
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
Крилата мрія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Крилата мрія
І
Спочатку день був сонячним, чудесним!
Марі на гойдалці гойдали весни,
вона злітала високо угору,
окрилена, весела в добру пору.
А після йшла обніжком понад полем,
всміхаючись деревам ясночолим,
зривала звіробій і беладонну,
чебрець, безсмертник - у долонях повно.
Раділа кожній квітці, хмарці в небі,
що пропливала біла, наче лебідь.
Губами доторкалася черешні,
і посміхалась райдузі тутешній.
Мандруючи все мріяла про море,
як молоко парне, легке, прозоре,
глибоке, чисте, бірюзово-синє -
її таємне щастя горобине.
Про ніжну сукню, у жабо сорочку...
та стріла хлопця без ноги в візочку.
Що сталось з ним - лише Всевишній відав.
Всміхнулася б, та очі діти ніде.
Боялася, що він не зрозуміє.
Впустила голову, і зникла мрія!
Все навкруги здавалося буденним.
Гіркий полин - Богдан його імення...
ІІ
Прийшла додому, смуток біля хати.
- Що, доню, трапилось? - спитала мати.
- Нічого, не хвилюйся, я не хвора,
та тільки очі в нього, наче море.
Як глянув, душу обдало водою,
водночас теплою і крижаною.
- Про що ти, доню, не зміркую, мила?
- Про хлопця, мамо. На межі зустріла.
- Тих вдосталь парубків, що слідом ходять
і задивляються на гречну вроду.
- Чимало, мамо, та він - особливий.
- Дивись, Марі, не облети, як слива.
Цвіт на подвір'ї, наче сліз краплини,
мабуть, ти закохалася, дитино?
Не спала ніч, не йшли з думок ті вічі,
тужавий погляд вистрілом на відсіч
притягував до себе, як магнітом.
Амур літав над волошковим світом.
Лук натягнув, пустивши стріли гострі,
ударив в серце й щез у високості.
ІІІ
Весь день був чорним смутком оповитий,
Богдану більше не хотілось жити.
Його вогнем палили думи смерклі.
Поліг Сашко у Іловайськім пеклі,
його товариш, побратим надійний
(таки найкращих забирають війни).
Це він його, прикривши автоматом,
від смерті врятував, назвавши братом,
а після сам загинув так жорстоко,
від снайперської кулі. Ненароком
котились сльози перекотиполем,
та не картав Богдан своєї долі,
бо попросився сам в АТО, щоб гідно
боротись з ворогом за землю рідну.
Якби не підірвався він на міні,
ще й досі б воював за Україну,
і нюхав піт війни, і ліпше б згинув,
ніж у візочку пив біду полинну.
Богдан спинився серед конюшини,
здаля помітивши одну дівчину,
яка збирала трави на осонні -
пахуче зілля у її долонях.
Обличчя ніжне, щире і привітне,
цвіло магнолією, ясенквітнем.
Раділо сонцю, хмаркам кучерявим
і пурхало метеликом в отавах
у кольоровій сукні з крепдешину.
Вона попрямувала на стежину,
а після йшла обабіч й зупинилась.
Поглянувши на неї, серце билось,
хотілось посміхнутись, наче мрії,
та побоявся, що не зрозуміє!
Лиш пильно зиркнув дівчині під вії.
- Мене Богданом звуть,
- А я - Марія.
Й побігла далі, ніби дика сарна,
яку сполохали у травах марно.
Богдан дивився вслід, на серці - спокій,
уперше за останніх кілька років.
Не спалося, не йшли з думок ті вічі,
тужавий погляд вистрілом на відсіч
притягував до себе, як магнітом.
Амур літав над волошковим світом.
Лук натягнув, пустивши стріли гострі,
ударив в душу й щез у високості.
ІV
Весна минула, наче, й не бувало,
яскраве сонце зранку припікало.
Пахтіла липа свіжим медоносом,
Марічка заплітала літо в коси.
Ходила кожен день на ту місцину,
де перестріла у візку хлопчину.
Два місяці пройшло з тієї днини,
а їй щоночі снились очі сині.
Не вирвати з душі і не забути,
ті очі, наче море каламутне.
Та ні, прозоре, чисте, бірюзове,
мінливе, невичерпне, синє море!
Марія цього разу у люпині
поспішно кинула стару плахтину.
Нитки дістала сині, спиці з сумки,
в петельки ніжні заплітала думку.
У простір линула дівоча мрія,
в'язала шарф коханому Марія.
Майстерно бігали красиві руки,
аж раптом здалеку почула звуки,
і крок за кроком все до неї ближче.
Схопилася на ноги, хмаровище
висіло низько, чорне, волохате,
ударив грім, і дівчина до хати
побігла через ліс, а сильна злива
її наздоганяла. Я щаслива! -
кричала радісно. І враз спинилась,
назустріч йшов Богдан - веселий, милий.
Вузькою стежкою, зеленим гаєм,
він на протезі, й майже не кульгає.
Іде, неначе доля синьоока.
- Привіт... привіт, - і зашарілись щоки.
У очі один одному дивились,
Змішались сльози зі сльозами зливи.
Марія пов'язала шарф Богдану
і мовила: - Мені ти Богом даний.
