ЛЕДА Й ЛЕБІДЬ

Миттєвий струс – й уже крильми нависнув
Над дівчиною, стегна пестить їй
Перетинками, шию дзьобом стиснув,
Упав грудьми на груди ледь живій.

Чи ж мала змогу встоять в цьому герці,
Руками стримать пружних два крила?
Всю велич в тім, що поряд б’ється, серці
Чи ж усвідомить хоч на мить могла?

У крижах дрож розруху породив,
Падіння мурів, відблиски пожеж
Й смерть Агамемнона. Як натиск дужий,
Скоривши, в ній зустрічну хіть збудив –
Затьмивсь могуттю розум так невже ж,
Перш ніж її звільнив дзьоб, вже байдужий?

НЕМА ВЖЕ ТРОЇ

Чи ж дорікну їй, що страждань і сам
Зазнав із нею, чи що свій аспект
Нав’язувала спритно простакам,
Й що в герць звела б провулок і проспект,

Будь мужність їх така ж, як шал бажань?
Як сталось, що шляхетність від спонук
Шаленств звелась до простоти палань;
Із вродою, немов напнутий лук,

Що нині вже лиш подив виклика;
Самотня й горда, й без жала – жалить?
Й чи б стала інша, якщо вже така?
Й що – ради неї Трою знов палить?

СМУТОК ЛЮБОВІ

В цвіріньканні у стріхах горобців,
В імлі, що місяця осяяв лик,
В бринінні серед листя вітерців
Згубивсь землі марудний древній крик.

Й ось ти прийшла з печаллю губ і брів,
Й прийшли з тобою світу всього сльози,
Й тривоги всіх, що в морі, кораблів,
Й часів усіх неспокій і загрози.

Й тепер вже сварки в стріхах горобців,
І місяця блідий на небі лик,
Й між листя шум тривожний вітерців
Влились в землі марудний древній крик.

ОЗЕРНИЙ ОСТРІВ ІННІСФРІ

Я встану вранці й відправлюсь на острів Іннісфрі,
Й маленьку хижку із глини й лози збудую там;
Бобів рядків дев’ять матиму й вуликів три,
І в бджіл гудінні житиму сам.

Й там спокій віднайду я, що по краплині збира
Його вуаль серпанку, й цвіркуна в нім пісня тужна;
Там ніч – суцільне мигтіння й день – пурпурова жара,
Вечір же – коноплянок метушня.

Я встану вранці й піду, бо вдень і вночі манить
Озерних вод плескіт, що вчувається мені;
Й коли на вулиці чи путівці спинюсь на мить,
Я чую зов цей в серця глибині.