хвостом, наче мертва рибина?

      Навіщо їй це? І друге… і третє.. і Хіба їй мало?
      Навіщо їй оте калатання серця і поетичні секти?—
      він так думав, але не говорив, поки вона друкувала
      своїми тонкими пальцями, для якогось іншого скептика.

      —Це- інтервали, це- всьго лише інтервали:— підсумовувала вона,
      —на цій землі померли поети, лишилися кровососи…
      І я здаюся собі такою…— сміялася, не відпивши вина,
      —для мене це, як наркотик дуже малими дозами.

      коли ти віриш, коли любиш, і, навіть, коли не спиш,
      душа викочується голим яблуком на свіжий спориш!
      У тобі вибухає сотою спробою новий сталевий вірш,
      і тоді кров кипить сміливіше, а тіло стає ніжніш.

      Ти зрозумій, що дні бувають, як ночі, а ночі як довгі дні?
      що це місто, дерева, машини і, навіть, звичайні люди,
      не підлягають осуду, не мріють опинитися десь на дні,
      тому, не бояться хворіти на усі суспільні застуди.

      Нині весна! Нині, в березах і квітах гріються нові соки!
      Нині у мене рожева помада і невибагливий макіяж!

      Вона завжди розчиняла вікна з якогось іншого боку,
      натхненно мішала на білій палітрі—свою яскраву гуаш.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. ****************
      і коли сонце заходило за старі гаражі,
      вона гуляла по місту в чорнім, як ніч плащі.
      не лякалася темряви, за спільників мала весняні дощі,
      вона сама була схожа на дощ і не боялась дощів.

      хапалась за ручку , обирала новий папір,
      і швидко виливала на нього заворожений наговір,
      добрий, звичайно, бо інше, як кажуть,—великий гріх,
      а в думках одні заметілі—пелюсток вишневий сніг.

      зачиняла свій сум на десять ключів, скидала зайві одежі,
      лишала свої вірші, як виловлену рибу у верші.
      розуміла, що на цій землі лише квіти бувають довершені,
      і якщо вона зараз усе покине, то нікому не стане легше.

      шепотіла собі утомлено:
      — Досить уже не гріши…
      скільки вже там залишилося... пішки...і до межі...
      вона завжди знала: де її діти, вечеря, столові ножі,
      вона знаходила сотні причин ховати в рукав його «калаші»…

      потім засинала і, напевне, їй снилося щось хороше,
      поряд лежав персидський кіт і сукня біла в горошок,
      яка пахла жасмином і мала безліч горошин—
      вона тільки вчора її купила за власні гроші.






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. sos -- обрамлення.
      у мене інакші світи у мене— свої паралелі,
      тобі— дві руки до постелі, мені— дві руки до пустелі,
      мабуть, у мене не має твоїх думок із пастелі,
      але ти перевертає скелі своїй загартованій ері.

      первинних своїм означенням ти бачиш усі свої значення,
      а, може, твоє всепробачення зовсім ніким небачене?
      ми схожі на перші побачення, у яких білим досвідом навчені,
      коли ми шпурляємо здачами—із шкір вилізають зачини…

      не вкривайся чорним плащем, не шукай ідеального світу.
      у нього досить безглуздий щем і надто важке повітря.
      не торкайся обвуглених тем, що схожі з лиця на кориду.
      хочеш—зітру спраглі літери, а хочеш— налию сидру.

      сьогодні від твого вікна надто солодкий сходить дим.
      це не моя, врешті, провина, що ти зараз зовсім один із димом,
      але я виміряю час по хвилинам і по годинам, щоб ти був без гриму і не усміхався криво,
      і кожної ночі для тебе шукаю рими, щоб ти спокійно спав ночАми голубими.

      а ти ходиш із ними уперто дихаєш кубленим димом.
      я кажу тобі:
      — не пали сигарети!-
      ти всміхаєшся добрим мімом.
      візьми гітару—заграй сюжети, забирай всю кров
      Тарантіно,
      а ти у своїй останній анкеті усе назвав голосними…

      димом…димом..димом

      у мене інакші світи у мене— свої паралелі,
      тобі— дві руки до постелі, мені— дві руки до пустелі,
      мабуть, у мене не має твоїх думок із пастелі,
      але ти перевертає скелі своїй загартованій ері.










      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. Дорослі вірші.
      У наших людях можна зустріти різне —
      можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
      можна навіки забути про те що обдерта вітчизна,
      але вона не забуде… та і не щезне звісно.

      Часом я бачу, як люди полюбляють плітку
      і самі стають, як плітки́ у суспільних спілках.
      З гілки на гілку можна плигнути і не тільки…
      та чи витримають ті вантажі бідні гілки?

      Ну і не тільки… про різне... про вічне… про інше…
      про те, як хтось пише, а хтось читає вірші,
      про те, що минають епохи і грядуть катаклізми,
      що "ковід" потрібно сприймати без драматизму,

      що кохати треба скоріш допоки не пізно,
      і кохати так, щоб потім пригадати, дати і риси,
      щоб навіки зробити прикольне тату чи пірсінг,
      вибачати перше — собі, а потім долати кризу.

      Ми не вази із квітами, щоб подобатись кожному,
      бо хтось вірить у Бога, а хтось спорожнений…
      Що ті, хто ходять пішки — теж добрі до грóшей,
      а ті, хто їх має при владі — давно перероджені.

      Уже у цьому усьому і є абсолютний баланс:
      катастрофи — народження — секс — несплата за газ,
      груші, що ти мені закинув прямо на Марс!
      про те, що тепер я готова сприймати будь-яких Вас!

      У наших людях можна зустріти різне —
      можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
      можна навіки забути про те, що обдерта вітчизна,
      але вона не забуде… та і не щезне звісно.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    110. **************
      У той день вона дуже хотіла йому повірити,
      найти всі старі листи і знову їх перечитати.
      Отак собі мовчки вдихала його голос руками, чи крилами,
      а потім довго стояла, як старі ліхтарі стоять на варті.

      Бачила його крізь простір, крізь тисячі миль і кілометрів,
      відчувала його шеренгову шкіру і запах від тютюну,
      хотіла крикнути йому в меседж:
      —коханий, де ти?
      але вагалась, міцно стиснувши волю в кулак, проклинала війну.

      Більше за все боялась, коли на пальцях кралася тиша,
      коли мовчав мобільний, коли спогади душили горло.
      Вона тоді починала для нього писати білого вірша,
      щоб не було її занадто пусто і зовсім не стало голо.

      Питалася сама у себе:
      —Я увесь вік так буду? Чекала із армії, чекала з робити,
      чекала, коли обійме, коли поцілує, коли пригорне!
      А зараз чекати з війни? Чекати укотре—соте?
      Обіймала себе за коліна і мружила очі над сонником…

      У вікна заглядали дерева, трохи сонця і голодний кіт
      —Іди вже погодую тебе, Графе,—гриміла фаянсовими тарілками,
      і здавалося, що усе кухонне начиння сходить з орбіт,
      коли вона наливала червоне вино, коли брала його устами.

      Далі нічого нового… Дзвінок—а після—її тихе зітхання,
      калатання серця у трубку—здавалось викинеться на підлогу…
      У цьому місті, у цій передостанній країні вона була не перша і не остання.
      Як і всі жінки, передбачала—йому скоро туди іти…
      А їй... Ну хіба що молитись Богу.






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. Для Єви.(серія стодесята.)
      дівчинка добра, дівчинка з ніжним лицем,
      озорений погляд твій дихає паленим ялівцем.
      коней гривастих припнула шифоновим шаликом
      і кожен крок я твій бачу і дую на перші набряки—
      поночі—ярим цвітом, днем—у заплутаній схемі.
      що тобі зараз звірують дідові чорноземи?

      знаю усі твої мрії дорослі і ще дитячі фобії,
      ось на екрані—ти – поміж зітхань і флешмобів,
      і тільки мама пізнає із тисячних фотографій—
      оце—моє світле дитя, оце— його почерк і графіка!
      це—його погляд розумний і кожного дня – перемога!
      дівчинка моя рідна—послана праведним Богом.

      оце—твої очі бездонні… і дякувати – щаслива…
      дівчинко моя мила, ти знаєш що ти красива?
      дівчинко моя світла, ти ліплена з м’ятного тіста,
      зірочка моя ясна, з вишень— червоне намисто.
      дівчинко моя тепла, донечко—свіжа злива…
      ти— моє сонце квітневе… з персня—камінчік дива.

      доню моя солодка, і чорна туго безжальна!
      досить розлук печальних, досить чергових спалень!
      я тебе обіймаю й русяве цілую волосся,
      серце тріпоче, мов пташка,—долі для тебе просить…
      дівчинко моя добра, чаєчко сподівальна,
      ти, моя пелюстка півонії,— між пелюстками травня!

















      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. Вічне.
      Ці дротики, ці дротики в мені,
      і сто твоїх втаємнених озвучень,
      Сім прощень, сім надій, і сім розлучень,
      Як білі лебеді із ще дитячих див.

      О цій порі лиш студиш жовтий чай
      і вірші сходять, мов солодка паска,
      і дихають і плачуть й щось кричать,
      а головне—не одягають масок.

      І все, що з нами, любий, зараз є,
      і все що Бог відпише нам назавтра
      у цих словах безжально повстає,
      мов вперте напророчення Касандри.

      І хай йому, і віри хтось не йме,
      і головою хилита зі стель зажурено,
      я знаю, що ти зроду не минеш,
      мою любов в нічній клавіатурі.

      Я знаю, що прийдеш у світлий день,
      я вірую затулиш від напастей,
      допоки над таємним вівтарем
      чаклує жінка золотих контрастів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. Ця чорна вуаль...
      Ця чорна вуаль- не для неї, ці туфлі- занадто тісні,
      ці вулиці, наче рястом, застелено людським побутом...
      І коли ця жінка своїм неспокоєм весні викликає таксі,
      на балкони виходять провидці і їх тавровані здогади.

      Натискає так сильно на газ, наче зовсім уже некерована,
      Її плечі тендітні хочуть скинути зайвий вантаж...
      І ворожить на картах, посміхаючись різними мовами,
      у чорній кавовій гущі вбачає майбутній реванш:

      - Ну, досить! От сьогодні розв’яжу цей затягнутий вузол!
      Скільки можна морочити голову і каламутити воду?
      Де ж мої очі були?
      Він хворіє на хронічні обьюзи…
      У нього- мокра спина... у нього- прозорий погляд...
      А той, що родом з дитинства - від Господа нагорода.
      Вечір.. Літо фіалкове... Під віями- Світлий Розум ...

      Життя гойдається, мов човник, і мудрих бере на борт,
      і, навіть, мізинця не вартують ці істеричні стосунки.
      На мапі - пів нігтя дороги до щастя… і тисячі перешкод…
      Не відкладай нічого назавтра, о дівчинко, вишенько, муко!

      … цю чорну вуаль лиши на капищі темних сил,
      …той інший давно чекає, той врадується і затулить.
      Даруй йому ніжну пісню, напийся із ним роси.
      Пізнаєш- чого не знала… Згадаєш, що вже забула…

      Ця чорна вуаль- не для неї, ці туфлі- занадто тісні,
      ці вулиці, наче рястом, застелено людським побутом...
      Їй би пора навчитася множити приголосні на голосні...
      Дайте їй склянку води святої і затуліть від холоду!!!









      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    114. За народними мотивами.
      Утомлений і щасливий він довго-довго рахував до ста .
      Чого ж, ти моя рибко золота, знов не даєш мені заснути?
      Чого ж я не відкрив твого листа, в якому була перша висота -
      твоя журба настояна на руті – така наївна і така проста?
      І безтурботний сміх і дотик уст і запашне тремтіння матіоли,
      рівненький почерк і пекучий жаль і у калюжах від Довженка зорі…

      У неї сипалось усе із рук – не грівся борщ ,не дошивалась сукня,
      вона за сім доріг вже чула його звук, неначе був він коло неї тут присутній.
      Вона йому складала білий вірш – ще трішки - й стане схожий на молитву!
      До телефону подивитись лиш, - а там уже сіяє його світло!
      І їй хотілось доспівать пісень, бо ж та мелодія вже мала більше прав –
      «Додому я просилася, а він мене все не пускав!»

      Тягнувся день, немов карпатський мед, і ніч була тягуча, як іриска
      У нього – згірклий дим від сигарет... У неї – рими в золотих колисках…
      У нього – коциком укритий сірий кіт, у неї – із петуній білі штори.
      А добрий Бог, немов хороший дід зеленим травнем їм латав лавсторі…
      Всміхався з неба і кропив дощем:
      - Якщо весь вік здається одним днем, то хай вже буде й хліб на пополам,
      Беріть – віддам.)
      Бо заслужили!
      І від зими вони ураз Ожили...




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. **************
      Виходячи на балкон шостого поверху,
      він випалював сигарету, думаючи про своє…
      Стогнали усі жінки та плакали стрижені сови,
      коли його серце стрибало м’ячиком і супились чорні брови,
      та пальці дратливо стукали, неначе кістки кастаньєт.

      - Анно!
      Ти мене зовсім не знаєш , хоча до сліз бездоганна…
      Іди до перського саду, а не на цей холодний балкон!
      Анно, тобі ніхто і ніколи не сміє читати дурні догани!
      Ці шпалери – червона цегла , ця ванна не має крану,
      і все , що у цій квартирі не схоже на східний сон…

      Твоя шкіра прозора , під нею блукає південне сонце...
      Ти не маєш мені нічого казати - та урешті скажи!
      Як на срібному блюді риба скидається, мов у ополонці,
      як ти встала з колін і кинула виклик усім промовцям
      і гостриш уміло слово, немов осетинські ножі!

      Хоч написав про тебе погано і злісно усе придумав,
      а ти горнешся, як до кота, вибачаючи плинні провини.
      Не треба дивитись! Твій погляд – токійський трунок!
      Ти - моя сіль на рану розсипана Божим дивом,
      що ляже останнім віршем на стомлені палітури…

      Анно!
      Сьогодні у тебе на сукні квіти, яких іще не існує,-
      Розмірковував їй на вушко, відпиваючи свій коньяк.
      - Анно, ми іще живемо, а кажеш , що сублімуємо,
      мов останні бійці, у спогадах втрати важкі рахуємо,
      загнані відчаєм по кутках вивішуєм білий стяг!









      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. ***************
      У якомусь іншому, лише їм одним відомому місті,
      він - утомлений від роботи і тривалої самоти
      золотими свічками спогадів торкався її намиста,
      щиро вірячи, що життя не всі ще спалило мости.

      Згадував її фіалкову сукню, що ледь прикривала коліна,
      біляве волосся, яке надто часто не слухалось гребінця.
      Коли вона обвивала руками його шию, то скидалася на рослину,
      яка має один початок і ніколи не знає кінця…

      Пахла першим бузком і вишнево-порічковими пиріжками,
      Казала :
      - На, спробуй, милий! Які? Вдалися на смак?
      А коли відпивала його уста, то про все забувала,
      попри те, що світ не струсив із себе усіх цікавих зівак!

      І була йому свіжим ковтком повітря у кожен спекотний день,
      любила бавити теплий дощ і цитувати Кафку.
      Рожевими ружами віталася до незнайомих людей -
      так, наче хотіла бути схожа на справжню мавку.

      Чому він тоді не сказав :
      - Пішли зі мною, чуєш, Липко!
      Чому не знав, що таких як вона, взагалі, не існує ?
      Час нестримно довго їй гоїв рани та кидав виклики,
      тому не лише на молоко кипляче - на воду джерельну дує…

      І зараз, ув'язнена у палаці, що не має спокійного сну,
      шепоче :
      - Милий, проси у мене, що хочеш, допоки ще маю силу!
      Стану рибкою золотою, лиш би не на кляту війну
      вітер загнав твої весняні вітрила!

      Чи мліє серце, чи там де сонне сплетіння ніжно зітхає зірка,
      якій відомо, що його справедливе єство свідомо стане до бою…
      - Господи, збережи! Я буду вірна йому навіки!
      Янголи добрі хай в’ються у нього над головою.
      Лиш тільки б …

      У якомусь іншому, лише їм одним відомому місті,
      він - утомлений від роботи і тривалої самоти
      золотими свічками спогадів торкався її намиста,
      щиро вірячи, що життя не всі ще спалило мости.








      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. **************
      Милий, я пам’ятаю кожну зморщечку, кожну рису,
      всі твої бездоганні слова ,які підслуховує грішний світ,
      Але одна, я знаю, як цілунки твої пахнуть пилком ірисів,
      І я постійно шукала , хоч десь той загублений цвіт!

      Моря хмільного сіль, вітряну спеку золотавих долонь.
      Хіба ж забудеш оті ще дівочі несмілі зітхання?
      Як же безможно ми падали в таємні казки безсонь,
      Потайки кроки скрадалися крізь перші весняні плавні…

      Наші карти побило життя безжально піковим тузом:
      додало три сивинки, приборкали пристрасті дикі.
      Бо ж пристойно в чужому колі сховатись за горизонт,
      але ж ми безтямно пірнали у глибшу - лиш нашу ріку!

      Хтось погляне і мовить:
      - Ну й добре, і слава Богу!
      Хтось порядно осудить:
      – Смішний пуританський звичай…
      Сніжно-біла лебідка на край світу нестиме вишеньку допомоги,
      чорна-чорна ніколи не знатиме, як-то сріблиться відчай…

      Хай ті люди і ґречні, та шерхіт їх все одно за спиною.
      Хай собі заливаються позаочі хоч і сорок раз сіроокі сороки…
      Милий, дай мені руку і завжди іди зі мною!
      До останнього подиху, до відчайного впертого кроку!

      Милий, ти розумій, що жінка – це діамантові сходи…
      Вона віддаватиме тобі все і завжди, і до останку,
      може кохати на відстані, не благаючи нагороди…
      З кожним днем самій собі підвищуватиме зоряну планку!

      Але, якщо ти хоч раз її образиш,
      хоч раз упустиш вітер до голови…
      Кожна квітка шукає землі – не вази.
      Милий, а в мене в серці - аж квітки три!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. **********
      вона часто за ним прибирала постіль,
      розкидану, як завжди, бо він борсався увісні та хрипів,
      у її автентичній кухні ще довго лунали постріли,
      так довго, що стеля тріскалася навпіл.

      вона розуміла, що це його вулиця, різні події і дати,
      які він зберігає під кодовими замками…
      коли ж вона обирала ходити не в шовковім халаті,
      то не могла надихатися голосом його храму.

      коли сонце ставало схоже на жовте курча
      та на вікні закривалися перші нарциси,
      вони обоє швидко втомлювалися від довгих повчань,
      і берегли один одному кожну зморшку і кожну рису.

      якби хтось подивись на них збоку, напевне, повірив,
      що довго ще будуть поряд, як грім і блискавка,-
      він думав про щось своє невідповідне подіям…
      вона зачиняла його погляд синіми ірисами…

      запевняв її, що не зможе без неї, бо вона у нього одна!
      вона клялася, що не покине і чіплялася за сорочку!
      це і була їх загадка головна -
      до останнього схлипу сяйвом сіяти мовчки.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. *********
      їй би давно почисти після нього папки,
      змінити паролі,
      перейменувати місто, вулицю і квартиру,
      але для неї ця суєта абсолютно не грала ролі —
      вона і так за все давно заплатила…

      іноді, людям здавалося,
      що вона проблеми лузає, наче горішки,
      що дощ у її вікні зовсім не моросить,
      а вона научилася ходити пішки і не чути набридливі голоси.

      пила каву у тій кав'ярні, що навпроти його вікна,
      мусила відвертатися коли вбачилися якісь тіні,
      ніколи не замовляла тістечок і не хотіла вина,
      любила коли надворі пахло жасмином.

      коли її волосся ворушив свіжий вітер із сусіднього парку,
      вона уміла однією рукою схопити його за хвіст.
      часто сама із собою говорила невідомими знаками,
      ніколи не забувала перейти на наступний зміст

      і коли весняні громи час-від-часу заставали її у ліжку,
      можливо вона жалкувала що зараз одна,
      — краще уже не на цьому, а на тому тижні
      хай уже підійду до його вікна…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. ********
      не так уже й боляче коли на твоїм узгір’ї по натоптаній схемі
      хтось позбирає до кошика ранку яблука ще зелені.
      спитаєш привітно – що і тобі це життя насипало повно перцю?
      давай покладу тобі серця так рясно ж вродило серця !

      у тому домі де заглядає сонце у скляночку із теплим ще молоком,
      ходить на пальчиках у багряних світанків недобачений сон,
      і багацько чужих таємниць до яких загубились мідні ключі,
      замість брилка на них повісились зорі - ягоди аличі.

      навіть якби в потаємних кімнатах ти босоніж блукала по морю,
      за тебе хтось може вирішить – оцьому морю точно забракло солі!
      замало сліз і слова і що до Бога – то не твоя грузька дорога,
      і якщо ти виживеш у вісні - найсильніша з усіх перемог перемога!

      кожна хвилина на бистрині,
      новий день як стрій до соціальної драми.
      час самостійно диктує хто ти - смерть чи найкраща мама.
      посадити квіти між слів
      і сину співати легкі до трепету колискові!
      хай уже стане усім по добру!
      кожному оку - по мові...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. Маленькій Олександрі.
      із позолоченої клітки пірнаєш прямо до ліфту,
      а між думками блукають хижі бенгальські тигри
      це мабуть здійснився сьогодні стонадцятий переліт
      отого німого кіно що має чужі субтитри.

      та ти рукою махаєш – та хай вже собі та хай!
      хтось як і твоя дитина веселий до біса хакер …
      і довго товктиме землицю поганий отой « Нехай»?
      сварилась бабуся із неба вербовим промінням знаків.

      снує перевтомлений люд - шукає дешевої Паски
      і вишиті маки на масках – скоро вже рік як тренд…
      якої тобі синочку сьогодні співати казки?
      а син посміхається квітнем і тягне за палець вперед…

      ото ж із синім візочком течеш по київській вулиці,
      повз ятки у целофані повз дзвони у древніх церквах,
      а поряд вишенька-дівчинка наче до мами тулиться
      вона вже бенгальських тигрів нагодувала не раз…




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. ********
      наліво - пістолети направо – кулемети…
      страшна війна кривавить та спопеляє край !
      час струшує з чола колишні еполети,
      бо ж кожен день – борня а кожен син – відчай!

      це скільки вже століть знов заступа на горло
      звіряча тінь орди та глушить мови гронь …
      чи ж від чужих смеркань тобі ще не холонуть
      бентежні сподівання солдатських тих долонь ?

      ти мабуть міцно спиш йому за це йому подякуй,
      бо в нього завтра сповідь із відстрілом на мир,
      і кожна мить востаннє живе червоним маком
      і спогадом про дім, аж стогнуть явори…

      він не схова традицій, що зрощені з дитинства,
      страгічний ряд цибулі втикне перед окоп,
      і рвати стануть струни старого бандуриста
      що також з юним хлопцем рубає той осот.

      наліво – уже танки направо уже гради!
      чи ми усі оглухлі неначе не війна?




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. .....
      плач жінко плач – глибокі твої гріхи !
      їх бачив шалений світ над світом усі боги…
      допоки слизькі береги ще й досі не обійшла,
      допоки голубить ніч - приборкується імла.

      бо небо паде у слід і совість - твій перший кат!
      і те що тобі гірчить розгнівалось не на жарт!
      усім протиріччям нині правдивить солона сльоза,
      це в ній відзеркалює день розкаяннями пера.

      і крізь кілометри невдач і серед дрібних перемог
      оцій нестерпній сльозі життя не віддай у борг!
      останній скриє нарив - хірург по імені Час,
      усе своє відіплач щоб травень пішов у ряст.

      усе своє відмоли – дітей і славних батьків.
      у тебе ще стане сили добрати любов до слів,
      нехай на твої долонях зроситься виноград.
      так мало лишилось часу – втрачати його не варт !





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    124. .....
      і він говорив їй, дихаючи прямо в лице,
      що усі хто пишуть, бідні, неначе церковні миші!
      що усе, що є послідовним приносить якийсь процент
      і тому лише протяг шугав по її горищу...

      що вона не геній і у неї надто посередній талант,
      а він мусить ним дихати на оцьому нестерпному каратині,
      бо уся її смішна писанина захована під матрац,
      не більше як іграшка для дитини!

      —Це таке марнославство виставляти себе напоказ,
      особливо коли дурна,— читав їй чиюсь цитату,
      —завтра треба платити за небо, за сонце, за газ!
      за якісь великі гріхи, за якісь перекреслені втрати.

      що нав’язуватися, коли непрохана ніколи не варт,
      і чому між його краваток розкидано її рими?
      що вона напалила його голові тисячі кіловат!
      і якщо вона сад то коли вже ростиме?

      коли її очі ставали сумними, неначе у них скидалася срібна риба,
      він, часом, вибачався і довго палив на балконі.
      напевне розумів що вона його переплигне
      десь у кращому вимірі золотого безсоння…






      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. врешті....
      врешті, яка різниця коли вона голосна?
      стає принишклою і мовчки іде додому,
      коли слово чує різке, то планета їй затісна,
      а, може, у неї сьогодні нестримно боліли скроні

      а, може, не треба під ребра пускати дим?
      бо не палить і сумніви часу у торбу збирає...
      а може їй захотілося почутися з тим одним
      який не спить уночі а вона про це знає?

      а, може, вона танцювала віденський вальс,
      опівночі малювала світло і певно була в ударі!
      бо дихала срібною рибою поміж індійських прикрас,
      а потім дібрала рим і з усього зліпила гербарій.

      а, може, отой інший думав, спітнівши усоте,
      чого ж падати листям, коли у молитвах весна?
      і допоки її пастельна помада стоїть на комоді
      не самотній, бо в люстерко заглядає її береста.

      завтра вона прокинеться й ні слова не скаже,
      питиме чай із ромашки, чи напинатиме тятиву,
      змете із себе пелюстки чергових ображень,
      видасть себе за волошку живу...



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    126. А сокирки озвались сокорам.
      чи витреш ти мою гірку сльозу,
      чи хай паде коню на гриву вітром?
      і золота печаль у дику дерезу,
      оту що в мами, дожидає літа,
      впаде й не буде зайченям тремтіти.

      сама себе отямлю від поразки—
      засокорію промінцями казки.

      а сокори озвуться сокиркам:
      -Ви там?
      - Ми тут! Ми там!
      люблю…
      гостинець горобиний…поніч драм,
      де Божа мати приголубила зорю,
      де виноградні грона виростали у повір’я,
      а я у всім - лиш лебедине пір’я…

      о друже, ця весна брунькує лист,
      і пан тюльпанний із пелюсток шиє сни.
      трипільське сонечко, наче хитрий лис,
      усе вкладає хист і виміта двори.

      о друже, кінь гнідий копитом б’є
      та просить ковилі води,
      то ти іди…
      а як пір’їнка упаде до ніг—
      за-го-во-ри…








      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    127. Що посміх по мені...
      що посміх по мені? що по мені зітхання?
      така любов була, як сніг, як перший сніг.
      розтанула і все ... без права на світання
      тамую подих вірі - на видих і на вдих.

      я падала, як птах, я знала ти згадаєш,
      які колись цвіли підсніжники для нас.
      очей не відведу, спокійно привітаю,
      хоча не відбіліло, та вже нема образ.

      а березень бринить, готує гойні шати,
      слова, як молоко, приходять до гостин.
      а жовтень золотий усміхнено - вусатий,
      подарував синочка у золотавий день.

      що посміх по мені? що по мені зітхання?
      така любов була розпатлана, без снів...
      як поєднати все-- колишнє та останнє...
      сестричок- катеринок і братиків-братків.

      не оскверняй мости, по них іти додому,
      золочений дукач не не обхитрує час,
      бо виростають діти, тікають від полону...
      хай обирають пару,
      що б не було як в нас…



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    128. уже бачив...
      уже бачив колись ці світлини тремкі,
      там де храм у вінку, де єднання тривкі,
      де пелюстка натхнення таємно майне,
      де всміхалося сяйво на дотик сумне.

      ти від нього прогнав озвірілих вовків,
      ти стояв на межі, ти забути не вмів.
      як калинова жінка носить совісні сни,
      сон-трава у руках і мінливість весни...

      лишень очі вологі над над прірвою днів,
      де ж ти сонце ходив первоцвітами див?
      між мережок гардин проростає трава,
      вона встала з колін і лишалась жива.

      відтепер у мигдальній колисці земній
      спить кирпате маля, і їй носять води
      журавлині клини із живильних країв,
      журавлине пташа вже не ти засвітив...




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    129. Розгойдана кліть.

      Ми – шматочки магнітів в пустелі пшеничних пастелей.
      Ми – розгублені діти, що клітку спокус розхитали.
      Ми фарбуємо стіни тілами п’янких акварелей,
      Що по гойдалці часу течуть голубими вітрами.

      Не шкодуючи, поле засіємо житом прожитим.
      Вранці слухати вийдемо, як дозрівають на гілці
      Перші краплі роси, переповнені сонячним світлом.
      Хай заграє у венах древлянської крові сопілка!

      Я нап’юся наповнюсь тобою по очі, по вінця.
      Ти напишеш мене на полотнах розлучень і зрощень.
      Щойно сонце під ліжко закотиться жовтим червінцем
      Я достигну в тобі, ніби слива, важка і доросла.

