XXIII

- Неймовірно, мадемуазель Розіз із самого серця Франції – Парижу?! – захоплено вигукнув адмірал Фоурньєр.
- Гм… Це все дуже дивно, – задумливо, здавалось, сам до себе промовив мовив віконт Петіт.
- Що саме викликало у Вас занепокоєння, Дідьє? – маркіз Фоурньєр зі здивуванням глянув на сього ад’ютанта.
- На галіоті?.. До Нового Світу?..
- І що тут такого дивного? – не второпав мосьє Дебатс.
- Та це і дивно, що на галіоті. Таке непевне судно. Хіба що відчайдухи і зневірені насміляться на такому невеликому хирлявому і слабо озброєному судні як галіот ходити в такі тривалі і небезпечні подорожі як до Нового Світу. Тому і не дивно, що пірати, ласі до наживи, не оминули можливості напасти на нього.
- Так, Ви як завше дуже проникливий, Дідьє! Вас важко обвести навколо пальця – тому Вас я і маю за свого ад’ютанта, – задоволено підморгнув адмірал віконту. – А у Вас, любий графе, не викликало підозр те, що юна і тендітна мадемуазель вирішила на галіоті дістатись берегів Америки? – хитро прищуривши очі, адмірал звернувся до графа де Монтре.
- Мабуть, вона поспішала, або в неї не стало коштів, щоб оплатити проїзд на кращому судні, – поспішив пояснити Фабьєн, скориставшись паузою, коли граф де Монтре, здавалось, роздумував над питанням адмірала, ледь помітно посміхаючись.
- Поспішала? Не припустимо легковажити в такому важливому питанні – це ж ризик для життя! – адмірал аж підхопився розхвилювавшись.
- Хіба що, коли тікати від чогось. Чи від когось…

Нависла тиша. Всі дивились на ад’ютанта і в кожному погляді читалось німе питання.

…

- Не переймайтесь, Елізо, все владнається, – заспокоювала мадам де Монтре, пересікаючи площу. – І не тримайте зла на Алана, він занадто імпульсивний, але серце в нього добре.

Мадам графиня підтягнула Елізу до себе, взявши її попід руку. Дівчина йшла мовчки, потупивши погляд на мощену каменем дорогу. Вона почувалася вичерпаною, та лагідний голос графині діяв заспокійливо.

- Вибачте, мадам, за мою нестриманість, я не повинна була прирікатися з мосьє Аланом, просто я була так схвильована подіями в лісі, що необачно погарячкувала.

Еліза благально дивилась на графиню, усвідомлюючи, що таким випадом могла викликати зайві підозри і питання.

І чому вона не змовчала – корила себе. Чому спровокувала цього нестерпного Алана зірватись, спричиняючи неприпустиму перепалку та ще й в присутності стількох людей!

Але ж вона мадемуазель, жінка. А до жінок, до яких б вони верств не належали, чоловіки мають відноситись що найменше з повагою, а тим паче це стосується дворян.

Її душу гнітив давній сором за той страх і малодушність; за втрату батька; за стрімку втечу; за відмову від свого титулу, свого імені – імені славетного давнього роду… Вона не створена для темряви і хаосу, вона роджена для світла і гармонії. Життя нанесло їй страшну і глибоку рану. Така, очевидно, її доля. Як вилікувати цю рану?

Колись, в давні часи, жінка мала захисника. Захисником був лицар – шевальє. І це було справою честі шевальє – воювати за жінку; карати за образи; платити своєю кров’ю за ту, в якої кулаки і сила духа були слабкими. Це шевальє зобов’язаний захищати ту, яка не народжена для боротьби, для крові, вистрілів, війн і нещасть. Це було його ділом честі. Зараз часи змінились. Немає більше лицарства. Немає більше шевальє. Кожен бореться сам за себе.

От і їй довелось вступити в нерівну війну з герцогом де Жюбері і його приспішниками – шайкою убивць та аферистів як і він сам. Навіть клопотання до самого короля не принесло втішних результатів. Де Жюбері уміло усіх як не залякав, то задурив голову.

Стати дружиною де Жюбері? Ніколи. Краще смерть, або втеча. Вона вибрала останнє. Стрімголов, покинувши все – маєтки, титул, власне ім’я, галопом спрямувала свого скакуна в Верхню Нормандію, прямісінько до порту Гавр-де-Грас. І байдуже, що єдиним цього вечора лише непривабливий галіот відправлявся до Америки; байдуже, що дорога чекала нелегка і небезпечна; байдуже, що вона і гадки не мала що це за край і як в ньому вижити. Незначно що її судьба там неясна – головне, що вона їде звідси, від тої несправедливості і фальшу, боротись з якими в неї вже не вистачало сил.

