XXVIII

Еліза ніяк не могла заснути тої ночі. Головна біль виснажувала, тривожні думки хвилювали. Вона раз по раз згадувала того примарного індіанця, що чаївся в саду. Його жахлива фізіономія, нестерпний гнітючий погляд, який, здавалось, пронизував наскрізь, примушуючи холодіти від страху.

«Цей погляд перевернув мені всю душу…». – пригадувала вона.

Потім втома все-ж здолала, сон взяв гору. Думки ставали дедалі плутанішими і вона забулась сновидіннями.

Зранку Елізу розбудив гучний гомін. Вона різко зірвалась з ліжка, не усвідомлюючи з просоння де вона і що сталось. Коли залишки сну остаточно розвіялись, вона зрозуміла, що джерело шуму було знадвору. Виглянувши через прочинене вікно, перед Елізою відкрилась незвична картина. На площі перед будинком про щось несамовито сперечалась купка індіанців, перекрикуючи один одного і вимахуючи томагавками.

«Щось сталось!» – промайнула думка.

Вона швидко оділась і вибігла на ганок. Тут вже юрмились служниці і управляючий, спостерігаючи за розлюченими криками індіанців.

- Що відбувається, мосьє Менард? – запитала Еліза управляючого.
- Нічого особливого, розвідники абенаків натрапили на слід ірокезів, – відмахнувся байдуже Менард.

Його безтурботність спочатку здивувала дівчину, але потім вона припустила, що, мабуть, тут частенько відбувається щось подібне, і лише для неї це все дико і незрозуміло.

- Які ж вони шумні і потворні, бр-р, – поїжилась Доріс, одна із служниць, червонощока і дебела дівчина, що витріщалась на індіанців, обпершись на високі перила.
- Так, вони просто жахливі, – підтримала подругу худорлява Жані, друга служниця.
- А чого їм треба? – звернулась Еліза до Доріс, знаючи що ця всюдисуща дівчина, здавалось, знала все, що коїлось в поселенні.
- Зрозуміло чого, того, що і завжди – щоб монсеньйор граф наказав своїм людям допомогти їм спіймати ірокезів. Зараз вождь абенаків у монсеньйора, – задоволено відповіла Доріс, пишаючись своєю обізнаністю.
- Вони хочуть війни! – переможно заключила Жані, намагаючись не відставати від подруги.

І дійсно. Складалось враження, що індіанці активно готувались до бою. Воїни розмальовували себе червоною, чорною і білою фарбами («Цікаво, з чого вони її роблять?» – думала Еліза); стрілки перевіряли тятиву і стріли, які на кінцях були оздоблені пір’ям для більш точного польоту. В кожного в руці був закріплений кастет, а іншою вони стискали ніж – все для того, щоб знімати в бою скальпи.

Еліза з цікавістю і тривогою, спостерігала за незвичними для неї подіями. Розглядаючи індіанців, вона помітила, що якась жорстока радість осяювала їх татуйовані фізіономії.

- Ану цить! Безтолкові балаболки, – гнівно зашипів на служниць Менард. – Ви не маєте інших справ, окрім як тинятись без діла?

Від гніву навіть затрусилося і чимале пузо управляючого, що робило його кумедним товстуном.
Служниці потупили голови, але покидати ганок зовсім не поспішали, адже не кожного дня відбувається щось цікавеньке.
- Сюзі!
Поміж строкатих червоношкірих півголих тіл Еліза зауважила золотаву голівку дівчинки. Вона без найменшого страху розходжувалася як ні в чому не бувало поміж дикунів, то і діло смикаючи їх то за луки, то за набедреники, то за засмалені коси, намагаючись привернути до себе їх увагу.

- Сюзі! Швиденько біжи до мене! – заблагала перелякано Еліза, не наважуючись підійти до індіанців.

«І що тільки в тої дівчинки в голові?»

Та Сюзі зовсім не звертала увагу на наставницю, вдаючи, що не чує і не помічає її. Благо, індіанці привітно віднеслись до неї, не зважаючи на свій войовничий настрій, і терпіли її витівки.

