Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень).

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОГО ВЧЕННЯ ПРО ЕЛЕМЕНТИ

ЧАСТИНА ДРУГА

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА ЛОГІКА

Вступ

ІДЕЯ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ЛОГІКИ
І. Про логіку взагалі

    Наше знання витікає з двох базових джерел свідомості-душі: перше джерело - через чуттєвість подає явища предметів та виробляє уявлення про предмет (сприймаючи подразнення зовнішнього світу створює в свідомості-душі образ-уявлення), а друге джерело – пізнаючи предмет через ці уявлення, виробляє самодостатні поняття предмета; через перше (чуття) предмет нам дається, а через друге (через поняття) – той предмет мислиться в відношенні до того уявлення, але лише як формальне визначення логічного відношення свідомості-душі до самого предмета. Отже споглядання (явище, уявлення) та поняття становлять елементи всякого нашого пізнання таким чином, що саме поняття без відповідного йому споглядання, а споглядання без поняття не можуть дати знання. При цьому і поняття, і споглядання бувають, або чистими, або емпіричними. Емпіричними (досвідними) – споглядання та поняття бувають тоді, коли вони (поняття та споглядання) перебувають ще в чутті, яке (чуття) гарантує дійсну присутність явища предмета в свідомості; а чистими бувають аж тоді, коли до уявлення уже не домішано жодного чуття, очевидно тоді, коли чуттєве в уявлені виокремлено та відкинуто, або хоча б усвідомлюється окремо те, що ж в уявленні є емпіричним (досвідним), а що є апріорним (передуючим). Останнє (чисте уявлення) можна назвати об’єктивною реальністю (реальним наповненням) чуттєвого знання. Отож чисте споглядання містить лише ту форму, в котрій щось (простір, предмет…) споглядається, а чисте поняття - тільки форму мислення про якийсь предмет взагалі. Лише чисті споглядання, або чисті поняття можуть бути апріорними (передуючими), емпіричні ж - тільки апостеріорними (виведеними з досвіду).
    Сприйнятливість (Rezeptivitat) нашої свідомості-душі, тобто її спроможність сприймати подразнення та творити явища предметів отримуючи матеріал для вражень (qffiziert wird) з зовні, ми будемо називати чуттєвістю, а спроможність самостійно створювати уявлення в середині свідомості, або самодіяльність пізнання, тобто здатність судити-мислити явища предметів відповідно - розумом-розсудком. Отже - природа нашої свідомості-душі така, що споглядання може бути тільки чуттєвим, тобто споглядання відбувається лише в той спосіб, в який ми отримуємо враження (affiziert werden) від предметів, а мислиться явище-уявлення предмета вже розумом-розсудком. Жодній із цих природних властивостей свідомості-душі - чи то чуттєвості, чи розуму не слід давати перевагу, бо без чуттєвості жодний предмет не був би нам даний, а без розуму-розсудку жоден з предметів не був би мислений. Судження-думки без змісту (явищ предметів) порожні, а споглядання без понять (складених свідомістю уявлень та суджень-думок про предмет) сліпі. Тому слід поняття предмета виводити з чуттєвих посилань, тобто долучати до понять в свідомості предмет у спогляданні і споглядання предмета робити усвідомленим, тобто споглядаючи зовнішній предмет враховувати вже складене свідомістю поняття про цей предмет у просторі та часі. Ці дві спроможності (здатності) не можуть також обмінюватися своїми функціями, - розум-розсудок неспроможний споглядати, а чуття не здатні судити-мислити. Тільки з поєднання їхніх функцій може виникнути знання, але не слід змішувати докупи участь однієї й другої (чуттєвої та розумової) спроможності отримання знання, бо є поважні підстави ретельно виокремлювати й розрізняти чуття-естетику та розсудок-розум. Тож ми відрізняємо естетику, тобто науку про природу чуттєвості взагалі, від науки про природу розсудку-розуму, тобто від логіки.
