Те, що до редакції люди звертаються з найрізноманітнішими проблемами, бідами як до останньої інстанції, зовсім не дивує. Незважаючи на проголошену в Україні демократію та свободу слова, даються нам ці речі нелегко. Що демократія, що свобода слова. Адже їх справді треба завойовувати. Щодня.
І це – закономірно, бо від усе ще не забутого „демократичного централізму”, з його арсеналом невеликого вибору думок, де „одна – правильна, бо моя, а друга – неправильна, бо не моя, а ваша” іти нелегко. Цитувати древніх і не дуже філософів ми вже напрактикувались, але відомо й те, що від частого повторювання слова „халва” в роті солодше не стає. Як і демократичніше в суспільстві – од трибунних декларацій. Але все дається в порівнянні: минуле – сучасне, Миколаїв... – Одеса, Україна – Росія...

Людмила М-ко звернулася до редакції "РП" з тим, що її ...викликають до суду! Жінка має сплатити тисячу гривень за те, що своєчасно не розрахувалася... за сенсорні послуги одного з операторів мобільного зв'язку. Як у газетному детективі, її "купили" привабливими перспективами виграшу, дешевизни користування послугами мобільного зв'язку, якщо вона укладе договір. І Людмила "клюнула", як у нас клює зголодніла риба на японський гачок. І підмахнула договір, не особливо вчитуючись у пункти та підпункти. Одне слово, адвокат, і той розвів руками, коли перелякана сумою штрафу жінка звернулася до нього. За всіма параметрами відповідальність повинна понести довірлива шанувальниця мобільного зв’язку. Та в неї немає тисячі гривень, і немає тисячі – спадку від Ощадбанку СРСР...
Але мобілки продовжують красти й надалі, адже кримінальну справу заводять лише тоді, коли поцуплять справді коштовний екземпляр, вишукану марку апарата. А взагалі сьогодні втрата мобільника – не найбільша проблема. Проблема – людина, громадянин, у котрого ще залишилася віра в те, що влада – для людини, а не навпаки. Змусити ж деренчливий державний апарат, змайстрований за радянськими лекалами, служити громадянину незалежної України, більш аніж проблематично. Це велика ілюзія – вірити в те, що рядові громадяни можуть сповна завоювати свої конституційні права – в Основному Законі записано, що влада належить народу, але жодні вибори ще цього не довели. Навпаки, народні депутати після "помаранчевої революції" нагородили себе п'ятирічним строком "служіння народу" за моря благ і зарплат, маси інших преференцій, але й тепер, уже інший, старий-новий парламент недієздатний. У ВРУ лежать 800 (вісімсот!) законопроектів, а ми бачимо все те ж дежавю, що й п'ять, і десять років тому...
Звичайно, найвищий законодавчий орган – сам собі суддя і підсудний. Але це тоді, коли наші з вами обранці (обираємо ми інших, але в сесійній залі – десятиліттями сидять одні й ті ж персони з інтелектом, якого вистачає на те, щоб зігнути мікрофон або проголосувати за десятьох відсутніх колег) – на Олімпі.
Цей Олімп на вулиці Грушевського – символ української демократії, тож у всі часи туди мають потрапляти найкращі. Але якщо найкращі – це ті, що "правлять бал" нині, то які ж тоді ми з вами?
І що з нами стає щоразу, коли ми йдемо на виборчу дільницю, а далі почуваємось "лохами", яких кинули цілком легітимно? Дивовижно, що цей синдром деградації вразив українське суспільство саме тоді, коли ми набули ознак цивілізованого суспільства, цивілізованої держави, без терору та автаркії, без "режимної демократії" недавніх часів.
