XXII

- Ех, молодість-молодість! Гаряча юнацька кров, – порушив навислу тишу комендант Кеппел. – Сучасний спосіб життя вчить молодь не тушуватися ні перед авторитетами, ані перед жінками, ба навіть перед такою милою дівчиною, якою є мадемуазель Розіз, – комендант вклонився Елізі. – А ще гірше, навіть відноситись до них з певною зверхністю.

- Це неприпустима поведінка, – прикро мовила графиня де Монтре і в її голосі чулися нотки не то роздратування, не то розчарування.

- Гадаю, на сьогодні досить з нашої Елізи неприємностей. Всі питання вирішимо завтра, на свіжу голову і з чистими думками, - пролунав голос графа де Монтре.

Весь цей час граф мовчки спостерігав за подіями, що блискавично розгортались . Про що він думав і чому не зупинив Алана залишилось загадкою для всіх присутніх. Адже саме його волі – волі господаря поселення – тут підкорялись усі. Натомість, вустами графа блукала загадкова посмішка.

- Мадемуазель Елізо, на Вашу долю сьогодні випало забагато випробувань. Ви втомлені і виснажені, - мовив він дівчині, а потім підійшов до мадам графині і взяв її за руки. – Зараз нема нагальної потреби в подальшій дискусії, люба Марселлет, відпустимо Елізу відпочивати.

Теплота і м’якість його голосу подіяла заспокійливо не лише на графиню, а й на Елізу також. Дівчина, перебуваючи останні години в постійному напруженні і тривозі, дійсно почувала себе зовсім вимотаною, що, мабуть, відображалось на її змарнілому, блідому обличчі.

Мадам де Монтре з благоговінням подивилась на чоловіка і всі хвилювання миттю стерлись з її красивого обличчя. Вона з ним погодилась, що час доволі пізній і краще дочекатись нового дня.
Ввічливо попрощавшись, жінки вийшли з кабінету.

- Отакої! Якщо ця тендітна дівчина і оком не змигнула перед нападками нашого імпульсивного Алана, то ніякі індіанці їй тепер не страшні, – адмірал Фоурньєр весело розсміявся, чим розрядив нагнічену атмосферу.

- Ви про що, маркізе? – вирішив уточнити мосьє Кеппел.
- А Ви хіба не зауважили? Грізна тирада Алана навіть мене поневолі втиснула в крісло, а його очі кидали такі вбивчі блискавиці, що могли б змусити підтиснути хвіст будь-якого дебошира. А мадемуазель Розіз мало того що зовсім не видавалась наляканою, ба навпаки – пішла в контрнаступ! Оце я розумію! Оце по-нашому! – і він задоволено відкинувся на спинку крісла, хлопнувши рукою по стегну.

І дійсно, під час цієї жахливої перепалки Алан якби умів убивати поглядом, то Еліза б була вже мертва. Але натомість, злісно свердлячи потемнілими від ненависті очима Елізу, Алан отримував у відповідь не менш розлючені погляди. Такий двобій палаючих гнівом однакого блакитних але достоту різних очей і розвеселив адмірала Фоурньєра.

- А ця мадемуазель Розіз не така безпорадна і тендітна, як видавалось. Цікаво-цікаво, – зауважив вдумливо барон Ель-Руссель і легка усмішка торкнула його уста.
- І правильно! Адже безпомічним і слабким не вижити в цьому жорстокому краю. Де Ви кажете її знайшли? – допитувався графа адмірал.

Фабьєн поспішив розповісти історію Елізи – як і чому вона опинилась в їх домі.

***

Вибігши з адміністративного корпусу, Алан де Монтре швидкою ходою пересік площу, не усвідомлюючи куди їде. Роздратування і обурення роздирало його. Він був сильно розлючений.

Алан думав про Елізу. Яка неприборкана сила в цій дівчині! Вона просто нестерпна! Ох, і як же вона дратувала його!

Він дійшов до неширокої річки, сердитий і впрілий від вечірньої задухи. Перевівши подих, побрів вздовж берега вирішуючи як бути далі. Зараз його проймало роздратування до всіх жінок. Та коли він думав про незаслужену симпатію навколишніх до Елізи, його роздратування переходило і на тих, хто так легковажно піддався її чарам. Зрештою, він почав злитись і на себе. Його турбувала ця гордовита дівчина. Яким дивом їй так легко вдається оточувати себе повагою і люб’язністю мешканців поселення, не маючи на це ніяких прав.

Звідки вона взялася?

