XXXI

- Ви, славні і могутні племена, що зібрались в «Diamant forestier», без сумнівів змусили ірокезів відступити і залягти в норах, не насмілюючись нападати.

Монсеньйор де Монтре зробив невеличку паузу, обводячи поглядом індіанців, а потому продовжив:

- Та хіба нечисленні патсуікети варті того, аби нападаючи на них, відважні воїни Півночі накликали на себе ваш гнів? Не варто зараз відкопувати томагавк війни коли так довго зберігався мир цього краю.

Це вбивство ірокезами двох патсуікетів сильно все ускладнювало. Залишалось найважче – вгамувати пристрасті войовничо налаштованих червоношкірих і присікти в зародку їх наміри втягнути білих в криваву і непримиренну війну, причини якої таїлись в мороці загадкової душі індіанців.

Монсеньйору де Монтре довелось витратити чимало красномовства, аби переконати абенаків і гуронів, що їх не повинні стосуватись справи патсуікетів. Адже вони не звичні абенаки, як пояснив згодом комендант Кеппел, вони насправді були чужаками, які прийшли зі сходу, змішались з Дітьми Зорі з наміром привласнити їх землі для полювання і вилову риби.

- Якщо патсуікети збираються мститись за своїх убитих, то хай воюють з ними десь подалі від поселення, не втягуючи в свою ворожнечу мирних і ні в чому не повинних поселенців, - настоював комендант.

Нарешті вдалось достукатись до здорового глузду червоношкірих вождів і спритно використати ненависть, існуючу між іншими абенаками та патсуікетами, яких вони називали «ті, що прийшли обманом». Під вечір напруга спала.

Відтак, гамірною ватагою усі, граф де Монтре зі своїми людьми та індіанці, повертались в поселення, яро обговорюючи події дня.

- Отже, друже, Ви його бачили, - радше стверджував аніж запитував Бургургуван в Алана де Монтре. Думки трапера надалі витали довкола Аскука і каменем гнітили йому серце.
- Не просто бачив. Я стояв в кількох кроках від нього.
- Що казали його очі?
- Очі? – Алан здивовано глянув на трапера. – Його очі сочилися диявольським вогнем, що спопеляв зі середини душу… Казали? Ні. Вони обпікали, вони чавили, вони вбивали, але вони нічого не казали – вони мовчали…

Алан пригадав недавні жахні почуття, що просякали все єство тої пекельної ночі, коли його торкнувся, здавалось, подих самої смерті. Він раптово зблід і холодний піт виступив чолом. Це має бути справді страшна людина, якщо сама лише згадка зустрічі з нею викликає таку реакцію – думав Алан.

Та Бургуван не дивився на юнака. Він взагалі нічого не помічав перед собою. Його погляд пронизував простір і, проходячи крізь натовп, розчинявся в далекій перспективі.

- Чому він не вбив Вас?

Несподіване питання трапера змусило прикувати до нього приголомшені погляди всіх, хто його почув. Алан не відповів. Він відвів погляд від трапера, який наче перебував в якомусь одурманенні. Його постійно гризла одна думка, яка підступно врізалась в свідомість і страшила. Вона була пов’язана з тою, про яку Алан найменше хотів зараз згадувати. Тому він волів якнайшвидше припинити цю безглузду розмову.

- Ой, ну що ти, Мішелю! Все ж обійшлося, навіщо тепер обговорювати це і морочити голову мосьє Алану, - поспішив розрядити напруження Бен Кудасак. – Ірокез утік. А отже, друже, це уже можна назвати перемогою.

Задоволений Кудасак дружньо поплескав Бургувана по плечі, від чого той врешті прийшов до тями.
Та його суворий погляд, спрямований на приятеля, не обіцяв нічого доброго.

- Перемогою?! Перемогою? Ти, мабуть, з глузду з’їхав, Бене! – загримів розлючений Кудасак. – Аскук не тікає! Тільки не Аскук!
- Але ж його не знайшли! Він зник, - принишкло забубонів зніяковілий Кудасак, побоюючись реакції свого друга.
- Друзі, друзі. Спокійно. Остудіть пристрасті, ви привертаєте небажану увагу індіанців. Батькові довелось прикласти немало зусиль аби їх вгамувати, - невдоволено промовив Фабьєн.

