XXXIII

З протилежної сторони дворища доносились звуки музики. Мелодія флейти перепліталась з акордами гітари, і час від часу через монотонний гул пробивався прозорий, натхненний спів.


- Немає нічого осудливого в тому, щоб знати якомога більше свого ворога, Фабьєне, - сталь голосу Елізи різонула осудом. – Недооцінювання ворога через вчасну непоінформованість, що безумовно призведе до надаремної і безглуздої загибелі – чи не це буде недостойним, ганебним безслав’ям? Слабкістю зі всіма її недоліками і пороками?

Тверезість суджень і аргументів Елізи змусила прикусити язик і лише сухо погодитись завше красномовного і гострого на слівце Фабьєна де Монтре. Натомість лейтенанта Брюї переповнювала вдячність, яка вилилась в люб’язностях і компліментах дівчині. Та його запал остудив різкий і дражливий погляд Фабьєна.

«Зрадник! – читалось в його очах. – Досить було посмішки і кілька слів в підтримку аби найвірніший друг готовий переметнутись на її бік».

- Мадемуазель Розіз, я вражений Вашою стійкістю і завзятістю,- промовив Бургуван. – Повірте щирості бувалого трапера, такі погляди достойні хорошого тактика. І я розумію мотиви Вашого живого інтересу до ірокезів.

Чоловіки немилостиво диміли сигарами. Еліза ледве не задихнулась від чергової порції густого тютюнового диму, що вирвалась на волю і звивалась чудернацькими візерунками, зависнувши сизою хмарою над столом.

- Мішелю, друже, досить вже набивати собі ціну, - хлопнув по плечі свого напарника Кудасак. – Повідай ти вже нарешті свою історію. Молодим людям корисно буде послухати.

Бургуван зробив великий ковток пива, гучно опустивши олов’яний кубок на стіл. Витер рукавом запінені уста і, обвівши поглядом присутніх, промовив:

- Моя історія – це лише одна із достобіса подібних, писаних кров’ю історій, авторами яких стали ірокези.
- Так, але ти мало не єдиний, хто так добре знає Аскука.
- А як сталось, мосьє Бургуван, що Аскук вирішив залишити Вас в племені? – спитав Брюї.
- Побачивши, що я поводжу себе під час катувань як належить мужчині, в їх розумінні…
- Гідно витримати всі муки вдавалось далеко не кожному, якщо не одиницям! – пояснив Елізі Брюї.
- … вдосталь задовольнивши хижу душу жорстокими тортурами, сагамор прийняв рішення залишити мені життя… Так я прожив в племені онондагів майже рік.
- Ви знаєте їх мову? – поцікавився Фабьєн.
- Досконало, юначе.

Погляд трапера обвів присутніх і завмер на чомусь позаду них. Еліза прослідувала за його поглядом, та не могла нічого розгледіти в каламутній темряві, яка опуститись на поселення. Тому, відмахнувшись від надокучливої комашні, що нудно дзижчала над головою, зосередилась на розмові.

- Коли я жив серед ірокезів, ми з Аскуком стали близькими як брати. Я не знаю нікого більш красномовнішого, більш хитрішого і більш мстивого, аніж він. До того ж, він знається на чаклунстві, Аскук великий шаман свого народу, що пов'язаний з Духом Снів. – Трапер на мить замислився, після чого додав, - Я люблю і ненавиджу його.
- Що?! Любите? Як взагалі можна відчувати хоч якісь позитивні почуття до ірокезів? – обурено вибухнув Фабьєн, гупнувши кулаком по столі, від чого з кубків вибризнула густа піна, розтягшись на столі аморфними ляпами.
- Ви ще надто юний, мій любий графе, аби в повній мірі розуміти складну душу ірокеза, - спокійно промовив трапер. – Люблю за його живий розум і неперевершену хоробрість, за непересічний характер, тверду волю і непохитну силу духу . Але власними руками б убив його при першій ж нагоді, тому що це найстрашніше чудовисько, що коли-небудь зустрічалось людині в Новій Франції. І неважливо, чи ти корінний канадець чи француз. І, на мою думку, останнім остерігатись варто в двічі більше.

Еліза мовчки нервово покусувала ніготь мізинця, переводячи погляд з одного чоловіка на іншого.

