Володимир Ейсмонт народився в м. Кременчуці, на Полтавщині у 1972 році. Почав публікуватися з 1987 року у газетах, журналах та альманахах Полтавщини, Києва, Тернополя, США ("Свобода", NY).
Член Національної Спілки журналістів України, Національної спілки письменників України. Засновник і редактор веб-видання “Літературний Журнал”. За активну участь у літературному житті України, та за активну просвітницьку діяльність Володимира Ейсмонта без сумніву можна назвати представником сучасної української інтелігенції. Тієї інтелігенції, що не хоче „жити в країні, де люди знову бояться говорити правду і вірити в справедливість. Де людей, які мислять незалежно, знову намагаються або вигнати за кордон, або загнати в політичне, соціальне та культурне підпілля”, до інтелігенції, що не хоче і не буде мовчати, бо знає до чого призвело мовчання в історії нашої країни, до інтелігенції, що писала у відкритому листі: „Ми завжди залишаємо за собою право на свободу слова, совісті, переконань, зібрань, а якщо нас позбавлятимуть цього – то ми залишаємо за собою право на ОПІР. МИ ХОЧЕМО і БУДЕМО вільно мислити, творити, діяти, незважаючи на те, що комусь особисто це може не сподобатись. МИ ХОЧЕМО і БУДЕМО жити в країні, де права та свободи людей не лише перераховані на папері, але й реально виконуються. В країні з позитивним політичним та культурним іміджем”.
Різноманітність жанрів автора вражає: фантастика, авантюра, історична література, гумор тощо. За свою літературну діяльність отримав багато відзнак. В тому числі диплом міжнародного конкурсу молодих українських літераторів "Гранослов-97" за перше місце, за гумористичні повісті "Окраєць для Барика", "Роман Васильців - приватний детектив". Проте найцікавішим жанром Володимира Ейсмонта залишається фантастика.
У фантастичному жанрі написане і оповідання „Бачив я Ангела”. Хоча досить важко у цьому випадку визначити жанр. Адже сучасне різноманіття просто зобов’язує використовувати дифузію жанрів. Сам автор характеризує твір як оповідання, проте досить яскраво простежуються і ознаки есе.
Написаний твір від першого лиця. Написаний, таке враження, що просто для себе, щоб не забути. „Поринув у спогади...” пише автор. Так спогади... спогади глибоко особисті, і при цьому здається кожної людини. Дивний цей твір! Дивний тим, що не розумієш, а відчуваєш його. Немає у творі композиційних прийомів, немає конфлікту, і все ж таки так захоплює цей твір!
Композиція оповідання розірвана на окремі частини (окремі спогади). Найчастіше ці частини закінчуються три крапкою, кожна з частин починається з цитати. При чому цитати різних часів – від біблійних до сучасних українських авторів. Героїв в оповіданні немає. Є тільки окремі люди чи істоти, що спливають у спогадах оповідача. Це і юнак Віктор, що хоче стати священиком. Дивні його роздуми, особливо як для священика, про самогубство: „А що рідні та близькі? Де ж вони були? Чому не вберегли його, не захотіли зрозуміти, порятувати, допомогти? Нічого потім побиватися: “Ох, що ж ти зробив! Як же ти міг! Як же нам тепер жити?!” Та коли ви справді любили його, то де була ваша любов тоді, коли вона так була потрібна? Чому ж вона не порятувала його?”. Це і образ Світанку, що казала: „Залишуся для тебе Світанком назавжди, вір мені, не втонеш...”. Та дуже цікавий, збірний, образ дітей у творі. Оповідач любить дітей, і вони його, за його через те, що не вів себе з ними як із дітьми. Діти любили, – каже автор, – бо відчували любов...
Весь твір пронизаний роздумами про віру. Роздумами, на мою думку, правильними, відвертими. У цих роздумах відчувається глибока віра автора у Тата („Ніколи не називав Його Богом, чи Отцем”). „Не міг ніколи й сказати про себе певно: православний чи католик, язичник чи буддист. Просто вірив. І болісно стискалося щоразу серце, коли бачив людей, що горіли ненавистю один до одного тільки через те. що молилися за різних патріярхів.
Сам міг молитися в будь-якому храмі, церкві чи костелі, кирці чи синагозі. Бо вірив, ба, не просто вірив – знав – Бог є один, Бог, який сотворив людей, що всі є синами і дочками Його, а поміж собою – братами і сестрами” – чи не на цьому має будуватися справжня віра? У цьому простежується філософське ставлення автора на світ.
Дивний твір, печальний... Проте є у ньому оптимізм та віра у майбутнє, і можливо, віра у людей. „Вхопився за тонку музичну струну і полинув у небо. І став боляче пекти промінням потопаючого...І просив не тонути. Дивний. Адже знав, що потоне... Серед темряви раптом з’явилася яскрава зоря. Тонесенький промінь пронизав душу, увібравши її в себе. Біле світло зовсім не сліпило. Спокій змінився на радість. Бо побачив Ангела” – такі останні слова автора. Дивно? Уже ні! У них сенс життя. Адже, якщо поринути у спогади, то розумієш, що, можливо кожна людина у своєму житті бачила СВОГО ангела.
А коли поринаєш у спогади, і коли бачиш ангела, то говориш Світанку:
... колись пригадаю
Тобою принесені квіти
І я повернусь,
Почекай мене тут,
На Землі.
С. Пиркало