Ніч… Засинають Стокгольм, Копенгаген і Осло.
Ритм уповільнили Лондон, Варшава та Рим.

Знаю, все знаю… Ти справді давно вже доросла.
Я взагалі відрекомендуватись старим
Інколи можу… Такі вже у мене приколи.
І якщо справді багатство – це наші роки,

Сиджу у кріслі. Зібрані валізи.
Куди мені? Питання всіх питань!
Гармонія сумного вокалізу -
Останній подих марних сподівань.

З надією пірнаючи в минуле,
Де восени не бачив сірих злив,
Я намагався так, щоб всі почули,

Сонце радісно блискоче,
В небі плещеться блакить, –
Я від світла мружу очі,
Тінь шукаючи щомить.
Спекотливе літо душні
Дні дарує щедро так,
Що засмаг і непорушно
Сад причаєно закляк.

    Коли йдеться про Отто Вайнінґера, то спершу спадає на думку його характеристика статей. Але на нашу думку значно важливішим і цікавішим є його вчення про сутність і критерії ґеніальности та принципову різницю між ґеніальністю й талантом. У вітчизняній

У Жмеринці тихій
будинок гостинний -
гратчаста стріха,
на стінах картини
і феєричний стіл...
Песик рудий на заваді
флюїдам недобрих сил,
на ліжку -

Її манили дуже… міражі,
а ще – увага усього загалу.
Вона була цнотлива… у душі,
але її душа того не знала.

Вона нужди не знала ні у чім,
купалася у славі і розкошах.
Шикарний ресторан – для неї дім,

Сіре... Темно-сіре... Світло-сіре...
Дуже бідна гама почуттів.
Бенефіс застиглої зневіри -
Струм нікому не потрібних слів.
Хтось зрадливо зойкнув та зомлів...
Хтось зрадливий знав про все потворне -
Чорне, темно-чорне, світло-чорне,
Маючи на все

Крім совісті, ніхто не дасть поради.
Звичайно, що на герці двох світів
Ніхто з людей не хоче помирати,
Але як бидло жити – поготів.

Всім очевидно, ким це розпочато.
Де зле коріння довгих заморок.
Не буде переможеним пощади,

Дідусь з онуком подалися в ліс.
Якраз весна, навкруг все зеленіє,
Усе яскраво розквітає скрізь
Й душа від того в кожного радіє.
Ліс недалеко, скоро за селом.
Туди частенько з дідусем ходили.
Але улітку то усе було,
А тут весна лиш набирає сили.

Посуха виснажує землю,
Посуха випалює думки.
Колись на цій землі
росли пишні пальми,
а тепер лютує самум.
Колись тут росли думки
про величність буття,
які лягли в пожовклі

Посуха виснажує землю,
Посуха випалює думки.
Колись на цій землі
росли пишні пальми,
а тепер лютує самум.
Колись тут росли думки
про величність буття,
які лягли в пожовклі

Останній вірш душа напише на своїй
невидимій для ока оболонці.
Вона не виграла цей вирішальний бій.
Вона його програла? Сонце
пропало в непроглядній чорноті,
нічого й цятки світлого не видно.
Трапляються затьмарення в бутті,
для чогось, очевидно, н

Є ще такі куточки на Подолі,
Куди заходиш, начебто в дитинство.
Вузенькі вулички дрімають сном старечим
І все довкола тишею сповито.
Сюди, між трьох славетних гір,
Збігають балакучі дерев’яні сходи.
Тут кропива чатує ревно двір.
Тут з дерези долине

із розділу Дніпровий склеп)

«Чого стоїш? Збирай свої пожитки,
уже вода заходить у село!» –
так комуняки знищили Ошитки.
Все потонуло, ніби й не було.
А ще недавно тут бузьковий клекіт
злітав у небо і будив малят

Від весняного тепла
Просинається бджола
І шукає медоносні квіти, –
Гостро-чуйним хоботком
Ссе з цвітінь нектар кругом,
Та ніяк не може розповніти.
Бо від ранку дотемна
Не спиняє збір вона,

За ним - його родина, рідна хата
І спогади - великі та малі.
Він буде у загарбника стріляти
Зі степу, з лісу, навіть з-під землі.

Окупували кляті московити
Дитинство, хати рідної поріг.
Залізо у повітрі. В'януть квіти.