Спочатку день був сонячним, чудесним!
Марі на гойдалці гойдали весни,
вона злітала високо угору,
окрилена, весела в добру пору.
А після йшла обніжком понад полем,
всміхаючись деревам ясночолим,
зривала звіробій і беладонну,
чебрець, безсмертник - у долонях повно.
Раділа кожній квітці, хмарці в небі,
що пропливала біла, наче лебідь.
Губами доторкалася черешні,
і посміхалась райдузі тутешній.
Мандруючи все мріяла про море,
як молоко парне, легке, прозоре,
глибоке, чисте, бірюзово-синє -
її таємне щастя горобине.
Про ніжну сукню, у жабо сорочку...
та стріла хлопця без ноги в візочку.
Що сталось з ним - лише Всевишній відав.
Всміхнулася б, та очі діти ніде.
Боялася, що він не зрозуміє.
Впустила голову, і зникла мрія!
Все навкруги здавалося буденним.
Гіркий полин - Богдан його імення...
ІІ
Прийшла додому, смуток біля хати.
- Що, доню, трапилось? - спитала мати.
- Нічого, не хвилюйся, я не хвора,
та тільки очі в нього, наче море.
Як глянув, душу обдало водою,
водночас теплою і крижаною.
- Про що ти, доню, не зміркую, мила?
- Про хлопця, мамо. На межі зустріла.
- Тих вдосталь парубків, що слідом ходять
і задивляються на гречну вроду.
- Чимало, мамо, та він - особливий.
- Дивись, Марі, не облети, як слива.
Цвіт на подвір'ї, наче сліз краплини,
мабуть, ти закохалася, дитино?
Не спала ніч, не йшли з думок ті вічі,
тужавий погляд вистрілом на відсіч
притягував до себе, як магнітом.
Амур літав над волошковим світом.
Лук натягнув, пустивши стріли гострі,
ударив в серце й щез у високості.
ІІІ
Весь день був чорним смутком оповитий,
Богдану більше не хотілось жити.
Його вогнем палили думи смерклі.
Поліг Сашко у Іловайськім пеклі,
його товариш, побратим надійний
(таки найкращих забирають війни).
Це він його, прикривши автоматом,
від смерті врятував, назвавши братом,
а після сам загинув так жорстоко,
від снайперської кулі. Ненароком
котились сльози перекотиполем,
та не картав Богдан своєї долі,
бо попросився сам в АТО, щоб гідно
боротись з ворогом за землю рідну.
Якби не підірвався він на міні,
ще й досі б воював за Україну,
і нюхав піт війни, і ліпше б згинув,
ніж у візочку пив біду полинну.
Богдан спинився серед конюшини,
здаля помітивши одну дівчину,
яка збирала трави на осонні -
пахуче зілля у її долонях.
Обличчя ніжне, щире і привітне,
цвіло магнолією, ясенквітнем.
Раділо сонцю, хмаркам кучерявим
і пурхало метеликом в отавах
у кольоровій сукні з крепдешину.
Вона попрямувала на стежину,
а після йшла обабіч й зупинилась.
Поглянувши на неї, серце билось,
хотілось посміхнутись, наче мрії,
та побоявся, що не зрозуміє!
Лиш пильно зиркнув дівчині під вії.
- Мене Богданом звуть,
- А я - Марія.
Й побігла далі, ніби дика сарна,
яку сполохали у травах марно.
Богдан дивився вслід, на серці - спокій,
уперше за останніх кілька років.
Не спалося, не йшли з думок ті вічі,
тужавий погляд вистрілом на відсіч
притягував до себе, як магнітом.
Амур літав над волошковим світом.
Лук натягнув, пустивши стріли гострі,
ударив в душу й щез у високості.
ІV
Весна минула, наче, й не бувало,
яскраве сонце зранку припікало.
Пахтіла липа свіжим медоносом,
Марічка заплітала літо в коси.
Ходила кожен день на ту місцину,
де перестріла у візку хлопчину.
Два місяці пройшло з тієї днини,
а їй щоночі снились очі сині.
Не вирвати з душі і не забути,
ті очі, наче море каламутне.
Та ні, прозоре, чисте, бірюзове,
мінливе, невичерпне, синє море!
Марія цього разу у люпині
поспішно кинула стару плахтину.
Нитки дістала сині, спиці з сумки,
в петельки ніжні заплітала думку.
У простір линула дівоча мрія,
в'язала шарф коханому Марія.
Майстерно бігали красиві руки,
аж раптом здалеку почула звуки,
і крок за кроком все до неї ближче.
Схопилася на ноги, хмаровище
висіло низько, чорне, волохате,
ударив грім, і дівчина до хати
побігла через ліс, а сильна злива
її наздоганяла. Я щаслива! -
кричала радісно. І враз спинилась,
назустріч йшов Богдан - веселий, милий.
Вузькою стежкою, зеленим гаєм,
він на протезі, й майже не кульгає.
Іде, неначе доля синьоока.
- Привіт... привіт, - і зашарілись щоки.
У очі один одному дивились,
Змішались сльози зі сльозами зливи.
Марія пов'язала шарф Богдану
і мовила: - Мені ти Богом даний.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію