XXVI

Здавалось, цієї ночі ніхто в домі не спав. От і з вітальні доносились гучні розмови.

- Я впевнений, що серед цих безконечних лабіринтів озер, порепаних болотами і торф’яниками, слідуючи верхньою течією Міссісіпі, ви наочно переконаєтесь, які багаті надра цих порогів, – захоплено і схвильовано змальовував Фабьєн де Монтре своїм співрозмовникам принади майбутньої подорожі.

- Це все чудово і інтригуюче, але особисто мене бентежить перспектива загрузнути в цих обширних болотах, – хмуро пробурмотів маркіз Фоурньєр, роздивляючись гру світла, що відкидало полум’я з каміну на гранованому бокалі з ромом.

- Не варто перейматись болотами, тільки-но Вам відкриється краса кипарисових лісів Луїзіани, чарівлива могуть і велич водоспадів, відразу неприємність болотистої місцевості випарується разом з вологістю цих місць! – урочисто запевнив Фабьєн і розплився в задоволеній посмішці.

- Якось слабо переконливий прожект, – таким ж хмурим тоном відповів адмірал, зиркаючи з під лоба на запального молодика, то і діло змахуючи кучері своєї об’ємної перуки, що постійно спадали на очі.

Вся ця затія з експедицією вздовж русла «Великої ріки» (як прозвали Міссісіпі індіанці) не знаходила такого ж ентузіазму в адмірала Фоурньєра, який звик під час морських подорожей до вигод комфортабельних фрегатів. А цей виснажливий і тривалий перехід мінливими і навіть подекуди небезпечними територіями басейну ріки Міссісіпі явно обіцяв лише потерпання від незручностей.

- Адмірале, майже сто років тому доведено нашим співвітчизником Робером де ла Салем, що абсолютно реально пропливти по всьому руслу ріки на судні не сходячи на берег, – втрутився віконт Петіт, зауваживши песимістичний настрій адмірала. – Але Міссісіпі це не лише болота і непрохідні хащі, вниз за течією розкинулось безліч мальовничих островів, а озерна система прямо таки вражає своїми масштабами!

Маркіз Фоурньєр відповів ад’ютанту незадоволеною гримасою, в якій прозирала недовіра щодо сумнівних принад подорожі.

- Ваш скептицизм, дорогий маркізе, ґрунтується на відсутності досвіду подібних експедицій, – з викликом і явним незадоволенням сказав сеньйор де Ла Блан.
- Саме так, Жан-Етьєн, саме так! Це лише тому, що я не є одержимим, осяяним своєю ідеєю фанатиком! – парирував адмірал, залпом спорожнивши всій бокал.
- Я маю надію, маркізе, Ви не забули настійливого прохання губернатора Нової Франції спорядити експедицію з ціллю збагачення казни Квебека дорогоцінними металами та хутром, – скрізь зуби процідив де Ла Блан.
- Монсеньйоре Фоурньєр, – благальним тоном звернувся до адмірала Фабьєн, зауваживши, що дискусія стає напруженою, – щоб позбутися сумнівів найкраще буде – піти і подивитись! Я впевнений, та ні – знаю достеменно, що цією величезною рікою, яку індіанці називають Батьком Вод, ми пройдемо не те що не вилазячи з човнів, а й допливемо до самого Китаю, як це робили вже до нас видатні мореплавці і першовідкривачі! Та й з іншого боку – це давно вже не безлюдні і дикі місця: в гирлі ріки Катарква процвітає форт; далі на північному березі озера Онтаріо розмістився інший форт, що був збудований в честь губернатора, а на річці Іллінойс ще форт. Таким чином, аж до самої Луїзіани ми можемо ставати на якір і перепочивати в компанії наших співвітчизників, поповнюючи продовольчі запаси, а трюми набиваючи дарами для губернатора Квебека. А далі – Новий Орлеан!
- Дорогий Фабьєне, Ви абсолютно праві! – зауваживши прозирки зацікавлення і схвалення у виразі адмірала Фоуньєра, сеньйор де Ла Блан поспішив затвердити і підсилити це враження. – А дорогою до Нового Орлеану, звісно, хутро, мідь, срібло, ром…
- Так-так, я також чув, що вздовж русла річки, поблизу фортів, облаштувалися факторії, які облюбували французькі, канадські та і англійські трапери. Торгівля та обмін хутром процвітає як ніколи! Та від них завжди можна почути корисні відомості, щодо стоянок індіанських мисливців, які займаються ловлею і обміном, – гаряче підтримав адьютант Петіт.
- Кхе… кхе… Ваша світлосте, спішу нагадати, що губернатор висловив великі сподівання на цю експедицію, а також закріплення положення і підтвердження володіння Франції в межах французької Канади, – вибачливим голосом озвався секретар адмірала мосьє Дебатс, машинально поправляючи свої круглі окуляри.
- Так-так, я все пам’ятаю, Дебатсе. Я ж нічого не маю проти, панове, наказ губернатора не підлягає сумнівам і, звісно, буде виконаний, – адмірал протягнув бокал секретарю, аби той налив йому ще рому.
- І хай мене поб’є грім, Ви будете задоволені результатами експедиції, – задоволено заключив Фабьєн.