Тон, яким це було сказано, спричинив миттєвий ефект. Враз усі притихли. Фабьєн де Монтре був дуже схожий на батька, а надто в питаннях, де треба було проявити стійкість характеру. Тому коли на його обличчі з’являвся такий вираз, всім ставало зрозуміло, що краще негайно підкоритись. Навіть бувалі і старші за віком трапери не встояли перед вольовим поглядом молодого графа де Монтре, відтак сумирно продовжили путь, потупивши погляди.

- Але все ж не зрозуміло – яка причина появи тут цього сагамора Аскука? Для чого приходив і чому так раптово зник?

Не вгамовувався лейтенант Брюї і заінтриговано продовжував:

- І хто, нарешті, ця таємнича біла жінка, про яку постійно торочили індіанці!
- Особисто моя думка така, що це все витівки занадто забобонних індіанців. Ці всі знаки, змії і жінки – витвір їх фантазії не більше, - промовив капітан Жан де Альбі, що приєднався до їх групи, зацікавившись розмовою. – Все аби змусити допомогти їм у війні з ірокезами. От і вигадують всілякі небилиці, приправлені нічим не обґрунтованими аргументами. Вони ж такі хитрі і підступні!
- Хитрі – так, підступні – так, але не варто нехтувати їх прозорливістю і незбагненною здібністю до передчуття, що вже не раз оправдували себе, - заперечив іспанець де Ла Блан.
- Прекрасно, тоді, можливо, у Вас є пояснення слів Оквиста, щодо білої жінки, - дорогий Жан-Етьєне? – з іронією в голосі спитав капітан. – Що значить це пророкування і хто вона?
- Гадаю, я знаю хто вона.

Запанувала раптова тиша. Тихий задумливий голос Фабьєна прикував до нього всезагальну увагу і здивування. Весь цей час він мовчки слухав дискусію товаришів, поглинутий своїми думками.
Та задовольнити неабияку цікавість друзів Фабьєн не встиг, оскільки їх численний загін, що ряснів строкатими індіанцями, прибув уже в поселення і підходив до адмінбудівлі. Великий майдан почав швидко заповнюватись людьми.

Галас стояв неймовірний. Мешканці намагались вияснити стан речей: чи впіймали ірокеза, чи крім нього були й інші, чи існує ще загроза поселенцям…

Та раптом над головами присутніх прогримів гортанний глас Оквиста, який різко зупинився, підняв руку перед собою на когось вказуючи:

- Ось вона!

Навколо запанувала тиша і десятки поглядів спрямувались у вказаному сагамором напрямку.
Те, що відкрилось їх взору, коли натовп розійшовся в сторони, звільняючи простір, не очікував побачити ніхто, окрім індіанців і Фабьєна, мабуть.

Сюзі припинила рюмсати через загублену десь дорогоцінну пір’їну, випрошену в того індіанського воїна з гачкуватим носом, коли помітила спрямовані погляди людей на неї. Вона подумала, що всі глузують з її нещастя і вже була готова розридатися ще сильніше. Та Сюзі помилилась. І зрозуміла це тільки коли Еліза, що навколішках заспокоювала дівчинку, витираючи сльози з личка і обіцяючи знайти пір’їну аби дівча лишень не плакало, випрямилась, зауваживши дивну тишу, що запанувала навколо. Всі дивились не на Сюзі, а на її наставницю. Дівчинка вмить заспокоїлась і підняла здивовані оченята на Елізу.

- Мадемуазель Розіз? – щире здивування виразилось в питанні монсеньйора графа де Монтре.
Тим часом, споглядаючи ефект від своїх слів, задоволений вождь Оквист в оточенні кількох індіанців пішов в напрямку Елізи. Його супроводжували здивовані та приголомшені погляди людей.
Підійшовши майже впритул, сагамор підняв руку, вказуючи на дівчину, і урочисто заявив:

- Це Каурі! Біла Жінка, яка перемогла Змію!

Після цього, під прицілом всезагального враження, пафосно повідав усьому загалу не надто зрозумілу історію по змію і ірокезів, і на завершення додав, що ця жінка перемігши змію заслужила право бути присутньою на бенкеті поряд з відважними воїнами.

Натовп захоплено зітхнув. Та все ж нерозуміння і здивування спричинена дивними оповідками вождя не полишало оточуючих. Та більше за всіх була вражена Еліза. Слова сагамора доходили до її слуху, але зміст не був зрозумілим. Вона стояла в нерішучості, міркуючи що від неї хоче цей помпезний індіанець. Тут нагодився з допомогою управитель Менард, що коротко розповів Елізі зміст промови вождя.

