XXI

- Мамо! Мамо! Дивись який я в Кумопу хвіст виміняла! - випалила радісно Сюзі, підбігаючи до графині де Монтре.
- Сюзі! Він чудовий, пригортаючи доньку мовила графиня. – Кумопу? – тривожно глянула вона на Елізу.
- Ми випадково натрапили на групу гуронів в лісі, - пояснила Еліза.
- Донечко, біжи покажи друзям, - коли дівчинка, радісно підстрибуючи, побігла в садок, графиня підійшла до впритул до Елізи, - я, сподіваюсь, все добре, проблем не було?
- Так, все добре, вони дружелюбно поставились до нас. Сюзі, здається, вони знають.
- А, так, самогор Кумопу часто навідував нас.
- Мадам, є ще дещо…
- Так? Що сталось?
Еліза зам’ялась на мить, вирішуючи як краще розповісти про «обмін», тому не відразу відповіла графині.
- Елізо! Не мовчіть, бо я починаю хвилюватись, - благально мовила графиня де Монтре, стискаючи руку дівчини.
- Ні, не хвилюйтесь , все добре, тільки от мені соромно, що не угледіла…
- Що? Кажіть вже Елізо!
- Сюзі обміняла свою зав’язку з аметистом, що її подарував монсеньйор граф, на той хвіст скунса, що вона вихвалялась.

Від напруження і спеки Еліза відчула як плаття прилипло до спини. На обличчі графині де Монтре відобразилась ціла гамма суперечливих емоцій: чи то гнів, що переходив в радість; чи то полегшення з поблажливістю. Помітивши переляканий погляд Елізи, мадам графиня поспішила заспокоїти її:

- Ох, дорогенька, Ви мене налякали, - і її красиве обличчя засяяло теплою усмішкою. – Не варто так сильно перейматись імпульсивністю Сюзі – це найменша прикрість, яка б могла статись.

Еліза полегшено зітхнула. Та графиня стурбовано продовжила:

- Нам терміново потрібно подбати про Вашу безпеку, Елізо! І як я опустила це важливе питання поза увагою. Ходімо до мого чоловіка – потрібно негайно вирішити цю проблему.
Тон мадам де Монтре не допускав заперечень. Вигляд її був рішучий і Еліза не без тривоги пішла за нею.
- Які Ваші враження, мадемуазель Розіз, адже це Ваша перша зустріч з індіанцями, так? – зацікавлено дивився на Елізу монсеньйор граф Жоель де Монтре.

Мадам графиня кількома словами описала випадкове зіткнення з гуронами і їх вождем Кумопу.

- Так, це вперше, коли так близько вони були коло мене. Але все добре, гурони не виявляли ніякого ворожості, - відповіла Еліза, з трудом видавивши зі себе посмішку.

Графиня де Монтре привела Елізу в робочий кабінет монсеньйора, який розмістився в адміністративній споруді поряд з кабінетом коменданта Каппела. Незважаючи на нараду, яку проводив в цей час граф де Монтре, мадам графиня рішуче зайшла і повідомила про нагальність справи, що потребує вирішення без зволікань, адже це стосується не лише безпеки самої мадемуазель Розіз, а й їх доньки Сюзі. Еліза почувала себе ніяково, перебуваючи в центрі уваги і під прицілом десятка пар очей, що з інтересом втупилися в неї.

Коли графиня і Еліза зайшли в кабінет, то застали графа де Монтре схиленим над столом з розгорнутими картами із розставленими по них чорнильницею, пір’ям, пісочницею та вимірювальними інструментами. Статний і елегантний він був одягнутий в чудовий костюм з атласу темно-синього кольору, вузькі чоботи з чорної шкіри і фехтувальні пальчатки. Граф віддавав перевагу англійській моді: камзол, короткі штани і вузькі чоботи більше відповідали його повному випадковостей життю, аніж французькі напів кафтани, куртки і чоботи з широкими ботфортами. Чорне густе волосся відтіняв великий комір-жабо з тонкого білосніжного батисту, всипаний перлами.

