XXXІІ

Умилостивлені щедрими дарунками монсеньйора де Монтре, де поміж зброї, хутра, маїсової муки, що лежали на великих тиснених шкірах, найбільше радості викликали зв’язки сухого листя духмяного тютюну і дуже цінний для них пояс – вампум розшитий візерунками з бісеру, від якого вожді прийшли в дике захоплення, підсилене вигуками «Добре! Дуже добре!». Після того, як обмін принадливими взаємними обіцянками завершився, щоб закріпити вигідні домовленості всі направились на бенкет ,влаштований з цього приводу на головній площі поселення. Від безлічі вкритих різноманітними наїдками столів виходили дражливі уяву аромати і запахи, спокушуючи зголоднілих тривалим утриманням від їжі войовничих індіанців. Поряд господаря і його людей в святкуванні брали учать і мешканці поселення, яких охопило величезне почуття полегшення від усвідомлення того, що привид війни відступив і завтра їх життя потече в звичному руслі.

Повітря насичувалось сизим димком від курильних трубок і сигар. Столи ломились від жареного м’яса, запашної маїсової каші, маринованих ягід, бочок з пивом і графинів з горілкою та вином. Радість від полюбовного завершення дивної історії з ірокезами, підсилена рішенням індіанських вождів забратись додому і надати можливість патсуікетам при бажанні самим вирішувати свої справи з ірокезами, виразилась у всезагальне народне гуляння.

Площа збуджено загула, зворухнулася, забубоніла. Всі гуртувалися, хто до кого тяжів. Лише декількох людей, кожного по своїм причинам, не полишав дух неспокою і передчуття якоїсь невловимої тривоги. І, дивним чином, спільне сум’яття і не згаслий інтерес до нещодавніх подій звели їх за одним столом в віддаленому кінці дворища.

Трапер Мішель Бургуван, розтривожений давніми образами, ніяк не міг заспокоїтися. Він жадав розправи над Аскуком, своїм непримиренним ворогом, який, можливо, вже і забув про існування Бургувана, як і про сотні інших нещасних, яким судилось стати жертвами жорстокого ірокезького вождя.

Сидячі за грубо тесаним дерев’яними столам немилостиво диміли сигарами і трубками. Гортанне індіанське репетування, вибухи голосного реготу і активне чавкання, супроводжуване дзенькотом ножів, зливалось в єдиному монотонному гулі.

Еліза, яка за запрошенням сагамора Оквиста була зобов’язана бути присутньою, легко тряхнула головою, відганяючи набридливих комарів. Заразом вона намагалась відігнати тривожні відчуття, що переслідували її впродовж останніх днів. Та думки її обірвались, тільки-но погляд ковзнув по рукам сидячого поряд трапера.

- Не звертайте увагу на мої руки, мадемуазель, - зауваживши її збентеження, добродушно сказав Мішель Бургуван. – Це залишили мені на пам'ять мої друзі ірокези. Звичайно, мало привабливого. Але це мені не заважає натискати на курок рушниці.
Його тон став серйозний, навіть дещо дражливий, що не залишило сумнівів щодо потенційної мішені мисливця.

Серце Елізи тривожно закалатало. Її чомусь зненацька охопив такий страх, що вона була готова втекти і сховатись.

- Вас катували ірокези? – з жахом промовила вона, відчуваючи, що кров відхлинула від обличчя і підступно навертається відчуття нудоти.

Сонце давно вже сховалось за горизонтом, залишивши по собі синьо-багряні пасма. Запах квітів і пилку наситило розжарене спекотним днем повітря, що утруднювало дихання. Перед сидячими за столом стояли кубки з міцними напоями. Не звиклу до такого роду дійств Елізу душило від міцних запахів, які нещадно били в ніс.

- Мені тоді виповнилось років вісімнадцять, коли напали ірокези на наше селище. Пощастило – мені залишили життя. А от сестра і свояк позбулися своїх скальпів.

Трапер Мішель Бургуван, зловивши повний жалості погляд Елізи на своїх скалічених руках, де на лівій бракувало великого і вказівного пальця, на правій – мізинця, а решта були понівечені, продовжив:

- Спочатку він загостреною каменем мушлею відрізав мені три пальця. Потім зубами видирав нігті на інших.
- І Ви це все витримали?

Фабьєн де Монтре зацікавлено перегнувся через стіл аби краще розгледіти руки трапера. Його очі збуджено блистіли з-під пишної чорної шевелюри.

- Я ні разу не крикнув! Ще б пак… Нізащо я б не дарував цій кровожерливій зміюці задоволення… Він не дочекався від мене ні стогону, ні пручання, ні звивання від болю.
- Він? – спитала із розширеними від жаху очима Еліза, не почувши власного голосу.
- Аскук. Найжорстокіший і найпідступніший зі всіх цих хижих вовків ірокез, - відповів крижаним голосом Бургуван.

Шкіра Елізи вкрилась холодним потом. Наче навіяне вітром, який гуляв в кроні червоного клену над їх головами, її пам'ять воскресила в деталях ту страшну ніч, ці бурштинові очі, що горіли диявольським вогнем, впиваючись в неї, той всепоглинаючий і поневолений страх.

- Заради всього святого, мосьє Бургуван, Ви нажахали мадемуазель Елізу своїми страшними подробицями! – лейтенант Брюї занепокоєно дивився на дівчину.
- Прошу пробачення, мадемуазель, - усвідомивши всій промах, трапер зірвався з місця і вклонився дівчині. – Ці жахіття не для ніжних і чутливих дівочих сердець.
- Ні-ні, зі мною все добре. Благаю, мосьє, продовжуйте.
- Елізо, Ви впевнені, що готові до таких історій, - з підозрою запитав Фабьєн, свердлячи Елізу поглядом, в якому, читалась зовсім не турбота за її вразливе дівоче серце.
- Впевнена, - твердо відповіла вона.
- Але чому Вас так зацікавив цей ірокез?
Погляд Елізи блиснув занепокоєнням, та через сум’яття в думках вона не розгледіла, що істинна причина цікавості Фабьєна далека від щирого занепокоєння її емоційним станом, а зумовлена зовсім іншими мотивами. Спостерігаючи за гаммою почуттів, що рясніли на обличчі дівчині змінюючи одні одних, Фабьєну дуже хотілось перевірити власні думки і припущення, викликані окремими фразами, які кинули індіанці тоді біля будинку, коли він відганяв їх від дівчини.
- Мосьє граф, - намагаючись впорядкувати свої думки, розпочала Еліза. – Мова йде не лише про цього конкретного ірокеза. Розповідь про нього я сприймаю як збірний образ всіх ірокезів, яких уособлює цей Аскук. Щоб краще зрозуміти душу цього краю і його мешканців, мені необхідно зібрати якомога більше інформації. І найкращого результату можна досягнути, отримуючи цю інформацію з достовірних джерел і реальних історій.

Еліза переводила погляд, який тепер випромінював спокій і впевненість, з одного молодика на іншого. Відмітивши очікувану від них увагу і щире здивування її словами, продовжила:

- Я розумію вас, панове, і не осуджую за те, що ви, і це природно, сприймаєте мене як мало обізнану і непристосовану для тутешнього життя чужинку. До життя серед дикої природи, дикого краю з його дикими умовами життя і жорстокою реальністю, яку він диктує і нав’язує своїм мешканцям. Я вже зрозуміла, що на цьому безжалісному і суворому континенті сприймаються всі речі просто і грубо. Але погодьтеся, я можу і надалі залишитись наївною і слабкодухою, і, як результат, загинути, не витримавши нерівного бою з оточуючою реальністю. Або ж пізнати, зрозуміти, прийняти цей край, прикладаючи максимум для цього зусиль і використовуючи кожну нагоду, даровану долею. Можливо це дуже самовпевнено з моєї сторони, але не зважаючи ні на що, я маю намір підкорити землю Америки. Підкорити у своїй свідомості. Прийняти і побороти всі страхи і невідані мені досі химери, що знаменує тутешнє життя. Змусити здригнутися її сурове і недовірливе серце, щоб вона не ворогувала зі мною, а стала найвірнішим другом. Але щоб мати на це шанс, мені потрібно зібрати достовірну інформацію від людей, які не погребують і щиро поділяться зі мною, - і Еліза мило всміхнулась приголомшеному траперу, який в силу вибраного стилю життя мисливця-самітника, давно вже не був балуваний світськими бесідами, а більше того давно був обділеним дівочим товариством. – Адже, інформований означає попереджений, чи не так, мосьє Бургуван?

Непомітно ніч запанувала долиною. Повсюди спалахнули багаття. Та відблиски від їх палахкотливий язиків заледве пробивали сизу млу з диму і порохняви.

- Саме так. А попереджений означає озброєний… - відповів вражений Бургуван і натомість був обдарований сліпучою посмішкою дівчини.