Поступово люди вийшли зі стану заціпеніння і почали схвильовано перемовлятися між собою. Тут оживилась і Сюзі. Вона радісно підстрибувала і плескала в долоні.

- Так-так, Еліза убила змію! Одним ударом прямісінько в пащеку, ось так, - і дівчинка заходилась повторювати рухи, що наслідували тим, якими була вбита змія.

Це дуже потішило індіанців і вони реготали у все горло.

Одна Еліза стояла в повній розгубленості і не могла ніяк второпати чому цей інцидент викликав такий ажіотаж в індіанців. І до чого тут ірокези. Але вона інстинктивно відчувала якийсь, ледве вловимий, навіть дещо міфічний зв'язок між присутністю тут абенаків і нічим візитером, від згадки про якого холоділо в душі.

Несподівано Еліза відчула, що хтось схопив її за руку. Це була мадам де Монтре. Вона повела Елізу крізь натовп до дверей адмінкорпусу, де на них вже чекали монсеньйор, комендант, адмірал з помічниками і радник графа. Всі разом піднялись в кабінет.

- І так, Елізо, ласкаво просимо роз’яснити нам цю пригоду, - звернувся граф.

Еліза трохи зніяковіла. Така увага до цього випадку була геть їй не зрозуміла. Та все ж вона вважала за повинність про це повідомити, адже у світлі недавніх подій, епізод зі змією так і залишився поза увагою господарів і уже встиг перевтілитися в якусь достоту містичну історію.

- Монсеньйоре, мадам, мосьє, - Еліза обвела поглядом кожного з присутніх. – Я насправді не зовсім розумію причини, за якою індіанці влаштували це видовище. Та вважаю за обов’язок розповісти що саме трапилось вчора в лісі.

Ловлячи на собі зацікавлені погляди, Еліза поспішила задовольнити цікавість присутніх, а заразом позбутись непорозумінь щодо цієї історії раз і на завжди. Коли дівчина закінчила свою коротку розповідь, від слухачів посипались питання, що вимагали уточнення розповіді : яка достеменно це була змія, чи велика, ви не злякалась вона, як саме вона її убила, що робили при цьому індіанці…
Еліза терпляче відповідала на все, та ніяк не могла втямити такого надмірного інтересу, адже нічого надзвичайного не сталося. По цьому, їй пояснили, чому індіанці так перейнялись і з самісінького ранку зчинили такий галас, на що Еліза лише потисла плечима, дивуючись складній і незвіданій натурі індіанців. На цьому інцидент був вичерпаний.

Поволі густішали сутінки. Вечір пронизували радісні вигуки, пісні, сміх, які виривались на волю зі людей, стомлених денним напруженням і хвилюванням. Біля дальнього краю казарми, подалі від небажаних вух, за невеликим дубовим столом зібралось кілька людей. Перед кожним стояв кухоль світлого пива.

- Отакої! Хто б міг подумати, що все так обернеться, - якось змовницьки мовив лейтенант Поль Брюї , переводячи погляд з одного товариша на іншого.
- А що тут думати. Дивна річ, та індіанці не ошукали – вона існує, - пирснув смішком де Ла Блан, зробивши великий ковток пива. – Але здається тут дехто все знав і не спішив ділитись з друзями своїми знаннями.

Цей докір назначався не кому іншому як Фабьєну де Монтре. Але той не звернув уваги на спрямовані на нього запитливі погляди і мовчки попивав пиво, думаючи про щось своє.

- Але ж це неймовірно, друзі! – захоплено вигукнув Бен Кудасак. – Мадемуазель Розіз така тендітна і ніжна, а так майстерно розправитись з отруйним гадом!

Трапер з тривогою глянув на свого друга. Давно він його вже не бачив таким пригніченим. Завше енергійний і промовистий, зараз він виглядав байдужим і апатичним до всього.

Хоча обличчя Мішеля Бургувана прийняло відчужений і розчарований вираз, а погляд став ніби неуважний, однак ця розмова тільки збільшила його інтерес до недавніх подій. «Ця дівчина. Хто вона така. Будучи чужинкою і не відаючи нічого про пануючі тут закони, вона так швидко мимовільно здобула повагу індіанців. Але разом з цим і увагу вождя онондагів Аскука. І нехай зараз він зник, але він повернеться, аби закінчити свою справу. І я буду тут. Я чекатиму на нього». Якби хтось з присутніх в цей момент подивився на Бургувана, то б його зору повстало окреслене вдоволеною усмішкою обличчя трапера.