Граф різко виділявся на фоні інших чоловіків, що зібрались навколо столу. Вони всі були його довіреними людьми і соратниками. Половину з них Еліза не знала, деяких бачила лише мигцем.
Зліва від графа стояв комендант Каппел, біля нього адмірал французького флоту маркіз Бастіан Фоурньєр, доволі витончений вигляд якого доповнювала напудрена перука і шпага збоку – прибув три дні назад в поселення з візитом і посланням від коменданта Квебека до графа де Монтре. Далі стояв ад'ютант адмірала віконт Дідьє Петіт – довгов’язий і блідолиций парубок років 28-ми з чудовою виправкою і пружною ходою, сформовану роками тривалих морських плавань; за ним – секретар адмірала Фоурньєра, що всюди беззастережно супроводжував свого господаря; мосьє Арно Дебойс – пузатий коротун невизначеного віку з круглими скельцями окулярів на носі, що постійно дріботів за адміралом зі стосом якихось надважливих документів під пахвою. По праву руку від монсеньйора графа, як і належало, знаходився його радник мосьє Тібо Ель-Руссель – шляхетний дворянин, барон, років 45-ти, майже такий ж високий зростом як і монсеньйор граф, з об’ємною рудою шевелюрою і бородою, та скроні барона вже встигла торкнутись сивина. За ним стояли сини графа де Монтре Фабьєн і Алан, а далі лейтенант Поль Брюї. Майже навпроти графа сидів довгов’язий молодий чоловік з суворим, обвітреним негодами лицем – дворянин, сеньйор Жан-Етьєн де Ла Блан, який був досвідченим мандрівником – відкривачем нових земель і морських шляхів.
Двоє жінок застали цю пістряву компанію заглибленими в розрахунки і схеми над розгорнутими на столі картами і документами. А зараз всі десятеро, так несподівано відірваних від справ, заінтриговано розглядали Елізу, слухаючи розповідь мадам графині.

Дівчина зніяковіла від такої пильної уваги до своєї персони. Хоча їй і було не звикати до численного товариства і шумних зборищ паризького життя, але тут, на краю цивілізації, за одним столом, навколо графа де Монтре, серед величного безмов’я незайманої природи зібрались надто вже різні люди і не лише за статусом чи виглядом, а й за національністю, світоглядом і менталітетом.
Ла Блан був іспанцем, Ель-Руссель – швед з французького кантону, а секретар Дідьє Петіт – англійцем.

- Мадемуазель, а Ви смілива дівчина! – з усмішкою зауважив адмірал Фоурньєр. – Цікаве у Вас прізвище – Розіз, наче щось мені нагадує… гм.

Еліза заклякла.

- Ну це навряд чи, маркіз, мадемуазель Елізі не пощастило дістатися Квебеку, де б Ви змогли чути її ім’я. – заперечив монсеньйор граф з ноткою поблажливості в голосі.
- Так значить чарівна мадемуазель не з Нового Світу? – щире здивування почулось в голосі адмірала.
- Ні, мессір Фоурньоєр, я лише як два місяці тому прибула до Нового Світу з Франції. – Еліза полегшено видихнула.
- Ов-ва! Тоді Ви ще більше достойні похвал в мужності і витримці, адже це далеко не жарти зіткнутись такій чарівній тендітній мадемуазель з суворістю цього краю і дикістю тубільців, - і адмірал голосно і дзвінко розсміявся, що дещо сконфузило Елізу.

Вона не розуміла як сприйняти його раптовий сміх – як кпини, чи це особливість його характеру.

- Це зовсім не смішно! На місці гуронів могли виявитись ірокези.

Холодний, зі сталевими нотками голос Алана де Монтре, немов за німим наказом, обірвав дзвінкий сміх адмірала Фоурньєра.

- На мою думку, мадемуазель Розіз взагалі потрібно заборонити виходити за межі поселення. Така її легковажність становить величезну загрозу безпеці Сюзі! Якщо мадемуазель зневажає цією загрозою, то може собі гуляти де їй заманеться, але одна – без Сюзі! Це ж очевидне рішення проблеми. – Алан кидав наче виклик, суворі і гнівні слова в лице Елізі.
- Це неправда! Я ніколи б не допустила ні найменшої небезпеки до мадемуазель Сюзі! Ви несправедливо і безпідставно мене звинувачуєте.

