ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2026.03.18 13:24
Народжується ранок, як оргазм.
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.

Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,

Юлія Щербатюк
2026.03.18 13:14
Маки цвітом в полях облетіли,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.

По самотнім і голим алеям,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,

Юрій Гундарів
2026.03.18 09:47
Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп

Віктор Кучерук
2026.03.18 06:36
Сірі котики вербові
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.

Ірина Вовк
2026.03.18 06:35
Не шукайте її в холодних реєстрах, у переліку дат чи в тесаному камені. Вона розчинилася в Рашківському тумані, там, де Дністер зупиняє свій біг, зачувши шерех княжих подолів. Її могила – не пагорб із хрестом, а простір між козацьким степом і молдавськи

С М
2026.03.17 22:01
За чуттями як-от бити фарфор
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись

За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись

Ірина Вовк
2026.03.17 19:35
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Р

Іван Потьомкін
2026.03.17 17:57
Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на

Ігор Терен
2026.03.17 12:43
                    І
Що не малюй,
              а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.

                    ІІ

Юрій Гундарів
2026.03.17 12:22
…Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я л

Борис Костиря
2026.03.17 11:46
Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,

Ірина Вовк
2026.03.17 09:33
«Ой, під горою, під Сучавою, Там козак Тиміш лежить із славою. Там не били в дзвони, там не грали сурми, Тільки лиш Розанда мовить так над мурами... – Ой, мій соколе, ясний муженьку, чом не кличеш мене, мій под

Віктор Кучерук
2026.03.17 06:18
Весна навколо - і в душі весна
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над

Ярослав Чорногуз
2026.03.17 01:48
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.

З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі

Володимир Бойко
2026.03.17 00:30
Російсько українська війна – війна за виживання. Українців – як нації, московитів – як імперії. Мало повернути державність, треба повернути ще й історію. Моральні авторитети черпають своє натхнення із кримінального минулого. Найліпше захищати інт

Ірина Вовк
2026.03.16 23:37
– Ти знову дивишся на захід, Тимоше, – її голос був тихим, як шелест шовкової завіси. – Там, де небо стає червоним, наче розлите вино твого батька. Там Молдова... чи там війна? Він не обернувся, але вона відчула, як напружилися його плечі під жупаном. Йо
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Павло Інкаєв
2025.11.29

Пекун Олексій
2025.04.24

Полікарп Смиренник
2024.08.04

Артур Курдіновський
2023.12.07

Зоя Бідило
2023.02.18

Тетяна Танета
2022.12.19

Софія Цимбалиста
2022.11.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Володимир Кравченко (1940) / Поеми

 Мій рідний краю ( цикл Левада)
Біжать думки, мов чисті води
у цій освяченій ріці,
що в'ється, наче по щоці
сльоза прозора, а в негоду
в очеретах вітри шугають,
там причаївся дикий птах,
чекаючи, поки засяє
веселки кольоровий дах.
Від верб на Тікечивім згині
і аж до гаю в далині,
з дитинства близького мені,
відбивши іншу половину
в річковім дзеркалі.
І знову, немов у казці
чарівній зеленим стелиться
до ніг, живе довкілля
різномовне.
Цілющих запахів принада,
татарське зілля, осока,
латаття і трава п'янка...
Живе Кравченкова левада
своїм життям.
А думи линуть в далекий той
минулий світ, де бігаю
вже стільки літ,
шукаючи свою стежину.
Шукаю, бачу і не знаю,
вона це, перша, тільки та...
Моя ти, земле золота,
моє село, мій рідний краю,
не осуди, як щось не так.

***

Коли на серце біль впаде,
печаль же душу оповиє,
тоді невидимая сила
теплом обійме і веде.
Туди де лагідна земля
мене зустріне, заспокоїть,
і тіло силою напоїть,
там впізнають мене здаля,
сумнії верби, гай густий,
шовкова лагідна травиця,
в криничці чистая водиця
втамує спрагу, тільки пий.
І п'ю. І дихаю селом,
і набираю те, що втратив.
Це край мій рідний,
мій Охматів,
моє рятуюче крило.

***

За кручею ще бродить сон,
а обрій капельку сіріє,
вода приємно ноги гріє,
збігає в човен із долонь.

Набоїв повен патронтаж,
рушниця тульська-вертикалка.
Я полювать не думав зранку,
та й нині не великий стаж.