- Так, це заслуговує на визнання, враховуючи всі обставини, - погодився де Ла Блан.
- Не розумію вашого захоплення, - відчуженим голосом похмуро мовив Алан. - Хіба не через неї весь цей гармидер? Хіба не з її вини цілий день всіх тероризують розлючені і збентежені червоношкірі? Хіба не вона стала причиною появи тут цього кровожерливого та дуже небезпечного ірокеза - їх найзапеклішого ворога? Хіба не через це нам довелось прочісувати все навколо в його пошуках? І лише дивом все обійшлось із найменшими жертвами, хоча цілком могло все закінчитись щонайменше війною!

Заціпенівши, молоді люди мовчки дивились на нього. Запанувала гнітюча тиша. Першим оговтався Поль Брюї:

- Ти несправедливий, Алане. Адже мадемуазель Еліза робила все аби відвернути небезпеку від Сюзі! І те, що вона безстрашно кинулась у двобій зі дуже отруйною і небезпечною змією, незважаючи на загрозу її власного життя, робить їй не лише честь , але й її вчинок заслуговує на неабияку повагу.
- Все на що вона заслуговує – це добрячої прочуханки! – злісно кинув Алан лейтенанту. – Якби це дурне дівчисько не вешталося бозна-де, то й небезпеки ніякої не було. А тепер усі змушені пожинати плоди її безглуздої легковажності.

Заперечити йому було нічим. В глибині душі кожен з присутніх визнавав правоту Алана. Але й разом з тим відчуття чогось непевного і суперечливого жевріло в їх серцях. Це неясне чуття, що вислизало раз по раз не даючи обернутись сформованою думкою, й не дозволяло погодитись, що це цілковита провина дівчини. Різні емоції, різні чуття та думки напосідали кожного з них.
Неясні і розпливчасті мислі обіймали й Фабьєна, який не мав охоти вступати в дискусію. Він знову пригадав ледь розбірливе грімке тарахкотіння червоношкірих, від яких визволив за дня перелякану Елізу. Захлинаючись, вони наперебій тицяли на дівчину і захоплено віщали про якесь пророцтво, блідолицього предка, ірокезів, змію. Як це все було пов’язано з Елізою він не міг зрозуміти. Та гнітюча тінь невловимої тривоги не полишала його з цього часу.

Фабьен покосився на брата. За безпристрасною маскою на його обличчі чітко вгадувався коловорот почуттів, що переживав Алан. Та Фабьєн не був певний, чи то гнів, чи то острах оволоділи думками брата. Чи Алан досі був в полоні жахних відчуттів після зустрічі з вождем онондагів, чи дійсно гнів на дівчину зараз переповнював його нутро. Чи це страх. Страх за себе? Страх за поселенців? Чи страх за Елізу? Адже, як запевняв сагамор Оквист, Аскук налаштований забрати життя Білої Жінки, яка убила Чорну Змію – тотем онондагів і прирекла їх на загибель. Для цього він тут і з’явився. Навіть ризик для його власного життя через появу на ворожій території, не зупинило Аскука. А це говорить лише про одне – Еліза в небезпеці. А заразом в небезпеці опиняються й інші жителі, оскільки хід думок і послідовність дій індіанського вождя і шамана недоступні для розуміння. Як уникнути цієї навислої і такої реальної небезпеки Фабьєн навіть не уявляв.
Невже Алан все ж правий, якби Еліза не виходила з поселення, то нічого б і не трапилось? Але так думати – це безглуздо і самовпевнено! Вона ж бо не бранка. Рано чи пізно, але їй би довелось стикнутись з реальністю Нового Світу і всіма його небезпеками . А отже це свідчить, що вини Елізи в цьому немає. Це щось інше – збіг обставин, фатум… провидіння?! І знову думками Фабьєн повернувся до обривків фраз навіженої юрби індіанців.

Тим часом ніч поволі вступала в свої права, вкриваючи своїм темним простирадлом гамірне поселення. Та ніхто не спав. Збуджене і галасливе метушіння вулиць розливалось долиною голосним гуком. Нічне життя лише набирало обертів.