- Чому лише згадка про французів викликає справжні приступи шаленства в ірокезів? – запитав Фабьєн.
- Та всі ці ірокези не інакше, як під владою злих духів! – пирснув сміхом Бен Кудасак, який вже добряче оп’янів від кількох кубків випитого пива.
- Їх лякає істинність нашої віри, - осудливо покосився на товариша Бургуван. – Доказом цього є їх винахідливо-жорстокі тортури французьких місіонерів.
- Мені не раз доводилося чути про немилосердні різанини, які ірокези влаштовують у віддалених поселеннях, не шкодуючи при цьому ні жінок, ні дітей, ні стариків, - похмуро додав Фабьєн.

Еліза слухала розповіді про ірокезів зі зростаючим інтересом. Часом вона проводила рукою по чолі, відкидаючи зі скронь неслухняні золотаві пасма волосся.

Мішель Бургуван заговорив про Священну Долину ірокезів, про залиті сонцем смарагдові пагорби із густо всіяними по них склепінчастими вігвамами.

- Мало кому вдається вирватися із цієї долини… А ще рідше кому вдається повернутись, не залишивши там своїх пальців…

Чорні очі трапера спалахнули холодним вогнем, в глибині яких застигла розплавленим свинцем біль.

- Але ж як Ви могли, мосьє, миритись з тим злом, що оточувало Вас, а, можливо, навіть захопивши в свої смертельні тенета, залучало в свої співучасники?

Підвівши погляд, Бургуван зустрівся з блиском блакитних очей Елізи, яка з ледь розтуленими вустами пильно дивилась на нього, що свідчило про напружену увагу, з якою вона відносилась до розмови, вбираючи в себе кожне сказане слово, кожну емоцію і почуття оповідача.

- Лише живучи серед ірокезів можна зрозуміти і відчути глибину їх потужної душі. Це лише от так, сидячи в компанії собі подібних, за кухлем пива і з хорошою сигарою в руках, можна безтурботно просторікувати, що індіанці таки є дикунами. Іноді добрими і благородними, а іноді злими і підступними, але в будь-якому випадку все ж дикунами, створіннями іншої породи. Але тільки той, хто жив з ними і спав під одним дахом, їв з одної миски маїсову кашу, грівся біля одного вогнища, полював пліч-о-пліч – тільки той зумів проникнути в трепетне серце і осягнути душу цих людей, зрозуміти їх так, ніби він був народжений одним з них. Живучи з ними, починаєш розуміти, що вони діти природи, не кровожерливі лиходії, а просто люди, які радіють і страждають, люди з усіма їх недоліками і достоїнствами. І тоді ти починаєш думати як вони; їх мета і цілі стають твоїми також. Але разом з тим, десь дуже глибоко в серці, ти все-таки відчуваєш нестримне бажання втекти, визволитись. Бо основна ціль будь-якої людини – бути вільним. І я утік. Я здобув свободу. Моя пам'ять береже спогади безжального вбивства моїх рідних. Ця пам'ять жадає крові і помсти. І я отримаю скальп Аскукака, - заключив трапер.

Всі слухали його в шанобливому мовчанні.

- Отже, ірокез тут, зовсім поруч, - порушила тишу Еліза. – Він блукає як голодний вовк. Його бачили в поселенні. Він убив двох патсуікетів. Ніхто не знає що йому тут знадобилось. Але ми тепер можемо бути спокійними, адже Ви, мосьє Бургуван, його обов’язково вистежите і уб’єте!

Еліза залпом спустошила свій келих з вином.

Ніхто не очікував від неї подібних слів, тому нависла пауза розірвалась сміхом Фабьєна.

- Мені видається, що Ви потрохи освоюєтесь, - і його устами гуляла широка посмішка, а в очах миготіли пустотливі вогники. - Ви вже досягли того стану духа, коли всі ці повні жахів історії не те що не лякають Вас, а Ви і самі, Елізо, заговорили як корінна мешканка Нової Франції. Так, буцімто, ми тут пліткуємо про знайомих. Ха-ха. От Ви і самі тепер розумієте, що до всього цього дуже швидко звикаєш.
- Ой, не знаю… Але можливо, і це, мабуть, відповідає дійсному стану речей, це все дія цього міцного напою.

І вона дзвінко розсміялась, відкинувши голову назад. Присутні дивились на неї з подивом і хвилюванням. Щирий сміх Елізи лунав так жіночно і чарівливо, що в них перехопило дихання.

