Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.14
21:40
Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
2026.03.14
21:36
Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
2026.03.14
16:16
Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
2026.03.14
13:57
Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.
2026.03.14
13:32
Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
2026.03.14
11:31
Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
2026.03.13
19:39
Поворожу на чистих сторінках
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
2026.03.13
11:42
Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
2026.03.13
11:36
Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Лариса Пугачук (1967) /
Проза
Біжить дівча...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Біжить дівча...
Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками, оченята зиркають на світ довірливо і зацікавлено. В руках лозина, нею замахується на гусей – «гиля-гиля», а сама боїться, бо отой гусак величезний, що попереду гелгоче, вже розчепірив крила, і нахиляє до землі голову з довжелезною шиєю, і як гадюка починає шипіти, і біжить на маленьку Оксеню. А вона кричить: «Мамо, ма….», та так пронизливо, що гусак спотикається об спориш і, ще пару раз гелгнувши, розвертається і летить по протоптаній стежці на вигін, а за ним і всі гуси, голосно скрикуючи, вириваються на волю і попасом розбрідаються по вискубаній траві.
Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками. На плечах коромисло, вода з відер хлюпає на босі ноги, та й відра мало що до землі не дістають, така Оксеня маленька. Та маленька-маленька, а хлопці і підійти бояться, бо як скаже щось, так так влучно, що й не знають, де дітися. Один Павло червоніє, але підходить, знімає відра з коромисла і несе. А нести далеко, спочатку на горбок, а потім в самий кінець вулиці. А йому, якби ще дальше, то й краще було б. Отак і доходять до хати. Вона щось розказує захоплено, перебігає йому дорогу раз по раз, а він мовчить та й мовчить. Тільки дивиться зверху вниз на дві коси, що мЕлькають перед очима.
Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками. Чи й не дівча вже, з-під хустки очі зболені, підбігає до листоноші, а та розводить руками - нема листа. Та й ведуть дрібненькі кроки назад до хати, бо треба ще в печі запалити та й борщу зеленого наварити, якраз щавель молодий поліз та й кропива вже є, то й легше, зиму пережили, то й далі жити будемо. Якби ще від Павла звісточка хоч якась була, а то як пішов на фронт, та й з кінцями. Федь зовсім від рук відбився, хлопчиську батьківська рука потрібна, за Женьою теж нема коли дуже дивитись, а Василько.., за Васильком вже другий отець наглядає, небесний, прибрала хвороба дитину, як і не було. Сльози летять, а руки ворушать жар кочергою та заслінку затуляють. Ввечері залізуть утрьох на піч та й будуть слухати, як вітер підвиває в комині.
Біжать ніжки, дрібненько перебирають по землі. Йде лісник, аж спинився - бачить - купа хмизу сама сунеться - а то що за чудасія, аж гаркнув грубо з подиву. І хмиз завмер. А з-під нього баба Оксеня вилізла - а щоб вам, бабо, добре було. Дайте підсоблю, на спину закину. Та чи ви весь ліс підібрали, що я підняти не можу, йдіть з-перед очей моїх. А бабуня звалила знов на плечі гілляччя та й почимчикувала додому, бо хто ж принесе. Павла так і не дочекалася, пропав безвісти, ні пенсії, ні помічі. Федь десь на шахти на Донбас подався. Женя зранку до ночі норму на буряках поле, а взимку на цегельному заводі робить. Та й так життя проходить.
Біжать ніжки, дрібненько перебирають по землі. А назустріч їм ще одні, манюсінькі зовсім, аж летять. Посерединці стрічаються, та й манюсінькі підстрибують і зависають в повітрі і так там залишаються. Баба Оксеня несе онучку до хати і з рук не випускає, і обціловує її, і гладить кіски і ще цілує. І так вони собі удвох щось щебечуть до самого обіду, а як всі встають вже з-за столу, то бабця несе напівсонну малу на піч і співає їй тихенько, а та засинає і крізь сон – бабо, не йди, бабо, не йди - і рученята шию обвивають і тримають цупко….
Біжать ніжки, біжать… Сниться Оксені її Павло. Стоїть в садку біля яблуні. А та цвіте так вже гарно, що цвіт один видно і нічого більше. А біля Павла Василько всміхається, кличе – мамо, та ходіть до нас. Біжать ніжки, біжать, вже й землі не торкаються, відлетіла душа…
Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками. На плечах коромисло, вода з відер хлюпає на босі ноги, та й відра мало що до землі не дістають, така Оксеня маленька. Та маленька-маленька, а хлопці і підійти бояться, бо як скаже щось, так так влучно, що й не знають, де дітися. Один Павло червоніє, але підходить, знімає відра з коромисла і несе. А нести далеко, спочатку на горбок, а потім в самий кінець вулиці. А йому, якби ще дальше, то й краще було б. Отак і доходять до хати. Вона щось розказує захоплено, перебігає йому дорогу раз по раз, а він мовчить та й мовчить. Тільки дивиться зверху вниз на дві коси, що мЕлькають перед очима.
Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками. Чи й не дівча вже, з-під хустки очі зболені, підбігає до листоноші, а та розводить руками - нема листа. Та й ведуть дрібненькі кроки назад до хати, бо треба ще в печі запалити та й борщу зеленого наварити, якраз щавель молодий поліз та й кропива вже є, то й легше, зиму пережили, то й далі жити будемо. Якби ще від Павла звісточка хоч якась була, а то як пішов на фронт, та й з кінцями. Федь зовсім від рук відбився, хлопчиську батьківська рука потрібна, за Женьою теж нема коли дуже дивитись, а Василько.., за Васильком вже другий отець наглядає, небесний, прибрала хвороба дитину, як і не було. Сльози летять, а руки ворушать жар кочергою та заслінку затуляють. Ввечері залізуть утрьох на піч та й будуть слухати, як вітер підвиває в комині.
Біжать ніжки, дрібненько перебирають по землі. Йде лісник, аж спинився - бачить - купа хмизу сама сунеться - а то що за чудасія, аж гаркнув грубо з подиву. І хмиз завмер. А з-під нього баба Оксеня вилізла - а щоб вам, бабо, добре було. Дайте підсоблю, на спину закину. Та чи ви весь ліс підібрали, що я підняти не можу, йдіть з-перед очей моїх. А бабуня звалила знов на плечі гілляччя та й почимчикувала додому, бо хто ж принесе. Павла так і не дочекалася, пропав безвісти, ні пенсії, ні помічі. Федь десь на шахти на Донбас подався. Женя зранку до ночі норму на буряках поле, а взимку на цегельному заводі робить. Та й так життя проходить.
Біжать ніжки, дрібненько перебирають по землі. А назустріч їм ще одні, манюсінькі зовсім, аж летять. Посерединці стрічаються, та й манюсінькі підстрибують і зависають в повітрі і так там залишаються. Баба Оксеня несе онучку до хати і з рук не випускає, і обціловує її, і гладить кіски і ще цілує. І так вони собі удвох щось щебечуть до самого обіду, а як всі встають вже з-за столу, то бабця несе напівсонну малу на піч і співає їй тихенько, а та засинає і крізь сон – бабо, не йди, бабо, не йди - і рученята шию обвивають і тримають цупко….
Біжать ніжки, біжать… Сниться Оксені її Павло. Стоїть в садку біля яблуні. А та цвіте так вже гарно, що цвіт один видно і нічого більше. А біля Павла Василько всміхається, кличе – мамо, та ходіть до нас. Біжать ніжки, біжать, вже й землі не торкаються, відлетіла душа…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
