ВІДЬМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ ВРАНЦІ

Марія Штельмах. ЧОТИРИ НОЧІ З БОГОМ: Мій міфоностальжіекшн вічності. –Харків: Фоліо, 2007. – 345 с. – (Графіті).

Марія Штельмах – киянка, за фахом телесценарист, в якої за рік вийшло 4 книги. Роман, про який мова, на мою думку, є прямим продовженням книги «Янголи вигадують сни». В інтерв’ю газеті «Друг читача» письменниця зізнається: «Зараз я читаю Біблію…я взагалі вважаю, що Біблія – це книга, яка є джерелом ідей для всіх авторів…на сьогодні мене цікавлять універсальні книги, такі як Коран, Біблія». Зацікавленість авторки біблійними мотивами вельми помітна, хоча роман – яскрава постмодерна проза. Побудова тексту нагадує мені багатоповерхівку. Верхній поверх – це життя Бога (підкреслюю, саме життя), бо в уяві нашої авторки, життя Господа дуже схоже на наше земне: «…наш грандіозний космос – це просто дуже велика, безкінечна кімната, в якій живе Бог. Десь…між сузір’ям Великої Ведмедиці і Лева стоїть ліжко, на якому щоночі Господь відпочиває. Так! Він щоночі, виявляється, відпочиває! Але ніч ця…починається і закінчується тоді, коли цього забажає сам Господь!». На нижчих поверхах багата фантазія Марії довільно розташовує світ відьомський, де є в наявності вся потрібна атрибутика: «Раптом з-поміж силуетів прадавніх чорнобильських лісів виповзла тінь. Вона рухалась або дуже швидко, або на диво повільно, але ритмічно, схиливши голову вниз…це була звичайна сільська бабуся в чорній хустинці з палицею…стара прошепотіла дивним жіночим голосом: - Я знахарка…дивно блимнула на Карла, і за мить той побачив перед собою молоду заплакану дівчину…брудна білизна на ній легко залоскотала на вітрі, ноги відірвалися від землі, і дівчина закружляла у небі»; світ божевільних волоцюг, простіше, бомжів, серед яких – вбивця, гангстер, жебрак, актор, поет, студент. Усі вони спілкуються між собою, розмовляють, закохуються і розлучаються, народжуються і гинуть, складають вірші… Але головне - вони філософствують: «Люди знають набагато менше, ніж пам’ятники. Вони не живуть у вічності…- А що таке мати свою зірку? – Значить, бути не як всі…Зірка падає з неба. Бути знову не можна. Знову бути не треба…Життя нагадує салат. Немає реальності, й ірреальність так само неможлива…».
Помітно, що письменниця тяжіє до кінопрози, намагається наслідувати традиції О. Довженка. Книга дійсно нагадує сценарій серійного фільму: оповідь фрагментарна, «кадрована» ( від слова «кадр»), причому, зміна «кадрів» відбувається неочікувано: «…насправді, кадри переплутані. Хтось змонтував їх із помсти людям, цим творінням дивної статури у крихтах духовності, що впала зі стола під час Таємної вечері…». Все, як у сні, який, до речі, можна й вигадати, що наша авторка, на мою думку, успішно робить, ( за багатоповерховість я вже згадувала). Трохи бракує авторського іронічного погляду, занадто все серйозно і тому тональність оповіді пласка, одновимірна, хоча інтелектуальна й філософічна. Персонажів багато, але це – образи-двійники, характери змальовано дещо одноманітно (це зауваження стосується персонажів «дна»).
І на завершення, повернемося на верхній поверх, з якого я почала: «Він з’являється із вічності у сандаліях із розстібнутими навсібіч, мов вітряки, ремінцями, загорнутий у простирадло сліз, позіхає і сідає за стіл. Йому сумно і самотньо. Він відчиняє вікно, і залітають комети, спопеляючи кімнату, згодом планети і зниклі мільйони років тому зірки. ..Йому приносять його улюблений напій – чай із листків лотоса…і коли Бог піднімає свою завісу самотності, сплітаються усі історії, усі життя й світи, сплітаються й пахнуть любистком».