XXXIV

Наступного ранку все, що відбулось напередодні, видалось вже далеким. Далеким здавався цей день, коли загроза війни між індіанцями була такою реальною, яка б неминуче захопила в свої кровопролитні обійми і людей білої раси. Вранішній туман сплітався з тоненькими цівками димку, що мирно піднімався над численними вігвамами, розкиданими навколо поселення.

Еліза прокинулась від метушні людей, що спозаранку активно намагались стерти з кам’яного обличчя площі сліди вчорашнього гульбища. Незважаючи на нічний гармидер, що не вщухав майже до самого світанку, вона прокинулась відпочилою і обновленою. Всі вчорашні пристрасті вгамувались і тепер видавались незначними. Відчуття спокою приємно зігрівало душу і на її лиці заграла щаслива посмішка. Зрештою, їй було потрібно зовсім небагато – дах над головою, жарке полум’я в коминку, затишна атмосфера. Чого більшого ще бажати. І вона це все зараз мала, незважаючи на своє доволі хитке і нестабільне становище. Кинувшись стрімголов з рідної домівки, з рідного краю, доля виявилась поблажливою до неї в цій країні. Еліза обвела очима кімнату – в неї є все необхідне на даному етапі її життєвого шляху. Що можна вимагати ще?

Вона оділась і поспіхом поснідала на кухні здобними рогалики з теплим молоком. Не знайшовши Сюзі, Еліза вийшла з будинку. «Чи вона спить хоч коли-небудь?» - думала вона дивуючись, що дівчинка прокинулась так рано. Дворище ще зберігало сліди нічного гуляння. Там, де горіли огнища, були розкидані груди попелу з обгорілими вуглинками. Столи розсунули попід стіни будинків, звільнюючи проходи. Солдати волочили здоровенні чавунні котли до річки. Служниці збирали начиння і численні склянки та кубки. Двірники змітали гори сміття і недоїдків, а зграя з чотирьох собак, гасаючи подвір’ям, азартно дерлася за кістки. Пересікши двір, Еліза зауважила групку малечі, яка радісно юрмились біля рівчаків води, що утворились після поливу кам’яного настилу дороги. Діти весело перестрибували через них, хлюпаючи ніжками і оббризкуючи один одного водою. Еліза зовсім не здивувалась, помітивши Сюзі на чолі галасливої ватаги.

- Сюзі! – строго почала вона. – Як Ви себе поводите, юна мадемуазель? Як можна так легковажно плюхкатись в брудній воді?!
- Вона не брудна, - буркнула невдоволено дівчинка, навіть не спромігшись подивитись на наставницю.
- Глянь-но на свою забруднену сукню, Сюзі! – заблагала Еліза передчуваючи, що відірвати її від цієї розваги буде не просто.

Раптом загриміли церковні дзвони, закликаючи на вранішню месу. Діти одночасно зірвались з місця і весело помчали в сторону церкви. Елізі довелось бігти, аби наздогнати їх. «Дзвони? Серед тижня?». Опинившись на площі перед церквою, вона з полегшенням розгледіла серед натовпу Сюзі, яка з іншими дітками завмерла перед процесією, і з цікавістю розглядала блискучі, розшиті ряси священників і золоті чаші, які несли служки.

- Це все аби задовольнити і задобрити цих дикунів, будь вони неладні. Монсеньйор граф попросив священників відслужити святкову месу, - прошепотіла мадам Жевард, дружина коваля, у відповідь на запитальний погляд Елізи. – Вже не дочекаюсь, коли вони всі заберуться. Одні проблеми він них.

Чепуркувата жінка звела очі до неба і її лице набуло страждальницького виду. Еліза поділяла бажання мадам Жевард, але зараз її більше турбував неприпустимо замурзаний вигляд Сюзі, яка продерлася в перші ряди споглядачів. І вона поспішила до своєї вихованки, пропихаючись натовпом. Тут зібрались чи не всі мешканці: жінки переважно в білосніжних очіпках, з накинутими на плечі величезними шалями, так як спозаранку було ще прохолодно; чоловіки в капелюхах із зосередженими виразами і щільно стисненими губами, деякі тримали в зубах трубки. Звичайно ж, в перших рядах стояли індіанці із застиглими кам’яними обличчями. Дітвора снувала поміж дорослих, плутаючись під ногами. На шляху в Елізи намалювався вождь Оквист, людина височезного зросту, з накинутою на плечі шкірою чорного ведмедя і зі списом в руках. Проходячи повз нього, вона вирішила привітатися, але вождь абенаків навіть не помислив відповісти на її вітання, лише свердлив своїми чорними пронизливими очима.

- Елізо! Добре, що Ви тут, придивіться за Сюзі, щоб вона не чіплялась до індіанців під час служіння.

Мадам де Монтре в супроводі барона Ель-Русселя якраз проходила повз них.

- Мадам, прошу вибачення, що не вгледіла, та мушу забрати Сюзі додому – вона вся перемазалась брудною водою. Це моя провина, - знітилась Еліза, вибачливо подивившись на графиню.
- Ох, Сюзі – Сюзі! Щось мені підказує, що Ви, Елізо, нічим не могли запобігти цій її витівці, – видихнула мадам де Монтре. – Але вже нічим не зарадиш.
- Я зараз швиденько її переодіну і ми повернемось.
- Ні-ні. Залишайтеся біля обійстя. Аби вона знову чогось не утнула. Нам зараз не потрібні зайві ексцеси, - графиня занепокоєно оглянула присутніх індіанців. – А після всього в мене до Вас буде розмова, Елізо.

Мадам де Монтре з радником поспішили приєднатись до процесії, а Еліза, стурбована словами графині, поспішила спровадити Сюзі додому.

Вмовляти дівчинку довелось довго. Вона ніяк не хотіла залишати такого цікавого їй дійства і згодилась піти тільки тоді, коли вся процесія була поглинута півмороком церкви. Тим часом, Еліза, спостерігаючи за учасниками процесії, дивувалась їх бадьорому стану після нічної гулянки.
По завершенні меси індіанці почали залишати поселення. Групами вони, наче багряний прибій, відступали в смарагдову безодню лісу. Вігвами розчинялись в повітрі, наче за помахом палички чародія. А заразом зникав гармидер і метушня. Солдати на чолі з капітаном Жаном де Альбі, граф де Монтре з озброєною свитою і комендант Кеппел вийшли до воріт, щоб супроводити відхід індіанських вождів, а заодно відвернути можливі непорозуміння чи сутички. Мешканці, полегшено зітхнувши, розсипались кожен в своєму напрямку, по своїх буденних справах. Тепер лише запах диму в повітрі від вогнищ індіанців нагадував про їх нещодавнє нашестя.

- Алілуя! Нарешті вони пішли! Тут і години прожити не можна було без хвилювання, - полегшено зітхнула мадам Доже. – Постійно треба було бути напоготові, бо ці чорти могли вискочити будь-звідки. А це страшенно виснажливо, особливо для жінок мого віку.
- Навіть з-під підлоги? – пирснула зі сміху Доріс.
- Ну що Ви, Жозетто! Не наговорюйте на себе. Ви ще дасте фору молодим! – яро запротестував управитель Менард, грайливо посміхаючись економці.
- Нащо так було хвилюватися? Не такі вони вже і страшні, як Ви змальовуєте, мадам Доже. Мені, наприклад, симпатичні ці червоношкірі туземці, - озвалася Жані, глянувши з викликом на ошелешених жінок.
- То може тобі варто було піти разом з ними і жити як вони – півгола, змазана жиром, бігаючи лісом і харчуючись тельбухами? – зло кинула економка.
Мосье Менард, Доріс і Еліза ледве не покотились зі сміху, уявивши Жані в образі індіанки.
- А що, може і піду! – буркнула Жані.
- Послухай, дівчинко, - поблажливо промовив управляючий. – Ти краще викинь ці божевільні думки зі своєї нерозумної голівоньки. Інакше все може погано закінчитися. Пам’ятаєш що сталось з нещасною Мері?
Жані прикусила язик, потупивши погляд.
- А що з нею сталося? – спитала Еліза.
Вона зауважила як похмурніли обличчя присутніх.
- Її викрали індіанці, - сумно видихнула мадам Доже.
- Викрали? Як це сталося?
- Ми повертались з прогулянки до водоспаду, це за кілька льє від поселення… - розпочав мосьє Менард.
- Там такий чарівний водоспад! Вода трьома бурхливими потоками зривається з крутих скель і з грохотом спадає вируючою білою піною в кришталевої чистоти широке озеро, - захоплено мовила Доріс, перебиваючи управляючого, за що була нагороджена докірливим поглядом економки.
- Так, краса там невимовна, - продовжив мосьє Менард. – Наша групка складалась з кількох людей, Мері Бюре була там зі своїм чоловіком. Дорогою назад раптом нас перестріли, невідомо звідки вистрибнувши, червоношкірі з жахливим лементом.
- Я ледве не померла тоді зі страху! - вставила Доріс.
- Ти була також там? – запитала Еліза.
- Звичайно! І бачила все на власні очі, - задоволено відповіла служниця.
- Доріс! Досить перебивати мосьє Бенні, - дорікнула економка. – Це щонайменше не ввічливо!

Дівчина незадоволено надула губи. Їй так кортіло викласти власну версію подій, та через побоювання строгої мадам Доже, зробила над собою зусилля і змовкла. Мосьє Менард, обдарувавши економку красномовно теплим поглядом, продовжив:

- Жінки перелякались до півсмерті. А чоловіки були змушені вступити з індіанцями у бій, і відбили їх атаку. Але, відступаючи, дикуни захопили бідну Мері, яка налякалася і побігла в глиб лісу, відбившись від групи.

