Голодні 30-ті роки, колективізація, початок та закінчення Другої Світової – все це пережив Микола Дичко з селища Ірдинь. Ветеран, якому в грудні минулого року виповнилося 90, у далекому 45-му дійшов аж до Рейхстагу, де на одній зі стін навіть залишив свій підпис. За бойові заслуги він має не одну нагороду, зокрема, Орден Відваги та Орден слави.

…Коли почався голод, у сім’ї залишився тільки він із матір’ю, згадує Микола Трохимович. Батько ще за часів революції воював у «банді» Голого. Потім прийшли будьонівці і його мало не вбили. Коли стріляли, куля не втрапила, однак на здоров’я чоловіка це вплинуло, і у 31-му році він помер. Сестра роком раніше вийшла заміж, народила дитя. Потім знову завагітніла. Пігулок ніяких тоді не було, за аборти дуже строго судили, тож змушена була звернутися за допомогою до якоїсь жінки. Так отримала зараження крові і згодом померла. Спочатку дитину гляділа мама, потім чоловік сестри вдруге одружився і забрав її.

Так і лишилися удвох. Часи були дуже страшні, – пригадує ветеран. Відбирали останнє. Коли почалася колективізація, їхню корівку забрали у колгосп. У кого дах на будинку під залізом був – знімали, будували колгоспи. Таких тоді вважали куркулями, висилали. А старці, ледацюги, які не бралися нічого не робити, ставали начальством.

Жили дуже бідно. Податки страшні, ще і яйця, м’ясо давай. Якщо в колгоспі працюєш – 200 грамів хліба на трудодень давали. Трактористам – по 3 кілограми. Люди фактично були рабами. Їли левурду, кукурудзиння.

– Мати в мене завжди була дуже богомольна, у неділю не робила, – пригадує Микола Трохимович. – Але коли припекло, то що ж вдієш. Хто на буряках робив, давали там якусь баланду. Вона тоді заплакала, пішла туди. Вибрали її поваркою. Стала варити, та й мені дивись у горщечку щось принесе. А так би ми не вижили. Ще мати садила табак, продавала курцям.

До війни Микола закінчив 8 класів, відразу після цього пішов трудитися у колгосп. Коли прийшли німці, чого тільки не робили… Колгоспи не розпустили, вони їм були потрібні.

– Народ був дуже незадоволений тодішньою владою, чого тут таїти. Чому думаєте німці спочатку так швидко рухалися? Хто в полон здавався, а були й такі хазяйни, що хлібом-сіллю їх зустрічали. Гадали, ті щось краще принесуть. Але вони дуже скоро себе показали… Знущалися з полонених, забирали людей у лагеря. Хто рятувався, потім передавали, розказували як воно насправді – то здаватися перестали. Почався спротив, – ділиться спогадами ветеран. – Як почалася війна, мені був 16-й рік. Звільнили Черкаси, Дубіївку, а потім й Ірдинь. На початку квітня, коли наші вже зайшли, потрібна була підвода, щоб забрати санітарну роту. Війська вже йшли вперед, в санрота була під Мошнами. Організували мені підводу, кажуть «Хай ось Микола їде». Поїхали попід лісом, на Мошни. Приїхали аж під вечір, там переночували, а вранці все погрузили – і знову в дорогу. …Зранку за Млієвом уже йшли бої. Ми слідом за переміщенням фронту рухалися на Корсунь. Погода погана, грязюка. Аж увечері дісталися до Корсуня. Коні вже зовсім підбилися. Розгрузилися, старшина каже «Ти нам більше не потрібний, їдь синку додому. Тобі ще твоє буде».

І був правий. По дорозі додому Микола заночував у дядька, що жив під Млієвом. А повернувся – вже й повістка прийшла.

Мати наготувала сумку, пішов із хлопцями в селищну раду. Їх посадили на підводи і повезли в Городищенський район. Там вишикували, відправили на станцію, погрузили в товарні вагони і повезли. Поїзд прямував на Москву. Привезли в Орєхово-Зуєво, де новобранців взяли до окремого кулеметного батальйону. Там проходили навчання.

– Годували можна сказати ще й непогано, навіть по шматочку масла перепадало, – розповідає ветеран. – Потім перевели під Рязань. Нас, кулеметників, там навчали окремо, ганяли на полігон. З їжею було набагато гірше, їли буряки, варили нам як свиням. Ми вже просилися на фронт. У вересні і відправили.

Спочатку поселили в бліндажах у білоруському лісі, десь недалеко від кордону з Польщею. Прийняли у 451-й стрілецький полк. Брали участь у боях. А потім полк зняли і направили у напрямку Сандомирського плацдарму. Частина Польщі тоді вже була звільнена, наші підтягували сили для прориву оборони німців на річці Вісла. «Обробляли» позиції противника – артилерія, міномети.

Вісла там була неширока. Бійцям підготували через річку паром, так зі своїми кулеметами і перебиралися. Супротив від німців був великий – три оборонні лінії. Микола був командиром кулеметного розрахунку. Ще були 1-й і 2-й номер і підносчики патронів. Коли після поранення в голову загинув перший номер, сам замінив його. Тоді було не до командирства – треба було діяти. Уже коли прорвали дві лінії оборони, його поранило в ногу. Але зі строю він не вийшов, ходити міг. Десь аж на вечір прорвали оборону німців. Ті почали масово відступати.