      Збережи його, чуєш, у небі поранених вражень.
      Божевільні світанки нам в’яжуть пов’язки на груди.
      Бо крізь хаос в долоні четвертих пере-
      завантажень
      Ми повинні упасти!
      Якщо не в поети,
      То в люди…



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    130. Коли поезія почала у мені жити. (До всесвітнього дня поезії)

      Сиділа край віконечка швидкого поїзда Москва-Дніпропетровськ
      мала п»ятирічна і замріяна. То був час мого нового народження опісля тяжкої операції на легенях. Татко жартував , як завше. Мама смуток приховала тихий, бо чи ж виживе її доня опісля такого… Мені ж так гарно було сидіти край вікна - летіли - берези, ялини, степи, люди,села, міста і небо,і сонце, як птах летіло, і я сама,наче птах…
      - А я вірш написала!- Вистрелила батькам.
      - А ну ж підхопив розмову тато.
      І так натхненно !
      - Небо синє- синє,
      Дерева зелені-зелені…
      Мовчу,бо нічого на думку не йде.
      - А Юля – дурна,дурна,-по- доброму засміявся тато.
      І до віршів у мене уже охоти не було…
      У першому класі вчителі вважали,що голос у мене тихий. І аби не нашкодити дитині на усякі там лінійки роздавали віршики іншим.
      У третьому - Ольга Миколаївна Красюк , яку я дуже любила,дала чотири рядочки віршика. Я прочитала на лінійці,і в мене повірили…
      У четвертому я поїхала до санаторію імені Сако-Іванцетті, до Євпаторії, та так голосно і натхненно прочитала вірш про Україну,що директорка виписала грамоту і поцілувала!
      Далі було лише чарівливе читання усього підряд,що,було у домі,і в бібліотеках….
      У восьмому закохалася вперше написала вірш .Для кого не скажу, бо здогадається.)

      Ой туркоче горлиця у моїм саду.
      До його я серденька стежку прокладу.
      Змию косу русу у барвінку я,
      Щоб його тривожила кісонька моя...
      Розпущу волоссячко чарівним струмком.
      Зачарую милого пелюстковим сном...
      У прозору суконьку сміло уберуся,
      До грудей палких його сонцем притулюся!
      Білі-білі ніженьки убредуть у воду...
      Задивився красень мій на дівочу вроду!
      Вже пустили верби віття у ласкаву річку –
      Накувала нам зозуля горбину нічку!
      Сонно знов туркоче горлиця в саду
      Я до його серденька небом припаду!

      З того часу я почала писати і графоманити, і ніхтошечки про це не здогадувався…
      В інституті, сьогоднішньому "універі" наповну розійшлася,а ще втеребенило закохатися у викладача.
      Василькові.
      Спогад торкає легенько
      Смутком своїм, хоч плач....
      Я ще була студентка.
      Ти - молодий викладач...

      І коли раптом зустрілись
      Ми на якійсь із пар -
      Очі твої, мов стріли.
      Серця роздмухати жар.

      Стали мені ті пари
      Миліше гулянок усіх.
      Краще за спів гітар,
      Гарніше за дружній сміх.

      І не утримати віжки -
      Віршів шаленний шквал
      Я підкидала нишком
      В академічний журнал.

      Блід ти ,мов сніг Паміру...
      Схожим ставав до заграв,
      Коли ті вірші –віри
      Жаданно очима хапав.

      Потім суворо, неначе, -
      Вичислював, у кого з дівчат
      Серце таємно плаче
      Зойками канонад.

      Здогад невміло пручався.
      Погляд - розгублений птах
      Так і не здогадався,
      Хто ця найбільша з невдах?

      Місяць минув...На концерті
      Вірші читала свої.
      Щастям таким відвертим
      Сяяли очі твої!

      Вірші! Метеликів звуки...
      Ще не спустилася в зал ,
      Ти мене взяв за руку -
      Щастям мене напував!

      Часто у спогаді зрине -
      Як нам весна цвіла.....
      Шкода, що в тебе дружина
      Й донька така мала.

      Жаль , що у тебе сім”я вже...
      А може й краще це .
      Досі мене торкає
      Синього смутку лице.

      Ах ті васильки-очі...
      Голубоокий гріх...
      Хочу я ,чи не хочу -
      Згадую часто їх...

      Все це було давненько...
      Зможеш,усе пробач
      Я ще була студентка.
      Ти молодий – викладач.

      Довго ми гуляли після того по старому парку, і він говорив, тріпаючи зошитом, що,якби у нього були гроші,він би видав усе… Потім сказав,що звільниться,бо не може і без неї, і без мене … І була то платонічна любов, настояна на моїй весні.І ніхтошечки про це не знав…
      Далі вірші попали на загал… Далі все просто, а, насправді ,усе важко… Не зазіхаю на більше,чим маю. А от сиджу собі і думаю,хіба ж у світі ,хоч одна людина байдужа до поезії?
      Великі перли і маленькі перли слів народжують відданість.
      Будьте щасливі поети і поетки, і дай Боже,Вам щастя і натхнення.











      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    131. Дихати тобою...
      дихати не тобою напевне умить померти
      білі лілеї затишку мої гладенькі коліна
      інколи вони завмирають шукаючи де ти
      по муарових простирадлах наготиння
      під музику Моцарта припиняються війни

      їсти морозиво із вершками і карамеллю
      бути справжньою і не соромитися поранку
      де заворожений простір і сорочка з камелій
      тобою одягнута на сонне тіло писаки
      яку перетворено в жінку із амазонки знаків

      засинаєш із усмішкою на південнім сонці
      і знову насниться море лагідне як дельфіни
      і ти дихатимеш із ними відчуваючи сон цей
      щезає морока зими і мушлі до ніг як липка
      де зачато перше кохання з місцевої піни

      рибалки витягують із сітей золотаву рибку
      і коралові рифи чіпають її за смагляве плече
      вона потягується вигинаючись колом світку
      на долоні дужого чоловіка стогне пресонно ще
      ранок тягучий немов іриска завмер дощем



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.75

    132. Оце поранок...
      оце поранок узяв за руку і мовить слухай
      слухай як зимові дерева шепочуть соком
      сік витікає на тебе на мене на спраглі рухи
      на анемічне мовчання пальців неодиноке

      бліде ячання в якому я уже невразлива
      як кожна жінка як дикий нерв павутинний
      хапай за серце бо в ньому зріє арійська злива
      а коли громом ітиме пішки народить сина

      жити у житі того чоловіка що наче спиця
      не бачить глянцеві палітури із сліз і солі
      кидає сміх тельмарина й тоді не спиться
      бо тонеш в його обіймах липою золотою

      і хто він був до мене і хто я для нього зараз
      на балконі у поділ зорі збирають повітря
      от насадила квітів ангельська ти зараза
      надворі весна зимує а ти усе молишся літу

      захочеш щоб сонце котилося апельсинове
      і ноги босі тонули в травах і перемир’ях
      це скільки ж потрібно шипшини надихатись
      щоб цілувати нишком на шиях ясні сузір’я



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    133. Загадкове
      Знаю, до твого серденька стежечку прокладу,
      Змию косу білую та колишню біду.
      Там де немає у стогону забуття -
      Викреслюється зрілий стержень мого життя.

      Із мене роки зривать новини й солодку малинку,
      А ти мене перетворюєш у катеринку…
      Де розсівається слово зорям дотичне ,
      Там розумію, що вірність твоя незвичайна…

      З кожного поруху ,з майбутнього винограду
      Я відчуває тебе , моя розкішна розрадо.
      Хай на віконниці дихає тихий сум первісний -
      Хтось учить мене життю, а ти - достиглим вишням.




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    134. Думки.
      Я навчилась читати поміж рядків
      твою вселенську любов, твоє останнє бажання
      перших котиків , що живуть у кожному з нас.
      У твоєму віконці – віяло гарних див…
      Здається, що ти часом ходиш моїми вітальнями
      і мовчиш тримаючи адекватний баланс
      своєї стабільної ходи.

      Як сказати і як не помилитися в людях?
      Адже людяність – така унікальна якість добра,
      чи може добро лише дрібка великої людяності?
      У неї нестача повітря і певно застуда,
      Але ж ти віриш, що вона із таємного джерела -
      з обличчям богині, що родом із нашої юності,-
      напевне нікого із нас не забуде…



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    135. До доні.
      аби ти , доню жила, я ледь не померла,
      лежала важку вагітність на білій хмарі,
      вивірки віршів потайки мене рятували,
      ти, знай, хороша, твоя поява—сон перкалевий,
      осяяла землю вогнем і місячним сяйвом.

      більшого не бажєш— твій дар ростити,
      ти позіхала у мене на руцях з меду і молока,
      коли весняний цвіт новий день відмикав.
      хочу тобі з веснянок найкращу долю сплести,
      серцем розкритим тобі прикрасити будень.

      якби не те гірке розлучення, що приречує
      на біль— гірший за ляпас, важчий за камінь,
      не було б усього того, що розриває пам’ять,
      без жодного вистражданого заперечення,
      ніколи, доню, не слухай люду—то вії суду.

      і щоби ти не була голодним кошеням,
      я відгризаю окраєць хліба від безжального міста,
      розумом, доню, світлом кожного піаніста
      мій світ тобою міряє час і запалу не спиня,
      серце розп’яте вмить вибивається в люди.

      якби ти , доню , освіту мала із крилами,
      оселила тебе у рідному куточку весни.
      у дитини має бути родина і казкові сни,
      щоби мріями ніжними усмішка говорила.
      виростай, моя мила, для тебе шию рожеві вітрила
      устами мудрих…









      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    136. Хіба зрозумієш...
      Хіба зрозумієш епоху струн на прозорій руці?
      У нас несумісні бажання пофарбовані різним.
      Грізні твої троянці сонце взяли на приціл,
      і від усього баского галасу стає надто тісно,
      і лячно.

      Нетерпляче втикаєшся в ніч як у молитву -
      засни-засни,
      тільки сни ,
      не чіпай мої віти!
      Стань жовтою фарбою, загубися між літер,
      Вирви у мене вологе серце на свою палітру
      снів…

      Заспокоюсь ,
      притулюся до скла як бранка,
      бо я і є бранка ,що цілує дітей у зоряні скроні,
      боронить на відстані шепотінням світанків,
      сипле матіолових світлячків у рідні долоні.
      Дає здачі…

      Ати не спиш - приходиш,
      Ревно береш за руку.
      Відлуння у персиковій кухні і лини на тарелі,
      нема ні поглядів ,
      ні повітря, що терпкозвуке…

      -Їж - кажеш,- а то станеш свічкою у потязі
      див.

      Камінчиком падає спротив звукам.
      -Я живого не їм…




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.75

    137. Троянда кольру бордо.
      Троянда кольору бордо, де бродиш кімнатою.
      Вже п’ятий день її краса про вас нагадує,
      манливо тягнеться до уст і перетягує
      хороше до хороших всіх людей.

      За вами сумувала… Ви писали кленами -
      кому вже як дано… А я ходила венами
      широких рік і дні здавались тернами,
      лиш абрикосу дарували клей.

      Він був смачним , як сонце із дитинства.
      На боці засинаєш – мрій краса первісна
      зразково гралася крилом , як в мирній пісні.
      Дитя пригорнеш і зоря зійде…

      А в тебе як завжди – журба сідлає коні,
      в степах ще скіфська баба ,дикі перегони,
      лиш збірки віршів лебедять пероном -
      минуть роки любисток обійме…

      І кожен з нас , що трошечки шалений
      на слово сильне , на ростки буремні,
      що з-під асфальту проростуть зелено…
      Віддай, хоч крильце.
      Люд не омине…

      Троянда кольору бордо бродить кімнатою.
      Вже п’ятий день її краса про вас нагадує,
      манливо тягнеться до уст і перетягує
      хороше до хороших всіх людей.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    138. Прозріння.
      Гординя – підлий гріх, а пиха – сліпота.
      Ми рвали тих дітей, мов простирадла.
      Дубіли душами ущент, як золота орда
      рудим розлученням наносили їм травми,
      Самі труїлися образами золи.

      Червінці дзвенькали услід і їхав дах.
      Ми зрозуміли, що не можна все купити,
      та час гаптує шлях до маминого літа,
      де у лілею лагідну зросте дочка тендітна,
      там синя птаха вабитиме в снах…

      Вже скоро зійдуть вовняні льоди
      Ти знай у неї уже два брати…




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    139. До міліграму
      Галузка зойкне - гуска закричить.
      Пощо той крик і ця марудна осінь,
      Пощо ти просиш і про що мовчиш?
      Все непрощенне вже не перепросиш,
      А для прощення досить і свічі…

      А сосни стогнуть . Я живу у них.
      На курячій нозі зітхає хатка.
      Тут час застиг і тисячі святих
      Встигають все розгублене зібрати,
      Що непотрібно за ребро нести…

      Це місто - повінь . Ми чужі у нім,
      Хапнеш повітря,та уже запізно.
      На шахівниці долі - сизий дим,
      І селезень згадав останню пісню,
      Де несумісні - мертві очі риб.

      І глід на гільці …Що лишив – залиш,
      Бо зшиє час колишнє в піктограми.
      Уста притихнуть – зашумить комиш…
      Моя любове – ти біжиш до мами…
      Моє кохання – заворожить вірш..

      Моя любове - ти на смак терпка,
      Моє кохання впало з літака
      До міліграма…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    140. Амелі
      Амелі я украла у тебе ім»я
      а може життя хто знає?
      де роздають по крихті щастя
      чи ти сама роздаєш безкрає
      неторкане золото з- під вікна
      і пластиліновий настрій
      бо він і вона для тебе айстри?

      зачіски різні...
      й молочні ріки
      на устах не досохли і не досохнуть
      і хай продавчиня морської риби
      повисне трохи на грудях у Бога
      і поплавки де калюжі мілкі
      з теорій мовчання і недовіри
      хапатимуть німби одягнутих в біле

      хто шепотить і досвітку в думах
      нам не віддасть санскриту слова
      не зрозуміє все просто так!
      відтак...
      хай їх обійме моя і твоя ковила
      хай їм насниться моє і твоє відлуння

      зберу волосся в пучок зітхне колосся
      ти приходиш чи - мені здалося

      я знаю як з під шкіри роздаю себе
      як роздирає полиновий світ освітло
      як сніг спаде як сніг кудись занесе
      останнє світло

      вітрень несамовитий
      роздмухує серце Амелі твоє і моє
      годинник обох пульсує бо ми десь є!

      серце Амелі серце велике як співрозмовник
      і ми уже не люди
      конваліє літа
      ти доживеш до нього
      а я дожену повітря…

      Амелі я украла у тебе ім»я
      ти –це я а я прозора дорога....







      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    141. Місто надій.
      червоного кольору стомлені простирадла
      перевернуто простір вибачень безпорадний
      те вино нам робилося з мертвого винограду
      як відпила - допий

      це загроза коли в твоєму серці гоїться Мавка
      коли обираєш бездонні заплави та вищу планку
      уже не втекти і тому береш на додаток
      перший квиток де Кий

      обмітаєш сніжинки поглядом що в нестямі
      нарешті тут і кожне дякую по кілограму
      а ти ж щаслива – мелодрама на медодрамі
      здрастуй місту надій

      мій дім на краю космосу і я його бороню
      перетоптане щастя вишні із I love you
      дозвольте вас панно малювати у стилі ню
      птахами чорних вій

      дозволяю бо знаю, що сніг із очима криги
      я не хочу холодного а лише грати на мигах
      і грогу спити поки за вушком схлипує
      пелюстка гранатовий мій




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    142. Донечці
      де та планета цитринова де ті сукні суничні
      дівчинка-лялечка грається поміж стеблин
      такі як у мене колись пурхають дві косички
      очі – небесна синь

      я вже пишу мамо – каже щоби висіяне зійшло
      нащо її маленькому розуму тая безкрая морока
      перед дощем у ній виростає космічний бузок
      глянеш –стоока

      міряє власними мірками сонце і перехожих
      і щось у ній таке знайоме і рідне до крику
      наче вона-це я –наче потай у серце її заходжу
      блись – а там зірка

      поріже – жахаюся хай витягне поки не пізно
      а вона молить Господа що то ж бо її санчата
      на ціле небо мати сушить трагічну білизну
      і зуб на тата



      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    143. Донечці
      де та планета цитринова де ті сукні суничні
      дівчинка-лялечка грається поміж стеблин
      такі як у мене колись пурхають дві косички
      очі – небесна синь

      я вже пишу мамо – каже щоби висіяне зійшло
      нащо її маленькому розуму та безкрая морока
      перед дощем у ній виростає космічний бузок
      глянеш –стоока

      міряє власними мірками сонце і перехожих
      і щось у ній таке знайоме і рідне до крику
      наче вона-це я –наче потай у серце її заходжу
      бились – а там зірка

      поріже – жахаюся хай витягне поки не пізно
      а вона молить Господа що то ж бо її санчата
      на ціле небо мати сушить трагічну білизну
      і зуб на тата



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    144. Горлиць у лісі.....
      ми – не ми
      ми плелись самі по собі а решта
      це пустеля піску і вища октава світанку
      те що бранці у брамі самі здогадались нарешті
      а як все говорити – то горлиць у лісі не стане

      я втомилась латати стосунки і міряти хрипло
      завивання снігів що на людях –свічки живокосту
      я не згодна носити убрання кленове чужинки
      досмалила мости і крокую по скромному мосту

      я не річка холодна я та хто тече небесами
      і мене не здолати бо вірую в грубе каміння
      в мене діти ростуть із кровинами дикої сарни
      і хіба ти готовий відпити із них золотіння

      тих пакунків – питаються як ви все донесете
      я посміхаюся бо інша планета родюче єство моє
      якось хотіла сказати просто по-іншому –де ти
      та не станає сміливості бо ти таки десь а є

      якби ти знав яка я сьогодні щаслива істота
      тільки мовчи і не руш мої трави первісні
      намалює мій слід останній у світі історик
      піаніст не устигне покласти всі ноти на листя







      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    145. Тому, кого колись зустріну.
      повінь стрімких повік блаженно мовчить
      на один вдих заготовано пестощів постріл
      ти загортаєш мене яструбом брів на плечі
      марево срібних борів нам колисає постіль

      як заморочив голову ясного шовку жасмин
      жаско стає від тіла що обпікаючи груди
      сонно приспить мене аж до самої весни
      питиме сто ночей осуди й схлипи застуди

      з теплих краплин молока із молочаєвих слів
      руни тремтливих русалок родяться на руці
      всипане затишком небо там де пісок осклів
      там де уперто радиться сяєво ста промінців

      благаєш мене ворожбите про ранній сон
      у якому червоні яблука і останні сніжинки
      і ми з тобою осучаснено вишите полотно
      де ноги звиваються зміями у пастці схлипів

      ти дорогий мені чоловіче на довгій дорозі
      коханий ? іще не знаю та й враз не зможу
      а Київ стоїть і мружиться Дідом Морозом
      боїться сполохати у плаві рожеві рожі



      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    146. Зебра життя
      знову прийшла я до тебе великий Боже
      хоч і не варто та стала вже геть порожня
      наче щербата китайська ваза.

      от розкажи мені, що йому зараз сниться
      чи журавель у небі чи у руці синиця
      що хоч тепер його вразить

      я б і хотіла мій Боже тобі розповісти
      що нам тепер немає й на хмарці місця
      та залишилися спогаду сирота

      то все прохала у тебе коралі й намисто
      то шепотіла про сонце на сукні барвистій
      поки у нього перша зросла висота

      що йому Боже як Київ нестямно зітхає
      коли морока та морок дістали до краю
      колом померкла повільна хода

      тільки не думай що скаржуся Боже милий
      повно в провінції рік і тернового мила
      щоби усі відрази обмити сповна

      з ким не буває
      пліч – о -пліч ішла та й упала
      вкотре ти скажеш у сон падолиста опала
      вкотре зимуєш у мене на шиї одна

      що ж мені Боже зривати йому корону
      хай вже моя розлітається в друзки
      та крона
      знову ростиме замріяно-неземна

      син обриває у бабці сливове проміння втіхи
      донька мій Боже під боком пахне горіхом
      інше
      усе дрібнота усе дарма.

      ти мені кажеш мій Боже, що дуже шкода
      дід не просохне бо клята ж у хаті погода
      із матюками три діжі вини та вина

      брат лютим звіром шкірить зуби на спадок
      зміни на лапах чалапають виноградно
      де чорним списом виорює душу війна

      я в тебе Господи хочу одне лиш просити
      ти розкажи йому що я вибачаю осліпле
      хай не заблудиться в наших важких іменах



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    147. Джейн
      я не знала що мистецтво прощатися на колір синє
      і нести до дітей прещасливу усмішку буває важко
      наче важелі сумнівів обвивають зміями горловину
      ти ж казав є намисто бірюзового завантаження

      а кому там колишні олені із рогами –роздаю задешево
      не жалкуючи що приходить задум наче гірке драже
      я певно іще живу хоч врізало в лоба завершення
      уста зашивайте живицею вставайте солдате Джейн

      її трюфелі липнуть до пальців і дихають цвіллю
      пихата київська квартира виміняла дітей на себе
      я підіймаюся як в Нарнії могутнім-мудрим корінням
      водами сильного серця змиваю останню греблю

      струнко солдате Джейн а не срібна рибка на блюді
      не вимінюють справжню кохання на огрядні гроші
      зніми вже локшину із вух бо дихають рівно груди
      і вірно з»їдають діти суп у кленовий горошок



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    148. він
      він молодший за неї років мабуть на сім
      та байдуже хвилює душу дурна морока
      хто розвіє його розпуку зеленооку
      хто не дасть її тілу вкотре зійти з осі

      розглядати у люстрі буде манірність зим
      білокоса немов школярка та тільки грішна
      а коли він засне вона наворожить віршів
      поскладавши слова і рухи на терези

      хай говорять твій біль такий як і всякий біль
      хай за це оживуть метелики на горищі
      хай засне він нехай побачить гіркий і віщий
      сон про жінку любов котрої побила міль

      та мовчить і ніяких докорів жодних сліз
      тільки молиться часто чорним волосся в’яже
      варить чай із чорниць мовчання її не важить
      ані грама неначе запах білявих кіс

      ця війна з вітряками випече і мине
      хто врятує за неї щастя її коротке
      рвуться погляди ніби чорні її колготи
      він молодше у нього серце ще кам’яне



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    149. струміння Мавки
      оце засіяв у небі ординський місяць
      він запітнілий трохи від літнього виру
      жовтий бурштин його перетікає у пісню
      лети вже рідна хоч на мітлі та з миром

      абрикосове серце не втримати під замком
      хоч тобі замки будуй хоч подаруй парфуми
      в хащах шукаєш нишком барвінкову кров
      та віщою таїною сама на себе полюєш

      стопи беріз колисають тебе обімлілу
      навстіж відкритим серцем збираєш маки
      та виноградними лозами грієш стіни
      я відчуваю напевне струміння Мавки

      клітка із золота занадто тобі тісна
      я знаю що ти тікаєш і живеш у деревах
      поряд з тобою зайчата слів і береста
      бо розпікає тебе асфальт смугами ребер

      не бороню нічого та інколи в горловині
      наче хліб застряє і ти нестямно одна
      плачеш малахітовим зерням у перла рими
      от і дісталася жінка витесана з пера




      Коментарі (22)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    150. вітряне і спекотне
      ця ностальгія наче твої керамічні пальці
      ніжно мене лоскочуть ласу ласкаву кішку
      ти у мені клекочеш маниш мене у ліжко
      коло моїх ти ніжок дикий неандертальцю
      жодного слова більше жодної думки більше

      я їх не хочу чуєш заздрісних чорноротих
      кажуть що ти зрадливий кажуть жінок не любиш
      звідки ця чорна заздрість в добрих і ґречних людях
      краще б дітей ростили краще б знайшли роботу
      я їх таких не хочу я їх таких не буду

      гуснуть слова в повітрі вітряно і спекотно
      все це слова на вітер знаєш якби зустріла
      я її десь надворі вдарила б що є сили
      чула би та пліткарка бачила би як укотре
      ти у живіт цілуєш ніжно шепочеш мила




      Коментарі (24)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    151. весна моя київська
      весна моя київська висипала фарбами на двір
      де дітлахів як маку і смачні пиріжки із маком
      де сосни Троєщини чистять повітрям голки свої
      де пацанята годують біг-маком приблудну собаку

      хоч траси поділено біг-бордами наших мрій
      хоч пробки такі достеменно довгі й провокаційні
      жінки тримаються за кермо та синім фарбують вії
      встигаючи няньчити дітлахів на заднім сидінні

      Русанівський Сад ходить потайки на побачення
      місто вдягає балетки кросівки замшеві черевички
      і здається що все погане викреслено-пробачене
      зеленими паростками лілей і цілунками чоловіка

      сонце літепла пече по шиях червоною паприкою
      грайливим зайчатком скоріше скидаються светри
      Нивки шукають нив
      і про знижки балакають
      як мурашня окуповуючи з живою водою бювети

      підсніжники на Оболоні дивляться дивовижно
      малинові обідки брюнеткам личать до темпу
      і ретро вічне блондинок
      смагляві панчохи на ніжках
      тюльпанами дихає Київ відбувши підшкірно» «Євро»

      і не Поділ стоокий ознака справжнього Києва врешті
      з решета ця весна сіє любов краватки і годинники
      очі коханих сяють Богами й усе роздають задешево
      літають в небі поети
      і дулі тикають критикам




      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    152. шепотіла шарілася ....
      шепотіла шарілася і текла крізь мене трава
      ти не чув але бачив облистя зелених струмків
      Трійця зростила кохання на тілі відкритих рам
      та любисток пахучий усе темногруддя укрив
      і обом припада до шовковиці вуст наче звір

      трави йдуть у бетон їм квартири речуть ідіть
      вони втомлені летом шаленого бігу машин
      і повір`ям тонка розставляє рука березіль
      руни м`яти холодної і липовосонцеву мідь
      а долоні полин розтуляє на захист родин

      звіробій на здоров`я лепеха у кожній троянді сліз
      бо вже виросла наче а день все не вийде із берегів
      я ходитиму боса завтра і складатиму новий вірш
      я ходитиму гола звіробоєм щоб стати більш
      ніж тужаві долини що снуть на одній нозі

      а ти спробуй мене дожени по воді поміж річок
      а ти лий мені меду вина поміж теплих перс
      скільки разом живемо загадковий мій світлячок
      все одно я ростиму не згадавши таїнних свічок
      що тебе підіймають світлим диханням на Еверест



      Коментарі (25)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    153. Любов
      не замести слідів рудим хвостом лисиці
      під ним бо людськ кров і давній листопад
      де праці чорний хліб і в росах виноград
      розділить чесно пломінка правиця

      і що цвіло колись пластом лягло на дно
      і що колись жило тепер життя не варте
      нас ще боронить мить вона стоїть на варті
      і дихання і сну і степової ватри
      понад якою дні стрімливим табуном

      не жди гарячих слів з холодних вуст чужих
      усі крапки над і поставить вічний зодчий
      любов твоя любов шипшинова жіноча
      забуде всі слова як первородний гріх




      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    154. ці чоловіки...............
      ох ці чоловіки... в них звір жаги один
      їх манить в ній оранж балеток линних
      кислотні кольори що наче жовті сливи
      мигають погляди на літаву ходи

      на зачіску на блиск очей примхливих
      на сукню що стрибає поміж хмар
      коли струнка постава в ній римар
      то всім смеркає подих до дружини

      цей блиск очей ця медоносна гра
      тече по по тілу терпко й веселково
      метеликами вій випещується повінь
      вона ще дівчинки нескошена трава

      та хіба вбачить камінь хоч один
      що висне на душі важким коралом
      вона зализує свої колищні сиві драми
      мережками білизни в зореплин

      бо барви Києва зависли між дощів
      бо наче шов на серці чорний шов
      в куточках уст хтось таїну знайшов
      а він як всі по болю йшов та йшов



      Коментарі (23)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    155. Отже морока ...
      отже морока ходити колом містерій
      містер Індиго тобі відчиняє таємні двері
      кінь його Успіх і перший володар прерій
      ніздрі роздувши примушує поряд іти

      очі сльозяться –допоки ти будеш бранка
      карні світанки тулити до віршів ранок
      права не маєш забути про честь і осанку
      йдеш ти у лігвище світла і темноти

      поїдом їсть тебе парадоксальне безсоння
      коле нестерпно терновий вінок перевтоми
      тягнеться відчай від вчора і до безодні
      серце облизують тихоперсидські коти

      ти у долонях знесеш мені рештки повітря
      біле безкрів’я троянд –хіба ж мені квіти
      сліпим кошеням втискаюся в колії вітру
      скинь мене з неба і розбинтуй бинти

      тільки в нестямі глухнуть жалі і благання
      лебедем білим злітає зима в дівування
      в серці бунтує рожева пожежа повстання
      снігом найпершим римує бо в ньому ти



