ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2026.02.01 08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.

Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,

Олена Побийголод
2026.01.31 16:05
Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте

Артур Курдіновський
2026.01.31 14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"

Борис Костиря
2026.01.31 12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.

У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.

Володимир Бойко
2026.01.30 23:35
Недосить обрати вірний напрямок, важливо не збитися з курсу. Меншовартість занадто вартує. Якщо люди метають ікру, лососі відпочивають. Хто править бал, тому правила зайві. У кожного історика свої історичні паралелі і своя паралельна історія.

Іван Потьомкін
2026.01.30 21:35
Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як

Тетяна Левицька
2026.01.30 21:03
Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?

А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,

Артур Курдіновський
2026.01.30 16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.

Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,

Юрій Лазірко
2026.01.30 15:28
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги

Артур Курдіновський
2026.01.30 13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!

Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал

Борис Костиря
2026.01.30 10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.

Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,

Світлана Пирогова
2026.01.29 21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.

Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.

Артур Курдіновський
2026.01.29 19:57
МАГІСТРАЛ

Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Розпливчасті та ледь помітні тіні

С М
2026.01.29 18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача

я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“

Іван Потьомкін
2026.01.29 18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході

Юрко Бужанин
2026.01.29 17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.

Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Павло Інкаєв
2025.11.29

Пекун Олексій
2025.04.24

Полікарп Смиренник
2024.08.04

Артур Курдіновський
2023.12.07

Зоя Бідило
2023.02.18

Тетяна Танета
2022.12.19

Софія Цимбалиста
2022.11.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Володимир Кравченко (1940) / Поеми

 Мій рідний краю ( цикл Левада)
Біжать думки, мов чисті води
у цій освяченій ріці,
що в'ється, наче по щоці
сльоза прозора, а в негоду
в очеретах вітри шугають,
там причаївся дикий птах,
чекаючи, поки засяє
веселки кольоровий дах.
Від верб на Тікечивім згині
і аж до гаю в далині,
з дитинства близького мені,
відбивши іншу половину
в річковім дзеркалі.
І знову, немов у казці
чарівній зеленим стелиться
до ніг, живе довкілля
різномовне.
Цілющих запахів принада,
татарське зілля, осока,
латаття і трава п'янка...
Живе Кравченкова левада
своїм життям.
А думи линуть в далекий той
минулий світ, де бігаю
вже стільки літ,
шукаючи свою стежину.
Шукаю, бачу і не знаю,
вона це, перша, тільки та...
Моя ти, земле золота,
моє село, мій рідний краю,
не осуди, як щось не так.

***

Коли на серце біль впаде,
печаль же душу оповиє,
тоді невидимая сила
теплом обійме і веде.
Туди де лагідна земля
мене зустріне, заспокоїть,
і тіло силою напоїть,
там впізнають мене здаля,
сумнії верби, гай густий,
шовкова лагідна травиця,
в криничці чистая водиця
втамує спрагу, тільки пий.
І п'ю. І дихаю селом,
і набираю те, що втратив.
Це край мій рідний,
мій Охматів,
моє рятуюче крило.

***

За кручею ще бродить сон,
а обрій капельку сіріє,
вода приємно ноги гріє,
збігає в човен із долонь.

Набоїв повен патронтаж,
рушниця тульська-вертикалка.
Я полювать не думав зранку,
та й нині не великий стаж.

Не знаю навіть, хто зманив
мене сюди в цій плоскодонці,
та більш за все хотів схід сонця
побачити. Почути спів.
В очеретах. Пташиний гам,
розшифрувать пташину мову,
відчути запахи річкові,
з'єднатись з досвітком.А там...
Але не стріли ні одну.
Чи це набої відсиріли,
чи гуси високо летіли,
чи може в сторону пальнув,
не розкриваючи очей,
але в душі був дуже радий,
що птаству цьому не завадив
творити радість для людей.

***

Куди біжиш, від кого ти тікаєш.
Лице у зморшках, а в очах туман...
Куди біжу, я й сам не знаю,
та так набрид цей світський балаган.

