Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.28
15:05
На морі, де тяжіють схили,
де ні примовок, ні пісень,
де вічні брили, як могили,
на хвильку ліг спочити день.
Поблякли барви полудневі,
зчорніли скелі кам’яні.
Лиш тьмяним видивом – у мреві
де ні примовок, ні пісень,
де вічні брили, як могили,
на хвильку ліг спочити день.
Поблякли барви полудневі,
зчорніли скелі кам’яні.
Лиш тьмяним видивом – у мреві
2026.05.28
12:32
Я ніби вижатий лимон,
В пустелі виснажений, схудлий,
Іду до неба у циклон,
Питаю зверху: "Хто ж ви, судді?"
Вернувся з тисячі доріг,
Немовби вигаслий паломник.
Який такий єдиноріг
Мене прохромить у полоні?
В пустелі виснажений, схудлий,
Іду до неба у циклон,
Питаю зверху: "Хто ж ви, судді?"
Вернувся з тисячі доріг,
Немовби вигаслий паломник.
Який такий єдиноріг
Мене прохромить у полоні?
2026.05.28
07:20
заспівай мені первісну пісню
в цьому світі дідів і жінок
обійди мене з мискою звісно
я не твій я не ваш я не ок
в мене є свої тригери дійсно
се не тяжба і не дуель
тривіальне життя неумисне
я би міг настрочити рондель
в цьому світі дідів і жінок
обійди мене з мискою звісно
я не твій я не ваш я не ок
в мене є свої тригери дійсно
се не тяжба і не дуель
тривіальне життя неумисне
я би міг настрочити рондель
2026.05.28
06:27
Над негаснучим вогнем
Сковорідка з салом
Жиром топленим мене
Зваблює помалу.
Смалець пахне й булькотить,
Як горілка з пляшки,
Що уже я ллю в цю мить
У щербату чашку.
Сковорідка з салом
Жиром топленим мене
Зваблює помалу.
Смалець пахне й булькотить,
Як горілка з пляшки,
Що уже я ллю в цю мить
У щербату чашку.
2026.05.27
20:56
Щасливі ті, хто перед сном моливсь
За день минулий і прийдешній Усевишньому.
Мене ж і у вісні тривожать думи навісні:
Не все так твориться, як Він замислив.
Він дав усе, щоб голоду не знали ми,
Опікувавсь не лиш юдеями,- Людьми,
Навчав, як праведним
За день минулий і прийдешній Усевишньому.
Мене ж і у вісні тривожать думи навісні:
Не все так твориться, як Він замислив.
Він дав усе, щоб голоду не знали ми,
Опікувавсь не лиш юдеями,- Людьми,
Навчав, як праведним
2026.05.27
15:40
У селі сталася новина. Про неї говорили всі – хто шепотів, хто голосно вигукував: Світозар живе з ведмежою. Ведмежами в селі називали лісових людей. Прозвали їх так, бо казали, що ті вважають ведмедя своїм предком, вклоняються йому як богу і приносять йом
2026.05.27
12:44
Я хочу прокинутись рано
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.
Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.
Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
2026.05.27
10:41
чи схожий ти на гусака?
чи ні? - бо типу самобутній -
ховай події в тінь у скруті,
коли тікаєш голяка
по вогкій кам’яній ріллі,
вночі карбуючи півкроки
в своїй дотичності широкій
чи ні? - бо типу самобутній -
ховай події в тінь у скруті,
коли тікаєш голяка
по вогкій кам’яній ріллі,
вночі карбуючи півкроки
в своїй дотичності широкій
2026.05.27
08:29
тупо мертвий
на самому дні
є причини
причини є завжди
в поетичному цьому кіні
із кінічним його
декупажем
натякають глузують іще
на самому дні
є причини
причини є завжди
в поетичному цьому кіні
із кінічним його
декупажем
натякають глузують іще
2026.05.27
07:36
Мов дощу рясного краплі,
Між собою схожі чаплі
Ті, що в пошуках поживи
У болото пруть сміливо,
Де покрякують так вабко,
Очі витріщивши, жабки...
27.05.26
Між собою схожі чаплі
Ті, що в пошуках поживи
У болото пруть сміливо,
Де покрякують так вабко,
Очі витріщивши, жабки...
27.05.26
2026.05.27
00:58
А новина у мене ось яка:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!
Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!
Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
2026.05.26
21:30
чого ти брате галасуєш
буряковієш із чого
буття воно війна по суті
піт заливаючий чоло
атож-бо ревність і буремність
агресія відкритий код
нічліг неспокій кров даремно
усюдний набрід навіть зброд
буряковієш із чого
буття воно війна по суті
піт заливаючий чоло
атож-бо ревність і буремність
агресія відкритий код
нічліг неспокій кров даремно
усюдний набрід навіть зброд
2026.05.26
21:04
Це святкування, певно, особливе,
Коли нічого ти уже не ждеш.
Де ж той провидець гострий, прозорливий,
Що розпізнає спадахи пожеж
І катаклізми без всіляких меж?
Цей рік новий стрічаєш у тривозі
Під вибухи і напади брехні.
Коли нічого ти уже не ждеш.
Де ж той провидець гострий, прозорливий,
Що розпізнає спадахи пожеж
І катаклізми без всіляких меж?
Цей рік новий стрічаєш у тривозі
Під вибухи і напади брехні.
2026.05.26
19:58
Якийсь таємний хід у всесвіті знайшов він,
Якийсь таємний хід, якийсь таємний лаз,
І ось малює сни в печері вікопомній,
Оскільки він тепер посмертний богомаз.
І ось малює сни, де на горі високій
Стоїть високий храм, пташина зграя в нім
Кружля довкіл
Якийсь таємний хід, якийсь таємний лаз,
І ось малює сни в печері вікопомній,
Оскільки він тепер посмертний богомаз.
І ось малює сни, де на горі високій
Стоїть високий храм, пташина зграя в нім
Кружля довкіл
2026.05.26
17:59
Душа болить, бо я - жива людина.
Відбиток долі - фуга соль мінор.
Я - сам собі жорстокий прокурор,
Ніколи я не жив "наполовину".
Висвітлює мої страшні провини
Останній шлях, зелений коридор.
Душа болить, бо я - жива людина.
Відбиток долі - фуга соль мінор.
Я - сам собі жорстокий прокурор,
Ніколи я не жив "наполовину".
Висвітлює мої страшні провини
Останній шлях, зелений коридор.
Душа болить, бо я - жива людина.
2026.05.26
15:56
Петро Градов (1925-2003; народився в Україні)
Розстатись жінка вирішить –
не треба дорікань.
Розстатись жінка вирішить –
за це її не гань.
В майбуті, – жінка впевнена, –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розстатись жінка вирішить –
не треба дорікань.
Розстатись жінка вирішить –
за це її не гань.
В майбуті, – жінка впевнена, –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ляна Лада /
Проза
Хтось із минулого життя… (XXIV)
Вона вдивлялась в далечінь, сягаючи поглядом далеко за межі саду, туди, де земля і схили гір ще горіли в променях невидимого вже за горизонтом сонця. Вона намагалась вгамувати пристрасті, що вирували думками, ховаючись від гамору, що панував в поселенні.
Її рятувала наступаюча темнота свіжого вечора, і підвіконня її кімнати, здавалось, було єдиним бар’єром, що відмежовував від повного єднання з духом дикої природи. Зараз лише її неправдоподібно голосне дихання порушувало тишу. І, видавалось, могутні і мовчазні гори напружено слідкують за цією одинокою дівчиною, що намагається впоратися зі своїми почуттями.
- Не хвилюйся, дівчинко, все буде добре. Сьогодні ми всі надто перехвилювались, – заспокоювала мадам де Монтре, підтримуючи під руку Елізу, що хиталась, наче сп’яніла. – Завтра вирішимо всі питання, а зараз йдіть, Елізо, в свою кімнату і відпочивайте.
«Все буде добре. Все буде добре… – як мантру повторювала подумки Еліза. – Але чому все так? Чому він так… так…»
Вона не змогла знайти потрібного слова. Очі все ще повивало туманом. Серце в грудях ніяк не знаходило спокою. Різкий порив вітру обдав блаженною свіжістю.
Вдивляючись в далеку перспективу за вікном, Еліза спостерігала за останніми подихами вмираючого дня. На горизонті клубилися, зливаючись з вершинами гір, невеликі перлисто-сірі хмаринки. На заході гори зникали в тумані. Всю долину сповивала темінь, якась така особлива, пронизана неповторним срібним світлом.
Зараз чуття та інстинкти Елізи були оголені і напружені. І раптом вона відчула душу цього краю – чомусь таку рідну і близьку їй.
