ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Каразуб
2024.11.23 10:26
Щодо вічності. Там де сходяться
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.

Микола Дудар
2024.11.23 09:17
Надмірним днем, умовним днем
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…

Віктор Кучерук
2024.11.23 05:40
Зарано смеркає і швидко ночіє
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль

Микола Соболь
2024.11.23 05:08
Сьогодні осінь вбралась у сніги,
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.

Іван Потьомкін
2024.11.22 19:35
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її

Володимир Каразуб
2024.11.22 12:01
Я без тебе не стану кращим,
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.


08.02.2019

Володимир Каразуб
2024.11.22 09:46
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто

Микола Дудар
2024.11.22 09:04
Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…

Козак Дума
2024.11.22 08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!

Микола Соболь
2024.11.22 05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?

Віктор Кучерук
2024.11.22 04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.

Артур Сіренко
2024.11.21 23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце») Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо

Ярослав Чорногуз
2024.11.21 22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.

Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,

Ігор Шоха
2024.11.21 20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.

Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,

Євген Федчук
2024.11.21 19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як

Ігор Деркач
2024.11.21 18:25
                І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.

                ІІ
На поприщі поезії немало
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Самослав Желіба
2024.05.20

Зоя Бідило
2023.02.18

Тетяна Танета
2022.12.19

Софія Цимбалиста
2022.11.19

Емі Троян
2022.05.10

Анастасія Коноваленко
2022.04.25

Ліс Броварський Ліс Броварський
2022.03.20






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Володимир Кравченко (1940) / Поеми

 Мій рідний краю ( цикл Левада)
Біжать думки, мов чисті води
у цій освяченій ріці,
що в'ється, наче по щоці
сльоза прозора, а в негоду
в очеретах вітри шугають,
там причаївся дикий птах,
чекаючи, поки засяє
веселки кольоровий дах.
Від верб на Тікечивім згині
і аж до гаю в далині,
з дитинства близького мені,
відбивши іншу половину
в річковім дзеркалі.
І знову, немов у казці
чарівній зеленим стелиться
до ніг, живе довкілля
різномовне.
Цілющих запахів принада,
татарське зілля, осока,
латаття і трава п'янка...
Живе Кравченкова левада
своїм життям.
А думи линуть в далекий той
минулий світ, де бігаю
вже стільки літ,
шукаючи свою стежину.
Шукаю, бачу і не знаю,
вона це, перша, тільки та...
Моя ти, земле золота,
моє село, мій рідний краю,
не осуди, як щось не так.

***

Коли на серце біль впаде,
печаль же душу оповиє,
тоді невидимая сила
теплом обійме і веде.
Туди де лагідна земля
мене зустріне, заспокоїть,
і тіло силою напоїть,
там впізнають мене здаля,
сумнії верби, гай густий,
шовкова лагідна травиця,
в криничці чистая водиця
втамує спрагу, тільки пий.
І п'ю. І дихаю селом,
і набираю те, що втратив.
Це край мій рідний,
мій Охматів,
моє рятуюче крило.

***

За кручею ще бродить сон,
а обрій капельку сіріє,
вода приємно ноги гріє,
збігає в човен із долонь.

Набоїв повен патронтаж,
рушниця тульська-вертикалка.
Я полювать не думав зранку,
та й нині не великий стаж.

Не знаю навіть, хто зманив
мене сюди в цій плоскодонці,
та більш за все хотів схід сонця
побачити. Почути спів.
В очеретах. Пташиний гам,
розшифрувать пташину мову,
відчути запахи річкові,
з'єднатись з досвітком.А там...
Але не стріли ні одну.
Чи це набої відсиріли,
чи гуси високо летіли,
чи може в сторону пальнув,
не розкриваючи очей,
але в душі був дуже радий,
що птаству цьому не завадив
творити радість для людей.

***

Куди біжиш, від кого ти тікаєш.
Лице у зморшках, а в очах туман...
Куди біжу, я й сам не знаю,
та так набрид цей світський балаган.