Нічна мряка скрила від присутніх густий рум’янець, що залив смугле, обдуте всіма вітрами Америки лице трапера. Його чорні очі виблискували останніми спалахами зірниці. Хвилясте каштанове волосся, що падало на короткий плащ із шкіри лося, було скріплене індіанським головним убором, розшитим дрібним бісером, зі сколеним ззаду двома пір’їнами. Цей убір робив його лице жіночим, що ніяк не гармонувало з його могучими плечима і високим зростом.

Під прямим, дещо наївним, але настійливим поглядом Елізи, цей бувалий і досвідчений «джентльмен удачі» ніяковів, блимав очима і згоджувався на все.

- Ви дуже смілива і розумна дівчина, мадемуазель Розіз, - не менш захоплено промовив Бен Кудасак. – Але все ж маю щиру надію, що ніколи цей край не піддасть Вас своїм жахливим випробуванням.
- Ви дуже люб’язні, мосьє Кудасак. Але шляхи Господа незвідані, і ніхто не може наперед бути впевненим чи знати достеменно що йому зготувала доля, і що судилось пережити чи витримати в своєму житті.
- Ви безперечно праві, мадемуазель!
- А Вас мені вдалось переконати, граф? – лукаво прищуривши очі звернулась вона до Фабьєна.
- Елізо! Ви знову за своє, за що мене ображаєте?
- Я? Ні в якому разі! – з помітним замішанням вигукнула Еліза.
- І, все-таки, ображаєте, - манірно надувши щоки пробубонів Фабьєн. – Ви навмисно звертаєтесь до мене «граф», щоб підкреслити погорду…
- Погорду?

Еліза, вдаючи здивування, роздумувала чи він це свідомо відводить розмову на іншу тему, аби лише не погодитись з нею. Хоча, вона теж не без умислу підкреслювала його статус дворянина, щоб тим самим вколоти і вказати на його заангажованість і, нібито, існуючу прірву між ними, і заразом примусити досадувати цим.

- До моєї просьби і нашої домовленості…
- Фабьєне, мій любий друже! Пробачте мою необачність, - заблагала дівчина. – Це все моя нестерпна вдача повинна. Ви ж бо так погордливо і зневажливо сприйняли моє бажання дізнатись більше про цього ірокеза…

Еліза потупила встидливо погляд, вдаючи щире каяття.

«Ця дівчина не така наївна і проста, як намагається видаватися. А ця її природність жестів, впевненість і сміливість суджень. За наївністю погляду ховається гострий розум і зухвалість думок, а твердість духу і непохитність переконань щиро вражає і змушує мимоволі поважати. І хто знає що в неї в голові. Можливо, Алан був в дечому і правий. Але вона ж просто чарівна! Як можна перечити їй!» - думав Фабьєн, споглядаючи на Елізу.

- Ви праві, Елізо! Я дещо поспішив, мабуть, з висновками. Але Вам не варто так перейматись суворістю цього краю, адже ми завжди будемо поряд, аби допомогти з будь-якою проблемою. Правда ж, Полю? – і з неодмінно широкою усмішкою він штуркнув ліктем замріяного Брюї.
- Саме так! Ви завжди можете на нас розраховувати, мадемуазель Елізо, - радо погодився лейтенант. – Але я думаю, не буде зайвим, якщо Еліза довідається трошки більше про сагамора Аскука, який вештається цією місциною. Тоді вона буде знати чого остерігатись. Як ти вважаєш, Фабьєне?
- Ой, не лукав, Полю! Ха-ха. Признайся прямо, що ти і сам не проти почути цю кошмарну історію від мосьє Бургувана, - дзвінкий сміх Фабьєна прорізав густе задушливе повітря і з’єднався з не менш веселим і дзвінким дитячим голоском його маленької сестрички.

Еліза обернулась на її голос. Сюзі, як завше, гралась зі своїми друзями, а її рум’яне і задоволене личко здавалось щасливим. Та втішатись своєю повною свободою їй судилось не довго. Непохитні до будь-яких вмовлянь нянечки рішуче повели дітей по домівкам. Еліза дивилась на цю маленьку і щасливу дівчинку, що була ввірена їй і відчувала до неї особливу прихильність, що виникла з тих багатих і складних почуттів, які таїлись в глибині її серця. Вона вважала своїм найпершим обов’язком дати цій дитині, такій слабкій і беззахисній, але вже з таким сильним почуттям справедливості, все що було в її силах. Але як вона могла зараз оберегти її, якщо сама не відчувала впевненості і безпеки. От чому їй так необхідні знання, аби позбутися навіяних химер, що так настирно малювала їй ця країна.