Щось таке ось вийшло для початку (Див угорі)

Словом, попри все сказане вище, неясний початок лине в іще більш неясне закінчення - еротичного спрямування.

Фактично еротичний джаз,
тримайте ритм і проявляйте клас. :)


Наш Декамерон (очима Г.Маньєриста)

І ось уже зацикали цикади, і бджоли зникли, небо потемніло, і з річки виплюснувшись, фавни і наяди, зібралися довкола вогнища так тісно, що і баранчик з'ївся непомітно, вино ж торкнулося усіх привітно, мов повернулися часи Елади!

Оксанко, класно, - та шепочу прямо в груди,
бо налякала ти усіх, геть страхопуди!
І так декламувала пристрасно, що зорі
спустились нижче - глянути, що буде!..


Таки злякала всіх - позамовкали, і зуби стукотять, чи ж то бокали?

А скільки нас, цікаво, раз, два, три ... п'ять, сім, ні дев'ять - не замало? :)

Ось вона правда життя, Оксанко, так? Не завжди все складається оптимально. Можливо у вас, красунь, все красивіше, а ось у нас, чоловіків буває по-різному.
Я розповім невеличку історію зі свого далекого минулого - коли долі зіштовхувалися носиками і навіть до ліжка не дійшло, хоча... :)

. Дослідження власної ненормальності
Plf'nmcz - Вересень 2003/
На мотиви Адріано Челентано "Vivrò per lei"

Я ненормальний - ці підозри насправді з'явилися в мене тоді, коли, підхопивши дітей, від мене пішла люба дружина. Не скажу, що я ніколи не чував про свою ненормальність. Люба Муттер, наприклад, свої настанови щодо мого життя завжди закінчує схожими висновками. Але хто ж відноситься серйозно до таких чуттєвих маминих слів? А даремно. Бо факти перед очима і Дружина реалізувала свої безумовні права вибору. Перед цим вона, щоправда, говорила про місцевий рагульский бомонд і небомонд, що нищить це дивне місто, а також її, а також її дітей, в розумінні моїх теж, а тобі, себто мені, не жаль... Потім про пісочниці, гойдалки, дерева, парки, квіти, під'їзди, про все те, що називається практичними проявами любові до батьківщини і навзаєм. Одначе, так як вона, три роки назад, вже говорила і робила те саме, я, в основному, помовкував - лівим вказівним показуючи на промосковську радянщину, а правим - на неукраїнську владу в Бегемотії. Cподівався, що цього разу течія хворобливих подій буде не такою бурхливою, як у минулому, і краще вірити в її щасливе повернення, аніж у те, що вона не від'їде...

Отож перша підозра - нормальних так часто одні і тіж жінки не покидають.

Друга підозра виникла у митників - я почав мотатися в околиці Кремля на відпочинок і тягати туди значні суми грошових знаків - саме туди, а не "звідти", як роблять це нормальні "какли".

Підозра третя - Стан Закохання.

Вирішальним аргументом на користь моєї ненормальності знову ж таки постала жінка, загадкова жінка, прекрасна і дотепна. І стрімко зростаюча в напрямку Київського бомонду.
Безумовно, в нашій практиці, і цвяшки до труни, мали би бути жіночого роду, - так природніше...

Передати всі відчуття, котрі викликала Її згода на кавові побачення - неможливо. Одначе, в історії хвороби, важливо відмітити, що ледь не відразу я зажадав більшого, себто повів себе абсолютно нормально, як на чоловіка, та не лицаря, якими ми тут безумовно зараз є.
О, Вона була і є, сподіваюся донині, дамою заміжньою, тому чесно намагалася не виходити за рамки (за якими, власне, і починався я). У цьому контексті погоджуюся, я вже не був самотній, бо яка ж це самотність, коли декілька раз на тиждень, але таки цілуєш ручку, вдихаєш аромат ніжної шийки і годину-другу п'єш із бездонного колодязя каро-зелених оченят, із витончених обрисів ладної фігурки, насолоду інтелекту та звабливості.
Безумовно, я закохався. Щодо Її почуттів - у мене такого враження не склалося. Але - Вони інші, і нам їх не дано до кінця розуміти. Їй було точно приємно гратися в цю гру.
Я розповідав Їй чорт-знає що і вів себе схожим чином, підбираючи інтонацію, швидкість і зухвалість словам, образам, підтекстам. Але "французької" легкості відносин не складалося, і саме через мене, бо - такий самотній, такий голодний, такий двинутий. Не зважаючи на прийнятну для щасливого розвитку подій концепцію "Друзів", я не міг не грузити Її тим, чого так не доставало, а не доставало мені більшого, аніж Її годинна присутність на нейтральній території.
Отож, мене заштормило і її легкоплинний кораблик потягнувся в сімейну гавань, перечекати негоду...

Цікаво, що її гарний і цілком надійний шлюб, потім, у Києві, таки дав тріщину, та це вже інша, не моя історія. :)

Чи вся моя ненормальність звелася тільки до бурхливого (замість лагідного) моря я не впевнений, але який же кораблик знову не подасться туди? В ці, пульсуючі в скронях, ритмічні коливання бездонної і такої небезпечної чуттєвої чоловічої субстанції... Nenormalnuj...

