Я вибіг на перон. Навколо люди,
і гамір і агонія, і бій,
стрімка хода часу, кульгаві люди,
хромці, блукають на пероні мрій.
Бажання розчавило споглядають,
а ті несуться за мормону в вир,
кульгають на пероні, і чекають,
допоки здохне той, хто має зір.
Сплюндровані мерці, жага розпусти,
самотність у калюжі самоти...
Ідуть, шпаркі, на нелюдей не схожі,
але немов сатири з пустоти,
блукають по перону і не знають,
чого ідуть на колії вогню.
Пекельно стомлені, забуті, проклинають
себе і світ, і янголів в Раю.
Рахують пальцями, скоцюблими у кризі,
свої здобутки, мармурово йдуть
до тіні в ніч, мету собі обгризли,
і все чекають, доки їх зведуть...
перон росте, і множиться лахміттям.
Чорніє бруд від шкіри і думок.
Блукають люди, скаженілі віття,
звисають з них. Облуда, мов ціпок...
Уже іти не можуть, а конають,
волають шлях добити до кінця.
Кістки спадають в колії, ламають
їх поїзди, нема лише гінця...
Все метушливе, суєтне, облудне,
померлий стогін тих, кого нема.
І продавець квитків сидить. Паскудно
від поглядів скоцюб лих, в них — зима.
Все штучне, у олії сторазово
перетомили чебуреки й біль.
Канцерогенно дивляться ранково
у пильну рань, коли панує хміль.
Там сплять нероби, там — циганський табір,
усе іде по колесу брехні.
Вокзально ніч схиляється,мов прапор,
на ньому кістки дві. І звідусіль
марудна темінь, марево і ляскіт.
Тут кожен вовк, готовий душу згризть.
І все у смраді, тільки шостий баскет
усе ніяк не може перенить.
Там труп живий, копирсається в тузі,
а я стою — і страшно відійти.
Чому я проклято скисаюсь в муці,
коли навколо мотлох і кати???
...Навіщо вибіг я? Навіщо люди,
і гамір і агонія, і бій?
...Стрімка хода часу, кульгаві люди,
хромці, блукають на пероні мрій?