'Кінець Древності'


Частина IІ: 'Уасет'



Глава 3. Едем

1
Добробут, що сягав останні роки
невиданих вершин, у можновладця
породжував тривогу за майбутнє.

Якщо не зупинити розростання
всіляких знань і утворів науки,
то незабаром сила втратить сенс,
і на престолі запанує розум,
розважливість, розсудливість, закони.

Для чого буде їм тоді правитель?

І значить – під загрозою престол,
що так здійнявся високо над світом.
Чимало рук собі захочуть влади!
І все це може статись надто швидко,
раніше, ніж очікуєш, раніше!

Тому усе нове, не зрозуміле,
безмірно небезпечне! Лад прекрасний
на островах людей і досить! Досить!
Ще трохи й непотрібним стане цар -
дбайливо-мудрий, добрий і могутній!

2
І чи повинні піддані так довго
на світі жити? Здавна вже дітей
народжується мало; ні наложниць,
щоразу нових, юних і палких,
ні воїнів бездумно молодих...

І цар, аби в узді тримати розум,
став обирати в радники собі
жерців слухняних, з провінційних храмів.

І з тих часів побільшало рабів.

Не раз, не два на рік були свята,
коли усім давали по рабові,
аби жилося легше, веселіше.

Не оминав правитель і себе –
підносив мури вище і сторожі
примножував число, учив вбивати,
і відданості, щоби одному,
царю живого світу, поклонялись...

3
Мудріші, хоч і бачили зростання
пітьми довкола - до пори, до часу
діяння новоявлені сприймали
за неуцтво, за прояви дитинства
зростаючого племені людей.

І заспокоювалися, мовляв,
прадавні поклонялися камінню,
вогню, тваринам - промине і це.
І працею невтомною робили
великі відкриття між сотень менших,
і пізнавали вслід за бену світ.

Та мало залишалося часу,
аби те втілити, і дати іншим
до істини наблизитись, прозріти.

Лик Сонця похмурнішав, потемнів.
Рясне проміння, втратило могутність.
І холод огорнув земні простори.

4
Похолодання підступало й інше -
від нового правителя людей.

Він, прийнявши від батька трон, почав
рішучу боротьбу зі всім, що сміло
на світ дивитися інакшим зором.

Зі всіх посад змістив вчорашніх вчених.
Послав у школи вчителів нових.
Зібрав собор прислужників з провінцій -
і сіра більшість з лицями пророків
цареві з дня у день розповідала
все, що хотів той чути - про підступність,
таємні помисли жерців надмірно вчених,
про марнотратство і безчинства, зговір,
про вільнодумство, й безпорадність влади
над тими, хто навчиться від крилатих
мистецтву льоту. - ... Ні тобі податків,
ані покори... - Хаос злине світом..,
- А ще двоногі вивчаться літати...
- Кому потрібна суть - є настанови...
- Важлива не реальність, а повчання,
- Простіше і святіше треба жити...
- І кари розписати за гріхи...
- Злочинців мало просто виселяти
на континент, потрібно тут карати...

5
Усім служителям із Храму Сонця
з крилатими заборонили знатись,
мовляв, плодів життя є недостатньо
аби кормити крім людей і інших,
та й інші – ці, аж надто підозрілі.

І чутка промайнули про дітей,
яких голодним бену подавали.

На островах запанувало зло.

Коли в черговий раз крилате плем’я
здаля вернулося у рідний край,
своїх осель на скелях не знайшло.

За кожним каменем на них чекали
прислужники двоногі, а сторожа,
лиш високо у небі не сягала
їх блискавками вбивчого вогню.

Змінила ненависть вчорашню шану.
І навіть діти їм услід кидали
ті палиці, що повертались в руки.

Були ми, певно, завше хижаками.

6
Посвячені таємно зустрічались
з крилатими - кормили, лікували,
шукали засіб їх урятувати,
а заодно із ними і себе -
бо розуміли, справа тільки в часі -
правитель добереться до усіх.

Не раз, не два проходили на карті
примічені із спогадів-обльотів
придатні для життя далекі землі,
захищені від холоду і звіру,
і, що найголовніше, від людей.

Домовились за першої нагоди
зібратись і податися туди.
Побудувати новий Сонцю Храм;
дерева посадити, цар-плодами
себе й царів крилатих вдовольнити;
без страху жити у новому світі,
довершувати працю мудреців,
що у зростаючій борні не зробиш, -
не мислимо боротись і творити.

А ще й потрібно втілити знання -
своє учення іншим донести.