А в тебе тиша, затишок та спокій,
ти вмієш слухать, можеш співчувать.
Ти мене знаєш вже багато років,
і ждеш мене, як мати може ждать.

Ось і біжу навипередки з болем
до тебе знов на сповідь. Не гони...
Як пахнуть трави, висохлі на полі,
як гостро пахнуть в'ялі полини.

Не зупиняйсь. Впадеш і більш не встанеш,-
прошелестів, просохлий вже комиш,-
цей світ лихий і править в нім омана,
ти знаєш це, від нього ти й біжиш.

Та не забудь, прийдеться повертатись
в цей світ тобі, подумай лише з чим,
чи вже дозрів, чи вмієш ти прощати
чи зняв з душі свій полинялий грим.

Чи зміг би ти прийнять на себе кару
не за свої, а за чужі гріхи,
Якщо це так,-левада помовчала,-
тоді біжи, звільнись від дум лихих.

Осінні думи одкровення небу.
Кінчався біг, десь фініш за горбом.
Що це було, звернувся я до себе-
мабуть розмова з дорогим селом.

***

Надівши гості ковзани
я свою тачку замикаю
І за хвилину мчу до них,
галявин тихих, що дрімають.

В очеретах.Гладенький лід.
в прозорих водах дно темніє,
в морознім небі білий лід
від літака чиєїсь мрії.

Тріщить десь перемерзлий лід,
відлунює далеким громом
свобода й ризик-це мій світ,
щезає сум, зникає втома.

І я кидаюсь в майбуття
по цілині тонкого льоду.
Позаду слід мого життя
круті стежки, річки без броду.

Цей лід кришивсь, ламавсь, тріщав
під пресом не легкої долі.
Мої роки убогі й голі
я своїм тілом прикривав.

Сьогодні ж ніжно пригорни
мене мій день, мій світлий простір.
Малюють казку ковзани своїм ребром,
мов спомин, гострим.

***

Мій синій мустанг, дім мій другий, незмінний
я хочу тебе познайомити з раєм,
з кусочком землі мого рідного краю,
з кусочком в душі моїй вічним, нетлінним.

Сторіччя пройшли, та як завжди , він юний,
Співучий з давен,і веселий, і щирий,
в цім краї мої розгорталися крила
і зріла, дарована Богом, ф о р т у н а.

Знайомся, ось це мої верби і річка,
що рідне село розділяє й єднає.
А це-горобина яскраво палає,
а онде латаття, побілена стрічка

В зеленій рясці. Очерет з осокою
Хитають верхівками, мов невагомі,
а птаство, поглянь, все це давні знайомі,
тепер ось знайомиться панство з тобою.

Вітало довкілля всією душею.
Блакитне повітря і води прозорі-
Мій край, з ним ділив я
і радість, і горе.
Знайомся, мустангу з моєю ріднею.

***

Якби ж могла ти розмовляти
людською мовою, я б радо
тобі б повідав би левадо
як важко це життя долати.

Таке смішне, одноманітне,
мов човник ткацький кожну днину
туди-сюди, втону то зрину,
а час минає непомітно.

Безплідний час...
Не може ж бути,
мабуть серед цього безладдя
свої дерева люди садять
і ділять біль, і лихо скрути.

Мабуть, щоб якось жити , брате,
зібрати мужність має кожен,
і попри все, в ці дні тривожні
свою леваду відшукати,

І розділити все, що маєш
з найзаповіднішим куточком,
з рікою, плаєм чи садочком,
кому найбільше довіряєш.

І сил потік не забариться
з землі завітної у тіло,
то ж кожен раз, як наболіло,
вертайсь туди, де народився.

***

Мій дух пішов в очерети,
а плоть лишилась біля гаю,
де я не часто спочиваю
душею й тілом, бо нести

Свій перст не просто в цю добу.
Лечу крізь нетрі очерету
й досягши цілі свого лету,
переселяюсь у вербу.

І звичний світ раптово зник.
Я розумів усе навколо-
І ніжне жайворонка соло,
Й воронячий скрипучий крик.