    Логіку теж слід розглядати двояко: як логіку загального вжитку і - як логіку вжитку особливого. Перша (логіка загального вжитку) містить необхідні правила мислення, без яких не відбувається жодне вживання розуму-розсудку і, отже, стосується розуму без огляду на відмінності тих предметів, на котрі розум скеровується. Друга (логіка особливого вживання) містить правила стосовно того, як слід мислити про певний вид предметів. Першу можна назвати елементарною логікою, а другу – органоном (інструментом) тієї чи іншої науки. Ту, другу (органон) подають у школах на початку навчання як пропедевтику (підготовчий курс) наук, хоча, відповідно до ходу людського розуму, вона є його найпізнішим досягненням - з того часу, коли наука вже сформувалася і тепер логіка особливого вжитку потребує тільки останньої обробки для свого виправлення й довершення, бо потрібно на високому рівні знати предмети, аби подати правила того, як можна побудувати науку про них.
    Загальна логіка може бути або чистою, або прикладною. У першій (чистій) ми абстрагуємося від усіх емпіричних (досвідних) умов за яких застосовується наш розум-розсудок, наприклад, від впливу почуттів, від гри уяви, від законів пам'яті, сили звички, схильностей і т.д., тобто від джерел котрі несуть упередження, та навіть більше - взагалі від усіх причин, які породжують або можуть надати нам певні, уже сформовані досвідом знання, бо вони, досвідні умови, стосуються розуму-розсудку тільки за певних, суб’єктивних обставин його застосування. Загальна чиста логіка, має справу з суто апріорними (передуючими) принципами і являє собою канон (правило) розуму-розсудку, але, що правда, тільки стосовно форми їх застосування, тоді як зміст цих принципів може бути яким завгодно, чи емпіричним (досвідним), чи трансцендентальним (таким, що виводить за межі). Другою (прикладною) загальна логіка є тоді, коли вона скеровується на правила застосування розсудку за суб'єктивних емпіричних умов, про які нас навчає психологія. Загальна прикладна логіка має емпіричні (досвідні) принципи і застосування цих принципів спрямоване на вживання розсудку для життєзабезпечення суб’єкта без зосередження уваги на конкретних зовнішніх предметах. Через це вона (прикладна логіка) не вважається каноном (правилом) розсудку взагалі, а також не є органоном (інструментом) окремих наук, а є виключно засобом вдосконалення, своєрідним очищувачем (Kathartikon) буденного розуму-розсудку, задля забезпечення нормального функціонування суб’єкта.
    Отже, в загальній логіці, та частина, що повинна розробляти чисте вчення про розум, має бути цілком відокремлена від тієї, що розробляє прикладну (хоч одночасно й обов’язково загальну) логіку. Власне, тільки перша (чиста логіка) є наукою, дарма що вона коротка й суха, як того вимагає шкільний виклад початкової дисципліни розуму-розсудку. У цій науці про логіку треба мати на увазі два правила. Перше - як загальна логіка вона (наука) абстрагується (відривається) від усякого виведеного розумом-розсудком змісту знання та від різноманітності його предметів, зосереджуючи в собі тільки чисту форму мислення. Друге – як чиста логіка вона не має жодних емпіричних (досвідних) принципів, а отже не запозичує нічого з психології , яка (психологія) не має жодного відношення до канонів (правил) розуму-розсудку. Вона, ця чиста логіка, є демонстративною доктриною, і все в ній має бути цілковито достовірним апріорі (передуючи).
    Те, що я називаю прикладною логікою, всупереч звичайному і помилковому тлумаченню цього слова, згідно якого вона повинна би містити певні вправи та правила чистої логіки - насправді ж прикладна логіка є поданням розуму-розсудку та випливає з правил його необхідного вживання (in concreto) , тобто за випадкових умов суб'єкта, що можуть або заважати, або сприяти цьому вживанню логіки, де всі вони (правила) даються лише емпірично. У ній (прикладній логіці) ідеться про зосередження уваги і про можливі перешкоди зосередженню уваги та наслідки не зосередження уваги на потрібному предметі розгляду, а також про походження помилок, про стан сумніву, вагання, переконаності і т.ін. Загальна чиста логіка ставиться до загальної прикладної логіки як до чистої моралі, котра містить лише необхідні моральні закони вільної волі взагалі, та як до властивого вчення про чесноту, яке трактує закони логіки в умовах перешкод з боку почуттів, нахилів та пристрастей, що їм люди підкоряються більшою чи меншою мірою і яке (вчення про чесноту) ніколи не може правити за істинну й доказову науку, бо загальна прикладна логіка базується на непевних емпіричних, і психологічних принципах.

