Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.20
17:17
Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
2026.09.20
13:13
Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
2026.09.20
12:36
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2026.09.20
12:21
Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
2026.09.20
12:05
НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
2026.09.20
10:43
ІІ. ШЛЮБНИЙ ВІНОК І ПРИСМАК ПОПЕЛУ
Кімната була залита м’яким ранковим світлом, яке пробивалося крізь невелике вікно атріуму. На дерев'яному столі ще стояли залишки вчорашнього весільного бенкету: напівпорожні глеки з темно-червоним фалернським ви
2026.09.20
07:23
Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
2026.09.19
23:34
у вересневому саду
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
2026.09.19
22:20
Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
2026.09.19
21:05
Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
2026.09.19
20:28
У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
2026.09.19
16:37
Ого... йой-йой...
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
2026.09.19
15:41
Вечірні вогні над проспектами виклали лінію.
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
2026.09.19
15:16
Поет стирався, ніби крейда,
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
2026.09.19
12:39
Сонце рудою хвостатою білкою
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
2026.09.19
09:33
У імлі протилежних сторін,
В довгий дощ з мельхіорових крапель,
Ніби вождь вогняний маячні,
Ніби зла споконвічного тать,
Ти скачи як бербер … бедуїн,
Як частинка, розігнана ЦЕРНом,
Аж до срібних чернечих хрестів
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В довгий дощ з мельхіорових крапель,
Ніби вождь вогняний маячні,
Ніби зла споконвічного тать,
Ти скачи як бербер … бедуїн,
Як частинка, розігнана ЦЕРНом,
Аж до срібних чернечих хрестів
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Всередині прозорої кулі
Тетяна Землякова. Ройбуш на тиші: поезії. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2010. – 44 с. (Сер. Двітисячідесятники).
Вільне, бурхливе, творче життя спрагло кличе до себе новітню поезію. Молоді поети – суверенні особистості з індивідуальними якостями орієнтації у світі. Вони не миряться з ортодоксальними приписами й догмами, що нівелюють і впокорюють їхні буремні душі. Деколи болісно роздвоюються – всесвіт у собі, в ім’я себе, тільки для них, і, водночас, без них.
Тетяна Землякова, яка прийшла в літературу сьогодні, зізнається, що їй теж не вельми комфортно – «іду узбіччям двадцятиріччя, / повільним кроком ... в обіймах наїжачених думок, / нетривких», хоча визнає із неприхованим викликом, що «хвалити бога, / і знов дорога, / вже не узбіччя двадцітиріччя. / яка різниця? / всеодно молодість» ( підкреслення моє – Т. Д.).
Забаглива своєрідність поетки пояснюється просто: вона з покоління двітисячідесятників (термін Сергія Пантюка), котре не бажає покладатися на долю, а зухвало, прицільно, направлено, іноді штовхаючись, рухається уперед. Максималізм юності жорстко й жорстоко оцінює творчість попередників. На їхню думку, має місце повільне згасання нині сущих «живих класиків». Млявість і невиразність поезії зрілих не відбивають живизни сучасності, переважно, віддзеркалюють перебіг минувшини, що пережита особисто. Для насмішкуватої та гордої молодості тільки своє – найдорожче й непомильне. Наївність і якась особлива щиросердність каскаду емоційних станів логічно сусідять із праґматично практичним ставленням до реальності: «ляж горілиць, / перевтілюючись у сяйво оріону, / хай заздрять крони столітніх вимірів. / твій вимріяний ікс, / сполохає крикливий півень, / переплутавши альфу і омегу».
Сміливість завжди екстравагантна і являє собою одну з привабливих рис молодої поетки. Пікантність окремих деталей додає романтичності просторовій та фоновій атмосфері, демаскує різкість і прямолінійність калейдоскопу сучасності, підкреслює органічний смак прозорості й текучості живої уяви: «тепер надовго не лишать у спокої сумніви, / стишать крок і глузуватимуть за спиною / вона затисне себе у власних долонях, / аби ніхто і ніколи не впізнав у ній більше / марево колишньої тиші».
Що визначає художню цінність живописної картини? Поєднання форм, кольорів, ліній, а тема, сюжет – тільки засіб допоміжний. Тобто, не про що, а як! Якби поезія висловлювала тільки думки, тільки переказувала сюжети, тільки малювала пейзажі – вона була би не потрібна, достатньо було би прози: художньої, наукової, документальної, публіцистичної тощо. Те, що звично називається формою, є, по суті, змістом поезії, а сюжет, думки, факти – тільки її форма. Ця думка, шкода, не моя. Вона належить Валєрію Яковичу Брюсову, і має до нашої теми безпосередній стосунок.
Зміст ліричних етюдів Тетяни Землякової народжений словомелодикою, чи мелоритмікою, і завжди втілений у єдино можливу форму – vers libres, де вільне римування є повноцінним і повноправним засобом творення «поетичної плоті». Ця форма дозволяє авторці вийти за межі версифікаційних кліше, знайти тривожні, незнайомі досі шляхи осягнення нового, чи то в ім’я віри у неповторність свого творчого покликання, чи то в ім’я торжества абстрактної мрії досягнення ідеалу.
а пам’ять шукає притулку між довгими віями
сну,
дихає видивом днів з минулого.
заснула,
на лівому плечі вересня,
невмиваного протягом двох тижнів,
так ніжно,
візьме в обійми дощ,
і ти прокинешся не по роках дорослою
так млосно,
в думках тиснява
і не пригадаю вчорашнього ранку,
бо пам’ять блукає росами
боса.