Та чи й могли? - в тій крихітній оазі,
в обіймах океану, поміж диких
просторів первозданної природи,
серед сердець осліплого в погорді
народу, що висот сягнув достатку,

і прагнув тільки нових насолод
і певності у радощах по смерті.

7
У тій порі - першожерців збирання -
раптово Ра спинив своє правління,
і погляд перевів, аби спочити
від споглядання різних неподобств
здавалося на невловиму мить.

Тоді і відбулись Великі Зміни...

О, з тої миті, щоб у Край Блаженства
під тінь Руки Божественної стати,
і слід пройти опісля смерті Суд,
який із віку в вік усе строгіший.

А нерозумне дітище Творця,
залишене без Вищої опіки,
помітив Хаос, що для руйнування
у грудях накопив достатньо люті
до врешті підоспілої хвилини.

Говорять, що пряме правління Ра
колись продовжиться, бо лиш на мить
Творець і відвернувся. Втім, хтозна
тривати скільки здатні Божі миті.

8
Зчорнів, здійнявши хвилю, Океан.

Збудилися старі й нові вулкани.
І дим, неначе дихання чудовиськ,
підвівся понад водами і твердю,
і застелив їдким туманом небо.
І зазирнув у кожне серце жах,
і застороги знак відкрився мудрим.

Вони зібрались швидко. Серед ночі
наповнили добротні кораблі
усім потрібним, й подались у путь -
каналами, між чорних берегів,
що, як приречені, стогнали важко.

9
Жерці, майстерністю оволодівши
від бену подумки вести розмови,
і в пам'яті все пізнане тримати,
надію мали згодом відновити,
по переїзді у нові краї,
усі потрібні речі, для яких
не вистачило місця на човнах.

А брали із собою дивні вміння:
без крил здійматись в небеса, літати,
в оточені сліпучого сяяння
зникати і з'являтися раптово,
запалювати голосом вогонь,
що блискавкою вдарити міг вдалеч,
будь-що умить перетворити в попіл.

І безліч інших таємниць від люду,
і навіть від помічників та учнів,
прихованих до кращої пори.

Стрічали ранок вже далеко в водах.
Розтанув непомітно поміж хвиль
хмаристий обрис батьківського краю.
Потужно й безупинно напинав
широкі паруса попутній вітер...

До ночі досягнули континенту,
позаду не помітивши погоні...

10
Сім величавих, в золоті, човнів,
на кожному з яких був Жрець великий -
із сім’ями, із учнями і людом -
ввійшли із океану до протоки,
яка єднала океан із морем.

Причалили у затишному місці -
у невеличкій бухті поміж скель,
перечекати доки втихне буря,
яка за ними навздогін летіла.

І каялися втікачі за слабкість
свою, людську, якій піддавшись, дім
покинули у нелегку годину.

Просили, щоби повернувся Ра,
не обривав завчасно путь людський,
бо сподівались - Він керує ними,
на зроблені укаже помилки,
що шляхом правильним ідуть, і, врешті,
своє призначення здійснять, і ще,
у цю - відому всім затоку - слідом
не увійдуть правителя човни.

І по молитві линули думками
тужливими до рідних островів
та відповіддю їм було мовчання.

11
А ураган щохвилі наростав.

Ставало ясно - скоро не затихне.
Негода обійняла світ довкола
скаженим вітром, хвилями крутими.

Здавалося, дійшло до апогею,
коли земля взялася під ногами
здригатися судомами різкими.
Та це було іще не найстрашніше.

Ледь встигли люди вище підтягнути
на берег розвантажені човни,
як зовсім поруч величезні хвилі
помчали з океану - раз за разом,
в тісну протоку, що між скель вела
до місця їх надійного притулку,
ввергаючи шалені водоспади.

12
Ще кілька днів казилася негода,
аж доки, врешті, стало затихати.

Жерці в тяжких печалилися думах,
у довгих, нескінченно довгих радах.

О кожен відчував, що відтепер
вони уже не разом, як колись
були об'єднані: служінням в храмі,
науками, потребами країни,
розважливим протистоянням владі,

що нині всі вони – утікачі,
яким потрібно вибрати вождя,
чи розійтись навіки в різні боки.
Так, звісно, легше заховатись від
руки правителя, одначе важче
подужати первісно дикий світ
і зберегти досягнення минулі.

13
Домовилися керувати спільно.

Щоби з семи ніхто не вирізнявся
і не постав правитель новий з них,
назватися ім’ям єдиним – Ра.

