Концептосфера поетики І. Низового надзвичайно багата на концепти, що свідчить про широту авторського світогляду та глибину поетичних думок. У межах концептуального мислення митця ключову позицію займає концепт „Україна”, у межах якого можна виокремити численні підконцепти. У ширших авторських розвідках їх можна і, мабуть, доречніше розглядати як окремі концепти в широкій концептуальній палітрі І. Низового: це дозволить детально та більш глибоко дослідити їх сутність, засоби вираження, конотативне забарвлення тощо. Досліджуючи творчість поета, розглядаємо концепти І. Низового в концептуальних гніздах із ключовим словом – домінантою – найбільш загальним поняттям стосовно інших.
Стосовно концепту „Україна” в творчості І. Низового можна логічно побудувати таке концептуальне гніздо: концепт „Україна”, підконцепти: „Батьківщина” („Вітчизна”), „мала батьківщина” („рідний край”), „нація” („народ”), „держава” („державний апарат”), „ганьба нації” („запроданці”, „відступники”, „індифферентисти”, „юрба”).
Поняття „концепт” широко представлене в науці й літературі. Воно являє собою двоїсту сутність: психічну і мовну.
У сучасній науці відомо багато дефініцій концепту, причому погляди науковців помітно різняться, що пов’язано з розумінням цього терміна з позиції різних галузей знань. Однак більшість з них сходяться на важливій диференційній ознаці концепту – ментальності, а також етнокультурній специфіці, багатокомпонентності та багатоярусності. Вони розглядають концепт як одиницю універсального предметного коду – у вигляді первинного суб’єктивно наглядного, конкретного образу, який пізніше поступово набуває нових концептуальних шарів, що збільшує його об’єм і насичує його зміст.
Термін „концепт” у лінгвістиці виступає також еквівалентом лексем „поняття”, „сигніфікат”. Визначення концепту значною мірою залежить від напрямків та підходів до його розуміння.
І. Дишлюк у річищі загальномовного концепту виокремлює вужчі концепти (фольклорний, побутовий, релігійний, міфологічний, поетичний, індивідуально-авторський, а також різні їх комбінації) на основі особливостей умов їх виникнення, сфери функціонування і характерних засобів, що передають їх специфіку. Важливим для нашого дослідження є саме поетичний концепт [1, с. 31 – 32].
За В. Старком розглядаємо підконцепт як „фрагмент наповнення концепту, який має особливий набір ознак і свій корелят у дійсності” [7, с. 56].
Для змалювання підконцепту „мала батьківщина” І. Низовий використовує цілий арсенал засобів художньої виразності, фігур поетичного синтаксису, фонічних та лексичних засобів. Однією з особливостей ідіостилю митця є його схильність до творення оказіоналізмів (кованих слів), за що його по праву можна назвати почесним ковалем художнього слова на Луганщині. Наразі у фокусі нашої уваги перебувають епітети в авторському мовленні.
У змалюванні підконцепту „мала батьківщина”, яку І. Низовий часто називає ріднокраєм, вагоме місце займають літературно-художні образи, „одягнені” в епітети. Такі мовні конструкції сприяють емоційній виразності; змістовій повноті; акцентуації уваги на певних якостях, характерних рисах зображуваних об’єктів, явищ; набуттю лексемою нових смислових відтінків.
Контекстуально-авторські епітети (характерологічні або пояснювальні, посилювальні та прикрашальні) розмальовують поезію І. Низового фарбами авторського світобачення та світовідчуття. Наприклад, у поезії „Мого дитинства соняхове поле” уже з самої назви реципієнт може пройнятися атмосферою сільського пейзажу завдяки образові поля та пояснювальному епітету „соняхове”. Цей епітет автор подає у дещо видозмінених на фонетичному та морфемному рівнях варіантах : „Мого дитинства соняхове поле” та „Я в серцевині сонячного поля” [4, с. 12]. На ніжний, веселковий, оптимістичний тон поезії вказують і такі епітети: „Верстали кілометри мої нозі / вслід за казковим сонячним клубком” [4, с. 13]; „…Трохи походжу іще до школи / та назбираю більше добрих слів” [4, с. 13]. Цікавим є посилювальний епітет „Гетсиманський сад”, що має яскраве символічне, біблійне забарвлення: згідно з Євангеліями, саме тут було схоплено Христа. І. Низовий переживає схожі почуття суму та туги (однак у поезії вони проявляються дещо латентно), передчуття, що його невдовзі також „схопить”, точніше підхопить вихор обов’язку та занесе в тенета міського життя, бо згадане соняхове поле – то лише мрія, світлий спогад, „дорога до раю” [4, с. 12].
