Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Шинкарук (1983) /
Рецензії
Нашпигований Лукаш
Давно вже минули часи перших інтермедій та в’їдливих «нищенських віршів» мандрівних дяків-пиворізів. Непомітно залишилися позаду перші сатиричні спалахи «Послання» Івана Вишенського та Климентій Зіновіїв, з його побутовими грубувато-жартівливими замальовками про дівчат. І нині літературознавці різних штибів усіляко намагаються довести неперервність української літературної традиції науковими працями. Але найкращим доказом існування літератури є сама література.
Епіграми люблять усі. Правда, читати, а не потрапляти на язичок до гострословів. Бо ті таке можуть утнути! Особливо якщо це такий майстер слова як Микола Лукаш, збірник епіграм якого під назвою «Шпигачки» вже став бестселером. Це тим більше цікаво, що досі ми знали Лукаша тільки як неперевершеного перекладача.
З перших рядків мініатюрки переді мною постав Климентій Трястя (Зіновіїв) зі своїми сміливо відвертими, як на час пізнього бароко, віршами-епіграмами «о заматерілих дівицях», що їх ніхто не хоче й брати. У Лукаша, відомого тим, що він зібрав колекцію «нецензурних» народних словечок, дбайливо викинутих з академічних словників цнотливими ревнителями культури, вміння смачно висловитися часто ходить по межі. Але ж недарма кажуть: «Народ скаже – як зав’яже». А з пісні слів не викинеш. Багато з Лукашевич епіграм уже стали народними, бо ж особливо українцям здавна подобалася сатира «з перцем». А Лукаш умів так припечатати словечком, що не відмиєшся. Чого варті лише такі спостереження: «Хоч як би зто хотів, це ясно кожній миші: часи уже не ті, а стануть ще нетіші» чи «З мосту в воду – це дурниці! Спробуй із води на міст…». А поза тим на кожному кроці натрапляєш на вишукані перлини майстра-словотворця: «Десь є досьє», «Міг би його поганити – не хочу вуст поганити», «Буду лаяти Будулая я», «Дуже важко в сірій масі не згубиться сіромасі»…
Судячи з усього, Лукаш вільно обходився без езопової мови і називав речі своїми іменами. Цим він і цікавий. Причому на гострячок пера потрапляли не лише вади тогочасного суспільства, а й окремі його представники. Тож багато в збірнику так званих адресних, персональних епіграм.
Перепало на горіхи не лише пересічним письменникам, а й класикам української літератури – В. Сосюрі, П. Тичині, О. Олесю. Шпигали епіграми і відомого мовознавця Білодіда і представників радянської влади, і... самого Миколу Лукаша, тому вони й «шпигачки».
Мініатюрна книжечка-перевертень, до того ж майстерно оформлена в стилі поезографіки, зручна для читання в метро, підготовки до інтелектуальних дискусій, незамінна як стильний подарунок другові. Мініатюрні самі собою і Лукашеві «шпигачки», що є, по-суті, експромтами, записаними з голосу автора. Вони теж не затримуються у тісних межах збірника, швидко і влучно потрапляючи своїми рядками-стрілами в ціль. Проте сам автор ніколи, певно, і не думав, що знову стане популярним саме завдяки своїм уїдливим епіграмам. Але жартома перефразовані рядки з Пушкіна в одній з таких Лукашевих епіграм стали пророчими:
«Кажу від імені живих:
Чом голову морочите?
Я пам’ятник собі воздвиг,
А ви собі – як хочете!»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Нашпигований Лукаш
Давно вже минули часи перших інтермедій та в’їдливих «нищенських віршів» мандрівних дяків-пиворізів. Непомітно залишилися позаду перші сатиричні спалахи «Послання» Івана Вишенського та Климентій Зіновіїв, з його побутовими грубувато-жартівливими замальовками про дівчат. І нині літературознавці різних штибів усіляко намагаються довести неперервність української літературної традиції науковими працями. Але найкращим доказом існування літератури є сама література. Епіграми люблять усі. Правда, читати, а не потрапляти на язичок до гострословів. Бо ті таке можуть утнути! Особливо якщо це такий майстер слова як Микола Лукаш, збірник епіграм якого під назвою «Шпигачки» вже став бестселером. Це тим більше цікаво, що досі ми знали Лукаша тільки як неперевершеного перекладача.
З перших рядків мініатюрки переді мною постав Климентій Трястя (Зіновіїв) зі своїми сміливо відвертими, як на час пізнього бароко, віршами-епіграмами «о заматерілих дівицях», що їх ніхто не хоче й брати. У Лукаша, відомого тим, що він зібрав колекцію «нецензурних» народних словечок, дбайливо викинутих з академічних словників цнотливими ревнителями культури, вміння смачно висловитися часто ходить по межі. Але ж недарма кажуть: «Народ скаже – як зав’яже». А з пісні слів не викинеш. Багато з Лукашевич епіграм уже стали народними, бо ж особливо українцям здавна подобалася сатира «з перцем». А Лукаш умів так припечатати словечком, що не відмиєшся. Чого варті лише такі спостереження: «Хоч як би зто хотів, це ясно кожній миші: часи уже не ті, а стануть ще нетіші» чи «З мосту в воду – це дурниці! Спробуй із води на міст…». А поза тим на кожному кроці натрапляєш на вишукані перлини майстра-словотворця: «Десь є досьє», «Міг би його поганити – не хочу вуст поганити», «Буду лаяти Будулая я», «Дуже важко в сірій масі не згубиться сіромасі»…
Судячи з усього, Лукаш вільно обходився без езопової мови і називав речі своїми іменами. Цим він і цікавий. Причому на гострячок пера потрапляли не лише вади тогочасного суспільства, а й окремі його представники. Тож багато в збірнику так званих адресних, персональних епіграм.
Перепало на горіхи не лише пересічним письменникам, а й класикам української літератури – В. Сосюрі, П. Тичині, О. Олесю. Шпигали епіграми і відомого мовознавця Білодіда і представників радянської влади, і... самого Миколу Лукаша, тому вони й «шпигачки».
Мініатюрна книжечка-перевертень, до того ж майстерно оформлена в стилі поезографіки, зручна для читання в метро, підготовки до інтелектуальних дискусій, незамінна як стильний подарунок другові. Мініатюрні самі собою і Лукашеві «шпигачки», що є, по-суті, експромтами, записаними з голосу автора. Вони теж не затримуються у тісних межах збірника, швидко і влучно потрапляючи своїми рядками-стрілами в ціль. Проте сам автор ніколи, певно, і не думав, що знову стане популярним саме завдяки своїм уїдливим епіграмам. Але жартома перефразовані рядки з Пушкіна в одній з таких Лукашевих епіграм стали пророчими:
«Кажу від імені живих:
Чом голову морочите?
Я пам’ятник собі воздвиг,
А ви собі – як хочете!»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"«ЗОРрО» УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ, або Поезомалярство Миколи Луговика"
• Перейти на сторінку •
"Всьому у світі враз..."
• Перейти на сторінку •
"Всьому у світі враз..."
Про публікацію