Тому зараз, коли почуття безпеки, рівноваги і спокою поволі повертались до неї, коли вона врешті відчувала себе вільною, відчувала що живе – вона ні в якому разі не повинна виказати себе, скомпрометувати.

Так, в її житті випала пора, коли вона позбавлена радості, позбавлена своїх прав; коли в неї немає іншого виходу, як окрім сховатись, зачаїтись, зробити вигляд, що змирилась перед силою, що здолала її, аби не втратити своєї честі – єдиного, що в неї залишилося і чого ніхто не в силі забрати.

Але вона не буде засмучуватись поразкою. Залишитись живою – це вже неабияка перемога. І навіть якщо вона і виказала свою слабкість цією втечею, так лише тому, що це були важкі часи для неї, часи – коли вона залишилась сам на сам, лице до лиця з горем через раптову смерть батька і жахом втратити честь. Тому вона не повинна цього соромитись, адже вона жінка. Адже, коли б так звані друзі – довірені люди і соратники її батька, не вияви боягузтва, не знехтували б своїми обов’язками бути для неї захисниками, їй би не довелось так страждати і залишати, тікаючи, своє родинне гніздо.

Але це лише віддих, передих, пауза, яку вона вирвала – виплакала в долі. Вона нічого не забуде, вона дасть гідну відповідь своєму кривднику.

Вона лише зробила вигляд, що змирилась, що він здолав її. Та вона буде боротись. Якщо прийдеться, то на одинці, до кінця, якими б не були її власні сили.

«Ми живемо в епоху, коли нехтують християнською доктриною, якою ж ця епоха і хизується, поклавши початок запеклій жазі влади… Влади, яка невблаганно насувається чорною хмарою зі всіх сторін: влади королів, влади церкви, влади облудливих панків та й цілих націй… А той, хто не має наміру їй коритись, бути нею переможеним, немає іншого вибору крім як володарювати самому» - думки Елізи так і шугали в голові, підкоряючись розтривоженому розумові, який не в силі було охолодити, заспокоїти навіть нічною свіжістю лісу, в який вона відчайдушно вдивлялась через вікно своєї кімнати, як на якусь, ніби, останню надію на спасіння.

Надто неочікувано де Жюбері наніс їй удар. Підкошена смертю батька, Еліза не змогла дати належну відсіч йому, як було кожного разу до цього.

- Ви станете моєю дружиною по добрій волі, чи з примусу – але це неминуче, так і закарбуйте в своїй голові. Ніщо і ніхто Вам не допоможе! Ні ці жалюгідні ідіоти – посіпаки Вашого любого наївного та уже нині покійного батечка, ні король! І немає ніякого значення, що Ви його хрещениця – він зробить так, як я скажу, він послухає і повірить мені а не Вам і Вашим жалюгідним доказам, – кинув з викликом герцог де Жюбері Елізі в лице, голосно регочучи, наступного дня після проголошення заповіту маркіза де Роз.

Вона не повірила його словам. А як в це можна було повірити? Король! Сам король, який був другом її батька, який тримав її до Христа в паризькому соборі Богоматері – не захистить її? Не вчинить справедливість? Таке тоді не вкладалось та і не могло вкластись в її голові.

Ні! Герцог блефує! Він залякує її, сіючи таким чином сум’яття і сумніви.

Та реальність виявилась злою, виявилось даремно не повірила.

Сталось все як казав де Жюбері.

Король на стільки довіряв, чи може боявся і залежав від герцога де Жюбері (владного мужа, розпорядника сектором фінансів, економіки і закордонних справ, керуючого областю центрального правління державних відомств, військового відомства та поліції – центральної фігури в уряді), що не тільки не повірив в те, що той міг бути причасним до «природної» смерті, за висновками королівського цирульника, маркіза Жубера де Роз, а й вважав дуже слушним і доречним його заповіт, а саме призначення герцога де Жюбері опікуном його любої хрещениці Елізи де Роз.

Як би не просила і не молила Еліза повірити їй, король залишився при своєму, а саме при тих доказах, що навіяв йому герцог, приправляючи, буцімто, важким емоційним та психічним станом Елізи, в наслідок пережитого стресу спричиненого раптовою смертю батька.


А ці приспішники герцога, ці інтригани і підлабузники так заплутали справу, що ніякі об’єктивні аргументи і докази, що надавала нещасна дівчина, не знаходили відгуку в короля.

Еліза була зламана – морально і фізично.

«Чому я стала жертвою такої несправедливості і насилля над волею? Та лише тільки тому, що яка б не була сила волі однієї людини, не завжди вона зможе протистояти надсильному об’єднанню, яким є герцог де Жюбері зі своїми приспішниками. Але це не кінець, всьому своя черга…».

Раптом думки Елізи обірвались, її охопило почуття небезпеки.