
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.13
04:09
Привіт усім приятелям і приятелькам!
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
2025.10.12
22:29
Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
2025.10.12
19:37
А ось і стіл… дубовий стіл
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
2025.10.12
19:20
Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
2025.10.12
14:52
Були часи, як за Прутом гармати гриміли,
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
2025.10.12
12:11
…ти, власне, хто? Ти хто такий
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
2025.10.11
22:57
Серед сльоз, серед крові й розрухи,
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
2025.10.11
22:10
Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
2025.10.11
20:45
Дешево Матвій Тебе купив
Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
2025.10.11
17:55
Першу людину створив Бог,
і цією людиною була жінка,
яка природно, можливо від Бога,
народила сина ( ребро Адама тут ні до чого).
Згодом поміж батьком і сином
виникла суперечка.
Син став анти Богом,
тобто Сатаною.
Між ними і досі іде війна.
2025.10.11
15:50
дивні дні найшли нас
дивні дні йдуть по слідах
змагаючись занапастити
блаженніші миті
на цій саме сцені
і в інші міста
вічей дім дивацький
дивні дні йдуть по слідах
змагаючись занапастити
блаженніші миті
на цій саме сцені
і в інші міста
вічей дім дивацький
2025.10.11
14:55
Кажуть, як прийде Месія,
Судний день перетвориться на свято.
Отож, зодягнені в усе біле,
з накинутими поверх талітами
натщесерце простують юдеї в синагоги.
Навіть ті, хто не молиться в будень
І порушує приписи шабату.
По всі негаразди так хочеться
Судний день перетвориться на свято.
Отож, зодягнені в усе біле,
з накинутими поверх талітами
натщесерце простують юдеї в синагоги.
Навіть ті, хто не молиться в будень
І порушує приписи шабату.
По всі негаразди так хочеться
2025.10.11
14:36
На омріяній перерві
В колі спільних сподівань
І живі і напівмертві.
І ніяких запитань…
Жодних натяків на заздрість…
Жодно спротиву на те,
Що чекає нашу старість
Безупречне і святе…
В колі спільних сподівань
І живі і напівмертві.
І ніяких запитань…
Жодних натяків на заздрість…
Жодно спротиву на те,
Що чекає нашу старість
Безупречне і святе…
2025.10.11
12:36
Не кожна жінка має вміння
В комусь запалювати дух, -
Не всім дано у час осінній
Зцілять коханням од недуг.
Тобі одній подяка й шана,
Що до цих пір не ізнеміг, -
Що в тілі сили ще не тануть
І я продовжую свій біг.
В комусь запалювати дух, -
Не всім дано у час осінній
Зцілять коханням од недуг.
Тобі одній подяка й шана,
Що до цих пір не ізнеміг, -
Що в тілі сили ще не тануть
І я продовжую свій біг.
2025.10.11
00:09
Я стою під дощем, і мене обпікають потоки.
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.
Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з д
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.
Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з д
2025.10.10
21:23
Отже, 9 жовтня Шведська академія оголосила ім‘я лавреата Нобелівської премії з літератури 2025 року. Володарем цієї найпрестижнішої нагороди «за переконливу та пророчу творчість, що серед апокаліптичного терору підтверджує силу мистецтва", став 71-річний
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
Сповідь — чотирнадцятий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ
ЧОТИРНАДЦЯТИЙ ВІНОК
СПОВІДЬ
І (XIV)
Дай золотитись у твоїй любові
Трояндою, коханий. Тільки ти
Для мене сяєш сонцем у розмові,
Заповнюєш провалля пустоти.
До тебе завше йду, немов на сповідь,
Тікаючи від смути самоти.
Ти – мрії теракотові, цукрові.
Світи для мене, зоряно світи!
Бо я загину від хандри і туги,
Збираючи пергу* на стелажах.
В жури нема ні ворога, ні друга,
Самотина в душі – постійний жах.
Не раз в житті спіткалась недолуго,
В багнюці грузнула, крихких снігах.
_________
Перга* – пилок, що збирають бджоли
ІІ (XIV)
В багнюці грузнула, в крихких снігах.
Слабкі лиш кидались на допомогу.
Не йшла по трупах і чужих слідах,
Не оббивала недругів пороги.
