
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.21
14:46
Із Бориса Заходера
Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.
І скарги йдуть навперебій:
Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.
І скарги йдуть навперебій:
2025.08.21
09:57
Над усе хлопець любив плавать. Одчайдух був і всяким там настановам батьків бути обережним запливав хоч і «по-собачому», надто на спині, далеченько. Аж поки було видно берег.
От і цього разу плив і од насолоди аж заплющив очі. І не зуздрився, як потрапи
2025.08.21
06:10
Які грузькі дороги,
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
2025.08.20
21:49
Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
2025.08.20
18:16
У кожному дереві –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
2025.08.20
10:34
як морський штиль узявся до зброї
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
ця незграбність
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
ця незграбність
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
2025.08.20
09:32
серпня - День народження письменника світового рівня, одного з останніх могікан-шістдесятників,
майстра психологічної і готичної прози, яскравого інтерпретатора українського літературного бароко
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешев
майстра психологічної і готичної прози, яскравого інтерпретатора українського літературного бароко
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешев
2025.08.20
05:55
Я вірю не кожному слову,
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
2025.08.20
05:02
Я тебе не зустрів, і не треба красивих метафор,
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
2025.08.19
22:24
Цвіте сонях,
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
2025.08.19
21:27
Природа виявила геніальність
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
2025.08.19
14:42
Не думай люба і кохана,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
2025.08.19
13:45
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Ассоль
М
Ассоль
М
2025.08.19
13:10
Із Бориса Заходера
Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
2025.08.19
13:02
Лідери думки... оті, що вгорі –
параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.
ІІ
параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.
ІІ
2025.08.19
12:36
Стерня навколо їжачиться,
над нею хмари білі - не знамена.
Ряхтять перед очима числа,
і поступово тане літня сцена.
А далі як? Вітри на гривах
дерев, що скинули плоди додолу,
сиренний сплін, доба розбита?
Вирішує лише ґаздиня-доля.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...над нею хмари білі - не знамена.
Ряхтять перед очима числа,
і поступово тане літня сцена.
А далі як? Вітри на гривах
дерев, що скинули плоди додолу,
сиренний сплін, доба розбита?
Вирішує лише ґаздиня-доля.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Петро Скунць (1942 - 2007) /
Критика | Аналітика
А нас ще й не було?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
А нас ще й не було?
Хто може пити з джерела, не буде пити з посудини...
Леонардо да Вінчі (за Д. Мережковським)
Потуги середньовічних хіміків створити гомункулуса - штучну маленьку людину - нарешті не просто дали результат, виробництво перейшло в так званому цивілізованому світі на потік. Дедалі втрачаємо зв’язок зі своєю природою, поселившись у віртуальному світі, де живуть за нас якісь примари, самі ж ми радуємося і страждаємо хіба їм на догоду, бо самі по собі нічого не значимо. Подібність життя для мільйонів стала дужчою за саме життя, і героїня якогось примітивного серіалу викличе в нас набагато більше емоцій, ніж сусід, навіть родич, що в своїх болях умирає зовсім несподівано для нас.
«Та я ж його тиждень тому бачив». Бачив, та мигцем, бо жив не своїм і не навколишнім життям, а придуманим/
Ти бідний? Отож і втішайся, бо багаті також плачуть. Ти дивуєшся, чому не розкрито, хто вбив ректора Ужгородського національного університету чи пограбував домівку видатного художника Ерделі, фактично вбивши його дружину? Але ж ми досі не знаємо, хто вбив президента Кеннеді. Так що подивись «Повернення Мухтара», - там мудрий пес усе доведе до людського логічного кінця.
Все важче в цьому обплутаному комунікаціями світі залишатися самим собою. Особливо незатишно стає людям мистецтва, які й творять оту подібність життя. А для чого, власне, її творити, коли треба просто жити? Іноді мені здаються всі наші мистецькі потуги смішними. Колись одному художнику-пейзажисту, що безмежно цінував себе, я запропонував зробити виставку на лісовій галявині: ану ж як там будуть дивитися його твори? Другий художник, що малював очі на жіночих грудях, весело мене підтримав, але от ми почали розмірковувати, що сталося б, коли б світ творив не Господь, а люди. Кожен із нас хоче продовжити себе. І от кожному доводиться самому виліпити своє продовження - сина чи доньку. Уявіть собі жахи, серед яких ми би жили. Та й самі якими були б. На цей раз явно вигравав художник-натураліст: він, бодай приблизно, зміг би наслідувати природу.