Та можливо то був такий Фатум? Бо я не сказав би, що всі мачо нормальні... :)

Втомлене Сонце нарешті остаточно втопилося в морі, поступившись місцем нахабному повному Місяцю. Його хтиве світло вихоплювало з темряви, наповненої запахами трав і вина, то струнке смагляве стегно наяди, то спітнілі від збудження груди фавна, то обглодані кістки нещасного баранчика…
Руки у всіх почали своє окреме життя. Вони здіймалися над вогнищем у шаленому танку пристрасті, наштовхуючись одна на одну на мить, достатню для того, щоб струм передався з долоні в долоню…
Лише одному куртуазному лицарю з гітарою було непереливки, бо руки його були зайняті. Та й ноги теж. Втім, це не заважало наядам куйовдити його волосся, лоскотати йому спину, а інколи і сідати на коліна. Але для нього головним лишався тільки український шансон. Тому він співав і співав, лише інколи перериваючись на палкі цілунки, які подарувала йому ця ніч між морем і небом…

Усе тільки починалося…

Це як розуміти, о Мрієчко? :

У кожній наяді без ліку німфеток?
І хто ж тоді творить отой безпорєдок! :)

А знаєте, красуні, що важливо? Найприємніше, що я вас не впізнаю. Я переглянув усі свої "олімпійські" фотоальбоми, починаючи із пожовклих сторінок дитсадкових "хмаринкових" святкувань і перших шкільних дзвоників при кузні Гефеста, потім все наступне - явне і таємне. Але ви не з них... Це завжди цікаво. :)

Та напевно піду в наші руїни відсипатися - перший день дався нелегко.
Залишаю вас із лицарем, що з гітарою.
Він може співати усю ніч про кохання, перевірено!

В прохладе винницких каштанов
В великолепии их тени
Я утром встану очень рано
Перед тобою на колени

(экспромт продекламированный моему мужу по дороге на работу)
- Какой милый бред - ответил он (просто мы шли на работу, и он ни на что не рассчитывал, естественно :))

По ходу давно не помню такой долгой жары...
Да, и еще
давненько я сюда не захаживала :)

Целую нежно
Люблю
Юля

Банжур Галантний (чмоки чмоки)звиняй за помНЯтий шлейф і (хто п'яна я п'яна? не не п'яна запрацьвана простА)
Ну і коли вже я тут
то мо цей, давай замутимо щось куртуазне
ну з мене авка з тебе віршик
Да встрєчі в будуаре надежд дАрАгой :)

А я знаю, як зв"язатися з Комісією по моралі.

А я поки розповім іншу історію - із життя відомих особистостей. Історію, в певному сенсі діаметрально протилежну попередній, що була вчора розказана мною. Та й сталася вона із іншим "лицарем".
Перебуваючи віртуально тут, а реально - там, себто для вас десь інде, я якраз записую, так би мовити, життя того пана, його спомини, які він люб'язно залишає мені (я таки переконав Метра, що нічого з того, що відбулося з ним, не повинно зникнути разом із ним), час від часу на хвильку-другу зазираючи у наш світ - тому писатиму від першої особи. :)
Ох, Юлечко, досі не можу відійти...

Отже, про ненормальність по-іншому. :)





"...Вона, звичайно, спершу зателефонувала. Зрештою, як і всі інші, кого я тоді кликав до себе. Тоді мені це було цікаво...

Звали її, ну скажімо Діаною. Зрозуміло, що не варто пробувати порівнювати подальше, сказане мною, з кармою самого імені, бо ім'я суттєво змінене. Утім, для тих, що володіють цим мистецтвом, не важко буде впізнати справжнє ім'я...

Вона говорила емоційно, намагаючись при цьому залишити собі і шляхи для відступу, як це часто роблять ті, кому відступати особливо нікуди. Але даремно вважати, що можна заховатися по той бік телефонної лінії - доля починає різко змінюватися вже від першого доторку думки до особи, яка здатна на такий вплив. Тому можна мати це на увазі, та що зміниш, коли далі вже мало що залежить від вас.

Діана прийшла без запізнень. Це виглядало приголомшливо, зрештою, як і вона сама. Красива, висока, із волоссям саме того кольору, що так інтригував мене. Матеріали, які вона принесла, були цікавими і перспективними, хоча сама Діана не надто вірила в себе. Вона пробувала захиститися щитом іронії, але ж він допомагає лише за внутрішнього вжитку, тому все було аж надто очевидно. Їй зовсім не подобалось бути в тому оточенні, в якому вона останні роки працювала, зрештою, непогана мистецька освіта допомагала бачити цей світ не таким сірим, але одна справа бачити, а інша - вміти оточити себе теплими кольорами, - правда, Діано?..

Проходили дні і тижні, ми досить часто бачилися і з користю один для одного розмовляли на мистецькі теми. Я взнав багато подробиць щодо її життя, певно що стандартного для тих, нелегких часів, коли одні їхали на Захід, а інші на Схід, бо заробляти вдома можна було лише кілером, або ж ворожкою. Останнім Діана могла би зайнятися досить легко, зважаючи на рідну бабусю-гадалку і вроджений дар до цієї справи. Але вона бачила, чим це закінчилося в бабусиному випадку, і відчувала, що діється в моєму, тому прагнула "нормального" майбутнього. Але ж, знову таки, від нас небагато що залежить...

Вона була заміжня і мала дитину. Та заміж вийшла не так щасливо, швидко всупереч своїм ідеалам. Барвним ідеалам. Тому, напевно, так і тягнулася до мене. Хоча я був більше схожий на її Демона, аніж на її Ангела. Вона це теж відчувала, але не усвідомлювала, що, зрештою, пізніше, привело до невеликих непорозумінь. Але спочатку було кохання.

Вона приходила все більш розпаленою, її підсвідомість чаклувала по повній, а розсуд здавав позицію за позицією, на очах вона перетворювалась на мале дівча, що розгублено очікувало нового повороту сюжету. І він не забарився.

Я знав, що я не її ангел, тому всіляко пробував стримуватися у цій ситуації. Але Господь не дав чоловікам захисту від жінок іншого, аніж любов. Тож у певному сенсі, я люблю її й досі.

І в неї зовсім небагато залишалося часу, який я все тягнув і тягнув. Аж доки одного спекотливого дня вона не прийшла до мене сповненою найрішучіших намірів.
Ми розмовляли, здається, про роль жесту в сюжеті, коли вона зробила саме отой жест, після якого питання, як то в Україні кажуть, ставало руба і не падало.
Вона граціозно зняла з-під короткої спіднички найніжнішу білизну і закинула її у глечик Вакха, скульптура якого прикрашала тоді мою вітальню. Прекрасні ж її груди і до того вільно пересувалися поближче до мене революційно відкритою кофтинкою...