І ухання у болотах
потоки соків відчував я
аж від коріння до верхів'я,
в якому зачаївся птах

І вів там звичний свій вокал,
я чув розмову вод прозорих,
що переймались своїм горем
за бруд і отруєний загал.

Стогнав засмічений струмок,
щось плакало, а щось раділо,
мене ж пекли і так боліли
культі відрубаних гілок.

То ж мало радості було
у цім замученім довкіллі,
що чахло й хиріло повільно,
а пожалітись не могло.

Я зрозумів це. І журба
змінилась враз на гострий сором,
що з вами люди, мовив ворон,
що з вами,- мовила верба.

***

Завмер уперто на одній тонкій нозі
немов тростина, розкішна модна одежина,-
від прима кутюр'є покрій.

Постава горда голови
на елегантній довгій шиї.
Великий птах. Гніздо де звиє,
там світить доля, там живи.

Та все життя піде навскіс,
якщо знесеш пташину мекку.
Мій, птах дитинства, мій лелека,
він відшукав мене й приніс

В казковий світ моїх дідів.
Тут я зростав мов житній колос,
тут дозрівав, міцнів мі голос
в різноголоссі земляків.

***

Зима. Левада міцно спить,
красива, чиста, молода.
Різдво, щедрівки , коляда,
яскрава зіронька горить.

В таємнім небі. Шле привіт
у срібло вбраному селу
в оточенні казкових лук,
закутих у прозорий лід.

Сліди химерні на снігу
плетуть мережива вінець.
Яку ж то міць, яку снагу
дарує вічно для сердець

Моя терпляча ця земля.
Різдв'яні сни , про що вони,
який же натяк потайний
вони віщують нам здаля

Чи будеш скніти в цій імлі
й чекати милості з небес,
чи об'єднаємось, щоб скрес
холодний лід минулих літ.

Той стане щедрим рік новий
і наш вертеп, як благодать
оновить нас, благословить,
і надихне нас об'єднать

Народ. І душі розбудить
бо жде Вкраїна молода.
Різдво. Щедрівка. Коляда.
Зима. Левада міцно спить...

***

Десь із байраків чути гук весни,
хоча зима затято зуби скалить,
та вже снага від сонця зиму палить,
і їй під бік дарує стусани.

Я скучив за тобою світе мій,
відтятий, мов ножем, зимовим смутком
від твого раю, і тепер ось хутко
чекаю поки зтане сніговій.

І ти напнеш зелений оксамит,
відправивши у схов зимові плями,
і знов красива й тепла будеш з нами,
даруючи п'янку розквітлу мить.

І в цім хмільному просторі майну
знайомими коханими стежками,
поритими стрімкими ручаями
і розчинюсь, поринувши в весну,

Й зомлію в ній у самоцвітнім сні,
спрожогу впавши аж на дно строкате...
Що зможу ще тобі, мій краю, дати
з того, що залишилося в мені,

Щоб зберегти твій мудрий супокій,
й додати ще в оздобі та окрасі...
Зима на схилі, вже весна на часі,
з пробудженням, дитячий світе мій.

***

Сказав мені гай
над рікою, - затям
зі мною порвеш,
то порвеш із життям.

Те ж саме сказала
пахуча трава,-
живеш ти, до поки
в тобі я жива.

Сказала з кринички
вода,- проживеш
здоровим тоді,
якщо з мене поп'єш.

Сказало і поле,-
ти сил додасиш,
якщо з мого зерна
хлібця поїсиш.

Я став на коліна,
й до поля припав
і землю священную
поцілував.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2011-03-02 16:40:14
Переглядів сторінки твору 1763
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.315 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.293 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.731
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2011.03.29 17:50
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Федчишин (М.К./Л.П.) [ 2011-03-04 10:42:41 ]
Левадо долі, рідний краю,
живу тобою й помираю,
коли, мов гостРим ковзаном,
врізаються у твоє тіло
коня копита здичавіло
й чужа рушниця пахне злом,
левадо імені мого.