– Ми стали переслідувати їх. Дали нам повозку, одну конячку з візком. День і ніч гнали німців. Вони на машинах, а ми пішки. Так ішли аж на Варшаву. Там теж зустріли спротив, була навіть спроба контрнаступу. Коли дійшли до Варшави, вступили в бої на окраїні міста. В міські бої наш полк не вступав – був такий наказ від командування. Погнали у напрямку Берліна, – каже дідусь.

Доводилося звільняти і табори. Пригадує, як брав участь у звільненні Освенціму. Хто з полонених був здатний тримати в руках зброю, тих забирали у стрій.

Коли перетнули німецький кордон, замість візка знайшли собі бричку, взяли пару коней, зробили таку собі кулеметну тачанку. Наші солдати вже почували себе вільніше, коли йшли по Польщі все було інакше. Німці масово тікали зі своїх сіл і містечок. Подекуди зустрічалися лише старі люди. У них партизанщини не було – переможені то переможені.

Так дійшли до Одера. Там радянські солдати вже тримали плацдарм. Коли перебралися на другий берег, поступила команда окопатися. Франкфурт-на-Одері тоді ще був не повністю оточений. Довелося замикати оточення. Зайняли вогневі позиції, пішли в наступ.

– Були бої, багато втрат. Нам вдалося зайняти передні траншеї, в яких до цього німці оборонялися, – згадує Микола Трохимович. – Ми зробили свої «комірки» для кулеметів. Місто близько, перестрілки з обох сторін. Так ми пробули там день. А на другий німці, видно, нас засікли. Вистрелили зі свого крупнокаліберного точно по брустверу. Влучили в наш кулемет. Першого номера вбило, другого поранило. Кулемет став непридатним до бою. Тоді наш взвод трохи не ліквідували…

Вирішили зробити розвідку з боєм, мабуть, готували штурм міста. А кулеметників вирішили випробувати піхотою. Відібрали документи, комсомольський і військовий квитки. Можна сказати, готували на вірну смерть. Після обіду було призначено наступ. Але як кажуть, «ще не смерть». О 12-й годині налетіла американська авіація, літаків із 15, і почала бомбити місто.

– Увечері нам кажуть що наш полк має знятись із оборони. І на Берлін. Так ми з боями і пішли. Коли наступали, було багато поранених і вбитих. Займали села, містечка, брали на шляху укріплення, ДОТи. Коли дійшли до столиці, вступили в бій. А в нас кулемети для наступу тоді вже були нехороші. У полі ще можна якось, а у вуличних боях – ні. Піхота з вікна у вікно скочила та і все, а тобі треба від них не відстати. Це було важко. Коли підійшли до Берліну, нам дали тіло кулемета і триногу, на яку його можна було ставити. Ну це вже інша справа – не такий прицільний вогонь, але ж ведеш.

Найбільше запам’яталися Миколі Трохимовичу останні дні перед перемогою. 30 квітня, в ніч проти травня, коли вони вже підбиралися з боями до Рейхстагу, отримали завдання – взяти автостанцію. Навколо великого плацу стояли будівлі. Частину території ще тримали німці, частину – наші. Коли зайняли станцію, позамикали приміщення, де стояли їхні машини, а самі зайняли оборону на другому поверсі.

– На ранок чуємо – вибухи, стрілянина. Думали, що то наші пішли в наступ, а воно навпаки – німці потіснили. Виявилося, що ми в оточенні. Опинитися в такій ситуації майже перед перемогою було м’яко кажучи неприємно. – згадує він. – Що ж робити? Ми встановили стіл навпроти вікна, поставили кулемет. Вони відкриють вогонь і починають перебіжки робити до нас. Заскочив за стінку, дав чергу і два, три, чотири поклав. А ті вертаються назад. І так два рази. А за третім я не встиг нажати гашетку. Тоді, видно, снайпер мене запримітив і вистрелив…

Боєць вижив і цього разу – дивом куля потрапила у рукоятку. Нею отримав по голові, заюшило кров’ю, побило пальці… Бої тривали. Врешті приїхали чотири танки. На них – наш десант.

– Дивимось – їдуть прямо до нас, розвертаються, і – вогонь, прямо по німецьких позиціях, – оповідає кінець історії співрозмовник.

Це все відбувалося недалеко від Рейхстагу, із західної частини. Внизу крутий спуск, залізнична станція. Виявилося, що чимало солдатів були з одного села. Разом пішли в санроту робити перев’язки.

А другого травня німці підписали капітуляцію. Наші спостерігали як вони виходили із підвалів і скидали зброю. Микола Трохимович пригадує як тоді загинув їхній замполіт, який пройшов війну аж від Сталінграду. Дивився на це все у бінокль, а хтось із німців його вбив – одні тоді здавалися, інші ще стріляли…

– На цьому наша війна в Берліні закінчилася. Коли спустилися до стін Рейхстагу, багато хто дерся на колони, щоб щось там написати. Була велика стрілянина – з кулеметів, з автоматів. Раділи. Я теж залишив там свій слід. Через дорогу був зоологічний сад, а навколо нього – кам’яний паркан. На цих стінах поставив свій підпис…

Після цього їх ще готували на японську війну. Однак не дійшли навіть до Бреста, як отримали наказ повертатися назад. У армії Микола Трохимович пробув аж до 48-го року.

P.S. Нова історія, нові герої. За нинішньою війною попередня потроху забувається. Але ми мусимо знати і пам’ятати тих, завдяки кому здобули перемогу тоді і здобуваємо її сьогодні.