ХХ

Воістину ця земля з її дивовижною неторканою природою створена для Елізи. Вона деколи почувала себе такою щасливою, що брала на руки Сюзі і кружляла з нею в танці, і дике відлуння довго вторило дзвінкий сміх дівчинки.

Часто їм зустрічались дрібні лісові звірі. Еліза заздалегідь напихала повні кишені горішків для білочок, печива і хліба для птахів, листя капусти і моркву для зайченят. Сюзі аж попискувала від задоволення, годуючи довірливих і неполохливих звірят. Потім вони неодмінно зображали на папері всіх, що зустрічались їм того дня. Сюзі все краще і краще вдавалось приборкувати неслухняні пастелі. Коли вони повертались додому, дівчинка чимдуж бігла до мами, аби вихвалятися своїми досягненнями.

Одного дня Еліза зі Сюзі наштовхнулись на групу індіанців. Еліза ще ніколи так впритул не стикалась з ними. Спочатку тривога заволоділа дівчиною, адже вона не знала чого чекати від них. Та згодом, з розповідей Фабьєна де Монтре, Еліза розпізнала в них індіанців дружнього невеликого племені гуронів, які після торгів з білими, що жили на березі океану, добирались до мисливських угідь що біля озера Умбага, де вони переважно полювали. Індіанці, чоловіки і жінки з дітьми на руках, йшли один за одним, зігнувшись під тяжкістю ноші. Декотрі перемовлялись між собою, лопочучи щось своєю мовою. Проходячи повз Елізи з дівчинкою, вони скоса позирали на молоду дівчину, дехто щось незрозуміле їй вигукував, але ніхто не зупинився. Безлюдність цих безкрайніх лісів, така бажана нею спочатку, раптом викликала тривогу і почуття небезпеки. Еліза вже собі докоряла – а чи безпечно заглиблюватись так далеко в лісову щащу? Індіанці не певний народ, і хто їх знає, що у них на розумі. Можливо, слід би було подбати про якусь зброю, для самозахисту. Адже багато хто з мешканців поселення, як чоловіки так і жінки, носить поверх одягу пояс з піхвами для ножа і кобурою.

«Треба обов’язково порадитись з цього приводу в мадам графині, та і вона ж сама не виходить неозброєною з поселення» – думала стурбована Еліза.

Відкривши для себе красу цього краю, вона б уже не змогла відмовитись від насолоди милуватися лісом, що сяє лазурною гладінню численних озер.

До одного з таких саме і підходили вона зі Сюзі. Дзеркальне плесо озера сяяло під променями сонця. Вода в ньому виявилась абсолютно прозора, на відміну від тих, що траплялись їх до цього часу, які були порослі водоростями і затягнуті ряскою. Скрізь товщу води було видно піщане дно. Елізі так і кортіло припасти спраглими губами до цієї студеної води, адже через неймовірну спеку, а ще й нежданої зустрічі з індіанцями, в неї пересохло в горлі, кров била у скроні, потилиця немов налилась свинцем. Та тільки-но вона, упавши на коліна, зачерпнула долонею води, як чийсь вигук, що пролунав прямо в неї над головою, зупинив її. Еліза здригнулась від несподіванки. Гігантського росту індіанець, один з тої групи гуронів, заходився пояснювати незрозумілою для неї мовою, підкріпленою красномовними жестами, що, мовляв, цю воду пити не варто, що поодаль є джерело, в якому вода набагато смачніша і корисніша; і що його загін там зупинився освіжитись. Бачачи нажаханий вираз обличчя Елізи, він вже хотів взяти її за руку, аби підвести до джерела. Дівчина була сильно налякана від раптової появи індіанця – чи то його велетенським ростом, чи то його близькістю, чи смородом від його натертого ведмежим жиром тіла, що став ще жахливішим від спеки, чи може нерозумінням мови, якою він говорив – що так різко відсахнулась і мало не хлепнулась у воду.

Еліза очманіло видивлялась Сюзі, де вона, що з дівчинкою – думки так і застрибали в її голові. А Сюзі, як ні в чому не бувало, спокійнісінько лопотала до індіанців і смикала за їх лискучі коси, які натомість добродушно шкірились до неї. Все це дуже подобались Сюзі. Вона дзвінко сміялась і, здавалось, прекрасно розуміла їх, що і думати забула про свою наставницю. Еліза зрозуміла, що індіанці точно знали дівчинку, бо деякі з них щось витягували зі свої мішків і давали задоволеній Сюзі.

Поки Еліза приходила до тями від пережитого потрясіння, високий індіанець вже встиг принести їй якийсь черепок і настирно тицяв в руки. Еліза вирішила не дратувати його і взяла черепок. В ньому виявилась вода з цього самого чудесного джерела, про який так красномовно розказував індіанець. Він стояв біля неї і нетерпляче чекав щоб вона випила воду.

Індіанець стояв із самовдоволеною позою і очікував заслужених похвал від Елізи. Від нього тхнуло міцним чоловічим запахом, що немилостиво бив в ніс. Мускулисті безволосі груди прикрашало біле і сине татуювання. Там красувались дві змії. На них падала тінь від намиста з медвежих зубів. Як згодом відкрилось Елізі, це був вождь, самогор. Про його доблесть говорило орлине пір’я, що віялом здіймалось над чолом, а до нього був причеплений пухнастий хвіст скунса.

Вода дійсно виявилась дуже смачною, студеною і пахла суницями. Блаженство, яке відобразилось на лиці Елізи, задовольнило індіанця і він відразу пішов геть.

Вдосталь наговорившись з індіанцями, Сюзі виявила бажання негайно скупатись в озері. Еліза все ще була на сторожі, перебуваючи під прицілом хитрих позирків індіанців, тому забаганка Сюзі не була їй до вподоби. Але дівчинка невблаганно стояла на своєму, і ніякі призиви до її розважливості не дали результатів. Елізі лишилось змиритись і допомогти дівчинці зняти одяг.
Сюзі з визгом кинулась до води.

- Ой! Яка холодна! – запищала задоволена дівчинка.
- Тільки не заходь глибоко, – стурбовано окликнула Еліза.

Еліза і сама із задоволенням би пірнула в цю блаженну прохолоду озера. Але присутність індіанців непокоїла її і змушувала напружено спостерігати за ними. Тому вона лише зітхнула і сумно дивилась на лиски прозорої води.

Від здійнятого Сюзі галасу з кущів, біля озера, вилетіли величезні плати, хлопаючи важкими крилами.

Раптом Елізу щось насторожило. Інстинкт спонукав її завмерти, вдивляючись в водяну гладь. Відблиски сонця з озера сліпи її, але це не завадило вловити ледь помітний рух чогось темного поверхнею води поблизу заростів очерета, що підступали до самого берега. На воді гойдалася величезна чорна змія. «Сюзі!» - різонуло свідомість. Змія завмерла в кількох метрах від дівчинки, пильно вдивляючись в її сторону. Еліза зрозуміла, що на вазі кожна секунда. Мить і кусок зламаної гіляки, що валялась обабіч, дівчина міцно стискала в руці. Серце шалено калатало. Холодний піт виступив чолом. Змія різко повернула голову в її сторону. Все відбулося з неймовірною швидкістю. Еліза одним стрибком вскочила у комиші і палицею підчепила звивисту зміюку, відкидаючи її на берег. Потужним ударом змію кинуло об стовбур дерева. Звиваючись, та засичала, оголюючи білосніжні клики. Так само швидко Еліза вискочила на траву і зі всього розмаху встромила кінцем патика в роззявлену пащеку зміюки, пригвоздивши її навічно до землі.
І тут Еліза усвідомила, що в житті їй не доводилось відчути більшої напруги і більшого жахіття, як в ці от миті. Але її гнів був сильнішим тієї огиди, що викликала в ній ця слизька і смертельно небезпечна зміюка. Вона здригнулась. Чудилось їй лише чи дійсно навколо все замовкло, притихло, навіть не чутно було її переривчастого дихання. Кров сильно гупала скронями.
Еліза пошукала очима Сюзі. Дівчинка, округленими від подиву оченятами, принишкло дивилась на свою наставницю, стоячи по коліна у воді. Індіанці німою стіною заціпеніло стояли зовсім поряд. Їй видалось, що обличчя в них були спотворені жахом.

Страх за Сюзі пригинав її до землі, і вона знесилено опустилась на траву.

- Ти убила її? – запищала тихенько Сюзі.
- Так, сонечко, тобі більше нічого боятись, - відповіла Еліза і благодатна посмішка освітила її лице.

Індіанці знову отримали дар мови і щось жваво обговорювали своєю гортанною мовою, тикаючи пальцями на мертву змію, що лежала під деревом скорченою темною плямою. Та Еліза уже не звертала на них жодної уваги. Погаласувавши ще якийсь час, на щастя, індіанці знялись з місця і з гамором рушили своєю дорогою. Як тільки остання розмальована постать зникла в заростях, Еліза нарешті полегшено зітхнула.

«Які вони шумні і непевні, ці діти Нового Світу» – подумала Еліза.

Це була перша її така близька зустріч з індіанцями; не дивно, що вона злякалась – одна, в лісі, а ще відповідальність за Сюзі. А якби це виявились ірокези! Із розповідей Фабьєна це ж жорстокі убивці. В Елізи похололо в душі. Та все завершилось благополучно, тому вона вирішила не роздумувати більше про це.

Сюзі нарешті вдосталь нахлюпалась у воді і, так як сонце вже почало хилитись до заходу, Еліза швиденько одягла дівчинку. Проблема виникла коли Еліза заплела косу Сюзі. Вона ніяк не могла знайти зав’язку на волосся, оздоблену великим бузковим аметистом.

- А я її обміняла! – гордо заявила дівчинка.
- Що означає обміняла, Сюзі? Кому? На що? – Еліза в паніці схопила її за плечі, адже цю зав’язку подарував дівчинці її батько – монсеньйор граф де Монтре в нагороду за старанний вигляд.
- Кумопу! Це той високий індіанець, що тобі воду приносив.

В Елізи округлились в паніці очі.

- Він мені – хвіст скунса, а я йому – блискучий камінчик, – пояснила Сюзі.

І лише зараз Еліза помітила в її руці мокрий хвіст скунса, який нещодавно звисав з голови індіанця.

- Але ж цю пов’язку тобі подарував батько, Сюзі! – з відчаєм вигукнула Еліза.
- Так, але Кумопу вона дуже сподобалася. Він її прив’яже до своєї корони, такої як і в мене була, але в нього з пір’я – він ж вождь!

Через розпач від слів Сюзі в Елізи мало не почався нервовий припадок.

«Ну що за невгамовне дівча!» – насилу стримуючись думала Еліза. «А я так сподівалась, що випадок з індіанцями залишиться лише невинним інцидентом – а тепер без пояснень не обійтись».

Елізі нічого не залишалось, як крім без зайвих слів, взявши Сюзі за руку, повернутись в поселення.