Ми з дитинства звикали вважати Вітчизну раєм,
І навчились любити її гіркуватий дим.
Та, на жаль, ми тепер до реалій нових звикаєм –
Сімферополь не наш, Севастополь не наш і Крим.

А тепер ще Донецьк і частково Луганськ – звикаєм…
І що добкіни в Раді, і “іже із ними” теж.
Ми звикаєм до того, що нас усіх не зливають,
“Ополчéнці” говорим – ну як іще їх назвеш?

Ми звикаєм до всього – що в нас керівництво сите,
До брехні теж звикаєм – нас дурено вже не раз.
Ми звикаєм щоденно двохсоті свої хоронити,
І звикаєм платити одвічні борги за газ.

Що гарантії в світі, звикаєм, нічого не значать,
І звикаєм АТО називати страшну війну.
Ми звикаєм до дивних там, нагорі, призначень,
І звикаєм платити за це немалу ціну.

Ще звикаєм до того, що снайпер невинен наче,
Той що там на Майдані впритул у людей стріляв.
Та хіба то дощі? То Сотня Небесна плаче,
Теж звикає приймати щоденно до свóїх лав.

Ми звикаєм казати – Дебальцеве в нас, як Крути,
І не дати пожертву на військо – великий гріх.
Ми звикаєм трьохсотих на другий вже день забути,
І торгуємо з ворогом, тим, що калічив їх…

Ми звикаєм надіятись – виберем нині путнє,
Чи наступного разу, якщо не вдалось тепер,
Ми звикаєм дивитись, як кернеси ржуть на кутні,
Ми звикаєм , що з них ніхто від ганьби не вмер.

Ми звикаєм до братніх гуманітарних конвоїв,
І вони теж звикають, і їздять, де хочуть, в нас.
Ми звикаєм до правди, яку наче хтось роздвоїв,
Скільки можна звикати? І де той в пустелі глас?

Ми не будемо більше на біле казати чорне,
Ми не маємо права – у нас ще кровить із ран…
Ми в Європу йдемо – і Європа колись пригорне,
І нема вороття – бо так заповів Майдан!


1.11.2014