XXIX

Ранок видався шумний і напружений. Довкола лунали звуки оживаючого помістя. Все навколо ще було в нічному тумані, який наслала прохолодна ніч. Але до нього тепер примішався ще й запах вогнищ.
Прокинувшись зночі і виходячи з осель цього ранку, мешканці поселення побачили з десяток вігвамів, що розкинулись біля головних воріт. Над ними мирно піднімався димок, що малював хитромудрі візерунки на чистому блакитному небі.

Натовп незвично мовчазних індіанців стовбичив перед дверима обійстя графа де Монтре, ще затемна очікуючи на графа. Такі неждані гості перелякали мешканців, а надто служниць і хатніх робітників будинку господаря поселення, які нічого не підозрюючи, як завше, спозаранку виходили клопотати по господарству.

А червоношкірі все продовжували насторожено стояти перед ґанком, лякаючи пожильців, допоки на порозі не з’явився граф де Монтре з синами.

- На твоїй землі, Екваоданта – ірокези! – після церемонного привітання в викликом прогорланив вождь абенаків Оквист. – Наші браття гурони бачили знак ірокезів, - з цими словами навкруги почулось клацання курків. - Ці пси хитрістю проникли сюди, спритно оминувши пастки розвідників. Але нашого брата так легко не обдурити навіть хитрим ірокезам! Ми їх чуємо! Чуємо їх прогнилий запах, наскрізь просякнутий ков’ю убитих братів.

- Ірокези? Тут? В поселенні? Це не можливо! – вигукнув комендант Кеппел, який підійшов на гамір. – Та і що їм тут знадобилось?
- Кілька ночей минуло, як патацікети йдуть по сліду ірокезів. І от Великий Дух явив нам їх огидний знак – знак Чорної Змії! Слід привів на землі Екваоданта, – продовжив самогор, зверхнього подивившись на коменданта.
- Але чого нам боятись ірокезів, адже вже давно заключний договір миру з Лігою Племен, – вигукнув Фабьєн де Монтре.
- З цими зрадливими псами не може бути ніяких угод, – злісно виблискуючи вузькими очима, відповів Оквист. – Війна, тільки нещадна війна!

Індіанці перебували в сильному збудженні. Жестами і мімікою вони намагались пояснити білим, які засипали їй питаннями про таємничий знак і чому він привів їх саме сюди. Піднявся несамовитий галас, через який неможливо було розібрати ні одного більш-менш достойного роз’яснення ситуації.
Монсеньйор граф підняв руку і вольовим голосом твердо вигукнув:

- Тихо!

Ефект був миттєвим. Індіанці притихли. Він продовжив:

- Фабьєн правий. Вже не одна весна минула з тих пір, як верховний вождь Ліги Племен, славетний самогор Такумосе, закопав томагавк війни, припинивши виснажливі і кроваві війни з білими, і повернувши своїх братів до істинних витоків. Пригадав молодому поколінню і славетним воїнам основне призначення ірокезьких племен – землеробство. Продовж років угода не була порушена ніколи. Так чому зараз славетний самогор Оквист, вождь безстрашних абенаків, виявив таке сильне занепокоєння? – звернувся монсеньйор граф де Монтре до вождя.

- В черепі ірокеза немає нічого крім зради і підступності, – зневажливо сплюнув на землю самогор. – Такумосе вже давно в Країні Великих Полювань. І зараз верховним вождем Ліги Племен обраний самий непримиренний і жорстокий вождь онондагів – Аскук, який знається з Духом Снів. В нього голова сильніша граніту і дух великого шамана. Він вже давно бачить в снах, як буде розправлятись з патсуікетами, яких ненавидить чорною ненавистю. І лише їх скальпи на його набедренику вгамують лють і задовольнять кровожерливе серце.

Маленькі хитрі очі з червоними повіками пробігли по лицях присутніх, спостерігаючи за враженням від його слів. Він сподівався розгледіти зерня страху перед самогором Аскуком, щоб білі об’єднали свої сили з індіанцями у цій війні.

Ніхто з мешканців поселення не виявляв найменшого бажання влазити в будь-які війни між ворогуючими племенами. «Та і чому ірокези – відважні воїни з півночі, мали хотіти полювати на нас» – думав монсеньйор де Монтре. - Не варто відкопувати томагавк війни без вагомих на те підстав, заритий з таким трудом багато років назад.»

- Але де докази того, що цей самогор онондагів має ворожі наміри до нас? – не вгамовувався комендант, звертаючись не то до монсеньйора, не то до Оквиста.
- Ми є доказом! Ми йшли по його сліду! – гордо заявив вождь. – Ми бачили його знак, знак його племені - Чорну Змію! І знак привів нас сюди!

Виявляється, як пояснив трапер Бен Кудасак вислухавши індіанців, чорна змія це один із найбільших забобонних тлумачень. Для них змія – це символ ірокезів, а саме чорна змія – тотем онондагів, які входять в союз ірокезських племен. Зустріч з нею це дуже поганий знак, і майже завжди означає присутність в цьому місці онондагів – їх грізного ворогу.