І це, звичайно сталося, і присутнє в пам'яті досі. Можливо, ставалося би ще не раз, але в найближчі дні вона з сім'єю покидала нашу країну назавжди.

Та історія не закінчилася так романтично, як, здавалося, вона мала б закінчитися - найприємнішими згадками, невеличкими таємницями, які є в кожній, навіть найщасливішій сім'ї.

Ми переписувалися, її життя за кордоном поступово налагоджувалося. Діана таки пішла далі мистецьким шляхом. Та чомусь все ніяк не хотіла відпускати мене зі своєї вельми інтелектуальної голівки, а, можливо, і серця. І я чомусь тримав руку на її пульсі, до кінця не розуміючи - чому саме так, а не інакше складається життя, аж доки одного разу вона не сповістила про дуже серйозні, раптові проблеми зі своїм здоров'ям. Раптово отриманий діагноз був приголомшливим і, схоже, остаточним. Вона прощалася зі мною.
Тоді я і зрозумів, чому тримав її досі.

Можливо це було вище моїх сил, але того дня я зробив усе, що від мене залежало. Наступного полудня нове повідомлення від неї щасливо сповіщало про повторний аналіз, який цього разу нічого не виявив, начебто була помилка лікаря, який переплутав діагнози пацієнтів.

Так, звичайно, переплутав, я привітав її! Далі вже були мої проблеми.
Я взяв той тягар на себе, але відпустив її руку. Поступово, звичайно.

Вона це помітила, аж коли їй вдалося на декілька днів повернутися в Україну.
Її пристрасть ледь не миттєво переросла в ненависть, чи в удавану ненависть, бо ж я тримав за руку ще й інших. А потім, я зовсім не був її ангелом.

Та мені жаль, що вона таки ще не пройшла між Сцилою і Харибдою - в нормальність, скоріше за все це таки гени..."

Во так во-во. Містична трохи історія, але, схоже, і таке буває. Мене ж у цій історії зацікавило, невже чоловік милої пані нічого так і не відчував? Переконаний, що кожна жінка відразу би збагнула - ходить її половинка наліво, чи тільки про це помишляє...
Подумала і зробила висновки, ось тільки цікаво - які? :)

Юля, а хто пробував порахувати відсоток хитрих жінок, чи зрадливих чоловіків?! Я думаю, що не слід так узагальнювати, а краще власним прикладом демонструвати, що Жінка - гармонійне, світле, чисте, благородне Боже створіння! Тобі й чоловік, який буде поряд з такою жінкою, не захоче втекти наліво... Нехай вам щастить!

дискусія давно вийшла за рамки конкретного екскурсу в минуле, хіба ж ви, о Метре Галантності, теж не усе зрозуміли? )))

А мене візьмете третьою? Якщо відмовите - не знаєте, що втрачаєте...

Отакої, втрьох гайнемо! Тільки втрьох. Це найстійкіша композиція! :)

Ти не тішся, Маньєристе,
Наші помисли не чисті,
Не спіши в полон здаватись
До чаклунки-адвоката
І художниці-русалки!
Може, ти для нас забавка?...
Композиція стійкіша,
Коли три в човні одному? -
Надто помисли ці грішні,
Лиш би нас не втяли грОми!...

Дівчата, ви ж його хоч живим залиште (не кажу вже непошкодженим!) Бо хто ж нам буде ще 8 днів love history розказувати? ))

Я вже знову повернулась,
Під дощем трохи гульнула,
Змерзла й змокла вся начисто...
Чи зігрієш, Маньєристе?

О, пробачайте, я сьогодні вельми напружено танцював, як виявилось фламенко - ось тут :( (чи то моя супротивниця аж надто добре робила свою справу), словом капець, шукаю найтихіший куточок на нашому острові і сплю (сьогодні один). :(((

Пробачте наяди, нема на це ради... :(

Ось такий він, Маньєрист,
Спокушати - його хист,
Вміє лиш словами гратись,
Як до діла - то втікати.
Поетичні викрутаси
В нього є на різні масті -
Філософські та ліричні,
І відверто еротичні...
Казанови вдівши маску,
Від русалок прагне ласки,
Хоч ці "оргії" майстерні -
Та вони лиш на Майстернях!
"Ой, пробачте, я ліг спати..."
Що, боїшся адвоката?

Де запрошення на зустріч?
Хто підтвердити це зможе?
Викрутаси з нами крутиш? -
Маньєристе, так не гоже!
"Я прийшов, тебе нема..." -
Так співають лиш у пісні.
Віртуальний наш роман
На Майстернях лиш зависнув...

Як живеться маньєристу?
О звичайно, одному було б важко й будь-кому!
Хай красуні тут у ружах,
і з одежі тільки в бусах,
і не личило б герою упиватись самотою!.. :)

Та коли б який яСон - на "Арго" приплив, хоч в сон,
я б тоді посачкував, на деньок, на ближній став...

До речі, я вже розповів дві історії, то ж може хто із дам розповість щось еротично-еретичне? :)(:
Ви ж так мило це розповідаєте одна одній, чому б і чоловікам не почути сердечну історію із найсолодших уст?

З найсолодших вуст признання
В чомусь дуже еротичнім?
Одна одній - нам це звично,
Так природньо й без вагання
(і торкання, і зітхання...).
Хочеш влізти нам у душу? -
Я б не радила, засліпить!
Які чудні ночі в липні
І бажання ненаситні,
І кохання невмируще!...

Далі, далі, ще й глибоко?
Швидко хочеш все й наскоком!
Так не личить, май терпіння,
Будуть ночі ще осінні,
Пристрасть треба смакувати
І "в любов" поволі грати...

Можу розказати історію, яку почула від однієї молодої жінки, коротаючи разом із нею час у вагоні нічного поїзда. Відвертість випадкових попутників – річ відома, з цих розповідей можна було б написати роман 

Донедавна ця жінка жила собі звичайним життям. Чоловік, дитина, налагоджений побут… Але якось на одній з художніх виставок вона зустріла дівчину. І ця зустріч перевернула все її наступне життя. Дівчина сиділа в галереї прямо на підлозі і, дивлячись на картину Шагала, плакала. Люди її обходили, озираючись, і вона була, як самотній маленький острів посеред океану… Ця жінка підійшла до неї, щось спитала, вони розговорились. Потім вони пішли разом, пили каву, їли морозиво, гуляли вечірнім містом. Виявилося, що дівчина зараз переживала розрив з хлопцем, який пішов від неї, бо вона була «нетутешня», з його слів.
– Мабуть, я таки ненормальна,– погоджувалась Віра (назвемо її так), бо я чудово розумію, як можна літати так, як на тій картині. А він каже… – далі вона зривалась на ридання.
… Після того дня вони зустрічалися часто, кілька разів на тиждень. Обидві любили ранню осінь і тому годинами ходили по парку, вбираючи в себе повітря із ледь чутним запахом мигдалю, і говорили, говорили, говорили…
І одного вечора жінка абсолютно виразно зрозуміла, що ця дівчина зайняла в її серці майже все вільне місце. Бо ніхто її так не розумів, ніхто не міг вгадати найтонших рухів її душі, ні з ким вона не відчувала себе такою рідною.

Та ніч остаточно розставила крапки над «і»… Вона зазнала щастя і подарувала його.

Чоловік навіть не помітив змін, бо був зайнятий бізнесом, і звертання увагу на зміну жіночого настрою чи ставлення не входило в його розпорядок.

Через три місяці дівчина поїхала до моря. Там жила її бабуся, яка померла, залишивши онуці невеликий будиночок. А ще через два місяці дівчина зателефонувала їй. І ось тепер жінка їде до неї…

Що далі буде, вона не знала. Бо є маленький син, якого вона не зможе кинути. А батько його не віддасть. Але вона жодної миті не пошкодувала про те, що сталося.

Я побажала їй щастя…

Ось така майже не еротична, але для декого єретична історія. Хоча хіба в коханні може бути єресь?

Ось хіба не промовисто говориться тут? У цьому кліпчику?
Невже ця ніжність дарується не нам? :)

- Спасибі, - цілує ручку все ближче до плеча.
- А вічність собі може дозволити, певно, лише бог. А у богів, як відомо, одна (принаймні головна) дружина?!
Що зрештою не зупиняє життя - ні його, ні її.
Мудрі греки не робили з цього великої проблеми. Для богів, звісно. Та їх заміжні жінки, схоже, були ближче до стану заміжніх жінок в нинішніх ісламських країнах... Це, зрозуміло, архаїка, але чи повинні жінки мати аж надто багато свободи по-горизонталі?

- А ще, люба Мрієчко, - знову цілує руку, - не розумію - для чого ось так вагомо підкорювати наяду? Захоплювати її все життя - так, бути для неї вічною цікавинкою і об'єктом демонстрування і випробовування чар, о так.
А якщо вже говорити про нерозривні вузи Гіменея, то так часто шлюб зводить докупи дуже різних його і її.
З'являються діти, а вони все одно відчувають себе не близькими. Єства не переплітаються, чари діють слабо - і що тоді робити? Інколи, звичайно, терпіти, а інколи...

Магія
Біля одного мого товариша жило таке, умовно кажучи, молоде подружжя.
Він - чудовий спеціаліст на межі програмування і електроніки. Вона, красива, висока, звабна, і, як усі львів’янки, у пошуку чогось неймовірно перфектного. Наразі, працювала економістом, хоча, здається, основна освіта в неї була гуманітарною. Чудова доця додавала ситуації значної чуттєвої розмаїтості.

Мій колега досить часто бував у них в гостях, бо жили вони по сусідству, і заселилися в той будинок майже одночасно, і вік був спів мірним, і приємна його очам була господиня, Янка. На той час Ігор і Янка цікавилися мандруваннями, Львовом, і Кастанедою. Хоча Ігор, як йому здавалося, був вельми тверезомислячою особистістю, та в Кастанеді бачив певну альтернативу до всього, чим на Галичині напружують дітей із досить раннього віку. Янка ж, попри всю містичність своєї натури, ставилася до Кастанеди спокійніше. Мій колега про це часто зауважував, що жінки менше дивуються дивам, аніж чоловіки, чи не тому, що вони постійно живуть у стані дива?
Так як Ігор з підозрою ставився до різних мистецьких забав, то частенько саме моєму товаришу доводилося супроводжувати Янку на ці заходи. Що там шукала Янка, до кінця зрозумілим – до пори до часу - йому не було. Він акуратно намагався приударяти за сексуальною дамочкою. Але, вловлюючи відтінки її настроїв, досить швидко зрозумів, що він не в її смаку. Тож вони просто товаришували.
Янка все більше відкривала йому деякі сімейні таємниці.
Вони ледь не відразу перестали спати в одному ліжку ( такий феномен і я досить часто зустрічав у житті), бо їй були не надто приємні його доторки. Не та енергетика, за її словами. Вона губилася у здогадках. І, підсвідомо, шукала виходу із ситуації...
Та, якби вона знала чим усе те закінчиться, напевно поступала б зовсім інакше, але хто його знає, жінки, здається, навіть у стражданнях почуваються інколи щасливими. Та як довго можна страждати?..

За тої ситуації мій колега згадав про один давній обряд, яким у старі часи частенько користувалися. Запропонував Янці провести тест – предмет, що стосувався обох – Ігора і Янки – мав увиразнити проблему. Це була обручка. Шлюбна обручка Яни.
Оглядаючись на події тих днів, а це вже минуло більше п’яти років, мій колега і досі не певен, що не помилився, ввівши в стосунки подружжя елемент містики. Бо з містикою таки легше розпочати, аніж закінчити.
Почепили обручку на достатньої довжини тонку нитку і спочатку пустили між моїм колегою і Яною, які стали один проти одного. Обручка „повела” себе досить нейтрально, без чітко вираженої, як симпатії так і антипатії.
Потім випробували стосунки між Яною і її доцею – обручка гойдалася почергово і до мами і до Соломії, що означало ідеальний збіг, повне порозуміння і сприйняття.
Щодо чоловіка, то як розповіла потім Яна, все сталося із точністю до навпаки. Вони пробували-перепробували, змінювали ауру обставин (там усілякі подарунки, тощо), але рух обручки, після певного вагання, таки повертався до визначеної ним од перших днів фатальності...

