
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Стів Ковіт Я стою на порозі
Ти торкаєшся губами її щічки або тиснеш його руку і йдеш.
Що ще можна зробити? Виходиш на вулицю, де світло ніколи
не було таким яскравим, таким сяючим, таким нестерпно блискучим.
Але в основному ми не знаємо, яке бувай стає останнім.
Хто б міг подумати, що абсолютно випадкове "Привіт, Стів, бувай здоровий"
буде останнім? Через кілька років хтось згадує, що Грег живе
в Іспаніїї або Ребекка вийшла заміж в Еквадор або Ден
в Шревепорті. Або ви чуєте від знайомих
що Кенні помер, той, кого ти колись любив, той, з ким
ти проводив нескінченні години, сміється в тих далеких спекотних днях
на якомусь іншому узбережжі, в якомусь іншому житті. Одного ранку ти
гортаєш Union-Tribune, а на сторінці некрологів фотографія Ларрі,
з давньої компанії, і ти під нею прочитаєш це невеличке повідомлення,
і твоє серце обірветься. Одного дня в книжковому магазині Денніса на Жірарда,
якийсь хлопець, якого ти зовсім не пам'ятаєш, починає трясти
твою руку і говорить, що Сьюзен померла від раку шлунку
п'ять років тому. "Я не впевнений, що ти про це знав". І справді,
ти не знав. І Еліота поглинув час. Це було останнє
бувай там у вузькому переході на шостому поверсі мого будинку без ліфта
десятки років тому? Еліот нервово посміхається
ангельською посмшкою і повертається,
щоб піти, і я з рукою на потьмянілій дверній ручці дивлюся,
як він спускається вниз запиленими напівтемними сходами,
в те місце п'ятдесят років назад, двері якого ще не зовсім закриті для добра.
Stewe Kowit I Stand In The Doorway
Sometimes when you say goodbye you know it’s goodbye for keeps.
You touch your lips to her cheek, or you squeeze his hand & walk off.
What else can you do? Out on the street, the light has never
been so intense, so luminous, so intolerably bright.
But mostly we don’t know when it’s that final goodbye.
Who would have thought that perfectly casual “Hey, Steve, take care”
would be the last? Years later someone mentions that Greg is living
in Spain or Rebecca got married in Ecuador or Don
is in Shreveport. Or you hear through the grapevine
that Kenny has died, someone you once loved, someone with whom
you spent endless hours laughing back in those feverish days
on that other coast, in that other life. One morning you turn
the page of the Union-Tribune, & among the obits there’s a picture of Larry,
from the old coalition, & you read that small notice beneath it,
& your heart stops. One afternoon, at Dennis’s bookshop up on Girard,
some guy you don’t quite remember starts shaking
your hand & tells you that Susan died of stomach cancer
five years ago now. “I wasn’t sure that you knew.” & in fact
you didn’t know. & Eliot, swallowed by time. Was that the last
goodbye, there in the narrow hallway of that sixth-floor walk-up of mine,
all those decades ago? Eliot grinning that edgy, cherubic grin & turning
to leave, & me with my hand on the tarnished knob of that door, watching
him make his way down the stairs in the dusty, fluorescent semidark
of that place fifty years back, that door which hasn’t yet quite shut for good.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)