      Коментарі (25)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    156. Пожежа.
      Ця багряна пожежа покірно зализує руки
      і біжить за тобою, та де їй тебе наздогнати.
      червонієш від страху, о дівчинко, вишенько, муко,
      червонієш, як в школі за першою партою.
      Що взяла б ти, на мак пересіяна маківко?
      чи коштовне каміння, чи в небо простягнуте гілля?
      до шухляди на потім заховані лакітки
      чи дитячі малюнки поміж сторінками Вергілія?
      Чи світлину, з якої твоя посміхається пам’ять?
      Так багато всього, так багато, багато, багато…
      Лютий півнем прозорим недремно стоїть на брамі.
      Але ти вже нічого й нікому не хочеш казати…
      Хіба що мамі…
      Лиш тільки мамі…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    157. І боляче...
      і боляче і невтішно у грудях моїх бджолиних
      то серце моє стікає в строкату кардіограму
      о серце моє досвітнє підбита моя пташино
      між ніччю і Воскресінням між небом і корогвами

      йде шляхом Єрусалимським на першу на грішну прощу
      не знайде воно ні віри ні краплі на спраглі губи
      а ті копійки мізерні що вижебрало на площі
      то їжа його і голод надія його і згуба

      пади ж бо моє причинне на землю на землю голу
      прийми ж бо свій хрест холодний з хрещатих дощок соснових
      то мабуть цигани чорні тобі дарували голос
      то янголи мабуть білі у тебе забрали мову

      хай пащі течуть до тебе хай чорним течуть чорнилом
      хай довгі зимові ночі над полем твоїм голосять
      хай пам’ять твоя тріпоче в забутих племен на вилах
      і коси над частоколом хай світяться купоросом



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    158. Кармен
      дивися земля під ногами танцює це мій розлив
      це скло під ногами й роменова кров на травах
      червоні спідниці бунтують бо тиші гаркавій
      болить каяття що відлигою рве невагомий язик
      і дере мов гравій

      па-рам-па-па-пам-пам і злетів в зодіак арабеск
      і віяло травня до ніг бо не млява рибина на влові
      чужий золотий не вартий сліпого синця любові
      оголених ніг овіяних ловами лілій -оцей протест
      у колії зборень

      сплатила борги до краплини останніх кровин
      жагуча Кармен у якої ножі течуть замість вен
      вирує вогнем не фальшивим і мак у сліди кладе
      допоки зірвала зубами із гілки сліди теревень
      була ж як Одет

      допоки цей вигин плечей примушує замовчати
      хай очі стріляють як стріли блакитно-зелено
      ключі золоті не посміють їй сліз відмикати
      і мало ще хто розуміє звіздар її сліду початок
      а доля дукати



      Коментарі (19)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    159. а ти....
      а ти минаєш ти дівчам ідеш
      повз небеса в свої світанні спальні
      мовчать дуби і пахнуть каркаде
      і коні в ґанок гупають прощанням

      сніданками загоюється світ
      хоч хата наполохана бо хата
      немов корида на яку Мадрид
      прийшов сміятись і прийшов кохати

      та вальсом Шуберта пливе армагедон
      та палець врізаний мов гілка пахне соком
      де ліліями встелену юдоль
      хтось коло ніг залишив ненароком




      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    1. А знаєш....
      а знаєш що думка це те що відбудеться завтра
      а завтра все просто все поміж життя і стакато
      піском поміж пальцями вся розсипається прав
      і ми вже добрались до неба де зоряна сіль
      три кроки до щастя три крики останніх зусиль
      неначе вода витікають жалі із руки на рукав
      оті ще дитячі які проганяй же доплави щее
      весна соковіє й каштани та ранка на ранці
      до ранку сочитиме жовтим стременом твоїм
      щоб маківки слів виростали на житньому полі
      та жита нажато де ходять всі колом схололим
      тримають розтрощений дах у корі кораблів




      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Невразлива
      оце поранок узяв за руку і мовить слухай
      слухай як зимові дерева шепочуть соком
      сік витікає на тебе на мене на спраглі рухи
      на анемічне мовчання пальців неодиноке

      бліде ячання в якому я уже невразлива
      як кожна жінка як дикий нерв павутинний
      хапай за серце бо в ньому зріє арійська злива
      а коли громом ітиме пішки народить сина

      жити у житі того чоловіка що наче спиця
      не бачить глянцеві палітури із сліз і солі
      кидає сміх тельмарина й тоді не спиться
      бо тонеш в його обіймах липою золотою

      і хто він був до мене і хто я для нього зараз
      на балконі у поділ зорі збирають повітря
      от насадила квітів ангельська ти зараза
      надворі весна зимує а ти усе молишся літу

      захочеш щоб сонце котилося апельсинове
      і ноги босі тонули в травах і перемир’ях
      це скільки ж потрібно шипшини надихатись
      щоб цілувати нишком на шиях ясні сузір’я








      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Дівча
      тіло лимонне встояне із кислинкою
      ходить і ходить між місяцем і зупинками
      кроки рахуєш як мріє блакитна жінка
      побіля опівночі студить свій жовтий чай

      дихає дико зізнання стирає з мобільного
      ставши на лапки цілує когось мов спільника
      нетрів своїх і коштовних нервових вивільнень
      водить його як по сну по своїх очах

      шию долонями вкриє шовковими ріками
      слуха як трави пліткують про неї під вікнами
      та не зважає на них хай собі просторікують
      віршами пахнуть і скублюються у печаль

      хай вона грається сарною ланню кішкою
      думку до думки стулить – на люди вишкірить
      у венах їй рими пульсують бігають мишками
      з усмішок теплих в холодні льохи мовчань

      хай вона так проти ночі й цвіте над стеблами
      рани і нерви в порожні позлітки стереблює
      смертю й життям і зірками й сонцями й небами
      грається хай позабуте у ній дівча




      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Позолочені маківки.
      от і домірялась мрійнеце –шість маківок прогодуй
      троє протягують руки в дитячім садочку до мами
      їх райдужні очі чують на сходах шепіт шалика і ходу
      умить розбивають цілунками уся утому картату

      у трьох випускний і до школи тремтить дзвінок
      четверта доросла і вся по коліна у тестах і ЗНО
      ось пролунає останній її урок і клацне зубами змови
      перша жага обіймів під липами в Липках змокне

      по венах тектиме сік східного подиву із шовковиці
      дихатиметься омріяно як і в тебе в шістнадцять
      хай засинає на сяєві радостей хресниця-довгокосиця
      на хмарах її хилитає починок гривастого щастя

      і ще двоє хлоп’ячих синців із війною та довгим миром
      де кімоно перемог де м’ячі оббивають у сонця промені
      де на роликах кирпаті носи у прийдешнє вірять
      і ці позолочені маківки виривають серце із коренем



      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Аcсоль встигає.
      у повні жмені сонця набереш
      коли засне твій берег – оберег
      і груди сильні без важких одеж
      задихають спокійно киснем веж
      щоб завтра берегти свою оселю

      мені таємний допливає час
      нічної кішки що іде повільно
      і вішає своє прання на Марс
      пече Наполеон словами Рільке
      і миє посуд кігтиками звіра

      поправиш покривала із весни
      і колисаючи своє дитяче зілля
      покличеш рідні рими до гостин
      вкладеш у білі лодії масиву
      що ще зіває у дрімоті див

      світає ранок першим солов’єм
      у дзьобику приносить соло річки
      о шостій прокидається святе
      і кави запах дихає у вічність
      де все дрібне - величне і просте

      Аcсоль встигає тільки де-не-де
      невиправимі гілочки долоней
      ростуть крізь неї і трава росте
      як тулить щоку полиновий Грей
      вітрилами змітає вир утоми




      Коментарі (17)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Коли йшла по тобі...
      коли йшла по тобі то здавалися вікна сині
      роздували прозорі штори найпершим вітром
      на сучасній пательні зростає останній сирник
      а ти топчешся колом по колу незігрітий

      брала до рук ганчірку гадаючи от господиня
      протирала озера картин і з петунії дзеркало
      а опісля при повному місяці достиглої дині
      насилала на постіль штиль де ставало тепло

      ти уже не ламав мені віти соснового лісу
      не кидав подушки під хмари а засинав повільно
      похапцем у мережках білизни я збирала листя
      і видихала кисень рим нам на смуглі спини





      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. не вір мені
      не вір мені я не люблю тебе
      а хочеш називай це некоханням
      коли мигдальне квітеня іде
      нема табу на мережкове вбрання
      що не для тебе вишито в ранет

      ти сяйвом обраний не лиш один
      ти є не тим єдиним і спасенним
      а в мене вже не вистачить води
      подати кухля змученій дилемі
      де ліс стоїть що хворий на вітри

      і ти як ліс заплутаний плющем
      де перелесники і мавки неживучі
      бо хитрість обвивається вужемчи
      і я тут наче висохла колючка
      понов об тебе дряпаю плече

      стара будівля де ти завжди сам
      і ще коти яким ти носиш рибу
      зіниці риб застогнуть у зубах
      а ти собі обравши голос хрипу
      у місті віршів знову сам- на сам

      і ти у нім став геніальним дном
      де плідні груші гепають на спину
      де сигаретний простір лине в кров
      оманним сном в якім не буде сина
      що іще вчора тріпотів ростком

      вина стікає у живу траву вином
      і шию плутають безжально коси білі
      в циганській сукні кроїній крилом
      мені в ногах червона кров гриміла
      і цим танком жаске впилось жало

      пече мене твій потаємний звір
      що є брехнею вбраною у злато
      бо кінь нуртує то ж мені не вір
      що помираю мов вуглина ватри
      під пострілом твоїх пухнатих вій



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Пресонне.
      дихати не тобою напевне умить померти
      білі лілеї затишку мої гладенькі коліна
      інколи вони завмирають шукаючи де ти
      по муарових простирадлах наготиння
      під музику Моцарта припиняються війни

      їсти морозиво із вершками і карамеллю
      бути справжньою і не соромитися поранку
      де заворожений простір і сорочка з камелій
      тобою одягнута на сонне тіло писаки
      яку перетворено в жінку із амазонки знаків

      засинаєш із усмішкою на південнім сонці
      і знову насниться море лагідне як дельфіни
      і ти дихатимеш із ними відчуваючи сон цей
      щезає морока зими і мушлі до ніг як липка
      де зачато перше кохання з місцевої піни

      рибалки витягують із сітей золотаву рибку
      і коралові рифи чіпають її за смагляве плече
      вона потягується вигинаючись колом світку
      на долоні дужого чоловіка стогне пресонно ще
      ранок тягучий немов іриска завмер дощем



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Автомобільне.
      з ким ти сьогодні мовчала жінко зі шкірою кави
      із молочним ще хлопчиком що тобою не вміє плавати
      ось стоїть такий наче ангел і вся його липова лава
      бунтує під шкірою бинтує навпомацки лівих і правих

      до безтями розлючений на автомобільні прожилки
      на дядька якому потрібно грошей бо хворіє жінка
      і тебе не колишуть його нагорьовані жилами будні
      раптом не схаменешся і сам як той дядько будеш

      кажеш лажа – життя і немає житла і оскліло
      іще із дитинства немилосердна у людяність віра
      і легше за все промовити тобі столичному ідіоту
      що не робота красить людину а людина роботу

      розумієш у блідому офісі у моїм зболілім терпінні
      час намотує на лікті вимучених зайчат потепління
      де дівчатка яким по двадцять що мають меню і мам
      де замовлені суші приносяться із білих брам

      небесних будинків де інколи безалкогольне мохіто
      нагадує про сезонні дощі істерик автомобільного літа
      і жінка зі шкірою кави красива до сказу і грізна
      розпалює себе у вогонь підкидаючи поглядом хмизу



      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Хай квітень...
      хай квітень хай гумові чоботи і рибацькі човни
      вирулюють на платформи метро обкидане піском
      я вже не можу цієї зими що заглядає крізь скло
      я не витримую холодильної камери місяцин

      де у кожному місяці мело сніжинками озвіріло
      прокинулись звірі і люди розпитували синоптику
      у якому місці знаходять траву що росте із кнопок
      захованого комп’ютера що не втрачає віри

      у абрикосовий цвіт і сонце яке ніколи не бреше
      у те що задубілі носи долають набридливий нежить
      і на кульбабові килими форуми незалежні
      виганяють пари закоханих у легких одежах

      я хочу носити сандалики в криницю пускати коси
      час переведено на годину квітневого рівнодення
      закутий кригою Київ неначе обдертий терен
      свої смішні окуляри у квітня на довір просить

      допекли вітамінні чаї і коли в горлі дере застуда
      урбаністика міста до того чорна як загнані коні
      принеси мені із кіоску квітів де продавчиня Тоня
      плакала мов дівчисько бо пароль до весни це люди

      бо вона впала і впало серце
      а в мене скільки того вже серця





      Коментарі (23)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    11. Другу.
      як добре коли десь ти просто є
      ожиновий вінок зеленовіття
      я відчуваю відданість дерев
      які в тобі зумілися зроститись
      опоміж заклопотаних осель

      нехай лиш плинуть миті із краси
      де смайлик усміхаться вечірній
      лукавий смайлик вірності росин
      в якім обоє залишаймося людьми
      а не дрібне одвоєння гостин

      нехай ти мовчки прочитаєш лет
      в якому я лелітка й погляд карий
      мені віддасть гартований протест
      науки лук а не гортанну кару
      на гойдалці між голубих карет

      нехай ти не залишеш слова гри
      я все одно берізкою стрункою
      у березні зав’ю сирітський тин
      підсніжниками свіжими спокою
      аби ти був натхненним на доплив

      луска озерна скришиться землі
      і я нестиму гоже зерня серця
      в долоньки містик між плугатарів
      де погляд твій поволі стрепенеться
      гарячим тремом райської зорі






      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Повінь.
      повінь повік і блаженне мовчання втечі
      видихи кольорів чи замріяна осторонь
      ти загортаєш мене яструбом брів на плечах
      марево срібних борів хилитає постіль

      ох заморочив голову пелюстками жасмине
      жаско стає від тіла що обпікаючи груди
      сонно приспить мене наче грудну дитину
      питимеш сто ночей віхол ошатних застуду

      із теплого молока та молочаєвих сліз
      руни тремтливих русалок родяться на руці
      кожне тримке бажання із вогнища віршів
      автографами цілунків ти попадаєш в ціль

      ох ворожбите звідки несло твій слід
      в ранах лежать дозрілі коханням яблука
      я збираю їх в пелену пестощам на обід
      ти на пістрявім коні збиваєш їх шаблею




      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Замшеві чобітки.
      у замшевих чобітках по колінця в сніги
      хоч би до купи зібрати вироки і думки
      ніколи куштувати чорних пліток шоколад
      шовком лягає слово швидко у файл рункий
      віддана гордість ангелам як непотрібна гра

      крутиться-вертиться колесом все життя
      жили натягнуті темпом яскравих діл
      люди неначе діти чекають на зарплатню
      людям потрібна підтримка хліба мого і води
      в кожному власне причастя зачинене в біль

      замшеві чобітки в ранній хвилинці дня
      третій поверх садочку в три сніжинки політ
      вибачте в мене донечка хвилею у балет
      в сина у теквондо зрушує свій зореліт
      ну а те що не їла врешті пустим- пусте

      біла білизна сохне слідкуючи як сніжить
      борщ на плиті і пляцок та трояндовий крем
      капає на коржі та віртуозна Жизель
      зі скромних віршів моїх із слів виганяє зле
      вибачте що я жінка а не згорілий джем

      що під праскою оживає його зелена сорочка
      рукава пручаються а на руці калатає годинник
      устигнути залишити іще ягідку золотинки
      в єдиному вихідному уста кохавити безупинно
      знімати замшеві чобітки ласкавити рими

      вони не мають права запізнитися і порудіти
      Доброго дня Ірино Миколаївно і Павле і Аню
      іще десятки очей шукають барви із рясту
      і несуть свої перемоги страхи поривання
      тремтить у серці любов
      заходьте будь ласка

      у замшевих чобітках по колінця в сніги
      хоч би до купи зібрати вироки і думки
      ніколи куштувати чорних пліток шоколад
      шовком лягає слово швидко у файл рункий
      віддана гордість ангелам як непотрібна гра





      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Я відчуваю...
      я відчуваю тебе по складах і нотах
      я розумію ти летиш випадковим словом
      срібне зело натхнення з’їдає самотність
      посеред ночі не мліє меренгова мова
      нових царівен що ллють виноградні сльози

      але ти наче азбест ти чуєш я відчуваю!
      лицар зимових ночей немов підпільник
      в кожнім золоченім березні сурми відчаю
      в новім рішучім русі засмучені квіти
      що ми з тобою ростили на азбуці морзе

      був як Лукаш а тепер хіба Перелесник
      перекладаєш себе на доступність сприймання
      маковий промінь чарує лукавим перснем
      що ж ти по світу розкидав пісні кохальні
      білі колінця яблук укрив серпанком морозу

      сам не коханий я це відчуваю напевне!
      коні гніді спустили додолу лагідні гриви
      в сонне озерце яке обступили на лапах дерева
      я вже й не Мавка а мабуть раптова злива
      щоб зацвітала для тебе місячність Божа




      Коментарі (26)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. о Господи як я люблю оцих людей
      о Господи як я люблю оцих людей
      що ждуть мене як сонечко на поміч
      вогні живильних душ і мудрища ідей
      пливуть по них хоч ще не переможці

      дівчат які заварять з білих лілій чай
      для мене щоб живила й не хворіла
      і будуть рухать плетиво повчань
      мого терпіння на краєчку дива

      що між дзвінків анкетами слізьми
      мою улюблену висаджують монстеру
      що мчать на поміч в люті холоди
      й словами брів ростять траву зелену

      цих мужніх хлопців
      ні
      чоловіків
      що мерзнуть й коло скромної машини
      родин годують і ростуть в струмки
      в малих долоньках що уміють гримать

      не шкодувавши й крапельки кровин
      коли зимі гемоглобіну й тиші бракло
      знов досвід мій ховають до кори
      кора міцніє і плоди надбань вже маки

      хіба ж мені хвороба та страшна?
      коли у них у всіх мов ранки добрі душі
      і я одужую від гомінких пташат
      у пелені життя несу їм мрії мушель

      о Господи як я люблю оцих людей
      що ждуть мене як сонечко на поміч
      вогні живильних душ і мудрища ідей
      вони ідуть
      їх віра переможець





      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Місячні акварелі
      коли вже зібрався подалі то їдь скоріше
      ці анемічні сніги скували схололу землю
      їдь куди заманеться я стану віршем
      у постілі самотою вимішувать акварелі

      з синім волоссям зими очима блакитними
      на прозорих руках носити трійнят зимових
      стояти на ганку голою мерзлою непомітною
      закритою книгою залишатися серед втоми

      іти по нитці потім падати на пухнаті хмари
      тягнути за чорного чуба твою невмілу роботу
      слухати поночі як стогне сумна гітара
      і чужий чоловік її струни для мене золотить

      дитяче проміння засне під крилами вірними
      зігріє холодне тіло крислата до щему казка
      і буде битися серденько синьою сливою
      і слово на східця чекатиме в місячних стразах




      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Чорно-біла.
      білим і чорним лебедем ти танцюй
      і по кровинці крилами дихай в мелодію цю
      пристрастю неземною гори й гори
      нове життя це початок старої гри

      біла зима розгубить свої сніги
      чорна земля розгубиться від трави
      ти розминай свої пальчики розминай
      біле залишиться чорне досягне дна

      руки оголені зводять і досі мости
      дівчинко-вишенько кинь додолу листи
      мрії пуантів і соте його прости
      зорі питаються скільки ж тобі рости?

      скільки пліє арабеску зимових кружлянь
      щоб по краплині дихав тобою янь
      щоб вже не глохнув не сліпнув почув
      біла і чорна лебідка єдине дощу

      крила і сутність тепер для неї одне
      дивні стежини зелене пекуче земне
      чорним тріпоче моли у Бога води
      білим ридає її до Бога веди






      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Лебедине
      лебедя лагідно лебедя би мені
      лебідь щоб не зурочити лебідь бо талісман
      на дерево на будинок на весь цей міський туман
      щоб лебедів лебедисто щоб у зітхання ніс

      ті пелюшки поезії лебеді бо сліди
      як же пістряво дихають в синій зимовий день
      шаманка бо то ж старчиха вустами камінь пряде
      й пір’я мені на перса струшує лебедин

      що ж ніченько волоока так захитала ліс
      ой проведи ж ти дівчинку крізь перелляту млу
      хай же волосся стелиться хай задихає луг
      тільки би зір лебедика дихав мені з полів

      сонечко встань бо холод же лебедям молодим
      сонечко ой ти сонечко в росах і споришах
      сукенкою на вишеньці ой лопотить душа
      хоче душа до лебедів
      лебеді до води



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Кора
      приходив біль далекий і рудий
      приходили налякані зайчатка
      моя кора втомилася кричати
      моє гілля не квітло в холоди

      кому ж оте коріння та трава
      коли й сльоза гірким просякла глумом?
      і хто до світку шелестів і думав
      хто так і не спромігся на слова?

      то мій політ – рука – кора – крило
      не вірите але й кора застогне
      в піску зими в піску того безсоння
      де навіть подих снігом замело

      і я стояла й вітер кружеляв
      лісник мене вже міряв на колиску
      я вже була остання в світі пісня
      під мене засинало немовля



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    20. Маргарита
      скількми іуд блукає по світу скільки мерзотних іуд
      Майстре чекаю на дОслів та cерце сховано гратами
      шати тривог наче із вин кроволюбні ридають гармати
      чується в пам’яті голос що схожий на визрілу ту

      в чорнім плащі наготою сміється заснуте вогнями тіло
      до забуття завмирає серце у вірних небес Маргарити
      Майстре вона так хоче з тобою додихати дорадіти
      і твій останній роман заховать сатані під крильма

      відьма від горя відьма від стелі що стукає гірко ножами
      голос – ожина та в серці клекоче рибина гіркої свободи
      Майстре я плачу я знала що совість – велика горошинка
      Майстре я втратила всі телефони твоєї стрімкої природи

      усі прихильні адреси усі рубіни до золотого фейскбуку
      і ти не заходиш в мої онімілі ночами хвилини і вимкнуті букви
      не плачу борюся синцями що діти беруть у поганах на руку
      як Понтій Пілат що сидить і віками болить голова набухана
      слухає
      коли буде нова луна
      і в слові Божім озветься
      його вина
      слів йог сліз його і крові вина
      Іешуі Га-Ноцра

      у мові що вже проросла гомінкою лозою і печеним хлібом
      той Майстер шукає досвітки вбиває глухі і старі телефони
      і хай в нього будуть коханка сумна й синьоока хай з троном
      я всеодно озиватимусь ніжною смужкою мирного німбу

      вона ж Маргарита
      і горда її підкова
      а я лише я
      о Майстре прийди
      принеси мені наші квіти
      хоч мудрі не просять
      і чимсь ми із нею схожі
      ще й досі
      як голі
      як чесні
      як босі

      плащі вже чекають і коні що риють копитами землю
      він скоро поверне він всім роздає лукаві і спраглі дарунки
      скоріш забери мене снігом різдвяним у змучені долею руки
      моїй Маргариті гарячого трунку відьмацького зела

      бо відьма від горя відьма від стелі що стукає гірко ножами
      голос – ожина та в серці клекоче рибина гіркої свободи
      Майстре я плачу я знала що совість – велика горошинка
      Майстре я втратила всі телефони твоєї стрімкої природи
      візьми ж мене в нагороду
      я горда






      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Коси
      вона ще чорніє сльозою збирає у пелену кроки
      вона мов китайські кульки у ялівцеві дикім
      б’ють її різні крони
      жінку до болю звиклу
      цими дощами і зимами дика повільна змокла

      досі їй дуже шкода свої золотаві коси
      яких немає віднині які хіба наростити
      та ті не житимуть літом
      у них не вірити вітру
      наче сливові морси
      мертві сліпі і бронзові

      той чоловік що смів підняти на неї руку
      ластиться наче кіт липне думками до брів
      чорний лупатий звір струшує совість стерні
      наче й нічого не сталося у їхніх родинних звуках

      якби могла то бігла одяг скидаючи й думку
      але ж у неї діти добрі мов з яблуньок ніжність
      коси її лілейні виростуть в стиглі вірші
      і під Різдво майбутнє ляжуть комусь на груди



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Вишиванка
      звабливий ранок пахне евкаліптом
      рихтує сани добрий Миколай
      солодка доня виглядає вікнами
      збира дарунки пурхає у рай

      в її садочку вишиванки білі
      вона сама вимішує млинці
      по всіх планетах досі не ходила
      вітри не відмикала ще і цвіт

      маленька Ева ніжна балерина
      у ній батьківська усмішка й гроза
      і бігає на пальчиках дитинно
      я теж такою Евою була

      і хай їй буде лагідним дитинство
      бо випускаю їй усіх пташок
      які у грудях променями тиснуть
      як ельфи до яких торкнувся Бог



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Ноти
      а я тобі затанцюю на щастя рухливо-східни танком
      хоча це лише сон що прагне життя і зеленого жита
      я винна у тім що винА лише спрага солоних літер
      по маках дереться в морозяне віком і риком вікно

      мені всеодно що ти скажеш що Богу своєму накажеш
      я вбитий дельфін перерізав давно вутлий човен
      а скроні болять наче з терну плели красиву корону
      як я затанцюю тобі стануть парусом паростки вражень

      я свій ноутбук ховаю під запрану хлоркою постіль
      і де той водій що убив Новий Рік на моїм переході
      усе переходить як сукні соснові по висохлих нотах
      частіше заходять німі лікарі в биті подихом кості



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Тихогруддя
      ця жінка танцює по битому склу і високому небу
      а небо лоскоче їй вії зимою й порізані втомою рани
      в них стільки тривоги як в битому глеці поранень
      вона ж уже витягла свій замурований жереб

      у білій палаті безмовно бракує осанни повітря
      вночі падав сніг полегкість для стелі в кровинках
      ніхто не згадає які в ній оранжеві крилися квіти
      ніхто не притулить спині сині хмари барвінку

      вона ненавидить усіх медсестер що ласі до грошей
      що гемоглобін їй несуть в лікарняних тарілках
      а звідки їм знати вона вже притрушена снігом
      що рожі у ній виростають в червоний горошок

      вона вже не хоче обходів приходів і вироків звуків
      а небо пір’їнка а небо майнуло за вирослі грати
      наснився Бетховен вона у шовкових блукає пуантах
      очима шукає безмовні зірки сонноти тихогруддя




      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Вітром курячого Бога
      вітром курячого Бога і росою на повіках
      по стежках стоголосся по заплаканих стежках
      я ішла сама повітрям щоб торкнутися горішком
      цих старих немитих вікон що вже билися не раз

      на калинову наливку та шматок живого хліба
      на трояни ярі-ярі час із них зламав шипи
      покладу зелене літо пастораль що Лель помітив
      запах хвої що відснився молодильний сміх годин

      не приходять весни часто осінь випекла їм спини
      голодом кувань зозулі холодами жовтих айстр
      залишилися у жилах дві лимонні половинки
      ось тобі а ця для мене мов у профіль і анфас



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Аритмія
      що ти хочеш від мене старезний дубе
      що ти риєш кротом у маленьких долоньках
      коли я вже прийшла аритмія худне
      і нервовий вузол спини чи хворіє донька

      і так легше писати не спавши до ранку
      потім манку варити дивитись у вікна
      я б поїхала любий у Дублін чи Краків
      але ти не пускаєш і я вже звикла

      а він думає ну примхлива принцеса
      заважкі стали коси обрізать косою
      коли я ще пишу то сьогодні воскресла
      хто моїх потерчат умиє насовість

      догодує до літа щоб стали на мущлі
      добігали водою що плеще у річку
      коли знову поїдемо в дім наш цілющий
      і калина квітчатиме лебедя в січень

      скоро чуєш кохана жили там все літо
      обривали у неба останні жили
      ти літала щаслива по зоряним квітах
      ти до них не ходила не всміхалася білим

      люди люблять тебе ти не віриш квартирам
      і колючим дощам і дубам хриплогрудим
      він благав обклавши книжками і миром
      не ходи туди люба спали огууддя

      я не можу коханий і рвусь в коридори
      де хоч слово спливає червоним маком
      там де квіти схопили мене за горло
      там де голо радіє досвітній правді



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Аритмія
      що ти хочеш від мене старезний дубе
      що ти риєш кротом у маленьких долоньках
      коли я вже прийшла аритмія худне
      і нервовий вузол спини чи хворіє донька

      і так легше писати не спавши до ранку
      потім манку варити дивитись у вікна
      я б поїхала любий у Дублін чи Краків
      але ти не пускаєш і я вже звикла

      а він думає ну примхлива яка принцеса
      заважкі стали коси обрізать косою
      коли я ще пишу то сьогодні воскресла
      хто моїх потерчат умиє насовість

      догодує до літа щоб стали на мущлі
      добігали водою що плеще у річку
      коли знову поїдемо в дім наш цілющий
      і калина квітчатиме лебедя в січень

      скоро чуєш кохана жили там все літо
      обривали у неба останні жили
      ти літала щаслива по зоряним квітах
      ти до них не ходила не всміхалася білим

      люди люблять тебе ти не віриш квартирам
      і колючим дощам і дубам хриплогрудим
      він благав обклавши книжками і миром
      не ходи туди люба спали огууддя

      я не можу коханий і рвусь в коридори
      де хоч слово спливає червоним маком
      там де квіти схопили мене за горло
      там де голо радіє досвітній правді