Як і кожен нормальний чоловік, Ігор махнув рукою на такі дрібниці і продовжив наполегливо працювати. Тим більше, що він був тернопільчанином, а це майже як закарпатець, - завжди в яблучко. Принаймні у світі матеріальному.
Тому невдовзі, приблизно через рік після отого „тестування” взаємин, Ігор отримав надзвичайно перспективне запрошення з-за океану працювати саме за його профілем. І вони поїхали. Продали квартиру, попрощалися з моїм колегою, і, як і тисячі інших українських сімей, покинули Батьківщину.

Тим, хто був у схожій ситуації, пояснювати нічого не потрібно. А хто не був, повинен зважити на ось який момент – Янка там, за океаном залишилася сам на сам із собою, бо до роботи її нікуди не беруть, чоловік на роботі, дитина пішла навчатися. Матеріальних зручностей на початку обмаль, все йде зі скрипом, і куди – не відомо. Та ще й та клята обручка заперечно хитається поміж подружжям.

Це спричинило до того, що мій колега вже за рік випадково зіштовхнувся із Яною на вулиці і ледве впізнав її. Вона дуже схудла, в очах виднілося напруження і дивна рішучість. Ця рішучість не стосувалася мого колеги, - Яна пробувала організувати трансатлантичний бізнес. Але не тільки це. Ще до свого від’їзду вона стала їздити у відрядження до столиці, навзаєм творчий бомонд інколи вихлюпувався і до Львова, все це тісно перепліталося, і тільки один елемент в композиції був відсутній – це чоловік Яни. Хоча мій колега міг голову закласти, що по серйозному Яна у Львові ні з ким нічого не мала. У Львові не мала. І, ясно, що ці речі вони з моїм колегою не обсуджували.
Як на мене, цей момент вельми характерний не лише для львів’янок, але й для жінок в цілому – таємниця повинна визріти, аби її розповісти навіть найкращій подрузі. Та можливо у львів’янок таємниці визрівають таки довше, аніж в інших краях. А ще львів’янки дуже мені нагадують француженок. Характерні, і вельми вибагливі в ліжку. А надмірні тонкощі, як відомо, часто доводять і до серйозних збочень. Та менше з тим, бо ж: а) якщо жінка прекрасно порозумілася з іншою жінкою, і навіть переспала з нею, то яке це збочення? б) у Львові і так обмаль чоловічого, то чого з-за цього повинні страждати жінки? в) трансформація чоловічого у жіноче набула у Львові такого розмаху, що з жінки потім легко переходиться на чоловіка, який мало чим відрізняється від офіційно слабої статі, хіба лише відсутністю жіночої краси, та останнє легко виправляється – коли красуня бере пересічного львівського чоловічка під руку...

Так ось, саме з таким типом і став мій колега все частіше зауважувати Яну на вулицях міста. Вони, схоже, і жити зібралися разом. Яна, принаймні на той момент, довела своєму чоловіку всю неможливість існування справжньої патріотки Львова так далеко від Батьківщини. Та й ще клята обручка, певно, постійно хиталася перед очима. Словом, забравши доцю, вона зняла квартиру. І гостро постало питання розлучення.
Окрилений жінкоподібний тип напевно був дуже щасливий, і хотів злетіти навіть вище, очоливши на виборах блок, здається Богословської, але щось зробив невдало, бо синці під очима, а потім і поламана рука... Та це вже було після „поразки” Богословської і її „Озимого покоління”. Здебільшого такі очолювачі влітають і усім своїм майном по самі вуха. І цікаво як було у цьому випадку з рухом обручки?
З того часу Янку мій колега бачив досить рідко, та й то - за досить неоднозначних обставин. І виглядала вона дуже замкнутою, і вже не такою привабливою, як колись, з Ігорем. Її доцю, натомість, знайомий бачить часто, вона вже студентка. Красива, закохана у Львів, і можливо в якогось юнака. Як і її мама колись...

Винна магія? Може й вона, а може і щось інше, наприклад, деякі не надто очевидні традиції в місті, де з дитинства просякають і потім хизуються не зовсім зрозумілими їм тонкощами, які далі знаходять своє відображення у надмірній манірності і недуги до життя?

Так вип’ємо за щирість і відкритість – нормальність дам, нормальність кавалерів! :)(:

Сподіваюсь, ви не з тих, хто за пивом забуває геть усе, навіть чарівні плечики? :) Невже цей обряд був якось пов"язаний із жінкою-і-жінкою?

Куди всі подівалися
Тут стільки вже слідів! І жодного обличчя!
Ну прямо монастир середньовіччя!

(О, раз ти не Гертруда, то на вушко, тобі шепочучи слова любові, я не спинюся на отому "ррррр", хоча "туда" звучало б непогано...)

Ти натякаєш, ми були знайомі? Колись, давно настільки що безумець утратив навіть відчуття - з цією він пив колись, а може навіть й більше...
Та як би не було там - не сьогодні мені шукати у тобі кохання...
Втомився, знищуючи податківців, - відстрілював їх як в бойовику. Точніше податкових поліцаїв...

То після слів цих сядеш трохи далі?
Я хочу просто так поговорити, про різне, про судьбу надстрогу, про те, що жити просто і достойно серед народу нашого ніяк, а серед інших і тим більше - сумно. В пустелі ж бо ті самі гризуни, а змій напевно менше, більше сонця. Але стола немає для письма. Не стану ж я всю дурь цю пам'ятати... Зате в пустелі легше сповідатись. Піски уміють слухати і чути. А тут, як і напишеш путню річ, то більшість читачів не розуміє. Усім давай по лінії загальній, прикрась метафорою страву цю й радій, що читачів нормальних не зосталось...

Що скажеш? Може й долю сповістиш? Утім, про неї я і сам все знаю...

Бери, бери трипільський кубок цей і пий, як пили наші незлобливі предки...

За нас з тобою і за хвилі моря, що перемили тисячі кісток, а нам сьогодні тільки лижуть п'яти.
То - за життя, яке цінує й море!

За вітер, що народжується в небі,
у нас із ним один родинний дім...

тепер і на долоні вже вино -
то з губ моїх. я до твоїх підношу

Так, бути Мрією - це вирок, а не вибір.
Хоча на пальцях можна рахувати
Поетів справжніх, а не віршомазів,
які і знають тільки рими й ритм,
але не душу слів, що за хребтом тонким
приховують свою дитячу сутність...

Налий іще. І вип’ємо за них,
яких так небагато в цьому світі.

За них!
І поцілунок небесам,
за те, що їм наснагу дарували!

Хоча, скажу тобі, якби отим займалися одні лиш небеса, то звідусіль би чувся голий пафос. Бо ж ангели далекі від реалій, нашіптують про все таке, безсмертне, чого, здається, унизу немає. Боюся, що згори не видно те, що вкрай потрібне днем і серед ночі.
Чи не тому - ті, визнані поети, принаймні більшість з них - ще ті піжони. Суцільне "я", немов навколо них лише і крутиться безмежний всесвіт. А хто вони, які на перших шпальтах? Ті - вісім з десяти, а може й дев'ять! Чи не мерзотники - на все для себе здатні?
То чи не ангели їм вуха застять, і очі покривають пеленою? Кому потрібен пафос уст брехливих, чиє життя подібне на помийку? Чи не тому так мало читачів? Бо ж успіх і читання - різні речі. Принаймні в нас, де всі колись читали...
Чи від таких і ангели пішли? Пиячити? Як ти оце зі мною?..

Звичайно, є і ті, що не "вилазять", але такі не ціняться народом. Але чи важить щось загальне визнання, як визнається тільки світський успіх? І кількість зайвих для життя грошей...

Ти певно балувана саме отакими? Чи їхні мрії інші, аніж ти?

З тобою добре, не повіриш, думав, - у тебе ні грудей нема, ні ніжок, одні розплющені безмежно сині очі. А бачу все на місці, все як треба.
А ще скажи, Поеток Мрія є? Це певно щось подібне Аполону? Напівжіноче мовчазне створіння, - доглянуте, і ніжне - тільки очі блищать порою - начебто це Мачо?.. :)

Гайда до моря, бо крупинки солі, на шкірі жінки - суща насолода... :)

Ну головне, аби хоч метр суші!.. :)(:

- Дозволь я винесу тебе з води. Бо ніжність стоп і справді надихає. Якби п'ята була у Анни у піску, хтозна, що в голову прийшло би Дон-Жуану? :)
О так, ти вже відкинула покров найменшої із таємниць тілесних, але повір, я дивлячись на ніжку, відкриваю, приховане в тобі все інше... О щира дяка! Ти легка, аж надто...
Я міг тебе б нести в руці одній, а іншою тримав би Командора на відстані від нас. Хороша шпага і він би відступив. У тебе є хтось? схожий, на того ревнивця? Ні, не повірю, як промовиш „ні”!. Та руки видають усе - як обійняли!
Та раз немає тут такого, то двома нести руками значно веселіше.
Про що шепочеш ти мені, бентежно
лоскочучи губами спершу пам’ять?..
Нехай уже було таке, але, як добре, що таке стається знову?.. :)

Ступи на тогу... Руки підійми... Закинь за голову – Гляди угору, нічні боги вітатимуть тебе, доки збиратиму краплини з твого тіла.

Я теж почну згори, і наче річка стікатиму униз по перекатах і заливатиму диханнями жаги ландшафти, невідомі моїй спразі, яка не очі, навіть не долоні, а інше, глибше, - де палаєш ти! Мов жар вулкану проситься назовні...

:)
І так закінчився і розпочався день новий

І незабутнім. До щему. Це більше аніж вдячність...

О, незбагненна Мріє, я все пробую задати вам запитання, і ніяк ситуація не складається відповідно. Але здається зараз саме вона.

Отже, - чи ви ревнива?
А то Декамерон такий декамеронистий подеколи буває...

Хіба, це допустимо? Щодо Вас вживати те "задовольняє"? Скажу, що відповідь почута - промінь сонця, тримаючись якого зможу я піднятися по гострому хребту аж до вершини, і при потребі опуститись нижче найглибшої улоговини.
Просто пару днів повинен я згубити на дорогу в одне забуте місто, і всіляке з мандрівником стається - за ночліг мені доводилося якось спати з прекрасною хазяйкою. Та чоловік її був геть вже сивочолим. А, як назло, негода на дворі. тож те і сталось.
Та це лиш гра була, ще те життя. :(

Ото вкусило щось і вже помчав кудись - мені здається тут завжди таке траплялося з чоловіками. Можливо інша жде його? Такі, буває, і не одну сім'ю заводять.

- Ачи чекати такого варто? - нашіптував би вже чортик на ваше гарне вушко, ох, Мріє, Мріє...

Та все, підряд - і лицарі, і маги, і просто люд, охочий до пригод, але місцина в нас цілком спокійна. Царі і королі бувають рідко, і то проїздом...

Ось і славно, неначе у сідлі і народились! Утім, кобилка ваша вкрай сумирна. І любить пісеньки, але вкраїнські, ви знаєте якусь? Якщо забули, то вслід за мною можете тягнути...
Але прислухайтеся, це вже долинає з-за наших стін. Веселий наш народ.
Свята видумує, якщо в цей день немає - сьогодні Зеника!
Підспівуємо!
Вйо!

Яка тварина? Га?
А ахфіцер!
Мені туво бренькнув балаболка-кум.
Шо ту си діє?
Ху із Мрія? (витирає варги з борщу і закусує часником)
У мене... у мене... іскорки є вотуво і си валят, як зо ша-блі від кувалда.

Та ж то народне, а ви - очевидна справа - ясна Панна, столична красуня. Із цим жодного обману бути не може, відразу видно.

А Зеник, та ви вже чуєте його бадьорий голосок! То в нас тут такий національний герой, підпільник, до всього має стосунок, а в очі його, направду, ніхто так повноцінно і не бачив... Як мариво оце - он промайнуло! Може ви першою будете, кому він відкриється!

Та вже доїхали... Ось і притулок ваш - у вас кімнатка у вежі.
Отут і житимете. Гей, де ви там, челядь! Поселіть якнайкраще, і щоби не пожалілася ясна Панна на якусь там вашу горошину.

Добраніч, Мріє (а чия забув)!

Вйо!..

Мрія - не Марія...
Серце пріє,
бо у Мрії
віртуальні вії.
Шось ми так німіє,
шо любити вміє.
Не відомо - хто звірятко,
з`їм я Мрію в сухом`ятку.
Де є біціклєта?
Сі-Ді з менуетом.
Пляха бормотухи,
еротична муха.
Нє не муха - бджьолка,
Нє не Мрія - тйолка 8-/

Во,
тіпа під "Гуцулко Ксеню"
тіко но для Вас спік:
***
доярко, Мріє
я тобі дам трембіти
бо такої кобіти
не знайти ми
о, ні
А Зеньо грає -
звук трембіту шукає
і у серце, мов свая
твоє бра
на вікні.

Світанок. Лицарська фортеця.
Містечко у підніжжя. Літо.
Шинки й таверни ще не закривались.

На конях двоє. Перший літ середніх, а інший старший, сивий, та ще мужній...

Я радий, Майстре, що приїхали до нас Ви.
Сьогодні мало тих, кого приємно бачить.

Місця знайомі вам вже певно років триста,
тож тільки про народ скажу - він не змінився.
Той самий привид Зеня уночі, ті ж юрби
ремісників невмілих, ті ж красуні звабні,
які, старіючи, за морем стережуть
порядок у церквах, і вже святіші Бога.
Старе галантне товариство геть спилося,
нових не густо пара Маньєристів і яСон,
отак акценти змінюються з часом,
але кому я про таке розповідаю...

І справжні Дами є - оті, в яких манери
присутні, зупиняються у нашім замку,
а інші вип'ють як, біжуть сюди женитись,
допоки юні, ну а потім все як завше.

Цікавіше чим ви займались, де були?...

Я вдячний вам, і попросіть прислугу, аби узагалі не турбувала.
А ще, зарезервуй ту келію, що вікнами на ліс, сюди Наяда Осені невдовзі прибуває. Давно не бачилися ми, така подія...

А що у полі ні душі не видно?
То через люту спеку?
Та йдуть уже дощі - вони за мною тягнуться із тих місцин, де сонця значно менше.
Коротка злива на обід, а завтра хмарно..
Влаштує?

А я походжу тут, можливо Зеня стріну. Цікаво, чи такий він як раніше...

Побачимось!

Дякую, дощ і справді щедрий подарунок для усіх нас нині.

Наяді краще, звісно, підберу!

Дякую і до зустрічі, Майстре!

ЯСоне! Мені здається, я чув ваш хрипкий голос!

Цигаркою не пригостите?

Ну поки дійки мацаються, молоко цідисі, доярки муфуються десь ду-па-ра-да я нашкробав часу аби прополоскати пальцєма кнопи:
-Ну і цнотливі ж ту завелисі панєнки, я вам проварґую. То їм часник носа мусолит, то камуфляжуютьсі під незайманих кобилиць. Аулкают твая-маяючи, арівідерчают майже на кожнім прифекувані. Перевелись
Мрії в наших краях (бемцає макітров у гриву копитастого цокала з каламутним іменем Ігога).
- Блін жалізна шина (та же вихлопняка) відвалиласі у Ігоги. Де ту копитонабивайлівка?

То ви Наяда Осені?! за вас він щойно турбувався. Гляньте, онде, він унизу край лісу, але спершу, я хочу провести вас до оселі, в якій ви зможете перепочити...

Ось і славно,
із вікнами на ліс, як домовлялись...

Господарю, веди мене до неї.
Пробачення прошу у товариства - та справа серця, то найперша справа.

а ось і я...куди ж бо цього разу закинули мене боги гнівливі? Точніш - богині мстиві... Дивний острів і дивне товариство. Та приємно розважитись планую тут. Бо ж я - спокуси втілення суцільне, а хіба Спокуса може нудьгувати? Отож - вперед, і стережіться, лицарі хоробрі, та й ви, красуні ніжні, теж!

Іще одна? А чи не забагато
красунь у цих чарівних вежах?
А лицарів все меншає, на жаль...

Красуні, я радий що вас більше й більше, хіба не вистачить лицарів? ?)
Вистачить.

Що ви любите, скажіть, можливо все можливо?

Чому це ми є тінями?
Жінки, завжди схилялися до наших ніг!
На спір кажу, що кожну з них я зваблю!

Та просто, як притулиться одна із них і скаже милий, то значить я і переміг!

Можливо скаже, просто так, на сміх, але хіба за цим є ніч безтямного кохання?

То й що? Чи буде ніч? Чи це кохання, Доне, чи насильство?
Але, з тобою згідний я у тім, що Дама хоче. Але, здається, не того про що ти мовиш.

Ну що ж, чекатиму фіналу, Доне, хоча...
Можлво все не так, як нам здається?
Покличите, коли ... це буде успіх.

О Рудокоса Любка і Поета Мріє, я вам готовий дарувати світ, якого ви не знали, світ безумства і покою!

Я переконаний, що ви, мої чарівні, не відаєте - що таке у ліжку втрьох! Але я знаю, що життя кінечне, а ви цього не упізнавши, згадуватимете вічно.

Та, звісно, грав я проти того, що заклав парі.

Але я бачу, що пішов він, тож прошу вас, допоможіть з парі.
Я навіть стану на коліно, та перед ким із вас? Здається знаю...

Прр, Ігого, пррррр.
Єйко,
Ту Херувима не пробігала, пррр, тобто Серафима?
Шо ви тим прутом жалізячним махаєте перед носом? Мені недо шурів-мурів.
Є де ту у вас переховатисі, пригрітисі - бо ненза іде по п`ятах і по клаві не попадає.

Ого, тут пристрасті такі!!!

Але ж бо друзі, це лише чергова повість, я вас прошу - дуелей не потрібно. Лише кохання і прихильність дам!

А я багатий, донни Анни чоловік
мені залишив спадок - два мільярди.
Я куплю вам усе, будинки, яхти, і навіть Зеня, в якості пажа.
Віддайтеся сьогодні і отут, обидві, разом, спільна насолода - і на роки фінансова угода...

Лиш не кажіть, що гроші, то пусте.
Краса - пусте, бо з кожним днем міліє? А гроші приростають - як вм це. То що ви матимете завтра - тільки старість?
А я вам пропоную цілий світ!

Нє ну мені пермкнутисі на літ мову не є проблємов.
Але Зеньо без гвари, як трембіта без продуву.
Можна було би і так:
***
Кхм...
Вона була найзагадковішою із краплин щастя,
переливалася ніжно, немов нектар у квітці.
Її відсутність озвучувала тишу недопитого вечора
Мавко, обавко, любко
чому лиснієш ти у моїх задумливих очах,
що покриває твоє тендітне тіло тепер.
О, леле, хто смакує зараз твої жагучі погляди?
Хто вибавлює пір`ячком мушлі твоїх вух?
Хто гудує метеликів у пуп`янку ласки?
Я порушник тиші, я її зрадник і обласковую
бажання усмішкою, кутиками угору гойдаю
самозабуття....
Мо...я....

Отак! Одна пішла до Зеньо...

А ми з тобою, Мріє, залишились як місячна доріжка на тім морі. А знаєш, дивлюсь я на тебе, дивлюсь - і відкриваю цілі континенти, куди я у житті ще не ступав.
За неприступністю твоєю ніжна сутність, о саме це я бачив уві сні, як змінююся я заради тебе.
Стаю таким покірним і домашнім - домашній лев, твій вірний ангел!

Чому не вірю, вірю!
День чи два, і ти, не дочекавшись кавалера,
підеш вздовж моря - вірний друг, у тих місцинах більше ніж потрібен.
А потім ми зупинемось на ніч, нехай не зразу, потім ти всміхнешся, затим відчуєш щось таке приємне, у серці - цей, мовляв, зі мною. Та й не поганий він в цілому хлопець, худорлявий, і пахне не по скотськи. Ось тоді, на п'яту, чи на сьому ніч спитаю тебе я чи ти не змерзла. І вкрию тілом, просто так, без усього такого.
А за місяць - ти світ побачиш трохи іншим, ніж тепер.

Ось так проминув і ще один день, ще одна історія взаємин

Напевно слід починати кожен день з чистого листа, з нової історії? Та ми розуміємо, що є видумані персонажі, а є цілком реальні, тому хто його знає, що буде в наших наступних історіях. Та не ми перші, про що свідчить ця пісня, що так печально лине з найближчого села, що й зрозуміло - після такої ночі...

До речі, Дон Жуан програв парі - бо ні одна йому не піддалася, і був покараний за це жорстоко. Хоча, якщо по-правді, то в парі умовах і був закладений ось той нажим, не характерний зовсім Дон Жуану. Принаймні щодо дам він так не діяв. І справді виграти він мав багато, натомість стільки ж і програв.
Магічні штучки. Він нині тільки безтілесий дух, який полинув вслід за Маньєристом, аби при ньому бути зброєносцем, невидимим, звичайно, але чутним.
Цікаво те, що духи мають силу, і форму сутності уміло зберігають, та ось душі і пам'яті не мають. Як виглядатиме таке?
А ще питання, хто з ним зробив таке - він серед нас?

А ще мене вразив Зеньо! В потрібний момент так різко змінитися, і зачарувати одну з наяд, і наповнити свою ніч блаженством... Молодець?
Навіть вірші високим стилем, прийнятним вушкам ніжним, говорив!

Зеньо навпаки - все пам'ятатиме. Та й думаю, що Жуан усе пригадає, коли поверне собі тілесність.
Але що запитувати мене, коли тут такий Маг біля вас - Майстер.

Хоча потрібно дочекатися, коли він вийде від Наяди Осені, і спробувати йому сподобатися (без надмірних вихилясів), тоді він щедрий...

Привіт компанії!
Палаюче світило розплавило той світ, який ви знали, а тут нічого, можна жити. :)
І вище носики - тоді, можливо, хтось узрить і Дон Жуана, бо дух його мені надокучає, а так надокучатиме і вам, хоча, навряд чи ви побачите його, та хто талановитіший - почує. :)

За що його покарано - цікаво.
У нього я запитував, але, здається він не пам'ятає...

Як муха десь над головою парить :)

О не зважай на голос за спиною,
така його покара, Донно Мріє! Хоча цей голос - голос Дон Жуана, цього немало навіть у часи, коли не зможе він красуню обійняти.

Ти кажеш Майстер тут? Я чув про те,
що вміють Вищі одночасно бути у декількох місцях - ділити сутність, схилю своє коліно перед ним, якщо побачу. Кажете Наяда з ним, були чутки, та я їх до кінця не слухав...

А ще хто тут - яСона знаю, Зеня теж, а Рудокосу Кралю - ні, напевно німфа вдягнулася, але заради кого? Вони далеко не такі простачки, як видається - ззовні повні блиску, але їх наміри стають тоді відомі, коли вже пізно, часто - надто пізно.
А ще я бачив з вежі козака, який причалював свій невеликий човен, здається він тримав в руці й бандуру. То значить - характерник, чи сліпий.
Але сліпі не переплинуть моря. :)

А ще сказали ви мені, що милий вам. Я думав, після тих вогнів, які мене учора гартували - нічого не залишилось живого. Та відчуваю зараз як повза крізь ті каміння, спритний корінець, пускає паросль, ось уже і кущик, усміхнений бутонами квіток. Так чудернацько це!
Скажіть іще щось...
Я благаю...