На мить її погляд зупинився в дальньому краю саду. Еліза здригнулась і інстинктивно відвернулась. Ні, це їй, мабуть, просто здалося… Але там точно щось блиснуло серед дерев.
Здогадка різонула свідомість – це очі!
Вона знову подивилась в тут сторону. Сумнівів не залишилось. Це людина, що причаїлась між дерев, така ж темна і відсторонена, які і оточуюча природа.
Але хто це? Хвиля жаху пробігла мурахами по спині. Та, можливо, це витвір її уяви, можливо, сутінки в тандемі з туманом знов потішаються над її свідомістю, малюючи страхітливі химерні образи.
І тут вечірній легковій доніс до неї запах – смердючий запах, який був їй вже знайомий. Коли вона його відчувала? Так! Сьогодні, при зустрічі з металлаками. Це той самий нудотний запах – просякнутий кров’ю, тютюном і ведмежим жиром…
А отже, там, за деревами, ховається індіанець! Але цей сморід був жахливіший – солодкуватий випар свіжої крові паморочив в голові. Можливо, нещодавно цей індіанець зрізав кілька скальпів, які зараз красувались на його набедренику.
Жах скував її тіло. Вона заклякла не в змозі ні поворухнутись, ні відвести погляд від двох агатових щілин, що блищали на фоні темних стовбурів.
Індіанець дивився прямо на неї, нерухомий, наче розчинився в темряві, зливаючись з деревами.
Слабке світло затухаючого дня проштрикнуло хащі, ковзнуло по його широких плечах, дужим рукам і сильним стегнам. Елізі вдалось за цю коротку мить розгледіти намисто з блискучих зубів ведмедя, яке прикрашало його мускулисту шию. З вух звисали широкі кільця. Лице з суворим, відштовхуючим виразом, що наводив жах. Голова блиснула гладко вибритою шкірою, а від самого чола тяглось пасмо волосся, яке на чубку було зібрано в довгий хвіст, прикрашений пір’ям.
Ким був цей індіанець – другом чи ворогом, Еліза не знала. Але якась незрозуміла впевненість, що він прийшов сюди через неї льодом сковувала душу, і змусила Елізу так пильно його розглядати, як розглядають небезпечного звіра.
Важко вірилось, що він був живою людиною. Індіанець стояв незворушно, як кам’яна глиба. І навіть його очі, що горіли чорним золотом, здавались неживими.
Не зводячи очей з індіанця, Еліза, зібравши всі сили, поволі відступала в глиб кімнати. Невдовзі вона вже не бачила ні його, ні темноти саду. Несвідомо, під впливом дивного відчуття жаху змішаного з цікавістю, і ще якоїсь сили, природи якої дівчина не розуміла, вона знову підійшла до вікна, очікуючи побачити дві вогненні крапки в глибині саду. Але там вже нікого не було.
Еліза тремтячою рукою провела по лиці, відганяючи ману – невже їй це все тільки примарилось?
«Ні, індіанець все ж стояв між дерев, і це був не друг…» – майнула думка.
Якось Фабьєн де Монтре розповідав про дружні племена індіанців. Вони живуть, полюють і ходять всюди групами. Вони ніколи не блукають так, на одинці по лісі, немов кровожерливі вовки.
Еліза буквально впала на ліжко. Цей шалений танець серця, це жахливе видіння – все скидалося на страшний кошмар. Тепер ця таємнича лісова хаща видалася їй повною гнітючої тиші, яка порушується лише шепотом вітру і невідомим шурхотом, де чаяться химерні тіні.
Незважаючи на ще жаркі дні останнього літнього місяця, ночі вже були прохолодними. Тремтячи чи то від пережитого потрясіння, чи то від ознобу, Еліза присіла на коліна перед каміном, щоб розпалили вогонь. Їй здалось, що в цілому світі вона одна. Не полишало відчуття нереальності подій, і на якусь мить вона навіть забула де вона. Думки витали десь далеко поза межами свідомості, руки машинально ламали гілки і підкидували у полум’я, що вже ожило і весело тріщало іскрами.
До неї донеслись звуки з будинку. Поволі поверталась реальність і усвідомлення присутності життя. Еліза глибоко вдихнула і посміхнулась: «Все буде добре, а про інше я подумаю пізніше».
Її сильно мучила спрага, так, ніби кілька днів нічого не пила. На столі в підсвічнику стояла свічка, поряд лежало огниво і трут. Вона висікла вогонь і, взявши підсвічник, направилась до кухні.
