ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
СИНІЙ КИТ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СИНІЙ КИТ
Таня Малярчук. ЗАБУТТЯ: роман. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 256 с.
«Віденська газета «Свобода» у червні 31-го надрукує чорними літерами на першій шпальті рядок: «Умер В’ячеслав Липинський», – щоб колись пізніше я його прочитала і не знала, про кого йдеться. Аж тоді час переможе мене. Синій кит закриє свою пащу і попливе далі. Гігантський синій кит забуття»
У романі «Забуття» Таня Малярчук досліджує феномен Часу. Велика літера та дієслово «досліджує» вжиті мною абсолютно свідомо. Текст роману – приватне дослідження субстанції часу на основі фактів життя реальної історичної постаті, однієї з багатьох, котрих поглинув «синій кит української пам’яті» – образ-фантом, створений уявою письменниці: «…я раптом почала думати про час як про те, що об’єднує безкінечну вервицю безглуздих подій, а також про те, що лише в послідовності цих подій сенс і є, і що не Бог, не любов, не краса, не велич розуму визначають цей світ, а тільки час, плин часу і белькотіння людського життя в ньому».
Таня Малярчук вже сім років живе переважно у Відні. За її зізнанням, вона майже рік у бібліотеках Відня читала україномовні газети, що виходили в 1917-1920 роках числом п'ятнадцять. Тогочасне середовище української еміграції складала українська наукова та мистецька інтелектуальна еліта. От і вичитала у тих столітньої давності текстах про забуту особистість, яку зробила головним героєм свого роману.
В’ячеслав Липинський (Вацлав Ліпінський), 1882–1931 ) – український політик і філософ польського походження, за Гетьманату – посол України в Австрії, (1918 р. ), фундатор українського монархізму. Один з перших, хто почав говорити про українську державність, раніше за М. Грушевського та В. Винниченка, чия суперечлива політична діяльність ґрунтовно вивчена сучасною історичною наукою.
Однак це не є класична історія чи документальний наратив про життя реальної історичної постаті. Конструкція твору двовимірна – елегантне поєднання non -fiction в розділах роману , що стосуються подій від 1903-го по 1931 роки з художньо адаптованою розповіддю нашої сучасниці (перебіг подій з 1989 по 2016 р.), котра зацікавилась життєписом цікавої людини. Сто років тому слово «українець» мало хто вживав. Героїня роману з власної ініціативи дослідила феномен поляка, що пожертвував усім задля мрії про незалежну Україну. В’ячеслав Липинський нічого не здобув, а навпаки, все втратив у цій своїй діяльності, на довгий час всіма забутий і мало кому відомий.
Авторський стиль викладу за допомогою мотивів реінкарнації, фантасмагорії та містики майстерно творить перегук століть-сусідів. Наприклад, старогалицький мовний зворот «Її друг уже був загубився» або «Вже всі були зібралися, чекали тільки на промовця»K у текстах, що описують події початку ХХ століття чи кафкіянські впливи в описах напівбожевільної свідомості смертельно хворого: « Липинський ще більше почав стерегтися людей, бо те, що він бачив, дивлячись на них, його жахало. Кожен зустрічний відтепер мав замість двох лишень одне око – прямо посередині, на переніссі. Так ввижалося… Скрізь він бачив однооких чоловіків і жінок, навіть дітей. Людський світ став світом циклопів».
Мовне перевтілення настільки майстерне, що його не помічаєш, воно прозоре й матове водночас, як на картинах французьких імпресіоністів. В той же час урбаністичні пейзажі сучасного мегаполісу, що нищить і фізично, і психологічно молоде покоління тепер вже ХХІ століття, відверто жахливі й неоковирні. «Світ циклопів – який він? Свідомість розкрила свої темні невідомі сторони, і демони, які зачаїлися там від моменту сотворення, нарешті вирвалися назовні. Світ перестав бути місцем, де можна було бути впевненим у собі, і жах, вивільнений новою істиною, охопив Липинського так само, як сто років потому охопив мене», – розмірковує наша сучасниця, alter ego Тані Малярчук.