Лице Елізи зашарілось, серце шалено билось в грудях, очі горіли вогнем. Вона була готова до бою, до словесного бою. До фізичного, до будь-якого аби раз і назавжди приструнити самовпевненого і озлобленого юнака.

- Так як Ви смієте до мне звертатись в такому тоні! Ви, наївна дурепа, яка і гадки не має в якому краю вона знаходиться! Та Ви і кроку не ступите як Ваш скальп буде красуватись на поясі в якогось смердючого ірокеза! – голос Алана де Монтре громом розносився кабінетом і кожен з присутніх відчув, як гнів проймає молодого графа, мов страшна запаморочлива мара.

Він з такою неприхованою злістю несамовито палив поглядом Елізу, що в їй в очах темніло, та вона не відступила. Потрясіння нещодавніх подій ще не відступило, розтурбована тривогою Еліза не мала жодного наміру зараз вислуховувати і ковтати образи цього зарозумілого і зухвалого молодика.

- Не така вже і наївна, а тим паче зовсім не дурепа, якою Ви, граф мене вважаєте, - процідила вона крізь зуби. – Можете мені кидати образи, але не смійте сіяти паніку і розбрат під приводом, буцімто, хвилювання за мадемуазель Сюзі, а тим паче звинувачувати мене в недбалості і нехтуванні її безпеки! До всього, що б я не робила, Ви прискіпуєтесь, висміюєте недобираючи ні слів, ні тону. І перш ніж мені закидати невігластво простолюдки, спробуйте розгледіти у своїй поведінці благородство аристократа. - В гніві випалила Еліза, охоплена раптовим презирством змішаним з майже жалістю до цього зарозумілого юнака.

Події розгорнулися настільки стрімко, що присутні витріщались в повній нестямі то на Алана, то на Елізу.

Алан закляк. Смертельна блідість раптом розлилась його лицем. Він підвівся і поволі рушив до дівчини ходою, схожою на те як закрадається дика рись до приреченої жертви.
Фабьєн, отямившись, зірвався з місця і кинувся до Алана, зупиняючи його. Та Алан все ж продовжував наближатись до Елізи, відштовхнувши брата. Фабьєн пригрозив вліпити йому стусана, якщо той не схаменеться. Але, здавалось, Алан нічого не чув; здавалось, в ньому вмерла, зникла і забулася навіть подоба на природний інстинкт самозбереження. І коли між ним і Елізою, в очах якої відбилось презирство без будь-якого натяку на страх, залишалось якихось два кроки, вперед вийшла графиня де Монтре, загороджуючи собою Елізу.

- Алан! Досить! Припини негайно! Ти поводиш себе неподобно і непристойно! – очі її сочились гнівом.
- Всі носяться з цим нікчемним дівчиськом, як з якоюсь цацою, - погордливо прошипів Алан, не зводячи погляду повного ненависті і дикого блиску з Елізи. – А вона користується цим, вдаючи з себе невинну благодійницю, затягуючи в свої сіті тих наївних, що дозволяють добровільно заморочити себе.
- Що з тобою, Алан? Ти в нестямі! Та і що спільного мають твої звинувачення з Елізою? – з жахом дивлячись на сина майже прошепотіла мадам де Монтре, не вірячи тому, що він зараз це говорить. – Чому ти так грубо ведеш себе з мадемуазель Розіз? Одначе, що б не творилось в твоїй голові, ти ніколи не повинен забувати, що ти шевальє, лицар. Ти завжди повинен бути ввічливим а надто з жінками.

Алан люто пересмикнув плечима, різко вклонився всім і вискочив з кабінету.

За цими подіями ніхто не помітив, як темінь пізнього вечора запанувала навкруги. В кабінет зайшов хтось зі слуг і запалив свічки у великій люстрі, що звисала зі стелі.