«Краще не думати про це, інакше з’являється бажання позбутись її».

Алан тривожно сіпнувся. Незрозумілий страх та хвилювання нахлинули і сильно стиснули серце. Ця дівчина така горда, норовлива, та в її погляді все ж таїться біль і самотність.

Алан де Монтре одиноко йшов вздовж берега річки. Він відійшов далеко від поселення, залишивши позаду останні будинки, розкидані серед садів і полів, та високу загорожу, що загрозливою стіною надвисала над поселенням.

Чулося лише шелестіння високої трави з-під його індіанських мокасин і гудіння комах кінця літа, які потрохи починали зникати через холодні ночі.

Стрімко темніло. Алан підняв голову і побачив, що на річку швидко насувається туман. Це був минущий туман, який міг або затриматись, сповиваючи все навколо непроглядною пеленою, або швидко розсіятись, як за помахом чарівної палички.

Юнак вирішив не випробовувати долю і поспішив повернутись в поселення.

Він добре розумів, що на нього чекала розмова з батьками. Що він їм скаже? Як пояснить свою поведінку і дивне роздратування, що проймає його. Зрештою, він і сам собі не здатний відповісти на ці питання. Це були невідомі, непояснимі відчуття, що чаїлись десь дуже глибоко в його душі.

Поселення, поглинуте густим туманом, виглядало на якесь казкове місце, зі всіх сторін оточене густим лісом, що наче мовчазний сторож охороняв від незвіданих ворогів.

Рубінові промені останньої зорі розсипались дзвіницями та куполами, створюючи відчуття скорботної чарівності, яке виникає при виді затопленого міста. Разом з цим воно не було ані безлюдним, ані сплячим. Мирський гамір за високою огорожею видавався нереальним.

Алан пройшов повз конюшні і кузню, повз будинки, що готувались до сну, пересік площу. Зустрічні перехожі поступались дорогою легко вклоняючись сину господаря поселення.

Всі його думки були поглинуті двома протилежними обставинами: Еліза, яку потрібно було приборкати і змусити коритись; батьки, з якими його чекала важка розмова.

Алан йшов вперед, потім повертався назад, вагаючись, не в змозі вирішити як йому діяти. Такою поведінкою він привертав до себе увагу і дехто з перехожих вже обертався на нього. Врешті, Алан, який вже встиг наблизитись до обійстя, звернув в садок. Підійшовши до огорожі, що відгороджувала сад від поселення, роблячи його острівком приборканої природи в людському царстві, аби залишитись непоміченим, він обережно відчинив ковану хвіртку, стараючись не рипнути металевими завісами. Зараз найменше йому хотілось щось комусь пояснювати, чи вислуховувати нарікання. Благо, йому пощастило не перестріти дорогою когось заангажованого.

Алан присів прямо на траву під розлогими деревами з листям червоного кольору. Прикривши очі, він спробував холоднокровно все обдумати.

Раптом його пройняло відчуття небезпеки, так ніби нависла якась зловіща тінь. Загрозливий подих отруював повітря подібно заразному випару, затьмарюючи колір, звук, відчуття.

Підхопившись на ноги, Алан наче затравлений звір, впився в темінь нічного саду. Коли його погляд ковзнув по будинку, Алан побачив у відчиненому вікні другого поверху Елізу. Дівчина вдивлялась в гущину лісу, що надвисав стіною над садом. Вона стояла незворушно, здавалось, завмерла в якомусь німому оціпенінні, не помічаючи нічого і нікого навколо себе, прикувавши позір на одній точці.
Алан спробував прослідувати за її поглядом. Непроглядна темрява і холодний морок огортав зі всіх боків. Дивне відчуття паніки і того, що в цьому мороку ховається щось живе, якась істота, чи то звір, чи то людина, пронизало все їство Алана, примушуючи захолонути на місці. Він обережно зробив кілька кроків в глиб саду і завмер від страху: прямо на нього дивились бісівські очі з якимось диким золотавим блиском. Алан відчув як кров відхлинула від лиця. Зі силою він змусив себе прикрити на мить повіки, аби струхнути жахливе видіння. Коли він знову подивився в той бік, вже нікого не було.

Раптово, так само як і набіг, страх вмер – випарувався, а в саду знову почулося пташине цвіркання. Ніби чорна пелена, яка ще мить тому жахіттям гнітила все суще, враз була зірвана незримою рукою.

Алан оглянувся на будинок – у вікні нікого не було.

З-за гори хмарою сунув чорний туман, огортаючи все на своєму шляху непроглядною нічною темінню.