Довільний виклад сюжетної лінії роману дозволяє відтворити яскраві й живі картини минулого. Викликає читацьку довіру правдивість психологічних людських станів і описуваних подій. « Пишучи листи, Липинський говорив сам до себе, іноді щось спересердя вигукував, дратувався, бо все більше розумів, яким мав бути світ і як у ньому мають жити люди, але світ і люди чомусь, мовби навмисне, робили все навпаки».
Насамкінець, не можу не підкреслити своєчасність думок В’ячеслава Липинського, що й дотепер є актуальними. Судіть самі! Перша світова війна вибухнула в липні 1914-го року, й у колах української еміграції цей факт збудив надію на шанс для поневоленої України: «Проте Липинський не поділяв загального ентузіазму. Він погоджувався, що війна може зіграти на руку пригніченим народам, але жертви, які вона принесе, значно перевищуватимуть вигоду. Помруть найкращі, говорив він, а коли прийдеться до будування держави, то робити це не буде кому».
Мій висновок, що випливає після прочитання роману «Забуття» навіть для мене виявився несподівано парадоксальним; історія України свідчить (за Танею Малярчук), що постфактум саме зрадників зробили героями, а героїв – зрадниками, або й зовсім забули.
P. S. Дозволю собі трохи додати міркувань про феномен часу. Грудень 1993-го року, м. Львів; консерваторія святкує 90-річний ювілей свого ректора, композитора Миколи Колесси. На сцену виходить-вибігає сухенький галицький ювіляр і, звертаючись до вщерть заповненої зали, говорить: «От я дожив до дев’ятдесяти літ, а видається, що це є дуже мало, час сплинув так несамовито швидко, що події з-перед багатьох років, здається, сталися вчора. Щоправда, дуже багато подій вмістили роки мого життя, подій, часом страшно тяжких, а часом, чудових і захоплюючих, але і одне, і друге пролетіло миттєво, так швидко.
Іноді люди говорять: в тому чи в тому сторіччі це відбулося – і гадають, що то бозна які велетенські відрізки часу. А я собі міркую, що століття – цілком небагато.”. Пробі!
«Віденська газета «Свобода» у червні 31-го надрукує чорними літерами на першій шпальті рядок: «Умер В’ячеслав Липинський», – щоб колись пізніше я його прочитала і не знала, про кого йдеться. Аж тоді час переможе мене. Синій кит закриє свою пащу і попливе далі. Гігантський синій кит забуття»
У романі «Забуття» Таня Малярчук досліджує феномен Часу. Велика літера та дієслово «досліджує» вжиті мною абсолютно свідомо. Текст роману – приватне дослідження субстанції часу на основі фактів життя реальної історичної постаті, однієї з багатьох, котрих поглинув «синій кит української пам’яті» – образ-фантом, створений уявою письменниці: «…я раптом почала думати про час як про те, що об’єднує безкінечну вервицю безглуздих подій, а також про те, що лише в послідовності цих подій сенс і є, і що не Бог, не любов, не краса, не велич розуму визначають цей світ, а тільки час, плин часу і белькотіння людського життя в ньому».
Таня Малярчук вже сім років живе переважно у Відні. За її зізнанням, вона майже рік у бібліотеках Відня читала україномовні газети, що виходили в 1917-1920 роках числом п'ятнадцять. Тогочасне середовище української еміграції складала українська наукова та мистецька інтелектуальна еліта. От і вичитала у тих столітньої давності текстах про забуту особистість, яку зробила головним героєм свого роману.
В’ячеслав Липинський (Вацлав Ліпінський), 1882–1931 ) – український політик і філософ польського походження, за Гетьманату – посол України в Австрії, (1918 р. ), фундатор українського монархізму. Один з перших, хто почав говорити про українську державність, раніше за М. Грушевського та В. Винниченка, чия суперечлива політична діяльність ґрунтовно вивчена сучасною історичною наукою.