Для І. Низового характерне різнобічне змалювання ріднокраю. Мала батьківщина в його поезіях постає не лише завдяки багатим описово-розповідним конструкціям рідних авторові місцин чи шляхом майстерного коментованого введення численних антропонімів як невід’ємної складової для повного висвітлення суті підконцепту, а й шляхом рефлексії.
У поезії „Пролог далекої дороги”, яка складається з трьох віршів, автор проникливо змальовує довгоочікувану поїздку додому після „серпневої спеки” [5, с. 6]. При цьому епітет „серпнева спека” – це не просто констатація погодно-кліматичних умов, а й еківок на фізичну та моральну задуху життя в місті, майже цілковито позбавленому багатства незайманої природи, перенаселеному байдужими людьми, серед яких автор переживає „інфляцію всіх почуттів” [5, с. 6].
Тільки потрапивши до рідної місцини разом з поводирем – „добрим лелекою”, поет змальовує вимріяний оазис, де гармонійно поєднані спокій та краса. Умиротворений автор бродить очеретами, „де чисті роси й тихі води / де заболочені всі броди / І де в безпеці кожен птах” [5, с. 6].
У другому вірші цього триптиха автор вдається до рефлексії та аналізу майбутньої ситуації. Це яскраво простежується в концептуально-авторських епітетах, почасти з оказіоналістичною складовою: „В цей спасодень, в це ювілейне свято / При спільнопразниковому столі / Подій щасливих станеться багато… / Мож, буде це в житті найкращий день, / І сива радість витре щирі сльози, / І буде стільки щирих одкровень / Без упереджень, сумніву і пози…” [5, с. 7]. У цьому уривку помітним є акцент на позитивних емоціях: щасті, радості та спілкуванні з односельчанами. Мовна конструкція „сива радість” підкреслює почуття втіхи, отриманого вже у похилому віці людиною, за плечима якої великий життєвий досвід, що припорошив волосся сивиною. Окрім епітета „спільнопразниковий стіл”, поезія містить ще один епітет з власне авторським неологізмом у своїй основі: „Подякую селу / за незабутньовтрачене минуле” [5, с. 7].
В останньому вірші триптиха І. Низовий на схилі літ із вдячністю згадує свій ріднокрай, хоча тут уже зазначає, що насправді оаза, вималювана дитячою уявою та ностальгійними дорослими спогадами, меркне та переходить в запустіння. Такі думки спорадично проглядаються ще в другому вірші: „На хвилечку б занурився в Сулу, / Яку безжальний час давно замулив” [5, с. 7].
У третьому вірші триптиха автор використовує, головним чином, посилювальні епітети: „В минуле їду…/ До рідних оберегів-берегів / І криничок, що геть уже знеструмлені, / До могилок (такі вони оглумлені!) / І до своїх несплачених боргів” [5, с. 7]. Однак І. Низовий не хандрить, а переможно промовляє: „Нехай очам хороше все побачиться / І вдячливою згадкою означиться / На прикінцевих сторінках життя” [5, с. 7].
Палка, войовнича авторська натура і водночас безмежна любов до рідного села простежуються в поезії „До 340-річчя села Марківки”. У цій поезії Іван Низовий вивертає назовні справді жахливі факти з життя свого села – воно знаходиться на пограниччі свого буття та небуття; воно втрачає свій найміцніший духовний скарб, одну з найголовніших святинь свого народу – пісню. Для опису цього автором використаний складний посилювальний епітет: „Життя гранично-екстремальне / В села…/ Мовчать мелодії в народі: такі негоди – не до них…” [5, с. 9]. Проте ні І. Низовий, ні його односельці не втрачають надію на відродження Марківки, та на власне духовне відродження, бо мають успадкований палкий козацький дух та веселу вдачу, споконвічно характерну для українського народу: „Село ще б’ється – не здається / І не втрача палких жадань! / Село підніметься, я знаю, / По всіх руїнах всіх часів / І заспіва на радість краю / Веселим хором голосів, / Наймелодійніших у світі… / І понесе ізнов Сула / У світ новини розмаїті / З мого козацького села” [5, с. 9].
Посилювальні та прикрашальні епітети відтворюють патріотичний пафос у поезії „Над Сватовим світає Україна”. Це тетраптих, де І. Низовий вимальовує мальовничу картину з цих епітетів, поетичне панно з яскравими національними орнаментами, колоритними образами („соняхи”, „вишня”, „калина”, „солов’ї”, „пшениця”, „колоски”, поле”, „криниці”) [6, с. 10 – 14].
Своє рідне місто автор вважає чимось священним, тому й деякі епітети набувають сакральної змістової забарвленості. Поряд з ними автор вживає і численні епітети для вираження позитивної оцінки: захоплення, возвеличення малої батьківщини: „Над Сватовим світає Україна / В своїй неперевершеній красі: / І соняхи, і вишня, і калина / Вмиваються у росяній ясі, / Являючи символіку правічну / Оновленому світові: сприймай / Країну цю прапервісну й космічну…/ Додому, до найкращої землі!”; „В гаях не мовкне пісня солов’їна / І поглина сторонні звуки всі” [6, с. 10 – 11]; „Мене тут гріють дружбою святою… / Тут слухаю новини добровісні…” [6, с. 11 –12]; „Найбільша ж насолода – Рідна мова” [6, с. 12]; „Бо тут спрадавна традиційно / Вогонь відродження горить, / Яскравіший, аніж в столиці. / І мова предківська – жива”; „Тут неодцвітна квітка мови / Палає в райдужній росі! ” [6, с. 13]; „Тут українським духом пахне… / І хати сіл у білих плахтах”; „Мені тут є кого любити / Під Божим затишним крилом!”; „Тут зливки рідного селянства, / Тож не чужий я поміж них” [6, с. 14].
Варто наголосити, що в першій поезії тетраптиху І. Низовий майстерно вписує один троп у межі іншого, що характерно для багатьох його творів: рядки з епітетом „неперевершена краса” виступають органічною складовою просаподосіса „Над Сватовим світає Україна / В своїй неперевершеній красі”, використаного з метою досягнення експресивного ефекту [6, с. 10 – 11].
Розмірковуючи над своїм ріднокраєм, автор не може втриматись, аби не згадати славну минувшину, яку він майстерно передає за допомогою національно забарвлених слів у складі підсилювальних епітетів: „Ми є – народ, якого правди сила / Ніким звойована ще не була!”…/ Й підняла / Народ козацький на святу вершину / Державності; / Священна булава / Богданова / Боронить Україну” [6, с. 10 – 11]; „Від простору блакитного в полях, / І ближчою минувшина козача / Здається, / І чумацький зорешлях / Реальніший” [6, с. 11].
У поезії „Моє село вже тим благословенне…” спостерігаємо біполярне зображення рідних авторові місцин. Таким чином І. Низовий дозволяє читачеві побачити дійсність в її неприємних виявах. Мрії про повернення у казковий світ дитинства руйнуються завдяки усвідомленню того, що казки більше немає. На початку та наприкінці поезії автор поринає в спогади, де називає своє село „благословенним”, бо воно асоціюється в митця з найкращими та найщасливішими роками життя: дитинством, юністю, першим коханням: „Моє село вже тим благословенне, / Що тут своє кохання я зустрів / І синій погляд вперше зазорів / В моїм селі, / Мов пролісок, / Для мене” [2, с. 16]. Далі І. Низовий розкриває перед реципієнтом непривабливу панораму дійсності: самотність і холодна байдужість може настигнути людину не лише у великому місті, а в рідному селищі: „…Не їдеться в село, / Зчужіле і збайдужіле до мене” [2, с. 16]. Однак автор воліє не псувати приємні спогади минулого жорстокими реаліями сучасності, а тому й далі сприймає своє „благословенне” село крізь призму тодішнього сприйняття: „ І все ж нехай воно, / Благословенне, / Живе в моїй душі, / Як і жило” [2, с. 16].
Подібні невеселі настрої, пов’язані з рідним селом, прочитуються і в поезії „Не згодився там, де народився…”. У третьому катрені автор передає меланхолійний, журливий стан не лише за допомогою звичайного епітета, а й метафоричного, що містить у своєму складі не апелятив, а топонім: „От зберуся на силі і в село я / Знов приїду – прагнеться ж мені! – / Пожурюсь над мертвою Сулою / І посиджу на трухлявім пні” [3, с. 11]. Такі епітети з різко негативною конотацією показують не лише граничне запустіння, в якому перебуває село, а й відверту сповідальність автора, його прагнення не лише до ідилічного, а й до реалістичного зображення картин у ріднокраї.
Отже, проаналізувавши на конкретних прикладах підконцепт „мала батьківщина” у поетичній спадщині І. Низового, можемо зробити висновок про те, що багате використання засобів художньої виразності, зокрема епітетів, допомагає у повній мірі розкрити авторську позицію, створити відповідний емоційний фон; звернути читацьку увагу на суттєві моменти в характеристиці зображуваного, зробити розповідь більш описовою, детальною, змістовно цілісною, збагаченою смисловими відтінками значень.
У концептосфері видатного поета Луганщини І. Низового можна виділити один із домінуючих у його творчості концептів – „Україна”, у межах якого вагоме місце займає підконцепт „рідний край”. Вимушене перебування поза межами малої батьківщини породжує згодом теплі, частіше сумні згадки, ремінісценції, які сповіддю вилиті у поетичні рядки. Уся його поезія – це римована автобіографія і водночас міні-хроніка країни, окреслена часовими межами поета. Різновекторні події: сумні і веселі, трагічні й урочисті, ключові моменти життя, побутові негаразди, особисті переживання, спогади, роздуми – усе це знаходить життя у величезній панорамі поетичних картин І. Низового.
Творчість, присвячена змалюванню рідного краю, є не лише актуальною, а й нагальною потребою сьогодення. У час, коли люди забули, хто вони, куди сягає їхнє коріння, коли вони прагнуть переписати свою історію, зректися рідної землі, на сторожі їхньої совісті має стати слово як ремінісценція, заклик схаменутися. Луганчани цінують свій рідний край, пишаються ним, вірять у нього як у невід‘ємну частину великого цілого, що зветься Україна.




Пінчук Т. С., Манько А. М. Інтерпретація підконцепту «мала батьківщина» у ліричних творах Івана Низового / Т. С. Пінчук, А. М. Манько // Сборник статей первого международного научного интернет-семинара «Язык. Литература. История. Культура. Проблемы изучения и преподавания». – Китайская народная республика: Ланьчжоуский политехнический университет, 2016. – С. 173 – 180.

Список використаних джерел та літератури

1. Дишлюк І. М. Теоретичні аспекти вивчення поетичного концепту / І. М. Дишлюк // Збірник наукових праць за матеріалами Всеукраїнської науково-практичної конференції „Концептологія в системі гуманітарних наук”. – Полтава: ПДПУ, ФОП Гаража М.Ф., 2009. – С. 30 – 33.
2. Низовий І. Білопілля-Верхосулля. Поезії / І. Низовий. – Луганськ: АТ „Укрроспроммаш”, 1997. – 68 с.
3. Низовий І. Від травня до травня: поезії / І. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2002. – 84 с.
4. Низовий І. Під жайворами, під журавлями: поезії в ретроспективі / І. Низовий. – Луганськ: ЧП Сувальдо В. Р., 2010. – 121 с.
5. Низовий І. Село моє, Сула моя… Лірика / І. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2005. – 91 с.
6. Низовий І. У Сватовім світає Україна: збірник / І. Низовий. – Луганськ, ПП Афанасьєва В. І., 2006. – 160 с.
7. Старко В. Ф. Концепт „ГРА” / В. Ф. Старко. – Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. – 204 с.