Кожному своє – скажете ви. Думаю, кожен поет знає, відчуває, прагне показати всі звиви й переміни внутрішнього життя, в якому химерно переплітаються реальна дійсність і намріяне майбутнє. Мимоволі виникає символічний образ скляної прозорої кулі, всередині якої все змішано, і тим не менше, все видно, як на долоні: моральні й понятійні категорії – час, простір, ідея, надії, мрії, котрі в свідомості поета матеріалізуються і сприймаються на дотик. Нарешті, зло, що переповнило наш грішний світ.
І тому послухаємося лукаво іронічної поради Тетяни Землякової –
...докинь монетку
і маєш вісім подихів,
аби придумати heppi end.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Всередині прозорої кулі
Тетяна Землякова. Ройбуш на тиші: поезії. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2010. – 44 с. (Сер. Двітисячідесятники).Вільне, бурхливе, творче життя спрагло кличе до себе новітню поезію. Молоді поети – суверенні особистості з індивідуальними якостями орієнтації у світі. Вони не миряться з ортодоксальними приписами й догмами, що нівелюють і впокорюють їхні буремні душі. Деколи болісно роздвоюються – всесвіт у собі, в ім’я себе, тільки для них, і, водночас, без них.
Тетяна Землякова, яка прийшла в літературу сьогодні, зізнається, що їй теж не вельми комфортно – «іду узбіччям двадцятиріччя, / повільним кроком ... в обіймах наїжачених думок, / нетривких», хоча визнає із неприхованим викликом, що «хвалити бога, / і знов дорога, / вже не узбіччя двадцітиріччя. / яка різниця? / всеодно молодість» ( підкреслення моє – Т. Д.).
Забаглива своєрідність поетки пояснюється просто: вона з покоління двітисячідесятників (термін Сергія Пантюка), котре не бажає покладатися на долю, а зухвало, прицільно, направлено, іноді штовхаючись, рухається уперед. Максималізм юності жорстко й жорстоко оцінює творчість попередників. На їхню думку, має місце повільне згасання нині сущих «живих класиків». Млявість і невиразність поезії зрілих не відбивають живизни сучасності, переважно, віддзеркалюють перебіг минувшини, що пережита особисто. Для насмішкуватої та гордої молодості тільки своє – найдорожче й непомильне. Наївність і якась особлива щиросердність каскаду емоційних станів логічно сусідять із праґматично практичним ставленням до реальності: «ляж горілиць, / перевтілюючись у сяйво оріону, / хай заздрять крони столітніх вимірів. / твій вимріяний ікс, / сполохає крикливий півень, / переплутавши альфу і омегу».
Сміливість завжди екстравагантна і являє собою одну з привабливих рис молодої поетки. Пікантність окремих деталей додає романтичності просторовій та фоновій атмосфері, демаскує різкість і прямолінійність калейдоскопу сучасності, підкреслює органічний смак прозорості й текучості живої уяви: «тепер надовго не лишать у спокої сумніви, / стишать крок і глузуватимуть за спиною / вона затисне себе у власних долонях, / аби ніхто і ніколи не впізнав у ній більше / марево колишньої тиші».
Що визначає художню цінність живописної картини? Поєднання форм, кольорів, ліній, а тема, сюжет – тільки засіб допоміжний. Тобто, не про що, а як! Якби поезія висловлювала тільки думки, тільки переказувала сюжети, тільки малювала пейзажі – вона була би не потрібна, достатньо було би прози: художньої, наукової, документальної, публіцистичної тощо. Те, що звично називається формою, є, по суті, змістом поезії, а сюжет, думки, факти – тільки її форма. Ця думка, шкода, не моя. Вона належить Валєрію Яковичу Брюсову, і має до нашої теми безпосередній стосунок.
Зміст ліричних етюдів Тетяни Землякової народжений словомелодикою, чи мелоритмікою, і завжди втілений у єдино можливу форму – vers libres, де вільне римування є повноцінним і повноправним засобом творення «поетичної плоті». Ця форма дозволяє авторці вийти за межі версифікаційних кліше, знайти тривожні, незнайомі досі шляхи осягнення нового, чи то в ім’я віри у неповторність свого творчого покликання, чи то в ім’я торжества абстрактної мрії досягнення ідеалу.
а пам’ять шукає притулку між довгими віями
сну,
дихає видивом днів з минулого.
заснула,
на лівому плечі вересня,
невмиваного протягом двох тижнів,
так ніжно,
візьме в обійми дощ,
і ти прокинешся не по роках дорослою
так млосно,
в думках тиснява
і не пригадаю вчорашнього ранку,
бо пам’ять блукає росами
боса.
Кожному своє – скажете ви. Думаю, кожен поет знає, відчуває, прагне показати всі звиви й переміни внутрішнього життя, в якому химерно переплітаються реальна дійсність і намріяне майбутнє. Мимоволі виникає символічний образ скляної прозорої кулі, всередині якої все змішано, і тим не менше, все видно, як на долоні: моральні й понятійні категорії – час, простір, ідея, надії, мрії, котрі в свідомості поета матеріалізуються і сприймаються на дотик. Нарешті, зло, що переповнило наш грішний світ.
І тому послухаємося лукаво іронічної поради Тетяни Землякової –
...докинь монетку
і маєш вісім подихів,
аби придумати heppi end.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