Однак це не є класична історія чи документальний наратив про життя реальної історичної постаті. Конструкція твору двовимірна – елегантне поєднання non -fiction в розділах роману , що стосуються подій від 1903-го по 1931 роки з художньо адаптованою розповіддю нашої сучасниці (перебіг подій з 1989 по 2016 р.), котра зацікавилась життєписом цікавої людини. Сто років тому слово «українець» мало хто вживав. Героїня роману з власної ініціативи дослідила феномен поляка, що пожертвував усім задля мрії про незалежну Україну. В’ячеслав Липинський нічого не здобув, а навпаки, все втратив у цій своїй діяльності, на довгий час всіма забутий і мало кому відомий.
Авторський стиль викладу за допомогою мотивів реінкарнації, фантасмагорії та містики майстерно творить перегук століть-сусідів. Наприклад, старогалицький мовний зворот «Її друг уже був загубився» або «Вже всі були зібралися, чекали тільки на промовця»K у текстах, що описують події початку ХХ століття чи кафкіянські впливи в описах напівбожевільної свідомості смертельно хворого: « Липинський ще більше почав стерегтися людей, бо те, що він бачив, дивлячись на них, його жахало. Кожен зустрічний відтепер мав замість двох лишень одне око – прямо посередині, на переніссі. Так ввижалося… Скрізь він бачив однооких чоловіків і жінок, навіть дітей. Людський світ став світом циклопів».
Мовне перевтілення настільки майстерне, що його не помічаєш, воно прозоре й матове водночас, як на картинах французьких імпресіоністів. В той же час урбаністичні пейзажі сучасного мегаполісу, що нищить і фізично, і психологічно молоде покоління тепер вже ХХІ століття, відверто жахливі й неоковирні. «Світ циклопів – який він? Свідомість розкрила свої темні невідомі сторони, і демони, які зачаїлися там від моменту сотворення, нарешті вирвалися назовні. Світ перестав бути місцем, де можна було бути впевненим у собі, і жах, вивільнений новою істиною, охопив Липинського так само, як сто років потому охопив мене», – розмірковує наша сучасниця, alter ego Тані Малярчук.
Довільний виклад сюжетної лінії роману дозволяє відтворити яскраві й живі картини минулого. Викликає читацьку довіру правдивість психологічних людських станів і описуваних подій. « Пишучи листи, Липинський говорив сам до себе, іноді щось спересердя вигукував, дратувався, бо все більше розумів, яким мав бути світ і як у ньому мають жити люди, але світ і люди чомусь, мовби навмисне, робили все навпаки».
Насамкінець, не можу не підкреслити своєчасність думок В’ячеслава Липинського, що й дотепер є актуальними. Судіть самі! Перша світова війна вибухнула в липні 1914-го року, й у колах української еміграції цей факт збудив надію на шанс для поневоленої України: «Проте Липинський не поділяв загального ентузіазму. Він погоджувався, що війна може зіграти на руку пригніченим народам, але жертви, які вона принесе, значно перевищуватимуть вигоду. Помруть найкращі, говорив він, а коли прийдеться до будування держави, то робити це не буде кому».
Мій висновок, що випливає після прочитання роману «Забуття» навіть для мене виявився несподівано парадоксальним; історія України свідчить (за Танею Малярчук), що постфактум саме зрадників зробили героями, а героїв – зрадниками, або й зовсім забули.
P. S. Дозволю собі трохи додати міркувань про феномен часу. Грудень 1993-го року, м. Львів; консерваторія святкує 90-річний ювілей свого ректора, композитора Миколи Колесси. На сцену виходить-вибігає сухенький галицький ювіляр і, звертаючись до вщерть заповненої зали, говорить: «От я дожив до дев’ятдесяти літ, а видається, що це є дуже мало, час сплинув так несамовито швидко, що події з-перед багатьох років, здається, сталися вчора. Щоправда, дуже багато подій вмістили роки мого життя, подій, часом страшно тяжких, а часом, чудових і захоплюючих, але і одне, і друге пролетіло миттєво, так швидко.
Іноді люди говорять: в тому чи в тому сторіччі це відбулося – і гадають, що то бозна які велетенські відрізки часу. А я собі міркую, що століття – цілком небагато.”. Пробі!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію