А що ми знаємо про себе? А звідки ми це знаємо? То хто визначає, що ми повинні про себе уявляти?

Я поле чисте, цілину, від пращурів дістав,
Безмежним видавалося, не видно було край,
Тоді лиш духом повноцінно жити став,
Вдихнув грудьми пянкий, солодкий запах трав.

Сходило сонце, віяли вітри, далекі мандри вабили,
Й сади, які на полі мали розцвісти, чарівні феї,
Ельфи, казку, я малював на полях власних.
Там все живе, прекрасне і обіцяло море щастя.

По світу мандрував, в життя дивився,
Що бачив між людьми, на те і спокусився,
Бажаннями, того, чим володіють інші люди,
Засіяв всі свої поля до обрію, усюди.

Бува, проходили по полю злії люди,
Стежок втоптали битих звідусюди.
Хтось добрий йде, та стежки не минає,
Зачепиться за камінь, що по ній блукає,
Та лає, мене лає, бруд свій на полі залишає.

Всі перехожі, щось на полі посадили,
Це такий звичай, так пращурили робили.
Батьки ще з перших днів життя,
Хотіли виростити в ньому дивний сад.

Та ба, природа поля не така, наказ, вказівку не спримає,
Лиш зерна, того, що бачила чи чула, підбирає,
Землею-грунтом турботливо вкладає,
З тих зерен щось завжди на полі виростає.

Сімя, рідня, країна, люди, насіння накидали груди,
Розквітло поле, а з ним я, від краю і до краю,
Цвіте, буяє, вся рілля, лиш придивився краще,
Щось виросло пропаще, усе із ріп’яка, до лиха будяка.

Кропивою жалючою, до болю, руки обпечеш,
Поки їстивне, миле серцю віднайдеш.
Батьки дивуються, ще й дуже:
«Таж ми садили тільки яблуні і груші».

Хоч кожен батько знає, не вникає,
Що на його полях - буран літає,
Піски далеких мрій лиш розвіває,
Пустеля там, життя зникає,
Сухими зморшками його земля страждає…

Він виправдання за своє життя,
У землях сина й доньки вже шукає.
Та мріє, як у садах дітей розкішних пробуває,
Хай заздрять всі, його дитя найкраще,
Він це знає, сліпим безумством вже страждає.


В саді його усе сухим гіллям звисає,
Як придивитись, саду він не має.
Це очевидно та не помічає, дорослим став,
Все знає, лиш самвоевнено страждає.

В саду дитини рідної ямки копає,
Упевнено, завзято, поучає..
Та прикладом своїм вбиває.
Пробачте Мамо й Тату, але так буває…

Що радісне в житті не сіяв, добра не вдіяв
Мій вітер дум примарних все розвіяв,
Страхи, як ворони, чорніші ночі,
Склювали зерна доброти до сходу сонця.

Що не розвіялось, упало в грунт скорботи,
Натомість радості лиш виросли турботи.
Живцем, себе, на полі власного буття,
Губив, таланти закопав, думками ліні присипав.

Живу, працюю, всім допомагаю, та раптово відкриваю,
Глибоку яму під власним іменем копаю,
Себе, життя, буття словами інших уявляю.
Та переконую людей, що все-все знаю.

Тут посміхнувся світ дівочими очима,
Донька, Кохана і Дружина, Бог-Мати …
Чоловік-Розпятий! І раптом згинуло прокляття,
Воскрес, ще до обіду, до вечора чи діжду?

Тепер живу з відключеним інетом,
На телебачення накладено сурове вето.
Газетами, пробачте, й зад не витираю,
Їх стороною оминаю, більше не читаю.

В полях як є, без одягу блукаю,
В нічному озері турботи дня змиваю.
Буття це дар, не знаю - відчуваю,
Нажаль, своїх думок не маю, життя не відаю,
Лиш уявляю, хоч і господар поля – найимитом страждаю.

Кохана, паростком, чарівним, ніжним,
Пробилась в полі, скрізь покрови сніжні,
Як лютії морози не скрипіли,
Ми гріли, берегли, терпіли і раділи...

Як сніг зійшов, килим із квіток віднайшов,
Під ним стерня колюча, несе нам біль жагучий.
Кохана залишилась, не втекла, у собі сили віднайшла,
А з ними і джерельну воду, яку забула та купляла «Колу».

Тепер удвох із джерела одного п'єм,
Та оживаєм з кожним весняним дощем.
Вже й під стернею, щось розквітло.
Молю, ступайти люди тихо, потопчите на лихо.

На доньку-поле стиха поглядаю,
Біда, я зерен істинних не маю,
Не знаю чим і як її сади садити,
Щож нам в печері тепер вічно жити!?

Так телевізор, школа, книги,
Порядки роблять в полі вже дитини,
Чого саджають, де беруть ті зерна?
Закрита тема ця, людина бо мізерна.

Та відаю, що виросте на її полі,
Мені від цього боляче, пульсують скроні…
Хто зерна істнні сьогодні віднайде,
Прийдіть, прошу, молю засійте де-не-де …