Та про що б не заходила мова, все неминуче зводилось до ірокезів.

- Я добре розумію, мадемуазель Розіз, природу Вашої зацікавленості до сагамора Аскука, - трохи занепокоєно мовив Бургуван, - адже над Вами надвисла неабияка загроза. Через знищення їх тотема.
- Знову ця змія! – вигукнула Еліза. – В той момент я дуже злякалась за Сюзі. Але я зовсім не могла припустити, що цьому випадку нададуть таке значення. Невже це дійсно так важливо?
- Ірокез тут! Його бачили, - вдумливо промовив трапер. – Він вештається тут наче голодний койот в пошуках жертви. Як думаєте, для чого він прийшов?Це достоту ворожі наміри, сумнівів бути не може. Він встав на шлях війни.

Всі слухали його в напруженому мовчанні. Бургуван підвів погляд на Елізу і вираз його обличчя змінився:

- Але Біла Жінка не злякалась ірокеза і вирвала його отруйні ікла. І він це знає. Він не переможе! – Урочисто завершив трапер з гордістю вдивляючись в дівчину.
- Елізо. Якби Ви знали до чого може призвести інцидент зі змією, Ви б поступили так само? – тихо спитав Фабьєн.
- Так. – не задумуючись відповіла вона.

«Що це? – думав Фабьєн. – Безрозсудна сміливість? Чи лукавство?» Та прямий погляд і твердий голос дівчини відкинув сумніви щодо щирості її слів.

- І Вам не було б страшно від того, що викликаєте на себе гнів ірокеза ? – здивовано і водночас захоплено спитав Бен Кудасак.
- Страшно? – Еліза задумалась.

Вона пригадала той страх, що охопив її за Сюзі. В той момент вона могла б і у вогонь без вагань скочити, якщо б це допоїло відвести небезпеку від дівчинки. Чи думала вона тоді про ризик для себе? Ні.

Присутні чекали її відповіді, мовчки споглядаючи на задумане обличчя Елізи. Врешті вона підвела погляд:

- Що таке страх, мосьє Кудасак? Страх це лише наше прогнозування майбутніх подій, які ніколи можуть і не відбутись. На мою думку, боятись того, чого ще нема, а й, можливо, і ніколи не буде – глупо і безвідповідально. Існує лише загроза – вона реальна, а страх – ілюзія. Страх - це неприпустима розкіш коли кожна мить погрожує обернутись трагедією. Хіба не таких ж прописних істин дотримуєтесь і ви, панове, живучи в цьому краю, де кожен день прогнозує ризик для життя.

Всі ці індіанці, знаки, ірокези, тотеми – видавались її якоюсь містичною казкою на ніч. Але разом з цим, диявольські очі ірокеза, спомин про які досі відгукувався шаленим тіпанням серця, були цілком реальні і нічого радісно не обіцяли.

Молодики переглянулись. В їх очах застигло німе питання – невже ці слова злетіли з уст молодої і тендітної дівчини, яка донедавна знала лише розмірене міщанське життя за тисячі льє звідси.
Новий пузатий глиняний глек з пивом замінив спустілий. Ця історія потрохи стислась у химерний клубок і згубила свій трагізм.

Дивним чином, та кожен із сидячих за цим столом відчув все наростаючу симпатію до дівчини. Ніби її краса і невимушеність пролились живильним бальзамом в саме серце, що огрубіло і очерствіло за роки поневіряння незнаючим жалості краєм. Трапери радо ділились спостереженнями і знаннями, здобутими за роки мандрівок. Лейтенант Брюї і Фабьєн де Монтре, користуючись нагодою, доповнювали розповіді і своїми коментарями по темі, яка виявилось так цікавила мадемуазель Розіз.

Вони ловили кожний її рух, спостерігали, як схрестивши свої витончені пальці і підперши ними підборіддя, вона сміло і відверто дивиться в обличчя своєму співрозмовнику, часом роблячи маленький ковток міцного вина, від якого їй перехоплювало дихання і вогнем обпікало роздражнене тютюновим чадом горло. Тоді, поморщившись, вона загадково опускала довгі вії, ховаючи засльозені від диму очі і занурювалась в уважне слухання.