Не знаю навіть, хто зманив
мене сюди в цій плоскодонці,
та більш за все хотів схід сонця
побачити. Почути спів.
В очеретах. Пташиний гам,
розшифрувать пташину мову,
відчути запахи річкові,
з'єднатись з досвітком.А там...
Але не стріли ні одну.
Чи це набої відсиріли,
чи гуси високо летіли,
чи може в сторону пальнув,
не розкриваючи очей,
але в душі був дуже радий,
що птаству цьому не завадив
творити радість для людей.

***

Куди біжиш, від кого ти тікаєш.
Лице у зморшках, а в очах туман...
Куди біжу, я й сам не знаю,
та так набрид цей світський балаган.

А в тебе тиша, затишок та спокій,
ти вмієш слухать, можеш співчувать.
Ти мене знаєш вже багато років,
і ждеш мене, як мати може ждать.

Ось і біжу навипередки з болем
до тебе знов на сповідь. Не гони...
Як пахнуть трави, висохлі на полі,
як гостро пахнуть в'ялі полини.

Не зупиняйсь. Впадеш і більш не встанеш,-
прошелестів, просохлий вже комиш,-
цей світ лихий і править в нім омана,
ти знаєш це, від нього ти й біжиш.

Та не забудь, прийдеться повертатись
в цей світ тобі, подумай лише з чим,
чи вже дозрів, чи вмієш ти прощати
чи зняв з душі свій полинялий грим.

Чи зміг би ти прийнять на себе кару
не за свої, а за чужі гріхи,
Якщо це так,-левада помовчала,-
тоді біжи, звільнись від дум лихих.

Осінні думи одкровення небу.
Кінчався біг, десь фініш за горбом.
Що це було, звернувся я до себе-
мабуть розмова з дорогим селом.

***

Надівши гості ковзани
я свою тачку замикаю
І за хвилину мчу до них,
галявин тихих, що дрімають.

В очеретах.Гладенький лід.
в прозорих водах дно темніє,
в морознім небі білий лід
від літака чиєїсь мрії.

Тріщить десь перемерзлий лід,
відлунює далеким громом
свобода й ризик-це мій світ,
щезає сум, зникає втома.

І я кидаюсь в майбуття
по цілині тонкого льоду.
Позаду слід мого життя
круті стежки, річки без броду.

Цей лід кришивсь, ламавсь, тріщав
під пресом не легкої долі.
Мої роки убогі й голі
я своїм тілом прикривав.

Сьогодні ж ніжно пригорни
мене мій день, мій світлий простір.
Малюють казку ковзани своїм ребром,
мов спомин, гострим.

***

Мій синій мустанг, дім мій другий, незмінний
я хочу тебе познайомити з раєм,
з кусочком землі мого рідного краю,
з кусочком в душі моїй вічним, нетлінним.

Сторіччя пройшли, та як завжди , він юний,
Співучий з давен,і веселий, і щирий,
в цім краї мої розгорталися крила
і зріла, дарована Богом, ф о р т у н а.

Знайомся, ось це мої верби і річка,
що рідне село розділяє й єднає.
А це-горобина яскраво палає,
а онде латаття, побілена стрічка

В зеленій рясці. Очерет з осокою
Хитають верхівками, мов невагомі,
а птаство, поглянь, все це давні знайомі,
тепер ось знайомиться панство з тобою.

Вітало довкілля всією душею.
Блакитне повітря і води прозорі-
Мій край, з ним ділив я
і радість, і горе.
Знайомся, мустангу з моєю ріднею.

***

Якби ж могла ти розмовляти
людською мовою, я б радо
тобі б повідав би левадо
як важко це життя долати.

Таке смішне, одноманітне,
мов човник ткацький кожну днину
туди-сюди, втону то зрину,
а час минає непомітно.

Безплідний час...
Не може ж бути,
мабуть серед цього безладдя
свої дерева люди садять
і ділять біль, і лихо скрути.

Мабуть, щоб якось жити , брате,
зібрати мужність має кожен,
і попри все, в ці дні тривожні
свою леваду відшукати,

І розділити все, що маєш
з найзаповіднішим куточком,
з рікою, плаєм чи садочком,
кому найбільше довіряєш.

І сил потік не забариться
з землі завітної у тіло,
то ж кожен раз, як наболіло,
вертайсь туди, де народився.

***

Мій дух пішов в очерети,
а плоть лишилась біля гаю,
де я не часто спочиваю
душею й тілом, бо нести

Свій перст не просто в цю добу.
Лечу крізь нетрі очерету
й досягши цілі свого лету,
переселяюсь у вербу.

І звичний світ раптово зник.
Я розумів усе навколо-
І ніжне жайворонка соло,
Й воронячий скрипучий крик.

І ухання у болотах
потоки соків відчував я
аж від коріння до верхів'я,
в якому зачаївся птах

І вів там звичний свій вокал,
я чув розмову вод прозорих,
що переймались своїм горем
за бруд і отруєний загал.

Стогнав засмічений струмок,
щось плакало, а щось раділо,
мене ж пекли і так боліли
культі відрубаних гілок.

То ж мало радості було
у цім замученім довкіллі,
що чахло й хиріло повільно,
а пожалітись не могло.

Я зрозумів це. І журба
змінилась враз на гострий сором,
що з вами люди, мовив ворон,
що з вами,- мовила верба.

***

Завмер уперто на одній тонкій нозі
немов тростина, розкішна модна одежина,-
від прима кутюр'є покрій.

Постава горда голови
на елегантній довгій шиї.
Великий птах. Гніздо де звиє,
там світить доля, там живи.

Та все життя піде навскіс,
якщо знесеш пташину мекку.
Мій, птах дитинства, мій лелека,
він відшукав мене й приніс

В казковий світ моїх дідів.
Тут я зростав мов житній колос,
тут дозрівав, міцнів мі голос
в різноголоссі земляків.

***

Зима. Левада міцно спить,
красива, чиста, молода.
Різдво, щедрівки , коляда,
яскрава зіронька горить.

В таємнім небі. Шле привіт
у срібло вбраному селу
в оточенні казкових лук,
закутих у прозорий лід.

Сліди химерні на снігу
плетуть мережива вінець.
Яку ж то міць, яку снагу
дарує вічно для сердець

Моя терпляча ця земля.
Різдв'яні сни , про що вони,
який же натяк потайний
вони віщують нам здаля

Чи будеш скніти в цій імлі
й чекати милості з небес,
чи об'єднаємось, щоб скрес
холодний лід минулих літ.

Той стане щедрим рік новий
і наш вертеп, як благодать
оновить нас, благословить,
і надихне нас об'єднать

Народ. І душі розбудить
бо жде Вкраїна молода.
Різдво. Щедрівка. Коляда.
Зима. Левада міцно спить...

***

Десь із байраків чути гук весни,
хоча зима затято зуби скалить,
та вже снага від сонця зиму палить,
і їй під бік дарує стусани.

Я скучив за тобою світе мій,
відтятий, мов ножем, зимовим смутком
від твого раю, і тепер ось хутко
чекаю поки зтане сніговій.

І ти напнеш зелений оксамит,
відправивши у схов зимові плями,
і знов красива й тепла будеш з нами,
даруючи п'янку розквітлу мить.

І в цім хмільному просторі майну
знайомими коханими стежками,
поритими стрімкими ручаями
і розчинюсь, поринувши в весну,

Й зомлію в ній у самоцвітнім сні,
спрожогу впавши аж на дно строкате...
Що зможу ще тобі, мій краю, дати
з того, що залишилося в мені,

Щоб зберегти твій мудрий супокій,
й додати ще в оздобі та окрасі...
Зима на схилі, вже весна на часі,
з пробудженням, дитячий світе мій.

***

Сказав мені гай
над рікою, - затям
зі мною порвеш,
то порвеш із життям.

Те ж саме сказала
пахуча трава,-
живеш ти, до поки
в тобі я жива.

Сказала з кринички
вода,- проживеш
здоровим тоді,
якщо з мене поп'єш.

Сказало і поле,-
ти сил додасиш,
якщо з мого зерна
хлібця поїсиш.

Я став на коліна,
й до поля припав
і землю священную
поцілував.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2011-03-02 16:40:14
Переглядів сторінки твору 1776
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.315 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.293 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.731
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2011.03.29 17:50
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Федчишин (М.К./Л.П.) [ 2011-03-04 10:42:41 ]
Левадо долі, рідний краю,
живу тобою й помираю,
коли, мов гостРим ковзаном,
врізаються у твоє тіло
коня копита здичавіло
й чужа рушниця пахне злом,
левадо імені мого.