Обличчя зі старої фотографії"
Спочатку я мала намір написати про когось із своїх родичів. Про матір, адже я дивлюся на світ її очима й у ту саму мить відчуваю , ніби мені набавився ще 31 рік . Точніше мої очі 31 рік назад вже палали тим самим полум’ям зневаги й життєдайної впертості 18-річної людини. Просто вони проявились ще раз , щоб знову можна було прочитати у них ті самі риси, притаманні саме всім жінкам нашого роду у такому ось віку. 18 – це коли твоє дитинство починає старіти. Воно обростає роками, як роговим панцирем , і ти нічого не можеш вдіяти. Мусиш коритися. Цікаво як воно - носити на собі чужі очі? Хтось із з кола твоєї родини дивиться на тебе і ти поволі помічаєш, що тебе ,власне тебе, він на якусь хвилину перестає бачити. Йому байдуже, що ти дитя 21 сторіччя, що ти його майбутнє - модне й прогресивне. Ця людина у твоїх очах бачить ,вірніше чує дзвінок із минулого. Потім від тебе починають чекати всі скрізь : родичі , друзі ,сім'ї й просто випадкові люди, які хоч раз пробачили двійника твоїх очей ,тих самих рис ,поведінки, що були скажімо у твоєї мами. Ти хочеш, щоб це було не так. Хочеш бути іншим. Тому що твоя схожість із батьками іноді відтягує тебе кудись назад, зупиняє твій шалений рух уперед до власної стежки. А все ж таки приємно відчувати ,що ти є носієм минулого своєї родини . Приємно знати, що ти стільки разів був вже 18-річним; виглядав саме так, як зараз й десь на духовному рівні спробував те ,що вже робили твої предки. Твої очі – це документ ,який засвідчує багатовікову традицію розвитку однієї сукупної Людини вашого роду.
Коли я помру ,то обов’язково оберу новим оселищем очі мого онука чи онучки. Навіщо мені той фруктовий рай-гарем із розмовляючими тваринами, із тисячною янгольською раттю за плечима, я ж не воїн світла. А ось продовжувати подорож світом у очах твого онука – велике щастя. Охолоджувати сльозами його зболену душу або випромінювати світло для його чи її коханої людини . Ходити іншими стежками, іншими руками творити. Коли він візьме фотографію, вона (фотографія) дасть мені голос й мій онук ( онучка) все зрозуміє. Але попри все це ,я хочу описувати не фото бабусі, яку я ніколи не бачила , але знаю що то є моя копія , не батька, мати, тьотю , а обличчя зі старої фотографії, що до глибини душі зворушило мене своїм благородством .Це обличчя Миколи Другого. Можете після цього звинувачувати мене у не патріотизмі ,але щирість є набагато дорожчою.
Старі фотографії … Люди на них скупі у рухах ; вони ніколи не дивляться прямо в об’єктив ,наче ховають щось .Сірі напівтони змушують детально розглядати кожну деталь й не відволікають від самих облич людей. А сучасні фото інколи занадто яскраві :дивишся й сприймаєш обличчя людини ,так само як авто поруч ,чи іншу деталь механіки 21 сторіччя . .. Старі фотографії не можна зняти на мобілку , чи поставити на заставку у комп' ютер; їх не можна вирізати або зісканувати, бо це виглядає ,наче якісь злочин чи гріх. Позаминулого літку я три дні була у Санкт – Петербурзі: віденські канали, паризькі фонтани, скандинавська погода, теплі білі ночі – привіт із Арктики, мозаїковий собор на крові, Казанський й Ісакіївський із паризькими химерами-янголами. Якось зайшла у одну місцеву крамничку й побачила фото царської родини. Я три рази поверталася до нього вагаючись чи купиnи мені його. Таки купила , й гаряча хвиля із самої середини серця, як вулкан накрила мене .То була безмежна любов. Безпричинна любов до царської родини.
Дзвоню туди, звідки на мене дивиться лукаве й гарне ,як в оленя обличчя царя, що кінчиками пальців притримує ручку однієї з дочок; інша донечка , що стоїть справа довірливо обхопила ту ж саму руку, імператриця із маленьким Олексієм (наче Мадонна із опущеним донизу поглядом) пригорнулась до кітеля чоловіка; ще дві доньки стоять разом наче одне ціле.
- Алло! Ну як справи ?- питаю я телефонним жаргоном у царя-оленя.
- Та ось нас щойно розтріляли. Я навіть не встиг здійснити прогулянку із сім'єю й полікувати хворого Олексія . Нам відтяли кислотою пів -обличчя, роздягли, наче рабів на торговому ринку, зірвали всі прикраси, дочки навіки повінчані із своїми катівниками через їх безсоромні дотики до юної шкіри. А я ж пропонував їм: давайте , ви візьмете моє життя й заспокоїтись. Але ж ні. Їм потрібно було знищити все старе , щоб будувати дорогу у світле комуністичне майбутнє, щоб будувати новий суспільний лад. Ну, шо ж :" Господи врятуй.. й присмири Росію" (останній запис із щоденника імператора).
- Але ж вас не знищили. Це абсурд. Вас просто здали у хлам… Де ж ви будете перебувати, доки люди зроблять вас святими й відправлять на небо?
- Іпатіївський палац зруйновано. Тож ми можемо бути лише разом. Так було так й буде зараз.
- Гроші на моєму рахунку скінчились. Я поклала слухавку. А може просто оглохла від сліз. Байдуже. Я люблю цих людей. Імператор у строгій солдатській шанелі із жовтуватим стомленим обличчям ходив нервово по вагону. Він мусив підписати документ про зречення престолу на користь свого брата Михаїла. Він так нервувався, що взяв зі столу шматок чорного хліба й почав жувати його. Раптом засоромився й почервонів. Цей факт взятий із книги відомого історика Едварда Радзинського. У уявленні новоспечених служак Нового царства рабів й голодних ,Микола Другий не був схожим на царя. Все просто: вони бачили перед собою невеличкого зросту людину у солдатській простій формі ;його обличчя із посивілими вусами й помарнілим обличчям своєю суворістю й простотою нагадувало їм обличчя рядового вояки. А статна цариця без діамантів й шовкового туалету могла б видатись такою собі німецькою гувернанткою. Цього вони й чекали ці залякані й темні люди ,що пишалися своєю бездарністю. Царська родина перетворилася на клоунів. Але таких клоунів, яких треба знищити, бо лише вони ,як це завжди водилося , говорять правду. А правда, як тісний костюм для більшовиків – її треба скинути, не за розміром вона їм. Але не ходити ж голими? Ні , правду треба спалити. Спалити так, щоб ніхто й ніколи не подумав ,що вона була, а думали , що людина завжди ходила ось так як у первинні часи гола й підвладна інстинктам.
- Миколі Другому не пощастило бути царем. Так само як Ісус Христос хотів очолити земне царство будучи нащадком царського рода Давида, але залишився лише місією. Царська родина повинна була своєю кров'ю очистити Росію від багатовікового рабства . Коли я дивлюся в усміхнені очі Миколи Другого й осяяні красою обличчя його дітей , коли я бачу ці гарні , акуратно одягнені , стрункі силуети ,сповнені якимось всеохоплюючим Законом , я знаю: не все ще втрачено. Й можливо вони, ці царські люди, десь у майбутньому подзвонять на моє фото , щоб сказати : "Все добре."
-
-
-