В ці моменти чоловіки, зморені подихом Бахуса, відчували себе героями, лицарями без страху і докору, людьми розумними і винахідливими. Слова самі находили на розум, коли вони ділилися досвідом про обслідувані ними землі, які кожен з них обходив вздовж і впоперек, і про випробування, що випали на долю кожного в тій чи іншій мірі.

Ця напруга, що виникла на початку вечора, поступово згасла. Еліза відчула себе в безпеці, серед друзів. Вона перейнялась щирою симпатією до всієї їхньої невеликої компанії. Лише час од часу відчувала позаду на собі чийсь дивний, допитливий погляд. Вино злегка туманило голову, і коли вона оглядалась, вдивляючись в темну оксамитову синяву ночі пронизану багровими плямами вогнищ, то знову розчаровано поверталась до розмови, нічого не помітивши і списуючи все на затуманені алкоголем думки та розхитані нерви.

Зненацька кілька індіанців прибились до їх столу. Безцеремонно повсідались на лави з кожного боку, а тим, кому бракнуло місця, дихали в потилицю смородливими випарами горілки і тютюну. Таке раптове нашестя червоношкірих сконфузило молодих людей. Еліза стрімко піднесла долонь до носу, прикриваючись від удушливого смороду, що погрожував ось-ось вирватись приступом нудоти. Жахлива розмальована пика індіанця майже впритул розглядала її, вилупивши одурманені, п’яні очиська. Оговтавшись, чоловіки ярими протестами намагались спровадити червоношкірих, та це не допомагало.

«Господи, яке ревище! - вжахалась Еліза. - Що хочуть ці дикуни і чого так репетують!»
Нічого було не розібрати з цього безконечного гортанного крику. Індіанці підливали міцне вино в кубок дівчини, вимагаючи неодмінно і негайно уважити їх, випивши за перемогу над ірокезами.
В повітря, яке і до того було пронизане димом від вогнищ, примішався ще й густий порох, стривожений тупотінням ніг. Площа була захищена від вітру будинками з обох боків, тому задушна хмара надвисла на місці. В цей момент в Елізи виникло величезне бажання втекти і сховатись від цього божевільного ґвалту.

Гидливо відсахнувшись від нахабного червоношкірого, що дихнув їй в обличчя міцним перепалом, вона раптом знову відчула, як вже знайоме відчуття пронизливого погляду десь з-за спини пробігло неприємною дриґотою по тілу. Оглянувшись, цього разу Еліза побачила, як до них поспішає віконт Петіт.

Заледве долаючи перепони на своєму шляху, у вигляді котлів, що бурлили варивом над огнищами, бочок з пивом, доставлених поміжних столиків з наїдками і групами червоношкірих, що юрмились коло них, і тих, що просто порозсідалися прямо на землі, віконт нарешті добрався до стола, де заручниками всюдисущих дикунів опинились трапери, лейтенант Брюї, Фабьєн і Еліза. З-за його спини визирали двоє солдат.

- Он де ви! Я з далеку побачив, що у вас відбувається щось недобре, - стараючись перекричати гамір, вигукнув віконт, відтісняючи з допомогою солдат індіанців від столу, що не припиняли галдіти, задаючи якісь питання, щось викрикуючи і вимахуючи активно руками.

Коли нарешті нашестя було відбито, віконт Петіт переможно всадовився біля Елізи, відіславши солдат геть:

- Мадемуазель Розіз! Хоча я не був представлений Вам особисто, але я все-ж щасливий, що випала нагода прийти Вам на допомогу в цій скрутній ситуації. Адже, нехай індіанці і з дружних племен, та все одно вони достатньо небезпечні і суперечливі в своїй поведінці, надто коли напідпитку, - хитрий усміх блукав його устами. – Варто лише поглянути на їх амуніцію: ножі, томагавки, кастети, а ще ці злісні розмальовка пики… б-р-р… від такого видовища знітиться навіть бувалий воїн.

І тут Елізу осинила думка, що небезпека померти насильницькою смертю в цій країні підстерігала повсюди, навіть на гучній гулянці. Але натомість і було право жити та захищатись.
- Я вдячна Вам, віконте, що так вчасно з’явились зі своїми солдатами, а то туго б нам довелось…
- Заради Бога, мадемуазель, я завжди готовий допомогти і зробити все що в моїх силах, - задоволено промовив Петіт, кидаючи сміливі погляди на Елізу.

