Миколу Ричкова жителі Приірпіння добре знають як гарного поета, барда, журналіста, науковця, в минулому – археолога з багаторічним досвідом. Тримаючи ж у руках його нову книжку – «Мои экспедиции» (рассказы археолога) - відкриваєш для себе ще й прекрасного прозаїка, який не тільки добре володіє словом, а й має що сказати. Втім, не дивлячись на те, що заголовок книжки відразу налаштовує на відкриття маловідомих подробиць особистого життя автора, з перших же сторінок розумієш, що в епіцентрі подій – зовсім не сам оповідач, а його колеги, ті, з ким доводилося ділити трудові будні в експедиціях.

Микола Ричков зосереджує свій погляд не на гостросюжетних пригодах чи романтиці професії, а на звичайних, мало примітних навіть речах, крізь які видно сутність людини. Він пише про бульдозеристів і простих різноробів, у кожному знаходячи його неповторні особливості, уважно придивляючись до героїв своїх творів. Професія лише відтіняє їх, служить своєрідним інструментом, завдяки якому шліфується внутрішній світ людини.

Персонажі оповідань Миколи Олександровича описані з непоказним теплом, полюбовно, навіть не дивлячись те, що їхні характери та вчинки далеко не завжди автор поділяє, не завжди вважає їх правильними, але без жодних претензій дозволяє їм бути такими, якими ці люди є. Чи не в цьому – філософська позиція Миколи Олександровича? Не перероблювати людей на свій смак і своє світосприйняття, а показувати інші підходи до життя на власному прикладі, через влучно і вчасно сказане слово, ілюстрацію конкретним прикладом? Допомогти дійти до чогось самотужки, лише акцентами позначивши можливі шляхи. Скромний і невибагливий у житті, автор більше споглядає цей світ, віддає йому свої зусилля, час, уміння, не потребуючи галасливого визнання, потрапляння в історію; він приймає всі умови цього світу як основу для нових можливостей.

Археологічні дослідження на тлі розповідей про самих археологів стають особливо символічними – розкопуючи кургани, розчищаючи давні поховання, автор оповідань ніби віднаходить приховані властивості характерів своїх героїв, їхні радості, тривоги, переживання.

Читати прозу Миколи Ричкова цікаво. Це своєрідна перевірка себе на ставлення до людей, до життя загалом. Це нагадування того, що сутнісне і неповторне, глибинне і одвічне можна знайти у всьому, яким би воно непримітним не видавалося на перший погляд. Усе залежить від того, якими очима дивишся на цей світ і що у собі несеш.
Юлія Бережко-Камінська