Дівчина пройшла довгим коридором огорнутим сутінками і спустилась сходами на перший поверх. В будинку шаруділи і клопотали служниці, готуючи кімнати для гостей. Проходячи повз велику освітлену канделябрами вітальну, Еліза помітила Фабьєна, який про щось завзято розмовляв з адміралом Фоурньєром, ад’ютантом Петітом і сеньйором де Ла Бланом. Вони зручно розвалились в кремезних м’яких фотелях, оббитих дорогим брокателем, що розмістились дугою довкола величезного каміна.
Всім трьом гостям було надано кімнати для проживання під час їх візиту в помістя, які розташовувались на другому поверсі в протилежному від кімнати Елізи крилі.
Компанія про щось активно дискутувала, попиваючи ром. Еліза швиденько прошмигнула повз, аби не бути поміченою ними.
На кухні юрмилися дві пишнотілі кухарки, готуючи легкі закуски чоловікам.
Дівчина зробила собі велике горня запашного чаю із листям заспокійливої м’яти і, спостерігаючи за метушнею кухарок, попивала маленькими ковтками гарячий благодатний напій, відчуваючи, як повертається душевне тепло і блаженний спокій.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хтось із минулого життя… (XXIV)
(XXIV)
Яке неозорне і красиве це царство лісів і вод – милувалась Еліза чарівним світом природи, що відкривався далекою перспективою з-за вікном.
Вона вдивлялась в далечінь, сягаючи поглядом далеко за межі саду, туди, де земля і схили гір ще горіли в променях невидимого вже за горизонтом сонця. Вона намагалась вгамувати пристрасті, що вирували думками, ховаючись від гамору, що панував в поселенні.
Її рятувала наступаюча темнота свіжого вечора, і підвіконня її кімнати, здавалось, було єдиним бар’єром, що відмежовував від повного єднання з духом дикої природи. Зараз лише її неправдоподібно голосне дихання порушувало тишу. І, видавалось, могутні і мовчазні гори напружено слідкують за цією одинокою дівчиною, що намагається впоратися зі своїми почуттями.
- Не хвилюйся, дівчинко, все буде добре. Сьогодні ми всі надто перехвилювались, – заспокоювала мадам де Монтре, підтримуючи під руку Елізу, що хиталась, наче сп’яніла. – Завтра вирішимо всі питання, а зараз йдіть, Елізо, в свою кімнату і відпочивайте.
«Все буде добре. Все буде добре… – як мантру повторювала подумки Еліза. – Але чому все так? Чому він так… так…»
Вона не змогла знайти потрібного слова. Очі все ще повивало туманом. Серце в грудях ніяк не знаходило спокою. Різкий порив вітру обдав блаженною свіжістю.
Вдивляючись в далеку перспективу за вікном, Еліза спостерігала за останніми подихами вмираючого дня. На горизонті клубилися, зливаючись з вершинами гір, невеликі перлисто-сірі хмаринки. На заході гори зникали в тумані. Всю долину сповивала темінь, якась така особлива, пронизана неповторним срібним світлом.
Зараз чуття та інстинкти Елізи були оголені і напружені. І раптом вона відчула душу цього краю – чомусь таку рідну і близьку їй.
На мить її погляд зупинився в дальньому краю саду. Еліза здригнулась і інстинктивно відвернулась. Ні, це їй, мабуть, просто здалося… Але там точно щось блиснуло серед дерев.
Здогадка різонула свідомість – це очі!
Вона знову подивилась в тут сторону. Сумнівів не залишилось. Це людина, що причаїлась між дерев, така ж темна і відсторонена, які і оточуюча природа.
Але хто це? Хвиля жаху пробігла мурахами по спині. Та, можливо, це витвір її уяви, можливо, сутінки в тандемі з туманом знов потішаються над її свідомістю, малюючи страхітливі химерні образи.
І тут вечірній легковій доніс до неї запах – смердючий запах, який був їй вже знайомий. Коли вона його відчувала? Так! Сьогодні, при зустрічі з металлаками. Це той самий нудотний запах – просякнутий кров’ю, тютюном і ведмежим жиром…
А отже, там, за деревами, ховається індіанець! Але цей сморід був жахливіший – солодкуватий випар свіжої крові паморочив в голові. Можливо, нещодавно цей індіанець зрізав кілька скальпів, які зараз красувались на його набедренику.
Жах скував її тіло. Вона заклякла не в змозі ні поворухнутись, ні відвести погляд від двох агатових щілин, що блищали на фоні темних стовбурів.
Індіанець дивився прямо на неї, нерухомий, наче розчинився в темряві, зливаючись з деревами.
Слабке світло затухаючого дня проштрикнуло хащі, ковзнуло по його широких плечах, дужим рукам і сильним стегнам. Елізі вдалось за цю коротку мить розгледіти намисто з блискучих зубів ведмедя, яке прикрашало його мускулисту шию. З вух звисали широкі кільця. Лице з суворим, відштовхуючим виразом, що наводив жах. Голова блиснула гладко вибритою шкірою, а від самого чола тяглось пасмо волосся, яке на чубку було зібрано в довгий хвіст, прикрашений пір’ям.
Ким був цей індіанець – другом чи ворогом, Еліза не знала. Але якась незрозуміла впевненість, що він прийшов сюди через неї льодом сковувала душу, і змусила Елізу так пильно його розглядати, як розглядають небезпечного звіра.
Важко вірилось, що він був живою людиною. Індіанець стояв незворушно, як кам’яна глиба. І навіть його очі, що горіли чорним золотом, здавались неживими.
Не зводячи очей з індіанця, Еліза, зібравши всі сили, поволі відступала в глиб кімнати. Невдовзі вона вже не бачила ні його, ні темноти саду. Несвідомо, під впливом дивного відчуття жаху змішаного з цікавістю, і ще якоїсь сили, природи якої дівчина не розуміла, вона знову підійшла до вікна, очікуючи побачити дві вогненні крапки в глибині саду. Але там вже нікого не було.
Еліза тремтячою рукою провела по лиці, відганяючи ману – невже їй це все тільки примарилось?
«Ні, індіанець все ж стояв між дерев, і це був не друг…» – майнула думка.
Якось Фабьєн де Монтре розповідав про дружні племена індіанців. Вони живуть, полюють і ходять всюди групами. Вони ніколи не блукають так, на одинці по лісі, немов кровожерливі вовки.
Еліза буквально впала на ліжко. Цей шалений танець серця, це жахливе видіння – все скидалося на страшний кошмар. Тепер ця таємнича лісова хаща видалася їй повною гнітючої тиші, яка порушується лише шепотом вітру і невідомим шурхотом, де чаяться химерні тіні.
Незважаючи на ще жаркі дні останнього літнього місяця, ночі вже були прохолодними. Тремтячи чи то від пережитого потрясіння, чи то від ознобу, Еліза присіла на коліна перед каміном, щоб розпалили вогонь. Їй здалось, що в цілому світі вона одна. Не полишало відчуття нереальності подій, і на якусь мить вона навіть забула де вона. Думки витали десь далеко поза межами свідомості, руки машинально ламали гілки і підкидували у полум’я, що вже ожило і весело тріщало іскрами.
До неї донеслись звуки з будинку. Поволі поверталась реальність і усвідомлення присутності життя. Еліза глибоко вдихнула і посміхнулась: «Все буде добре, а про інше я подумаю пізніше».
Її сильно мучила спрага, так, ніби кілька днів нічого не пила. На столі в підсвічнику стояла свічка, поряд лежало огниво і трут. Вона висікла вогонь і, взявши підсвічник, направилась до кухні.
Дівчина пройшла довгим коридором огорнутим сутінками і спустилась сходами на перший поверх. В будинку шаруділи і клопотали служниці, готуючи кімнати для гостей. Проходячи повз велику освітлену канделябрами вітальну, Еліза помітила Фабьєна, який про щось завзято розмовляв з адміралом Фоурньєром, ад’ютантом Петітом і сеньйором де Ла Бланом. Вони зручно розвалились в кремезних м’яких фотелях, оббитих дорогим брокателем, що розмістились дугою довкола величезного каміна.
Всім трьом гостям було надано кімнати для проживання під час їх візиту в помістя, які розташовувались на другому поверсі в протилежному від кімнати Елізи крилі.
Компанія про щось активно дискутувала, попиваючи ром. Еліза швиденько прошмигнула повз, аби не бути поміченою ними.
На кухні юрмилися дві пишнотілі кухарки, готуючи легкі закуски чоловікам.
Дівчина зробила собі велике горня запашного чаю із листям заспокійливої м’яти і, спостерігаючи за метушнею кухарок, попивала маленькими ковтками гарячий благодатний напій, відчуваючи, як повертається душевне тепло і блаженний спокій.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