- Авжеж. Ви і мій герой, Дідьє, - єхидно пробурчав Фабьєн.
- Ніколи в житті не бачила більш наглого народу, - задумливо промовила Еліза, поправляючи розбурхане волосся. – Мені вже довелось сьогодні стикнутись впритул з ними… Якби не Фабьєн, навіть не можу уявити чим би все закінчилось. Так важко зберігати спокій серед цих безцеремонних туземців, мови яких я не розумію. Тому, наразі моє положення тут не з приємних.

Несподівано Елізі жахливо занило у скронях. Вона відкинула голову і, прикривши очі, потерла пальцями скроні, намагаючись відігнати мігрень, що так невчасно нагрянула.

Петіт закляк, в нього стисло в горлі. Від такої природньої поведінки без будь-якого натяку на манірність в нього перехопило подих. Вона видалась йому чарівною. Віконт відчув себе сп’янілим, немов тільки-но залпом випив кілька чарок міцної канадської горілки.

«Невже і в цій триклятій крані може статись щось неймовірне!» - пронеслось в його голові.
Подібними думками роїлись і голови траперів. Їх захоплювало збудження, подібне тому, яке відчували на полюванні або перед боєм. В їх одноманітному, суровому житті невиправних шукачів пригод, ніби щось змінилось. Очі цієї дівчини сяяли так яскраво, що не в змозі відірвати погляду, надто коли вона так прямо, сміливо і слушно висказувала свої думки, змушуючи мимоволі визнати свою правоту навіть зарозумілого Фабьєна де Монтре. І чим довше вони дивились на неї, тим сильніше впевнювались, що ця дівчина, знайомство з якою було таким неочікуваним – прекрасна.
Натомість, думки, що займали умисел Фабьєна, текли в іншому керунку. Його все більше тривожила надвисла небезпека над дівчиною, оберігати яку від всіх напастей долі раптово стало його надважливою метою і обов’язком.

Повз столів протискалася Жані зі скляними графинами в руках, де гранатовими переливами плескотілася ягідна кулага. Коли служниця порівнялася з їх столом, Еліза підвелася з наміром попросити в неї напою. Та віконт Петіт , вирішивши, що вона збирається піти, з такою силою сіпнув її за руку, що вона здригнулася і мало не крикнула.

- Не залишайте нас, - простогнав занепокоєно віконт. – Благаю, побудьте з нами ще трішки? Без Вас ця учта перетвориться на звичайнісіньке хмільне гульбище.
- Мадемуазель Еліза, здається, хотіла покликати Жані з напоями, - схвильовано промовив Поль Брюї.
- Правда? Дівчино! Дівчино, підійдіть-но до нас! – прогримів Петіт грубим голосом над головами присутніх, все ж утримуючи Елізу за руку.
Десь здалеку почулося, як обірвалась високим акордом пісня. Несподівано Еліза побачила графиню де Монтре, яка безцеремонно розштовхуючи тих, хто траплявся їй дорогою, швидко підходила до них. Ад'ютант Петіт відразу відпустив руку Елізи, впіймавши на собі швидкий і гнівний погляд графині. Чоловіки заразом зірвались з місць, віддаючи шану мадам де Монтре.

- Мадам графиня, я щасливий бачити Вас… - церемонно звернувся Петіт, відчуваючи себе шкодником спійманим на гарячому.
- Панове, маю надію, ви гарно розважаєтеся, - зібравши ствердні погляди, продовжила, - прошу вибачення, але мушу забрати Елізу з собою, не гнівайтесь, та мені потрібна її допомога.

Достатньо було втручання графині де Монтре, аби віконт Петіт відразу отверезів. Коли графиня з Елізою, побажавши гарної забави, попрямували до будинку, Фабьєн вибухнув обуренням від поведінки ад’ютанта:

- Та у Вас просто розум помутився, Дідьє!
- Не знаю, що на мене найшло, - похмуро пробубонів Петіт. – Всьому є виною ця клята канадська горілка…

Індіанці танцювали, вимахуючи бубнами. Коливаючись в різні сторони, миготіло пір’я на їх головах, вибрязкували металеві підвіски на грудях. Кілька брудних рук потягнулись до жінок, що проходили повз них, намагаючись торкнутись їх суконь. Коли нарешті закрилися за ними двері будинку, простора прихожа видалась ніби іншим світом, де не було місця божевільному гармидеру, що панував зовні. Мадам де Монтре впівголоса заговорила:

- День був неспокійний і ніч буде не менш напруженою, яку нам ще належить пережити. І ми повинні достойно витримати цей спонтанний але необхідний для спокою мешканців бенкет. Про це потурбується мій чоловік і його люди. Та Вам не варто перейматись тим безладом і розгардіяшем, що панує знадвору. Щоб уникнути неприємних інцидентів, я поспішила позбавити Вас від надлишкової уваги вже не зовсім адекватних від випитих міцних напоїв молодиків, - вона взяла Елізу за руку і з теплотою в голосі продовжила. - Елізо, Ви виснажені. Йдіть відпочивати.