Лиш перед небом й Господом в боргах,
(Не завше віддавала серце Богу.)
Літала птахою у міражах
І лікувала душу віршем вбогим.
Вовчицею я вила уночі,
На місяць молодий, іще бідовий.
Губила у перелісках ключі,
Не укладала з дідьками умови.
Плекала непогожих днів плачі
І врунилася в котиках вербових.
ІІІ (XIV)
І врунилася в котиках вербових
На чистих сходинах у Божий храм.
Не брала участь в позовах судових,
Хоч не була у злагоді з життям.
Не так багато в долі днів святкових,
У райський диво-сад відкритих брам.
То громовиця спалахне раптово,
А то засяє сонях в небесах.
Мінливість неба нас дивує завше,
Світ змінює обличчя на очах.
Та кожен сподівається на краще,
Коли обійстя тоне в реп’яхах.
До рідної землі, в сльозах припавши,
Несла суму на згорблених плечах.
ІV (XIV)
Несла суму на згорблених плечах
І розуміла, що бувало й гірше.
Трагедії минають, злидні, крах,
І літепла пора – найзолотіша.
Зневіра – жереб скигліїв, невдах.
В свої можливості ураз повірте!
І птаха робить в небо перший змах,
Аби розправити крило в повітрі.
Та тягнемось губами до води,
Як мучить спрага – відчуваєм вбогість.
Не може світ уникнути сльоти,
Бо горю не властива веселковість.
Теж плакала від болю і біди,
Колола пальці об голки соснові.
V (XIV)
Колола пальці об голки соснові,
Редагувала зошити старі.
В них розставляла знаки розділові,
Гасила на світанку ліхтарі.
Не надсилала в чати злі, нервові,
Принизливо брудні – коментарі.
Поети теж безшкірі, сивочолі,
Та виснажені, наче шахтарі.
І сумніви буває серце крають –
Далеко в небесах блакитний птах.
У полум’ї поезії згораю.
Куди ж мене веде тернистий шлях?
Я наодинці у травневім гаю
Плекала долю на семи вітрах.
VІ (XIV)
Плекала долю на семи вітрах,
Благала в Бога мудрощів глибинних.
Шукала бригантини у морях,
Коралові рапани в шумовинні.
Знаходила, на жаль, скорботний прах
У цинковій, холодній домовині.
Не раз заносило на віражах
І потрапляла в пазурі звірині.
Хто ризикує, той шампанське п’є.
Підкорюють Тибет – шибайголови.
Життя теж ставить на зеро круп’є,
Та спершу чорну фішку хтось замовив.
Я рятувала з лиха будь-чиє
І відділяла зерня від полови.
VІІ (XIV)
І відділяла зерня від полови,
Й саджала на узбіччях аличу.
Господь в благословенні не відмовив,
Та ще коли до нього долечу,
Зали́шивши в снігах дірявий човен,
Задувши назавжди життя свічу.
Випещувала пуп’янки квіткові
І гаптувала зорями парчу.
Я роздавала з милости готівку
І не чекала від людей подяк.
Шкода, що батьківську пусту домівку
Здалека доглядала хтозна-як.
Шовковицю топтала на бруківках,
Душі не продавала за мідяк.
VІІІ (XIV)
Душі не продавала за мідяк,
А лікувала кішок в підворіттях.
Не підсипала недругам миш’як,
Підживлювала добривом суцвіття.
Трималася душею за кістяк
Родини не лише до повноліття.
Вона мені світила, мов маяк,
Осяйно у бентежнім лихолітті.
В її обіймах, наче в сяйві рамп
В театрі італійського Ла Скала.
Та від трагікомедій аж до драм
Минулі спогади у серці – жала.
Їх не виймала із синюшних травм,
Сполохані думки не відпускала.
ІX (XIV)
Сполохані думки не відпускала,
Не забувала звідки родом, й де
Моє казково-світле задзеркалля.
Тече масним молозивом з грудей.
Там залишилася цнотлива кала –
Світ обійду, та не знайду ніде.
На скелях мрій лиха біда спіткала,
Вже шовкопряд густий туман пряде.
На цвинтарі стоять хрести гранітні –
Вартують домовин кістляву плоть.
Так хочеться душею відігрітись,
Щоб все довкола знову ожило.