II. Про трансцендентальну логіку

    Загальна логіка, відриваючись від змісту пізнання, тобто від стосунку до об'єкта, розглядає лише логічну форму пізнання у взаємному відношенні знань, інакше кажучи форму (механізм) мислення взагалі. Та оскільки існують як чисті, так і емпіричні споглядання, це стверджує трансцендентальна естетика, то очевидно існує й певна різниця між чистим та емпіричним мисленням предметів. В такому разі, оскільки емпіричні (досвідні) знання існують, має існувати і така логіка, яка їх виробляє, а отже, така логіка відривається (відмовляється) не від усього змісту пізнання, адже логіка, що містить лише правила чистого мислення про предмет, виключала б усі знання емпіричного змісту. Загальна чиста логіка мала б стосуватись походження наших знань про предмети тому, що знання не може бути приписане предметам, - натомість загальна прикладна логіка зовсім не має справи з походженням пізнання (апріорним механізмом мислення), а розглядає всі уявлення, – байдуже, чи дані вони споконвіку апріорно в нас самих, а чи тільки емпірично (в результаті досвіду) – лише за тими законами, за котрими розум-розсудок оперує уявленнями мислячи їх у взаємному відношенні. Отже загальній прикладній логіці ідеться тільки про форму розуму-розсудку, яка може бути надана уявленням, нехай хоч звідки вони походять.
    Тут я роблю одне зауваження, вплив котрого поширюється на всі подальші міркування і котре слід добре пам'ятати, а саме: трансцендентальним (таким, що стосується вживання апріорного (передуючого) знання, та визначає можливості такого знання) має бути таке апріорне знання, через котре ми дізнаємося про те, що певні уявлення (споглядання або поняття) застосовуються, або можуть існувати виключно апріорі (передуючи), а також і той спосіб, в який таке апріорне існування знання можливе. Тому простір, чи будь-яке апріорне геометричне визначення простору не є трансцендентальним уявленням, – трансцендентальним може називатися тільки знання про те, що ці уявлення походять не з досвіду, але все ж також і те, як уявлення можуть апріорі (передуючи) відноситися і до предметів досвіду. Також було б трансцендентальним вживання поняття простору і до предметів взагалі, але оскільки воно обмежується предметами даними через чуття, через це і зветься емпіричним. Різниця між трансцендентальним і емпіричним стосується, таким чином, тільки до критики знань і не стосується відношення до самого предмета пізнання.
    Отже, припускаючи можливість існування понять, котрі апріорно (передуючи) відносяться до предметів не як споглядання, чи то чисті чи чуттєві, а лише як дії чистого мислення, тобто - понять не емпіричного і не естетичного походження - тим припущенням ми попередньо створюємо собі ідею науки про чисте розумове знання за допомогою якого предмети мисляться тільки апріорі (передуючи). Така наука, що визначала б походження, обсяг і об'єктивну значущість подібних знань, повинна називатися трансцендентальною логікою, бо вона має справу виключно законами розуму-розсудку, оскільки вони (закони) відносяться до предметів апріорі (передуючи), а не так, як в загальній логіці - стосується однаково і до емпіричних, і до чистих розумових знань без різниці.
ІІІ. Про поділ загальної логіки на аналітику і діалектику
    А що є істина? Цим давнім, славнозвісним запитанням дехто сподівався загнати логіків у глухий кут і привести їх або до жалюгідного логічного кола (Diallele) , або до визнання свого невідання, а тим самим і марності всього свого розумового мистецтва. Тут, далі, подається і заздалегідь передбачається те визначення (Namenerklarung) істини, за яким вона (істина) є - узгодженістю знання з його предметом, але потрібно знати також і те, що є загальним і безсумнівним критерієм істини для кожного конкретного знання.
    Уміння ставити розумні запитання – це важливий і необхідний доказ мудрості та проникливості. Коли ж запитання саме по собі є безглуздим і даремно вимагає відповідей, то, крім сорому для того, хто його ставить, воно має іноді ще ту ваду, що підбиває необачного співрозмовника на безглузді відповіді, і тоді виникає кумедне видовище: один, як казали в давнину, цапа доїть, а другий решето підставляє.