І кожен правитиме почергово,
як править Ра, йдучи із дому в дім…

Ті рішення уплинули й на бурю,
котра раптово стала затихати,
підтверджуючи цим і мудрий вибір,
а ще і те, що округ нас вирують
далеко не сліпі і дикі сили.

Коли ж нарешті виглянуло Сонце
і води норов свій утамували,
жерці, підозрюючи, що тепер
могли за ними кинутися слідом,
веліли вийти чим скоріш у море.

І люди не впізнали берегів...

14
Переселенці правили на схід,
до острова - помітного красою
стрімких суворих скель, густих дібров,
рівнин, придатних для посіву злаків,

Там часто перепочивали бену
перед своїм поверненням додому.

Той острів у Великім Морі й нині
дарує подих вікових лісів,
джерел цілющих рятівне блаженство.

А у тамтешніх горах час від часу
мандрівників ще зупиняють старці,
які уміють повергати в сни,
показувати чудеса, а потім
навіювати повне забуття.

І може дійсно все навколо - сон,
і нам ніколи правди не пізнати?

Минуле не приносить насолод
і юним цікавіше сьогодення,
в нім син царя - Аменхотеп - досягне,
я відчуваю це, значних висот...

Аменхотеп нараз перебиває:
- Мій Вчитель пропускає безліч років.
І ще у нього дивовижна звичка
розповідати кожен раз інакше.

Аменхотеп вважає, що Раі
не до кінця завжди розповідає.
Я ж хочу знати, звідки що прийшло,
і про усі події - рік за роком.

15
Коли син Пераа замовк учитель,
удавано насупившись, зітхає
і визнає помічену провину:
- І справді часто кажу те саме,
повніше й глибше переповідаю,
бо ми зростаємо з тобою з часом,
мені учення древнє зрозумілим
стає також не зразу, а поволі.

Та на сьогодні досить, чуєш б'ють
поблизу у щити - це за тобою.

Чекає нас усіх нічний обряд.
На тебе свій, на мене трохи інший.

Не варто сперечатись, знаєш сам,
повинні ми дотримуватись правил -
і цар, і син царя - майбутній цар.

16
На юному лиці вагання й докір -
Аменхотеп не терпить підкорятись,
та видно рішення – раптове, нове -
його влаштовує, бо усміх красить
не змучені ще владою вуста:

- Але йдемо повільно, - ти мені
дорогою швидесенько, докладно
розповідатимеш усе, годиться?

Раі подумав як багато вух
їх підслуховуватимуть з пітьми,
про злісні язики, що рознесуть
надумане, невиразно почуте.

Та видно долі так чомусь потрібно.
Він зводиться на ноги - підіймає
за руку учня. Учень позіхає...

17
- Отак переселенці опинились
на острові, і на тривалий час...

Великі Ра відмовились двоногих,
як то було раніше, брати в рабство.

Дружили з племенами узбережжя.
Улещували щедрими дарами,
та раз за разом страшили вогнем,
що, з рук злітаючи, вбивав на місці
великого ведмедя, чи ж бо лева,
чи надто неслухняного тубільця.

Хоча найбільше страшив дикунів
той самий Фенікс - Золоте перо.
Він довго жив при храмі Ра-жерців.
Говорять - що один порятувався
із племені крилатих - він знайшов
утікачів на острові – а потім
у спадок, як останній із царів,
по собі владу людям залишив.

Ми нині бачимо цю передачу
на крузі Тота, а наступний знак
за ним, то передача влади нам -
із рук людей-царів до наших рук.

Проте, все відбувалося не швидко -
повільніше, ніж я оповідаю.

18
Проникли люди і до Межиріччя.

Між повноводних рік на кращих землях
підняли стіни, посадили Сад,
який осілі кругом племена
і стали стерегти від інших диких.

У ті часи води було багато
і спеки не траплялося такої,
яка сьогодні в нас, чи в Межиріччі.

І Сад собі зростав у передгір’ї,
в долині серед чотирьох річок,
аж доки сам себе не переріс.

Сьогодні, кажуть, в тих місцях - дві річки.
Дві інші, очевидно, пересохли.

У тім Саду і звели перший храм,
в якому до дівчат з племен первісних
щоночі в ложе приходило Сонце.

Ті храми потім виросли повсюди.
А деякі із них стоять донині.


19
А в племенах з'являтись стали діти
багато в чому схожі на людей.
І при народженні таких двоногі
отримували зброю і одежу.
І племена бажали цих дітей.

Жерці малечу допускали в Сад
кормитися плодами і навчатись.

Вертали з подарунками, тому
всі задоволені були. І згодом
оті, народжені від Сонця діти,
первісні племена перемінили
на вже подібні нам нові народи.

20
Так відбувалось протягом правління
усе нових й нових Першожерців.

Уже довкола Саду в Межиріччі
тягнулися доглянуті поля
з поселеннями вільних землеробів,
За ними - неозорі пасовища
стада кормили ледь не цілий рік.

Наскільки це можливо серед диких -
усюди злагода була і спокій,
підтримувані мудрим керуванням.

21
В той час, як діти Сонця підіймались
подібно океану дужим хвилям,

в яких зникали первісні двоногі,
предтечі будували своє царство
все далі відриваючись земного.

Намісниками Ра уже ставали
найкращі із дітей нащадків Сонця,
що мали вищу втілювати волю,
керуючись залишеним їм планом.

Бажали люди за собою вслід
вести і дикуватих спадкоємців
дорогою, якою відходили,
яка вела до істини порогу,
з котрої не буває вороття.

Все рідше бачили їх на землі,
і голоси їх поступово вмовкли.

Намісники ж продовжували працю.

22
Прийшли часи, коли предтечі зникли.
Своє ім'я віддали дітям Сонця.

Останні увійшли у всі права,
й запанували, спадщину прийнявши.
Та подолати в собі не могли
шаленства і дикунства у крові,
що проявлялися і тут, і там,
жаданням нищити і убивати.

Здалося їм, що править світом сила,
уміння бити, вміння вимагати,
тому учення стали відкидатись.
І темні правнуки Великий Задум,
не розуміючи, вважали хибним,
і до порядку свого закликали.

Кивали на залюднені простори
і шепотіли: - На усіх не стачить!
Ген, звідусіль стікаються до нас!
Підбурювали люд супроти влади
і бажаного, врешті, досягли,
просвітлених намісників прогнавши
і збуренням наповнивши простори.


23
Але безвладдя не триває довго,
де квітне володіння – сходить сила.

Правителем себе назвав сильніший,
що воцарився над безсмертя Садом.

Прибрав до рук усе, що міг, а потім,
озброєний вогнем, почав невпинно
винищувати кругом себе інших, -
аби не піднімалися супроти,
аби запанувало благоденство,
і просто так, аби вогонь не згас.

І положив силенну силу люду.
І опустошив велелюдний край.
А спокою і щастя не знайшов.

І потекли криваві нескінчені
за володіння Садом - і безсмертям - війни.

У черговій із них він і загинув.

24
А захопили Сад, поля, будови,
його нащадки. Прибували в силі,
і царювали грізно і жорстоко,
і віку додавали їм плоди.

Аж доки разом з новим потеплінням
не відбулись чергові переміни.

Правителем у ті часи був цар,
який жадав прожити цілу вічність.
Він поїдав дітей своїх, щоб сила
його передана нащадкам не могла
супроти нього підійнятись. Бо
колись на свого батька він пішов,
і страх як не бажав, аби те саме,
що з батьком, трапилось і з ним колись.

Та доля ревно схильна до повторів.
Царю на горе син один вцілів,
і, упізнавши таємницю сили,
провів тайком до саду племена,
яких єднала ненависть і дикість.

25
І знову запалав нещадно світ,
і ріки кольорів набули крові...

Та не відомо, як би повернулось,
коли б правителя близькі любили,
а так при собі мав чимало друзів,
що ненавиділи його сильніше
за найлютіших ворогів. А ще,
коли раптово зими потепліли, -
підмили повені високі мури,
які підносились довкола Саду.

І вороги ввірвалися туди.

Цар був убитий, а війська розбиті.
Хто вижив, з сім’ями на кораблях
поплинули до моря і на схід,
і там сховалися на побережжі,
із мріями вернутися назад.

26
Усе звичайно має свій кінець -
війна, правління, побудови різні -
і попелища знов зазеленіли,
та по війні не стало більше Саду.

Чому? Не знаю, та говорять різне:
одні про спеку, інші про потоп.

А переможець повернув туди,
де виріс, у маленький Сад,
на острів, де човни спинили Ра -
в будівлі пралюдей. І довго правив,
не те що мудро - весело і п'яно.

Любив жінок, та жив від них окремо,
дітей не їв, тримав побіля себе -
в покорі строгій і під пильним оком.

А час прийшов – його дітей нащадки
очолили могутні племена,
що нині носять назву благородних.