Отже, все найкраще, що ми здатні створити, - це те, що творимо без участі своєї свідомості. Я про дітей. А от твори мистецтва - їх також часто пробують творити без участі свідомості, керуючись ні за що не відповідальною підсвідомістю. Такі твори розуміти нібито не треба, вони мають свою ауру, яка нас може також собою осінити.
Звичайно, людина таки щось має від Бога і Диявола - інші істоти творити щось своє з уже створеного не пробують.
Але в тім то й річ, що СВОЄ.
Масова «культура», себто псевдокультура, не раз виявляється незрівнянно дієвішою, ніж культура, розрахована на гідного співбесідника, власне, на співтворця. Розрахована на масові, тобто, стадні інстинкти, псевдокультура може викликати загальний шал, де все спотворено, аж до облич.
Коли автор цих рядків розпочинав свою літературну дорогу, а це було на початку 60-х років минулого століття, для поезії був на теренах СРСР благодатний час, особливо для російської поезії, що не знала мовного бар’єру. Після сталінської залізобетонної камери література вдихнула простір - вона перша вибухнула живою силою. Своїм громадянським звучанням вперше вирвалася навіть на стадіони. Тоді вперше і, мабуть, востаннє істинне мистецтво стало масовим. І модним. Однак не скрізь. Коли модний в СРСР Андрій Вознесенський у Будапешті запросив для виступу замість залу стадіон, йому люб’язно пояснили, що в них на стадіоні прийнято не вірші читати, а в футбол грати. Українська поезія також набула тоді народного дихання. Тепер можна тільки во славу тодішньому часові визнати факт, що роман у віршах Ліни Костенко «Маруcя Чурай» вийшов разовим накладом 100 000 примірників, і все одно його довелося діставати по блату.
Звичайно, це унікальний випадок, − щоб література високої проби здобула такого широкого читача (а то вже був кінець 70-х років).
Але то був іще той читач − кінця 60-х років, коли свобода була дуже непевна, та живилася з потайних глибин.
Що ж тепер робити українському письменникові, котрий фактично втратив читача, насамперед, якщо він, письменник, український?
Нічого не маю проти творчості прихильників так званих андеґраундів, постмодернів, хоч ні в які літературні школи не вірю, вірю тільки в творчі особистості.
Коли я читаю хлопців, що збагачують нашу літературну мову лексикою чуваків і чувих − що ж, вони передають життя у всій його брутальній оголеності. Отже, ніякі вони не модерністи, а фотографи-натуралісти, що промишляють невибагливим продуктом.
Однак досить комусь із цих авторів роздобути якусь премію на Заході, починається його друге, вже на облагородженому рівні, визнання. Вибився чоловік у европейці!
Господи! Та ніде в Европі ми не знайдемо такого благодатного джерела для творчості, як у нас, у Карпатах.
Чеські письменники в 30-х роках минулого століття саме тут, у Карпатах, знайшли криницю, з якої напоїли Европу.
Недавно я прочитав автобіографічні твори двох видатних сучасників Івана Дзюби та Валерія Шевчука. Іван Дзюба виріс у Донбасі. Коли я вчитався, в якій зубожілій духовно обстановці він творив із себе українця, я відчував себе просто багачем від народження. Житомирянин Валерій Шевчук також переміг своє духовно виснажене середовище тільки власною внутрішньою силою, успадкованою від пращурів. Так плід, набравшись колись сонця, достигає згодом у темноті.
А ми в Карпатах ще вчора мали світ майже язичницького співжиття з природою.
В останні десятиліття цей світ руйнується на очах під напором осоловілої в своїй розгнузданості свободи.
Бо перша зі свобод, яку нам забезпечили наші зверхники, − свобода від землі, від коренів.
На очах ми втрачаємо себе.
Як же творити мистецтво, самого себе втративши?
Поет Володимир Базилевський спостеріг: «Письменник став співучасником кілерів духу. Замахнувся на людину як на подобу образу Божого».
Що ж, у спритних це називається йти в ногу з часом.
То колись ми втішалися думкою працювати для народу.
А що чи хто такий народ?
Вигадка для красного слівця. Де ви бачили народ? У залі? Так то публіка. На майдані? Так то натовп. У приймальні? Так то бидло.
Отже, гомункулуси. І ніякої тобі обтяжливої спорідненості, що заважає вільному розвиткові особистості.