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Йому потрібна
      хто ти дівчинко моя тепла хто ти добра моя любов
      чи білява циганка чи сонце брудного прожилку Індії
      танці ранкові птахами вривалися у свіжий озон
      осінню змерзла аж погляд жовтів як мідії

      бо барабанила по-жіночому коли треба і ще не можна
      люди раді сукенці рухливій від вільного буку
      білим одягом гріла кров та простреленим подорожником
      мовчала і дихала депресивно
      словам цілувала руки

      а вчора падав блюзом посріблений камінь із перснем
      її колишніх малюнків підібраних до наївності щедро
      далі стояла мов гола вишня останньою пресою
      напевне знала що він без тебе не зможе мертвим

      йому потрібна весела жінка що що й камінь точить
      що розбереться в бажаннях й білених простирадлах
      і одягне синьоке сарі на спину зимну і не зурочить
      лежати буде йому на грудях
      сіяти сином





      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Тобі.
      якось мені сумно –щемить серед ока скалка
      із дзеркала королеви наших колишніх літ
      мої левенята рідні тепер під крилом солдатки
      і горло мені здирає очищення чистий лід

      в щілинку забитись тиші і очі собі зав’язати
      торнадо змітає із мене усі дванадцять життів
      і хочеться йти до мами де між чорнбрив хатаців
      бо бідна душа заплуталась в провінціях павуків

      та мамі я не потрібна – у неї свої клопоти
      подрібнена цибулина зове на причастя сльозу
      тоненькі уста здригнулись неначе дитячий дротик
      напевне в моєму серці ти чорний зламав тризуб

      не страшно як будем жити –усе залікує лікар
      він ходить із сивим вусом та іменем Просто Час
      а ранками від цілунків мої не всміхнуться повіки
      розсипались дикі груші і впали тобі на Марс



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Слова
      ці колючі слова наче в тілі замучені квіти
      ці холодні слова що байдуже кричать самотою
      їм бракує тепла лише римам так хочеться жити
      вітер осені сумно ганяє в дворах парасолі
      і покинуті діти нанизують мрії на нитку

      та вуста не забули війни а тоді перемоги
      та вуста завмирають і думку виношують біло
      і бува піднімають до Бога засмученні щогли
      бо не можуть без слова без слова без слова
      що лежить непорушно у пастці рудої дороги

      бо немає в них друзів а нам треба просто будинок
      бо ти хочеш щоб ночі жіноча нога обіймала
      і я серцем тікаю де в грудях бджолиних рибина
      і потріскане небо осіннє - збудоване мито
      як струна у гітари дзвенить і я воскрешаю

      ти збудуй їм пристанок хай буде мені уже світло
      бо слова то як люди як віра як сонце тендітне
      і мого телефону замало щоб рима осіння
      наче Данко горіла великим митом
      бо це осінь цілує вуста у горло
      прямо в горло цілують
      останні квіти




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. ми з тобою
      ми з тобою не люди ми кораблі-криголоми
      ми ідемо не поруч та поруч занадто близько
      про це уже написали коли притихало море
      а корабельні сосни стояли де крига з тирси

      хотілося в сиву поніч гілками сердець гойдати
      хотілося дихать рівно та рівно хіба можливо
      коли відчували пальцями мобільного оператора
      як ми зубами скрипіли як у стегна тужили

      наче червона стрічка билася в груди розмова
      крізь поруділий січень в квітень озиминілий
      бо ми з тобою не люди а кораблі-криголоми
      що напинають на мачти все що не доміліло

      ці кораблі не тонуть ці кораблі не плачуть
      лиш на страсній неділі руки спокут ламають
      в їхніх морях корали наче намиста мамчині
      води несуть до світла світло кровить із раю



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Фіалки.
      фіалки на вікні а ти мовчиш
      фіалки синьогруді і привітні
      кубельця їх стоять багатодітні
      а ми з тобою бавимося в діти
      мости розводим спалюєм мости

      будуємо мости мостами марим
      де слід єдинорожий дорогий
      де віддаємо Господу борги
      де відаємо що удвох боги
      а порізно цикутові примари

      нехай ти є нехай напишеш ще
      про яблуневий сад де ми не разом
      де не тобі я роздягла образу
      і перемоги в кришталевих вазах
      були твоїми а моїм був щем

      нехай ти будеш вищим і мені
      напевне уже більшого й не треба
      щоб діамантом ти сіяв у небі
      і небом я стелилася повз тебе
      фіалками на мовчазнім вікні



      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. наче любов
      наче любов у часи дефолту де я не я де він не він
      лягає уздовж печаль другосортна тріпочуть вогні
      у пащі величного міста де живуть левиці і леви
      розпашілі кав’ярні чекають на ліхтарі посеред неба

      на молочних грудях тріпоче шалик рудіє шалик
      у прошарку спогаду нараз випливають риси проталин
      де я не я де він не він а олово прірви у межичассі
      і вчасно підрізане волосся барвлене під зубну пасту

      і не згадуй не воруши спогадів соснове гілляччя
      сховаєшся потай як мишка- норушка і буде уже не лячно
      дихатимеш просолодою і тулитимеш цитрину до скроні
      пересіявши слід на сльози левиний рик на забобони

      не питай куди ходила по туману босою по туману
      освіти її замороч мене по туману як по титану
      бродять бростю із кіньми дикими солов"їні погляди ранків
      золота любов йде на пальчиках
      дише вірністю
      пахне манкою



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. Яблука молодильні.
      Нагрішиш краще, та чи не поперхнешся чужим яблуком?
      Євиним?
      Бо вона довірялася йому на самоті, склавши долоньки літачком і враз:
      "Фіть!"
      І в ньому...
      І бризкався кришталь її багатолюдного серця, як урбаністика міста... Cтрога, але осяйна Аріадна.
      Ніч ,зорі ,дах ,вона.
      І на верандах Русанівських Садів збирала розсипи сонця дітлашня,
      І вдихи і видихи були прозорими як органза на її сукні вербної неділі.
      Котики цвіли.
      Цвіли котики і сон – трава.
      А колись його вже дорослий велосипед спостерігав,
      як клялася вона:
      "Відьма я родима, справді, родима !"
      Бігла згори із свого великого дитинства маленьким сонячним промінчиком. Ним бавилася, бо і він біг...
      Вона - ріка.
      Він- ручайко.
      Вона – золотокоса
      Він –однокласник…
      -Хіба є старість на землі?
      Є старі діти. Є яблука молодильні
      Потім довірялася на самоті іншому, мовчки притримуючи шовкову панчоху , що спадала із неї як ябеда.
      - Кому скажеш ,кому, мамі ?
      І промовисто говорить пісочний годинник ,там де південні пляжі і китайський розпис по нігтях її ілюзій.
      Жовтими квітами.
      Єгипетськими чи японськими…
      Та не - не волхвами-волошками, а так ,дрібниця- дещиця невпокореної пристрасті прожовклої.
      Це із жалості жіночої відпускаєш зиму і літо, де вії як сон,
      Де сніг на віях,
      Де віра у масці.
      Віра у нього, самітника, бо все інше якесь грубе для нього.
      -Знову ти ідеалізуєш ?
      - Так, а що ?
      Зухвала кицька ,блакитна смужка на його «гопницьких» штанях, чи Сузір»я на ледь поморщеному лобі.
      І він грає на тобі ,грає, наче на скрипці Страдіварі.
      А ти не страйкуєш.
      Бо гола, чудернацька скрика, що полонить рожевою маківкою насолоди не видасть тебе, «гопнику» із квітучіх садів Семіраміди,
      Із міфічних фантазій.
      Хоч скрипка коричнева, немов загоріла ,як шкіра самої Наомі Кембел, і поверхня гладенька її, та співуча музика –дикі манівці сповіді.
      Хоч дихає йому зачасту мовчки.
      Хоч вкладається спати на його «гопницьких» штанях, довіряючи на самоті іншому ,мовчки ,притримуючи шовкову панчоху , що спадає із неї як ябеда...
      - Йди.
      І спантеличений погляд у великій скіфській амфорі лякається шалу :
      Вона -річка.
      Він - океан
      Вона- золотокоса
      Він чужак.
      -Хіба є старість на землі?
      Є старі діти, є яблука молодильні...




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. по павутині торкаючи шкірочки щік на вдих
      по павутині торкаючи шкірочки щік на вдих
      вишиті ініціали рожево-жіночої ніжності
      смайлики на баштанах засмага і петрів батіг
      вишні у нотному стані як лебеді білосніжні

      випелюстила до краю не лишаючи між рядків
      океани твої лазурні океани першої ліги
      не забирай від мене сріблясті свої вудки
      не бігай дощем по спині не холоди інтригами

      хлопчику мій великий зламували й не таких
      суцвіття черемхові що пахли солодким опієм
      доволі чекань коли вигинаються правді хребти
      і опіків досить зугірше Господнього опору

      доволі нести ахінею що як китайська лапша
      забери в одиноку миску і знай я лапші не їм
      Лотовою жоною стою на ребрах твоїх лошат
      сьорбаючи літо очима нудьга бузини тремтить



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. ах
      ах какой вы правильный застегнутый до воротника
      у которого нюх на женские сплетни и дрянная рука
      я бы и ела яблоки эти да чег-то они с гнильцой
      возможно и вправду верите что разлетаюсь пыльцой
      по взлетной своей полосе
      где из кухни проходят в сад
      только чего-то во мне все морщится будто от паука

      а он не такой понимаете до него максимум дорости
      он справедливый и ведет вперед запястье мое и стихи
      и может у него есть женщина юная как кипящее молоко
      но от его звенящей свободы
      дышется пористо и легко
      он обнимает меня за плечи и балуется сладкой малиной
      белый локон наматывая на палец дышит желаньем в спину




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    37. донечці
      з очима карими з очима дивними
      кружляла дівчинка у червоному
      діди-прадіди із фото блимали
      на воркітливу і замиловану
      кружала потягів немов поручики
      і на мобільниках колисаночки
      а вічність крала вірші засмучені
      і вирізала в парламент рамочки
      дівча співало татулько- таточко
      а він на мене ніяк не лається
      гривасті коні блукали гравієм
      єдинороги неслиcь до радості
      солодка донечка і яра квіточка
      царівна шалу на брівці в місяця
      раділа літерам ще не вивченим
      і казку правила мов досвітниця.)



      Коментарі (21)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. лебедя
      лагідним поглядом загортаючи лебедя
      а щоб не зурочити вішаєш зірочку-талісман
      деревам багатоверхівок всі печінки болять
      як його доносила знав лише ти шаман

      тонкі пелюшки поезії дикі наші сліди
      вилупилось на світ там де пістрявий день
      шарманка ото старчиха губами камінь пряде
      на вени мої шовкові на перса мої тугі

      як ніч волоока приходить втікає додому біс
      дівченку -лялечку у п’яточку розцілуй
      муаровим шляхом волосся впадає у Буг
      наче петунія погляд розквітнув до сліз

      весна міняє беретки із сонця на холоди
      голубить на відстані переплетіння фраз
      дихає із портрета вишитим тактом Тарас
      а лебедя приймає крихти сервізних хрестин



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. Королева ( майже, дитячий вірш)
      от вже Бог послав королеву гірше мачухи -хіромантики
      Замість туфликів Попелюшці
      кришталеві вдягає салатники
      попіл подумки роздуває носить воду живу з Опішні
      королеві лишилось жити із тридцятку солодких вишень

      царство дуже у королеви сплять у нірках зубаті миші
      потяг мирно собі чиргика потяг їде а Ваня лізе
      а коли вона варить каву п’ятірнею волосся гладить
      б’ють копитами коні в милі бо з горнятка вилазять гади

      муж давно вже на неї плюнув от бери і роби що хочеш
      олівцями вона малює історично – трагічні порчі
      а тоді вдягає перуку темно-синю
      забрала в Мальвіни
      і блукає самотнім містом диха в ребра чужій дитині

      от сопливу б таку і добру чи таку як сама Білосніжка
      білоручка і синьоочка хай блондинка іще північна
      королева тоді б не злилась купувала круті босоніжки
      сукні сонячно – веселкові і складала блакитні вірші

      але поки мете мітлою не прийшла ще легка розгадка
      коли хочеш принадить щастя то роздай і сама багато
      зайцю моркви
      ведмедю меду
      білий вельон для Попепелюшки
      будуть діти в бузковім домі лимонадні катати груші





      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. о Анрі
      бо не викажу як мовчиш чи шепочеш в грі
      як Пізанську башту з піску будує посвіт
      совість горбиться наче в парках старі ліхтарі
      переходячи кладку життя заглядає у гості
      о Анрі

      його постать соснова його голосна тятива
      по мені пробігає поглядами холостими
      і росте молочне тепло і любов качає права
      там де свіжий печеться хліб на вогневі із дива
      ох слова

      його голос прозорий його малослівний герць
      береста променистих пісень і троїсті руки
      гладять довге волосся ховаючи під манжет
      дикі жала осині прозорих забав у дуплах
      ух сюжет

      а на східцях хижі підбори і осуд лукавих брів
      за подушку йому думки і ніяк не заснути
      все сум’ятя гірке залиши на сріблястім хресті
      огорни мені ноги стрункі фіалковим Брутом
      ах Анрі



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. З А. Н. Вертинського.
      Де ж Ви тепер? Хто Вам цілує пальці?
      І де поділось китайчатко Лі?
      Здається, потім Ви кохали португальця,
      Чи може із малайцем Ви пішли.

      Останній раз я бачив Вас так близько
      У нетрях вулиць Вас несло авто.
      І снилось, що тепер, в притонах Сан-Франциско
      Ліловий негр Вам подає манто.



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. Радість
      адже знала напевне
      години не вистачить
      і навіть дві мало буде перелетіти цей Московський міст
      бо п’ятниця-ягниця бо плями на доньчиній водолазці наснилися
      і варто подумати про насущне а не у поеток гратися
      офіс дзвенів недостатньо наче схрипла йому горловина

      цей розтягнутий день де поспіх
      де постріли холостими словами
      не доходив четвертої
      але ти вже була готова
      головне минути ту пробку
      серце від калатання випаде під колеса таксі
      фарбою трояндовою почує розмову
      на Банковій два де банків багато й рими старі або недозрілі

      вона не чекала
      знаєш
      це ти на неї чекала і плакала
      на квіткову фею у червоних гетрах із яскравим намистом
      перечитувала усоте ії розмаринно-лавандову пластику
      марила знаками приватної пунктуації немов піаністка
      ходила ночами по ниточці холодну куштуючи каву

      і все ж спізнилася
      але застала і медом липла лилася медами
      вона читала книжечку де закладка
      із вікном у великий Париж
      і я мовчала
      і я кричала про недоречне
      про сіль прадавню
      про доню-маківку що шоколадом була між нами тривка як вірш
      в пшеничній залі стояли ситі рояль столітній і піктограми

      і манускрипти
      її жіночих
      її живучих книжкових схлипів
      перекочовували й хапали біляве світло й лілове світло
      і коли розумієш вже що ось-ось
      трі-ше-чки
      і все поникне
      закінчиться про любов кіно бо в дитинстві окрайчик житній
      що від зайця
      хтось мені не доніс
      чи він Богу під ноги випав

      і хилиталися стіни у старовинній ліпці у липах гойдалися
      так вона і пішла своєю рікою плинно до своєї дитини
      і моя вишенька -черешенька замурзана багатознавиця
      питалася
      це і є ота твоя Аня із зубним болем і лебединим
      МЕТРО ковтнуло великим звіром її тендітну і мідну
      радість



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. З Віри Полозкової
      Бернард пише Естер: « Є у мене сім»я і дім
      Я-головний, і я зроду не зрадив свободі
      Ранками я гуляю з Джесс, вночі п'ю ром із льодом.
      Але коли бачу тебе – я , навіть, дихаю прохолодо"
      Бернард пише Естер: У мене край дому став,
      Діти бігають на купання ,брешучи крадькома,
      Що купались; Я бачив все Сингапур, Бейрут,
      Від ісландських фьордів до сомалійських руд,
      Та помру, якщо в мене тебе відберуть»
      Бернард пише: « Прибутки, фінанси і аудит,
      Джип з водієм , із колонок співає Едіт
      Знижка тридцять процентів в улюбленім барі,
      Та наливають завжди в кредит,
      А ти дивишся і наче Бог очима своїми веснить»
      Бернард пише « Мені сорок вісім, врешті як і іншим плішивим левам,
      Я згадую , хто я по візі, за паспортом і правам,
      Ядерний могильник , водою затоплений котлован,
      Підлеглих рахую, як кеглі по головах –
      Але, якщо слова –це також гроші,
      То ти мені не по словах».
      « Моя дівчинко, ти красива, неначе баньші.
      Ти прийшла сказати : помреш, але поки дихай.
      Тільки не пиши мені , Естер будь ласка віхол.
      Врешті, ніякої душі не стане,
      Моєї душі із втомою грифа».




      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. руки твої із підсніжників
      руки твої із підсніжників подихи зашифровані
      мчить на скрипучих санях ельфова ця весна
      ніч відміряє порції за порцеляновим столиком
      рим насипає у пригорщі сріблом до самого дна

      ходиш великим ведмедем серце як грушу трусячи
      стрічка червона у скронях ріже огидно знав
      як ти її підхоплював ніс коридорами русими
      вистиг коли натішилась совісті хіть руда

      буде вона зачарована мовчки вдавати вітряну
      вітер товкти у ступі з поглядом днів голубим
      не пошкодує що боляче як забуттям довипите
      і не проронить жалоби на кригу твоєї звізди

      будуть луги лавандові мед в неї лити виграний
      очі її розмаринові більше вже не позовуть
      серце саме на тарелю наче рибина виплигне
      в крові твоїй кипітиме спогадом біла ртуть

      руки твої із підсніжників...






      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. Він постійний...
      вечір весняний ходить на задніх лапах
      повний келих вина і кохання із блискавицями
      йому всеодно мої вірші- хоч би і причепила бантика
      любить- коли спокійно пахне беконом ранок коричневий
      де карамель до кави і чорні мережки білизни зваблюють

      він постійний до божевілля із посмішкою семи лун
      на обличчі монументальний спокій в бажанні пробачити
      довго мовчить як лопає котрась із семи його струн
      і брови супить і палить на балконі самотнього кратеру
      а потім як звір розриває очима сьому струну

      буває бунтую гримаю дверима і посуд весільний б’ю
      і все мені не так
      і живемо немов у перегонах щурячих
      і мружу очі недобре- з язика відпускаю гримучу змію
      вона пробігає йому по венах чорним пеклом невдяччя
      мовчанку рахують годинники на стіні
      коли ми обоє сірі коли невдячні

      нарешті в дитячій спальні він сталевого кидає якоря
      байкові казки розказує про коней- Ханду і Спіріта
      рожеві ляльки вивітрюють із голови образи і недовіри
      на простирадлах дитячих всміхаються вишиті маки

      береш із його рук пакети із продуктами і посміхаєшся
      чи трешся носом об зелену краватку майбутніх планів
      і під шкіу втікає сила і щоб там не сталося
      щось одразу приборкує нелогічність повстання
      лишається лежати один до одного крилами
      голубити шию пальцями





      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. ходитиму коло тебе мовчатиму коло тебе
      ходитиму коло тебе мовчатиму коло тебе
      сапфіровий погляд буду ловити в рибацькі сіті
      допоки не стане потай у грудях від рими сито
      чи місячним подарунком білий бузок затерпне

      ламай його поки пахне допоки хвилює погляд
      допоки хапає подих із шлейфу в’язкі флюїди
      на шалі моєї галактики знову ворушиться риба
      і я тріпочу як риба без кисню що меркне поряд

      по шиї тече Десною чи веною в ніч твоя нитка
      я нею зшивала пелюстя на чорну шовкову сукню
      я нею в’язала простір вбивала останніх трутнів
      була тобі непримітна оливковим колоритом

      станеш несхитним муром виростиш дім на сосни
      будуть тобі віддаватись перські колись красуні
      будеш шукати в мідіях диких перлин відлуння
      та сумуватиме погляд за островами босими



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. весна моя київська
      весна моя київська висипала фарбами на двір
      де дітлахів як маку і смачні пиріжки із маком
      де сосни Троєщени чистять повітрям голки свої
      де пацанята годують біг-маком приблудну собаку

      хоч траси поділено біг-бордами наших мрій
      хоч пробки такі достеменно довгі й провокаційні
      жінки тримають кермо і синім фарбують вії
      встигаючи няньчити дітлахів на заднім сидінні

      Русанівський Сад ходить потайки на побачення
      місто вдягає балетки кросівки замшеві черевички
      шовкові стрічки
      циганські сережки
      сплачують ріки столичних красунь
      марячи дотиком чоловіка

      по плечах пече київське сонце червоною паприкою
      грайливим зайчатком скоріше скидає светри
      Нивки шукають нив
      і про знижки балакають
      як мурашня окуповуючи з живою водою бювети

      підсніжники на Оболоні дихають дивовижно
      малинові обідки брюнеткам личать до темпу
      і ретро вічне блондинок
      смагляві панчохи на ніжках
      тюльпанами дихає Київ під шкірою носячи Євро

      і не Поділ стоокий ознака справжнього Києва врешті
      з решета ця весна сіє любов краватки і годинники
      очі коханих сяють Богами й усе роздають задешево
      літають в небі поети
      і дулі тикають критикам



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. ти ходиш по місту великим моїм життям
      ти ходиш по місту великим моїм життям
      ти ходиш доладний і вбраний в зелену сорочку
      кирпаті шматочки дивацького серця летять
      до тебе на плечі і горнуться в сни твої зодчі

      ти мій материк без тебе не перша ріка
      а квола рука вчепилась в кермо холодне
      і гальма скавчать і небо моє втіка
      і знов за тобою блакитною кішкою бродить

      в твоїй парасолі ховається перший грім
      і сукня з конвалій а ще ланцюжок із моря
      на ньому гойдається місячне сяйво луни
      відлуння розмови що поспіхом пахла і зорями

      ти воїн останній в цивільнім костюмі слів
      і сліз твоїх диких ніхто й нізащо не побачить
      а я відчувала як мавка підвищує тиск
      а я випивала до дна свідомість твою і побачення

      і спогаду біла білизна була одному тобі
      та трави найперші не нами були зім’яті
      я почерк твій свіжий впізнала в кармічній юрбі
      а як не впізнати



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. коло
      в мегабайти стече Вавилонська всесильна любов
      і проступить фальцетом світанок чаїнок натхнення
      чорне-чорне авто у посмішці схоже з «Рено»
      буде вірно чекати на вулиці вигнутих стегон


      коло замкнуте небом де взяти від нього ключі
      десять років спливуть і яким в тебе погляд буде
      а на нігтях в китайських малюнках живуть орачі
      хай сьогодні маленькі діти
      а завтра гранітні люди


      ці малюнки троянд ці маленькі малюнки троянд
      жовточолі пелюстки бджолиної доброї праці
      у дзеркалах знайди себе а тоді ворогів прощай
      бо вони тобі кращі друзі по кожній ранці



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. я одягаю
      я одягаю його футболку білого кольору
      ніжна тканина гріє і грає в мені бавовною
      наче гвіздки у горлі стоять зорі впокорені
      ніч горностаєва зойком по тишку йде

      любиш чи ні
      віршем мов словом ріжешся
      ярими мальвами рвуться у простір рішення
      березнем пересніжено слів золотаві вишеньки
      я ще питаю
      звичка
      де ти
      коханий
      де

      болями голими що на весь світ пручалися
      вовком голодним кров із під голки чварами
      ніколи знаєш і не іду примарою
      там де лишила з місячних пліч жоржет

      наче білизна чорна тече по вигинах
      тіла мого гримучого тіла білого
      я тебе якщо зможу навіки вигоню
      вичавлю наче кісточку твій силует

      хриплого слова і слова із шовку китайського
      нишком чекала падала кішкою кралася
      але не знала що тиша зрідні бездарності
      що зачаїлася скверна між хтивих жертв

      десь у чужій кишені де шоколадом дихає
      лунне його відлуння в містичній віхолі
      коли спіткнуся то небо не стане кригою
      бо в нього пахне мамаю жовтий светр

      там де є віяла
      віями сонце світяться
      де апріорі стовпи задихнувся вірністю
      де мені стане легко і півдню його сповіриться
      що витягається щастя у стебла на тет- а -тет





      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. це ж Воскресіння....
      це ж Воскресіння Господи це Ти
      ці явори як сумовита варта
      о Господи чого ж спокуса варта
      коли вона не варта самоти
      ні самоти ні болю ні краси
      хіба що дива ну хіба що дива
      яке приходить тихо й незрадливо
      якого за плечима не носить
      воно тремтить і гіркне полином
      воно голубить радісно й несміло
      воно ж таке
      а втім яке вам діло

      яке красиве Господи кіно!



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. і в зими
      і в зими оці прозорі ну просто навпроти Стрітення
      щораз обіцяю викинуть судоми дорослих віршів
      зрештою сію в решеті марячи днями літніми
      гострі шипи троянд що вовчими іклами дишуть

      яка ж лютнево-холодна і змучена й полохлива
      доля моя ворожка в плямах рудої фарби
      карти її бурштинні медом течуть і барвлять
      жінку в якій іду я гола зимова слива

      і тихо вдихаю зустрічі крізь темну прогірклу звиклість
      що тіло моє вистьобує люто достоту лютий
      слова витікають-журяться мов янголи від отрути
      пастельних панчіх що в ванній без тями шукають вікон

      і я застигаю й дихаю а прийде весна розтану
      встелюся подзвін-безсоннями йому по ранкових грудях
      а в сховочках поміж гіллячка сидять онімілі будні
      і шепотами вмирає в мені калиновий танець




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. на восьмому поверсі
      у вікнах восьмого поверху куди хіба зорі дивляться
      понад дерева зморені що мають в мороз мовчати
      про твої барабани згадує аж іній кричить на вилицях
      на цілий будинок згадує музична система Хаду

      і привиди прокидаються і люди й маленькі діти
      і гнівається консьєржка хіба тут заснеш о Господи
      дістали жильців натягнуті жили гудбай Америки
      жильці не бажають музики жильцям уже сняться постріли

      ти тоскно палиш на сходах що ребрами б’ють під дих
      де я пробігаю іноді – то молоко то ліки
      я віддана змовниця знаєш не бійся ну підійди
      і в разі чого я перша всі докази викину з вікон

      під звуки ті кольорові дістануся крок за кроком
      туди де живуть гітари де хмарами пахне степ
      і чомусь літають сукні мов струшені ненароком
      із гілки…
      весна коханий а решта пустим пусте



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. зима
      1
      морозяні ранки сяють немов коштовності
      лід притягує сонце і сонце іде за ним
      а я дивлюсь на закоханих не соромлячись
      їх вогкої і вистражданої глибини

      на каву з корицею гойдалки плями хмизу
      та власне на зиму що звісила ноги з ліжка
      оце ж бо й є безнадійна моя вітчизна
      щедра на сніг і новорічні знижки

      2
      а прийде весна зберу валізу й гайну на море
      купатимусь в ньому з медузами і дельфінами
      а коли відчую що стала зовсім прозора
      нап’юся вином нагріюся порнофільмами

      дивитимусь на рибалок що тягнуть сіті
      на бранок лякливих із пальцями мов пелюстки
      і ляжу на мушлі і ляжу на теплий вітер
      згадаю часи коли я була індускою

      носила блакитне сарі з вогнів і бризу
      варила печаль в казані приправляла карі
      кокосовим молоком білила брудну білизну
      й не знала зими а тільки зимою марила

      3
      ранок нахабний мов Контрактова площа
      стягує простирадло змушує затремтіти
      зима лежить мов троянда з очима порожніми
      в квартирку летять сніжинки і безпритульні діти

      все ж бо колись вертається звично іде по колу
      вона фарбується в колір криги трохи проталої
      бере ключі від машини бо коням замерзли горла
      й блакитним зимовим сонцем б’ється на грудях шалик













      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. що розказати тобі
      що розказати тобі, подруго давня Лиско
      як ми пливемо дружно наче німі кораблі
      приходжу додому як із прийому дантиста
      заварюю чорний чай –чорний як Сомалі

      цей чоловік як куля –дихає поряд –палить
      сумує за братом - не мерзне і не кричить
      буває бере на борт і вчить мої пальці плавати
      і вії мої засинають коли йому не дощить

      вже звикла що маю раніше вставати
      зовсім уже не спиться в хвилини його повстань
      прилизувати волосся щоб не здаватись патлатою
      вміти ловити подивом мову його і дах

      і не морочити голову з ким він навіщо і де
      голими грітися коло каміну й кіношних драм
      удвох любили з дитинства абрикосовий клей
      я його ще і не знала а він на мене чекав





      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. яким би шлях не був а є моїм
      яким би шлях не був а є моїм
      іти мені ним довго і натхненно
      і на вікні розгорнутий щоденник
      плив по зимі як барвні килими

      і я пливла по ситцевих квітках
      і по руках твоїх до трему диких
      я кращого й не хочу чоловіка
      який не геній зовсім і не птах

      солоний піт збирав з мого чола
      цілунком пестив наче грів дитину
      я павіддю лилась на сильну спину
      тобі немов би першою була

      і ти мене звалив ярким стегном
      з під нього вже не віднайдеш свободи
      пастельних звуків писані полотна
      пливли із нами разом заодно

      а завтра буде новий снігопад
      мороз колючий що лютує здуру
      я поночі крадусь в літературу
      а ти за двох у снах саджаєш сад




      Коментарі (21)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. я знаю
      це занадто просто любити тих хто вартий любові
      у темнім провулку не кидає шкіру з банану на промінь
      не вірить пліткам не носить торбинку старих образ
      і не риється зубом в чиїйсь брудній білизні щораз
      веде собі човен

      не заздрить що дім повна чаша і ти навік обцілована
      мовою його спокійною устами на трон коронованими
      дітьми золотими що малювали акварельними фарбами
      щастя бездонне з такими красивими котячими лапами
      і моїми обновами

      хто довго шукає зерня істини –той і є навіки сліпий
      нещадно зламувати пароль серця у люті й крихкі холоди
      просто заради розваги кидатись кульками із багнюки
      як у далекім дитинстві поціливши в сонячну сукню
      живої ходи

      занадто легко любити тих хто іще не помирає -
      я бачу
      я знаю



      Коментарі (24)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. Липовим цвітом...
      Серце – льодяник. Повітря занадто зимнє.
      Не пошкодуй для друзів ні слів , ні грошей,
      Хоч і зализуєш рани , що розтеклися горлом,
      Ця скрижаніла зима плюється поп-кормом
      Наче дитина, та вбити мене не зможе -
      Й рипить повільно...

      Треба усе пережити - не впасти в сплячку,
      Бурі ведмеді спогадів, наче тіні забутих предків,
      Ходять по колу, бо їм розбинтовано лапи.
      Ми закриваємо в клітку їх вперту незграбність,
      Хай завтра буде пошесть на віру у тет – а тети
      І дружба вдячна.

      Шрами зашиєш липовим цвітом і добрим шовком,
      Будеш чіплятись за жовте сонце у дідовій спальні.
      Він уже мертвий, та вірив що роси гойні…
      Що в родовому гнізді на ступнях із правого боку
      Голими ножем наосліп наріст здеру останній,
      Й від сліз не змокну.





      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. ростити волосся довге – довго линів ловити
      ростити волосся довге – довго линів ловити
      готувати їх потім із соєвим соусом і оливками
      ще поночі твою Камбоджі примусили червоніти
      ходить вночі за тобою місячна постать осикова

      про перше чи про друге – яка велика різниця
      вріжеться в пам’ять слово мов дитя переношене
      а ти покажи пальчиком де та жінка - не грішниця
      гризтимеш поглядом кожне космічне народження

      я знаю як тигри вискакують голодними з кліток
      розривають здобич висмоктуючи чорну печінку
      а потім двірник змітає скелети ялинок на смітник
      і лимонграсове серце що тигрячу взнало міміку



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. Січневе.
      хіба ж ти дівчинко не понесеш свій глек
      по цій дорозі у небес світальні спальні
      старі дуби мовчать за чорним каркаде
      та коні в яблуках копитом б’ють прощально

      віденьським штруделем загоюєш світ
      і хата з краю не ворушиться корінням
      та за ганчіркою зібравсь увесь Мадрид
      марудним накипом нахабної повії

      по венах Шубертом тече армагедон
      а палець врізаний березовим стікає соком
      на нього покладуть паризьких лілій шов
      хай часом відболить обурення стооке



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. трошечки
      трошечки надпила щоби не попсувати
      віршів чужих ходу у православнім пальто
      ти не дивись що зимою дихаю простувато
      рибам холодних рік часом іду на корм

      кригою обняла тиша Софіївські дзвони
      пахне озоном ніч - в шалях соснові ліси
      буйні свята відійшли Діду Морозу під брови
      а залишили тебе –Київ –Москва –транзит

      я напишу про всі до сліз перелякані зорі
      в склянках схололі чаї що відстояли самі ж
      біле нутро хурделиці степом гуде неозорим
      у монітор комп’ютера слово вросло чи ніж

      світла замало так –шкіра доріг не гріється
      звіром хвостатим втікає потяг у пащу МЕТРО
      а я біжу за ним гілкою прощення білою
      як же тобі не видно в лоні туге зерно

      сон відпочити сів вибравши сьомий поверх
      білочці-доньці приніс паличку чарівну
      спить золоте стебло дому що ходить під Богом
      ти не хвилюйся - їдь – я його пригорну



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Якось мені сумно....
      якось мені сумно –щемить серед ока скалка
      із дзеркала королеви наших колишніх літ
      мої левенята рідні тепер під крилом солдатки
      і горло мені здирає очищення чистий лід

      в щілинку забитись тиші і очі собі зав’язати
      торнадо змітає із мене усі дванадцять життів
      і хочеться йти до мами де між чорнбривців хата
      бо бідна душа запуталась в провінціях павуків

      та мамі я не потрібна – у неї свої клопоти
      подрібнена цибулина зове на причастя сльозу
      тоненькі уста здригнулись неначе дитячий дротик
      напевне в моєму серці ти чорний зламав тризуб

      не страшно як будем жити –усе залікує лікар
      він ходить із сивим вусом та іменем Просто Час
      а ранками від цілунків мої не всміхнуться повіки
      розсипались дикі груші і впали тобі на Марс



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. Господи, фаянсові іграшки вже не мають сили...
      Господи, фаянсові іграшки вже не мають сили
      одну єдину велику хустку накинь на рота
      і кожне слово закрий насповідь до карантину
      бо не відмити холодні пальці від жнив блювотних

      таке болюче таке солоне в бджолиних грудях
      велике серце замре і зойкнуть в кардіограмі
      війни не хочеш та на підмістках гасаєш штундом
      і все колишнє хороше світло повільно тухне

      так довго йти нам до Єрусалиму на грішну прощу
      не буде й там ні краплини віри до уст синюшних
      і копійки що мов щедрування малим Гаврошем
      прийми як хрест крижаний із соснових дошок

      ти ляж причинна на голу землю в потішне свято
      уроків низка для всіх дорослих – вони –розумні
      а циганчата в мордовських землях не знали тата
      а українці брудною пліткою в сонних думах

      і пащі чорні ревуть до тебе в брудних чорнилах
      зимові ночі в сільці для віршів ножами борсають
      чортополохом мала колібрі стирчить на вилах
      і в тих і в сих племен шумерських слід купоросний




      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. На чернетці зими кожне слово притрушено снігом...
      на чернетці зими кожне слово притрушено снігом
      а жіночій душі подавай синіх пролісків й білих троянд
      олівець для повік дивну ніжність й убрання наяд
      і отак щоб очима зеленими мовить – добридень аміго

      щоб жилось тихо-тихо щоб сніжки не гепались вікнам
      щоб вогонь від каміну лимонних стрічав королів -
      давні карти таро та шовкова торбинка листів
      на подушку склади все що літу даровано з віком

      і мовчи таємниче - мовчання – золочена ручка
      коли просінь забулась під кригою первісних снів
      коли місячний образ малює графітом дельфінів мені
      і обручка блаженна – не скинути й милом квітучим

      ось і хатка твоя чи з рубінових стебел палати
      полетиш ти куди коли вишито крила дітьми
      тато як і Висоцький співав – у високі вкраду тереми
      та пищить твоє щастя із серцем у десять каратів

      і карета прибуде - молитиме він – ти б розтала
      як снігуронька з казки і стала нарешті тутешня
      мізинцем обняти кермо та в раків позичити клешні
      й на відстані вдиху любити шекспірівські драми





      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. і крапав біль коричневий –не мій...
      і крапав біль коричневий –не мій
      а був моїм колись затюканим зайчатком
      на совість не спали все безпощадно
      бо в серці яблука ж не зріють в холоди

      чи ж вигнута брова комусь гірчить
      сама гірчиця і сльоза прогіркла глумом
      уроком від життя спаситель хлюпнув суму
      тій мідній мальві що сама метеорит

      такий портрет – рука –хода – крило
      оббите гордістю в нескоренні застогне
      на золотих пісках ще від царя Гороха
      їй мертвим снігом голий подих замело

      і мить була тривка - вона трава бліда
      та кожне слово наче кодом із дитинства
      по ранах як трояндах горлом сивим
      меди лилися вслід та ранок в хліб ридав



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. зима моя київська...
      зима моя київська післяноворічно-засніжена
      гостре загострення ніжності в бажанні писати
      про те що прозою не сягнути стану наближення
      до яблука навпіл розрізаного із молекул Касандри

      про те як сніжинок віхола фарбує рожевим щоки
      щуки в Дніпрі б’ють хвостами об кришталеве небо
      дивлюся собі під ноги на біле тремтіння кроків
      цей сніговий гербарій – урок твій чи божий жереб

      діти мов ластів’ята летять на санчатах в дорослість
      роси світились і сам ти себе переріс до великої крапки
      це не образа а рана прийдешня ягідним плаче морсом
      все беру у лапки й шкребуся до ложі з антрактами

      антарктида чужих облич - акварельна байдужість
      кинувши в хрещенську ополонку тіло несеш як видру
      я прокидаюся заново як Довженківські зорі в калюжах
      як розвидниться - бачу колір щастя у посмішці мудрій



      Коментарі (27)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. Для усіх зозулечка кувала...
      Для усіх зозулечка кувала,
      Щедрувала словом потайним.
      Потайки три слізки утирала,
      Сумувала, Господи, за ним.

      Сніг у заметах – золота душа,
      Твоя, Ганнусю, ну а далі –ш-ша…
      Бо кіт-воркіт на свічечку поглянув,
      Гадання – воском і дорога яром,

      Та небом пішки –йти не перейти:
      Три болі, три тривоги, три мости,
      Де до руки просвітлення торкнеться,
      У скринці – щастя, ще чекає,

      Серце!

      Тебе, твою любов як дивоцвіт,
      І світ до уст пригорне давній плід,
      Покотиться він в пелену, хороша,
      по сукні у перлинках перепрошень.

      А камінь вгруз у землю поколінню -
      У тебе три кровинки на коліні,
      Куди підеш, мала, скажи куди?
      Та гнізда мостять ранки голубі.

      Відіп’єш з серця трохи самоти?
      Ось ти? Чи ти ? Бо йти ж –не перейти,
      А ніжкам грузько, і гризе дрімота
      Куди тобі усе перемолоти?

      Обличчя –біле –сніженьку ,лети!
      Бо треба сили – треба - золотим
      І срібним світлом засвітитись!
      Любитись…



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. це коли захололі пальці до Водохреща за два дні
      це коли захололі пальці до Водохреща за два дні
      і помаранчеве сонце уранці світить –не гріє мені
      бо зима бо пливти проти течії рибиною неспроможна
      переможена ранками чи переможниця Боже мій
      наче русалку знадливу водяник лишив у борні

      у тій каламуті вирину –випірну буде чиста вода
      і кинуті руни вчорашніх днів і кров моя голуба
      ми щасливі коли є ціна і хоч гривеник за життя
      а над Дніпровою кригою білі гуси як сніг гелготять
      відщипну окрайчик хлібчика - покладу на вівтар

      що ти мені сьогодні скажеш солодкий мій чоловік
      що Боже –воно ж і враже і сиплеться з неба сніг
      на уста малинові - златом посипані спіральки накручені
      ти засмійся – засій повітря статусами фейсбучними
      а ріка пливе – і їй однаково чи буде щастя на рукаві

      втрачати свої дні срібноокі на плітки і образи кленові
      це руйнувати себе на друзки на відстані до передмови
      вивітрений жаль як слова ляже майбутніми долями
      тримай слизьку золоту рибку серцем поміж долонями
      дай руку – терпко в роті –пливи – світ грає на домбрі



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. Грудень.
      попри вітри колючі бите скло під ногами
      я народилась щасливою –донька дружина і мама
      із вечора первородного що на фіалках зітканий
      ночі терпкої й короткої що воркотить попід вікнами

      карта лягала перша - в дитинстві лишитись живою
      кров мого батька лилася - в мене сердешну Трою
      вижила стала сильна –стала трояндовим літом
      стала зеленим степом - по венах терновий вітер

      перша любов і друга - третя – як згусток карий
      карта упала народження як передзвін по храмах
      синьо було і соромно –сина казали –покинь
      сестри родильні радили – син що не говорив

      щастя було ступати з білим згортком по місту
      дивитись на суєтні постаті - осінь грязюку місить
      радість лягала на плечі а сила текла у груди
      буде сину за тата – тато- найкращий–Грудень

      Грудень був чорноокий Грудень як ворон чорний
      брязкальця сину правив і заколисував морем
      щастя було на роботах –у лікарях -логопедах
      Грудень тулив до серця у вени вдихаючи веди

      стала уся весняна впевнена кожним поранком
      Грудню лягла на плечі наче татарська бранка
      він витирав сім слізок та цілував долоньки
      палець його грудневий міцно стискає донька

      хай тепер там що кажуть – слово – по ньому крапка
      я йому найвірніша постмодерністська мавка
      з Груднем немов за муром бо народилась щаслива
      на підвіконні у Грудня зоряні квітнуть сливи






      Коментарі (26)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. біситись не треба –я пускаю веселі бісики
      біситись не треба –я пускаю веселі бісики
      і у моїх бісквітах родзинкою спить зима
      сніжна феєрія крутить над горами Лисими
      лиси хвостами змітають усе давно переписане
      повінь очей зелених – як заметіль пера

      пудра цукрова снігу під ноги ляга перехожим
      як же його чекали – аж зірка упала нам
      була вона також жінка і сяяла переможно
      ковзаючись на підборах у суєті замороженій
      хотілось вогню від каміну і щоб не була одна

      хотілося щастя –на дотик м’якого і ніжного
      як котики березневі – до котиків ще гай-гай
      тулились щоками до чогось нарешті сніжного
      кліпали віями і нам розквітали підсніжники
      земля без любові не варта ребра що створило рай

      і спати і прокидатися – тілами переплітатися
      так щоб цілунків феєрію твоїх тамувала зівота
      лаймові нотки свята на килимі білім бавились
      руки сплітали в замки і нове писали правило
      там де повітря пахло миром і панакотою



      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. Анжеліка ( З Марини Цвєтаєвої)
      Темінь капели , де плаче орган
      Близькість сумирного лику!
      Щастя земне - буревієм стіна.
      Я – Анжеліка.

      Співи тихенькі звучать в унісон,
      Вікон сумні витинанки,
      І володіє життям , наче сон,
      Стрункість поранку.

      Погляд з дитинства туди утікав,
      Містом він хижо замучений.
      Нуда розмови , у блискітках зал
      Світом я нуджу.

      Хтось коло Діви осяє свічу
      ( Зцілення ж хочеться хворій?)
      Ось я чому серед всіх помовчу:
      Бо неозора.

      Слабкість солодка опущених рук,
      Сум мені кожен легкий тут,
      Плющ темнолистий обійме як друг
      З каменю –груди.

      Біло й рожево - мигдальна струна ,
      Тут розквіта повилика...
      Щастя не треба і світ не шкодА:
      Я ж Анжеліка.




      Коментарі (19)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. спогад розтанув як в роті м’ятна цукерка
      спогад розтанув як в роті м’ятна цукерка
      я не притрушую цукром жалі та образи
      в сукні червоній колись я виходила з церкви
      світ гомонів –бережи – кришталева то ваза

      ми помінялись місцями і я не жалію
      що свої лікті обдерла об тебе стального
      мова звивається хижо гримучими зміями
      час добігає до виплати справжнього боргу

      я розквітаю я квітну я стала красива
      і не боюся гру літ розпочати спочатку
      вчора ти вирвав у себе три промені сиві
      також і в мене було у диктатурі - пручання

      я - білий бунт я гранітом придавлений вітер
      я безперечно вибаглива кожним бажанням
      я не ходжу – я літаю грайливо повітрям
      квітка гранату у мене за вушком ридає

      коли впаде твоя мрія на Божі коліна
      я повернуся – я знаю бездійності примхи
      коли в кривих дзеркалах в’яне щира довіра
      коли гірчить самота як шкарлупка горіхова



      Коментарі (32)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. давай не будем буднем сумувати...
      давай не будем буднем сумувати
      старі свічки образ підпалювати знову
      я розкажу про каву у Торонто
      ти терміново вип’єш мою мову

      ти будеш теплим чи гарячим навіть
      як молоко що ледь не закипіло
      я буду штилем бо стрімке цунамі
      вже затопила все що накипіло

      мовчатиме лимонна тиша ночі
      несказане в очах мигдальних втоне
      а ми жили – були єдиноборці
      а ми трощили на друзки корони

      не поділили крам у серці синій
      не підірвали віру в доньку й сина
      ми у Різдво любові попросили
      медової як марокканські сливи

      я так любила Господи бездонно
      по всіх кістках ішла сліпим солдатом
      і мій реал – коли ти просто вдома
      бубновий шовк і барбарисні п’яти




      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. пекти Наполеон в Різдво аеродромне....
      пекти наполеон в Різдво аеродромне
      у пелені нести свій сміх - господній гріх
      в шифоні золоті вбиратись на зорі
      і кращою загадкою сміятись за столом

      а далі мій літак у пізню Барселону
      а далі ти стоїш і мнеш якийсь папір
      і вовча зграя фарб на білім полотні
      як наше вчора що до серця горне

      а потім понесе – о міс чи може місіс
      яка різниця вам яка подвійність доль
      немов двійник встає із слів лупатий троль
      і аргентинське танго в шубці з рисі

      і ця зима як хліб –смачнішого не їла
      і це вино як кров – ти кажеш від Христа
      ну що ти зробиш зріла – не проста
      як біль- як сіль -як сльози в бренді Біла

      і коли до ноги пригорнеться весь світ
      струси свої страхи і зацілуй до ранку
      повзтиме рік новий у тебе бо дракон
      а ти стогни життям бо перша бо циганка



      Коментарі (24)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. Господи що я зробила лихого скажи
      Господи що я зробила лихого скажи
      виє саженним псом кожен прийдешній день
      родженій відьмі ангел диктує режим
      демон заскакує в дім мов козеня прудке

      ось Новий рік без снігу кидається вітрами
      ось твої діти кирпаті – Господи збережи
      поки ще я живу поки ще щастям марю
      на підвіконні снігом радощів залиши

      втретє мені ліпити від вовка із цегли хату
      втретє тікати світ заочі й мертво іти на меч
      наче розкішна циганка торгую небесною ватою
      чорне крило думок –біле волосся до плеч

      крок від ріки любові до жала абхазького леза
      хто ти мені -та хто ти хто- ти мені – скажи
      голе сумління забуло під ліжком стару одежу
      Алі-Баба рахує в серці дірки від ножів

      ти розтеклася солоно в нетрях його полону
      руки зривають пута – в дзеркалі ниє душа
      все засинає спокоєм як зорепад пригорне
      сплакані білі щоки втомленого пташа




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. вередлива кішко йдеш по сходах віршів...
      вередлива кішко йдеш по сходах віршів
      у сміливий ранок марних забуванок
      на вустах твоїх - самоти печать

      промовчиш – не скажеш про сльозину вражу
      про печалі грим а в грудях білих грім
      розітнув тебе – на «все» і «ще почать»

      хай було багато принців і курантів
      франтів –обіцянок – дурникам цяцянок
      мандаринна ніч з поглядом вовчиць

      ти тепер доросла – крізь пожежу боса
      усмішка - це маска – не зірвати власно
      по крижині йдеш –лебедем пливеш

      доля що від лева – сніжна королева
      роздавала фарби – світ виною шарпав
      як він лише смів – слух забрать зорі

      ти тепер не лялька - на віки заклякла
      чорна туш стікає а любов чекає
      на червленім дні – мальвами війни



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. І пахло хлоркою ...
      І пахло хлоркою і мліли стіни навсебіч.
      І осінь зашпори тривог в дрібні долоні
      Вганяла хутко , де ясна голівка доні,
      Та сни, та син і пересохла ніч,
      Та листя жовте і багряне листя.

      Я не люблю тебе, я відболіла -горе з пліч
      Та парость відчаю тремтіла синім днем,
      Де вже не буде наболілих тем,
      І темноти із вигаданим ніком,
      І по тобі – ні поруху, ні мислі.

      А лікар на думки мотав бинти,немов павич,
      І щось у серці обривалось тихо,
      Велике щастя чи дрімуче лихо.
      В криваву мить – горілкою з горіха
      Старий хірург освячував вівтар.



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. Молитва на кухні. ( З Наталії Хаткіної)
      Треба посуд вимити -хочеться перебити.
      Це відчай, Господи, повір, це не лінь.
      Як же це важко , Господи, - вічно любити.
      Кожен ранок, Господи, кожну тінь.

      Крізь вікно видніється обмерзлий рай,
      Тьмяним яблуком моченим манила зима.
      Як я благала тоді: « О , Господи, дай!»
      -Ось! - відповідав, - та будеш нести сама.




      Молитва на кухне.
      Надо посуду вымыть, а тянет разбить.
      Это отчаянье, Господи, а не лень.
      Как это трудно, Господи, - век любить.
      Каждое утро, Господи, каждый день.

      Был сквозь окно замерзшее виден рай,
      тусклым моченым яблоком манила зима.
      Как я тогда просила: "Господи, дай!"
      - На, - отвечал, - только будешь нести сама.



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. лодій долоні у лодіях –диво невидане
      лодій долоні у лодіях –диво невидане
      в Лорці забутися звуками білими винами
      ніч як ворожка товчеться малою дитиною
      спати – не спали дихали голими спинами

      нерви натягнуто в струни гітари грайливої
      пальці сплітаються - під громом і гримом ми
      драм учорашніх де гриви розтерзані римами
      в статусі міста лишатися світлими мімами

      ранок на совість білилом від рани відбілимо
      гріх мій солодкий неначе варення малинове
      нижня білизна заплакана пробними війнами
      в Лорці забутися звуками білими винами

      огріх горіховий постріл каро-каштановий
      будуть мені черевички музи криштальними
      ще досипай поки яром зійде сповідальник -
      будень із білих лілій зігрітий до чаю чайник



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. могли прокидатись в одному ліжку...
      могли прокидатись в одному ліжку
      на вушко чашці всміхатися ніжно
      торкати устами сніжинки пухнасті
      колишня казка цікавих контрастів

      фруктово-горіховим пахнути медом
      хапати повітря і тиснути enter
      а потім цілунки ховати під пледом
      у вечір зимовий сріблясто-відвертий

      бо запах волосся неначе в цитрини
      ялинка-царівна у яблуках синіх
      цитатами стелиш подушку із цини
      на вушко повісивши сонце з ожини

      могли би злітати як ельфи і феї
      та навіть тоді не була б я твоєю
      колишніх фантазії – скинуті перли
      сховай мене голу - хай падає стеля

      хай падає стеля і нерви ридають
      три кроки до пекла ще менше до раю
      нема тобі серце кінця ані краю
      і на Оболоні дві мальви палають



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. Бачиш - золотаві куполи...
      бачиш - золотаві куполи
      передзвонів голосиста віхола
      ти забув усі волхвів дари
      та очей святих росу горіхову

      день почнеться рано на зорі
      на зорі забудеться й згадається
      як волошку голубу зустрів
      як тривожив сутінки гітарою

      сиротою рідна сторона
      згадується мова перелесника
      і в усіх дзеркалах днів вона
      спогадами - яничари-вершники

      до порогу –вишитий рушник
      стелить мати і чекає сина
      винами з чужої сторони
      кров розлуки крапає полином

      запеклось виною на устах
      голуба волошка переможена
      дім казенний – чорна борозна
      оленятко німоти стриножене





      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. а сніг не йшов і ти чогось не йшов...
      а сніг не йшов і ти чогось не йшов
      і стало якось гірко до безмов’я
      сама собі здавалась чорним дном
      з печаткою мовчання в чаші повній

      в село до мами там де просто все
      й вишневий сад не розгубив ще листя
      де носом в пелену і зайченя несе
      окрайчик хлібця й мушельки з намиста

      в старім мішку все борсають страхи
      анатомічні постріли у спину
      якби ж ти хоч не був таким глухим
      то взяв на плечі сім поразок синіх

      якби ж ти розумівся в морі рим
      чи віршем марив чи хворів віршами
      та ти з туркменських золотих долин
      вони усе життя ножем між нами

      і ти не знав де ж липа шелестить
      де рушники і лебеді на стінах
      може тому летять із рим листи
      на людський суд і осуд горобиний

      а ти прийдеш пригорнеш та й мовчи
      і я мовчу – хіба ж ти зрозумієш
      як я така -
      то скоро холоди
      вповзуть у місто, наче білі змії.




      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. не замести сліди...
      не замести сліди рудим хвостом лисиці
      під ним і людська кров й колишній листопад
      людинолюбний лицар сховав під серцем прайд
      де праці чорний хліб й солодкий виноград
      розділить чесно пломінка правиця

      все що було колись лягло пластом на дно
      вчорашніх спогадів не вартих твого нігтя
      те що боронить мить - медове кредо літа
      у місячних провулках земна доріжка світла
      що зайченям стрибне в розчинене вікно

      не лізь в чужу нору не плигай вище всіх
      бо всі крапки над «і» розставить лікар-зодчий -
      твій час твоє дитя зірве три квітки жовчі
      шипшинова любов на все життя жіночна
      розкидає слова як первородний гріх



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. Отже морока...
      отже морока ходити по колу містерій
      містер індиго тобі відчиняє таємні двері
      кінь його Успіх і перший володар прерій
      ніздрі роздувши примушує поряд іти

      очі сльозяться –допоки ти будеш бранка
      карні світанки тулиш як вату до ранки
      права не маєш забути про честь і осанку
      рвешся у лігвище світла і темноти

      поїдом їсть тебе тиша важкого безсоння
      коле нестерпно терновий вінок перевтоми
      тягнеться відчай від вечора до безодні
      совість облизують нишком персидські коти

      ти у долонях знесеш мені рештки повітря
      біле безкрів’я троянд – хіба ж мені квіти
      сліпим кошеням втискаюся в колії вітру
      скинь мене з неба і розбинтуй бинти

      тільки в нестямі глухнуть жалі і благання
      лебедем білим злітає зима в дівування
      в серці бунтує рожева пожежа повстання
      снігом найпершим римує бо в ньому ти





      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. Так, я любила їх ... Ганна Ахматова
      Так, я любила їх, оті нічні зібрання,-
      На крихітнім столі у склянці крига рання,
      Де чорна кава, там живе зимовий пар,
      Камін зітхав червоним , злизував піар
      Із змійки в’їдливих літературних жартів
      Та друга погляд, що в безпомічності -свято.




      Да, я любила их, те сборища ночные,-
      На маленьком столе стаканы ледяные,
      Над черным кофеем пахучий, зимний пар,
      Камина красного тяжелый, зимний жар,
      Веселость едкую литературной шутки
      И друга первый взгляд, беспомощный и жуткий



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. Де ти був дотепер...
      де ти був дотепер чом не вірив що танці із льону
      беладонний мій меч коло креслив тримав оборону
      а твоя самота розбивала важким кулачищем подушку
      та опівночі вила бездомно в тривозі гадючо і дужо
      а твій місяць був повним бери і напийся проміння
      що ж ти дрова ламаєш чи сад під сум’ятям хорониш
      і мене вириваєш із дому як з грядки і вирвавши мучиш
      обійнявши кидаєш бо кров із небес моя штучна
      тільки сукні циганські що маками б’ють наче в бубон
      та жага закипає під златом ворушиться груднем
      білі крони дерев розкривають задубілі від тиші долоні
      в мене син в мене син в мене наче леліточка доня
      я усі твої вірші покину у клітку свою не полониш
      словом неначе серпом між бровами натруджуєш мітку
      вниз спадають спідниці і Богу бракує повітря
      бо під літом лягає на плечі вистигла соками рута
      люди в небі гніздяться як скажуть на те вже ж і люди



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. пиши про неї...
      пиши про неї вдаривши під дих
      розлущиш правду з волоський горіх
      й колишня тугу схожу на Мадрид -
      мигдальний погляд вирваного серця
      не перейти все горе вбрід повір
      ти зачитав її як книгу вед до дір
      на шлях слизький ступивши й поготів
      усе що загуло не відіпреться

      от і хитайся небом між грудей
      на ланцюжкові сходжень віднайдеш
      усе що леді залишила Чаттерлей
      на смак солоне й тронно – недосяжне
      наспіх проглянеш паспорт на айкью
      попав гачок на рибу -кит – не ту
      одна – на захід іншу грів Кітут
      а ти мотав на мозок вутлу пряжу

      і хай тобі хитнеться поміж хмар
      життя тече в сніги і ребусом тіар
      б’є кров в обличчя і кривавить дар
      бо в дзеркалах дві краплі кардамонні
      та ти завитий ними в шалик слів
      смакуєш сік з омели й мітки дві
      летять експресом й божі ліхтарі
      сузір’я віршів пестять на долонях

      одних боїшся іншим шлеш привіт
      та поміж брів гніздиться горде « ні»
      бо коні в яблуках гарцюють по струні
      дрімучим лісом і колишнім ранком
      біляві кучері лоскоче білий сніг
      а ти один між пастками листів
      зворушуєшся медом голосів
      притрушуючи мудрість чорним маком




      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. РампУнцель, що втретє зрізала волосся...
      РампУнцель, що втретє зрізала волосся,
      цукрова дитинко мого всеголосся,
      засни, як озима, на татовім торсі,
      нагрій його тіло – вже буде зима.
      бешкетнице люба, із кашлем кропивним,
      що змушує скинути пестощі снива.
      і коні летять, напинаючи гриви,
      туди де нарнійський ліхтар.

      чи слухати знов неспокійне сопіння,
      смаглявим цілунком ловити постійно
      твій піт найсолодший і з криками півня
      молитися богу, спокутавши гріх?
      бо що не збулося, час візьме на мушку,
      без права на поспіх дотрусить за душу,
      бо дичка – також найродючіша груша
      в терпкі та кисільні вбрела береги.

      засни, моя доню, ніч тримко і в’язко
      на тілі історій нотує підказки
      про те що здоров’я не має поразки,
      коли ти для нас – золотий повноцвіт.
      а завтра прокинуться феї водиці,
      заграється морем русалчина киця,
      і туго сплітатиме в радість косиці,
      крізь мамині очі шукаючи брід.

      чиїсь проминуть у вікні листопади.
      чи нам воно треба, те лихо вусате?
      вже скоро сніжинками білої вати
      під нашим вікном буде грітися сад.
      несе Дід Мороз по степах подаруноки
      в дзеркалах ставків по зірниці Перуна,
      і коси РампУнцель – золочені руни
      зростають як в римах слова.




      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. Старий гульвісо...
      старий гульвісо, в капелюсі з рівних рим,
      твої двори не будуть зроду тихими.
      доправиш усмішку в Іcпанію чи Рим,
      гаданням затремтиш на персах Піфії.

      тобі хоча б на ніч жагу квіток Кармен,
      що в’яжуть світ устами карамельними.
      кістлявий спокій від безсоння мре,
      у пастку спальні не зачиниш ніч меренгову.

      за норов серця катував по всіх кутах,
      саджав за грати недосяжність грації.
      на кутні кожен зуб терпінням калатав
      і бив танок ключем що вартий коронації.

      ти змієм вився коло сталі смуглих ніг
      і вовком вив в смугасту вбраний вірність,
      а по спіралях днів в жертовному вогні
      Кармен твоя на таці щастя зріла.

      Її кармін світань задушить чахлу млу
      І кастаньєти слів зриватимуться вихром.
      ти пригадаєш як вином топив вину,
      коли вона втрачала здатність дихати.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. День колишній...
      день колишній, неначе вовчиця узята на мушку,
      осінь довге намисто пояснень низає на душу.
      хтось примусить тебе захлинатися болем в подушку
      і на грудях коханих зривати пелюсточки руж.

      з язика без кісток чорна заздрість зірветься,
      за осіннім терпінням ти лиш посміхаєшся тестам,
      і не має в тобі вітру злоби , ні тіні протесту ,
      а на суднім чеканні рве ноту величний оркестр.

      через зебру доріг під підборами наміри задумів
      одягаєш пов’язку на очі: ще крок і за гратами
      пересудів вчорашніх ,що чемно сиділи за партами,
      та ще тих хто давно вже забувся про дотики свят.

      легко плечі неси крізь багрянець останнього листя,
      дихай вільно повітрям , щоб жодна морока не тисла.
      буде кожна хвилина дарунком стожильного міста.
      ти сміливо сама до життя вимальовуєш міст…



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. Синичка.
      і що ти без неї робитимеш?
      коли не дорахуєшся дітей, повітря й на грудях родимки,
      коли засохнуть у горщиках квіти і пил загуляє в домі?
      пробаламкаєш всі розмови – телефон замовчить від втоми,
      чорна кава розради засне на її перечитанім соннику.

      осінню, сонним мерцем "не паритимешся" і це так схоже
      на тебе ,але там, глибоко ,де шумлять сосни і машини,
      на дні твого серця, оживає її сміх і погляд дитинний,
      і ти розумієш що шини проколото, і до біса шини.
      у різних її сережках завжди світилося щось хороше.

      буде марудно, ти знаєш і однобоко, і ні до чого шпалери,
      що все ж ,таки, клеїв, бо так їй бачите забажалося,
      бо от така вона дісталася – ні сіло ні впало і все!
      сміється у кожнім кутку і каша сімейна вариться,
      наскрізь просверлить – таке вже вродилось стерво!

      проживе без тебе –це стовідсотково, правда- мамка в обличчя.
      закрутить бізнес, за, що б не бралася – крешуть іскри,
      дітей виростить бездоганно – оце вже болючий вистріл
      любистку наварить до столу та іншому стане містом.
      високих будинків та буднів незвіданого усебіччя.

      ти пошепки молишся ,забігаєш у першу ліпшу крамничку,
      лапаєш по кишенях гаманця, щоб стачило на орхідеї,
      щоб вона одним поглядом не різонула сонну артерію…
      знаєш, цього замало, і кожна затяжка цигарок за неї –
      простуєш додому, де в клітці живе синьоока синичка .



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. від пазурів
      від пазурів рветься остання надія на денці
      підказки не треба грядуще одягнуто в кеди
      не вгадана правда неначе покинута Герда
      шляхами пустими простує а що як порветься
      останнє терпіння знеструмлення десь на Грушевського

      бо зради колишні ніщо як розхристана забавка
      де рухів тремтіння було безпощадно ужалено
      де клени й кленки давно як в опалі поржавіли
      були криголамом що може всміхатись стознаково

      це коло за колом не має чеснот і завершення
      об заздрість ударено зразу чотири подушечки
      котяче натхнення високого неба у смужечку
      буває в клітинку тест- драйвами здуру застуджене
      плітки- анекдоти на кшлат про поручика Ржевського

      маразм сухотілий про вії повій пофарбованих
      про гея і гейшу про зради чи перевантаження
      примхливих очей що голі коліна розраджують
      й « однаково» сходять до когось блакитними зорями




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    93. Постояти коло тебе...
      постояти коло тебе і знову собі піти
      бо коні твої яблуневі то не сірі коти
      бо поза грою мить і погляд не віднайти
      в мовчанці обридлій із сходинок до піару

      об бампер вагання ударишся лобом не раз
      стікає розкаяння тепле з долоньки пера
      ліловим піастром обходимо вузол образ
      на лівій руці затавровано постріл не пара

      добрати потрібні слова спокуса але пуста
      лиш тиша утверджує спогад старих вистав
      тож вистояти на совість бо зоряна береста
      тобі поцілункоми усмішку уст обпалить

      і рай цей тріщить по швах і деревам тісно
      дядько Всевишній кладе тебе в шал падолиста
      де кволе вагання і переляканість істин
      і погляд і тала вода і потужність кара




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. нитка до нитки
      нитка до нитки не рветься дрібна суєта
      є лише час і залишений човен з пін –кодом
      синя пантера осені вірність її руда
      швидко захоплює погляди котить багряний мідяк
      поміж долоні вичахлі втомленого народу

      світлом прийдешнім на березі у дитинства
      мама гортає зошит і ставить оцінку сім
      срібло її волосся в місячнім світлі зими
      діти по видноколу тисячі їх вітрил
      лунко сміються і школа безсоння її барбарисове

      квіти довіри тремтять на дубовім столі
      ще іще трошки і пурхає модний зошит
      сутінь ковтає Мавку і сукню її в горошок
      сутність її ненажерлива хвилини рахує на гроші
      на стінах сміються світлини приголосні й голосні

      випуск за випуском повість шкільної форми
      крильця метеликів фартуха та на голівці банти
      краща її учениця була безумовно не ти
      йшли кораблі великі крізь тони важкої води
      море науки влягалося в звилини годні

      стажу того п»ятьдесят років якихось і все
      ти була просто донька варила за неї обіди
      потім пішла далеко залишивши німб повітря
      юнацького анабіозу і може іще півсвіту
      де були знижки сезонні та стук кастаньєт

      відчуває вона я знаю білі мої жоржини
      світле зерно матіоли сиплеться в горщик неба
      мама іде до школи і не збавляючи темпу
      б»ються у рідному серці учні і діти і треми
      а у полоні долі вчительська первісна глина





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. І сказати сил не стане...
      і сказати сил не стане і промовчати – печаль
      гоїш ти осінню рану перехопленням мовчань
      тиша ідеш на задніх лапах пересохлі п»єш вуста
      ти навчився споглядати зимні потяги вистав

      коте рудий у чоботях там де славо - там і честь
      три боби чарівних марень м»яколапці у сільце
      не пручаючись чекала мигдалевий погляд твій
      розділила своє сонце на три ягідки надій

      наливались медом грона виноград угору йшов
      осінь кинула мобільний аж на першу ноту «до»
      за її останню муку за кленовий рухів шал
      танцював модерн сміливий поки боса не пішла

      поки не вколола серце груднем яра громовиця
      повінь розлилась зорею наче відчаєм із ситцю
      ти б завив дрімучим вовком зело гойне зготував
      та не грала більше скрипка
      наша шоста висота



      що посміх по мені що по мені зітхання
      така любов була як сніг як перший сніг
      розтанула і все без права на гарантію
      тамує подих віра у ній ми вічні всі

      я падала як птах я знала ти згадаєш
      запізно ти сідлав гривастого коня
      очей не відведу спокійно привітаю
      ти віршів не пиши таких на злобу дня

      у мене все як слід по-людському строкато
      слова як молоко зійшли з моїх грудей
      і жовтень за вікном усміхнено- вусатий
      гаптує жовтим листям і павутинням день

      хай буде в тебе все у мене наче є вже
      там гляну хай коли під віями сльоза
      прямую у життя ти повертаєш в ретро
      і крапає любов з прожовклого весла




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    96. Кожного світлого понеділка...
      кожного світлого понеділка посилай мені краплину любові
      як мед солодку як криштальна вода чисту а потім забудь
      йди тихо подихом через великі легені прадавньої Сорбони
      і не забувай що бути Буддою на самоті легше ніж серед людей

      як згадаєш викинь золоте руно освідчення і пробач себе
      за золотокосу дівчинку в якій Джонатан Лівінгстон « Чайка»
      бунтівними крилами розбиває стереотипи сірого неба
      і води- володарі несуть шляхами широкими літописи предків

      кожної святої неділі смакуй сьогодні бо вчора уже відбулося
      відбилося у скронях відхворіло у чуйному серці повічно
      повіки умило маковим молоком і всміхнулось довірливо
      третім промінчиком немовляти що тримає твій палець



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. Ти вгадав...
      ти справді вгадав я була у душі чарівниця
      білява пустунка таємна мов біла луна
      відлунням вдаряла у тебе кохана твоя сторона
      була тобі трунком дарунком рибиною дня
      і светра в»язала із серця на бабиних спицях

      боявся надпити мене боявся в»язкої жаги
      де зав»язь блакитна розпорює погляд умить
      де вмитий світанок і мить коли поніч тремтить
      ментальне століття угадує кращі ходи
      і з дотиком першим виходить душа з берегів

      а хто я була первоцвіт молочай бузина
      бузкова дитина як перша твоя колискова
      наївна до сміху аж місяць судомами зводить
      міняла всіх принців немов рукавички та мову
      твоєї любові крізь цілу планету несла

      і зараз візми мене шалом прийдешнім візьми
      на руки бундючні що прихистку й досі шукають
      я каюсь в тобі я в тобі все життя протікаю
      і квітну й печу і останньою Мавкою тану
      і де тобі муже солодшої спить трутизни



      Коментарі (22)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    98. Чи весною?
      я напишу про тебе як ти не ходиш до мене в гості
      як зима затікає білим молоком снігу поміж волосся
      і кипить перелякано і млосно під серцем ягідним морсом
      наче сумління людське засіло зіграти з піратами в кості

      бачити тебе по п’ятницях –сині очі, звичайні джинси
      кидати камінчик снігу мов постріл дратливий із тиру
      знаєш у тебе просто такі до болю знайомі валідні риси
      затримаюсь на хвилину - апельсини вагітніють миром

      чи весною
      де вона вчорта поділась проклята продажна дівка
      стане краще хоч якесь Восьме березня мімозні армії
      тільки в мені вже вільготне погруддя Криївки
      погляд - як самурайський змій віхола барабанна

      і дивись мені в очі зможеш щоб як дитиною не мигнути
      потім взяти за руку назвати енігматичною епігонкою
      я обіцяю вирости у тобі стеблиною дивної рути
      зброєносець погладить землю тюльпанними кроками



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. Вибір
      жах пожежі посіяний лиже руки червоними маками
      ще тендітний але ось- ось – і щемітиме ранами тіло
      і є в тебе єдина хвилина наче в школі за першою партою
      полотніти
      і щось із Содому й Гомори наризик винести

      щоб ти взяла скажи маківко моя на гам пересміяна
      коштовне каміння посмішку мамину на світлинах
      дрібні гроші що пахнуть зимою наче старою повією
      пісні і малюнки самотні заховані в тиші підпілля

      вдихи і видихи документів бабусині трави і вовчі ікла
      от наприклад сама
      відключено модеми дітей і чоловіка
      пече обпікає лікті біляві запекла спека брунатних мітел
      біжиш як ошпарена чіпляєшся за ангельські крила і віти

      на трьох вітрах посеред зими хапатимеш час вустами
      зупинишся - поглянеш на крихти лютого – стогне дощами
      усе в тебе є і нічого не треба –лише теорема його освідчення
      трофеєм обручка на пальці блисне напише своє закінчення

      прокинешся і муркнеш як кицька розуміючи -найщасливіша
      уста до уст доторкнуться
      сплетуться в гніздечку вірші






      Коментарі (19)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. Ранок
      неначе якесь прокляття – рожева личинка сну
      блокбастером увірветься і зірве здобич пісну
      о п’ятій коли ти дихаєш спасенням і осуд –труп
      о восьмій заграє Бумбокс : метеликом влучить в гру

      йдеш до вини чи ванної, вдягаєш шкіру нових ілюзій
      віриш що в моніторах сузір’ям тріпочуть друзі
      і кожен з них – серце твоє поява дорогоцінна
      і ти відчуєш які теплі у них долоні та осінні коліна

      рано всміхаєшся ведеш дітей у освітні заклади
      зима ковтає тебе снігом і пастилками лимонадними
      потім робота без якої пусті і пухнасті кишені
      донька з ляльками успіху казок гарбузове зерня

      син хочее ролик люди скласти іспит на совість
      екстерном відбувається день і рушає на жилаві лови
      нічого не проситимеш тільки дрібничку милу – спати !!!
      ідеш по скловаті збираєш подвиги ртутні і ратні

      він насупить брови і скаже: дитя, божевільне
      почуха потилицю зачепить оком на полотні свіжу олію
      купу літер під щокою сережки розкидані та мобільний
      чорна вуглина кота заворкоче в напрузі Вія





      Коментарі (26)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    101. Краснописание
      эта корявое краснописание, обряженное в стихотворенье,
      может, кому-нибудь пригодится в качестве бальзама на душу.
      когда заорет она и начнет казнить любовь на мгновенья, -
      спектакль воспоминаний блеснет красивой короною мужа,
      она прошепчет: Отче наш» и вытащит голос наружу.

      станет вдруг белой вороною, закружит вдохновеньем,
      окурком, что кто-то жадно добьет и присядет устало,
      сладким вареньем клубничным, или июльским соленьем,
      оно хоть и не лечит сомненья, но трезвит разогретые планы.
      по плану будут облака раскрошенные на подушке диванной.

      и какого цвета должна быть на сердце щепотка правды?
      цыганским вымыслом насквозь, как пуля лихая навылет,
      она отвернется, пряча полную грудь любви, Боже правый!
      кидая глазами солеными в глаза, словно цветочной пылью,
      незамеченным паучком повиснет в компьютерной паутине.

      ГОрода, что словно рыба, еле живой , лежит на блюде,
      где давно она в едком облаке невозмутимого адреналина,
      приклонит голову на плече, не понимая, что в зрелой шутке
      надышали алые паруса на на перину из повести дядюшки Грина.
      теперь ей, грешнице и осталось всего,-
      отведать яблочек чудных!



      Коментарі (27)
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": --

    102. Cчастье.
      Это она, перепачканная бледной пастелью помады,
      Боролась за счастье, верила – просто так надо:
      Тянуть за собой самое бесценное и дорогое:
      То, что станет за узкой спиной громадной скалою.
      И всех :"К черту! "Ведь дьявол не носит « Прадо»?

      Сладкой и скользкой, как леденец , промозглой зимой,
      С давними кладами стихотворений – золотой ордой,
      Что- то взорвалось и оглушило мгновенно душу!
      Была красиво логична и просчитывала ходы,
      На всю кухню врубала, не слушанные « Квины»,

      Защищала его безупречно, издавая еле слышный стон:
      « Идите все к черту!», и таяла точкой во рту МЕТРО.
      Шарахалась чопорно от золотой молодежи,
      Хрупкая шея ловила едкие пули ее патогенных зон,
      И тогда она закрывала глаза взлетною полосой.

      Просыпалась под запахи карамели по воскресеньям,
      И была ласково говорлива и целовала его колени.
      И, даже, Джо Джирард, в тонкой маечке переплета,
      Не раздражал на крахмальном белье букеты сирени,
      Аисты счастья запястье ее узнали мгновенно...

      Она, перепачканная бледной пастелью помады,
      Интуитивно верила и боролась ! Просто, так надо…



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    103. Натурель- антиквар)
      і коли ти мене приведеш у весняне цвітіння садів
      де ніхто не ходив де гординя мирська відсутня
      де городи м’які як в дитинстві –солодкі і босі
      де ми різні такі чи однакові (фальшивість відчутна)
      і липке ластовиння фраз обсипає набридлі пости

      і коли ти скажеш «пробач» чи я сумовито скажу
      врешті знаєш хоча б у якої достало й достигло сили
      Натюрель – антиквар – до лопаток легке волосся
      яке ми берегли яке ми поміж « дихали» і «носили»
      розсікає тепер у піраньях чужих голосів і анонсів

      і мозолимо очі затято - така вже музейна гра
      всі « грінпіси» спідниць зриваємо кінчиком шпаги
      Натурель- антиквар ти схожа на мене така
      біла ніжність замішана зрілістю рійного рангу
      кара вірність застиглої груднем красивої саги

      будем бігти крізь сад той – веселі дрібні дівчиська
      будуть хльоскати кіски по носі квітками сліпого довір"я
      і горошок червоно на - блузах а не по блютузу
      ти сама зрозумієш що в пострілах « енних» не винна
      золотава Рампунцель зав’яже на дружбу вузол.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    104. Любисток
      Третя Йордань виливає гартовану предками воду,
      Так що ізнов всі півонії рим виринають назовні,
      Щал веретена із скіфських курганів і слово солоне,
      Я у коралі червоні знизала на погляд холодний.

      Трави по по пояс, травмовані тремами будні,
      Соті слова що блукають, як духи приблудні.

      Третя Йордань перевірку шле в ніч темно-синю,
      Кетяги красні хапливо зриває блідими устами.
      Блідну сама, а вечеря хрестова щедрує повір’ям:
      Човга до татка, до мами сніжинками спогаду тане…

      Муки і маку, і стадні навали , і спальні райони,
      що відболіло, як вавка , а що ще хапає озони .

      Ти, як вода, ти як світло, як грифові лапи!
      Погляд приховую , повінь замотую в чтиво.
      Дев’ять життів, і в якомусь ми станемось –зав’язь!
      Різні сережки у парі та в пошуках мультиків дива.

      Сонце колесником, сонях прикольно освічений,
      В променях матриця віри у пекторалі освідчення.

      І мандарини банальні течуть і лоскочуть груди.
      Руді і солодкі. Ти їх катаєш по мені , любистку.
      Лежиш поряд, смієшся гортаєш дурну Камасутру,
      І мрієш розгадати на мені материнське намисто.

      І , може, гріх що Водохреща, а у нас короблі- любощі
      Пливуть водами судніми і шепочуть: хай буде ще…

      А я потім встану поночі, ти не сердься і не суди!
      І напишу, як все було, як криштальна карета
      Котилася з нами аж до Дніпра, набирала жмені води,
      Дзвони зранку промовисто голосили: де ти?

      Любисток , мій залюблений, пахучий і нездійсненний.
      Скоро зима промине, станемо літом зеленим.
      А інше на місце: я одягнута, ти- блакитноокий…
      Білосніжкою стане чужа сторона.
      Не дам пальчика уколоти!





      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. *******
      і що був він молодший за неї років на добрих сім
      хіба то роки і яка непосильна гряде морока
      з мороку витягати навпомацки сум’яття зеленооке
      і в серце жіноче ховати у самі глибини наспід

      будеш себе розглядати у люстрі пливучих зим
      така ж білява як в школі до божевілля грішна
      і коли він засне складеш у чати і голову й вірша
      примусиш хитатись на лезі левові терези

      скаже тобі білий світ що не одна ти така
      спраглі метелики статусів вічні метелики статків
      чай волошковий «гроприназин» наче кладка
      що для чужої дитини приручено принесла

      а про своїх мовчи, про своїх молися потрійно і
      віруй - повір'ям обвий у вечер різдвяний шию
      таке колись варилося зілля – мало не задушило
      минулись дощі лишилася мильна піна

      ті війни із вітряками, як довга класика жанру,
      врятуєш себе щасливу, його десяток душ на додаток
      хоча йому не потрібно а їм напевне плювати
      чого ти латаєш неоновим світлом зелену жабку



      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. Неадекватна.
      Це ностальгія, це ніби твої керамічні пальці,
      Повзуть по мені, лоскочуть під колінами лагідну кішку,
      Клекочуть в мені сто тебе, я сповзаю до тебе пішки,
      Прямо під ноги падаю. Наче загнані неандертальці,
      Всі думки , і з розмаху – це нокаут!! Подвійна сніжка.

      Я ж тобі розкажу, що стала уже голота неадекватна,
      Що ти тепер гомік, заклади собі вуха, не слухай мене, не слухай!
      Людина розумна, чого вона усередині до юродства тухла?
      Наче вмостила досягнення всі на скловату,
      Наче ото свічка горіла, а тоді край десниці потухла...

      Таке повітря згущене, наче і не зима, ,а від спеки тріщить:
      Це спам. Переляканий, перемелений!.: Знаєш, якби на вулиці, я б її вдарила!
      Ці голуби знахабнілі клюють цинічно. Ці голубі цілуються лапами.
      Твоя рука повзе до пупка, примушує жить,
      І якось смішно уже в міру ніяково.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. Трави не винні...
      Я не збиралася красти ваших коней,
      Бо давно уже їх забрано, і посмішкою перелічено.
      І, яке уже діло обіймам , що далеко траві до дівчини.
      Трави не винні, а коні жують з моїх рук виноградини.
      Враза хвилюється, серденько Данте ловить..

      І кожен усміх, неначе востаннє, інакше не вмієш.
      Посуд мити на кухні, мріяти про заборонене.
      Уже по місту літають біленькі сніжинки- мухи!
      Уже я стала такою, пробач мені, гоноровою,
      Сплачую добрим словом шляхетне мито.

      Пробач, що не поруч думками, порічками сміху,
      Розміняюся на п’ятаки, а на пальцях крадеться ЗМІ,
      В тебе летять світляки, невидані ще ніким,
      Мов біомаса.
      Та кола дзвенять по воді,
      І коли все дістало, в мурашок кидаю горіхи!

      Цитрина наче планета, бризкає соками пошепки.
      І ці субтитри розпусні скачуть, немов саранча!
      Зима цокотить даремно купкаю спільних літер!
      Десь там у них і ти - чийсь синьоокий чад ,
      Не розумієш , що в мене дитина росте на запрошення…




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. Відчуття.
      Я вже без тебе не дихаю. Вдихи і видихи втомлені.

      Тут на екранах комп’ютерів, наче допінг на біг.

      Білі ангельські кучері, сон на подушку приліг,

      Йду я крізь нього всю ніч, наче вірші на повторення.



      Як то було колись, в класі здається, першому,

      Вигадала тебе. Що ж ти , дурний , прийшов?

      Через мене усю небом залишений шов.

      Сію слава і німби серцем, неначе решетом.



      Пруть пустограєм дні, раєм загорнуто спогади,

      Довгі городи сковані пасткою- сильний мороз,

      Світень дереться, мов кіт, з мене відхльобує морс

      Нову мою мороку: огляди, погляди, допити.



      Тільки вії свинцем, пурхають перелякано,

      Наче таке приречення :бачити, чути, не спать,

      У чарівній чечітці постріли зрілі вищать.

      Ось отакі тортури віддано накалякано.



      Гладиш пшеничне волосся, виплескано – ласкавий,

      Вилоскотаний життям, вишепчений нагріх

      Я прибираю з очей синіх господній сніг.

      Сигналізацію глючить – ляжуть свої лекала.



      Ти тут давно вже свій. Зимня повінь курортна.

      Нащо тобі полотна і заіржавілі дзоти?

      Я відчуваю очі, я уже знаю хто ти,

      Краще би не озивався, квітнем крізь мене не сходив.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. ти молоком запеклася мені із кров’ю.
      ти молоком запеклася мені із кров’ю.
      серед вини, де сліпа моя сіль розпуки.
      Київ крокує , несуть аж до Лаври корогви.
      в пластику чай, що межує із терням трунку.

      біла печаль із розтятих грудей провінції,
      щось назразок перетертої з перцем аджики…
      я не зуміла по-іншому , мама садила дзвіницю -
      красний росточок мови у серце дике.

      врешті стає до незмоги млосно і ноги ватні.
      латане наше свято у сім погибель.
      поряд стояла повія ході летаргічній рада,
      зморені циганчата благали окрайчик хліба.

      жар смолоскипів затято блукав юрбою:
      юшиться Русь горіла гороб'яча зрада.
      що я ще можу? Вести кораблі за собою,
      ті , що ще скажуть: матусю, і віруй, тату!

      що я ще можу, і що іще , Господи, вмію?
      випити аж до стогону сотні мінорних терцій?
      та чи прийметься довіра моя на постійно?
      та чи вітчизна на мотузки не порветься?



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    110. Далі...
      розказано все , як є, на вушко в казки переказано,
      вмить відлітає письмо жовтого сяйва узбіч.
      сірий собака Бровко до мого серця прив’яжеться,
      як домовчиться уся посмішка протиріч.

      з шафи – зім’ятий шарф, фото – в блокнот залистаний,
      втомлений листопад гупає вітром у двері.
      в мене сьогодні серце дзвонами цілить на відстані.
      далі –суха трава прозою тягне : Де ви!

      як дозбираю до бубочки кралі – коралі зідрані,
      сила тектиме по стовбурах білих малесеньких рук.
      знаєш , це так прекрасно гратися сонце-митями,
      не запікатись калиною в чорно-багряну журу.

      донею хвилюватися , де ж ти, смішна грабіжнице?
      до запобіжника совісті зможеш – то добіжи!
      префікси, суфікси, корені спокою врешті ріжуться,
      як немолочні зуби, дивно – такий режим.

      далі - старі дахи. Мама… Дівчинка... Барбі.
      випитий барбовал – спогад – лунка струна.
      гратиме сивий бард сім колискових вусатих,
      і захлинеться серце сяйвом його серенад...

      далі –такий сумбур: сурми, сурма, пурпур,
      день –як затерте драже, вкотиться на канапу,
      в ньому солодкий сироп загострених температур...
      в ньому моя любов Бровкові зализує лапу.)
      Листопад. 2010.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. Словаччина - Сербія.
      А до неба повзе золочена каштанів кора,
      Наче кара слова ці , рядочки пошкрябані криво,
      А каштани обтрушують добру вагітність із себе,
      І кипить в їхніх душах природа розтопленим сиром.
      І зшиває мене жовтим листям роздвоєних ран.

      Ти мене до стіни притискаєш, немов до екрану,
      Многолюдне відллуння, яке називається «жизнь»,
      Розлітається зошит публічно – Словаччина- Сербія…
      І скресають в очах твоїх мовчки кленові ножі.
      Ляже спати кохана, що прожито, те не повернуто.

      -А вони всі живуть, чуєш, Господи любий, живуть!
      Навесні садять бульбу, між сміхом лузають горіхи.
      Кожен раз пробачаю, на осінь – сумна каламуть
      Затікає , як сповідь, у наше помічене лігво,
      І уже не заснути. Й пір'їнки його не торкнуть!

      А краса облітає. На мене, на тебе, на вас,
      Може,строгим дощем, що на сльози паломницькі схожі,
      І гніздяться тумани, бинтами заплутавши суть,
      Співи: " Аве Марія…" - засовують шпагу в порожність.
      Відшкрібають від серця крамольну молочність отрут.





      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. Колесо.
      Якби я була, як ти… Але двох однакових не буває,
      І краще писати у Києві ( він жартівливий дід!:))
      Подзвін лунає по комусь а , під гітару Байрон
      Грає лукавій кралі впевнений переліт.

      Знаєш, – спати – ластитись, ласо тулити до шиї
      Марно. Козирний джек-пот чують чоловіки.
      Краще забудь, хай візьме Джудіт за вірну дружину,
      Що понесе його зірку гордо по світляки.

      Будуть ласкаві діти липнем вставати на груди!
      Литиме сонячний берег літо з рукав і квас
      Питимуть добрі одуди, кинувши виклик застуді.
      Все буде журавлино. Осінь - рум'яний вальс.

      Звіришся у « Перебуду», мідне листя і Будду,
      Осінь, що, як приблуда ходить твоїм селом,
      Ти ж на її коралі стільки наляпала бруду.
      Маєш тепер достаток – іпохондричний синдром.

      «Омм» по воді , по трубах , наче скажений собака,
      Виє, тебе заносить аж із ПМ на Фейсбук.
      Образи - рвані рани , рими - дурманомаки.
      Пахне брехею довіри твій свіжовижатий друк.

      Знаєш , спали листи, листя сліпе кленове
      Вже облетіло з тебе. Шия. Чуже плече…
      В бовтаннях і бовтаннях витканих тонкоброво
      Будеш навіки з іншим прірвою в Піночет.




      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. Як здрастє...
      Ну, що ж ти в’яжеш мене по руках і ногах?
      Білий пухнастий , ллєш мені воду за шию прямо з відра.
      Бліда долоня - по ній судні вітри студять напасті,
      А в них кропивницею ти !
      - Здрастуйте, бідна Насте!
      І липнеш , як до липучки муха цеце.
      - Скажи про це…

      Про те, як дерлися ми і самота розливалася, як сироп?
      Згорток пискливий…
      Яка, іще в біса родима кров?
      Лікті тепер кусаєш - біологічна теорія глухоти,
      І немає нам діла, куди совість червива захоче повзти.
      Ми не чекали батьківської пихи.
      Є у нас тато!!!
      І тихо.

      Лише залишився слід – хода, постава і очі палючі, вовче!
      Що ж ти мені каруселі спокус на мобільний торочиш?
      Хочеш знати, якого кольору постіль і стіни у нашій квартирі,
      Які у нас зливи вродили, які тут захоплення динні?
      Ну, як пече, то слухай, Восток – тонка штука Пєтруха!

      Крейдяні лиця, обвітрений камінь...
      Осінь...
      - Курли- журавлі!
      Мати побила останнього віника . Батько подер мозолі.
      А потім у спину дихало вістря слів і брало слух на таран,
      Лобом билась стіна, а по ній розмалював птахів Тарзан,
      Ридав поночі, сунувся носом у мамину пелену, хворів.

      Вже потім задихала, наче риба, вкинута в добрий став,
      Врода чогось стрепенулась, коралі вдягла на Рейстаг,
      А потім : ясла, робота – з дев’ятої по двадцять одну.
      Було колись напилася ранку і забила твою труну,
      Так і йду, як рушничком послалося, поміж чужих вистав.

      І добре нам , розумієш , от живимо собі - в маслі сир!
      Так, як уміємо, наче пластир зірвали з надбрів’я зір.
      Сваримось легко, плавимось, наче морозиво вмить…
      Разом є чим передихати, ким десять зим переснить,
      От він і тато…
      А ти заплітаєш мені павутиною душу і двір.

      А пелюшки - лише квіточки, а далі ягоди вовчі на сніг .
      Злітала і гепалась доля за батьківський гордий горіх,
      Така розпатлана, мов попелюшка -( чайна троянда у грудях).
      Судді заплутались, судді - вони ж самі в окулярах люди!
      Просто залиш наш поріг, колись ти був сміливим…
      І зміг…

      Усе сказала, тому – іди, виросте - принесе повне серце води,
      Жалість свою розміняла вчора з воронням на проводи,
      А тепер психолог каже, що в нас ідеально- позитивна родина!
      Де тебе, красене, носило,коли пиляли безумом пуповину?
      А тепер сам - плавлений сирок у мікрохвильовці,
      Перевертаєш планету?
      Забери собі краще, бо гірше згубив.
      Лібрето…



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    114. Босоноге.
      У Європі давно таке не носять -
      Крила на спинах у стилі мілітарі.
      Осінь моя не підроблено стильна :
      Уст горобинових пригублені морси,
      Жовті жоржини між стрічок весілля.

      Виті коралі по шиї тоненькій,
      Виткані блузи з небесної хмарки.
      Вата солодка , як вутлість істерик,
      В сміх розпливеться по дну філіжанки,
      Там де корицею згоюють ранку.

      Мерси столичні, обридлі до сказу.
      Сказані репліки поміж антрактів.
      Осінь в собі тамувала образу,
      В ній облітала осикова пластика
      Серед останього клацання кастингів.

      Вірші-веснянки, і син твій, і сон
      Цей повінчальний на мене патент,
      Кара кора заповзала на трон:
      Синь паморочить, неначе абсент,
      Галки у ній – шоколадне драже.

      І три квартали розтрушує радощі,
      Помах руки на бруківку просріблу.
      Мідне волося з червоними лапами
      Лапає нерви. Вовчиця-Земфіра
      Голос повісила в струнах ефіру.

      Жовтнем засипано тужнє вікно ,
      Світ мерехтить, дурнувато і босо,
      Крутиться в матриці етно-кіно.
      Будь мені другом, стань мені гостем,
      Поки за айстрами сніг не голосить…
      2010р.



      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    115. Ясновельможна осінь - в шибах ютубу планет…
      А осінь задихала зимно, бо жовта роса
      Впала жовтнево, немов жовтенятам на личка.
      Ти розігнав у мені всі погані звички,
      Ти обгортав мене білим светром .
      Його душа
      Пахне варенням із бабциної полунички.

      Пахне тобою погідно.
      І хвоєю сновидінь,
      Ще недопитим степом , срібногосподнім оленем.
      Солодко –там , де довго, де швидко – там пересолено.
      Мовчки цілуючи вії, ловиш з-під них вітри,
      Що напинаються , наче вітрила озонові.

      Вилоскотані слова повні міграцій і мандрів,
      Там де мате гірке, там де мете мій гнів,
      - Милий, пусті слова!
      Світ сам в собі обгорів,
      Вбрався у власний погляд - злочин його гори -
      Зав'язь стара відпадає в лунку криштальної гри.

      Квапиться неосфера - в Нео тече вітчизна,
      Вишукана навпомацки в карих деревах гетто.
      Час відпливає ...
      Лібрето дощів і Гете.
      Кара до кари …
      Кора - неонові прапори
      Голови похилили над прірвою інтернету.

      Коло зачинено .
      Падаю листом на сніг.
      Ти мене ловиш устами по щедрих чатах.
      Джинсова осінь грає в мальвін і піратів,
      Мов короїд, доїдає серця, як останню малину,
      Дід- конспіратор збирає липкі компромати.

      Але лишаєшся ти .
      Мовчки стоїш і обрій,
      Наче тернове вино кленами хмари рве.
      Ти – мій господній храм, що загадково боронять
      Очі малих дітей, шрами на синіх зорях,
      Ясновельможна осінь - в шибах ютубу планет…





      Коментарі (13)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    116. Начорно списано ночі німою Наядою.
      Начорно списано ночі німою Наядою
      Сукня з настурції марить днем листопадовим.
      Ходить-блукає, слів намотує прядиво,
      З білого шовку душа – нешовкопрядова.

      Вирветься з кола на мить – холодно!
      Вітер –гульвіса кладе оберемками золото:
      Листя кленове прилипло на сходах подиху
      І так до скону : спіткнулась –адью –інкогніто.

      Гульбище кіс – місяця хитре плетиво,
      Шосту неділю їх розпліта . Еnter і Гретою
      Суне до Ганса , вимучена дієтами.
      Висне під куполом неба сонетом ранетовим .

      Руки заплутались в карти Таро з пледами.
      Поряд гніздиться квочкою мультимедіа.
      Падає вістря зорі і закони старого Менделя
      В чашку із чаєм ,де м’ята гірчить Одетою.

      Вальсом, танго, канканом , Тарканом лестощів.
      Наче наркотики , клацають пастки тестові,
      Бачиш - навпомацки видали плащик Дантесовий,
      Всоте промацано , наче диверсію, версії.

      Але вона тепер ,наче з граніту-каменю,
      Ходить-блукає між гранями гострим гравієм.
      Серце лушпайками слів до кісток зранено.
      Осінь- красуня –пора епатажного спалення.





      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. Літо фіалкове. Осінь -Софїївській дзвін...
      Люлька.
      Місяць туманний...
      І ти,
      І я...
      З ЖЕКо-зеківським штампом:
      «Вибув»...

      І. Павлюк



      А що воно краще, любий,- зразу не розбереш:
      Жили рвати на рими з окопних одеж,
      Вірити в те, що скалки в оці подібні до веж.
      Вмились би люди…

      Літо фіалкове, осінь - Софіївській дзвін.
      Мати Софія маля підіймає з колін,
      І повстають графіті згорблених стін
      Одуд лікує застуди

      Всіх протиріч і постріли в потерчат.
      Хист обвиває плющем заюшений чат,
      І вже не сила небу в долоні кричать
      Притчі про мудре.

      Йога, неначе еленіум – жарко снігам.
      Наче обойма, закинута в космос ,богам:
      Лотосом синім сповідь на мить застига
      В оранжевих грудях.

      Очі відкриєш : Віра, Надія, Любов.
      Іван-киванці готують кленове тавро.
      Інервація спогаду – вилитий бром.
      Колії худнуть.

      Вишиті степом в червоно-червоні хрести,
      Хроноси квітів і свято святої роси:
      Вірші.
      Розсипаний лід бірюзи –родео зубрів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. А так воно і є. (Колискова.)
      Ніч вереснева. З коралів намисто:
      Осінь жарини любові збирає.
      Хитра дрімота залюлює місто
      І завмирає.

      Спи, моє серце, спи моє друге.
      Літо до літа – рум’яна щока.
      Все засинає і посмішка друга
      Десь засина.

      Поні рожева, цікаві піжмурки,
      Муркає гойдалка: баюшки –бай.
      Дощик у вікна сполохано стука:
      Скоро зима.

      Спіть мої милі, найкращі малята,
      Сонко-задрмко візьме у полон
      Стан королівни в золочених шатах:
      Дивна Дін- Дон.


      А королевич повернеться стиха:
      Слізка –дражнилка в подушку тіка.
      Лущиться істина гола з горіха:
      - Тато чека!




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. Вічно.
      Для Ю. Лазірко.

      Вона тепер річка сама –прощання і прощі на дні,
      І дні, наче вітер весняний ,і сміх підступа оберегом.
      До берега скорше!
      Бо дихають кригою ребра!
      В малім кулачці - те, що людям не велено чуть.

      І суть не у тім, що плітками мотали їй шию,
      Як добрим намистом.
      -Давай!
      -Королево!
      -Носи!
      Та нитка порвалась. То ж сунуть цікаві носи
      В сусідню країни і пащі по-закуттях шкірять.

      І хай там, як хоче втихає хода таємнича…
      Вона себе знає – у грудях багаття гаряче,
      А втіха тобі, найгарніший із кипню, козаче
      Пекельним настоєм її умивати обличчя?

      Коли зачепила тебе промінням шаленним у міці,
      Коли розірвала ярмо і всміхнулася милому знов.
      Порожній апостол кидав вгору сонце червінцем,
      І небо здригалось й по неї німотно пливло.

      Любов лиш для ночі,
      Бо очі людські полотном.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. БУВАЄ....
      (блакитна троянда, не гріє, не пахне, не колеться,

      Не справжня – торкнися –відчуєш! – ТАКИХ НЕ БУВАЄ!)
      Ганна Осадко " Блакитна троянда"



      Таких не буває?

      А що, коли фарба лиш вигадка?

      Ця дика троянда кололася, душу всю випекла!

      Тонкі рученята –росточки в розтрощенім небі.

      Померзлі пальчата- у люстрі – танцьована лебідь.

      Ти ж –тала вода, а не кров прозаїчного кольору.

      У купіль ладнали нелічені акти піїтики,

      І коло за колом...

      ( Впивалися зашпори-вироки.)


      А хочеш, кохана, я річку зрівняю із пусткою?

      Світлин всеминущість -ти в них.

      Океанна пелюстка:

      Палац мерехтливий увесь наш – від «до» і до «сі»…

      Навіщо ти босо кружляєш листочком по лезу осі,

      А там всеодно одягаються маски на фейси і блузки,

      Ні краплі вагання, ні крапки!

      Блідий маскарад,

      Де ти – Білосніжка, закинута в сотий приват.


      Не треба, коханий, бо річці так шкарубко,

      Їй зимньо, дурненькій: ні сонця в долонях, ні парубка,

      Ні соняха- тата, і води брунатно-барвінчаті,

      Там рибки живуть водяником-вієм полічені,

      Мені і наснилось, що є там одна золота...

      Її не торкай – поруйнується цнота хвоста,

      І стане пуста златопера, без права освідчення!


      Вона, як і я,

      Бинти німоти на лопатках,

      Язицькі мінори на стегна модерних галактик.

      Перо і папір все відчує.

      Нам жеробом - мавчині помисли,

      Та кола спотворень закручують чортове колесо.

      Цей дім –ковила, одягни його лагідні шати

      В досвітнє пелюстя, що ніч причепила до поясу!


      Блакитна трояндо, годино моя розхвильована,

      Ти , справді , жива?

      Гадали усі – намальована…





      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. Інтермеццо.
      Спокій забитої осені. Ніч,
      як змарніла панянка , затискає рота
      і йде поміж брів. На бровах - панич
      на щоках розмальовано маленькі дзоти,
      що уже не стріляють. Байдужість зівоти
      інфантильна причетність до протиріч.

      Складає в конверти листя, гупає чобітьми
      вересень обгорілий – вимерзлий ранками дід
      в кленах, немов у загравах. Викашлює дим
      перша октава – зібраний в кошик плід,
      де Троя згорає, лишаючи кволу мідь,
      і кожна травина закохана в килими.

      Мій погляд бентежить душу , гортає стіну
      симфонія відчаю, випита з чорним чаєм,
      кожнісінька нота німіє і стогне тому
      хто блідне в хвилини архангельської печалі.
      інфляцію болю вимкнуто. Я відчуваю
      як цукром пересипаєш кістляву мою війну.

      Застуджені спогади снять на твоїй руці,
      і стоси книжок обдивляються білу стелю.
      ранок уже не кривавий. Туманом на молоці
      білі жоржини . Просонь легка пастелі
      cплітає афрокосички. В старій новелі
      на папертях витанцьовують мудреці…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. БУ_День.
      Дослухати тиждень, зібратися з силою. Доста.
      До ста рахувати, бо завтра рухомість стремен
      Зруйнує кордони . Бентежно крадуться морози,
      Та осінь атласна, одягнена в сукню дорослу,
      На атласі миру журавликом білим сягне.

      Крізь шкіру будинків і пластику київських вулиць,
      Летіти галопом , торкати голівочки айстр,
      І виходить ранок, від поспіху міддю сутулий,
      Що вихід відтягує, наче настромлене дуло,
      Де кава новин, державні мости і Тарас.

      І так в круговерті, усе перемішане з людом,
      Які мій притулок, криничне наповнення вен.
      Котитись ранетом, що скупо всміхатися буде,
      Та вечір об ноги потреться, як цуцик-приблуда,
      І подиху проза тебе до колін приведе.

      А люди , як люди. Шаблі –язики , теревені...
      А діти, як діти: ляльки, срібних роликів лет,
      Ти будеш казати. Я буду вслухатися ревно.
      Феєрія втоми зухвало приходить по мене,
      Лиш панна кленова до світку муштрує балет.

      Ця ніжна прозорість, ці дотики від Фудзіями,
      Цей стогін, як постріл ,наосліп в народженні мре.
      І сотні відбитків ховаються у піктограмах,
      Де все пережите кипить дорогими дарами,
      І кожна клітинка рішучо гортає тебе.



      Коментарі (42)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. Поосіннє.
      На межі, де я і жадіб душ ,
      Вимовчані безголосо всоте,
      Протікає вечір, як сволота.
      Свічка домліває мертворота
      Із Софії. Господи , не руш!

      Зорі, наче, промені ясні,
      Ясени, що гомонять колискою.
      Пострілами дме і падолистами -
      Аж червоні гуготять півні !
      Так буває тільки восени…

      Ти стоїш . Натомлений такий,
      Кароокий і святий до смутку,
      У кутинах уст – кульбабки стуку..
      Мов лебідка, допливе маршрутка,
      Кармою під наші береги.

      Не розбудеш . Ні . До божевілля
      Стиснеш пальці , як луна бліді.
      Все життя поставлено на кін!
      Білий світ завив на бігуді,
      Півмене в римоване сузір’я.

      Скоро я… Я –скоро. Жар-видінь
      Розімну умить, як мокру глину,
      Многогрішність жовтого карміну,
      Що втіка звірИною з колін -
      Сині ночі –випитий полин.

      Ти –святий. До крихточки, до крон,
      Мною кровоточиш, і долоні,
      Галасливий вересень вполонИть
      Вмить заварить гойного загою,
      В шибку демонструючи ікло.

      Рільке хай гаптує береги,
      Ті кисійні, рідні до знемоги.
      Осінь – ніжне світло перемоги!
      Поніч обвила пітоном ноги,
      Календар віддасть свої борги.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    124. ***********
      Не шкодувала ранку: шкрябала і писала,
      Щоб не ставало гірше , втішно пила лате.
      Самбу квітучих клумб - запраним покривалом…
      Ноги , немов колодки, грів сивочубий плед.

      Віддано бігав пес. Скніли від холоду руки,
      А між червоних вишень – люті лежали сніги.
      Червень дзижчав колись, наче веселий трутень,
      Вересень відпускав між кавунів гріхи.

      Хна зіпсувала життя : дні – поруділа торба,
      Билась об стіни лобом між співчуттям сестер,
      Тільки лишились рани ярих лілій тигрових,
      У володіннях Флібаччі – аристократичний маневр.

      Голову аж до сонця! Сонна моя Соломеє,
      Випало жовте листя, наче новий дефолт,
      Комікси мага Манга, вльот поруділа фея,
      День, як дракон, заглядає у почорнілий рот.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. Стихії.

      Ця смаглявка , в якої три ноти смугасті «до»
      Танцювала на вулиці тепле лате латини,
      І здіймалися руки угору: ходи, лише, в мій полон!
      Бачиш, я яка мрійна, половина всього, половинна!
      А пір’їнка надії легенько лягала на кучері пінні,
      І весніла бажанням блаженним край моря: дін-дон…

      Хвилі мили тривоги блондики в зеленій сукні.
      В голові – недоучені ігреки, діти, милий розкручений,
      Попід серцем –розхожені муками кицині кручі.
      Поміж ребрами – квіти горіли пахкими звуками,
      Розкладала себе на слова, на рими й доручення,
      А латина бриніла і плідно у витоки стукала...

      А руда викладачка, у сіточці в стилі «ню»,
      Що цілком, врешті, в тему, де море боронить літо,
      Діставала із пазухи - будду, бруньки і приватні мітли,
      Й шепотіла співуче: стихії землі, і води, і вогню,
      Розіпніться в повітрі, щоб карта упала на квити!
      Щоб тату на тілах віддзеркалила магія лун.

      І зійшлися всі три. Невагомі, п’янкі і блискучо-плинні.
      Море, може, й Карибське послало до них піратів.
      Як змішалися в ньому біляві, руді і чорняві патли,
      З якорів познімались брунатних перлини фрегати,
      Бо лате і латина , а зверху – хай кавова піна!
      Бо гарячих богинь не зачиниш аббатом за грати.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    126. ***********
      А, щоб я не написала, ти мовчатимеш,
      Бо вразливий, як жінка, притому скромна,
      І дивитимешся у мене очима зірчастими
      В кавово-грішну й багатомовну.

      А в коридорах сліпих, в кориді гарячій
      Грона зриватимеш втішних панянок,
      Як обернешся, лелеко незрячий,
      Голову рватиме сіамська рана.

      Очі опустиш , радітимеш з того,
      Що кращий казкар і найліпший клон,
      Тільки на ранок - хітон не Ісуса Бога,
      Я ще учора гадала – клона.

      Стане тобі якось гірко . Полтава
      Чаю заварить , спакує мечі і речі,
      Якби з тобою ходила вродлива правда,
      Восьмим би горлом не мерзла втеча.

      Як би з тобою … А, врешті, хіба важливо,
      Як винороби оголюють сильні ноги…
      Ти, як нуга заліпляєш мені всі жили,
      Я і не знала що лід через тебе човгав.

      Кожна краплина озветься сурмою- струмом,
      Сумом загорне душу, як білий шалик.
      Я у тобі розлечусь на санскритські руни.
      Серце дзвенітиме, наче гірський хрусталик…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    127. ******************
      Море на трьох китах, бриз на твоїх долонях.
      Синій прибій в очах, чайки замість сердець.
      Завтра вже буде осінь –третя від краю доня,
      Пташкою затріпоче в венах твоїх живець.

      Час на прогулянку піде пити саке з Кіото,
      Токіо в вишиванках , милі Сенцуко –юлі...
      Твій фіолетовий день миттю роззявить рота,
      Всім залікує рани , враз зацілує гулі.

      Прийдуть німі і ні: дами в затертих костюмах,
      Юнки в літах індиго ,викупані у вині,
      Рощені індюки ром розпиватимуть в трюмах,
      Випрані селюки , вимащені королі…

      Буде їх, як мурах, а по-зимі – ще більше,
      Море уже не буде лагідним звіром твоїм.
      Зрітимуть, як плоди в черевах жовті вірші.
      Де кровоточить життя, де як мурашник дім.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    128. Сіль і мед.
      Це сонце з тобою погралося в спеку таємну,
      І очі блакитні блищать, як небес бірюза.
      Кокосовим соком стікаєш по скронях таверні,
      Де бриз приголомшливо бризкає голосом щему
      На спогад тобі. Цупка виноградна лоза,

      Де діва низала сон мушель на виткану нитку,
      Де тихий олтар і оранжеві птахи одеж,
      Котилось в мохіто твоє завороження свідка,
      Світанки стояли, як горді йогині . І швидко
      Твій погляд злітав над гірськими царинами веж.

      Лавандовиндові кручі і лаврові віти для тебе,
      Де світ ялівцю й кипарисова квола хода,
      Де юний Персей для тебе вишукував перли,
      І дикий кизил рахували орлиці на зерна,
      Де тіло спіймала у сіті прозора вода.

      І лиш доторкнешся смаглявої вилиці серпня,
      В ній - серпиком місяць і зорі розкидані ниць,
      Я знаю, згадаєш , мідяк в білу піну повернеш,
      І вип'єш текіли із квітки агави. Нестерпно
      Потягнеться думка до жінки із роду правиць.

      Персею тривожно. Незримо поранено душу.
      Посаджено серце на твій абрикосовий клей.
      Він довго досліджував лона потоптаних мушель
      І пахло медами, і морем, і соком із груші.
      Від білої майки, самітнього хлопчика-гей.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    129. Філологиня.
      і які ж порепані, наче яблука печені, п’яти.
      якими городами ходила , філологине?
      щоб зимувати, ламала у кропу зап’ястя,
      потім у банку складала з промінням синім,

      потім дивилася в дзеркало – і не бреше ж!
      наче дівчина, наче й столітня бабця…
      перша огрядність - іще не цілована вежа,
      першопричінність і зболена першопорядність.

      а тут іще пливе по вулиці Анна- Марія…
      у школі була дурепа, а зараз в зеленій сукні,
      і вії, як махаони-гіганти ! О, мама мія!
      і чоловік вигладжує. от вже сука!

      завтра прийдуть уроки , в роки - гіркавість
      осінь прилипне кленовим листочком на ступні,
      а ти ж така, як басейн – хоч бери і плавай!
      в сумці Сосюра латає останні туфлі.

      пішла у мережу інетну мережки збирати.
      редагувала вправно, а тиша гіркла полином
      де вітер куйовдив футболку-червону ватру,
      де чати футболили чемно філологиню.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    130. Освідчення
      це сьоме твоє освідчення, голубе, мій освічений,
      наче свіча засвічена , ревно на світ весь горить.
      коли хвилини злічені - лопаються порічками
      бульби від теплих дощів на голові століть.

      згаяно час на згарищах, реготом гріх повісився,
      ребра у хрестика вишито, мов батьківщини рушник.
      вилиці київських вулиць гнуться знайомими рисами,
      в осінь, яка безжурно горнеться до весни.

      мов із газети складений, у літачка вразливого,
      сів на сердешну стежку сріблястоперий птах,
      дзьобом досвідченим рився між молодими римами,
      і на погоду нила хитра його п’ята.

      сьоме твоє освідчення – голубе мій освідчений,
      пахне солодкими грушами зрадницько: тет-а тет.
      слідчі вмивають руки, свідки на зерна лічені…
      Перше було у парі, перше було ще те.








      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    131. Папороть.
      Це магічний ритуал - вставати вранці,
      Пошепки нести себе до ванної і лити світ на свою голову.
      « Отче Наш, єже єси на небесах…»
      Свята вода дзвенить об судини , дзвенить,
      Затікає у кожну чакру і чаклує невпинно:
      Здоров’я, щастя, любові!
      Здоров’я щастя, любові!
      Здоров’я, щастя, любові!
      И тричі.
      Бо Бог трійцю любить, а я люблю тебе.

      Тому виливаю нашептаний заворожений простір варіантів на тіло , кольору слонової кості.
      (От би вже загоріти!)
      І йду за тобою сліпо , куди поведеш до Таїланду, Індії, чи Шрі –Ланки.
      Мій Бог – твій Бог , хай і курячий…
      Харе Крішна Харе Крішна
      Крішна, Крішна
      Рама Рама…

      Це священний ритуал - відламувати для тебе гілочку своєї харизми,схожу на сакуру.
      Солодку , як шербет, і щербату, як глиняні горщики у старої бабусі,
      Де метелики сну сідають мені й тобі на тичинки сердець,
      І сердяться бо не спиться їм від зваби тіла , що застібнуто у тобі небом на блискавку.

      Це космічний ритуал - посміхатися зранку очима,
      І ридати від захоплення.
      Під вечір діаманти спокуси заблищать під віями
      І повіє дощем очищення.
      Під вечір заблукає вечірня зоря і зорітиме у сузір’ї Оріона
      Скоро, вже скоро арії крила розплавлять…
      Злови мене, бо украдуть!
      І не буде кому танцювати блакитним лотосом
      На спині Гімалаїв у форматі три-д.

      Народи змішалися у нас,як меди у чаях.
      Зачаяно медвяна жінка на таці з інею
      ( Де він, на нашу голову узявся улітку?)
      Кохається з тобою, як голуби по десять разів на день,
      Поки голубить бажання таємницю
      Бути пелюсткою у полум’ї.

      Це рідний ритуал - вставати вранці,
      Пошепки нести себе до ванної і лити світ на свою голову.
      " Отче Наш, єже єси на небесах…»
      Свята вода дзвенить об судини , дзвенить,
      Затікає у кожну чакру і чаклує невпинно:
      Здоров’я, щастя, любові!
      Здоров’я щастя, любові!
      Здоров’я, щастя, любові!
      И тричі, аж зациклює…
      Бо Бог трійцю любить, а я люблю тебе.
      -Що то принесла, люба?
      -Спи, цікавий.
      ПАПОРОТЬ.
      І словом, і духом, і тілом жив будь!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    132. На ранок.
      втомлена, наче « Ніжна ніч» у Фіцджеральда,
      де згубила підбори, фламенко розбуджена,
      феєрична красуня із синіми ружами,
      може, Ганна, Олена , хотілось би Мелані…
      у якої корона на гріх перемелена,
      і горіхи у пелені сміхом застуджені.

      на желейному торті задмухує свічечки,
      і бажання гаптує : аби не забути,
      животіння і грошей, дитину у лютому,
      хоча люто це і потрібно посвідчення,
      що не сама, хоч не дівкою вінчана,
      адреналіном на срібному блюді.

      не забула?
      все супер!
      криштальний келих
      аж до денця допитий,
      а буде недобре,
      то вже завтра, моя наймиліша , кобро!
      лід прозорий на мізках твоєї постелі,
      аспірин розмішає Тереза – стеля.
      терези на вечерю подарують море.

      хтось стихійно роздягне ножами насмішки.
      хтось згадає твоє очманіле сальто!
      демонструючи вік на газетних шпальтах,
      чортеня галасливе цілуватиме ніжки,
      і об пера совині чесатиме ріжки,
      як покотиться глоткою сіра галька…

      Червень , 2010 р.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    133. Прозаїчне.
      Києве-братику, пахнеш трамваєм розпеченим,
      Чаєм китайським і літом із теплими зливами.
      Дядько-скрипар напустив моногамію вечора,
      Плечі нам пестив очима –терновими-сливами.

      Змелено мливо –в слова , біографії, профілі,
      Рими затерті, неначе млинці не домішані.
      Графіті стін віддзеркалює впевнено: «профі» ми,
      Дзенькає в серце довершене досвідом рішення.

      Заслані воїни, втомлені зброєю витоки.
      Соті жалі, за три постріли –першорозкаяння.
      Сонце злизало з провулків закохані постаті,
      Що засихали в квартирах трояндами чайними.

      Горді уста, наче пам’ятка модного хроносу,
      Маківка серця розпукла криваво і голосно.
      Ангельські крила прибито на шостому поверсі,
      Тануть тобою солодким ріжком із Макдональсу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    134. Чашка.
      із глека білої глини лив ти воду до чашки,
      і проливалась розмова повінню через край.
      через три довгих роки – очі – зелені фісташки.
      вії пухнасті злітали , висли ж, мов гирі, тяжко -
      от ти який колючий - відчаю- самурай.

      блюдце залито вщент, істин персидський килим.
      дивний ручай зміїться під босоногий світ…
      годі, вже водопаду із кислуватим стилем!
      глянь - ліхтарями в серці краплі жалю застигли,
      коли приніс науку, - дай скуштувати плід.