Принишклі абенаки зосереджено слідкували за розповіддю трапера, і на їх лицях почергово змінювався вираз від жаху до сповнений оптимізму і якоїсь сліпої віри в перемогу.

Для монсеньйора ї його людей такі дивні настої індіанців і причини їх появи саме тут були не зовсім зрозумілі. Відтак вождь Оквист додав, що тотем онондагів опинився на шляху білої жінки, яка жила на землі Екваоданта, аби згубити її. Але біла жінка не злякалась, не відступила і перемогла Змію. І тепер, за переконаннями індіанців, ніякий смердючий койот з племен ірокезів їй не страшний. Тому абенаки поспішили до Екваоданта, адже Аскук неодмінно з’явиться тут, аби убити білу жінку і затвердити свою міць і славу.

- Великий вождь хоче сказати, що Аскук тут? В поселенні? – здивовано спитав сеньйор де Ла Блан, який із зацікавленням слідкував за подіями.
- Так! Тут!
- А що це за біла жінка, яка перемогла змію? – Фабьєн першим озвучив питання, яке цікавило усіх.
- Каурі! Ми вкажемо коли зустрінемо, - гордовито промовив вождь.
- Та одначе це все ще не говорить про те, що самогор Аскук жадає війни! – не полишав спроби мирного залагодження справ комендант Кеппел.
- Ви ще будете мати нагоду з ним познайомитись… І тоді твій скальп, блідолиций, – зверхньо кинув вождь коменданту, - буде висіти в Аскука на поясі. Тоді ти зрозумієш, що Оквист був правий і хотів попередити своїх білих братів про небезпеку.
- Але його ніхто не бачив! – озвався віконт Петіт.
- Я бачив…

Алан де Монтре мав дивну вдачу шокувати присутніх своїми висловлюваннями. Так сталося і зараз, всі присутні дружно обернулись до Алана, котрий стояв трохи осторонь, поглинутий думками.

***

Не дивлячись на зовнішній спокій, день видався дуже напружений. Заледве закінчивши нараду зі своїми людьми, монсеньйор граф де Монтре відправився на зустріч з вождями абенаків і патсуікетів, аби оговорити план дій.

Отримавши підтвердження слів Оквиста з розповіді Алана, що дійсно той бачив ворожого індіанця, що ховався в саду, і цей індіанець з опису виявився ніхто інший аніж самогор і шаман онондагів, верховний вождь ірокезів – Аскук (про що запевняв без тіні сумніву Оквист), було вирішено прочесати поселення і округу. В поселенні кожен закуток оглядали люди монсеньйора. Навколишні ліси були ввірені воїнам абенаків і патсуікетів. Та не зважаючи на спільну мету, білі і індіанці не спускали один з одного насторожених очей.

Звичне розмірене життя населення було розтривожене присутністю всюдисущих і безцеремонних індіанців, які зазирали в будинки, пхали свої розмальовані пики в кожен куток.

Люди графа де Монтре і індіанці цілий день проводили разом, і збоку все виглядало мирно.
«Господи! Хоч би скоріше ці дикуни забрались звідси!» – читався німий призив на лицях мешканців. Але всі продовжували справно грати комедію, що нічого особливого не відбувається, все як зазвичай. Та разом з цим постійно були на сторожі своїх відчуттів, стараючись не виявляти зовнішнього нетерпіння і страху.

Однако нерви у всіх були на межі. Пожильці обійстя були не винятком, окрім, здавалось, дітей. Їх це все дуже забавляло і розвеселяло.

- Поглянь, Елізо, яка в мене пір’їна! – вигукнула Сюзі, вибігши на подвір’я. – Це мені її дав той смішний індіанець з носом як в орла.

Сюзі весело підстрибувала, підкидаючи свій трофей вгору і регочучи, коли пір’їна дзиґою падала на землю, окреслюючи в повітрі спіральні викрутаси.

- Це він тобі її дав, аби ти відчепилась і перестала смикати його за коси, – підсміювалась з дівчинки Еліза, яка бачила весь процес напосідань Сюзі на нещасного індіанця, якому пощастило стати її жертвою.
- Зовсім ні! Він мені подарував найкрасивішу пір’їну зі своєї корони, бо я смілива і розумна і стану колись великим воїном! А ти зла! – ображено запищала Сюзі і побігла геть.
- Саме так, все вірно, ти розумна і смілива! – прокричала їй в слід Еліза і поспішила за дівчинкою.

Та не встигла Еліза зробити кілька кроків від ганку, як її обступила група індіанців, що набігла невідомо звідки. Оторопіла Еліза не знала що їй робити, як з ними порозумітись, адже їх мови вона не знала. Але й індіанці також стояли мовчки, наче в рот води набрали, і лише витріщались на перелякану дівчину. Поміж тим, Еліза краєм ока помітила, що Сюзі побігла в бік казарми, де біля входу зовсім ще юний барабанщик старанно вправлявся в грі на своєму інструменті. Це дуже зацікавило Сюзі, яка точно мала бажання неодмінно прикласти до барабана свої рученята.

Еліза видихнула з полегшенням, дівчинці нічого не загрожувало. Вона намагалась протиснутись через стіну напівголих розмальованих індіанців, але це завдання виявилось не з легких. Дехто з червоношкірих безцеремонно смикав її за волосся, що розізлило Елізу. Благо, на допомогу дівчині вже продирався Фабьєн де Монтре, розпихаючи ліктями непоступливих червоношкірих. Проходячи повз, він зауважив, що відбувається щось недобре. Фабьєн схопив Елізу за руку і встав між нею і індіанцями.

- Все добре, мадемуазель, не хвилюйтесь, я Вас врятую від цих загарбників, – як завше з безтурботною посмішкою, кинув він Елізі через плече.

Раптом, як за німим наказом, індіанці затараторили всі відразу активно жестикулючи руками. Еліза ніяк не могла зрозуміти в їх настрій - чи вони незадоволені чимось, чи може навпаки. Фабьєн щось їм відповів і вони відійшли в бік, бурно обговорюючи і вимахуючи луками.

- Мосьє граф! Ви мій рятівник, дякую! – Еліза обдарувала його чарівною посмішкою, присівши в легкому реверансі. – А чого вони хотіли?
- Що коїться в головах дикунів, відомо хіба що одному Дияволу, – дзвінко розсміявся Фабьен. – Та все ж, їх можна зрозуміти.

Пильно зазирнувши в широко відкриті від здивування очі Елізи, я яких читалось питання, продовжив далі:

- Чари Вашої вроди діють знадливо навіть на неспокушених напівдиких тубільців. Для них Ваша краса, мабуть, асоціюється не менше аніж з красою Богині.

Після недовгої паузи, яка нависла після таких несподіваних дифірамбів Фабьєна, спантеличена Еліза видихнула:

- Ох! Ви все жартуєте.
Фабьєн не відповів, продовжуючи замислено дивитись, тому вона продовжила:
- Мосьє, граф, може…
- Просто Фабьєн. Ми домовлялись…
- Так, вибачте, Фабьєн, – посміхнулась Еліза, – може хоч Ви мені поясните, а що власне відбувається? Кого всі так напружено шукають?

Еліза не звернула увагу на зміну в настрої Фабьєна. Якась ледь відчутна тривога гризла її і в’їдливе питання постійно крутилось в голові: а може вони шукають саме того індіанця, котрого вона бачила цієї ночі; тоді, хто цей індіанець, через якого переполошились не лише абенаки і патсуікети, а й люди монсеньйора.

- Що відбувається? - З таким ж задуманим виразом на обличчі перепитав Фабьєн. – Всі шукають ірокеза.
- Якого ірокеза?
- Самогора Аскука…
- А що це за Аскук? – як уві сні спитала Еліза.
- Великий верховний вождь ірокезів, вождь племені онондагів, – наче представляючи вельможного гостя, а не грізного дикуна, помпезно відповів лейтенант Брюї, який щойно підійшов і чув питання Елізи. – Фабьєн! Де ти забарився? Там треба… е.. допомогти індіанцям… е-е-е… ну ти розумієш…

Лейтенант Поль Брюї завше запинався, коли намагався скрити якісь подробиці справи від сторонніх вух. Це завдавало йому чималого клопоту, адже всім ставало зрозуміло, що лейтенант чогось недоговорює. Через це він постійно знічувався, стараючись якомога швидше ретируватися.

- А що сталось? – все ще перебуваючи в задумливому стані, Фабьєн не помітив, як з’явився Брюї, тому не відразу зрозумів змовницьких натяків лейтенанта.
- Ну, допомогти треба. Індіанцям. Вони щось там знайшли, – з легким роздратуванням, викликаним такою раптовою і зовсім невчасною нетямущістю Фабьєна, ще раз повторив Брюї. – А ще це великий шаман і справжній кровожерний вбивця!
Остання фраза адресувалась Елізі.
- А, так. Я лише врятував мадемуазель Елізу від нашестя індіанців. Вона виглядала такою безпомічною в натовпі червоношкірих, що я не зміг побороти благородного лицарського бажання визволити її з лап дикунів.

Задоволений своїм красномовством, Фабьєн все не зводив задумливого погляду з дівчини.

- Так! Ти справжній лицар, Фабьєн! – нотки заздрості чулися в словах Брюї. – Ну а зараз, лицарю, ходімо рятувати інших нужденних.
- Який він? – майже беззвучно прошепотіла Еліза. – Як він виглядає? Ви його бачили?
- Хто? Ірокез? Подейкують, що зустріч з ним для будь-кого може стати останньою. Ми його не бачили.
- Але бачив Алан, вночі в саду, – сказав Фабьєн. – Елізо, з Вам все гаразд? Ви зблідли.
- Так. Все добре. Ідіть. Вас чекають, – як в тумані відповіла вона і обдарувала молодиків вдячним поглядом.

Нерухома статуя з вогненними очима, які палали неприборканою ненавистю, наче жива знову повстала перед її очима.

- Ненавистю до кого? – несвідомо вирвалось в неї вголос.
Фабьєн де Монтре в цей момент оглянувся, та чи чув він її слова?