ХVІ

Долина була неосяжна, залита яскравим полудневим сонцем, і в ній панував спокій. Здавалось, ніби час зупинився і все дихало тишею і гармонією. Така пишність і різнобарв’я не присниться і уві сні – думала Еліза.

Сюзі йшла мовчки, повністю зосереджена на своїй короні, аби тільки та знову не злетіла з голови. Тому Еліза була поглинута своїми думками.

На неї раптово налетіла хвиля радості і майже блаженства від споглядання цієї навколишньої краси дикої природи, що аж подих перехоплювало. Від цього мерехтіння фарб, від цієї гри світла і тіні, які змагались один з одним і, то і діло, то приглушували, то запалювали лиском дорогоцінного каміння розкішне убранство лугів. Вона відчула абсолютну гармонію і поєднання з духом природи, від чого ніби вбирала, всмоктувала всім своїм єством силу натури.

Цілий світ свіжості, найчудніших фарб мільйонів відтінків і світла розгорнувся перед нею. І цей світ належав їй, лише їй, саме зараз.

Перейнявшись заворожливим дивом краю і сп’янівши від дивовижної краси і ароматів, Еліза не помітила як вони зі Сюзі увійшли в ворота поселення. Сюзі з таким гордовитим і величавим виглядом ступала центральною вулицею помістя, що у всіх хто узрів це диковинне видовище здивовано видовжувались обличчя, і не вірячи побаченому на лицях застигала маска зачудування.
Сюзі йшла як справжня маленька королева; «І звідки в цієї бешкетниці і бунтарки стільки поважності і пихи?» – дивувалась Еліза, що йшла слідом складаючи одноосібний почет дівчинці. Мабуть, це говорить голос крові, батька і матері, кров предків – шевальє. Все ж таки вона народжена дворянкою, не дивлячись на те, яку би непокору не виявляла зараз, проводячи своє безтурботне дитинство в лоні дикої природи. А ці родинні узи не зламні і непереборні, узи що пов’язують їх , яких ніщо не може замінити. Вони поєднують в собі славетну історію і вражаючий родовід, в якому павутинням сплелись і з’єднались навіки могутність і сила, влада і вельможність, благородство і великородність славетного аристократичного роду де Монтре де Манлей Де-Рошешуар.

Йдучи просторою вулицею, Сюзі зиркала задоволеними і пустотливими оченятами як розпалювався всезагальний інтерес до її персони. Її сподівання виправдались, не залишилась обділеною такою бажаною увагою. То і діло, взрівши непересічну картину, люди виходили на вулицю зі своїх осель чи виглядали з-за парканів подвір’я, робітники відривались від трудів, а майстри полишали роботу і всі дружно стягувались ближче дороги. Адже ЇЇ світлість маленька графиня де Монтре, ця сама капризуля і затята нечепура, якою була ще зранку, дивним чином перевтілилась в неприйнятну досі для неї подобу, сповнена пихи і розважливості так гонористо ступає, ні – майже парить над землею, ледь торкаючись своїми маленькими ніжками кам’яної дроги. І, о диво! Голівка її увінчана чудовим квітковим вінком, а з-під нього, наче намисто, красуються дві золотаві коси. Який чарівник створив таке чудо; хто цей сміливець, що зумів переконати цю норовливу крихітку і приборкати її розбурхану шевелюру – читалось на подивованих лицях.

Поселення пожвавлено гуділо, наче міх із гамором необачно розв’язався і звідти вивільнились на волю крик, сміх, метушня…

Тим часом Королева Сюзі вже підходила до обійстя. Дивний галас не міг не привернути увагу мешканців помістя господаря поселення графа де Монтре, не примусити полишити свої справи і вийти на ганок. І звідти уже виглядали причину здійнятого галасу мадам графиня де Монтре і слуги. «Що сталось? В чому річ?» – гомоніли між собою служниці витягуючи шиї в намаганні хоч щось вгледіти через натовп. Коли люд розступився і задоволені погляди спрямувались на ґанок, мадам де Монтре здуміло плеснула в долоні, побачивши свою маленьку красунечку доньку.

- Мамо! Я Королева Квітів! – гордо повідомила Сюзі, опереджуючи радісні материні схвалення.
- Сюзі, моя крихітко, яка ж ти в мене красунечка! – мадам де Монтре нагнулася до доньки і поцілувала в її зашарілу щічку.
- Хто ця гарненька дівчинка? Я її не впізнаю! Ба, та це ж Сюзі!

Це Фабьєн, підходячи до сестри, поспішив із захопленням виголосити їй дифірамби.
Сюзі сяяла цілковитим задоволенням. Всі подивляли її корону; мати обнімала і цілувала; няньки з карапузами кружляли навколо; люди хвальбою лоскотали слух; маленькі подружки і друзяки із заздрістю споглядали її Величність Королеву; старший брат високо підняв її над усіма, посадивши собі на плече, аби всі могли її споглядати. Що ще потрібно для абсолютного щастя маленькій Королеві – графині де Монтре.

- Мамо, я зараз повернуся, – раптово озвалася Сюзі з надто серйозним і заклопотаним виразом як для маленької пустотливої дівчинки, злізаючи з рук Фабьєна, і діловито подалася в будинок.
- Елізо! Ви чарівниця! – сповненим радістю і вдячністю голосом мовила мадам де Монтре підходячи до Елізи. – Я захоплена Вашим вимислом і завзятістю, і як тільки такі кмітливі думки зароджуються у Вашій голові!

Мадам графиня де Монтре взяла Елізу за руки, стиснувши дружньо кінчики пальців, а в її погляді читалось таке материнське тепло і ніжність, що Елізу защемило десь глибоко в душі і радісне хвилювання наповнило її змучене і спрагле серце, якого вже так давно не торкалась ця лагідна і оберігаюча материнська любов. Їй знадобилось зібрати всю силу волі аби втримати сльози, що підступно наступали і обпікали зсередини душу; щоб вони не прорвались, не хлинули щоками, не кинули її на коліна перед графинею і натовпом людей, погляди яких зараз були спрямовані на них.

Але те, що сталось наступної миті, пригвоздило до землі німим оціпенінням не лише Елізу, а й навіть найскептичніших обсерваторів цієї пригоди. На порозі у всій красі стояла Сюзі в дивовижному платті гаптованому ніжним білосніжним мереживом, яке виблискувало на сонці золотавим люрексом рожевої парчі.

- Сюзі! – тільки й змогла вигукнути мадам де Монтре.

Дівчинка помпезно і величаво зійшла східцями; гонорово окинула поглядом заворожених і захоплених споглядачів.

- Мамо! Мені потрібне твоє намисто з рожевих перлів, – заявила поважно Сюзі.