Перемовини щодо експедиції сильно хвилювали Фабьєна, адже дослідження Міссісіпі, слідуючи шляху видатних мандрівників, було його заповітною мрією. Фабьєн був першокласним картографом. Він годинами міг, схилившись над картами, проводити безкінечні обрахунки і перевірки.
Підкріплений чималим фінансовим внеском в експедицію свого батька, графа де Монтре, Фабьєн з молодечим запалом поринув в організацію цієї затії.

Він дуже швидко потоваришував з іспанцем Жаном-Етьєном де Ла Бланом, який подібно Фабьєну, марив подорожами і відкриттями на просторах Північної Америки.

Де Ла Блан був стриманим чоловіком, і хоча він виглядав молодшим своїх літ, разом з цим вже мав досвід бурхливого життя. Він був впевнений, що одного прекрасного дня здійснить якесь знамените відкриття, чим увійде в історію – мрія всіх відважних сміливців. Цим він і підкорив Фабьєна де Монтре, який також вирізнявся чималими амбіціями і спесивістю характеру.

- А як справи в нашого капітана? – звернувся адмірал до Фабьєна і його устами загуляла глузлива усмішка.
- Цього, на жаль, не знаю. Я ще не бачив Алана після того, як він так раптово вибіг з кабінету, – похмуро відповів Фабьєн, насупивши чоло.

Поведінка брата його спантеличила і він готовий був завдати йому добрячої прочуханки:

- Але яхта «Анна-Марія» цілковито готова і оснащена для подорожі, і зараз стоїть на якорі у форту «Льо матен».

Капітаном яхти «Анна-Марія» Алан де Монтре був призначений своїм батьком. В свій двадцять один рік він вже встиг стати досвідченим морським офіцером. Він пройшов хорошу школу морської справи, плаваючи з монсеньйором графом з раннього віку по Середземному і Карибському морях. І так як для експедиції по Міссісіпі підходило лише легке судно, то сумнівів з вибором для цього плавання не інакше як яхти «Анна-Марія» ні в кого не виникало.

Монсеньйор граф де Монтре схвалив і заохотив до участі в експедиції своїх синів. Він частково брав на себе витрати на оснащення подорожі.

Як він пояснив мадам графині, яка як будь-яка мати хвилювалась за своїх дітей:

- Це для них дуже корисний досвід. Там вони зможуть осягнути цінність таких понять, як стриманість, організованість, відповідальність і отримають хорошу підготовку. Крім цього, вони сповна зможуть задовольнити свою жагу до пригод і мандрівок; прийняти участь в науковій експедиції поряд досвідчених чоловіків, які побували у всіх можливих екстремальних ситуаціях. Ця подорож навчить їх самостійно протистояти всім трудностям і незгодам, які можуть виникнути на шляху, а також застосовувати винахідливість в безнадійних ситуаціях, щоб щасливо виплутатись з них.
- Але ж вони ще такі юні, – заломлюючи руки благала графиня. – І Алан! Він мене турбує, щось гризе його і це проявляється в неконтрольованих сплесках невиправданої агресії.
- Люба моя… З ним все буде добре. Я впевнений, що під час цієї мандрівки сувора англо–саксонська розсудливість охолодить юнацький запал, його молодечу зарозумілість. Такий похід буде хорошим уроком для цього удачливого і тому надто гонорового юнака.

Граф де Монтре думав про своїх синів, сидячи в кремезному, обтягнутому шкірою дикого вепра кріслі, ніжно пригортаючи до себе дружину, що тулилася коло нього. Він пестив її ніжну шкіру щоки, намагаючись вгамувати хвилювання за дітей. Він був певний, що в цій експедиції вони навчаться підтримувати один одного, прислухатися і спільно приймати рішення. Адже вони однієї крові, брати.

- Та й з іншого боку, – продовжував граф, – це буде безцінною школою для них двох, не кажучи вже про те, що окрім амбітних потреб губернатора Нового Світу вони будуть виконувати і мої особливі доручення.

Мадам графиня з ніжністю і благоговінням дивилась на свого чоловіка і вірила, що з їх дітьми нічого не може статись поганого, адже в них такий батько! Вона була зворушена і захоплена юнацькою гарячністю старшого сина Фабьєна до жаги знань і відкриттів; спритністю і безкомпромісністю при вирішенні важливих питань і під час складних обставин свого молодшого сина Алана. Вона готова би їм на блюдці піднести Китайське море, аби вберегти від неодмінних небезпек і трудностей подорожі. Але, разом з цим, вірила в непоясниме чуття і геній свого чоловіка, тому перейнялась його оптимізмом і вірою в неодмінно позитивний результат.

В цю прохолодну ніч з вершини пагорба, що поріс похмурим лісом, півголий ірокез не спускав очей зі сплячого поселення. Його вузькі очі, кольору вогненного агату, полискували поміж дерев.