Еліза з вдячністю простилась з графинею. Лише тепер, опинившись в своїй кімнаті, вона відчула, що напруження, яке не полишало її з самого ранку, поступово відходить. Та все ж, дивна туга стискала її серце. Еліза не розуміла, чим вона була викликана. Тому намагалась думати про щось хороше, близьке і зрозуміле – тепло від вогню в каміні, щасливі оченята Сюзі, сумну і мелодійну пісню за вікном…

***

Ледве вловимий голос пісні, що супроводжувала мелодійна град гітари, лунав з протилежного кінця надвір’я. Тужливий мотив зібрав коло виконавця вдячних слухачів, серед яких переважало миловидне дівоцтво. Але він вже давно звик до палкого захоплення його грою і манірного дівочого зітхання, тому, не звертаючи уваги на нескромні погляди, задумливо мугикав сумний наспів.

Край темно-синього неба зашарівся останніми променями сонця, що повторялися в численних пломеніючих багаттях, розсипаних величезним дворищем. Ніжні тьмяно-білі і сині півтони полонили і зачаровували зір.

Легкодумні панночки так і липнули, горнулись до молодого і статного Алана де Монтре. Вони бажали його товариства, тягнулися до цього русявого мовчазного красеня з сумними очима. Та не вони займали його думки. Зіркий погляд світлих очей з-під напівприкритих повік пронизував вечірню пелену, зупиняючись на дальньому кінці череди столів. Дзвінкий сміх різав його слух, пробиваючи гул, що сплівся в один суцільний шум. Розібрати щось через нього, здавалось, було просто неможливо.

Весь вечір Алан мимовільно спостерігав за тим, що відбувалось за столом, де зібралась дивна компанія з таких різних на перший погляд людей. Що могло їх згуртувати і розпалювати незгасаючий інтерес?

Гарячий відблиск вогню сяяв на обличчі Елізи, відбиваючись в її очах. Алан стис зуби.
На нього раптово напосідали страшні, здавалось, нічим не виправдані ревнощі і підозри, що були підсилені хвилями гніву за ті прихильні погляди, які дівчина дарувала оточуючим, слухаючи їх розповіді. За цей її чарівливий сміх. За те благоговіння, з яким вони натомість дивились на неї. За невгамовне зацікавлення індіанців, що, наче бджоли до меду, налетіли і обліпили зі всіх сторін.

Завжди вірний голос осікся, струна застогнала фальшивим акордом, коли розігралась неоднозначна сцена за участю віконта Петіта, устами якого весь час цвіла сласна, хтива усмішка. «Яка фривольність! Яка бездумність і легкомисність! - ледь стримуючи гнів думав Алан. – Та вона ж без сумніву п’яна!»

Його похмуро-байдужий вигляд надійно приховував проймаючий їдкий погляд, що горів іскрою великої цікавості, і потайки проводжав графиню з Елізою до обійстя.

Жіноча аудиторія, граючи до юнака сласними очима, яро запротестувала, вимагаючи пісень. От вже пісня зазвучала знову, виливаючись в безсоромні і брутальні куплети. Це свідчило, що гулянка досягла свого апогею, і вхід на це свято душі і тіла дозволено лише спокушеним мужам, бувалим флібустьєрам, загартованим язичницькою гульнею і п’яними оргіями. Погляд Алана, змінившись нахабним і пожадливим, і тепер нетерпляче блукав по дівочому натовпі, які не менш похітливо пожирали очима молодого графа.

Регіт, веселі ігрища, спів, скоромні вигуки, учти - все перепліталось з дзенькотом склянок і стукотом ножів, змішуючись у безладний і дикий галас. І всі учасники дійства знали точно - цей п’яний гамір і дикі вакханалії вируватимуть до самого ранку.