(XXIV)

Яке неозорне і красиве це царство лісів і вод – милувалась Еліза чарівним світом природи, що відкривався далекою перспективою з-за вікном.

Вона вдивлялась в далечінь, сягаючи поглядом далеко за межі саду, туди, де земля і схили гір ще горіли в променях невидимого вже за горизонтом сонця. Вона намагалась вгамувати пристрасті, що вирували думками, ховаючись від гамору, що панував в поселенні.

Її рятувала наступаюча темнота свіжого вечора, і підвіконня її кімнати, здавалось, було єдиним бар’єром, що відмежовував від повного єднання з духом дикої природи. Зараз лише її неправдоподібно голосне дихання порушувало тишу. І, видавалось, могутні і мовчазні гори напружено слідкують за цією одинокою дівчиною, що намагається впоратися зі своїми почуттями.
- Не хвилюйся, дівчинко, все буде добре. Сьогодні ми всі надто перехвилювались, – заспокоювала мадам де Монтре, підтримуючи під руку Елізу, що хиталась, наче сп’яніла. – Завтра вирішимо всі питання, а зараз йдіть, Елізо, в свою кімнату і відпочивайте.

«Все буде добре. Все буде добре… – як мантру повторювала подумки Еліза. – Але чому все так? Чому він так… так…»

Вона не змогла знайти потрібного слова. Очі все ще повивало туманом. Серце в грудях ніяк не знаходило спокою. Різкий порив вітру обдав блаженною свіжістю.

Вдивляючись в далеку перспективу за вікном, Еліза спостерігала за останніми подихами вмираючого дня. На горизонті клубилися, зливаючись з вершинами гір, невеликі перлисто-сірі хмаринки. На заході гори зникали в тумані. Всю долину сповивала темінь, якась така особлива, пронизана неповторним срібним світлом.

Зараз чуття та інстинкти Елізи були оголені і напружені. І раптом вона відчула душу цього краю – чомусь таку рідну і близьку їй.

На мить її погляд зупинився в дальньому краю саду. Еліза здригнулась і інстинктивно відвернулась. Ні, це їй, мабуть, просто здалося… Але там точно щось блиснуло серед дерев.
Здогадка різонула свідомість – це очі!

Вона знову подивилась в тут сторону. Сумнівів не залишилось. Це людина, що причаїлась між дерев, така ж темна і відсторонена, які і оточуюча природа.

Але хто це? Хвиля жаху пробігла мурахами по спині. Та, можливо, це витвір її уяви, можливо, сутінки в тандемі з туманом знов потішаються над її свідомістю, малюючи страхітливі химерні образи.

І тут вечірній легковій доніс до неї запах – смердючий запах, який був їй вже знайомий. Коли вона його відчувала? Так! Сьогодні, при зустрічі з металлаками. Це той самий нудотний запах – просякнутий кров’ю, тютюном і ведмежим жиром…

А отже, там, за деревами, ховається індіанець! Але цей сморід був жахливіший – солодкуватий випар свіжої крові паморочив в голові. Можливо, нещодавно цей індіанець зрізав кілька скальпів, які зараз красувались на його набедренику.

Жах скував її тіло. Вона заклякла не в змозі ні поворухнутись, ні відвести погляд від двох агатових щілин, що блищали на фоні темних стовбурів.

Індіанець дивився прямо на неї, нерухомий, наче розчинився в темряві, зливаючись з деревами.
Слабке світло затухаючого дня проштрикнуло хащі, ковзнуло по його широких плечах, дужим рукам і сильним стегнам. Елізі вдалось за цю коротку мить розгледіти намисто з блискучих зубів ведмедя, яке прикрашало його мускулисту шию. З вух звисали широкі кільця. Лице з суворим, відштовхуючим виразом, що наводив жах. Голова блиснула гладко вибритою шкірою, а від самого чола тяглось пасмо волосся, яке на чубку було зібрано в довгий хвіст, прикрашений пір’ям.

Ким був цей індіанець – другом чи ворогом, Еліза не знала. Але якась незрозуміла впевненість, що він прийшов сюди через неї льодом сковувала душу, і змусила Елізу так пильно його розглядати, як розглядають небезпечного звіра.

Важко вірилось, що він був живою людиною. Індіанець стояв незворушно, як кам’яна глиба. І навіть його очі, що горіли чорним золотом, здавались неживими.

Не зводячи очей з індіанця, Еліза, зібравши всі сили, поволі відступала в глиб кімнати. Невдовзі вона вже не бачила ні його, ні темноти саду. Несвідомо, під впливом дивного відчуття жаху змішаного з цікавістю, і ще якоїсь сили, природи якої дівчина не розуміла, вона знову підійшла до вікна, очікуючи побачити дві вогненні крапки в глибині саду. Але там вже нікого не було.
Еліза тремтячою рукою провела по лиці, відганяючи ману – невже їй це все тільки примарилось?
«Ні, індіанець все ж стояв між дерев, і це був не друг…» – майнула думка.

Якось Фабьєн де Монтре розповідав про дружні племена індіанців. Вони живуть, полюють і ходять всюди групами. Вони ніколи не блукають так, на одинці по лісі, немов кровожерливі вовки.
Еліза буквально впала на ліжко. Цей шалений танець серця, це жахливе видіння – все скидалося на страшний кошмар. Тепер ця таємнича лісова хаща видалася їй повною гнітючої тиші, яка порушується лише шепотом вітру і невідомим шурхотом, де чаяться химерні тіні.

Незважаючи на ще жаркі дні останнього літнього місяця, ночі вже були прохолодними. Тремтячи чи то від пережитого потрясіння, чи то від ознобу, Еліза присіла на коліна перед каміном, щоб розпалили вогонь. Їй здалось, що в цілому світі вона одна. Не полишало відчуття нереальності подій, і на якусь мить вона навіть забула де вона. Думки витали десь далеко поза межами свідомості, руки машинально ламали гілки і підкидували у полум’я, що вже ожило і весело тріщало іскрами.

До неї донеслись звуки з будинку. Поволі поверталась реальність і усвідомлення присутності життя. Еліза глибоко вдихнула і посміхнулась: «Все буде добре, а про інше я подумаю пізніше».
Її сильно мучила спрага, так, ніби кілька днів нічого не пила. На столі в підсвічнику стояла свічка, поряд лежало огниво і трут. Вона висікла вогонь і, взявши підсвічник, направилась до кухні.

Дівчина пройшла довгим коридором огорнутим сутінками і спустилась сходами на перший поверх. В будинку шаруділи і клопотали служниці, готуючи кімнати для гостей. Проходячи повз велику освітлену канделябрами вітальну, Еліза помітила Фабьєна, який про щось завзято розмовляв з адміралом Фоурньєром, ад’ютантом Петітом і сеньйором де Ла Бланом. Вони зручно розвалились в кремезних м’яких фотелях, оббитих дорогим брокателем, що розмістились дугою довкола величезного каміна.

Всім трьом гостям було надано кімнати для проживання під час їх візиту в помістя, які розташовувались на другому поверсі в протилежному від кімнати Елізи крилі.
Компанія про щось активно дискутувала, попиваючи ром. Еліза швиденько прошмигнула повз, аби не бути поміченою ними.

На кухні юрмилися дві пишнотілі кухарки, готуючи легкі закуски чоловікам.
Дівчина зробила собі велике горня запашного чаю із листям заспокійливої м’яти і, спостерігаючи за метушнею кухарок, попивала маленькими ковтками гарячий благодатний напій, відчуваючи, як повертається душевне тепло і блаженний спокій.