Спасибі за нагадування очевидних істин, які так нелегко дотримувати в житті.

Надто далеко це все від реальності. Настільки далеко, що марно намагатися доводити, полемізувати, закликати тощо.
Наші, умовно кажучи, діти та онуки не знають, на які двері заходити у громадський транспорт. А якщо це вагон метро, у якому всі двері однакові, то вони не знають, кого пропускати поперед себе. Елементарних речей не знають або не бажають знати.
Втім, не лише у громадському транспорті і не лише нескладні правила поведінки.
На нормативні акти тих чи інших сфер їхнього застосування (дотримання) мало хто зважає або їх не знає, або вигадує свої. Не маючи на те серйозних підстав, а спираючись лише на власні погляди, здебільшого помилкові. На амбіції.
Але ж нормативні акти готувалися не на коліні, і не всі вони в якихось комітетах ВР (якій мало хто довіряє з відомих серйозних причин).

Може, і справді читати Лао-цзи.
Почитав, дякую.
Ю. С.

Чомусь пригадався анекдот про грузина й українця, які помінялися між собою оселедцем і салом, після чого українець, скуштувавши оселедець, відразу порозумнішав.

«Любов до самого себе - це те, чого людині не вистачає сьогодні.» -абсолютно погоджуюсь з пані Іриною. Але ми і є люди. Тому я дозволю собі розширити думку пані Ірини, звісно ж, за допомогою власного бачення проблеми. Ми чомусь розмовляємо про такі речі так, наче нас особисто вони не стосуються. Отже, це не якімось гіпотетичним людям, а нам, конкретно і тобі, і мені, і йому, і їй не вистачає любові до самих себе. Багато хто пригадає якісь конкретні факти і скаже: « Та нічого собі! Це їм любові до себе не вистачає? Та вони ж егоїсти, вони взагалі нікого, окрім себе, не бачать!» А… давайте у цьому емоційному висловлюванні дещо змінимо. Просто замість «їм» та «вони», для початку скажемо «нам» та «ми»… Що, неприємно? А зараз підемо ще далі: міняємо «їм» та «вони» на «мені» та «я»: « Та нічого собі! Це МЕНІ любові до себе не вистачає? Та Я ж егоїст(ка), Я взагалі нікого, окрім себе, не бачу!» Що? Внутрішній протест? Мозок бунтує, кричить: «Не може бути! Це не про мене! Дурний експеримент!» Отут час зробити глибокий вдих (і подумки зняти капелюха перед тими, у кого така заміна займенників не викликала ніякого неприємного відчуття), повільний видих… і подумати: «А що ж це його отак зачепило, мій мозок, звідки це обурення?» А от тому і зачепило, що любові до себе не вистачає. Ми ж від початку віків знаємо, що за погане треба карати, погане треба засуджувати, погане треба знищувати. Ми не можемо визнати себе поганими, бо це означає, що ми маємо самі себе засудити і… покарати чи навіть знищити. І ми можемо навести приклади, коли хтось саме так і зробив. А це неправильно. Це не має нічого спільного з любов’ю до себе чи взагалі з будь-якою любов’ю… Це протирічить першому правилу Лао-цзи: «Пошанування усього живого». Ми живі. Ми маємо право на почуття, у тому числі й погані, егоїстичні. Бо вони походять від нашого Его, котре забезпечує наше існування. Ми шануємо своє право. І хочемо, щоб його шанували інші. Але скільки б ми цього від інших не вимагали, вони з нами не погодяться доти, доки не виникне паритетних відносин, тобто: « Я визнаю твоє право любити себе, недосконалого і егоїстичного, бо ти визнаєш моє право любити і визнавати себе разом з усіма недоліками. Ми визнаємо права один одного, отже, ми рівні. Немає підстав для війни, якщо жоден з нас не хоче порушувати кордонів егоїстичних амбіцій іншого, аби не отримати удару у відповідь, бо ми обоє маємо право захищатись.» Тобто приходимо до того, що конфлікту немає, поки не порушено чийогось права на любов до себе цілісного, разом з недоліками і кордонами, вибудуваними наявним у кожному з нас Его…. А ви помітили, що ми скористались другим правилом Лао-дзи, тобто природною щирістю? Ми були щирими у своєму бажанні не картати себе за наявність недоліків… Хіба це не прояв любові до себе? Залишається тільки визнати, що право на таке бажання є у кожного, а не особисто у мене чи у тебе... Але, якщо вже говорити щиро, то маємо визнати, що бажання не карати себе за недоліки абсолютно без протиріч уживається з бажанням покарати інших. Чому? А тому що інші люди заступають на територію наших переконань… Упс… Але ж ми і є люди. А давайте поставимо «ми» замість… Але ж це вже було, хіба ні? Вам не нагадує це петлю Мебіуса? Тобто, коли ми говоримо про когось – неодмінно виявиться, що ми щось розповідаємо про себе. І не порушуючи цілісності власного світу ніхто з цієї петлі не здатен вибратись. Отже… «Розкажи мені про інших – і я скажу хто ти,» - так, мабуть, міг сказати Лао-дзи. А я не можу. Тому що я недостатньо себе люблю. Моє Его усе ще боїться, що у мене виникне спокуса покарати себе за недоліки, і не дозволяє мені бачити їх усі. Або ж я підсвідомо караю себе за щось, і моє Его накладає шори, захищаючи мене від саморуйнування. Не знаю. І ви про себе теж цього не знаєте. Бо ті, хто дійшов до цього рівня знання, в усі віки вважалися просвітленими. Просвітлені нікого не водять за руку. Вони тільки говорять нам, що шлях є і ми маємо його шукати і йти по ньому самотужки. Але зараз мова не про це.
Мова про любов до себе. Ми усі добре уявляємо, що таке наївність. Часто здається, ніби наївні люди роблять добро, бо вони, зазвичай, відкриті і сповнені любові до інших. А ще ми знаємо, що їх легко ошукати. І їхнє бажання зробити добро часто призводить до протилежного результату. Ми це бачимо, бо усі у певний час були наївними. І кожен у певній, власній мірі залишається наївним. Але не таким, як раніше. Ми маємо досвід: як це, бути наївними у вчорашній ситуації, з погляду себе інших, сьогоднішніх, з гулею на лобі. А вони знаходяться всередині своєї осі координат і не можуть поглянути на себе відсторонено. І не секрет, що часто й густо вважають себе дуже розумними. То чому наївних так легко вводити в оману? З огляду на минулий досвід наївності ми можемо це пояснити відсутністю у нас, тодішніх, певних маркерів для розпізнавання зла. Тобто, щоб зрозуміти, що хтось хитрує, ми маємо знати, як це і для чого робиться. А коли ми це знаємо – знання стає нашою частиною і ми можемо ним користуватись. Раніше у нас не було вибору, адже ми не могли користуватись тим, чого у нас не було. Але з’являється досвід – і у нас автоматично виникає право вибору, користуватись набутим знанням чи ні, і якщо користуватись, то у яких межах і для чого… Отже, якщо ми справді любимо себе, ми маємо визнати свою темну сторону, подивитись їй у очі і подякувати за те, що вона є і дозволяє нам бачити правду як у собі, так і в інших. І перестати розказувати собі казочки про те, що ми хороші, а інші погані. Бо це означає що ми настільки наївні, що дозволяємо собі дурити самих себе. Дозволяємо собі не помічати, як темна сторона керує нашими вчинками. Або прикидаємось і намагаємось кричати про недоліки інших, відводячи увагу від власних. Але, в такому разі, чи маємо ми право говорити, що любимо себе? Ні, не можемо. Чому? Бо позбавляємо себе щирості. Без щирості щастя не буває. Ми позбавляємо себе щастя. Міняємо його на сурогат: задоволення від почуття переваги над кимось. Я далека від того, щоб стверджувати, ніби ми маємо поступатись іншим. Поступливість – це плече, на котре спирається зло. Так само, як наївність. Бо ми маємо пізнати власну природу і не дозволяти іншим ліпити з нас меблі для власної зручності. Бо той, хто кращій за нас, ніколи не опуститься до таких дій. А гіршому – має бути зась. Ми не маємо права намагатись зробити інших зручними, бо це свідчить тільки про одне: ми створюємо брехливий світ , у якому нам буде зручно самих себе обманювати. Це свідчить про те, що ми себе не любимо.