Минуле не відпустиш з серця кліті,
Неначе голубочків у зело.
X (XIV)
Неначе голубочків у зело –
Я не звільняла із душі в’язниці.
На волю поривались напролом
Ті спогади, щоб в сонці розчинитись.
Опіній віроломний Аквілон*,
Немов закуті в ланцюги синиці,
Приборкувала чарівним жезло́м,
Щоб у сльозах печалі не втопиться.
Минуле ластиком не витреш з дум.
Шукала у мережі ідеалу,
Та необачних б’є електрострум –
Сама свою планиду обирала,
Собі на муку, світові на глум.
Тупила в бур’янах залізні рала.
_________
Аквілон* – холодний вітер
XІ (XIV)
Тупила в бур’янах залізні рала,
Бувало проти течії пливла,
На паперті снаги сльозу ковтала,
Як серце поглинала темна мла.
Не раз від горя руки опускала,
З небес на тім’я сипалась зола.
Та несподівано ясним опалом
Моя зоря у небесах зійшла.
Тепер хвалу трубили лицеміри,
У лестощі їх раптом понесло.
Перемагає той, хто в себе вірить, –
Коней рятує від біди галоп.
Не всім щастило вибратися з прірви,
На довгій ниві безліч полягло.
ХІІ (XIV)
На довгій ниві безліч полягло,
Один – звитяжно, інший – від одчаю
А декого пожер лихий Циклоп* –
До старості не кожен доживає.
Марнує брость буття калейдоскоп.
Лише любов оздоби не втрачає.
Не зраджує коханню Ланселот**,
Крізь мури мчить з долини неокраю.
І я люблю, допоки ще живу.
Нарешті я жар-птицю наздогнала.
Хай небо ронить сльози в кропиву,
Збирає в жмені пелюстки фіалок.
Лелію втішне щастя наяву,
Хоч інколи для світу горя мало.
_________
Циклоп* – людожер з одним оком
Ланселот ** – вірний лицар кохання
ХІІІ (XIV)
Хоч інколи для світу горя мало.
Бентежать серце: сакура гнучка,
Пахучих трав зелене покривало,
В квітчастім полі – золота ріка.
Вже серце у гаях заколисала
Поезія Шевченка і Франка.
Пегас несеться по долині чвалом,
У небесах мелодія дзвінка!
Природі роздає святе причастя
Купави день, не шкода позолот.
За світло в душах Господом воздасться.
Над цвітом комашиння загуло.
Весна прийшла з надією на щастя,
Розбилося зими холодне скло.
ХІV (XIV)
Розбилося зими холодне скло,
Любов розквітла мальвами на грядці.
Травневе сонце в лузі припекло
І розтопилось у сльозі гарячій.
Ллє з неба абрикосовий сироп
На дім, садок і гойдалку дитячу.
Вдивляється небесний телескоп
У різнобарвний краєвид тремтяче.
Сканує день – блакитна висота,
Повсюди палахтять бузки махрові.
Ти стороною, пташе, не літай,
Коханий мій лелеко пелюстковий.
Цілує світ в кармінові вуста –
Дай золотитись у твоїй любові!
Магістрал (XIV)
Дай золотитись у твоїй любові!
В багнюці грузнула, крихких снігах.
І врунилася в котиках вербових,
Несла суму на згорблених плечах.
Колола пальці об голки соснові,
Плекала долю на семи вітрах,
І відділяла зерня від полови,
Душі не продавала за мідяк.
Сполохані думки не відпускала,
Неначе голубочків у зело.
Тупила в бур’янах залізні рала.
На довгій ниві безліч полягло,
Хоч інколи для світу горя мало –
Розбилося зими холодне скло.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сповідь — чотирнадцятий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ
"Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться –
У мене жодних претензій нема
До Долі – моєї обраниці."
(Ліна Костенко)
ЧОТИРНАДЦЯТИЙ ВІНОК
СПОВІДЬ
І (XIV)
Дай золотитись у твоїй любові
Трояндою, коханий. Тільки ти
Для мене сяєш сонцем у розмові,
Заповнюєш провалля пустоти.
До тебе завше йду, немов на сповідь,
Тікаючи від смути самоти.
Ти – мрії теракотові, цукрові.
