Запалюй світло вечора, як у кімнаті
Для відпочинку і, при будь-якій нагоді,
Уявний світ стає для нас найвищим благом.

Отож тому це найнапруженіша зустріч.
Тут у своїх думках зберемо самостійно
Із усього нейтрального єдину сутність:

В центрі одної сутності одною шаллю
Нас, бідних (2), огортає чудодійним впливом,
Душевністю, наснагою, теплом, сіянням.

Тут забуваємо про інших і про себе.
Ми відчуваємо пітьму порядку, цілість,
Свідомість ту, яка нам влаштувала зустріч.

В своєму розумі, в його життєвих межах.
Говоримо, уява й Бог єдине ціле...
Як високо свіча найвища осяє тьму. (3)

Із цього світла, поза центром розуму,
Творимо простір у вечірньому повітрі,
В якому нам за щастя опинитись разом.

(1) "Внутрішня коханка" - це муза Стівенса, яка з’являється в інших віршах як приваблива жінка. Муза є уявною істотою, і тому поет наголошує, що він говорить про "внутрішню коханку", тобто уявного двійника, дорогого друга.
(2) Ми "бідні", бо не особливо сприйнятливі чи мудрі, ми лише вибираємо з усього багатства щось одне, що будемо цінувати над усім тим, до чого ми байдужі. Ми робимо це, щоб нав’язати або створити ту близькість, яку ми відчуваємо з нашим мистецтвом, це уявне, обране, друге я, ця внутрішня любов, про яку говорить його назва.
(3) У першій редакції було:
Говоримо, уява й Бог єдине ціле.../ Як високо свіча найвища осяє світ.
Але потім відбулася заміна:
Говоримо, уява й Бог єдине ціле.../ Як високо свіча найвища осяє тьму.
"Тьма — я мав намір використовувати це слово, а не світ". ("Letters of Wallece Stevens", P.701)
"Заключний монолог" мав бути відповіддю на центральний "Розділ XIX. Віра в сутність" праці Джорджа Сантаяни "Життя розуму", але він пішов іншим шляхом. Під субстанцією Сантаяна мав на увазі те, що існує окремо: не-я, природа, існування, матерія, світ у цілому, який є предметом пам’яті та досвіду. Віра в сутність є наріжним каменем у системі Сантаяни, тому що без неї людина була б обмежена соліпсичним світом скептиків, де нічого зовнішнього не визнається.У своїй дискусії про сутність Сантаяна згадує поняття Фіхте про те, що его встановлює не-его. Стівенс дав більш задовільну відповідь на цей розділ у своїй довгій поемі "Скеля". Визнання Стівенсом подібності між Богом і творчим его Фіхте привело його до рівняння, що "уява й Бог єдине ціле", і до висновку, що Его створює не-Его з такою ж божественною свободою, як Бог створює світ.

Wallace Stevens Final Soliloquy of the Interior Paramour
Light the first light of evening, as in a room
In which we rest and, for small reason, think
The world imagined is the ultimate good.

This is, therefore, the intensest rendezvous.
It is in that thought that we collect ourselves,
Out of all the indifferences, into one thing:

Within a single thing, a single shawl
Wrapped tightly round us, since we are poor, a warmth,
A light, a power, the miraculous influence.

Here, now, we forget each other and ourselves.
We feel the obscurity of an order, a whole,
A knowledge, that which arranged the rendezvous.

Within its vital boundary, in the mind.
We say God and the imagination are one...
How high that highest candle lights the dark.

Out of this same light, out of the central mind,
We make a dwelling in the evening air,
In which being there together is enough.