А в тебе тиша, затишок та спокій,
ти вмієш слухать, можеш співчувать.
Ти мене знаєш вже багато років,
і ждеш мене, як мати може ждать.

Ось і біжу навипередки з болем
до тебе знов на сповідь. Не гони...
Як пахнуть трави, висохлі на полі,
як гостро пахнуть в'ялі полини.

Не зупиняйсь. Впадеш і більш не встанеш,-
прошелестів, просохлий вже комиш,-
цей світ лихий і править в нім омана,
ти знаєш це, від нього ти й біжиш.

Та не забудь, прийдеться повертатись
в цей світ тобі, подумай лише з чим,
чи вже дозрів, чи вмієш ти прощати
чи зняв з душі свій полинялий грим.

Чи зміг би ти прийнять на себе кару
не за свої, а за чужі гріхи,
Якщо це так,-левада помовчала,-
тоді біжи, звільнись від дум лихих.

Осінні думи одкровення небу.
Кінчався біг, десь фініш за горбом.
Що це було, звернувся я до себе-
мабуть розмова з дорогим селом.

***

Надівши гості ковзани
я свою тачку замикаю
І за хвилину мчу до них,
галявин тихих, що дрімають.

В очеретах.Гладенький лід.
в прозорих водах дно темніє,
в морознім небі білий лід
від літака чиєїсь мрії.

Тріщить десь перемерзлий лід,
відлунює далеким громом
свобода й ризик-це мій світ,
щезає сум, зникає втома.

І я кидаюсь в майбуття
по цілині тонкого льоду.
Позаду слід мого життя
круті стежки, річки без броду.

Цей лід кришивсь, ламавсь, тріщав
під пресом не легкої долі.
Мої роки убогі й голі
я своїм тілом прикривав.

Сьогодні ж ніжно пригорни
мене мій день, мій світлий простір.
Малюють казку ковзани своїм ребром,
мов спомин, гострим.

***

Мій синій мустанг, дім мій другий, незмінний
я хочу тебе познайомити з раєм,
з кусочком землі мого рідного краю,
з кусочком в душі моїй вічним, нетлінним.

Сторіччя пройшли, та як завжди , він юний,
Співучий з давен,і веселий, і щирий,
в цім краї мої розгорталися крила
і зріла, дарована Богом, ф о р т у н а.

Знайомся, ось це мої верби і річка,
що рідне село розділяє й єднає.
А це-горобина яскраво палає,
а онде латаття, побілена стрічка

В зеленій рясці. Очерет з осокою
Хитають верхівками, мов невагомі,
а птаство, поглянь, все це давні знайомі,
тепер ось знайомиться панство з тобою.

Вітало довкілля всією душею.
Блакитне повітря і води прозорі-
Мій край, з ним ділив я
і радість, і горе.
Знайомся, мустангу з моєю ріднею.

***

Якби ж могла ти розмовляти
людською мовою, я б радо
тобі б повідав би левадо
як важко це життя долати.

Таке смішне, одноманітне,
мов човник ткацький кожну днину
туди-сюди, втону то зрину,
а час минає непомітно.

Безплідний час...
Не може ж бути,
мабуть серед цього безладдя
свої дерева люди садять
і ділять біль, і лихо скрути.

Мабуть, щоб якось жити , брате,
зібрати мужність має кожен,
і попри все, в ці дні тривожні
свою леваду відшукати,

І розділити все, що маєш
з найзаповіднішим куточком,
з рікою, плаєм чи садочком,
кому найбільше довіряєш.

І сил потік не забариться
з землі завітної у тіло,
то ж кожен раз, як наболіло,
вертайсь туди, де народився.

***

Мій дух пішов в очерети,
а плоть лишилась біля гаю,
де я не часто спочиваю
душею й тілом, бо нести

Свій перст не просто в цю добу.
Лечу крізь нетрі очерету
й досягши цілі свого лету,
переселяюсь у вербу.

І звичний світ раптово зник.
Я розумів усе навколо-
І ніжне жайворонка соло,
Й воронячий скрипучий крик.

І ухання у болотах
потоки соків відчував я
аж від коріння до верхів'я,
в якому зачаївся птах

І вів там звичний свій вокал,
я чув розмову вод прозорих,
що переймались своїм горем
за бруд і отруєний загал.

Стогнав засмічений струмок,
щось плакало, а щось раділо,
мене ж пекли і так боліли
культі відрубаних гілок.

То ж мало радості було
у цім замученім довкіллі,
що чахло й хиріло повільно,
а пожалітись не могло.

Я зрозумів це. І журба
змінилась враз на гострий сором,
що з вами люди, мовив ворон,
що з вами,- мовила верба.

***

Завмер уперто на одній тонкій нозі
немов тростина, розкішна модна одежина,-
від прима кутюр'є покрій.

Постава горда голови
на елегантній довгій шиї.
Великий птах. Гніздо де звиє,
там світить доля, там живи.

Та все життя піде навскіс,
якщо знесеш пташину мекку.
Мій, птах дитинства, мій лелека,
він відшукав мене й приніс

В казковий світ моїх дідів.
Тут я зростав мов житній колос,
тут дозрівав, міцнів мі голос
в різноголоссі земляків.

***

Зима. Левада міцно спить,
красива, чиста, молода.
Різдво, щедрівки , коляда,
яскрава зіронька горить.

В таємнім небі. Шле привіт
у срібло вбраному селу
в оточенні казкових лук,
закутих у прозорий лід.

Сліди химерні на снігу
плетуть мережива вінець.
Яку ж то міць, яку снагу
дарує вічно для сердець

Моя терпляча ця земля.
Різдв'яні сни , про що вони,
який же натяк потайний
вони віщують нам здаля

Чи будеш скніти в цій імлі
й чекати милості з небес,
чи об'єднаємось, щоб скрес
холодний лід минулих літ.

Той стане щедрим рік новий
і наш вертеп, як благодать
оновить нас, благословить,
і надихне нас об'єднать

Народ. І душі розбудить
бо жде Вкраїна молода.
Різдво. Щедрівка. Коляда.
Зима. Левада міцно спить...

***

Десь із байраків чути гук весни,
хоча зима затято зуби скалить,
та вже снага від сонця зиму палить,
і їй під бік дарує стусани.

Я скучив за тобою світе мій,
відтятий, мов ножем, зимовим смутком
від твого раю, і тепер ось хутко
чекаю поки зтане сніговій.

І ти напнеш зелений оксамит,
відправивши у схов зимові плями,
і знов красива й тепла будеш з нами,
даруючи п'янку розквітлу мить.

І в цім хмільному просторі майну
знайомими коханими стежками,
поритими стрімкими ручаями
і розчинюсь, поринувши в весну,

Й зомлію в ній у самоцвітнім сні,
спрожогу впавши аж на дно строкате...
Що зможу ще тобі, мій краю, дати
з того, що залишилося в мені,

Щоб зберегти твій мудрий супокій,
й додати ще в оздобі та окрасі...
Зима на схилі, вже весна на часі,
з пробудженням, дитячий світе мій.

***

Сказав мені гай
над рікою, - затям
зі мною порвеш,
то порвеш із життям.

Те ж саме сказала
пахуча трава,-
живеш ти, до поки
в тобі я жива.

Сказала з кринички
вода,- проживеш
здоровим тоді,
якщо з мене поп'єш.

Сказало і поле,-
ти сил додасиш,
якщо з мого зерна
хлібця поїсиш.

Я став на коліна,
й до поля припав
і землю священную
поцілував.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2011-03-02 16:40:14
Переглядів сторінки твору 1692
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.315 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.293 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.731
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2011.03.29 17:50
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Федчишин (М.К./Л.П.) [ 2011-03-04 10:42:41 ]
Левадо долі, рідний краю,
живу тобою й помираю,
коли, мов гостРим ковзаном,
врізаються у твоє тіло
коня копита здичавіло
й чужа рушниця пахне злом,
левадо імені мого.