У кожного народу – така влада, якої він заслуговує. Це давня аксіома, яка не потребує доведення. І наша історія з географією є тому підтвердженням уже мало не від часів Київської Русі. Тому було б великою утопією вважати, що за одним помахом чарівної палички поліетнічна, багатоконфесійна країна стане унітарною, одноголосною. Що в ставленні до ЄС, що в ставленні до НАТО, що до ЄЕП і ГУАМ далі декларацій у нас мало що йде. Як писав колись іще Борис Грінченко, "багато – патріотів, мало – робітників". Але часи голосних декларацій уже давно проминули в сусідніх із нами державах, а в нас і досі політичний театр і розбалансована державна машина. Вже всім очевидно: таких шансів у нас ніколи не було на ствердження Української держави. Втратити їх – утратити все, стати воістину "перехідною територією". Роксоланією часів Руїни...
"Прийшла велика епоха, але зустріла дрібне покоління", – писав про епоху дрібних князівств у Німеччині прем'єр-міністр двора курфюрста у Веймарі Йоганн-Вольфганг Гете, творець безсмертного "Фауста".
За політичними чварами та масовим зубожінням і ми поволі втрачаємо перспективу, майбутній обрій XXI ст.
Сучасний мислитель оцінює суть нинішніх подій – як велику політтехнологічну гру з населенням. Адже складається таке враження, що наша центрально-європейська держава – лише маховик гігантської центрифуги. Навіть колишні ще не народила політичного етносу. Це – про нас:
"Дальші труднощі для демократії виникають тоді, коли частину території країни, де живе якась велика меншина, певна сусідня держава вважає або може вважати за не приєднану національну територію. Потенціал поглиблення цього латентного конфлікту зростає тоді, якщо титульна нація намагається здійснити агресивну націєтворчу політику, що відчужує меншини, які звертаються до сусідніх держав по підтримку. Така націєтворча політика може роздмухати екстремістський націоналізм у сусідній державі, а ця ситуація, витворивши порочне коло, може делегітимізувати уряд, що або не захищає "членів своєї нації", або не вживає військових заходів із метою приборкати сепаратистську політику".
Це нам теж відоме. І відгомін подій спекотного літа 2007 року, коли на Київ рушили колони внутрішніх військ, мало не закінчився кров'ю. Але не всі політики, на щастя, затьмарені синдромом військового психозу. Пронесло...
Сучасний мислитель, тим не менше, пропонує у високосному 2008 році непрості для нас часи, і поряд зі світовим фінансовим обвалом еліта нації зіткнеться з іншими викликами часу. Чому? Тому, що "в України забрали зброю, і годинники (історичний відлік часу. – Д.К.), вчинивши жахливий експеримент із одурманенням нації у вигляді Чорнобильської катастрофи, і жодна "спілка покривджених крамарів", за винятком нетривалого, театралізованого помаранчевими режисерами, псевдореволюційного дійства, не збирається чинити ніякого спротиву. Та й наші письменники не замислюються над цими речами, натомість плодячи потоки постмодерного молозива – вторинного фентезі, тінейджерської прози, детективів, екшенів, жіночого сентиментального рукоділля, постмодерного віршування, інших не таких уже й безневинних вимислів. Небезвинних саме тим, що цим низькопробним пійлом вони витворюють іншу постать яничарству, покликаному служити глобалістському постмодернізму".
Я зумисне уникаю авторської ідентифікації цих розхожих обвинувачень усіх і вся в політичній та естетичній імпотенції. Все в нашому часі не зведеш до одного лише результату. На всіх осетрини у нас не вистачить, але створити ілюзію, що справедливість візьме гору і в наших отруєних водоймах плаватиме царська риба – цю ілюзію творять уже давно. Наша ж дорога пролягає мимо палацу, де на всі лади звучать трелі майстрів художнього свисту – як рак, ідемо рачки вперед, а в коаліціантах у нас усе ті ж лебідь і щука. Послати б їм СМС, але мобілку вкрали. А депутатам ВРУ зась і до 800 законопроектів, і до нас із вами. У вас інша думка?

Газета „Рідне Прибужжя”, 31 січня 2008 р.