- Не хвилюйтесь, мадемуазель Елізо, Сюзі нічогісінько не загрожує, – з поблажливою посмішкою заспокоїв управитель. – Вона дуже добре їм знайома, тим паче, індіанці люблять дітей.
- Так, але це так небезпечно! Вони зараз надто збуджені і агресивно налаштовані. Хто знає, що їм на думку спаде. Можуть навіть ненавмисно заподіяти Сюзі шкоду.

Еліза помітно нервувалась і схвильованість штовхала її бігти в натовп червоношкірих аби вирвати дівчинку з лап навислої небезпеки.

Тільки-но вона хотіла піддатись цьому пориву і вже спустилась на східці ганку, як хтось стримав її, схопивши за руку.

- Не йдіть туди, мадемуазель Розіз! Індіанці Вас не знають, а Сюзі нічого не загрожує.

Це була економка мадам Доже, яка щойно вийшла з дверей. Мадам Жозетта Доже була тучною владною жінкою, з суворим виразом обличчя, але добрими, сірими очима. З першого знайомства вона нагадала Елізі її няню. В неї були шершаві теплі долоні і поблажлива посмішка на огорнутому павутинням з дрібних зморшок обличчі.

- Погляньте, Елізо, – економка кивком показала в сторону індіанців.

І дійсно, Сюзі вже безтурботно про щось розмовляла з одним з індіанців, безцеремонно притягнувши його за косу ближче себе так, що грізного виду високий дикун був змушений присісти навшпиньки. На замурзаній, але з діловим поглядом, рум’яній мармизці Сюзі виразилось абсолютне задоволення.

- Святі небеса! Невже вона знову міняється? – Еліза нервово провела долонею по чолі.
- А ви чого тут стовбичите? На що витріщаєтесь? Ану бігом в дім! Срібло саме понатирається? – грізно крикнула на служниць мадам Доже, які в передчутті видовища повсідались прямісінько на дощату підлогу ганку, позвішувавши ноги до землі.
- Так, мадам, вже біжимо.

І служниць як вітром здуло в будинок.

- Ото вже пустоголові, за що мені стільки клопоту на голову, – підганяла їх економка. – Не хвилюйтесь, Елізо. Ці дикуни пошумлять, побушують, та монсеньйор граф їх втихомирить, як це було вже не раз, – і мадам Доже поплескала легенько Елізу по плечі.
- Саме так! Ваша мудрість і розсудливість, Жозетто, завжди домінували в екстрених ситуаціях, – управляючий Менард з благоговінням вклонився мадам Доже.
- Ой, ну що Ви таке кажете, мосьє Бенні, яких ще екстрених? Це ж лише індіанці, які час від часу полюбляють помахати своїми томагавками, от і все, – мадам Доже зашарілась, відмахуючись від улесливих слів пристарілого залицяльника.
- Ні-ні, Ви надто скромна, аби визнати свою неабияку прозорливість. Я знаю що кажу, знаю! Ви, Жозетто, надзвичайна жінка, – і мосьє Менард припав сухими і пошерхлими устами до пухлої загорілої руки економки.

Цей неочікувано романтичний момент розрядив обстановку і Еліза трохи заспокоїлась. Та все-ж хвилювання за Сюзі змушувало пильно стежити за всіма маніпуляціями індіанців. Ті тим часом зі зброєю в руках чекали, що повідає їм їх вождь Оквист. Розуміючи, що пристрасті розгораються поміж червоношкірих, що втрачали терпець очікуючи наказу до рішучих дій, Еліза не дуже добре уявляла, що ж їй треба робити, тому пошукала очима мадам графиню поміж натовпу поселенців, що групками юрмились довкола площі.

Та в цей момент з адміністративного корпусу вийшов монсеньйор де Монтре з вождем абенаків, а позаду них йшли довірені люди графа.

Раптом Еліза зауважила, що непосидюща Сюді різко рвонула в сторону садка чимось завзято розмахуючи над головою. Вона узріла своїх друзяк і точно зібралась похвалятися перед ними своїми трофеями, отриманими чи радше відібраними від нещасних індіанців, що стали жертвами її уваги. Еліза поспішила за нею.