Правитель той, пізніше спопелив
останню спробу батьківського роду
вернутися назад. Зразок війни,
яка закінчилась не розпочавшись, -
вогонь небесний будить жар земний,
і води моря поглинають острів -
із військом, що зібралось виступати,
і з усіляким безневинним людом.

А ті, які порятувались, зникли.
Сховалися серед лісистих гір,
де жили і спокійно, і щасливо,
хоча й змаліли з часом - та сказання
про дні минулі ревно зберегли.
Коли прийшла пора, частина з них
приплинула в низини Межиріччя,
і будувати стала там міста,
й повелівати понад різним людом,
що кочував і випасав худобу.

27
І день за днем минали місяці,
плили роки, проходили століття.

У дивом уцілілих древніх храмах
ще зрідка зачинались діти Сонця,
та їх талант не розвивався далі
під проводом розумних вчителів.

Почавшись від Намісників колись,
рід охоронців потаємних вчень
свої печери покидав не часто -
жив тихо, відособлено і мудро.

Для немовлят Усера і Ісет,
як і для нас усіх, велике щастя,
що їх знайшов увінчаний Уреєм
і взяв навчати до садів підземних.

А про життя Унефера ти знаєш
і сам, о сину мудрого царя.

28
Аменхотеп і жрець із мряки саду
виходять до палацу, де зчорніла,
духмяна ніч бере в облогу стіни,
захищені рядами смолоскипів.

Вогню букети стримують пітьму,
шиплять натруджено, задиркувато.
У відповідь настирні кажани
стараються згасити їх, та марно.

Хоча колись вони таки погаснуть.
Але залишиться у небі місяць.

Хлопчина зовсім сонний, позіхає,
готовий впасти в ліжко та руки
учителя не відпускає вперто.

- Останнім часом все не так цікаво,
як те було раніше, у дитинстві.
Тоді хороші злих перемагали,
і юний цар мечем вбивав злочинців,
а зараз шкодять всі, а Ра карає...
Все стало складно і незрозуміло.

Колись мене лякали і богами,
чудовиськами, духами без тіла,
страшними чи прекрасними – а нині
твої сказання, наче прибережні,
відбиті у воді Ріки, сади,
де я ніколи чудисьок не бачив,
крім Ху із каменю, малюнків,
і снів. Ну, я пішов. - І хлопець, сонно
зітхаючи, йде посеред прислуги.

Та раптом зупиняється й біжить
назад до непорушного Раі:
- Ледь не забув, ось на, тримай печать
цариці Тейє, матері моєї.
Вона дозволила - щоби послання
для мене позначав її ім’ям.

Цар повелів - і завтра від'їжджаєш,
він дав тобі свою печать, а я
даю тобі свою, ось на, тримай!
Чекатиму від тебе описань -
доріг і царств, усе що там побачиш.

Як виросту - ми попливемо разом...

* * *

Читати далі, Част.ІІ. Гл.4
Повернутися до змісту
Всі примітки

ПРИМІТКИ:

44. Ханаан – (хуритська, до семітське найменування) в описуваний період загальне означення Палестини, Сирії, Фінікії - останні три назви з’явилися значно пізніше.
45. В епоху пірамід – мається на увазі період правління Хуфу, Хафра, Менкаура – фараонів четвертої династії (2620 – 2500 роки до н. е.), які звели відомі піраміди в Гізі, і більше відомі, як Хеопс, Хефрен, Мікерін.
46. Час рівнодення, другий - “весняне” рівнодення. Так, як календарний рік у древньому Єгипті починався зі сходження Сопдета - Сотіса (Сиріуса) і початком розливу Нілу (в наші дні Сиріус сходить – стає видимим - в Єгипті на початку липня), - то першим календарним рівноденням було “осіннє”. Важливо, що в Кемет календарний рік тоді налічував тільки три пори - пов’язані з кліматом і поведінкою Нілу. Рік починався з часу Ахет водопілля – розливу і входження ріки назад в русло (4 місяці) - зі сівбою, далі тривав Перніт – із визріванням і початком збору урожаю (4 місяці), і період Шему – сухості – закінчення жнив і пекельної спеки, посиленої жарким вітром пустелі, хамсином.
47. Хапі – божество повноводного Нілу. Інакше кажучи, Ніл при повеневому розливі.
48. Межиріччя, Міжріччя - долина, сформована Тигром і Євфратом.
49. Ху – (др.єг.) – одне із значень – “блиск”, потім так називали образ лева з людською головою (сфінкса).