Дуже складно віднайти межу між захистом права залишатись собою і спробою зробити інших зручними… Ми помиляємось, заступаємо на чужу територію і… вибачте на слові, отримуємо в писок. Якось два півня бились, знаходячись по різні боки паркану з сітки-рабиці. Клювались, налітали на сітку грудьми і поступово рухались до краю паркана. Знаєте, що вони зробили, коли побачили, що перепони між ними більше немає? Пішли у зворотному напрямі. І бились через рабицю, поки не з’ясували якісь свої стосунки. Розумні то були півні, еге ж? Може це й смішно виглядає, але я б сказала, що вони внесли у своє з’ясовування стосунків елемент лагідності, про який говорить Лао-дзи. Дві пташки спроміглись зробити те, що так важко дається нам, коли ми потрапляємо у пастку емоцій. Тваринам легше. Вони себе не обманюють і завжди знають, за що б’ються. А ми кажемо, ніби боремось за правду, але реальність полягає в тому, що нас влаштовує тільки та «правда», котру ми собі намалювали. А ще ми можемо витратити купу часу і сили не на те, щоб бути майстрами у якійсь справі, а на те, щоб хтось визнав, ніби ми є майстрами. Бо ми не любимо себе і намагаємось компенсувати це за рахунок перемоги у боротьбі за визнання. Нам не вистачає лагідності до себе. Ми мчимо вперед, закусивши вудила, попри те, що вже перестали помічати світ навколо себе… Ми ж маємо довести… Довести що? Довести кому? І головне – навіщо? Якщо ти майстер, то хіба тобі не достатньо задоволення від зробленого? Хіба не достатньо усвідомлення, що ось є моє «щось», котре робить світ кращім? Не радісно від того, коли це «щось» починає самостійне життя? Чому ми так вперто намагаємось поставити знак «дорівнює» між собою і продуктами нашої діяльності? Актор не стане рятівником людства від того, що дуже талановито зіграв роль якогось супкр-пупер-мена. Навпаки, може виявитись, що він вам руки не подасть, якщо ви впадете у калюжу, бо не хоче забруднити свої черевики. А невихований хлопчина, котрий не знає у які двері автобуса заходити і кому місцем поступатись, може кинутись у полум’я, щоб врятувати вас чи ту ж саму бабусю, якій перед цим місцем не поступився. Ви не помічали, що найчастіше ідуть захищати Батьківщину зовсім не бездоганно виховані молоді люди? То чи варто ставити знак дорівнює між людиною і її вчинком, між майстром і його творінням? А якщо ні, то чи варто нам доводити, що ми є тими, ким хочемо здаватись, натомість того, щоб просто бути тими, ким ми є? І ми знову повернулись до питання щирості із самими собою, адже ми доводимо іншим, що ми є кимось тільки тоді, коли самі у цьому не впевнені. Бо або нам не вистачає любові до себе, аби бути впевненими у тому, ким ми є, або її не вистачає на те, щоб любити себе такими, якими ми є, і не намагатись обманути себе, створюючи міраж у чужих очах. Нам не вистачає лагідності на те, щоб сказати собі: «Стій… Бачиш, он повзе жучок «сонечко». Він просто живе. І йому байдуже, що ти вважаєш його корисним… Дозволь собі просто жити, нікому не доводячи ким ти є». Бо тільки дозволивши собі бути самими собою, бути лагідними до себе, ми починаємо дозволяти це іншим… І тоді нам стає байдуже, що хтось скаже щось неприємне про наші брудні черевики. По-перше, мій одяг чи взуття – це не я, а по-друге, чиясь думка про мене – це теж не я, а по-третє, я хочу мати надію, що хтось простягне мені руку, якщо я упаду у калюжу. Врешті-решт, простягнувши руку тобі - тому, хто в калюжі, я дізнаюсь на скільки сильна моя чорна сторона, бо тільки вона дасть мені зрозуміти, що є твоєю метою: вилізти з калюжі чи затягнути мене до себе. І на скільки сильна моя біла сторона, бо саме вона дасть мені можливість не малювати німб над власною головою, бо це ж у мене була потреба витягнути тебе з калюжі, не розібравшись до кінця, який урок ти маєш затямити, потрапивши у цю халепу.
Звісно, це тільки мої роздуми. Я відпускаю їх жити своїм життям. Тому що з тим, що так буде правильно, погоджуються і темна, і світла мої сторони. А ви прочитаєте і у вас будуть власні думки з приводу прочитаного. А я… я точно знаю, що побачити свою темну сторону я можу тільки читаючи інших між рядків. І що наблизитись до реальності я зможу тільки тоді, коли навчусь бути рівно посередині між своєю світлою і темною половинами. А поки що я вчусь вибачати. Для початку собі. За свою наївність. За те, що маю темну сторону. За мою впевненість, що маю світлу сторону також. Якщо я собі пробачу… Можливо, тоді я зможу осягнути, чи є у мене світла сторона, чи я собі її малюю… І у яку гру я граюсь з собою і… з вами. І навіщо….