Еліза була приголомшена:

- Це були ірокези? Ви її врятували?
- Нажаль, - похитав головою управитель. – Мосьє Кеппел з солдатами кілька днів обшукували ліс, але ніяких слідів не виявили. І тоді всі вирішили, що це якесь невідоме кочівне плем’я, яке вже далеко відступило в ліси, чи спустилось руслом річки.
- Мосьє Бюре ледве не зійшов з глузду, - випалила Доріс, не втримавшись, - Мері тільки-но кілька місяців як стала мамою і тепер її маленька донечка залишилась напівсиротою!
- Господи, який жах! – в Елізи раптом дрижаки пішли по тілу. – Але чому Ви кажете, Доріс, що дівчинка сирота? Можливо, мадам Бюре жива!
- На великий жаль, ми не можемо ніяк бути в цьому впевненими, - пояснив управитель, - всі вважають неймовірним вижити серед дикунів, тим паче молодій жінці.
- Та і з іншого боку, мосьє Бюре вже одружився вдруге, адже дівчинці потрібна була мати, - додала мадам Доже.

Еліза була шокована почутим. Ніхто, очевидячки, не хотів припускати, що жінка була живою, навіть її чоловік, який встиг знайти їй заміну. А щоб продовжити пошуки так і взагалі мова не йшла.

- Елізо, Ви у нас тут зовсім недавно, і для Вас це все здається диким і, можливо, неприйнятним чи неправильним, - тихо сказала мадам Доже, помітивши осудливий погляд Елізи. – Але тут, в Америці, ми не можемо собі дозволити такої розкоші, як роздуми про втрати, сумніви в прийнятті рішень чи нерішучість через неминучі помилки, інакше ми швидко втратимо мужність. А нам всім потрібна сила, щоб жити і рухатись вперед.

Слухаючи цю мудру жінку, Еліза примусила себе віднестися до цієї страшної історії по-філософськи. Суворе життя, ворожість і жорстока боротьба з ірокезами загартували характери цих людей. Лише їх сила і мужність дозволяють їм восторжествувати в цьому божевільному світі. Тому не варто недооцінювати і применшувати небезпеку, пам’ятаючи, що контакт з будь-яким жителем цієї країни може принести як не смерть, то, щонайменше, забуття.

- Якби в мене був ніж, я б убила індіанців!

Поглинута своїми роздумами, Елізі видалось, що вона знаходиться під владою сну, тому не відразу зрозуміла суть сказаного. Присутні заразом повернулись до мовця. Ним виявилась Сюзі, яка, видавалось, безтурботно бавиться на ґанку, перебираючи свої скарби в скриньці. Але дівчинка уважно прислухалась до розмови дорослих, адже мова йшла про злу долю матері її подружки Анабель, з якою вони частенько складали плани помсти ірокезам.

- Господи, Сюзі! Хіба ж годиться вихованій мадемуазель говорити такі страшні речі, - з відчаєм простогнала Еліза. – Але ж індіанці твої друзі, ти сама так казала.
- Так, але тільки ті, хто гарно поводиться зі мною і моїми друзями. А решту я уб’ю. – твердо заявила Сюзі.

Безпрецедентні і несподівані заявки дівчинки розрядили атмосферу. Еліза ледве стримувала посмішку. Давно вона вже не чула від неї таких категоричних виказувань. Поміж цим, сама дівчинка продовжувала безтурботно перераховувати свої коштовності: мушлі, камінчики, численні перлини різних розмірів, засушені квіти. Еліза дивилась на цю вперту голівку, охоплену пишною золотавою шевелюрою, на її очі, глибокий погляд яких сяяв безстрашністю, і розуміла – вона вже особистість.

- Елізо, добре що Ви тут. Я нарешті можу тепер Вам приділити час. Ходімо зі мною. А Ви, Доріс, відведіть будь ласка Сюзі до нянечок.

За розмовами ніхто не помітив наближення мадам де Монтре. Еліза зовсім забула про грядущу розмову з графинею. Заінтригована мотивами, що спонукали до над лежачої бесіди, вона поспішила за нею, мимохідь кивнувши економці і управителю. Хвилюватися дівчина почала, коли вони скерувались до адміністративного корпусу. Мадам де Монтре безсумнівно вела її до кабінету монсеньйора графа де Монтре. «Але для чого?» - губилась в здогадках Еліза, перебираючи в пам’яті можливі варіанти.

І знову розігралась німа сцена, коли мадам графиня з Елізою зайшли в кабінет. «Dj vu» - встигло лишень подуматись Елізі.

*******************

льє – французька міра довжини, що дорівнює 4 км = 4000 м
Dj vu - вимовляється «дежавю» — колись вже бачене