Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.17
10:56
Прокидаюсь під звуки птахів
Так раптово, неждано і нагло.
Прокидаюсь під звуки гріхів,
Як народжений заново Нарбут.
Прокидаюсь під звуки весни,
Під симфонію сонця і вітру.
Входить з гуркотом сонце у сни,
Так раптово, неждано і нагло.
Прокидаюсь під звуки гріхів,
Як народжений заново Нарбут.
Прокидаюсь під звуки весни,
Під симфонію сонця і вітру.
Входить з гуркотом сонце у сни,
2026.02.17
09:15
Я не вмію давати життя - вмію лиш забирати.
Без емоцій і слів. Повсякденно. Рутина проста.
Доки можу - лечу, бо коротке життя у пернатих:
перемелює піря та крила смертельний верстат.
Я сьогодні - герой, урочистості, держнагороди.
Побратима плече, П
Без емоцій і слів. Повсякденно. Рутина проста.
Доки можу - лечу, бо коротке життя у пернатих:
перемелює піря та крила смертельний верстат.
Я сьогодні - герой, урочистості, держнагороди.
Побратима плече, П
2026.02.17
07:26
Хоч на гілках сріблястий іній зрана,
Та небосхил уже теплом пропах
І все частіш склубоченим туманом
Сніги куритись стали на полях.
Іде весна і відзначати кличе
Свій кожен крок спрямований до нас,
Але своє усміхнене обличчя,
Не завжди виставляє нап
Та небосхил уже теплом пропах
І все частіш склубоченим туманом
Сніги куритись стали на полях.
Іде весна і відзначати кличе
Свій кожен крок спрямований до нас,
Але своє усміхнене обличчя,
Не завжди виставляє нап
2026.02.16
22:56
Ти поміж мрій застряг навічно
І відмінить ніхто не вправі
Тому, що ти увесь стоїчний.
Отож, гуляй і мрій надалі…
І не забудь про відпочинок,
Про захист власний від пройдохів…
Обзаведись для «клина» клином
Хоча би з кимсь, хоча би трохи.
І відмінить ніхто не вправі
Тому, що ти увесь стоїчний.
Отож, гуляй і мрій надалі…
І не забудь про відпочинок,
Про захист власний від пройдохів…
Обзаведись для «клина» клином
Хоча би з кимсь, хоча би трохи.
2026.02.16
20:51
На зламі долі як і мій народ,
приречений цуратися гордині,
іду у ногу з течією вод
по схиленій до заходу долині.
Минаю нерозведені мости
над рукавами синього Дунаю,
та до кінця ніколи не дійти,
приречений цуратися гордині,
іду у ногу з течією вод
по схиленій до заходу долині.
Минаю нерозведені мости
над рукавами синього Дунаю,
та до кінця ніколи не дійти,
2026.02.16
20:36
Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
2026.02.16
20:35
Зима тече струмками у весну,
Несе в моря корвети паперові.
Я скоро знов до ранку не засну,
Як соловей співатиме в діброві.
Душа міняє агрегатний стан –
Тече крижинка по щоці сльозою.
Суворішим іще на зиму став,
Несе в моря корвети паперові.
Я скоро знов до ранку не засну,
Як соловей співатиме в діброві.
Душа міняє агрегатний стан –
Тече крижинка по щоці сльозою.
Суворішим іще на зиму став,
2026.02.16
17:42
Стече переболілими обрАзами
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.
Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.
Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
2026.02.16
12:14
Я - контркультура, я хлопець із підворіття
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
2026.02.16
07:16
Зимові дні, неначе сни,
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
2026.02.15
23:23
Котика ніжного дотики…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
2026.02.15
17:23
Знати би от
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
2026.02.15
16:58
А кривда залишає хибні тіні
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
2026.02.15
15:28
Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
2026.02.15
14:17
Із Леоніда Сергєєва
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
2026.02.15
11:44
Мінливість травня тиха і примарна
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Римарук (1958 - 2008) /
Публіцистика
«Рік без Римарука – це просто мовний зворот…»
Божена ГОРОДНИЦЬКА
"Високий Замок"
Торік, 3 жовтня передчасно пішов з життя автор цих поетичних рядків, багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро», лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка поет Ігор Римарук.
У річницю друзі та рідні Римарука зібралися на його могилі на Личаківському кладовищі. Продовжили вечір пам’яті у книгарні-кав’ярні «Кабінет».
Віктор Шило, поет і близький приятель Ігоря Римарука, приїхав пом’янути друга із Кіровограда. “Ми познайомилися з Ігорем за рік до створення Асоціації українських письменників, - пригадував він. - Ігор часто приїжджав у Кіровоград, і Покальчук з ним теж бував. Мало хто знає, але у Римарука була містична сторона… Одного разу ми утрьох були на Кіровоградщині, у Монастирищі. Ігор був вражений місцевістю. Це каньйон у степу, де тече річка Інгул. За легендою, колись цими степами мандрував Орфей, який заховав на острові свої скарби. Можливо, Ігор не розголошував цього, але він добре розумівся у багатьох фільсофсько-релігійних напрямах розвитку людської думки. був обізнаний у тибетському буддизмі.
Ігор був благородною людиною. Відколи приїжджав на Кіровоградщину, завжди намагався допомогти маловідомим літераторам. Ніколи не розмежовував: україномовна людина чи російськомовна, для нього була важливою якість написаного… Востаннє ми з ним бачилися на похороні Покальчука. Тоді він зовсім не передчував, що з ним має трапитися…”.
Теплі спогади про Ігоря розбавляли болючими темами невідредагованих книжок одного з найкращих редакторів в Україні та проблемою збору віршів до посмертної збірки…
- Гроші для Ігоря нічого не важили, - розпочала здалеку Лариса Андрієвська, дружина Ігоря Римарука. - Вони йому пекли кишені. Він їх розкидав, як розкидав себе… А ось помилок у своєму тексті не пробачив би нікому. Він так чекав на оту «Сльозу Богородиці», а мені її тепер соромно дарувати – після того, що зробив із неї, користаючись із ситуації, видавець...
Книга спогадів – мабуть, потрібна, хай навіть фальшованих, бо ж тепер з’явилася купа посмертних друзів... Але займатися всім тим повинні свої, бо це буде гарантією, що звернуться до справжніх друзів, прижиттєвих.
Хай нікого не шокує заголовок посмертної публікації «Останні вірші» в «Сучасності». Вони не останні. Просто нових уже не буде – так мені порадив Василь Герасим’юк... Обсяг того, що нам вдалося зібрати, більший, ніж «Бермудський трикутник». Є іроніка, яку Ігор ніколи ніде не друкував… Проблема у тому, що багато віршів є в окремих осіб. У тій ситуації апелювати правами спадкоємців ніяково, але… Мене дивують люди, яким Ігор писав тексти на день народження або просто присвяти, і які тепер ці тексти ховають і кажуть: «Це моє, написане мені і крапка»… Найнезбагненніше, коли так чинять жінки, та ще й літераторки. Чудово розумію жінок, котрі його кохали. Але ж я вірші прошу для друку, а не для якихось там інтриг. Той видавець, котрий спотворив «Сльозу», вкрав рукописи, що лежали у сейфі «Сучасності», у тому числі й «Заповіт»...
Ще мені прикро, коли з Ігоря починають ліпити портрет на рушники. Він був справжнім чоловіком. У нього є позашлюбні діти, жінки по всьому світові, він відбивав дружин у чоловіків, міг дати хамові по пиці… Так, він був по-своєму святий, зрештою, жодної служби в церкві не пропускав. Але щоб його витримати, треба було кохати до нестями”.
Між рядків згадали і Покальчука, і Кожелянка, і Гончара… “Цей ланцюг смертей.., - не знаходила слів Лариса. - Ми з Назаром востаннє бачилися у Всесвітній день поезії. Поїхали тоді на Личаків вузьким колом близьких людей. Тоді Назар, прочитавши вірша, сказав мені: «У мене Ігор як за плечем стояв». Він у нас усіх за плечем стоїть, бо ж смерті нема… Тим більше, в літературі. Коли я чую «рік без Римарука», - це просто мовний зворот…”.
Фото автора/ На фото: Лариса Андрієвська, Віктор Шило, Іван Лучук та Юрій Кучерявий (зліва направо) згадували Ігоря Римарука.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Рік без Римарука – це просто мовний зворот…»
Божена ГОРОДНИЦЬКА "Високий Замок"
Торік, 3 жовтня передчасно пішов з життя автор цих поетичних рядків, багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро», лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка поет Ігор Римарук.
У річницю друзі та рідні Римарука зібралися на його могилі на Личаківському кладовищі. Продовжили вечір пам’яті у книгарні-кав’ярні «Кабінет».
Віктор Шило, поет і близький приятель Ігоря Римарука, приїхав пом’янути друга із Кіровограда. “Ми познайомилися з Ігорем за рік до створення Асоціації українських письменників, - пригадував він. - Ігор часто приїжджав у Кіровоград, і Покальчук з ним теж бував. Мало хто знає, але у Римарука була містична сторона… Одного разу ми утрьох були на Кіровоградщині, у Монастирищі. Ігор був вражений місцевістю. Це каньйон у степу, де тече річка Інгул. За легендою, колись цими степами мандрував Орфей, який заховав на острові свої скарби. Можливо, Ігор не розголошував цього, але він добре розумівся у багатьох фільсофсько-релігійних напрямах розвитку людської думки. був обізнаний у тибетському буддизмі.
Ігор був благородною людиною. Відколи приїжджав на Кіровоградщину, завжди намагався допомогти маловідомим літераторам. Ніколи не розмежовував: україномовна людина чи російськомовна, для нього була важливою якість написаного… Востаннє ми з ним бачилися на похороні Покальчука. Тоді він зовсім не передчував, що з ним має трапитися…”.
Теплі спогади про Ігоря розбавляли болючими темами невідредагованих книжок одного з найкращих редакторів в Україні та проблемою збору віршів до посмертної збірки…
- Гроші для Ігоря нічого не важили, - розпочала здалеку Лариса Андрієвська, дружина Ігоря Римарука. - Вони йому пекли кишені. Він їх розкидав, як розкидав себе… А ось помилок у своєму тексті не пробачив би нікому. Він так чекав на оту «Сльозу Богородиці», а мені її тепер соромно дарувати – після того, що зробив із неї, користаючись із ситуації, видавець...
Книга спогадів – мабуть, потрібна, хай навіть фальшованих, бо ж тепер з’явилася купа посмертних друзів... Але займатися всім тим повинні свої, бо це буде гарантією, що звернуться до справжніх друзів, прижиттєвих.
Хай нікого не шокує заголовок посмертної публікації «Останні вірші» в «Сучасності». Вони не останні. Просто нових уже не буде – так мені порадив Василь Герасим’юк... Обсяг того, що нам вдалося зібрати, більший, ніж «Бермудський трикутник». Є іроніка, яку Ігор ніколи ніде не друкував… Проблема у тому, що багато віршів є в окремих осіб. У тій ситуації апелювати правами спадкоємців ніяково, але… Мене дивують люди, яким Ігор писав тексти на день народження або просто присвяти, і які тепер ці тексти ховають і кажуть: «Це моє, написане мені і крапка»… Найнезбагненніше, коли так чинять жінки, та ще й літераторки. Чудово розумію жінок, котрі його кохали. Але ж я вірші прошу для друку, а не для якихось там інтриг. Той видавець, котрий спотворив «Сльозу», вкрав рукописи, що лежали у сейфі «Сучасності», у тому числі й «Заповіт»...
Ще мені прикро, коли з Ігоря починають ліпити портрет на рушники. Він був справжнім чоловіком. У нього є позашлюбні діти, жінки по всьому світові, він відбивав дружин у чоловіків, міг дати хамові по пиці… Так, він був по-своєму святий, зрештою, жодної служби в церкві не пропускав. Але щоб його витримати, треба було кохати до нестями”.
Між рядків згадали і Покальчука, і Кожелянка, і Гончара… “Цей ланцюг смертей.., - не знаходила слів Лариса. - Ми з Назаром востаннє бачилися у Всесвітній день поезії. Поїхали тоді на Личаків вузьким колом близьких людей. Тоді Назар, прочитавши вірша, сказав мені: «У мене Ігор як за плечем стояв». Він у нас усіх за плечем стоїть, бо ж смерті нема… Тим більше, в літературі. Коли я чую «рік без Римарука», - це просто мовний зворот…”.
Фото автора/ На фото: Лариса Андрієвська, Віктор Шило, Іван Лучук та Юрій Кучерявий (зліва направо) згадували Ігоря Римарука.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