    Якщо істина полягає в узгодженості знання з предметом знання, то виходить, що цей предмет слід відрізняти (виділяти як конкретний предмет, чи окреслювати коло предметів…) від інших, бо ж знання є хибним, якщо воно не узгоджується з тим предметом, до якого відноситься, хоч би воно й містило щось таке, що могло б мати значущість і для інших предметів. Тим часом загальним критерієм (мірилом) істини міг би бути лише такий критерій, котрий має значущість для всіх знань без огляду на їхні предмети. Але зрозуміло, що такий критерій (мірило) в силу своєї універсальності має на увазі абстрагування (відрив) критерію-мірила від змісту знання про об’єкт, а отже й самого об’єкта, тоді як істина стосується якраз цього змісту і, отже недопустимо й безглуздо запитувати про ознаку істинності змісту знань, бо достатня, і воднораз загальна прикмета істини, окрім самого знання… та присутності Бога, не може бути дана. Вище ми вже назвали: “…чисте уявлення можна назвати об’єктивною реальністю чуттєвого знання”. І. Про логіку взагалі, перший абзац, тобто зміст є об’єктивною реальністю (реальним наповненням) знання, тож слід сказати так: не можна вимагати загальної ознаки істинності знання стосовно об’єктивної реальності самого знання, бо така вимога суперечила б сама собі. Тобто - коли зміст є конкретним чи суперечливим – такою ж конкретною та суперечливою є істина… тобто зміст істини, тобто істина змісту…
    Що ж до процесу пізнання з погляду самої лише форми (лишаючи осторонь зміст), то тут зрозуміло що логіка, оскільки вона викладає загальні й необхідні правила розуму-розсудку, має подавати критерії (мірила) істини уже в самих правилах, щоб розум-розсудок не суперечив своїм загальним правилам мислення, тобто самому собі. Однак ці критерії стосуються лише форми досягнення істини, тобто мислення взагалі і тому є, хоч і цілком правильними критеріями, але недостатніми для отримання знання. Адже знання може цілком відповідати логічній формі, тобто не суперечити самому собі, але одночасно воно може суперечити предмету. Отже, суто логічний критерій істини, а саме узгодженість знання з загальними й формальними законами розуму-розсудку є, щоправда, негативною умовою всякої істини (conditio sine qua поп) , але далі логіка йти нездатна, і ніяким пробним каменем вона не може виявити ту помилку, що стосується не форми, а змісту.
    Загальна логіка розкладає всю формальну діяльність розуму-розсудку на елементи і подає їх як принципи логічної оцінки нашого знання. Тож ця частина логіки може називатися аналітикою, будучи, саме завдяки цьому, хоча б негативним пробним каменем істини, бо будь яке знання насамперед слід випробовувати й оцінювати за правилами котрі стосуються його форми, перш ніж досліджувати його зміст, аби з'ясувати, чи містить знання позитивну істину стосовно предмета. А те, що самої голої форми пізнання, хоч би вона й цілком відповідала логічним законам, ще недостатньо аби надати знанню об'єктивно реальну істинність, тому ніхто не наважується судити і стверджувати будь що про предмети за допомогою самої лише логіки, не добувши спочатку, на додачу до логіки, ґрунтовних відомостей про ті предмети, щоб потім використати їх, сполучивши в одне зв'язне ціле за логічними законами, або, ще краще, просто перевіривши раніше отримане знання за цими законами. Проте є щось спокусливе у володінні цим позірним мистецтвом - надавати всім нашим знанням розумово-розсудкової форми, хоча ці знання з погляду змісту насправді були б пустими й убогими; і та загальна логіка, що є лише мірилом для оцінки, вживається немовби органон (інструмент) для начебто дійсного творення знання, принаймні для імітації об'єктивних тверджень, і таким чином нею фактично зловживають, використовуючи мов такий собі фіктивний (хибний) органон (інструмент), тому загальна логіка зветься діалектикою.
    Хоча в давні часи терміном діалектика користувалися як назвою певної науки чи мистецтва в різних значеннях, проте з фактичного її застосування можна впевнено стверджувати, що вона була в них нічим іншим, як логікою видимості. Це було софістичне мистецтво - з допомогою різних хитро-суджень надавати своєму невігластву чи навіть умисній облуді вигляду істини, наслідуючи той ґрунтовний метод, що його застосовує логіка, і використовуючи її топіку (вміння маніпулювати загальними фразами) для прикрашування будь-яких порожніх вигадок. Тут буде слушним та корисним таке застереження: загальна логіка розглядувана як органон (інструмент) завжди є логікою видимості, тобто діалектичною логікою, бо якщо вона не говорить про зміст знання, а вказує на самі лише формальні умови узгодженості з розумом-розсудком, але ці формальні умови цілком індиферентні (байдужі) стосовно предметів, то претензія вживати її (діалектику) як знаряддя (органон) для розширення та принаймні декларованого розповсюдження своїх знань приводить лише до порожньої балаканини, коли стверджують з деякою правдоподібністю все що завгодно, або на що завгодно нападають. Така дисципліна (діалектика) аж ніяк не відповідає серйозності філософії. Тому ця назва - діалектика зараховується до сфери логіки радше в сенсі критики діалектичної видимості і саме так ми й будемо її тут розуміти.

