ХVІI

- Ні-ні! Я не дам! Не торкайтесь мене! – верещала Сюзі.
- Мадемуазель Сюзі! Будьте розсудливі, – вмовляла нянечка перебуваючи на грані нервового зриву, – подивіться тільки-но у дзеркало, в такому вигляді не личить маленькій графині розгулювати на людях. Що вони про Вас подумають!

Вже майже годину то одна нянечка, то друга вмовляли Сюзі дозволити зачесати її розкуйовджене з ночі волосся. Адже після вчорашнього ніхто не сподівався таких ярих протестів від Сюзі . Для домочадців стало неприємним сюрпризом те, що вона знову закомизилася і не підпускає нікого до своєї недоторканної шевелюри. Та до дзеркала Сюзі все ж підійшла; глянула не своє відображення з-під лоба; долонькою спробувала прим’яти волосся, що настовбурчилось в різні боки, ніби легкий пух. Не досягнувши ніяких результатів, дівчинка насуплено буркнула:

- Я буду чесатись лише чарівною щіточкою, яку мені подарували феї!
- Феї?! Сюзі, дорогенька, де ж ми її візьмемо, – ошелешено заломлювали руки нянечки, перелякано переглядаючись.
- Хочу мою чарівну щіточку! – вимогливо тупнула ніжкою Сюзі, – Еліза мене нею чесала, вона чарівна тому і не боляче, і не видирає волосся.

Нянечки відразу заходились шукати Елізу. Сюзі доводила їх до напівбожевільного стану своїми капризами і нерозсудливістю. Еліза для них зараз була як рятувальна шлюпка в розгніваному бурею океані. Та Елізи ніде не було – ні в її кімнаті, ні в господарських приміщеннях, ні в гостинних. Нянечки збились з ніг, розшукуючи її. Обслідувавши садок, вони кинулись шукати її помістям, гукаючи щосили.

В кінці ганку одна з нянь узріла Алана де Монтре, який награвав якусь сумну мелодію на гітарі сховавшись в тіні розлогого піддашшя. Нянечки відразу поспішили до нього, в надії що Алан, поза увагою якого дивним чином нічого не проходило (і як йому вдається все помічати – дивувались усі), знає чи підкаже де може бути Еліза.

- Ваша дорогоцінна Еліза, як і завше, вештається без діла поселенням і заважає працювати іншим, – огризнувся Алан не відводячи погляду від струн. – Шукайте її в коваля – цікаво, що вона там загубила.

Дві жінки миттю кинулись в бік кузні.

…


Алан в цей час був в кабінеті коменданта поселення «Le matin» мосьє Джеймса Кеппела з Фабьєном де Монтре і лейтенантом Полем Брюї. Вони опрацьовували шлях в Китай, а саме карти територій, що охоплювали русло ріки Міссісіпі з впаданням її в «Катайське море». Кабінет коменданта був розташований на другому поверсі адміністративної будівлі поблизу помістя монсеньйора графа де Монтре, тому вікнами виходив на площу перед помістям.

Гул знадвору донісся у відчинені навстіж через полудневу спеку вікна кабінету, і, звичайно, не міг не привернути увагу людей, що схилились над картами. Спершу в них промайнула думка, що, як часто бувало, з несамовитим галасом навідалось одне з дружніх племен індіанців, з намірами обміняти товари. Але, не побачивши на площі ні однієї червоношкірої мармизи в пір’яних уборах, Фабьєн першим угледів причину загального пожвавлення:

- Та це ж Сюзі! Ви лишень погляньте, оце комедія! Я хочу на це подивитись зблизька.

Голосно сміючись Фабьєн вискочив з кабінету.

- Теж мені причина от так полишати справи! – роздратовано зашипів Алан.

В голосі Алана відчувалось більше байдужості, аніж зацікавлення тим, що відбувалось за вікном.

