Надходить час любити й не мовчати,
Не поступатись вічним в тимчасовім,
Ростити мудрість і плекати радість,
Творити будні різнокольорові.

Юлія Бережко-Камінська

Подія, про яку так довго говорили в Ірпені, нарешті відбулася: Мистецький центр творчої інтелігенції відкрито. Описати земними словами атмосферу, в якій душа то і діло зривалась ввись під звуки скрипки, дуже складно. Тому залишу це талановитим поетам, присутнім того дня на святі, а сама зупинюся на класичному журналістському «Що? Де? Коли?» і певних роздумах, які виникли після того.

Отже, 1 жовтня в Центральному будинку культури Ірпеня зібралися літератори, журналісти, артисти, працівники культури і представники громадських організацій, вчителі та медики, пересічні ірпінчани та гості міста, для яких мистецтво і творчість є такими ж необхідними, як вода чи повітря. І сам факт такого зібрання вже заслуговує на увагу: хай у залі було не так багато інтелігентів, як могло б бути в Ірпені з його глибокими культурними традиціями, проте такі люди є і вони об’єдналися, демонструючи невмирущу світлу сутність людини та непоборну силу мистецтва. На жаль, серед глядачів не вдалося побачити місцевих депутатів. …І прикро не лише від того, що народні обранці спокійно обходяться без живого спілкування з вічним, а й від того, що ніхто з них не спромігся зробити приємне своїм виборцям, запросивши їх на безкоштовне свято... Чому? Можна лише здогадуватися, посилаючись, знову ж таки, на горезвісний загальний рівень культури нашої громади.
Хоча, дотримуючись об’єктивності, варто зазначити, що не все так погано в місцевому «білому домі»: начальник відділу культури і туризму Ірпінської міської ради Євгенія Антонюк, одна з організаторів заходу, зазначила, що група депутатів таки мала відношення до підготовки свята, проте вони скромно вирішили благодійність свою зробити тихою, а публічну славу і оплески залишити митцям. Така позиція викликає щире схвалення, і хоча й не розкриті імена благодійників, «ВіП» - газета передає їм своє «спасибі» та бажає усіляких гараздів на ниві суспільного служіння.

Проте, повернемося до мистецтва. Справжньою героїнею дня стала нещодавно призначений директор Центрального будинку культури, відома поетеса, ворзелянка Юлія Бережко-Камінська – ініціатор і керівник «Мистецького центру». Цього вечора вона виступала в ролі ведучої концерту, любовно представляючи своїх гостей і влучно заповнюючи паузи між номерами власними поетичними творами.
Мелодійні рядки Бережко-Камінської чергувалися з віршами гості з Македонії, поетеси, прозаїка, драматурга, лауреата «Коронації слова» Анни Багряної. Їх підхоплювали скрипка, флейта, контрабас і фортепіано, оживаючи в руках молодих віртуозів Ореста Смовжа, Ігоря Єрмака, Володимира Роздольського, Валерії Шульги, Оксани Граб та одного з кращих викладачів Київської Національної Музичної Академії ім.П.І.Чайковського, відомого композитора Олега Безбородька, піаніста-імпровізатора, директора радіо «Промінь» Романа Коляди. Диво-переливом заворожували слухачів пісні у виконанні муніципального народного чоловічого ансамблю «Ясени» і сопрано Ольги Кульчицької. Незабутнє враження лишив і заключний акорд сценічного дійства – виступ молодих учасників театру «Карнавал», після якого в зал полетіли паперові літачки…

Коли завершилося свято і задоволений глядач покинув стіни концертної зали, втомлені але щасливі організатори мусили повертатися з «небес» на «землю». Мистецький центр створено. Тепер жителі Ірпінського краю мають чудову можливість змістовно проводити дозвілля у колі однодумців, ближче знайомитися із творчістю самобутніх особистостей або ж представляти власний мистецький доробок в рамках нових циклів культурно-мистецьких та просвітницьких заходів. Але центру треба розвиватися, потрібна відповідна матеріальна база, насамперед затишне комфортне приміщення. Сучасні умови Центрального будинку культури, м’яко кажучи залишають бажати ліпшого. А покращити їх зараз не можна, бо приміщення не є комунальною власністю, і поки воно не належить громаді, витрачати на нього бюджетні кошти не дозволяє закон. Як пояснила Євгенія Антонюк, клуб є часткою статутного фонду зубожілого комбінату «Перемога», керівництво якого неодноразово намагалося правдами і неправдами продати залишки свого соцкультпобуту, щоб якось підлатати діряву кишеню. Але кожного разу цьому рішуче протистояв міський голова, зберігаючи таким чином жевріючий осередок культури. Проте для остаточного вирішення питання навіть його можливостей замало: своє слово має сказати громада, зокрема, інтелігенція. Вона є! Вона вдихнула тепло в холодні стіни, наповнила змістом форму. Тепер потрібен наступний крок – форму підігнати до змісту.


ЛЮДМИЛА ЛОЗОВА