IV. Про поділ трансцендентальної логіки на трансцендентальну аналітику і діалектику

    В трансцендентальній логіці ми відокремлюємо розум-розсудок так, як в трансцендентальній естетиці чуттєвість і виокремлюємо з-посеред нашого знання лише ту частину мислення, котра походить виключно з розуму-розсудку. Однак умовою застосування цього чистого знання є те, що предмети даються нам у спогляданні і те, що це знання може бути долучене, знову ж , до споглядання. Адже без споглядань усе наше знання позбавлене об'єктів і буде зовсім порожнім. Отож та частина трансцендентальної логіки, що викладає елементи чистого розумового знання і принципи, без яких жодний предмет, в будь якому відношенні, не може мислитись є трансцендентальною аналітикою, і заодно й логікою істини. Отже знання, котре суперечить трансцендентальній аналітиці, втрачає весь свій зміст, тобто втрачає відношення до об'єкта, а отже й істинність. Але оскільки дуже привабливо та спокусливо користуватися самими лише чистими розумовими знаннями й засадами і навіть поза межами досвіду, хоча тільки він (досвід) єдиний може надати в наше розпорядження реально існуючу (намацальну) матерію (об'єкти), щодо якої можуть застосовуватися ті чисті розсудкові поняття. Тут розум-розсудок опиняється в спокусі робити з формальних принципів чистого розуму-розсудку конкретний ужиток в пустих мудруваннях і судити навмання про предмети, які нам не дані, і навіть, можливо, у жодний спосіб не можуть бути дані. Трансцендентальна аналітика повинна бути лише каноном (мірилом) для оцінки емпіричного застосування розуму-розсудку, але нею зловживають використовуючи її як органон (інструмент) загального і необмеженого вжитку, пробуючи за допомогою самого лише чистого розуму синтетично судити, стверджувати й вирішувати щось стосовно предметів узагалі… і тоді вживання чистого розуму стає просто діалектичним, тобто звичайною бесідою-діалогом. Друга частина трансцендентальної логіки має бути критикою цієї діалектичної видимості, і називатися трансцендентальною діалектикою – не в якості мистецтва створювати догматичним способом видимість знання, на жаль, дуже популярне мистецтво всіляких метафізичних фокусів, а як критика розуму-розсудку в його (розуму-розсудку) понад фізичному застосуванні. Вона (трансцендентальна діалектика) має на меті викрити оманливість його (розуму-розсудку) безпідставних домагань істинності і звести його претензії на відкриття й розширення знань, чого він (розум-розсудок) сподівається досягти виключно за допомогою трансцендентальних засад, тобто звести весь логічний процес до простої оцінки чистого розуму, і застерегти розум-розсудок від софістичних хитро-суджень та обману.
    “…один, як казали в давнину, цапа доїть, а другий решето підставляє”. ІІІ. Про поділ загальної логіки на аналітику і діалектику, другий абзац. Іммануїл зазвичай спрощує – насправді ж людська свідомість віддавна доїть не одного цапа…
    Допустимо: доїть чотири кози, два цапи, осла, ослицю і качконоса або качкодзьоба (Ornithorhynchus anatinus)… і все це, в свідомості, діється водночас (позачасово), а ще решетом зерно від полови відділяє - решетом сумніву… Не таким вже й логічно-абсурдним видається Кантів анекдот – цапа доїти… тобто говорити про матерію.
   Ще треба усвідомлювати, що тут (в перекладі) - поки-що термін «існувати» - не «Existenz-екзистенція», а - щось від «sein-бути-існувати» до «werden-ставати...».

05.03.2015

худ. Я. Саландяк – композиція “Діалектичний матеріалізм”. (фотошоп)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.