Тільки де ж особистість?
В часи тоталітаризму казали: за нас думають.
Тепер уже нічого не кажуть. За нас кажуть. Те, що ми хочемо почути. І тому це − фальш. І тому втрачаємо єдине, що виділяло нас зі стихійного світу: пошуки свого призначення на Землі.
І на публічних торгах, де нині тусуються таланти, якось не хочеться ні з ким мірятися зростом і силою.
Може, тому, що літа нахиляють до неминущої мудрості, яку не возз'єднати з гомункулусом. «Людина міряє не від ніг до голови, а від голови до неба». Так думав Конфуцій. За нас думав. Замість нас. Скажете, давно було? Але ж було. А нас, виходить, ще й не було...
Р. S. Здається, сказано, що я хотів сказати. А оскільки в самого діяльного життя чортма, погляну, як там живуть наші сучасники з телеекрана. І раптом примітивний персонаж такого ж серіалу каже те, що хотілося сказати мені. «Важливо не те, що ти маєш. Важливо, кого ти маєш». Поки так думаємо, мабуть, іще єсьмо. Тому в заголовку статті ставлю запитальний знак.
Леонардо да Вінчі (за Д. Мережковським)
Потуги середньовічних хіміків створити гомункулуса - штучну маленьку людину - нарешті не просто дали результат, виробництво перейшло в так званому цивілізованому світі на потік. Дедалі втрачаємо зв’язок зі своєю природою, поселившись у віртуальному світі, де живуть за нас якісь примари, самі ж ми радуємося і страждаємо хіба їм на догоду, бо самі по собі нічого не значимо. Подібність життя для мільйонів стала дужчою за саме життя, і героїня якогось примітивного серіалу викличе в нас набагато більше емоцій, ніж сусід, навіть родич, що в своїх болях умирає зовсім несподівано для нас.
«Та я ж його тиждень тому бачив». Бачив, та мигцем, бо жив не своїм і не навколишнім життям, а придуманим/
Ти бідний? Отож і втішайся, бо багаті також плачуть. Ти дивуєшся, чому не розкрито, хто вбив ректора Ужгородського національного університету чи пограбував домівку видатного художника Ерделі, фактично вбивши його дружину? Але ж ми досі не знаємо, хто вбив президента Кеннеді. Так що подивись «Повернення Мухтара», - там мудрий пес усе доведе до людського логічного кінця.
Все важче в цьому обплутаному комунікаціями світі залишатися самим собою. Особливо незатишно стає людям мистецтва, які й творять оту подібність життя. А для чого, власне, її творити, коли треба просто жити? Іноді мені здаються всі наші мистецькі потуги смішними. Колись одному художнику-пейзажисту, що безмежно цінував себе, я запропонував зробити виставку на лісовій галявині: ану ж як там будуть дивитися його твори? Другий художник, що малював очі на жіночих грудях, весело мене підтримав, але от ми почали розмірковувати, що сталося б, коли б світ творив не Господь, а люди. Кожен із нас хоче продовжити себе. І от кожному доводиться самому виліпити своє продовження - сина чи доньку. Уявіть собі жахи, серед яких ми би жили. Та й самі якими були б. На цей раз явно вигравав художник-натураліст: він, бодай приблизно, зміг би наслідувати природу.
Отже, все найкраще, що ми здатні створити, - це те, що творимо без участі своєї свідомості. Я про дітей. А от твори мистецтва - їх також часто пробують творити без участі свідомості, керуючись ні за що не відповідальною підсвідомістю. Такі твори розуміти нібито не треба, вони мають свою ауру, яка нас може також собою осінити.
Звичайно, людина таки щось має від Бога і Диявола - інші істоти творити щось своє з уже створеного не пробують.
Але в тім то й річ, що СВОЄ.
Масова «культура», себто псевдокультура, не раз виявляється незрівнянно дієвішою, ніж культура, розрахована на гідного співбесідника, власне, на співтворця. Розрахована на масові, тобто, стадні інстинкти, псевдокультура може викликати загальний шал, де все спотворено, аж до облич.