Світи для мене, зоряно світи!
Бо я загину від хандри і туги,
Збираючи пергу* на стелажах.
В жури нема ні ворога, ні друга,
Самотина в душі – постійний жах.
Не раз в житті спіткалась недолуго,
В багнюці грузнула, крихких снігах.
_________
Перга* – пилок, що збирають бджоли
ІІ (XIV)
В багнюці грузнула, в крихких снігах.
Слабкі лиш кидались на допомогу.
Не йшла по трупах і чужих слідах,
Не оббивала недругів пороги.
Лиш перед небом й Господом в боргах,
(Не завше віддавала серце Богу.)
Літала птахою у міражах
І лікувала душу віршем вбогим.
Вовчицею я вила уночі,
На місяць молодий, іще бідовий.
Губила у перелісках ключі,
Не укладала з дідьками умови.
Плекала непогожих днів плачі
І врунилася в котиках вербових.
ІІІ (XIV)
І врунилася в котиках вербових
На чистих сходинах у Божий храм.
Не брала участь в позовах судових,
Хоч не була у злагоді з життям.
Не так багато в долі днів святкових,
У райський диво-сад відкритих брам.
То громовиця спалахне раптово,
А то засяє сонях в небесах.
Мінливість неба нас дивує завше,
Світ змінює обличчя на очах.
Та кожен сподівається на краще,
Коли обійстя тоне в реп’яхах.
До рідної землі, в сльозах припавши,
Несла суму на згорблених плечах.
ІV (XIV)
Несла суму на згорблених плечах
І розуміла, що бувало й гірше.
Трагедії минають, злидні, крах,
І літепла пора – найзолотіша.
Зневіра – жереб скигліїв, невдах.
В свої можливості ураз повірте!
І птаха робить в небо перший змах,
Аби розправити крило в повітрі.
Та тягнемось губами до води,
Як мучить спрага – відчуваєм вбогість.
Не може світ уникнути сльоти,
Бо горю не властива веселковість.
Теж плакала від болю і біди,
Колола пальці об голки соснові.
V (XIV)
Колола пальці об голки соснові,
Редагувала зошити старі.
В них розставляла знаки розділові,
Гасила на світанку ліхтарі.
Не надсилала в чати злі, нервові,
Принизливо брудні – коментарі.
Поети теж безшкірі, сивочолі,
Та виснажені, наче шахтарі.
І сумніви буває серце крають –
Далеко в небесах блакитний птах.
У полум’ї поезії згораю.
Куди ж мене веде тернистий шлях?
Я наодинці у травневім гаю
Плекала долю на семи вітрах.
VІ (XIV)
Плекала долю на семи вітрах,
Благала в Бога мудрощів глибинних.
Шукала бригантини у морях,
Коралові рапани в шумовинні.
Знаходила, на жаль, скорботний прах
У цинковій, холодній домовині.
Не раз заносило на віражах
І потрапляла в пазурі звірині.
Хто ризикує, той шампанське п’є.
Підкорюють Тибет – шибайголови.
Життя теж ставить на зеро круп’є,
Та спершу чорну фішку хтось замовив.
Я рятувала з лиха будь-чиє
І відділяла зерня від полови.
VІІ (XIV)
І відділяла зерня від полови,
Й саджала на узбіччях аличу.
Господь в благословенні не відмовив,
Та ще коли до нього долечу,
Зали́шивши в снігах дірявий човен,
Задувши назавжди життя свічу.
Випещувала пуп’янки квіткові
І гаптувала зорями парчу.
Я роздавала з милости готівку
І не чекала від людей подяк.
Шкода, що батьківську пусту домівку
Здалека доглядала хтозна-як.
Шовковицю топтала на бруківках,
Душі не продавала за мідяк.
VІІІ (XIV)
Душі не продавала за мідяк,
А лікувала кішок в підворіттях.
Не підсипала недругам миш’як,
Підживлювала добривом суцвіття.
Трималася душею за кістяк
Родини не лише до повноліття.
Вона мені світила, мов маяк,
Осяйно у бентежнім лихолітті.
В її обіймах, наче в сяйві рамп
В театрі італійського Ла Скала.
Та від трагікомедій аж до драм
Минулі спогади у серці – жала.
Їх не виймала із синюшних травм,
Сполохані думки не відпускала.
ІX (XIV)
Сполохані думки не відпускала,
Не забувала звідки родом, й де
Моє казково-світле задзеркалля.
Тече масним молозивом з грудей.
Там залишилася цнотлива кала –
Світ обійду, та не знайду ніде.
На скелях мрій лиха біда спіткала,
Вже шовкопряд густий туман пряде.
На цвинтарі стоять хрести гранітні –
Вартують домовин кістляву плоть.
Так хочеться душею відігрітись,
Щоб все довкола знову ожило.
Минуле не відпустиш з серця кліті,
Неначе голубочків у зело.
X (XIV)
Неначе голубочків у зело –
Я не звільняла із душі в’язниці.
На волю поривались напролом
Ті спогади, щоб в сонці розчинитись.
Опіній віроломний Аквілон*,
Немов закуті в ланцюги синиці,
Приборкувала чарівним жезло́м,
Щоб у сльозах печалі не втопиться.
Минуле ластиком не витреш з дум.
Шукала у мережі ідеалу,
Та необачних б’є електрострум –
Сама свою планиду обирала,
Собі на муку, світові на глум.
Тупила в бур’янах залізні рала.
_________
Аквілон* – холодний вітер
XІ (XIV)
Тупила в бур’янах залізні рала,
Бувало проти течії пливла,
На паперті снаги сльозу ковтала,
Як серце поглинала темна мла.
Не раз від горя руки опускала,
З небес на тім’я сипалась зола.
Та несподівано ясним опалом
Моя зоря у небесах зійшла.
Тепер хвалу трубили лицеміри,
У лестощі їх раптом понесло.
Перемагає той, хто в себе вірить, –
Коней рятує від біди галоп.
Не всім щастило вибратися з прірви,
На довгій ниві безліч полягло.
ХІІ (XIV)
На довгій ниві безліч полягло,
Один – звитяжно, інший – від одчаю
А декого пожер лихий Циклоп* –
До старості не кожен доживає.
Марнує брость буття калейдоскоп.
Лише любов оздоби не втрачає.
Не зраджує коханню Ланселот**,
Крізь мури мчить з долини неокраю.
І я люблю, допоки ще живу.
Нарешті я жар-птицю наздогнала.
Хай небо ронить сльози в кропиву,
Збирає в жмені пелюстки фіалок.
Лелію втішне щастя наяву,
Хоч інколи для світу горя мало.
_________
Циклоп* – людожер з одним оком
Ланселот ** – вірний лицар кохання
ХІІІ (XIV)
Хоч інколи для світу горя мало.
Бентежать серце: сакура гнучка,
Пахучих трав зелене покривало,
В квітчастім полі – золота ріка.
Вже серце у гаях заколисала
Поезія Шевченка і Франка.
Пегас несеться по долині чвалом,
У небесах мелодія дзвінка!
Природі роздає святе причастя
Купави день, не шкода позолот.
За світло в душах Господом воздасться.
Над цвітом комашиння загуло.
Весна прийшла з надією на щастя,
Розбилося зими холодне скло.
ХІV (XIV)
Розбилося зими холодне скло,
Любов розквітла мальвами на грядці.
Травневе сонце в лузі припекло
І розтопилось у сльозі гарячій.
Ллє з неба абрикосовий сироп
На дім, садок і гойдалку дитячу.
Вдивляється небесний телескоп
У різнобарвний краєвид тремтяче.
Сканує день – блакитна висота,
Повсюди палахтять бузки махрові.
Ти стороною, пташе, не літай,
Коханий мій лелеко пелюстковий.
Цілує світ в кармінові вуста –
Дай золотитись у твоїй любові!
Магістрал (XIV)
Дай золотитись у твоїй любові!
В багнюці грузнула, крихких снігах.
І врунилася в котиках вербових,
Несла суму на згорблених плечах.
Колола пальці об голки соснові,
Плекала долю на семи вітрах,
І відділяла зерня від полови,
Душі не продавала за мідяк.
Сполохані думки не відпускала,
Неначе голубочків у зело.
Тупила в бур’янах залізні рала.
На довгій ниві безліч полягло,
Хоч інколи для світу горя мало –
Розбилося зими холодне скло.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію