ХVІІІ

«Яка потреба могла її завести в кузню спозаранку» – думав Алан, помітивши як Еліза поспіхом вискочила з будинку в побігла в бік кузні.

Новий день зароджувався молочним ранком, холодне голубувате світло якого залило всю долину. Небо було ні блакитне, ні сіре, а якесь безбарвно-прозоре. На фоні тоненького шафраново-рожевого шлейфа горизонту – як відповідь висхідного сонця, вимальовувався густий ліс окутаний, наче ореолом, рожевою димкою. Час був ще таким раннім, що нічний туман не встиг розсіятись і передати свої права ранку, що от-от народиться.

Сонна долина струшувала залишки сну, оживаючи звуками і запахами. Повітря наповнилось ароматом жасмину і бузку з палісадника. Насичене вологою повітря особливо підсилювало запах квітів і кущів, що доносився зі саду. З пагорба чулись звуки вранішнього дзвону. Новий день вже почався, але довкола ще панував спокій.

Алан прокинувся лишень почало світати. Хоч поселення огортала ще нічна прохолода, та в кімнаті було все ж душно. Літо нещадно допікало липневою спекою.

Сон випарувався разом із залишками свіжості, дарованої ніччю. Якась важка, незнана досі млявість обволокла тіло Алана, налила свинцем і прикувала до ліжка. З зусиллям він відірвався від ложа. Накинувши тонку батистову сорочку (так на щодень одягались більшість мешканців помістя) і заправивши звужені до низу штани у високі індіанські мокасини з м’якої оленячої шкіри, Алан взяв мирно спочиваючу в кутку гітару і подався з обійстя, аби ні хвилі більше не залишатись в задушній кімнаті з тягучими як і саме повітря думками.

Юного графа Алана де Монтре частенько можна було застати в якомусь затишному закутку поселення за улюбленим заняттям – грою на гітарі. Оксамитовий і дуже вірний голос Алана звучав заворожуюче і полонив слухачів вже з перших нот, а акорди легко злітали з-під його пальців, сплітаючись в дивні мелодії. Коли він співав, здавалось, немає на світі щасливішої людини.

І цього ранку Алан стиха наспівував якусь мелодичну тосканську пісеньку, підіграючи собі на гітарі. Та мелодія враз обірвалась на пів акорді, тільки-но з будинку вибігла заклопотана чимось Еліза. Хлопець сидів в самому кінці довгого ганку схоронений ранішнім затінком, тому вона не могла його бачити. На хвилю Еліза зупинилась на східцях, інстинктивно затуливши рукою очі. Її засліпило яскраве біле світло туманного ранку, що різонуло очі різко змінивши півтемряву, що панувала в будинку. Прищуривши очі, вона продовжила свою путь. В цю мить перші промені сонця проштрикнули клапті туману і замерехтіли крізь листя червоного клену, що височів біля будинку. В цьому дивовижному тандемі сонця і туману Еліза здавалась дивним видінням, залита променистим світлом, що струменіло через рубінові вітражі пурпурного кленового листя.

Алан приголомшено онімів. Чи то ще дрімота остаточно не покинула його свідомість, чи то нереальне видовище, де поєдналась краса природи і з образом дівчини, чудесним чином повстало в його уяві як якась драматична вистава, де описалась багатогранність, незвичність і чистота якими Еліза, наче, світилась. І це незвичне сіяння ще більше осліплювало, ніж сіяння народжуваного ранку. І от нові думки і нова радість оволодівали Аланом. Дивні якісь радощі, не то сон, не то реальність, сповили його свідомість. Алан затряс головою, відганяючи налетілі на нього видіння, як надоїдливу мошкару. Злість розпирала його за ці хвилинні слабкості, які підступно вповзли в його душу, в серце, вдирались в думки. Та от уже холодний розсуд і спокій повернулись, і в погляді знову відбилась притаманна йому байдужість і зверхність.

Найбільше його дратувало, що дівчина, яку він більш за все волів зігнорувати в своїм житті, постійно опинялась в центрі подій. Де б вона не ступала, якби на перекір, отримувала щиру симпатію і ушанування.

Алан був присутній при вчорашній чудесній метаморфозі Сюзі в маленьку панночку. Так, він не заперечував заслуги в цьому Елізи, але і не вважав це якоюсь достатньо вагомою її перемогою. Лише добре продумала стратегія для привертання уваги Сюзі. Так кожен зміг би, а він тим паче, що і доводив не раз. І нехай цього разу тріумфувала Еліза, але війна ще не виграна. Сюзі надто вперта і норовлива, щоб в одну мить стати покірною за одним лише побажанням цієї гувернантки.
Але не це викликало в нього занепокоєння.

…

Цього ранку Еліза прокинулась вдосвіта. Їй погано спалось. Тривожні сни не полишали, турбуючи бентежними сновидіннями, через що Еліза прокинулась втомленою і зі стійким передчуттям чогось недоброго. Вона намагалась гнати від себе важкі думки, трактуючи неспокій з новими і дуже яскравими враженнями на новому місці, до якого вона ще не призвичаїлась.

Та новий день розквітав невпинно. Навколо все залилось рожевим маревом, просякнутим таким легким сивим туманом, що нічні сутінки і вранішні кольори зливались докупи.

Еліза оділа легке клітчате ситцеве плаття кольору лазурі, декольте якого і манжети коротких рукавів були оздоблені тонким білосніжним батистом, обшитим ніжним срібним мереживом. Розчесала своє витке золотаве волосся і закріпила на потилиці. Вона оглянула себе в дзеркалі – волосся хвилями спадало на плечі, обрамляючи лице сяючою масою; легка чолка прикривала її засмагле чоло; плаття виразніше підкреслювало синяву очей і стрункість стану.

Залишившись повністю задоволеною своїм відображенням, погляд Елізи впав на невелику щіточку з дерев’яною ручкою. Сюзі! Ще вчора Еліза вирішила оздобити «чарівну щіточку» для дівчинки. Вона сховала щітку в кишеню широкої спідниці плаття, складки якої повністю скривали її вміст, і поспішила з кімнати.

Будинок ще повивала тиша і півтемрява. Еліза навшпиньки пройшла коридором і спустилась сходами. Перш ніж зайнятись щіткою, вона якомога тихіше прокралась на кухню, де втамувала спрагу великою чашкою гарячого запашного чаю з ромашкою та чебрецем. Еліза жадібно смакувала благодатний нектар, що теплою хвилею обдав пересохле горло і розлився тілом огортаючи, наче невагомою блаженною периною.

Дівчина відчула себе відродженою.

Звідкись, з будинку донеслись глухі звуки його пожильців, які вже прокинулись і зайнялися вранішніми клопотами. Швиденько допивши чай, Еліза вишмигнула з обійстя.

На мить вона завмерла на ґанку, осліплена білизною ранкової зорі, що потонула в димці. Вдихнувши на повні груди свіжіть тихого світанку, вона пішла вздовж плетеного з тонкої лози невисокого палісаду, що змійкою звивався повз садка. Кузня, в яку направлялася Еліза, розташувалася позаду кількох дерев’яних будинків, що нагромадились один на другий вздовж схилу пагорба, який був увінчаний в’язами і багряними кленами. Там ще панувала тиша. Поміж будинків пробігав мілкий струмок, береги якого поєднував вузький місток з обтесаних колод.

Стежка обернулась вулицею і після легкого спуску почала підніматись поміж домами і палісадниками. В кінці вулиці розмістилась чимала кузня. Це була оброблена вправним ремісником дерев’яна будівля, оточена чагарниками, які утворювали щось на кшталт подвір’я. З кузні доносився звук ударів молоту об ковадло. Отже, робота вже кипіла, що потішило Елізу. У надвір’я вийшов помічник коваля з відрами в руках і скерувався до колодязя, який причаївся з правого боку кузні, аби набрати студеної води. Хлопець побачив, як Еліза з’явилася з-за туману, що розсіювався зорею. На її світлому волоссі, яким грався легких вітерець, як на глянцевій листві, вигравали вогняні відлиски.

Челядника звали Дегейр Роукс. Худорлявий від природи, він зовсім не в’язався з таким ремеслом як ковальство. Але, незважаючи на такі особливості його комплекції, Дегейр вирізнявся напрочуд сильними руками, не поступаючись і самому ковалю з його кремезною статурою.

Дивлячись на Елізу, що наближалася до кузні, хлопець спершу не впізнав її і розгублено питав себе, хто це, що за видіння? Завмерши посеред подвір’я з кумедним виразом обличчя, Дегейр привернув увагу коваля, який вже втрачав терпіння очікуючи на воду. Помічник, нарешті збагнувши, що це мадемуазель Розіз, раптово знітився і потупивши погляд переминався з ноги на ногу. В такій нерішучості його і застав коваль, що вийшов з кузні аби його нагнати.

- Дегейр! Чого тут стовбичиш? Води набрав?

Але вгледівши пусті відра, коваль вже було відкрив рот, аби вилаяти бідного хлопця, та вчасно помітив, що вони не самі.

- Мадемуазель Розіз? Ем… доброго ранку! – сконфужено розплився в посмішці коваль. – Чим завдячую Вашому нежданому візиту?
- Вітаю, мосьє Морел! Доброго ранку, Дегейр! – мило посміхнулась у відповідь Еліза. – Щиро сподіваюсь, що не відриваю Вас від важливих справ?
- Ні, як можна! Це приємність бачити таку чарівну дівчину як Ви, Елізо, цього чудового ранку. Слухаю, панянко. Чим можу загодити?

Незвичний до улесливих промов, Гастон Морел з багровим від жару печі лицем почував себе ніяково і все не знав куди пристроїти свої дужі та незграбні руки, то і діло потираючи їх, чи ховаючи під довгий фартух з грубої шкіри. Еліза крадькома посміхнулась куточками вуст.

- В мене буде, мабуть, дуже незвичне для Вас прохання. Ось, – Еліза вийняла з кишені щіточку і простягла ковалеві, – я дуже прошу Вас, мосьє Морел, чи б не могли Ви випалити на дерев’яній ручці цієї щіточки красивий візерунок, а ще краще – крону.

Мабуть, Морел очікував будь-чого, але не такого. Від здивування він розгубився. В коваля навіть промайнула думка – а чи не насміхається над ним ця дівчина? Що за дивні забаганки такі, ач – щіточку розмальовуй, не його це справа догоджати витребенькам забагливих панночок.

Еліза, побачивши невдоволену гримасу на обличчі коваля, поспішила пояснити: це, мовляв, для мадемуазель Сюзі, щоб вона не відмовлялась зачісувати своє довге і завше скуйовджене волосся; що щіточку, буцімто, Сюзі подарували феї і щоб вона виглядала як чарівна, її треба неодмінно оздобити, бажано зображенням корони, адже феї подарували її самій Королеві Квітів – Сюзі.

Коваль з челядником (котрий вже і забув про пусті відра, що сиротливо тулились на землі) здуміло глипали на Елізу, слухаючи її пояснення. Коли суть справи осіла і набула змісту в голові коваля, той поволі пройнявся її настроєм. Опанувавши себе, взяв щітку, діловито покрутив в руках, прикидаючи, як загодити цій справі.

Випровадивши нарешті Дегейра за водою, Морел з Елізою зайшли в кузню.