- Дивіться – дивіться, у Сюзі корона з квітів на голові, а волосся заплетене в коси! – Брюї зі щирим здивуванням тицяв пальцем в напрямку дівчинки, висунувшись майже повністю через вікно.
- Поль! І Ви туди ж! Звісно, це ж важливіше за планування якоїсь там експедиції, навіть нехай вкрай важливої.

Під грізним і осудливим поглядом Алана де Монтре лейтенант Брюї зніяковів і в лице вдарила гаряча хвиля осороми. Хоча Поль Брюї і був старший за Алана, та він бувало ніяковів під пильним, вольовим поглядом молодого графа де Монтре. Стриманість і зверхня холодність Алана приховували молодечу запальність, можливо, юнацьку зарозумілість та разом з цим і залізну волю, що підкорялась його непорушним принципам.

- А Фабьєну не видається безглуздим полишити нараду заради витівок Сюзі.

Це спокійним тоном зауважив комендант Каппел, який спостерігав за подіями, що розгорнулись перед помістям. Алан підійшов до вікна і розгледів свого брата в центрі натовпу зі Сюзі на плечі.

- Я його зараз поверну, – кинув він коротко і вийшов з кабінету.
- А ця мадемуазель Розіз завзята дівчина виявляється. І ще й доволі приваблива, – комендант, здавалось, думав вголос, аніж звертався до лейтенанта.
- Так, вона приємна і розумна дівчина.

Поль Брюї дивився на Елізу з неприхованим інтересом і навіть трепотом, та вчасно схаменувся, відчувши на собі зацікавлений погляд Кеппела.

Джеймс Кеппел був англійцем, колишнім флібустьєром, який свого часу відзначився чималими заслугами перед Новою Францією і Людовиком XV. Він був вправним морським вовком а також достатньо досвідченим політиком, чим просто не міг не привернути увагу до своєї персони монсеньйора Жоеля де Монтре. Граф запропонував йому посаду коменданта його поселення «Le matin», з якою той справлявся на відмінно.

- Справді? А от мені видалось, що наш юний Алан зовсім не так доброзичливо налаштований щодо мадемуазель Розіз.
- Не можна поспіхом судити щось про малознайому людину, не знаючи на що вона здатна і що від неї можна чекати. А мосьє Алан, на мою думку, дуже нетерпимий до людей і воліє краще бачити все в негативному світлі, аніж хоча б допустити хорошість навіть по відношенні до такої чарівної дівчини, якою є мадемуазель Еліза Розіз.
- Мабуть, так і є. Мабуть, Ви і праві, Полю, – з іронічним смішком мовив комендант.

Та Поль Брюї не помітив глузливого тону коменданта, адже захоплено стежив за тим, що відбувалось на площі і жалкуючи, що знаходиться не там і особисто не може прийняти участі в цих подіях.

...

Алан роздратовано розштовхував натовп, пробираючись до Фабьєна.

«Чого його туди понесло?
Яка легковажність!
Цей незначний інцидент взагалі не вартий уваги!
Це лише свідчить, що всім достоту нема чим зайнятись.
Достатньо найменшого приводу і «ВУАЛЯ» – зіваки моментально постягалися довкола блазня.»

Чим ближче Алан підбирався до центру площі, тим сильнішало його озлоблення. Коли йому врешті вдалось дістатись осередку подій в цей момент графиня де Монтре з вдячністю стискала руки Елізи. Зиркнувши на дівчину, Алан раптом забув для чого продирався крізь натовп. Те, що він прочитав в виразі обличчя Елізи, розгромило і немилосердно рознесло в прах його очікування. Замість, здавалось би, очевидної погордливості і пихи він виразно побачив який глибокий жаль, сердечний докір і разом з цим така радісна надія виражалась в очах Елізи. Він здригнувся. Так старанно зведений ним панцир напускної зверхності розчинився і розлетівся вщент уламками затятості від світла цих блакитних очей, в яких відбився тихий смуток. Погляд Алана зазорів ніяковістю.