      чашка – це ти моя пташко, повінь – твоя уява,
      скільки не лий уроків, місце їм – з криги дім.
      треба звільнити душу під зеленаві трави,
      де діаманти немиті довгі роки без оправи,
      вислизнуть на волосся плавним життям своїм.

      викинь турботу-поспіх, наче торбину драну,
      йди собі стежкою мрії й зорі складай до грудей,
      вільно вдихнувши повітря з неба свого екрану,
      станеш, як дикий лотос, і зарубцюється рана ,
      вирине мирний голуб духом нових ідей.


      Вербна неділя. 2010року.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    135. Коли долюляєш.)
      Витерла хусткою неба втому твою сердешну,
      Випила, аж до денця серця твого самоту,
      Ангеле , мій тутешній , риси твої плету,
      І відповзають в кутки тіні незримих спокут,
      Випнувши срібні хребти, наче рибини із верші.

      Люляй своє людинне на камінцях початку,
      Цупко тримають лещата в юрбищі неприкаяних,
      Коли співатиме скрипка, душу візьми покраяну.
      Вивернеш милу посмішку у виноград попалений -
      Плітка сховає носа в складках плаща нащадків.

      Висвятиш, знаю, виліпиш, наче із глини глека…
      Легко лілеї лягають на п’яльці чумацького часу,
      Пальцями на обличчі тчеш з діамантів прикраси,
      Хто ти , мій ангеле?
      Зодчий, чи одноокий блазень?

      За океани летять зимніх освідчень лелеки.
      Ти їх лови, лови!
      Ти їх не руш, не руш!
      Сумно Снігуроньці нині від кашлю китайських віял.
      Топляться, мов у дурмані пальці у косах надії ,
      І набуває сили нова епоха Баха…
      Коли ж заблудиться серце - меч рубоне одним махом!
      Та в босоніжках спокою білі пливуть береги…

      Лиш бережи себе,
      Лише себе бережи!
      Коли долюляєш , леле,
      Цукром замруть сніги…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    136. Поетка.
      Ти читала натхненно, переплівши живицею душу,
      І наосліп махали в зіницях загострені жала мечів,
      Коли дядько мороз горловину повітрям задушить,
      Помовчиш вже тоді.
      Час прийшов, то не гордуй – кричи!
      Випускай з ярих уст білі спалахи гойної ружі.

      І ридай тонкослізно дощами по бровах студентів,
      Щоб мурашки по шкірі, щоб знали, яка ж ти різка!
      Миші – коні гривасті, з гарбуза - королівська карета,
      І слова зорепадять із уст, та чекають ножі різника,
      У твоєму нутрі перерощена в жито, Джульєто!

      Білосніжне волосся розпутає сонячний спалах довіри,
      Та ні миті спочинку!
      Без рими гарцює епоха твоя.
      Злизуй кожну усмішку, що мліє солодким пломбіром.
      Гідно оплески глушать, шокуючи ритмом вбрання,
      Що прилипло до вен твоїх вишитим орієнтиром.

      А тоді принесеться рядами пригнічений сорому гул,
      А троянди зів’яли...
      Тому й розквітають гранітні гербери,
      І гербарій із віршів ловили грудневі вітри нальоту -
      Голограмами рими ювелірно нанизані в ниточки перлів.
      Завтра випита вся пригадаєш, як вечір кричав :
      Іt is cool!




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    137. Леви .
      Як труїли усі разом ненароджене немовля семимісяця,
      Як втиралися в трави домашні, а тоді пускались на лови.
      Це мистецтво, мій милий Боже,
      Межи трьох беріз не повіситись.
      Поки совісті катма -
      Катам годі щось воркувати, голубе…

      Леви ходять з левицями кручами і боргам заглядають в брови…

      Полювали по-королівськи і плювались брехнею знову,
      Залишаючись ні причому водограєм бронзово- борзовим.
      Сірка жовта, як перепона, на полтавськім смичку Гаврошевім .
      Хіт-паради цинічних екзаменів прилипали шматками погроз.

      Леви ходять з левицями гордо між гробками руїн неврозу…

      Коли нудили всі жінки з животами на от народження,
      Коли муляли постоли благородності вод на Йордані,
      Що ти зробиш, як скалка в оці, і сміттям роти запорошено?
      І докупи не зшити совістям кілограми живучих ранок.

      Леви ходять з левицями тінями, полотном головного екрану…

      У кав’ярянях - кава по- львівські та коньяк в поминальній чарці,
      Та не ставиться свічка тернова,
      Лише хрестик кленовий з кілочка.
      Ти б сходила вночі на сповідь між морфемним димомком цигарки,
      Ну, яка ж ти царівна-жаба?
      Мама кажуть, що суча дочка.

      Леви зірвуть із тебе німба, а левиці всі ягоди вовчі…





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    138. Стеля.
      погляд з-під брів синьою плине водою
      пересніжило до краю а чого не питай
      клацнули двері зубами щулиться скромна хода
      з грішного светра сумління душу до киш вивертає
      там де вели нас обох будні до водопою

      не булавою блудним жалом булавки
      спідтишка підкрадалася сварка на чорних лапах
      ми прозрівали гніздами мов одноногі чаплі
      ми відпивали пробуджено першоетапні краплі
      левами доплітались під оптимізм заправок

      аналізуючи постріли в норах скляних вагонів
      брали на мушку радощі , пустощів первоцвіт,
      та зішкрібала гідність із слова гнилий наліт
      бо між камінням коштовним крайнощів короїд
      наше з’їдав коріння на ерогенних зонах

      лише на трьох китах молочна стоїть тареля
      стане розуму вперше вдягти порцелянові плечі
      в жовтій кульбабі квартири тануть морозивом речі
      і проковтнуло образу друге сузір’я малечі
      ранок з оливковим смаком гордо тримає стеля



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    139. На горошині.
      безіменно гралися навзаєм, розсипалися в кулуарах горохом.
      ще з гороха царя тандем їхніх дотиків грівся потроху.
      а полин перезрів – от дурний!
      принесіть медовухи до столу!
      бо медвяні волхвів дари попідшкірно пливуть угору.

      він із неї виціджував крик, плавні рими пускав на мотузки.
      лебеділа вона: гріши! хоч до осуду, хоч до розпусти!
      хоч осокою всю засічи, хоч осотом стели між галасом!
      міжхребетна хода руки в очі кидалась киснем ярості.

      ніч в панчохах мережаних снів виплітала свої закони:
      він у неї зорею між брів, тільки ж спатиме не пригорнена…
      чи й до ранку не стулить очей – кораблями сердечні шати
      попливуть по судинах свічей, мов криваві річки у Татри.

      третій зайвий завиє вовком, сигаретним вдавившись димом,
      мідяками безтямних кроків - завтра стріне ворожку-зиму.
      та йому перекаже :віруй ! Перемелиться – буде борошно, -
      серед посмішки перевтілення і на бал переправ запрошено -
      хай залишаться молодими!

      так ото й бережуть по-черзі, накрутивши на груди, як хустку,
      а вона - солов'їною музикою , і лускою з русальних галузок
      опадає на тіні обох.

      між бузками гріховної пустки
      під периною мостять горох…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    140. Плюс і мінус.
      накоси мені накоси васильків з-під рудої коси,
      хай тобі буде пахко до згуби між малинові голоси.
      метушаться твої посли - бусол- будень і ніж сопілки.
      я стояла , як сніг сумна - гола правда під образи.
      оберталась з морозу паром, хоч до серця мене просив.

      там у тебе такі дива… у собі ще не розібрався,
      де ослушниці ковила – там і коні на щедропашні.
      пощедруй мені, пощедруй, посівай прямо в постіль гаєм,
      я тебе у рядки поскладаю , і готичні кантати башти,
      де горгон смолоскипи палають, стануть пеклом мені і раєм.

      я караю себе й караю, визволяй, уже, коли можеш…
      сукню сакури кров’ ю краю, і думки випасаю з грошей.
      ти загубишся в них, як гребінь, у густому вогні волосся.
      із м’якушки глевкого хліба - не ліпи мені фраз порожніх.
      васильками запахло в небі ,але це– тобі не допоможе…

      а ти кажеш ми полюси – плюс і мінус – мінливі діти.
      загортай мене , хоч у дим, бо кудись ,таки, маєш діти:
      лоскотливу мою ходу, бірюзових очей примхливість,
      але план твій диктує гру на гербер прапори досвітні…
      підіпри мене мудрим війтом, повтори мені, що красива!

      Накоси мені, накоси , васильків з-під рудої коси.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    141. Гадання.


      Наговорилися…
      Мов свіжого повітря проковтнули.
      Дзвоник-сміх…
      І так взаємно рибка золота заграла срібним трИзубом хвоста.
      Рядком хвилястим пуля голосна нам розідрала острівець вікна...
      Тепер лиш жити, без багна й намулу, вже не шкодуючи до рим
      Шовкових ніг.

      І ще бажання стиглі, як у всіх, про наше: про жіноче і дівоче -
      Цей чобіток жбурляти серед ночі, гадаючи, куди ж він упаде?
      До того, чи до цього?
      Сміятися квітково, бо усі вони - годинники пісочні-
      Твій чоловік, і мій, як бусол-будень: футболу свист і східне карате.

      Усе не те, сестричко, все не те…
      Ми так стараннО нанизали слово.
      На кінський волос .
      Рвать-не розірвать ці жовті буси й пагони мовчання!
      Та рибка золота дзеркальне скло натерла, мов господиня літом тонкобровим.
      І ця тернина терпкої розмови нам стала шляхом нового єднання.

      То ж засмакуй пташине молоко з моїх долоней.
      Ходи у гості, - в мене син і доня.
      І чародійне зілля на столі, стоїть не в’яне .
      І рушник з півнями
      На сестру чекає.
      А між кисільних берегів безсоння розчиниться любов у ритмі джайву .
      Хай на прощання - листя чайне потоне в білій заводі світання
      Русальськими дивами.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    142. Маргарита.
      Ці притихлі сніжинки мовчанням течуть під шкіру.
      Шкірить пащу зима , видихаючи струму холод.
      Причепити рожеву троянду думкам між горло,
      Щоб у горщиках душ виростала стрімка довіра.

      Щоб Андріївська церква пливла під різдвяну зірку.
      Щоб було білосніжно у храмах людського світла,
      Загорнувшись у хутро, магічна прийшла Маргарита,
      Майстер губу копилив , криштальні збирав опилки.

      Поміж ними була її ніжність у ножнах і сизі пера.
      Синій танець дощу , і гарячий узвар із родзинок,
      Він їй був, як струна, вона грала на ньому плинко,
      І пилинки здувала з старих пожовтілих перлів.

      Ці листки , де із рим виноград виростає божий
      Відпивати повільно і ліпити на серце пластир…

      Пригортатись медами слів
      В медоносні долоні Майстра,
      Бо вже скоро зупинка –
      МЕТРО : Контрактова площа…








      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    143. Яблуневий сад.
      Холоди розстелили ряднини картатого снігу
      По садку. Любий татку, присядь, розкажи мені щось…
      Кажеш, зими маліють у світлі медових свічок?
      Кажеш, чув як підсніжні струмки заливалися сміхом?

      Кажеш, все оживе навесні… І не сльози старечі,
      а весна проступає крізь шкіру? Скуйовджений дім
      за місточком, що тінь його батькові сіла на плечі,
      все такий же великий, як серце, що б’ється у нім.

      Тато гладить волосся і каже: розумниця, доню.
      Сонце гріє ще сонні барвінки під темним вікном.
      Лютий пахне любистком густим і п’янким тютюном,
      І благенька пір’їнка покою лягає на скроні.

      Знаєш, тату, я ще бережу м’ятні в’язки пісень,
      І співаю їх дітям, і яблука п’яні малюю…
      Часом хочеться чути їх запах, і, знаєш, я чую.
      Так, неначе у тепле дитинство вернулась на день.

      Ми повернемось, таточку, певно, до яблучних свят.
      Ти плекай виногради, плети каруселі з лозиння.
      Хай заграють в смарагдовім листі, мов райдужні вина,
      Три щасливих обличчя солодких твоїх онучат.









      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    144. Дорога додому.
      Ступаючи обережно, неначе на полюванні,
      Бо сльози замерзли на віях, бо віхола-зорепад.
      І страшно тонким підборам до крику і до зітхання
      Ступати на кляту кригу - і дрібно , і невпопад.

      А світ облітає пелюстками і білогривим груднем,
      І гуснуть повільно вулиці повінню пишних снігів.
      А в пащах холодних міст колії руки студять.
      Лиш десять лишилося днів до новорічних див.

      Вечір приходить рано з гойним котом і чаєм,
      Між макраме сніжинок і пульсами ліхтарів.
      Як себе донесеш по сліду слизького відчаю?
      Гойя! Дивись не гепнись між межичасся брів.

      Наче у сітях рибка, – жінка у ситім снігові.
      Ластиться ластовинням морок, морока, мороз…
      Мінус тринадцять хутко звіром під ноги плигає,
      І не врятує транспорт – проза з найглибших проз.

      Врешті, коли, розмазано туш і образа душить
      Десь на порозі у вечора з чаєм і гойним котом,
      Ти чобітки стягаєш . Пахне лавандово-ружано:
      Килиму мідна шкірка , дому живильне тепло.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    145. Сині троянди.
      синьоокі троянди, побризкані хвилями моря,
      розідрали долоні, шипами, чи ликом різким,
      наче люди стоять, і голівки складають долі
      у зими на причасті, де біла метелиця солі
      приголубить пелюстки, і знову залишить нічим.

      а під фарбою синьки – бунтують кремові вени,
      бо залишилось квилить хвилину, годину, чи день.
      терпеливі троянди, забризкано в пил теревеней
      де ошатна торгашка, як клоун на пізній арені,
      здивувала юрбу, трояндово-синім дощем.

      ти приніс їх учора, радіючи диво-дарунку,
      в них примерзли сердечка до блистівок із мішури,
      і вони поскидали від болю мальвінні перуки,
      і текли пеленою їх фарбою втомлені руки,
      а тоді розпливались по ванні, як вбиті щури.

      а на ранок між водами мертво-джакузного Стіксу
      мерехтіли бутони у сукнях розкішних «шампань».
      ще гарніші, ніж сині, - повмивані одаліски,
      що пили трубні роси, як добре настояне віскі,
      залишаючи людям мільйони роз'ятрених ран.







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    146. Сину, ходімо до Нарнії.
      Сину, ходімо до Нарнії,
      Травнями, стежками плавними,
      Крізь шафу усіх сподівань.

      Ходімо, мій принце, до Нарнії,
      Бери всіх сестер …
      Давніми
      Сповіданнями злітань
      Зустріне нас лев превсюдності ,
      І гордо сльозами людяними
      Розколе магічний стіл.

      Мій принце, нап’ємося мужності.
      Осядем терпіннями дужими
      І вип’ємо щастя навпіл!

      Хай зібгане люттю золото,
      Що вчинком підступним колоте,
      Розсиплеться на друзки,

      Наругу лихого погляду,
      У зла шкарлупу обгорнуте,
      Розірвемо на шматки!

      І знатиме сфера інтимності,
      У братсько-сестринській родинності,
      Що разом - підкрилля ми!

      А син аж висвиснув обширом -
      І в руку упхнувши прожите :
      -Ти, мамо, назад верни,
      І знай – ми твої сини.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    147. Для Єви.
      чи фоліанти книг з рожевими фламінго,
      чи флейти ніжний спів, чи фрейліни казок,
      тече між пальців світ- оранжевий пісок,
      прозорий голос джинсового Стінга.

      у нашому з тобою грудорадні,
      де топлять сильно, аж любові душно,
      до тебе тулять тулуби і душі
      цей котик- братик, лялька, котра Барбі.

      це ж так природньо - з вирію до виру
      кумедних фраз, ведмедиків з піжами.
      дрімає вечір карооким шармом,
      шаріються три кроки до довіри.

      погладиш білі кіски в надвечірок,
      поглянеш , мов доросла, бо характер.
      на вічне щастя і за звичну плату
      плете нам колискові кіт чеширський.

      і Муха – цокотуха шпарко цокає,
      і сон із вікон лізе в кожну шпарку.
      безсонні парки, каруселі – шкапи -
      все буде завтра на верхівці року.

      сніги , сніги, ялиці божий запах.
      складуться в лоскіт ласок щирі пазли,
      і ласкою в кубельце добра казка,
      і прийде сонях – сон на задніх лапах.

      і так прийдешнє мелене у мливо,
      рідненька білочка із золотим горішком,
      і мама з татом гріють спільне ліжко,
      де правиш ти ,
      як ,балерина- прима...






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    148. Егей, мачо...
      Не твоя …
      І виною розпорює груди.
      Пам’ять тліє бажанням:, ти морем їй ліг би до ніг,
      Перса перших красунь цілував п’янооко , облудо,
      А до неї одної і погляд торкнути не зміг.

      Наче птах,
      Що з варяг повертається в греки
      І гірчіть самота на її ледь рожевих устах.
      Сміх – тонкий, наче дзвоник -це твої дорогі еполети.
      Ти ув’яз в ній по вуха .
      Ти небом її проростав.

      Твоя краща...
      Сорчка відпахла жасмином,
      У вагони МЕТРО залітають останні слова,
      А вона піднімає на руки серпневі вітри і сина,
      А по серцю росте трава,
      По тобі вже росте трава.

      В’яже гори тібетські на спицях блакитних галактик,
      Гальку сіє в пісок і розносить в пустині життя.
      Бо вона Галатея.
      І в ній твій малесенький клаптик,
      Що боги відчепили пінцетом з чужого ребра.

      Ії голос заносить...
      Мов попіл найбільших вулканів.
      Шелестить, шелестить, як на вушко - навушники мушль.
      Ти спочинь, не дурій.
      Хай іі семиструнна гітара
      Витягає на сушу спокою червоне намисто із руж.

      Егей, мачо!
      Як дишеш ти – рвучко, і тореадорно,
      Урбаністика міста і листя на першім снігу.
      А вона полетіла ... І крутиш ночами ти порно
      У хрущівській квартирі, де роги оленя й рагу.

      Її фартух і досі злить погляд, і голену душу...
      Cтереже молоко між футболами і дежавю...
      Лише кинуті перли, пропахлі солодкими грушами
      Відсвяткують з тобою взаємоприсутню біду.

      2009



      Коментарі (37)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    149. Дивні люди
      " у парі усмішка й сльоза,
      що вирвати вона не знає
      у Данко серце чи у Кая..."
      О. Пашук.


      щемлять у серці дивні люди,
      лаштують чергування судні,
      і дай їм Бог , і дай їм Бог.
      сміються з бісенят маленьких,
      що мружать очки срібнолико,
      і ауру смішну і дику
      втискають в правила благенькі.

      як в декольте думок не плутай,
      та не зав’ яжеш слову руки,
      устам не вивісиш замок.
      а замок, де чи Кай, чи Каїн,
      оберігаючи карає,
      де музи балуються чаєм,
      і чайки зойком зошит крають -

      стоїть вмурований у світ
      стоїть і дише - хлороїд,
      аж зірка скотиться на хрестик,
      і п’ять перлинних ритуалів
      зійдуть , як сонце , поміж кіс
      на ще непізнані причали…
      й чаїнка в океанах сліз.

      які засохнуть в білу манку
      їх злижуть люті пуританки
      мізерних містик і оман.
      і манна, наче мавританка,
      скелет схова свій за куліси.
      смакує нині серцем Данко
      кактусорукий Містер Твістер.

      а ти мовчиш, мовчиш і дишеш,
      як замок з льоду. ..Вірші ніжно.
      немов гадання плем'я майя,
      майнуть на Київ і Париж,
      слухняним дзвоном облітають.
      між серцем – ніж…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    150. Два ангели.
      Два ангели схилились над тобою,
      І зберігають твій тендітний сон.
      І теплим молоком біжить дорога,
      І колискова, наче камертон,
      І плоть , і кров дитячу заспокоїть.
      Два ангели даровані від Бога…

      Рожева п’ятка заворожить душі
      Двох ангелів, що з простирадел крил
      Тебе зробили ружою вітрів.

      Пелюшки із пір’їнок… Ангел – Мама:
      Тобі постелить вишитий рушник,
      І перший крок , неначе вхід до раю,
      І перший злет бажання до зірок,
      І мови кредоносної квітник
      Вона тобі під серце загортає.

      Два ангели дарують жбанки ласки,
      І ласощі дощів, і поцілунків лоскіт,
      І шепіт найріднішої підказки…

      Твій ангел другий – ясне сонце Тато:
      Світ подарує на долонях мужніх,
      Пробудить в тобі справжнє перше я.
      І побудує істини потужні,
      Допоки плід на гілці очки мружить
      Дорогоцінні татові знання.

      Два ангели творили чудеса.
      Чесали кучері й потилицю чесали,
      А час летів, а часу було мало…

      Ти їх обрав, то ж і прийми, дитятко,
      Ці дотики тепла й довічної любові,
      Що жовтим батиком на чисту сходить воду..

      Два ангели … Два виміри терпіння,
      Яким тремтить душа червоними півнями
      Твого життя.
      Це рідні тато й мама.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    151. Шахова королева.
      У тебе сьогодні оновлена шкіра,
      Нова філософія першого звіра,
      Життя – королівський стиль.
      Неначе у шахи, ти граєш із Богом,
      Пливе чорно-біла, клітинна дорога
      Зпід ніжок струнких, як мотиль.

      Спочатку пішак ти і пушечне м’ясо,
      Одна з багатьох, хто вклоняється часто,
      І носить сіренький піджак.
      Болючо нагайкою стьобає плітка,
      І очі сльозяться, неначе в сирітки,
      І все у житті не так.

      Твоє завдання уперед по клітинках.
      Остання лінійка - для мудрої жінки,
      Де ти королева вже.
      Який в тебе захист – чи ферзь, чи коник,
      Жертовний вогонь їх утробу зломить,
      Ти лиш усміхнешся: « Невже?»

      Ти правила гри пізнаєш потихеньку,
      І наче гросмейстер, ходи витребеньок
      Спочатку до heppi end.
      Не раз розіб’єш соромливі коліна -
      Тотожньо розбою від Тарантіно,
      Й розірвеш серця жоржет.

      І партія перша, і партія п’ята,
      І партія бою тече стодесята,
      І ось перемоги мить.
      Солодка, як цукор, медова хвилина,
      Бо ти враз змінила і статус, і чина,
      - Гей, ляльо, тебе навчить?

      Ти – загадка жінка, ти мрієш метою,
      Твоя наполегливість є золотою,
      І символ твій – сонячний лев.
      Бо мало вродливої посмішки стерва,
      Для того, щоб лицарі мліли і перли
      На шиях у королев.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    152. Моє серце, або лист до..
      Як тобі, моє серце?Як тобі там живеться?
      Кажеш ,ти перший янгол в Бога на небесах,
      Кажеш, що білі крильця вчора обмив в озерцях –
      То ж були мамині очі – рідна у них роса.
      Пух по пір’їнці падав, пух, наче сніг з тополі,
      Літо - плакуче нині, скошено з неба зорі.

      Кажеш , що бантика клаптик тре знахабніло ручку,
      Кажеш, що зливи не буде, а лиш кантати спек.
      Бог – сивочубий дядя - клаца гріхів карлючки
      На ноутбук причасть, - довгий на віру чек.
      Клаптик здери, моє серце, він не від вашого світу,
      Німбик - коханій голівці . Мамі – прогіркле повітря…

      Як там у нас? Як завжди . Брат твій братки збирає,
      Рідна сестра танцює в тата на голові.
      Троя горить у Львові , тошно від Менелая,
      І загорітись хочеться першій оцій траві.
      Так, я сумую, серце. Зморшки гардин на вікнах .
      Никну останнім звуком, мучуся псевдоніком.

      Тато нам каже казку, мудру співа колискову -
      Там тобі, серце , видно сакуру наших живінь?
      Я все нижу намисто з вовчої ягоди слова,
      Стала така спокійна, наче не я ,а тінь.
      В серці безжальні олені , кава та прісна преса,
      Крона твоя оливова громом між піднебесся.

      Кажеш, тобі пора вже , сиплеться пір’я в руки,
      Біле і аж шовкове, мов пелюстки ромашок.
      Де ж ти там? В ребрах хмар Баху відкручуєш вуха?...
      Я принесу твій светрик... Ти залетиш поважно…
      Тільки, не кидай, серце, рід свій напризволяще?
      Прощене, чи непрощенне часу стирати важче…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    153. Лінзи.
      Шукаємо на килимі совісті лінзи прозріння...
      Так і не знайшли.
      Чи не з"їла пташка, у дзьобику якої
      Червона вишенька отрути ?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    154. Лиси.
      В цім клубочку сплеся вся туга. Печаль озимна...
      Ні горбочка,ні хрестика. Спогад-роздертий клапоть.
      Коли б вмила, то плакала б ...Голос м' який , як вата,
      Шепотів чорнокрижно: спинися , моя дитино.
      Я ж , як дошка, потріскана – невтесане Буратіно!

      А він в лоні колесиком, мій акваріум з рибкою,
      Пальцем тиче в живіт, а по небу пострижені сови,
      Бо було ж уже - кров'ю харкнув в обличчя свідкам,
      Ну і ти вже не жінка, а сходинка в порожнину.
      На тім світі світи, бо нащо йому добрі люди...

      Бо нема його. Ручки , ніжки і перфоратор,
      І голівка лежала чорнява в клінічній мисці.
      Будуть лиси ходити, торкати мій всесвіт лисий,
      І вплітати божих корівок між білі патли,
      Розірве молоком на частини стоградусні груди.

      Адекватною до відроджень я вже не буду,
      А луска хрипоти опаде, як колюча крига,
      Коли бавились в смерть - заніміло чоло повітря.
      Я стою тепер... Бачу, ті самі маячать люди,
      І несуть своїм дитинчатам сонця достиглі.

      В черепашкових панцир-будинках і навушниках.
      Наливай...
      Схлипом литиметься горілка,
      А думки знахабнілі рудіють -шастливі білки:
      Домальвують в горловині розпуки смужки...
      -Пити будеш?
      - Пити ?
      -За нього ? Буду.

      Хмари крапають сином . Тяжкі мов свинець, повіки
      Просівають земельку мертву гульвіси-будня.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    155. Переконання життям.
      " Дихати"
      Ко СеРж.


      Дихати!
      Переливати кисневі перли атомів у легені мегаполісів!
      Дихати!
      Чавити голими ногами свіжий виноградний сік !
      Ликами хмар, наче перед заняттями йогою,
      Вільно вбирати кожен бажаний збіг.
      Дихати!
      Не мити діаманти у вонючій Америці,
      Не нумерувати канонади днів і вихідні.
      Просто ,бігти до того, хто носить звичайні кросівки!
      І не сказати із зайвих гордощів мозгординне : Ні.
      Дихати!
      Нео!
      Дихати!
      Квітами на вікні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    156. Сповідь Ганнусі.

      Привіталась Ганнуся і тихо присіла на лаву,
      Де тепер її космос, що коси розчісує ніжно.
      Ти поглянь, тільки глянь, як довкола грайливо і вічно!
      – Щоб Купава подихав, я з космосу – тілом у трави...

      Цей асфальт, це каміння, цей погляд байдужий і гострий.
      Що до вроків мені, як прозріння відбудеться скоро?
      Я вже звикла: вдих – видих… І квіти тут штучні і гості,
      А вжахнутися гострого – сором, який же це сором!

      Тільки сльози блакитні впадуть у долоні байдуже.
      Тільки очі поблякнуть, неначе розбитий ліхтарик.
      Ці долоні – запестять, ці стегна у шалі – задушать,
      Ця дурна – пожаліє й ніколи тебе не насварить…

      Я вернуся на землю. Чи очі мені розбинтують?
      Янгол помсти – любов – намалює строкатий рум’янець.
      Задихнуся цим щемом, ковтну його весь, ніби кулю!
      .Ну, Ганнусю, привіт.
      Пригостись зі святого Грааля.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    157. Медитації перетікання.
      І все...
      Як брязкальце об землю, впаду і стихну навесні.
      Розправлю льолю, як для свята, і люлі- люлі, малюки.
      Дві маківки, два повних маки, а третій бачила у сні,
      В малиннім сні
      Ріки.

      І спиться довше і ласкаво ласунка мамина смішить.
      І житній хліб , і лікар Жить свої малює панорами,
      Бо будеш мама. Знову мама… Розквітне абрикосом віть,
      Хоча і нова - така ж сама
      Взірцем століть.

      Стіжок, стіжок- зигзиця -голка –злітає хрестиком на льон.
      На вишиванці – виснуть вишні,
      А долі - гепають та – рам!
      І ллється ласкою на плечі цих рученят в'язкий полон. -
      Дін- дон, дін- дон,
      Бім- бом – бім- бом.
      -Це нам ?
      -Це вам…

      -Це, мамо, книжка: «Гаррі Поттер» - я прочитав його усоте.
      - Моя, моя ! Я – ляля Ева! У королівни королева …
      По підвіконню бродить казка по вусах золотого лева,
      І у вікно летять дерева,
      Мов бджоли в соти.

      Коли ж таємно ворухнеться нове життя на весь живіт,
      Живиця пахне на весь світ і залоскоче шепіт горло.
      Рука закриє і погладить своє маленьке люлеладо.
      Бузковим спалахом суцвіть
      Докреслить коло...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25