Коли автор цих рядків розпочинав свою літературну дорогу, а це було на початку 60-х років минулого століття, для поезії був на теренах СРСР благодатний час, особливо для російської поезії, що не знала мовного бар’єру. Після сталінської залізобетонної камери література вдихнула простір - вона перша вибухнула живою силою. Своїм громадянським звучанням вперше вирвалася навіть на стадіони. Тоді вперше і, мабуть, востаннє істинне мистецтво стало масовим. І модним. Однак не скрізь. Коли модний в СРСР Андрій Вознесенський у Будапешті запросив для виступу замість залу стадіон, йому люб’язно пояснили, що в них на стадіоні прийнято не вірші читати, а в футбол грати. Українська поезія також набула тоді народного дихання. Тепер можна тільки во славу тодішньому часові визнати факт, що роман у віршах Ліни Костенко «Маруcя Чурай» вийшов разовим накладом 100 000 примірників, і все одно його довелося діставати по блату.
Звичайно, це унікальний випадок, − щоб література високої проби здобула такого широкого читача (а то вже був кінець 70-х років).
Але то був іще той читач − кінця 60-х років, коли свобода була дуже непевна, та живилася з потайних глибин.
Що ж тепер робити українському письменникові, котрий фактично втратив читача, насамперед, якщо він, письменник, український?
Нічого не маю проти творчості прихильників так званих андеґраундів, постмодернів, хоч ні в які літературні школи не вірю, вірю тільки в творчі особистості.
Коли я читаю хлопців, що збагачують нашу літературну мову лексикою чуваків і чувих − що ж, вони передають життя у всій його брутальній оголеності. Отже, ніякі вони не модерністи, а фотографи-натуралісти, що промишляють невибагливим продуктом.
Однак досить комусь із цих авторів роздобути якусь премію на Заході, починається його друге, вже на облагородженому рівні, визнання. Вибився чоловік у европейці!
Господи! Та ніде в Европі ми не знайдемо такого благодатного джерела для творчості, як у нас, у Карпатах.
Чеські письменники в 30-х роках минулого століття саме тут, у Карпатах, знайшли криницю, з якої напоїли Европу.
Недавно я прочитав автобіографічні твори двох видатних сучасників Івана Дзюби та Валерія Шевчука. Іван Дзюба виріс у Донбасі. Коли я вчитався, в якій зубожілій духовно обстановці він творив із себе українця, я відчував себе просто багачем від народження. Житомирянин Валерій Шевчук також переміг своє духовно виснажене середовище тільки власною внутрішньою силою, успадкованою від пращурів. Так плід, набравшись колись сонця, достигає згодом у темноті.
А ми в Карпатах ще вчора мали світ майже язичницького співжиття з природою.
В останні десятиліття цей світ руйнується на очах під напором осоловілої в своїй розгнузданості свободи.
Бо перша зі свобод, яку нам забезпечили наші зверхники, − свобода від землі, від коренів.
На очах ми втрачаємо себе.
Як же творити мистецтво, самого себе втративши?
Поет Володимир Базилевський спостеріг: «Письменник став співучасником кілерів духу. Замахнувся на людину як на подобу образу Божого».
Що ж, у спритних це називається йти в ногу з часом.
То колись ми втішалися думкою працювати для народу.
А що чи хто такий народ?
Вигадка для красного слівця. Де ви бачили народ? У залі? Так то публіка. На майдані? Так то натовп. У приймальні? Так то бидло.
Отже, гомункулуси. І ніякої тобі обтяжливої спорідненості, що заважає вільному розвиткові особистості.
Тільки де ж особистість?
В часи тоталітаризму казали: за нас думають.
Тепер уже нічого не кажуть. За нас кажуть. Те, що ми хочемо почути. І тому це − фальш. І тому втрачаємо єдине, що виділяло нас зі стихійного світу: пошуки свого призначення на Землі.
І на публічних торгах, де нині тусуються таланти, якось не хочеться ні з ким мірятися зростом і силою.
Може, тому, що літа нахиляють до неминущої мудрості, яку не возз'єднати з гомункулусом. «Людина міряє не від ніг до голови, а від голови до неба». Так думав Конфуцій. За нас думав. Замість нас. Скажете, давно було? Але ж було. А нас, виходить, ще й не було...
Р. S. Здається, сказано, що я хотів сказати. А оскільки в самого діяльного життя чортма, погляну, як там живуть наші сучасники з телеекрана. І раптом примітивний персонаж такого ж серіалу каже те, що хотілося сказати мені. «Важливо не те, що ти маєш. Важливо, кого ти маєш». Поки так думаємо, мабуть, іще єсьмо. Тому в заголовку статті ставлю запитальний знак.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію